Реферат: Українські легенди про "Триблаженне древо", смерть Адама та главу його

Реферат на тему:

Українські легенди про «Триблаженне древо», смерть Адама та главу його

Цикл українських легенд про Адама і Єву закінчується легендами про «триблаженне древо», смерть Адама та главу його. Загалом дуже бідні відомості про життя наших прабатьків відзначаються ще більшою бідністю, коли мовиться про їхню смерть. Благочестива допитливість давніх християн, що прагли якнайтісніше пов'язати старозавітні події з новозавітними, особливо щодо якнайбільшої і найвищої таємниці християнської релігії — спокути роду людського хресною смертю Боголюдини, оточили останні дні життя Адама низкою апокрифічних легенд; а народна допитливість на основі народних апокрифів створила чимало легенд про те саме. Зокрема, щодо українських легенд про «триблаженне древо», смерть Адама та главу його, то їх складено під впливом тих самих «Слова про видіння Свине», «Слова про Адама» і «Сказання про древо хресне», хоч в «індексі» й приписуваного попу Єремії, та такого, що не містив у собі майже нічого богомильського.

У «Слові про Адама» мовиться, що Адам, народивши 30 синів, упав у хворобу («чревну»). Перед смертю він схотів зібрати до себе всіх синів. Сини зійшлись до нього з трьох сторін землі і стали при дверях дому, де Адам звичайно возносив молитви Богу. Сиф спитав його: «Отче Адаме! Яка хвороба спостигла тебе?» Адам відповів: «Діти мої, велика скорбота обійняла мене». Вони спитали, що це за скорбота й хвороба. При цьому Сиф спитав ще й від себе, чи не сумує Адам за плодами райськими, які вкушав раніше, і якщо це так, то він готовий піти й принести їх: «Я посиплю, — сказав він, — голову мою попелом, волатиму й молитимусь, щоб припинилась скорбота твоя». — «Ні, сину мій Сифе, — відповів Адам, — але я переживаю скорботу й хворобу». На питання Сифа, від чого він страждає, Адам розповідає, як Бог створив його і Єву, через яку він помирає, й заборонив вкушати їм від древа життя (?); але в той час, коли янголи, стражі Єви, були перед Богом на славословленні, ворог, дізнавшись, що з Євою нема ні Адама, ні янголів, дав їй вкусити від цього древа. Після цього явився Бог і закликав Адама до відповідальності. За порушення заповіту Господь послав Адамові 70 хвороб, з яких перша — хвороба очей, а друга — ґандж слуху.

Скінчивши розповідь, Адам почав зітхати з глибокою скорботою; Єва хоче поділити з чоловіком його страждання, якого зазнав він через неї. Адам висловлює побажання, щоб Єва пішла разом із Сифом у рай і попросила Господа послати янгола, який дав би йому з раю єлею для помазання і втамування хвороби. Сиф і Єва негайно вирушили. По дорозі на Сифа напав лютий звір «Горгоній» і став гнатися за ним. Єва заступилася за сина й мовила звірові: «Невже тебе не страхає образ Божий, якому ти мусиш коритися?» Звір на це відповів, що Єва сама винна у втраті влади над звірами, природа яких через гріхопадіння перших людей цілковито змінилася. Нарешті Сиф, хоч уже й поранений, змусив замовкнути звіра і приборкав його (закляв), вказавши йому на день суду. Прийшовши до раю, Сиф і Єва заплакали, посипаючи голову перстю, і попросили єлею. Явився архангел Михаїл і сказав Сифу, що від хвороби Адамової немає ліків, і дав йому гілку з дерева, через яке Адама і Єву було вигнано з раю (за іншою легендою, архангел дав Сифові три гілки з трьох дерев: кедра, певга (вид середземноморської сосни) й кипариса. Після того Сиф з матір'ю повернувся до Адама, в його намет. Адам зустрів Єву докором, що з її вини смерть прийшла на увесь рід людський, звив з гілки вінець і надів його собі на голову... Між тим, Адамові лишалось жити всього один день. Єва сказала чоловікові: «Навіщо я житиму, коли ти помреш?» Адам заспокоював її тим, що й сама вона невдовзі помре. Коли він помре, — вів далі Адам, — то слід покрити його, але не торкатися до нього до появи і особливого розпорядження янгола, якого Бог, певна річ, пошле, зглянувшись над Своїм творінням; Єві зі свого боку треба лиш молитися за нього. Єва залишила Адама і стала молитися. Являється янгол і оголошує їй про смерть Адама; він кличе Єву поглянути, як підійматиметься душа Адама. Єва побачила світлу колісницю на чотирьох орлах, з янголами, яка зупинилась там, де лежав Адам. Серафими стояли між колісницею й тілом Адама. При жертовному кадінні янголи підносили свої голоси у молитві: «Святий Іаїлю, помилуй його, бо він — Твій образ і творіння рук Твоїх!» Потім Єва побачила два величних і страшних таїнства перед Богом. Вона покликала Сифа подивитися сім розверзтих твердей і янголів, що молилися біля тіла Адама. Єва сказала синові: «Поглянь, дитино моя Сифе,хто ці двоє ефіопів, що стоять на молитві за отця твого?» Сиф відповів, що це — сонце й місяць, які разом з янголами зійшли помолитися за Адама; тільки їхнє світло потьмарилось перед світлом усього.

Такий зміст власне апокрифа, відомого за грецькими рукописами і лише дещо видозміненого в слов'янських редакціях. При цьому в слов'янському апокрифі «Слово про сповідання Євине» в розповіді про погреб Адама додано декілька абсолютно нових порівняно з грецькою редакцією подробиць. Коли помер Адам, — мовиться тут, — з неба явилось кадило з ладаном і три янголи зі свічками. Господь звелів архангелу Михаїлу віднести тіло Адама до раю, а дух його, — мовив Господь, — нехай пробуває на третьому небі.

За іншою редакцією, прийнявши душу Адама, Господь послав архангела «поховати тіло» його: «І Сифа навчив. І взяли його тіло, й принесли до місця (погреба)... Копали могилу, архангел її освятив. Був голос небесний: «Адаме!» Адам же прорік: «Се, Господи, я; се Ти говорив: «Землею ти є і в землю повернешся знов». Рече до землі: «Твоя від твоїх, тобі я приношу себе від усіх». Отак поховали Адама зі звитим вінцем на його голові». Після поховання Адама Єва стала молитися, щоб Бог приєднав її до чоловіка, оскільки вона створена з його ребра. Архангел Михаїл навчив Сифа, як поховати Єву, котра померла по шести днях після Адама: «і прийшло троє янголів, і взяли тіло Євине, і поховали її там же, де лежить тіло Адамове й Авелеве, сина їхнього». З вінця, що був на голові Адама, виросло чудесне дерево, історія якого-має продовження вже в інших апокрифах і головним чином в апокрифі «Сказання про древо хресне»

У «Сказанні про древо хресне» міститься історія походження древа, що послужило для хреста, на якому був розіп'ятий Спаситель. У рукописах «Сказання» зустрічається у двох редакціях. В одній воно приписується Григорію Богослову, а іноді Григорію Двослову, хоча ні в того, ні в другого святого отця немає такого сказання. В другій редакції «Сказання про древо хресне» приписується Северіану, єпископу Гавальському, у творах якого також немає такого сказання. На початку «Оповіді» зазначено, що її списано у Віриті з послання «некоего Жидовина». В першій редакції «Сказання» починається з того, як перед смертю Адама Сиф приніс з раю гілку з древа пізнання добра і зла, і як з цієї гілки Адам зробив собі вінець, в якому його й поховали. З вінця, що був на главі Адама, виросло величезне дерево, яке розділилося на три частини й було найвищим поміж усіма деревами. Райське дерево, з гілки якого воно пішло, виросло в раю з насіння, кинутого посередині раю Сатанаїлом тоді, як Бот насаджував рай (у цьому лиш одному й позначився на апокрифі вплив дуалістичних поглядів богомильства). Помітивши згодом це дерево, Бог прорік Сатанаїлу: «Тут буду Я і тіло Моє, і буде тобі на вигнання», оскільки з нього виросте древо хреста. Древо пізнання добра і зла виросло на три частини: одна частина означала Адама, друга Єву, третя — Самого Господа. Коли прабатьки согрішили, то Адамова частина дерева впала в ріку Тигр, яка й винесла її з раю; Євина частина залишилась у раю до потопу, під час якого вона принесена була «до Меррської ріки», Тобто до вод Мерри; а гілка з древа Господа була вручена янголом Сифу для Адама, який і зробив собі з неї вінець, із цих трьох частин древа пізнання добра і зла зроблені були потім три хрести: хрест Спасителя з дерева, що виросло з вінця на главі Адама; хрест вірного розбійника — з Адамової частини райського дерева; хрест невірного розбійника — з Євиної частини того ж райського дерева.

Всі ці три дерева опинилися в Єрусалимі таким чином. Адамова частина райського древа, винесена з раю Тигром, зупинилася на піску. Якось Сиф схотів пом'янути батька свого Адама. Янгол вказав йому на це дерево і звелів розкласти вогнище на ріці Нілі. Вогнище лишилось невгасимим, і його стерегли люті звірі. Коли пізніше прийшов до Авраама Лот і розповів про свій гріх з дочками, Авраам велів йому принести вогню з тієї ріки — в цілковитій певності, що Лот там неодмінно загине. Лот уміло скористався зі сну лютих звірів, що охороняли вогонь, і щасливо повернувся до Авраама з трьома головешками. Авраам був вражений і звелів Лотові посадити ці головешки на одній-горі і поливати їх доти, доки з них виросте дерево, що й буде знаком Божого прощення Лоту. Головешки, справді, прийнялися й розрослися в чудове дерево.

Винесена потопом з раю Євина частина дерева зупинилася при водах Мерри, і нею Мойсей, за наказом янгола, усолодив під час поневірянь євреїв у пустелі Аравійській воду в джерелі, посадивши його в ньому хрестоподібно, причому воно розрослося в чудове дерево. Коли для спорудження храму Соломонового збирали дерево по всій землі, то привезли до Єрусалима й ці три дерева. Дерево, що виросло з вінця на голові Адамовій, було привезене з корінням, в якому й виявилася голова Адамова. Спочатку її не помітили в корінні, яке відтяли від дерева й лишили без жодної уваги. Аж ось якось під час полювання Соломона один отрок відстав од почту і випадково потрапив у печеру, де й помітив, що вона з кістки, а не з каменю; про Це дивне явище він і доповів цареві. Соломон одразу ж наказав очистити кістку від землі й коріння і дізнався, що це була глава Адамова. Її перенесли до Єрусалима. Соломон велів засипати главу Адама камінням, з якого й утворилася Голгофа. А стовбур ніяк не могли використати на побудову храму і він пішов лише на риштовання. Коли Южзька цариця, оглядаючи споруджуваний храм, ступила на це дерево, воно сильно похитнулося; але цариця, замість прокляття, вимовила: «О триблаженне древо, на ньому ж розіпнеться Христос!» По завершенні спорудження храму дерево потрапило до Силоамської купелі, через що янгол щоліта сходив у неї і збурював у ній воду. Коли іудеї віддали Ісуса Христа разом із двома розбійниками на розп'яття, то Пілат наказав зробити з тих дерев три хрести. Хрест Спасителя був зведений на Голгофі на тому самому місці, де пробувала глава Адамова; кров'ю з ран розіп'ятого Спасителя і водою з проколотого ребра Його хрестився Адам (тобто змочено було главу його, що пробувала під хрестом Спасителя) і звільнився від клятви.

За «Сказанням», приписуваним Северіану, «древо хресне» походить з дерева, яке виросло з головешок, посаджених Лотом. Воно принесене було до Єрусалима в той час, коли Соломон споруджував храм. Будівельники декілька разів примірювали його на бантини в храмі: але внизу, на землі, воно здавалося задовгим, а коли піднімали його нагору, на будівлю, виявлялося закоротким. Так дерево й не використали для будування, і його лишили в храмі, де воно лежало до того часу, коли зроблений був із нього хрест для розп'яття Спасителя; його обіклали тридцятьма срібними вінцями, з яких один, як плату за зраду Спасителя, було віддано Іуді — зраднику.

Під впливом наведених апокрифів у середовищі українського народу склався цілий цикл легенд про «триблаженне древо», смерть Адама та главу його. Дещо в них, порівняно з апокрифами, народна фантазія видозмінила, дещо переплутала, викривила, дещо вигадала; але основна думка всіх цих легенд та, що те саме древо, яке спричинило вигнання прабатьків з раю і введення у світ смерті, перемогло на Голгофі смерть і отверзло людям райські врата.

У легендах, записаних у місті Куп'янську, розповідається, що Адам, коли помирав, послав сина свого Сифа до врат земного раю, аби він попросив там у янгола єлею милосердя (за іншими легендами — обіцяного Богом сімені у буквальному значенні цього слова). Адам дав Сифові три зернини з райського древа пізнання добра і зла (за іншими легендами — гілку з цього древа). Із цих трьох зерен, посаджених на могилі Адама, виросло три дерева. їх було зрубано потім царем Давидом для храму, та при спорудженні храму Соломоном вони не пішли в хід, а лишились лежати на горі, звідки одного разу, під час сильного дощу, були знесені водою вниз, і потрапили в купіль (Силоамську). Сюди щороку сходив з неба янгол, щоб очищати ці три дерева, які зрослися в одне, від намулу, що відкладався на них упродовж року, причому всі хворі, скупавшись у цей час у купелі, одразу ж одужували. Євреї, шукаючи придатні для хреста Спасителя дерева, згадали про ці саме і, по своїй злобі, зумисне зробили з них (дуже намоклих) хреста, щоб Спасителю важче було нести його на Голгофу.

За легендою, записаною в слободі Кабанячій Куп'ян- ського повіту, в Адама було два сини — Петро й Макрадомець. Адам захворів й послав обох своїх синів знайти йому цілюще зілля. Петро й Макрадомець пішли й по дорозі зустріли янгола, котрий спитав у них: «Куди ви прямуєте?» — «Батько наш захворів, — відповідали брати, — і послав нас за цілющим зіллям». Янгол дав їм три якихось зернини й велів повернутися додому. Коли брати повернулися додому, то виявилося, що Адам під час їхньої відсутності помер і навіть був уже похований. Брати довго не знали, що їм робити із зернинами, які дав їм янгол; нарешті, один з них каже: «Давай посадимо ці зерна на могилі батька». Посадили. Минуло багато часу, і з зерен виросло три дерева: «дерево спасіння», «дерево добре» і «дерево лихе». Коли дерева стали великими, то глава Адамова вийшла із домовини й лягла під «деревом спасіння». Дерева ці росли на своєму місці до часу розп'яття Христа. Євреї, засудивши Христа на розп'яття, пішли шукати дерев, які підійшли б для цього, і знайшли ці три дерева. З «дерева спасіння» було зроблено хреста для Спасителя, на хресті з «доброго дерева» був розіп'ятий розсудливий розбійник, що ввійшов до раю, а на хресті з «лихого дерева» — злий розбійник. Коли Христос і розбійники були розіп'яті, то під хрестом Спасителя з'явилась голова Адамова. Відтоді й стали малювати біля ніг розіп'ятого Христа главу Адама.

За однією легендою, записаною в м. Куп'янську, коли вигнав Бог Адама з раю, той почав сіяти собі хліб. Та що лиш він зоре, лукавий візьме й витопче. Коли б лукавий зробив це раз чи два, то ще б нічого; та оскільки лукавий робив це повсякчас, то зовсім опротивів Адаму. От Адам і спитав його: «Навіщо ти мені чиниш зло?» А лукавий йому у відповідь: «Я чиню це для тога, щоб ти віддав мені мертвих; і знай, що не припиню, доки ти мені не віддаси мертвих!» Довго Адам не згоджувався, та оскільки лукавий не припиняв шкодити, то Адам і віддав йому всіх мертвих. А щоб Адам не порушував своєї клятви, лукавий сказав йому: «Обріж свій мізинець і кров'ю зроби знак собі на голові, що ти не будеш зраджувати свою клятву, а я тільки-но стрінуся з тобою й побачу в тебе на голові червоне, вже й знатиму, що ти ще не зрадник своєї клятви». Таким чином гріх Адама був накреслений на його чолі. Перед смертю Адам пішов на те місце, де тепер Єрусалим; тут він помер і був похований на Голгофі. Місце, де лежала глава Адама, назвали Кранієвим, або Лобним; саме над цим місцем був згодом поставлений хрест Христу. Кров, що витекла з хромленого ребра Спасителя, змила на главі Адама знак угоди, укладеної ним з дияволом, і тим визволила всіх померлих з-під влади диявола.

До цього додають, що те місце на Голгофі, де пролилася кров Спасителя, обкладене тепер золотом у вигляді кільця, в центрі якого — шпарина, заглиблена в землю до чола Адамового: тут і є пуп землі. Очевидно, подробиця ця увійшла до легенди з «Ходіння» ігумена Даниїла в Єрусалим, де в розділі про церкву Воскресіння Христового мовиться: »... тут є біля стіни за вівтарем: пуп земний... Є ж бо й Розп'яття Господнє, від церкви Воскресіння на схід обернене, високо на камені, як вістря піднесене; а навколо каменя — ніби пагорок малий, а посеред каменя того назовні витесано шпарину на лікоть завглибшки й на п'ядь завширшки, по колу. І тут було встановлено хрест Христовий. На споді того каменя лежить глава Адама першого. Під час Розп'яття Господнього, коли на хресті Господь наш Ісус Христос віддав Дух Свій, тоді розірвалася церковна завіса, і каміння розпалося, тоді ж і той камінь просів над главою Адамовою, і тією розпадиною зійшла вода із ребер Ісуса Христа на главу Адамову і омила гріхи роду людського. Є та розпадина на тому камені і до сього дня; і є Розп'яття Господнє і камінь той святинею, стіною кам'яною оточеною; і вгорі понад Розп'яттям Господнім зведено склепіння, і розписано мозаїкою дивною».

Легенда, записана в с. Хомутинцях, позначена суто народним духом і складом.

Жив собі Адам, — розповідає легенда. Ось уже його Господь і дітками поблагословив. Така вже йому втіха і радість, що, здається, хотів би жити вічно; а до всього цього й здоров'я йому служило. Ось і каже Адам до Бога:

— Боже, Боже! Не помру я, бо я дуже міцний чоловік.

— Що міцний, то міцний, — каже йому Бог, — а все одно мусиш померти. Розболиться в тебе голова, защемлять руки, почне крутити ноги — і ти таки помреш!

Не вірив Адам, поки був молодшим, а надійшла пора — мусив був повірити. Розболілась голова, стало крутити кістки, — звісно, як буває в старої людини. Бачить Адам, що недалеко вже й до смерті, й каже своєму синові:

— Сину мій, сину! Піди, — каже, — до раю і принеси мені з раю золоте яблучко, бо надходять уже мої останні дні.

Пішов син до раю, та замість яблучка приніс ту лозину, якою Бог вигнав Адама з раю. Адам звелів зробити з лозини три обручі (вінці) і надіти їх собі на голову. Ну, та хіба ж від смерті щось допоможе! Воно вже голова наче й не болить, а померти — все ж помер. І як він з тими обручами на голові помер, так його з ними й поховали. Аж ось із тих обручів виросло три дерева: кипарис, кедр і триблаженне древо.

Ще про триблаженне древо, — веде далі легенда, — розповідають, що Матір Божа із Спасителем якось спіткнулась об нього і мовила, злякавшись: «О триблаженне древо! На тобі буде розіп'ято Сина Мого!» А син на це промовив: «Правда, Мати Моя!» І справді, скільки потім не добирали хрестів, на жодному не могли розіп'яти Його, а лише на триблаженному древі, яке ще тоді, як росло, мало вигляд хреста.

У другій легенді, записаній у слободі Кабанячій, розповідається, що коли Адам согрішив, то Господь сказав йому: «Піди, Адаме, по раю і знайди гілід міцності людини». Довго ходив Адам по раю в пошуках за плодом міцності людини, гірко оплакуючи свою слабкість; нарешті, знайшов цей плід й подав його Господу. Господь, узявши плід, сказав Адаму: «Хоч ти й согрішив, але за те, що старанно шукав і знайшов плід міцності людини, Я представлю Тебе перед Собою». Адам уписав слова Господні до книги, а саму книгу передав синові своєму Сифу й заповів зберігати її в нащадках. Коли Христа розіп'яли, то єврейські вчені, на підставі слів, сказаних Адамові: «Я тебе представлю перед Собою», наказали намалювати на хресті біля ніг Спасителя главу Адама. За іншим варіантом, коли почали ставити хрести для Спасителя і двох розбійників, то хрест Спасителя, як і де його не ставили, весь час провалювався в землю. Вже робітники зовсім змучились, а хреста все ж не могли поставити. Тоді Спаситель зглянувся над ними й каже: «Знайдіть першу людину, візьміть главу її й докладіть під хрест». Євреї відшукали череп Адама, поклали під хрест, закріпили хрест на черепі і тоді розіп'яли Спасителя.

Легенда, записана в слободі Тарасівні Куп'янського повіту, повідомляє зовсім нові дані про те ж. Копали на Голгофі яму для хреста Спасителя й вирили при цьому череп людини. Викинули його з ями; череп покотився і впав до ніг Спасителя. Хтось із тих, хто стояв тут, сказав: «Чий би це був череп?» — «Адамів», — відповів сам череп. «— Ого! — засміялись воїни. — Чи не хочеш, Адаме, пожити з нами? Ось Чудотворець: попроси Його — Він воскресить тебе!» Череп сказав їм на це: хвилина смерті така страшна, що він і жити не бажає, аби лиш не переживати цієї миті знову.

За іншими оповідями, записаними там же, викопали не один, а два черепи й викинули їх з ями, причому воїни відштовхували їх від себе ногами, а євреї, які стояли тут, говорили, що, можливо, це були також хоробрі воїни, а то, може, навіть і царі, а тепер їх топчуть ногами. Тоді один з черепів, котячись з гори, промовив: «Я — цар Саліма»; а другий, що зупинився біля хреста Спасителя, сказав: «Я — Адамова голова».

На закінчення легенд про Адама і Єву наведемо оповідь неписьменної старої жінки із слободи Ново-Миколаївки Куп'янського повіту. Оповідь ця містить простодушно-наївне розв'язання деяких антропогонічних питань, охоплює затим усе подальше життя роду людського й завершується вираженням есхатологічних ідей, перейнятих, звичайно, грубим матеріалізмом, але таких, які наочно з'ясовують характер релігійних поглядів селянського простолюду.

Коли зачинався світ, жили собі двоє людей: Єва (мужчина) і Марія; в них тіло було таке, як у нас тепер нігті. Угледіли вони якось на одній яблуні два яблука; довго милувалися ними, а потім одне разом з'їли, — і зразу ж у мужчини Єви утворилася на горлі кістка (кадик — «Адамове яблуко»), а тіло в них стало таке, як у нас нині. Тут же вони й согрішили. Марія з цього ж разу затяготіла й народила сина. Ось вони скликали янголів і стали думати й гадати, яке йому ім'я дати. Дали йому ім'я — Петро; Марія це ім'я не злюбила, всіх янголів засмутила. Стали знову думати й гадати, яке ж йому ім'я дати. Дали йому ім'я — Микола; Марія це ім'я злюбила, всіх янголів звеселила.

Епізод надання імені першому синові Єви і Марії дуже нагадує епізод надання імені Богомалятку в колядці, надрукованій Хр. Ящуржинським на сторінках «Киевской стариньї» (1895, лютий, с.209—211):

Ой в Русалимі у Віфлеємі —

Грай, море, грай!

Радуйся, земле,

Син Божий народився!

(цей приспів повторюється після кожного вірша).

Пресвята Діва там Христа мала,

В ризи Його вповивала.

Там всі святі поза стіл сіли.

Взяли писати, взяли читати, —

Дали вони ім'я святого Петра.

Пресвятая Діва того ім'я не хотіла.

Взяли читати, взяли писати,

Яке Йому ім'я дати, —

Дали вони ім'я святого Павла.

Пресвята Діва того ім'я не хотіла.

Взяли писати, взяли читати,

Яке Йому ім'я дати, —

Дали вони ім'я Ісуса Христа.

Пресвята Діва то ім'я злюбила...

Від тієї пари — Єви і Марії — стали розмножувалися люди, поки не вижили (першого) віку. Коли став наближатися до кінця вік, святі люди почали будувати ковчег й пускати туди людей по парі — чоловіка й жінку, і всякої птиці, що літає, по парі, і всяких тварин по парі. Ховрашків та жаб — тих не брали, вони вивелись потім із землі; вовків і зайців також не брали, та тільки не знаю, звідки вони потім узялися. Коли всього набрали, тоді пішов дощ. І йшов він сорок день і сорок ночей. Всі люди потонули, і всі хати, і все, що було; а ті люди лишились, які були в ковчезі. Коли дощ ущух, пара людей вийшла з ковчега, і стали вони жити на землі; стали жити — стали грішити, а в них стали вселятися і від них стали народжуватися потонулі душі, тільки їм давали вже інші імена. Після того, як змінився світ, і люди змінились: раніше були великі та дужі, а чимдалі, тим ставали щораз меншими; а ще далі, після нас, будуть такі, що в одній печі молотитимуть по сім чоловік одночасно. От і ми вже той вік вижили, що Бог призначив, бо раніше діти слухалися батьків і матерів і боялися їх, а нині не слухаються й не шанують, — самі, мовляв, більше знають, ніж отці й матері. Це ми ту останню сотню літ доживаємо, яку додали святі отці. Господь розгнівався на отців, що вони додали віку людям, сказав, що все терпітиме, що б не творилося на білому світі: хоч хто людину заб'є чи щось інше скоїть, то Він і не карає. Коли доживемо цю останню сотню літ, то буде Страшний суд — буде нас Господь судити, визначати, кого куди. Де сонце сходить, там буде рай; де сонце буває ополудні, там — пекло; а де сонце ніколи не буває, там — ад. За великі гріхи посадять в ад, за менші — в пекло, а безгрішних улаштують в рай. В раю жити добре — там добре п'ють і їдять; а в аду комашкаються (безперервно вовтузяться, як мурашки): той везе лозу; той кричить «пити!», а в нього крізь горло вода ллється; той у смолі кипить. Тин підпирають — це за те, що коли жив на цьому світі, то коли щось робив погане, і йому казали: «не роби — гріх, а коли помреш, то на тому світі тобою тин підпиратимуть», — він відповідав: «гріх у міх, та ще й зверху сів! — там, на тому світі, нехай хоч тин підпирають моєю душею»; а також за те, що коли в когось повалиться тин і той просить допомогти, він не піде на допомогу, і от на тому світі й тин підпиратиме. Хто кричить: «пити!» — так це за те, що на цьому світі не даєш іншим напитися води, особливо жнивами. Лозу возить за те, що на цьому світі крав її. Від гріхів звільняється той, хто на цьому світі дає милостиню. Жила собі одна скупа жінка. Ось прийшов до неї жебрак і попросив маленької цибулини. Вона цього не пошкодувала — дала; а коли померла й мучилась у смолі, то той самий жебрак прийшов, спустив до неї цибулину, — вона вхопилася за цибулину й вилізла із смоли.

Ті жінки, які померли вагітними, тепер мучаться, і баби пупорізні за ними ходять, дожидають Страшного Суду. А після Страшного суду їх улаштують прямо в рай разом з маленькими дітками і з бабами: вони за стільки літ до суду відтерпіли вже страждання.

Люди всі зміняться, а земля тільки обернеться, сонце зайде за хмарку, а світ не зміниться; нам здаватиметься, що палатиме земля і все, але нічого цього не буде. А ось що буде. Перед Страшним судом ходитимуть ворожки і з того попелу, з якого жінки роблять луг для прання в п'ятницю й викидають грудку мокрого попелу надвір, зроблять із неї паляничку й пропонуватимуть її людям: хто візьме, того душу й переманять до себе.

Занадто грубими, природними мазками накидано в цій оповіді велику епопею людства; але її від першого й до останнього штриха яскраво пронизує життєдайний промінь віри в безсмертя й майбутню праведну винагороду, яка незмінно служить нашому простолюдину відрадною провідною зіркою в його многотрудному й многосмутному житті.