Дипломная работа: Завоювання Північної Африки арабами-мусульманами

Вступ

Актуальність роботи: полягає в тому, що дана тема є важлива та актуальна і на сьогодні, так як процес завоювання арабами – мусульманами Північної Америки вніс суттєві зміни в подальший розвиток даного регіону, що відобразилися в різних сферах життя північно африканського суспільства.

Мета роботи: дослідити і проаналізувати стан Північної Африки напередодні, під час і після завоювання арабами. Виявити позитивні і негативні сторони даного процесу.

Завдання: полягає в тому, щоб спробувати з’ясувати характер відносин в Північній Африці до арабського завоювання і в перші століття після нього. Проаналізувати зміни, що проходили в північноафриканському регіоні в VІІ – XІІ ст.

Історіографія: вивченням даної теми займається велика кількість істориків, професорів і вчених. Найбільше інформації про історію Північної Африки часів арабського завоювання і після нього надає автор підручника «Средневековая Северная Африка» Матвеев В.В.; Рубель В.А. у «Історії середньовічного сходу»; Жюльен Ш.А. в «Истории Северной Африки»; Борисов в підручнику «Арабское средневековье и ислам».

Про вплив арабів мусульман у сфери економіки, соціальну і культури найкраще надають інформацію: Миллер А.Ф. «История ислама»; Климанович П.І. «Ислам»; Бартольд «Ислам». Загальну інформацію про період завоювання можна дізнатись з праць: «История Востока» в шести томах; «История стран Азии и Африки в средние века».

Більшість інформації можна дізнатися саме з літератури російських істориків, вчених і професорів, а саме: Васильєв Л.С; Зарин В.А; Матвеев В.В; Заходер Б.Н; Климович Л.І.

Ще одним джерелом є арабська література: Абд Дур Рахмана ибн Абд ал-Хакама, Абу Амина Биляля Фимпса і Хилала ас-Саби.

Та все ж основними джерелами залишаються радянські письменники: Баранова Н.П; Бартольд В.В; Беляев Е.А; Большаков О.Г; Борисов В.М; Семенова Л.А; Семенов В.Ф; Чистякова Т.А.

З іноземних авторів можна виділити роботи Миллера А.Ф; Ботфорта К.Е; Жюльєна С.А.

З сучасних українських авторів, що описав історію середньовічного сходу є Рубель В.А.

Розділ 1. Вторгнення арабів-мусульман на територію Північної Африки

1.1 Військові успіхи перших халіфів

Зовнішні завоювання були початі ще за Мухаммеда. Та після його смерті халіфи надали їм більш широкий розмах [25; 143].

За часи халіфа Омара ібн аль-Хаттаба (634 – 644) халіфат став імперією. У 640 р. 4 тис. вояків арабського племені акк на чолі з Амром ібн аль-Асом вдерлися до Єгипту, який вони називали «країною, найбагатшою добром і найслабшою у битвах та війні» [35; 349].

Візантійці спочатку зупинили агресора, але халіф Омар відрядив на фронт ще 4 тис. вояків, а в тилу ромеїв повстали копти. Генеральна битва відбулася поблизу оазиса Геліополіс. Два тижні тривала серія боїв, у ході яких візантійці були розбиті вщент. У вересні 642 р. (після дев’яти місяців облоги) впала Олександрія. В полум’ї пожежі згоріла найбільша в світі Олександрійська бібліотека, але арабів не вразило. Шестимільйонний Єгипет ста провінцією халіфату, а в 649 р. на правому березі Нілу Амр заклав свою резиденцію – місто Фустат (сучасний Каїр). Халіф Омар наказав з’єднати каналом Червоне море з Нілом, щоб по цьому шляху перевозити єгипетську пшеницю в Аравію і в потрібний момент швидко перекинути війська з Медини в Єгипет. Араби відновили канал, що існував ще при фараонах [25; 146].

На захоплених землях араби заснували нові міста, а всі завойовані державні землі проголошувалися власністю халіфа (ісламської держави). Мусульманам володіти землями на завойованих територіях Омар заборонив, вважаючи, що так вони втратять свою войовничість і степову доблесть. На нових підданих-немусульман наклали харадж (земельний податок) і джизью (подушну подать) на користь халіфату. Ці повинності виявлялися більшими, аніж закят й ушр (земельний податок з мусульман). За підданими іновірними зберігалося їхнє майно, храми й право на богослужіння, а якщо іновірець приймав іслам (для цього треба було визнати, що нема бога, крім Аллаха, а Мухаммед – посланець Аллаха, і пройти обрізання), то він ставав абсолютно рівним своїм завойовникам, здобував податкові пільги і статус панівного етносу у халіфаті. Проте спочатку бажаючих прийняти іслам серед іновірців було мало, оскільки «новий мусульманин» одразу втрачав право на володіння землею у захоплених краях [25; 150].

За час правління Омара халіфат перетворився на найбільшу державу регіону [35; 352].

При наступнику Омара Османі ібн Аффані (644 – 656) хвиля завоювань поширилась ще далі, почалася нова хвиля грандіозних зовнішньополітичних успіхів: араби завершили завоювання Лівії і Тріполітанії, продовжили завоювання в Пн. Африці, до 648 р. війська увійшли до Карфагену [35; 352].

Правління Муавії ібн абу Суф’яна закріпило багато змін в структурі Халіфата, а стабілізація внутрішнього положення дозволила розпочати завоювання на Заході Північної Африки.

У 661 році єдиним халіфом усіх арабів залишився Муавія ібн Абу Суф’ян з роду Омейлдів (Умайлдів), який заснував династію, що правила арабами майже століття (661 – 750). Столицею Халіфату став Дамаск [35; 356]. Для створення такої могутньої держави велику роль відіграли арабські завоювання, що здійснювалися в декілька етапів. Перший етап проходив під час правління трьох перших «праведних» халіфів – Абу Бекра (632 – 634), Омара (634 – 644), Османа (644 – 656). Омейяди продовжували завойовницьку політику своїх попередників. Війська дамаських халіфів здійснювали періодичні набіги на нові території [35; 356].

На початку 80-х років м. Кайруан, засноване арабами в 679 р. було зайнято берберами, а міста Тріполі і Фазан звільнились від влади арабів, а кінцевим пунктом західних кордонів халіфата стало м. Барка. Арабські феодал міцно закріпились лише в Єгипті. Використовуючи ресурси цієї багатої провінції, вони продовжували свої завоювання. В 689 р. почались походи в Кайруан і Карфагенську область. Арабським військам вдалося просунутись вглиб Туніса [25; 152].

Міжусобна війна, що розгорілася у Візантії, сприяла подальшим успіхам арабів. Візантія зберігала своє панування лише в прибережних районах Пн. Африки, але берберські племена, що населяли внутрішні райони і лише формально визнавали владу Візантії, виявили арабам великий супротив. Загроза арабського завоювання виявилась вагомим зовнішнім фактором, що прискорило процес об’єднання берберських племен. На протязі наступних трьох років араби заволоділи Пн. берегом Африки. В 710 р. арабські війська підійшли до вузької протоки, що відокремлювала Африканський континент від берегів Іспанії [25; 153].

У Пн. Африці з’являється покоління арабів, для яких ці країни були батьківщиною, збільшується кількість завойованих, що прийняли іслам [22; 120]. При Омейядах було утворено п’ять намісництв. В перше входили Іран, Ірак, Сх. Аравія, Хорасан і Середня Азія. Друге – Хіджаз, Ємен, Центральна Аравія. Третє – Арменія, Азербайджан, Сх. частина Малої Азії. Четверте – Єгипет, Лівія, Тріпай, а в п’яте – Зх. Африка і Іспанія. Намісники Єгипту здійснювали верховну владу над Пн. Африканськими областями, до утворення окремого північноафриканського намісництва. Необхідним була єдина державна мова, обов’язкова для всіх областей, що входили в халіфат, заселених різними народностями і племенами. Арабська і стала загальнодержавною мовою [25; 156].

Також були створені військові округи. Мусульман-неарабів обдурили обіцянками про рівність усіх мусульман, але з арабами в правах не зрівняли, надавши їм статусу мавалі («клієнтів») і здираючи харадж; сотні тисяч немусульман, які чинили опір агресії, обернули на рабів (лише в Північній Африці Муса ібн Нусейр перетворив на рабів 300 тис. візантійців і берберів). Невгамовне марнотратство халіфів Дамаска розорило скарбницю і вони почали вводити додаткові побори. Мусульманам офіційно дозволили володіти землями поза Аравією. Так поряд із савафі (державною землею халіфа) на нових землях з’явився мульк (приватні володіння) та ікта (спадкові земельні ділянки, що підлягали державному оподаткуванню, але їх можна було продавати), але верховним власником всієї землі і води в імперії вважався халіф. Після падіння в 750 р. династії Омейядов до влади прийшли халіфи з роду Аббасидів, які правили до 1258 р. Аббасиди отримали в управління велику державу, в склад якої входили Пн. Африка, Аравія, Передня Азія, Ірак, Іран, великі території в Закавказзі і Середній Азії. Столицею халіфата став заснований в 762 р. Багдад.

Період найбільшої політичної могутності халіфата було перше століття правління династії (2 пол. VІІІ – 1 пол. ІХ ст.) [3; 25].

При Аббасидах халіфат не збільшив своїх кордонів, проходив процес остаточного включення в склад мусульманської держави деяких важкодоступних областей, що знаходилися передусім лише в формальній залежності [22; 128].

В кінці ІХ ст. з’явилися перші ознаки розпаду Халіфату. В 788 – 789 рр. правнук Алі, Ідріс, що втік після придушення його повстання в Мецці на захід Халіфату, утворив незалежну державу на території сучасного Марокко, що поклало початок династії Ідрісидів [22; 128].

Аббасиди ставили головною ціллю халіфів зміцнення центральної влади, їх основні реформи були направлені на найбільшу централізацію управління, на розширення політичної і соціальної опори династії. З ІХ ст. фактично закріпилась одноосібна влада намісників над територіями, що управляються, з’явилися цілі династії правителів, наприклад, Тулуніди в Єгипті, Тахіріди, Саффаріди і Саман іди в Ірані і Середній Азії [22; 129].

Велику роль відігравала армія. Військо Аббасидів досягало 160 тисяч і складалось з найманців: хорасанців, берберів і тюрків. Воно вимагало дуже великих витрат казни, тому почали формувати полки з рабів-зінджей [35; 371].

При Аббасидах державною релігією було визнано сунітське направлення ісламу. Професійну армію почали формувати з гулямів («юнаків») – рабів, яких тисячами купували або захоплювали в землях Африки, Східної Європи та Центральної Азії, виховували фанатиками ісламу й халіфату, навчали воювати, караючи за боягузтво й даруючи за вірну службу матеріальний і соціальний добробут. Гулями-гвардійці (тюрки, слов’яни, бербери, негри та ін.), не пов’язані з місцевим населенням, були зобов’язані своїм привілейованим статусом виключно халіфові, особистими рабами якого вони вважалися. Крім гулямів, з яких формували гвардійську кінноту, збереглися й загони чистих найманців (насамперед із прикаспійських горців дейлемітів) [35; 372].

Династично-релігійні чвари та соціальні катаклізми підірвали державну єдність халіфату. Від Аббасидів відпав Магриб (династія Ідрісидів, 788 – 974). Лише формально залежними стали деякі еміри («намісники»), в тому числі Аглабіди Тунісу і Алжиру (800 – 909). Вони номінально визнавали свою залежність від халіфа, іноді надсилали йому частину податкових зборів, але стали абсолютно незалежними в питаннях внутрішнього управління та частково зовнішньої політики.

1.2 Визвольні антиарабські повстання на підкорених територіях

Основним складником історичного процесу в Пн. Африці в VІІІ ст. були хариджитські повстання. Почавшись в Пн. Африці в VІІІ ст., рух хариджитів продовжувався до середини Х ст. Військові дії, які вони вели, послаблювали владу омейядських і аббасидських халіфів в цих країнах, а пізніше і в місцевих правителів, що прийшли їм на зміну. І, звичайно, такі дії не могли не впливати на весь процес розвитку [30; 169].

Відомостей про хариджитів і в джерелах досить мало. Та деякі відомості все ж є відомі [22; 118].

Великі завоювання арабських халіфів збагачували їх, головнокомандуючих, намісників областей, представників старої і нової знаті. Також існувало і невдоволення в самому феодальному класі, що призвело до суперечок через престолонаслідування. Після смерті Мухаммеда через відсутність наслідників по чоловічій лінії виникли деякі суперечки та після цього мекканці провели кандидатуру Абу Бекра. Після смерті Абу Бекра в 634 р. влада перейшла до Омара тим самим відсторонивши від вирішення всіх важливих питань місцеве населення Медини, яким просто оголосили про волю халіфа. В 644 р. Омара смертельно ранив один з персидських рабів. Наступником став Осман, що походив з великого і багатого роду Омейядів племені курейги. Вожді Омейядів першопочатково були супротивниками Мухаммеда, але потім перейшли на його сторону і після прийняття ісламу займали високі пости в новій державі. Осман почав просувати членів свого роду на найвищі військові і державні посади, що призвело до звеличення і збагачення його роду. Це викликало серйозне невдоволення в колі арабських феодалів, що не належали до Омейядів. Невдоволені почали гуртуватись навколо Алі і інших претендентів на престол [30; 170]. Прихильники і наслідувачі Алі отримали назву шиїтів (від слова «шиа» – «група»). Розповсюджувалась думка. Що престол халіфа за правом належить Алі, як найближчому родичу – зятю і двоюрідному брату Мухаммеда і що Осман обраний незаконно. Поступово пропаганда прихильників Алі стала знаходити відгук і серед населення завойованих областей. В 656 р. невдоволені зібралися в Медині під виглядом паломників з завойованих областей. Повсталі увірвались в будинок Османа і вбили його. Халіфом було проголошено Алі. Незабаром відбулися серйозні зміни в таборі Алі. Не всі прихильники були згодні з категоричним твердженням про закріплення прав на престол халіфа за однією сім’єю. Багато хто вважав, що халіфом може бути обраний будь-який правовірний мусульманин незалежно від його родинних зв’язків з сім’єю пророка. Прихильники цієї ідеї, близько 12 тис. чоловік, відокремились від війська Алі, відмовились підтримувати його і висунули лозунг «нема халіфа інакше як волею бога і народа». Їх стали називати хариджитами («ті, що вийшли»). Хариджити обрали свого халіфа. Хариджитів переслідували всюди, до них застосовувались суворі міри, репресії. Ідеї хариджизма отримали велике поширення на території завойованих країн саме тому, що в питанні про престолонаслідування в халіфаті позиція харидижтів була найбільш радикальною. Вони вважали, що посада халіфа повинна бути доступна кожному члену мусульманської общини, «навіть рабу-негру», якщо він цього заслуговує. Кожна хариджитська община могла мати свого халіфа, імама чи еміра. Деякі з них вважали, що мусульманин не може бути рабом, а всі хто прийняв іслам раби повинні бути звільненими. В питаннях ритуальних релігійних правил хариджити визнавали лише дві (Коран і сунну пророка) основи ісламу. Хариджити не визнавали і етнічну нерівність. Між мусульманами (арабами і неарабами) повинна існувати повна рівність в усьому. Вже до початку 80-х років VІІ ст. в середовищі хариджитів виділилося декілька груп і течій: азракитів, суфридів, байка ситів, ібадидів [14; 25].

На початку VІІІ ст. в результаті гонінь на хариджитів в центральних областях халіфату, особливо в Іраці і в західних провінціях Ірану, де діяли омейядські намісники Убайдуллах ібн Зійяд і ад-Хаджжадж ібн Юсуф, вони починають рятуватися в віддалених від центру частинах халіфату, а зокрема у Пн. Африці. В Кайруані з’являються перші хариджитські проповідники – ібадит Салама ібн Саід і суфіт Ікріла. А через 20 років в Тріполітанії вже була значна група ібадитів, що складалася з берберів хаввара. Таким чином спочатку були найбільш поширені в Пн. Африці суфрицький і ібадитський варіанти хариджизма. Згодом суфрити загинули в битвах і ібадити стали головними представниками хариджизма в північноафриканському регіоні [22; 119].

Принципи хариджицького вчення стали основними, згідно одному з принципів істіраді хариджити повинні були вбивати всіх віровідступників – всіх мусульман нехариджитів. До таких відступників відносились імами і правителі, що відступили від правил Корану. Після захоплення Іфрикії Абдаллахом ібн Садом її жителі продовжували бути слухняними і найбільш покірними до того часу, поки до них не проникли люди з Іраку. Від завоювань Іфрикії Абдаллаха ібн Сада ібн Абу Сарха в 647 р. до початку правління халіфа Хішама в 723 р. відбулася більшість подій, що пов’язані з підкоренням Пн. Африки [30; 170].

Дуже швидко хариджицьке вчення поширилося Північною Африкою. Центрами хаджизма стали м. Тріполі, де до хариджизму навернулись бербери, хаварра, гірський масив Джерело-Нафуса, що знаходиться в Пд. Заході від Тріполі. Де жило берберське плем’я нафуса, а також рівнини Високих плато, райони Сиджилмаса і Танжера в Марокко. Через 20 років після початку проповідей пройшли перші виступи харидижтів: в Тріполі і в Сиджиямасі. Хариджицькі повстання проходили в 739 – 741 роках в Марокко, згодом в 741 – 750 роках в Іфрикії. Після появи хариджицьких імамів (в 2 пол. VІІІ ст.) продовжувалися військові сутички хариджитів з арміями халіфата. Війна, що тривала декілька десятиліть, склала стереотипи ставлення до берберського населення Пн. Африки з боку арабських намісників, їх чиновників і їх війська – стереотипи, які полягали в тому, що на берберів дивились, як на джерело прибутків, рабів. Влада в центрі розглядала так само всю Пн. Африку. До цього додалося презирливе відношення до берберів арабів, які згідно зі звичаями суспільства, організованими за родо-племінними ознаками, пишалися своїм родом, плем’ям і вважали своє плем’я найкращим і найхоробрішим. Варто відмітити, що не дивлячись на навернення в іслам берберів не зробило їх рівними з арабами-мусульманами, так що і після завоювання в прийнятті берберами ісламу вказані стереотипи продовжували діяти. Свідченням цього є відомості Ібн Ідарі і аб-Табарі. Намісники вимагали п’яту частину майна лише від тих берберів, які не дотримувалися ісламу, що і призвело до численних постань. Результатом цих дій стало постання Майсари. В 739 році почалося повстання берберів в Пн. Африці, що було викликане збільшенням податків, поведінкою феодальних правителів провінції і багаточисленними вимогами чиновників. Особливе невдоволення в народних масах викликало поширення податку на тих, хто прийняв іслам. В Пн. Африці було чимало хариджитів, що втекли зі східних областей і поки там йшли завойовницькі війни, вони вільно вели свою проповідницьку діяльність: «вільні вибори» халіфів, проти узурпаторів Омейядів, що незаконно зайняли халіфський престол. Їх пропаганда як найкраще відповідала настроям берберів, що потерпали від феодального гніту, невдоволених податковою політикою Омейядів. Всією країною пронеслася хвиля повстань. Поступово міські повтання об’єднались і прийняли характер війни.

Одне з джерел пояснює першу причину вимог до берберського населення; «А причиною повстання Майсари було те, що халіфи на Сході любили новинки з Магрибу і посилали ці новинки до амила Іфрикії. А аміли посилали їм красивих берберських дівчат. Коли ж справа перейшла до Ібн ал-Хабхабу (намісник, в правлінні якого діяв Омар ібн Абдаллах ал-Мураді), він зажадав їх значно більше. Тоді бербери виступили проти свого аміла, вбили його і всі разом повстали проти Ібн Хабхаба». Ще одне джерело розповідає про вбивство намісника Іязида ібн Абу Мусліма за 20 років до цього. Діяльність Іязида ібн Абу Мусліма приводиться, як приклад жорстокого відношення до берберського населення.

Джерело Ібн Ідарі говорить: «Після Омара ібн Абд ал-Азіза халіфатом став керувати Іфриксю Іязида ібн Абу Мусліма, який був начальником його варти. В 720 р. він прибув в Іфрикію в якості її намісника. Він був людиною жорстокою і недалекоглядною. Його охороняли бербери. Одного разу він піднявся на кафедру, щоб виголосити промову і сказав: «Я вирішив, щоб кожен охоронець написав на своїй руці своє ім’я, як це роблять царі ромеїв зі своїми охоронцями». І він наказав написати кожному на правій руці своє ім’я, а на лівій слово «охоронець» для того, щоб за цим його можна було відокремити від інших людей і вони будуть виконувати накази швидше. Почувши це охоронці домовились його вбити. Вони сказали: «Він вирішив порівняти нас з християнами». І коли він вийшов зі свого будинку, вони вбили його в молебні. Безсумнівно, що невдоволення охоронців викликало не порівняння з християнами, а з рабами, яких таврували, щоб потім впізнати. А таке для людей не лише вільних, але і привілейованих (хоча вони і були берберам) було недопустимо» [30; 187].

Ат-Табарі вказує на спробу перевести в Пн. Африці прийнявши іслам представників підкорених народів на сплату хараджа, що викликало ті ж самі наслідки, що і в Іраці. В цей самий рік був вбитий Ісезид ібн Абу Муслім в Іфрикії, а він був її намісником. Причиною цього було те, що він вирішив вчинити з жителями Іфрикії згідно зі звичаєм ал-Хаджжаджа ібн Юсуфа в відношенні людей ісламу, які жили в містах. Після його вбивства правителем було поставлено намісника, що був над ними до нього. Це був Муххамед ібн Іязид. Він був у війську Іязида Ібн Абу Мусліма [30; 189].

Ще одне джерело характеризує ставлення до берберів влади на місцях. Згідно з ним, бербери відправляли делегацію до халіфа Хімама з проханням розібратися з їхніми скаргами на намісника і амілей, її очолював Майсара. Джерело говорить: «Хариджити внесли в середовище жителів Іфрикії незгоду, що існує до цього часу» [30; 190]. Вони домагалися, щоб їх вислухали, але це виявилося важким завданням і тоді вони пішли до ал-Абшару. З претензією на те, що їх емір ходить в походи разом з ними, але коли до нього потрапляє здобич, то він віддає її в розділ без їх участі. Коли вони повернулися в Іфрикію, то повстали проти аміла халіфа Хішама, вбили його і заволоділи Іфрикією [15; 25].

З фактів приходу делегації в столицю до халіфа можна зрозуміти, що берберське населення ще вірило в можливість знайти справедливість, обирало діяти мирно.

В 740 р. намісником Пн. Африки була розпочата велика експедиція в Сицилію. Велика частина війська була залучена в цю експедицію, що слугувало сигналом для загального повстання, що охопило райони від Танжера до Тлемсена. Повсталі відмовлялись визнавати владу халіфів [30; 191].

Війська з сицилійського походу були терміново відізвані, з Сирії та Єгипту було надіслано майже 30 тисяч добре озброєних військових. Повстанська армія складалась з погано озброєних, напівроздягнених берберів. Але вони нанесли своїм супротивникам поразку, заманивши їх вглиб країн і відокремивши кінноту від піхоти. Згодом повстанці рушили в Кайруан двома арміями. Кайруанському наміснику вдалося роз’єднати їхні сили і нанести їм в 742 р. завершальний удар [30; 192].

Повстання берберів мало великі наслідки – воно відіграло важливу роль в зміщенні династії Омейядів, послабивши її військову могутність і залишивши державну казну без значних податкових надходжень.

За своїм розмахом берберське повстання було найбільшим за всю історію халіфату [30; 180].

Оцінка хариджитських повстань має значення для характеристики всього історичного процесу історичного розвитку в Пн. Африці, тому вона необхідна.

Народні повстання охоплювали і інші провінції халіфату. Повстання почалися навіть в Сирії і Середній Азії.

Хариджити в Пн. Африці не лише боролися проти жорстоких і неприйнятних форм експлуатації. Вони намагалися створити суспільство за стародавнім зразком, на принципах первісної демократії. Весь рух мав релігійну форму, і нове суспільство сприймалось як релігійна община.

На чолі хариджитських общин були або місцеві релігійні авторитети, або особи, що були наступниками пророка, його родичів чи прихильників, або вожді місцевих напівкочових племен, що намагалися забезпечити собі владу в невеликій області.

Таким чином, хариджитські повстання призвели, по-перше, до відсторонення влади халіфських намісників; по-друге, до проявів ініціативи народних мас, на чолі яких інколи знаходилися вихідці з простих станів народу, а не лише племінні вожді. Але і в одному, і іншому випадку це призводило до утворення харижитиських держав. Їх поява спостерігається в середині VІІІ ст.

Отже, араби за два століття завоювань захопили чималі території у Північній Африці. Основними причинами військових успіхів, отриманих арабами, були економічний занепад і різке загострення соціальних протистоянь в цих державах.

Кінець VІІІ – початок ІХ ст. ознаменувались повстаннями, що відбувалися в Єгипті і Пн. Африці.

Розділ 2. Становище арабських північноафриканських держав у ІХ–ХІІ ст.

2.1 Утворення самостійних держав на території Північної Африки

Головною причиною виникнення нових держав в Пн. Африці слід вважати загальний хід історичного розвитку в тих районах, де не було впливу культурних центрів прибережних районів чи воно було мінімальним. Ці райони були ізольовані, райони високих плато, західні області Магрибу. Там існувала тенденція – намагання вождів до закріплення своєї влади. Це складало такі соціально-політичні організми, які в подальшому могли б розвиватися в напрямку складання ранньокласових держав. Подібні організми повинні бути виділені, як протодержави [30; 190].

Після виступу Мабсари повстання хариджитів продовжувались періодично протягом 32 років, і влада на Сході часто відправляла війська на їх придушення. Вони отримували перемогу не щоразу, але після кожного повстання територія під владою халіфів в Пн. Африці зменшувалась. Велике значення при цьому мав той факт, що проти арабського джунда виступали кочівники зената, що заселяли в той час Південні території цивілізованих областей. Вже поразка в 741 році означала кінцеву втрату Далекого Магрибу. Після цього до хариджицького руху приєдналось все населення до самого Туніса. Воно припинило підкорятися представникам халіфату і постійно їх тривожило. Кайруан потрапив до берберів.

Коли Аббасиди захопили владу, вони намагались повернути втрачені землі. В 760 р. в Африку був надісланий з військом Ібн ал-Амас, а в 772 р. – Іязид ібн ал-Хатім. Але жодному з них не вдалося помирити владу багдадських халіфів далі області Заб. Всі області, розміщені на захід від мерідиану Бужи, стали незалежні і на їх території виникло доволі багато берберських держав, населення яких не підкорялося арабам, хоча і залишалися мусульманами. Вже в 744 р. правнук Укби ібн Нафі, Абд ар-Рахман іблн Хабіб, переправився в Африку з Іспанії і заволодівши Іфрикією вигнав Олийядського намісника. Правління його і його сім’ї продовжувалося до 757 р. Згодом управління Іфрикією і Кайруаном на протязі року і двох місяців знаходилося в руках берберів варфаджума, які були хариджитами-суфритами. Після цього хариджити-ібадити з Джебель-Нафуса прогнали варфаджума, які були хариджитами-суфритами. Після цього хариджити-ібадити з Джебель-Найфуса прогнали варфаджума і були володарями Триполітанії і Іфрикії на протязі двох років. Вождь ібадитів Нафуса Абу-ін-Хаттаб призначив намісником в Кайруан водного з ібадитів, Абд ар-Рахман ібн Рустема, який був в Кайруані з 758 р. по 761 р. вигнаний звідти новим аббасидським намісником, Абд ар-Рахман ібн Рустем втік в Центральний Магриб і на Високому плато заснував місто Тахарт, де в 762 р. був обраний імамом ібадитської общини і став засновником Рустемідської династії, яка налічувала вісім імамів і проіснувала до початку Х ст. [25; 42].

До 777 р. Абд ар-Рахман був визнаний імамом всіх ібадитів Магрибу і опинився на чолі великої держави. Його сину і насліднику Абд ал-Ваххабу до кінця століття вдалося підкорити всі берберські ібадитські племена. Його влада простягалась від Тріполі до Тлесмена і від берега моря, де знаходилися міста Марса Фаррух і Марса-ель-Хараз (між Азревом і Мостаганемом) до оазисів Уед-Рір і Уаргла. Області Заб і Ходна, разом з горами Аурас, які також були заселені ібадитами, з’єднували західні території рустемідської держави з областями Південного Тунісу і Північно-західної частини Тріполітанії. З’явилася нова держава-община хариджитів-ібадитів і найбільше з ібадитських держав [30; 190].

Держава хариджитів-ібадитів зі столицею в Тахарті була найбільша на території Алжиру. На чолі держави була сім’я рустемідського походження. Рустеміди вважалися керівниками ібадитів всього Магрибу [22; 222].

До моменту складання хариджитських держав в Пн. Африці іслам якщо і не закріпився, то знаходився в процесі закріплення. Тут також склалися стереотипи відносин з владою, і ці стереотипи мали за приклад систему, що склалася на основі установ, введених разом з ісламом. Держава Рустемідів будувалася на основі ідей хариджитів, основних принципів іслама і соціальних зв’язків родо-племінного ладу. Це прослідковуєтсья на прикладі організації ібадитської держави в Тахарті. Коли ібадити оселились в Тахарті, їх керівники зібрались для вирішення питнаь про те, як керувати їх общиною і державою.

Рустемідська держава на початку її існування в другій половині VІІІ ст. Правління Абд ар-Рахмана блуло золотим віком ібадитів. Він був справедливим, розумним і кмітливим. Багато областей імама Рустемідів страждали від нападів кочівників і напівкочівників, що і вплинула на масове переселення арабських кочових племен в Пн. Африку в ХІ ст. Ібадитський імамат мав багато міжнародних зв’язків і в Тахарті почали прибувати посольства. Відновились торгові зв’язки з Суданом і з заходом Пн. Африки із Сходом. Купці усіх країн приїжджали в Тахарт і вели там торгівлю [30; 194].

В ібадитській общині велике значення надавалося розподіленню згідно з демократичними ідеями, серед бідних розподілялися предмети харчування і одяг, що дозволяло підтримувати рівень їх благоустрою і тим самим – послаблювати протиріччя між багатими і бідними станами суспільства. Існувало організоване оподаткування і апарат управління, судді (хади). Їх діяльність зосереджувалась головним чином на громадських справах, передусім пов’язаних з конфліктами в торгівлі. У сферу діяльності суддів не входили відносини між племенами, так як в цьому випадку конфлікти вирішувалися самими племенами.

Поява інституту поліції (асхаб алі-гмурта) було ознакою появи держави. Начальники чи офіцери поліції – асхаб амшурта здійснювали керівництво поліцейськими діями. Поряд з офіцерами поліції названі люди, що оточували їх чи здійснювали разом з ними обходи (таіфуна бікі). Не виключено, що це були добровольці [30; 195].

Аміли-чиновники, що здійснювали владу в провінціях і на містах.

Збирачі податків (ахлу-с-садака) збирали садаку чи умр, а також дзизью і харадж.

В державі Рустемідів збереглась така ж податкова система, що була встановлена намісником халіфів [30; 196].

В 784 – 785 рр. було зафіксовано факт виступу проти Рустемідів. Не було пов’язано з приходом до влади нового імама. В державі Рустемідів на протязі майже 130 років влада належала династії, що переходила від батька до сина. Обрання імама проходило на нараді з шести осіб призначених імамом Абд ар-Рахманом.

Після ліквідації держави Рустемідів в 908 – 909 рр. нукарити («противники») стали найбільшою течією серед ібадитів. Їм належали всі території на Пд. Туніса і Алжира від Джебель-Нафуса до Тахарта [2; 146].

Однією з особливостей імаму була концентрація його сил, влади, економічних можливостей, населення в самому Тахарті і його найближчій окрузі. Коли Рустемідам разом з імамом Абу-ін Йаказаном і їх прихильниками довелося залишити Тахарт, вони також зупинилися в місті під назвою Асекдал. Влада імама здійснювала лише в окрузі міста. Інша ж територія знаходилась під владою імамів пише в тій мірі, в якій це збігалося з політичними настроями племен. В історії рустемідського імамата були випадки, коли об’єднання племен ставали сильнішими імама і його прибічників і імаму доводилось покидати Тахарт [2; 150]. В містах рустемідськаого імамату, як в інших країнах Пн. Африки – в цей же час і пізніше – існували один чи два великих міських центри і велика кількість дрібних міських поселень. Великий центр був один – столиця Тахарт, а в східній частині володінь Рустемідів-Пріполі в ті періоди, коли він знаходився під владою нафуса. Дрібних міст було багато. Для їх визначення використовували терміни: хісн – укріплення, кала – укріплення, ксар – замок [30; 197]. Манзіль – жилище, маудіа – місце, такі – укріплені поселення були на території Пн. Африки доволі багато чисельні. В Пн. Африці в період завоювань і якийсь час після них, простежувався ріст числа міст [30; 211].

В період правління Аллаха рустеімдський імамат переживав період процвітання. З’явилися власні помістя (дмія) поза містом і гром. відводили річки (ва аджару ал-анхура). Володіння земельною власністю набуло великого значення [30; 212].

Раби (абід, гілман) були у власності племен, які їх купували. Вони брали участь в роботах, пов’язаних з основною діяльністю племен – вирощувань тварин.

В рустемідській державі проходив процес перетвореня варварської держави в державу ранньофеодальну [30; 212].

Розрізняли два види торгівлі: локальну і караванну. Далека караванна торгівля пов’язувала імамат зі Сходом і державами Судану. Зі Сходу в Тахарт «йшли каравани, наповнені різними багатствами». За час існування імамату торгівля з Суданом розширилась і набула регулярний характер.

В правління Абу-н-Ілкзана проходили конфлікти між племенами хаввара і луата, в які були втягнені і жителі Тахарта, в результаті чого імау Абу-н-Іякзану і його брату Абу Бакру ібн Аллаху довелося покинути Тахарт.

Нажаль, не вдалося встановити причини боротьби одних племен з іншими. Для впливу на племена імами прикладали або силу, або підкуп.

Більшість населення сповідувала ібадитське вчення іслама. Друга частина сповідувала християнство. Ймовірно, що на території імамату жили і суніти.

Згідно з етичним критерієм населення розділялось по племенам. В Тахарті населення було змішаним. В ньому були наступні групи. Племена мазата і садрата, племена хавара і луата. Важливу роль при Рустемідах відігравало плем’я нафуса. В Тахарті жило плем’я мармаджана. На західних і південних окраїнах проживали чи періодично відвідували ці райони племена Зената, мат мата. Згадувалось також плем’я зуага.

Існувала також окрема група арабів, що склалась, коли частини аглабідського джунда перейшли в імамат Рустемідів і отримали дозвіл там залишитися [30; 220].

Невеликі групи виділяються по політичному критерію: це в першу чергу самі Рустеміди. До цієї групи належали сам іслам, його сім’я, близькі і далекі родичі, його мавали і раби.

Групу чужинців (аджам) складали бербери мармаджана, басрійці, Гафійці, кайруанці. Чужинці мали свого керівника і навіть власний ринок.

Серед племен найвпливовішими були хавара, луата, нафуса. Саме вони згадуються в якості головних учасників всіх важливих подій в країні.

Ще одна група – це воїни. В арабському тексті для їх визначення використовують різні слова. Іноді це джунд, іноді – аджнад, або аскал. Також можливо виділити наступні ступені ієрархії.

1. Імам – голова держави, перший серед рівних, офіційна особа, що вступає на пост в результаті виборів.

2. Знатні люди (вуджух) – група дуже невизначена. Цим словом іноді називаються і племенні вожді і виборні керівники груп, і просто багаті люди.

3. Племенні вожді (руаса) – керівники племен, члени знатних родів в племенах. Вони перебували в Тахарті не постійно, а періодично, кожне літо і мали в розпорядженні великі багатства і військовий потенціал.

4. Люди більш-менш прості, об’єднані в групи.

5. Прості люди, не об’єднані ні в які групи і були соціально нижче осіб попередньої групи. Вони називалися «ан-нас», тобто «люди» не прості землероби і члени племені.

6. Залежні люди – раби і слуги.

Існує і інший поділ: на аристократію (хасса) і простих людей (амма). Це той поділ, який вживається в арабських джерелах для всіх мусульманських країн.

В категорію хасса в цьому випадку входили перші три групи, а в категорію амма – три останні [30; 221].

Таким чином можна сказати, що ступінь розвитку держави Рустемідів був невисокий особливо в порівнянні з найбільш розвиненими районами Пн. Африки. В той же час вона не поступалася державам Марокканського Заходу.

Рустемідська держава ібадитів Тахарта займала домінуюче положення в центральній частині Пн. Африки, але зовсім не було єдиним великим, вже не говорячи про дрібні. На території Марокко виникли і існували дві держави: алідська держава Ірисів і держава берберів племені бергвата [30; 222].

Після повстання в танжері Майстри ал-Хакіра західні території назавжди вийшли з влади халіфів. Ситуація на заході нічим не відрізнялась від тієї, що існувала в центрі і в східних районах. Населення багатьох областей Марокко, організоване в землеробітничі общини, було розкидане по важкодоступних, часто високогірних поселеннях і розвивалося в ізоляції. Тут була присутня майнова і соціальна нерівність, а також виділення аристократії племен і общин. Хариджитський рух на заході Пн. Африки мав не такий широкий розмах, як в центрі і на сході. Звичайно, і тут існували хариджитські центри: д-ва бергавата, той же Танжер, держава суфритів мікнаса з головним містом Сіджиммасою, заснованим в 728 – 729 рр. [18; 120].

Поява і поширення Алідів в Пн. Африці пов’язують з ім’ям Ідріса – нащадка Алі ібн Абу Таліба. В 786 р. Ідріс брав участь в великому повстанні Алідів в Аравії. В трьох милях від Мекки воно було розбите, а його учасники розсіяні. Сам Ідірс втік спочатку в Фустат, а згодом і до Марокко. Тут, в області Зерхун, він вступив в контакт з берберським племенем ауреба. Його члени жили на території області з давнім осілим землеробством і були землеробами. В 780 – 790 рр. Ідрісу була подарована в дружини дочка одного з вождів ауреба. Це свідчить про ступінь поширення ісламу і про його міцне положення навіть тут, так як такий шлюб був обумовлений намаганням встановити зв’язки з сім’єю пророка.

В цьому ж році Ідріс був обраний імамом. До сьогоднішнього часу немає остаточного пояснення причин здобуття Алідами важливого політичного значення в суспільстві північноафриканського Заходу. Але на деякі фактори вказати все ж можна.

По-перше, це відношення до аббасидського халіфату, характер політичнх поглядів Алідів і їх прибічників [18; 123].

По-друге, алідська опозиція була новою в порівнянні з хариджитською. Аббасидські намісники здійснювали рішучі кроки і енергійні зусилля, щоб знову затвердитися в Центральному Магрибі, а звідти вони могли загрожувати і Марокко.

Можливо, що алідське тлумачення ісламу більше підходило берберам Західного Магрибу. Хариджизм зберігав демократичні традиції першопочаткового ісламу і до ісламські уявлення про всезагальну рівність, що відобразилася в постулаті всезагальної рівності перед Аллахом. Умови існування в VІІ – ІХ ст. в Марокко в найбільшій мірі підходили ідеї ісламу, виголошені в інтерпретації Алідів [18; 127].

Держава Ідріса спиралася в основному на берберські племена. До Ідріса приєдналися племена зуага, луата, садрата, гайаса, нафза, мікнаса, гумара та інші. Всі ці племена жили на території Північного Марокко.

Свідчення про внутрішнє життя держави Ідрісидів ще менше, ніж про державу Рустемідів. Відомо, що Ідріс І здійснив декілька невеликих походів на території Марокко для підкорення невеликих областей. Можливо, в зв’язку з цими походами, а можливо і ні, двоюрідний брат Ідріса Сулейман затвердився в Тлемсоні. За іншими свідченнями в 789 – 790 роках Ідріс направив проти Тлемсена велику військову експедицію, домігся союзу з племенем заграва і його вождем Мухаммедом ібн Хазіром, який незадовго до нього в 786 р. – поклав державі племені бану іфрен, заснованому хариджитом суфітом Абу Коррой [30; 226].

В 791 році Ідріса було отруєно, а його наступником став Харун ар-Рашид, а його наступником став вільновідпущеник на той час, доки не виріс його син – Ідріс ІІ.

Держава Ірисів головними рисами нагадувала державу Рустемідів. Так само, як і там в державі Ідрісів основою життя були настанови ісламу. Велике значення мали відносини між племенами і між племенами.

Як і в державі Рустемідів, влада в державі належала одному з представників сім’ї Ідрисидів [30; 226].

До числа заслуг Ідріса І (789 – 793) відносять заснування міста Феса.

В 789 р. Ідрісом І було побудоване невелике місто берберського типу, укріплене селище, ксар, як і інші міста, які засновували арабські завойовники, це місто було побудовано за зразком військово-оборонної системи.

Згодом на цьому місці при Ідрісі ІІ (793 – 828) виріс квартал андалузців – в 808 р., а на протилежному боці річки – квартал кайруанців – в 809 р. Царське місто ал-Алійя знаходилося в місті андалузців. Там знаходився арабський махзен і карбувалися монети. Поділ на такі частини Феса повторював розділ інших міст Марокко на квартали. Фес був дуже вдало розташований на перетині головних шляхів країни: зі сходу на захід і з півночі на південь [18; 130].

За п’ятого правителя з числа Ідрісів територія і могутність ідріської держави дуже збільшилась, а Фес розрісся і набув нові пам’ятки і чудові будівлі.

Інститут махзена виникає на початку ІХ ст. і традицією належить двору Аглабітів.

На початку Х ст. в 918 р. Ідріс вступив в війну з союзником Фатимідів, вождем мікнаса Масала ібн Хаббусом. Його військо складалося з вільноотпущенників (мавали), воїнів з племен ауреба і інших берберських народів. Військо складалося з арабських воїнів – це дружина, найбільш підготовлене і привілейоване військо. За дружиною йшли мавали, люди, які були пов’язані з правителем особистими зв’язками. Потім йшов махзен – плем’я ауреба, непрофесійна частина війська. За ауреба слідувало вже непривілейоване ополчення. І після цих племен були племена-союзники.

З подібним військом Ідріс І здійснив похід проти небажаючих приймати іслам язичників, іудеїв і християн, набіг на область Тамесна, заволодів містом Шеллою (Сале), областю Гадла в 789 р., на наступний рік завоював м. Масину. Приєднав область Газа [30; 229].

За Ідріса ІІ кордони держави були розширені до р. Шеліф на Сході і до Сус ал-Акса на Півдні. Після цього походу брат Ідріса Сулейман затвердився в західній частині Центрального Магрибу, опираючись при цьому на Тлемсен. Після смерті Ідріса ІІ його син Мухаммед, за порадою поділив всю державу Ідрісів між собою і своїми сімома дорослими братами. Такий розподіл зберігся до останньої четверті Х ст., коли в 974 р. останні Ідрісиди були відправлені в Кордову, але загибеллю династії вважається кінець першої половини Х ст. Переможний рух Фатимідів по Пн. Африці в цей час привів до військової поразки цієї алідської династії [30; 230].

Другою великою «державою» на території Марокко була держава Бергвата. Вона виникла в середині VІІІ ст. в області Тамесна, між ріками Бу Регрег і Умм ар-Рабія. Створив цю державу один з учасників повстання Мабсари на ім’я Таріф. Його син Саліх став засновником нової релігії, що спиралася на теоретичні і ритуальні положення ісламу, але з додатком християнських догм. Ця держава берберів проіснувала до ХІІ ст., коли вона загинула від Альмохадів. «Держава» бергвата об’єднувала племена бранес, зуага, мат мата, маг мага, матуара, бені бураг, бені ватер. Наступник Саліха, його син Ільяс. Його правління тривало 50 років. Його син і наступник Юнус проповідував нову релігію відкрито. Він наказав вбити всіх, хто відмовляється її прийняти. За свідченнями, було вбито 7770 осіб. Юнус правив 44 роки, а після його смерті влада перейшла до його племінника Абу Гуфайру Ахмеду [19; 340].

Крім держав Ідрисидів і бергвата на заході Пн. Африки існували і інші, більш дрібні.

В горах в районі Гелуан невелика теократична держава була заснована проповідником на ім’я Ха-тім, який проголосив себе пророком і, так само як Саліх, дав своїм послідовникам новий Коран на берберській мові.

Невелика держава була також в Сеуті, де закріпилося берберське населення.

Ще одна держава існувала на Рифському березі створена волю омейядського халіфа ал-Валіда в 709 – 710 роках арабським воєначальником Саліхом ібн Мансуром. Центром було м. Пмсаман, а згодом Нокур, заснований в середині ІХ ст. Держава Нокура була джерелом ісламізації на заході Пн. Африки. Вона загинула в 917 р. під час наступу військ Фатимідів. Підтримкою династії були бербери Гомера і санхаджа [19; 347].

Подібні «дрібні» держави виникали і в інших районах Пн. Африки. Ібадитська «держава» існувала в Тріполі і знаходилася під владою вождів хаввара. Бербери нафуса заснували «державу» в Габесі на території Туніса. Там само в Тунісі створили свою державу в м. Беджа бербери санхаджа.

Ще одна хариджитська «держава», суфійська, виникла в Тменсені, де берберське плем’я Магіла з групи бені іфрен проголосило халіфом свого вождя Абу Курру.

Політичні кордони в ІХ ст. були такими. За кордонами округів Александрії починались території Барки і Лівії, підконтрольні аббасидським халіфам. Вони простягались на захід до гір Джебель-Нафусі. Місто Тріполі (Атрабумус) ще знаходилось під владою Аббасидів, а м. Габес вже мало аміла, поставленого Аглабідами. Там само знаходився імамат хариджитів нафуса. Після нього, далі на заході і півночі, йшли території Аглабідів, в склад яких входили Іфрикія і Заб. Головним містом Аглабідів був Кайруан, а резиденція правителів була розташована в замах по сусідству з Кайруаном, а потім в Ракка. Держава Аглабідів була в ІХ ст. однією з найбільших в Пн. Африці. Біля західних і Пд. західних кордонів держави Аглабідів знаходилось володіння декількох племен. Їх центром було м. Маккор, в якому жило арабське плем’я бені дамба, а навколо декілька берберських племен. Далі на захід знаходилась територія бану барзал, потім володіння Алідів.

Значна за площею була держава Алідів, що знаходилась на території сучасного Алжиру і Пн.-Сх. Марокко. Салітіпас – резиденція сілідських правителів [19; 350].

В кінці VІІІ ст. серед емірів Пн. Африки виділявся Ібрахім ібн аль-Аглаб, який допоміг халіфським військам навести лад в районі Кайруан, але в обмін вимагав права спадкового управління цим округом і сусідніми областями, обіцяв сплачувати халіфу щорічну данину. Харун ар-Рашид був змушений згодитись з цією пропозицією і в 800 р. закріпив за Ібрахімом області, що вимагались. Так в Пн. Африці виникла ще одна арабська династія, яка управляла провінцією Іфрикією зі столицею в Кайру ані. Територія цієї провінції простягалась від Тріполі до сучасного Алжиру [30; 240].

Аглабіди визнавали верховну владу багдадських халіфів і дотримувались всіх необхідних формальностей. В п’ятничній молитві урочисто згадували ім’я халіфа, саме це ім’я містилося на всіх монетах, що карбувалися при дворі нових правителів. Зі свого боку Аббасиди підтримували Аглабідів, і за сто років ні один із халіфів не посягнув на їх права.

Аббасидські халіфи розглядали аглабідські області, як надійне прикриття від посягань не лише берберів, а і візантійців. Аглабідам вдавалося утримувати сильні берберські племена в залежності або ж підтримувати з ними дружні стосунки, використовуючи племінні ополчення до постійних набігів на Сицилію.

У своїй внутрішній політиці аглабідські правителі намагалися закріпити центральну владу, жорстоко розправляючись з повстанцями. Їх належність до сунітського ісламу забезпечувала для них великий вплив на довіру при дворі багдадських халіфів, богослови суніти підтримували Аглабідів авторитетом релігії [30; 240].

В управлінні державою Агалбіди притримувались аббасидського зразку. Вони ввели посаду візиря, головнокомандувача, начальника поштової служби, головного судді-каді та інші. На державні і військові посади призначали незалежно від походження. Незважаючи на численні міжусобні війни і внутрішні чвари, Аглабідам вдавалося підтримувати регулярне надходження податків в казну. Разом з податками, що були передбачені мусульманським законодавством, вони ввели нові, не освячені релігією, податок на торгові операції, на підвіз продуктів харчування. Все населення платило поземельний податок. Великі податки часто призводили до повстань, або голоду в країні. Але все ж будувалися мечеті, палаци, дороги, багато чисельні водосховища і акведуки, а в кінці ІХ ст. недалеко від Кайруана була збудована нова столиця – Раккада.

Аглабіди приділяли багато уваги укріпленню кордонів і брегів своєї держави. Старі візантійські будівлі були відновлені і підсилені. Одночасно була зроблена спроба зміни старого війська. Це військо було складене за племінним принципом і розквартироване по гарнізонам. Часто між окремими гарнізонами виникали сутички, проходили військові повстання [30; 245].

Аглабіди створили гвардію з рабів-негрів, що повністю залежали від емірів. Крім того, були створені найбільш небезпечні прикордонні гарнізони. Аглабідьскі еміри зудували сильний флот і перетворили свою державу в велику морську державу. Основними об’єктами нападу були острови Сицилія, Сардинія і Корсика.

В результаті набігів на Сицилію вона була захоплена. В кінці ІХ на початку Х ст. в державі посилилися міжусобиі, починаються повстання берберських племен. Повсталі бербери племені кітама змогли захопити Раккаду, столицю Аглабідів, і міста Тахерт, Сиджильмасу – центри дрібних самостійних князівств. Це вирішило швидке падіння династії Аглабідів.

З перелічених держав і протодержав найбільш великими за площею, найбільш впливовими в Пн. Африці були держави Аглабідів, Рустемідів і Ідрісидів вони досягли найбільшого рівня економічного розвитку і стали об’єктом дослідження.

2.2 Магриб у Х–ХІІ ст.

З часів арабського завоювання (647 – 703) історія країн Пн. Африки була нерозривно пов’язана з історією країн Близького і Середнього Сходу. В Х ст. країни Пн. Африки переживали період розквіту. Підйом відбувався в сільському господарстві, що було пов’язано з переворотом в землеробстві, викликаним іригаційним будівництвом [22; 225].

В Х – ХІ ст. країни Магрибу являли собою передусім суспільство міщан. Саме в цей період зареєстровано високий рівень урбанізації.

Ремісниче виробництво знаходилося на доволі високому рівні, особливо виготовлення тканин і коврів. Міста Іфрикії вивозили шовкові тканини, шерстяні плащі, лляний одяг, вироби зі скла, шкіри, дерева, різноманітних металів. В Тунісі, Сусі, Махдії з Х ст. існували великі суднобудівні верфи; виготовляли зброю, доспіхи, добували залізо, мідь, олово, свинець, ртуть, в деяких районах срібло і золото (Сиджильмако).

Ще в другій половині ІХ ст., скориставшись глобальним посбалленням Багдадського халіфату, фактично незалежним володарем Єгипту стала тюркська династія Пулунідів (868 – 905), яку заснував генерал – гулям Ахмед ібн Гулун (868 – 884). На початку Х ст. Аббасидам пощастило ненадовго повернути собі пряме управління над Єгиптом, еміром якого призначили ферганського іхшида («князь»). Проте в 935 р. іхшид Мухаммед ібн Тугидж (935 – 946) знову здобув фактичну незалежність від Багдада, спираючись на колосальну армію (понад 400 тис. вояків, з них 8 тис. рабів-гвардійців). Він показав себе енергійним, норовливим та примхливим володарем. Славився як меценат і релігійно терпимий мусульманин, полюбляв філософські диспути, підтримував поетів та архітекторів. Але його спадкоємець (Абу Хасан Алі) виявився психічно недоумкуватим. Всесильним регентом при дворі Іхшидів став темношкірий раб – абіссінець, євнух (!) Кафур (946 – 968), якого Мухаммед свого часу купив за 10 динарів.

Після смерті в 968 р. Кафура ніщо вже не могло врятувати приречену іхшидидську династію, коли в Єгипет вдерлися армії Фатімідів [19; 25].

Держава Фатімідів (909 – 1171) виникла в Іфрикії (сучасний Туніс) в результаті переможного повстання берберських племен проти аббасидських намісників Аглабідів. Це повстання було результатом таємної пропаганди шиїтсько-ісмаїлітських емісарів з її лозунгами справедливості і всезагальної рівності. Засновниками династії Фатілідів став ісламізований перський єврей-ісмаїліт, один із лідерів ісмаїлітської общини Убейдаллак, який на початку Х ст. розгорнув ісмаїлітську пропаганду серед беберів Північної Африки. Свій родовід він вивів від Фатіми (дочки Пророка) та її чоловік аАлі (четвертого халіфа) через імама Джафара ас-Садика. Однак бербери, невдоволені тим, що араби презирливо ставляться до них як до мусульман «другого сорту», не стали перевіряти цю брехливу генеалогію, а охоче виступили проти чорнопрапорних арабо-аббасидських військ під білими фатімідськими прапорами. У 909 р. Убейдаллаха звільнили, а в 910 р., захопивши Туніс, він проголосив себе аль-Махді (месією, що прийшов встановити царство справедливості на землі), імамом і халіфом. Аббасиди остаточно втратили Північну Африку, де запанував ісмаїлітський «анти халіфат» Фатімідів, основною бойовою силою якого спочатку виступали берберські племена Кітама й Санхаджа. У 969 р. фатімідська армія на чолі з генералом Джаухаром (колишнім рабом, поводирем якому символічно служив чорний пес), захопила Єгипет. Фатімідський халіф Аль-Муізз (953 – 975) став володарем всієї Північної Африки. Столицею ісмаїлітського халіфату було перенесено до Каїра (аль-Кахіра – «Місто перемоги»). Протягом наступних десятиліть ісмаїліті захопили Палестину, частково Сирію, а на початку ХІ ст. встановили своє панування в Ємені [35; 383].

Панівною ідеологією в державі Фатімідів проголосили ісмаїлізм, проте сунніти, шиїти-імаміти, християни та іудеї зберегли право сповідувати власні культури.

Розквіт ісмаїлітського халіфату припав на правління халіфа аль-Азіза (975 – 996). Шалені гроші витрачалися на двір, армію, поетів і музикантів, науку та дорогі пропагандистські компанії, а простолюд жив у злиднях. Навіть бербери припинили підтримувати Фатімідів, бо прихід нових володарів, з якими були пов’язані великі релігійні сподівання, не поліпшив життя цих людей. Тому дедалі більше ставало в армії мамлюків-рабів-гвардійців на зразок багдадських гулямів переважно з тюрків, слов’ян (серби, хорвати і болгари виборювали в ті часи домінування на Балканах, із радістю продавали бранців-мусульман та чорношкірих суданців) [35; 348].

Переломним моментом в історії держави Фатімідів було довге правління халіфа ал-Мустанжира (1036 – 1094), саме цей час держава переживає період занепаду.

Починаються повстання підкорених народів і ослаблення центральної влади, що призвело до зменшення території.

З 1048 р. в Іфрикії затвердилась самостійна династія Заридів, що визнала авторитет Аббасидів. Фатіміди направили в Іфрикію племена бедуїнів хілал і сулайм, що спустошили її територію, але встановити свою владу не змогли. З середини ХІ ст. весь Магриб був підпорядкований снітам Альморавідам, які через століття змінила друга арабська династія – Альмохади [35; 384].

В ХІ ст. реальна влада в державі переходить від халіфів до візирів з військових. До середини ХІІ ст. в результаті розколу, викликаного боротьбою за успадкування Халіфата і імамата, єгипетські ісмаїліти виявилися поділеними на три фракції. До цього часу економічний занепад і анархія в країні досягли свого піку. Малолітні халіфи ад-Зафір (1149 – 1154) і ал-Фаіз (1154 – 1160) не мали і краплини самостійності [35; 386].

До 60-х років ХІ імперія Фатімідів фактично не існувала. В Сирії проходили міжусобиці. Єгипет опинився в руках гвардії, що була набрана з негрів. Нижній і середній Єгипет підкорялися командуючому тюркською гвардією, влада халіфа визнавалась лише на території його палацу. Ємен і Мекка знову повстання в прикордонних містах. Згодом влада Фатімідів впала і формально.

У 1171 р. Салах ад-дін офіційно ліквідував інститут фатімідських халіфів і поновив у Єгипті панування правомірного сунізму. Після смерті від серцевого нападу Нураддіна Салах ад-дін сам проголосив себе султаном, заснувавши династію і державу Айюбідів (1171 – 1250). Визнала його зверхність і Сирія. Крім Північної Африки Айюбідам підкорялися Єгипет, Сирія, Північний Ірак і більша частина Палестини, Хіджаз, Ємен, Нубія. Проте за часи спадкоємців Салах-ад-діна могутня держава почала розпадатися, його сини перегризлися за владу і держава розпалася. У 1250 р. цілковитими володарями Єгипту стали мамлюки (раби-гвардійці). Останнього айюбідського султана (Муаззама Туран-шаха, 1249 – 1250) гвардійці зарізали. Після цього на території Магрибу запанувала мілітаристська диктатура рабської гвардії на чолі із султанами – військовими диктаторами, яких мамлюки самі саджали на престол [31; 25].

Під владу мамлюків потрапили: Антіохія, Нубія, частково Лівія і Туніс, Хіджаз.

З приходом турків влада мамлюків похитнулася. Останнього мамлюцького султана Туман бея (1516 – 1517) за наказом турецького султана Селіма І Явуза повісили на центральній брамі Каїра. Держава мамлюків перестала існувати.

Турецьке завоювання не привело до цілковитого краху арабської культури. Лише далекий Магриб зберігав останні традиції арабомусульманської державності [25; 33].

Варто розглянути також одне самостійне утворення ХІ ст.

Розгром Ідрісидів залишив Магриб політично незахищеним, і цей вакуум в ХІ ст. заповнили арабські племена бедуїнів (зокрема племена білан і сулейм), які покинули перенаселену Аравію в пошуках багатств і нових земель, завершивши цим арабізацію і суннізацію північно-африканського середземноморського узбережжя. Бедуїни грабували міста, руйнували канали і греблі, зганяли з насиджених місць землеробів з числа «невірних». В результаті занепала іригація, а рільники змушені були тікати в гірські ліси «Високого плато» (сучасний Алжир). Там вони розорали круті схили гір, звівши нанівець рештки північно африканських реліктових лісів, почалася ерозія грунтів, що призвело до екологічної катастрофи. Від такої ситуації і тотальної бедуїнізації виграли араби-мусульмани, а програли волелюбні кочові бербери, які так і залишились мусульманами «другого ґатунку». І тоді «володарі Сахари» самі взялися за державотворення. Очолили цей рух племена верблюд оводів лемтуна, гойдала і мессуфа з етнічної групи санхаджа. Релігійно-політичним вождем військово-кочової конфедерації став арабський богослов Абдаллах ібн Ясін (фанатичний суніт-малікіт), якого самі бербери запросили, як їхнього вчителя-місіонера й наставника. Своєю штаб-квартирою він обрав укріплену фортецю (рібат) у гирлі річки Сенегал, звідки і пішла назва творців першої берберської держави – Аль-Мурабітун («люди з фортеці» – європ. Альморавіди) [35; 398].

Альморавіди пропагували сунітський фанатизм і аскетизм, вимагали очистити іслам від усіх непокоранічних, а тому неприпустимих надуживань (музика, вино, поезія, лихварство) й закликали до «священної війни» з усіма «невірними».

В 1054 р. берберська верблюжа кіннота, озброєна списами й дротиками, атакувала осілий Магриб. У 1062 р. вони заснували на завойованих землях свою столицю (Марракеш), у 1069 р. захопили Фес, а в 1086 р. надали допомогу мусульманам Іспанії, розгромивши християн в битві поблизу Залакки [35; 398].

Апогею могутності держава Альморавідів досягла за правління Юсуфа ібн Ташвина (1088 – 1106). Він об’єднав Магриб і половину Іспанії під керівництво своєї династії. Від багдадського халіфа він дістав почесний титул «еміра правовірних». Проте наступний «емір мусульман» Алі ібн Юсуф (1107 – 1143) не успадкував здібностей батька. Збільшувалися податки і бербери відвернулись від такої влади, й альморавідська армія стала найманою – професійних головорізів набрали насамперед з мосарабів (арабізованих та ісламізованих християн Андалусії). Знову спалахнула війна, в якій берберів очолили Альмохади (аль-Муваххідун – «ті, що зміцнюють абсолютну єдність Бога») [22; 222].

Рушійною силою альмохадського руху стали племена берберів-горян Махмуда, з Південного Марокко. Себе ібн Тумарт проголосив «непогрішимим імамом», «еміром усіх правовірних» (емір аль-мумінін) і, звичайно, махді. Наступником ібн Тумарта, що захинув у 1130 р. при облозі Марракешу, став його соратник Абда аль Муміна, що закінчив у 1146 р. підкорення Магрибу від Атлантики до Тунісу і заснував стабільну династію місцевих халіфів – династію Мумінідів (1130 – 1275). Столицею новоствореного халіфату залишився Марракеш [35; 399].

Апогею могутності імперія Альмохадів сягнула за правління Якуба аль-Мансура (1184 – 1199). У державі ввели єдину грошову систему (золотий юсуфі та квадратний срібний дирхил), яка об’єднала Андалусію й Маг риб в Єдину фінансову спільноту [35; 399].

Втративши Андалусію, халіфи Магрибу за панікували, зневірившись у бойових можливостях берберських племен і релігійному впливі крайнього ісламського монотеїзму. При дворі Альмохадів з’явилася своя рабська гвардія (з негрів) і загони тюркських найманців, а в 1230 р. халіф аль-Мамун склав з себе титул халіфа, поновив у країні офіційне сповідування сунізму і, визнавши релігійний сюзеренітет Аббасидів, прокляв ім’я махді ібн Тумарта [35; 400].

В 1269 р. Марракеш упав, а останній, тридцятий, альмохадський володар Абд аль-Вахид ІІІ Мутасім утік у гори Атласу, де в 1275 р. залишки Альмохадів були добиті марокканськими арабами.

Нові владики Магрибу повернули столицю у Фес і знову спробували надати допомогу єдиновірцям Андалусії. Проте виснажлива боротьба конкуруючих династій (Мерініди, Ваттасиди, Зейяніди, Хафсиди) паралізувала політичне життя регіону.

У 1415 р. португальці захопили перший північноафриканський порт Сеуту, після чого жертвами їхньої агресії стали Танжер і Маса, в 1497 р. іспанці окупували марокканський порт Мелілью. В Магрибі утворився султанат Марокко на чолі з династією Саадидів – останнього осердка незалежної арабської середньовічної державності [35; 400].

Отже, об’єднавши під своєю владою всю Пн. Африку Альмохади створили у Магрибі могутню мусульманську імперію. В їхніх володіннях панувала сурова дисципліна, єдина віра і один закон. Їх політика тимьяза (чистки) була дуже жорстокою.

Відсутність єдності у верхах призвела до кінцевого розпаду імперії. На її руїнах утворилися три самостійні держави: Хасидів (1229 – 1574) зі столицею у Тунісі, Зайянідів (1235 – 1551), що затвердили свою владу в Тлемсені, і Меринідів (1269 – 1465), які захопили Мараккеш.

Розділ 3. Порівняльна характеристика північноафриканських країн напередодні і після завоювання

3.1 Характеристика економічного становища

Арабські джерела мало повідомляють про економічний стан Північної Африки до арабського завоювання. Про це можна дізнатися лише на основі небагатьох відомостей, що безпосередньо висвітлюють це. Найбільше відомостей надає Ібн Ідарі [30; 125].

Згідно з відомостями, в Північній Африці було високорозвинене і підтримувалося у хорошому стані сільськогосподарське виробництво. Північна Африка була однією з найбагатших провінцій Візантійської імперії, що відпала від неї в останні роки перед завоюванням. Зовсім не випадково візантійський імператор Констант ІІ, коли арабські війська почали тіснити візантійців в Сирії і підходити до Малої Азії, пропонував перенести столицю імперії з Константинополя в Карфаген.

Основу багатства Пн. Африки складали садівництво, вирощування оливок, виробництво зернових. Іфрикія і Магриб були найбагатшими областями світу. Ці багатства були набуті шляхом торгівлі продуктами землеробства, головним чином оливковою олією [30; 125].

Коли Абдаллах ібн Саід ібн Абу Сарх захопив Карфаген вперше, перед ним склали захоплені в місті скарби, що складали захоплене у мусульман. Один з жителів Іфрикії сказав: «Багатства з’явились тому, що в жителів морів і островів немає оливкової олії і зазвичай вони запасалися нею тут.

Карфаген був віддалений від Тунісу на 12 миль. Він був місцем перебування африканського уряду.

Торгівельними і ремісничими центрами були міста Тіхарт і Тахуда. Будівлі в м. Тахуда збудовані з каменю і в ньому були багаточисельні ринки, мечеть, великі готелі»

Також стародавнім ринком було м. Сабра, що поблизу Тріпай [30; 126].

Араби відмітили, що жителі Пн. Африки їздять головним чином на конях, що варто розцінювати як свідчення значного розширення коней в порівнянні з іншими тваринами, зокрема з верблюдами, і як ознака багатства [30; 126].

Північна Африка мала і інші способи збагачення. Одним з них була торгівля її землеробського населення з кочівниками-скотарями Півдня, які потребували продуктів землеробської діяльності.

Існувала також і транс сахарська торгівля з Суданом. Саме зображення негрів на античних мозаїках, наприклад, в Тімгаді (в тімгадському музеї мозаїки), підтверджують існування таких зв’язків задовго до VІІ ст.

Торгівля сприяла накопиченню скарбів в Північній Африці. Свідченнями існування цих скарбів є величезна здобич, яку араби захопили в цій країні на протязі всіх років завоювання. Вони почали її завойовувати відразу після оволодіння Єгиптом. Перші походи були здійснені в Барку і Тріполі, а за свідченням ал-Балазурі – ще і в Завілу, були переведені Амром ібн ал-Асом в правління Омара І. Барка і Завіла були підкорені, а Тріполі лише пограбоване. В Тріполі були захоплені тюки з товарами, які були продані, а гроші розподілені. В м. Сабра військові Абн ібн ал-Аса захопили все, що в ньому знаходилося. У всіх походах, як правило, захоплювалися цінності, гроші, майно і полонені [30; 128].

Набіги на території Іфрикії в 646 р. в правління халіфа Османа ібн Аффана, за намісника Єгипту і воєначальнику його джунда Абдаллахові ібн Саіді ібн Абу Сархі. Останній в 645 – 647 рр. відсилав мусульман в кінні набіги і захоплювали велику кількість полонених і майна. В основному ці походи були направлені в область Пд. Туніса – в Джарід. В 647 р. почалось захоплення Північної Африки. На початку походу Абдаллах ібн Саід ібн Абу Сарх розіслав наперед по різним напрямках війська, вони здійснювали напади на селище і невеликі міста і захоплювали здобич.

В 647 р. відбулася битва мусульман і ромейського війська при Субайтулі. Ромеї були розгромлені, а мусульмани захопили багато полонених. Була захоплена дочка правителя Північної Африки Бітріка Джурджира (патриція Григорія), а сам він був вбитий.

Також мусульмани захопили і Карфаген, а в ньому величезну кількість багатств, а саме золото і срібло. В цьому ж поході мусульмани захопили багато полонених і велику здобич в Гафсі.

В 653 р. відбувся другий похід Абдаллаха ібн Саіда ібн Абу Сарха в Іфрикію. В 662 р. полонені були захоплені в Гадамесі, куди здійснив похід Куба ібн Нафі. Під час походу Муравії ібн Худайджа, Абд ал-Малік силою захопив м. Джагулу, забрав в полон дітей, все майно, що було в місті, а дорослих чоловіків вбив.

В 670 р. в Північну Африку був надісланий новий воєначальник Укба ібн Нафі. Йому довелося завоювати країну знову. В 671 р. Укба заснував перше арабське місто Кайруан.

Під час наступних походів в Забе, Тіхарт, Піанжеру і інші області Марокко араби захопили жінок [25; 225].

Після загибелі Укби і возвеличення вождя берберів Кусейми Пн. Африку довелося завойовувати ще раз. Тоді намісником було призначено Зуххайра ібн Кайса, що згодом був вбитий. В Іфрикію було призначено Хассана ібн Нумана, що вивіз з Африки величезну кількість дорогоцінного каміння, золота, срібла, різноманітних товарів, коней, рабів і майна.

Наступник Хассана Муса ібн Ну сайр завоював укріплення Загуан. В результаті походу було захоплено 10 тис. полонених.

В ході завоювань араби-мусульмани під гаслом поширення іслам розкрадали міста і поселення, захоплювали здобич і полонених. Ця практика залишалася незмінню протягом всього часу, доки йшло завоювання, і ще довго після нього. Фактично вона означала занепад виробничих сил країни.

Від цієї політики в першу чергу страждали осілі землеробські області, візантійці і романізоване населення. Але було б несправедливо звинувачувати в цьому лише одних арабів-мусульман. В справі занепаду землеробського населення для них не поступалися бербери, а саме та частина, що проживала на Півдні країни і являла собою напівкочові племена. І Кусейла, і Кахіна були вождями саме таких племен. Політика Кахіна багато в чому сприяла занепаду виробничих сил Пн. Африки. Вони спустошували міста, розорювали садівництво і робили неможливим подальше вирощування оливок., що призвело до скорочення міського життя. Слід відмітити, що існує точка зору, згідно якої при встановленні влади арабів посилилось і закріпилось міське життя. Але з арабських джерел, що описують події VІІ – поч. VІІІ ст., дана думка не підтверджується [30; 129].

Кахіна вирішив знищити джерело багатства і розквіту в Пн. Африці, щоб арабам нічіого не дісталося. Він зруйнував землеробство і садівництво на території Пн. Африки.

Якщо згадати про життя берберів південних районів країни і північних землеробських областей, то можна помітити протиставлення напівкочівникам-скотарям землеробів і садівників. Саме напівкочівники потребували пасовищ і в невеликих масштабах вирощували зернові, тому бербери сприймали процес занепаду землеробської культури північних областей, як цілком нормальний і зрозумілий, в ході якого одночасно можна було розширити і ресурси напівкочового скотарського виробництва.

Характерно, що в заклику до руйнування землеробства не міститься вказівка на необхідність зруйнувати зернове господарство, знищити посіви, які так необхідні самим напівкочівникам і виробництво яких складає частину їх власної діяльності. Тому що їх розорення було б рівнозначне зниженню частки свого власного виробництва, від якого залежало їх життя.

В результаті здійсненої берберами вирубки дерев залишилося без засоів до існування землеробське населення ромеїв і афаріка, тобто романізованих, латинізованих, візантірованих берберів-землеробів. Зменшилась кількість спеціалістів в різних галузях сільського господарства [30; 131].

Відомості про долю населення Пн. Африки в період арабського завоювання потребують особливої уваги. Відомо, що мусульмани вивели з Африки велику кількість полонених, але скільки саме? Зазвичай, у всіх роботах з історії Пн. Африки названі числа полонених є нвірними. Передусім звертає на себе увагу невелика кількість арабів в порівнянні з числом військових в візантійських військах і берберських племінних ополченнях. Складення даних чисельності всіх мусульманських військ, відісланих в Пн. Африку за весь період з 642 по 710 рр., дає суму в 100 тис. грн. Насправді ж їх повинно було б бути більше, так як в деяких військах число воїнів, надісланих в Африку, не вказувалося. Тому скоріш за все дані про число мусульманських військ більш менш вірні, так як автори могли використовувати джерела правильних свідчень [30; 132].

Так само є важким визначення справжнього числа полонених.

Практика знищення чоловіків і захоплення в полон іншого населення відома з інших джерел, що висвітлюють хід завоювань в інших країнах. Тому вона не є нічим дивним і для Африки, а випадки захоплення дуже великої кількості полонених були цілком можливі. Полонені з берберів цінувались на Сході за красу [30; 132].

В загальному процес скорочення кількості населення, так само як і спустошення міст і знищення культури садівництва, були результатом того, що в арабському війську-джунді були кочові і напівкочові арабські племена.

Розглянемо тепер відомості про те, що являла собою здобич крім полонених. Це були різноманітні предмети і майно, золото і срібло, монети, золоті і срібні предмети (статуї, кубки), дорогоцінне каміння і вироби з нього. Речі цінні не лише матералом, з якого вони вироблені, але і дякуючи пов’язаним з ними характерним моральним навантаженням, як, наприклад, стіл Соломона, виготовлений з різноманітного дорогоцінного каміння і захоплений в Толедо, а також різного роду товари. Але найчастіше здобич визначалася словом мал – майно, багатство, в тому числі і гроші. Звичайно, згадуються тварини: коні і вівці. Вся здобич зносилась в одне місце і ділилась. Після оцінки бажаючий міг взяти конкретний предмет, заплативши за нього. Після закінчення оцінки здобич ділилась на п’ять частин.

Згідно з Кораном і звичаєм, одна частина йшла «Аллаху і його пророку, його близьким, сиротам, бідним і подорожуючим». Інші чотири ділилися таким чином, що доля кінного воїна була втричі більша долі пішого. Є відомості, що в Магрибі існував кінтар, спеціально для вивішування великої кількості золота.

Після завоювання Пн. Африки бербери деякий час сперечалися один з одним за володіння Іфрикією і Магрибом так, що в результаті суперечки ці провінції були спустошені. Іфрикія перетворилася в пустелю [30; 135].

Приведені факти дозволяють прийти до твердження, що до арабського завоювання весь цей регіон переживав якщо не розквіт, то процвітання. Арабське завоюваня залишило регіон без значної кількості трудового населення і взагалі населення різного віку і статі, і великої кількості матеріальних цінностей. Дії і протидії арабів і берберів призвели до значного руйнування виробничих сил і умов виробництва, до посилення рабського фактора в халіфаті.

Відомості, що до ХІ ст. в Північній Африці не було ні одного кочівника, а араби, що прийшли туди, селились в містах і не впливали на розвиток життя в сільській місцевості. Дійсно, на перший погляд ця думка здається справедливою. В Єгипті араби заснували Ель-Фустат, в Північній Африці – Кайруан. Кожне з цих міст стало центром ремесла і торгівлі. Але Кайруан засновувався як військова база, в якій могли б бути зібрані і збережені сили і засоби для майбутніх військових походів і для утримання в покорі населення. Мусульмани, що жили в містах, в першу чергу були не виробничим населенням, а воїнами.

Можна зробити висновок, що відомості про багатство земель Пн. Африки повинні бути дійти до мусульман, для яких набіг був першою частиною завоювання і які повинні були жити після перемоги за рахунок експлуатації завойованої країни [25; 44].

Весь процес завоювання тривав до початку VІІІ ст., а конкретно до 711 року. Була підкорена вся Пн. Африка, включаючи і Марокко, і області Високих плато сучасного Алжира.

Північна Африка була завойована в результаті походів Укби ібн Нафі в 681 – 684 рр., Зухайра ібн Кайса ал-Балаві в 688 р., Хассана ібн Нумана в 701 р. [22; 227].

Довготривалий процес завоювання Пн. Африки, що продовжувався 68 років (642 – 710), означав для усього регіону і для його населення знищення виробничих сил [22; 228].

В значній мірі постраждало все населення Пн. Африки. Велика частина була вбита в ході війни. Ще одна частина емігрувала за кордон в країни Середземномор’я.

Третя частина населення – мирне населення міст і сільської місцевості – були вбиті, або захоплені в полон [20; 143].

В значній мірі була зруйнована економічна основа існування північноафриканського суспільства, його сільське господарство і різні його галузі.

Сильно постраждало від завоювання і міське життя Пн. Африки. Деякі міста були зруйновані повністю, інші частково. З цього факта можна зробити висновок про занепад ремесла і торгівлі.

В ході завоювань Пн. Африка залишилась без значної кількості своїх багатств. Вони були вивезені на Схід і служили для збагачення вищого соцільного стану Халіфату.

Нашестя сахарських і аравійських кочівників згубним чином змінило долю Пн. Африки. Під їх ударами загинула землеробська цивілізація раннього середньовіччя. Відтоді розпочався довготривалий процес занепаду Пн. Африки. В середині ХІ ст. вона увійшла в період господарського і культурного регресу.

Бедуїніація Магрибу призвела до зникнення сотні міст і тисяч поселень. Відбувався процес депопуляції, дезурбанізації населених пунктів.

3.2 Експлуатація і особливості процесу оподаткування підкорених країн

До 642 р., до початку завоювання Пн. Африки, мусульманська община вже завоювала Сирію та Ірак і вже мала деякий досвід відносин з населенням цих країн. На основі рішень, винесених халіфом Омаром, склались головні положення системи умов, які повинні були дотримуватися при спільному житті мусульманської общини і населення підкорених країн. Ця система, з одного боку, відображала аналогічну практику таких же відносин панування і підкорення, яка до часу появи ісламу стала звичаєм аравійських племен. З другого боку, в ній відобразилися класові інтереси керівної верхівки мусульманської общини і суб’єктивні інтереси осіб, що знаходилися на вершині управління. Вона регулювала характер і розмір оподаткування, якому підпорядковувалися усі члени мусульманської общини. Практика цієї системи враховувала рішення пророка і його халіфів. Вона стала тією основою, на якій виросла мусульманська юридична наука [20; 145].

В VІІІ ст. з’явилися різні юридичні школи і юридичні твори. Серед них одне з найбільш відомих належало Абу Юсуфу Якубу ібн Ібрахіму ал-Ансарі і називалося «Кітаб ал-харадж» («Книга про поземельний податок»). В ньому викладені умови включення в мусульманську общину. Згідно них мусульмани, зустрівшись з іновірцями, повинні були призвати їх до прийняття ісламу і зробити це тричі. Якщо на запитаня була позитивна відповідь, то потенційні противники входили в мусульманську общину і отримували ті ж права і обов’язки, що і інші мусульмани [30; 146].

Якщо іновірці відмовлялися приймати іслам, то їм пропонували підкоритися мусульманам, зберегти свою віру і платити податок. Якщо вони погоджувались на це, мусульмани повинні були їх захищати, воювати з ворогами, які на них нападали, звільнивши їх від цієї турботи, щоб вони могли платити харадж. Така домовленість називалася завоюванням за мирним договором (сулхан). Він означав збереження майна підкореного населення і сплату податків [24; 226].

Але якщо мусульмани отримували відмову, вони повинні були воювати з не мусульманами. Перемігши їх, вони отримували всю владу над переможеними. Таке завоювання називалося анватан – здійснене силою. Їх доля вирішувала мусульманським воєначальником, який одночасно виконував обов’язки імама і називався імамом. Частими в цьому випадку були вбивство чоловіків і захоплення в полон жінок і дітей [24; 227].

Що стосується воїнів, захоплених в полон, то імам міг розпорядитися вбити їх чи обміняти на полонених мусульман. Взагалі імам вирішував усе. Він міг зберегти переможеним життя, оподаткувавши їх. Якщо вони ставали платниками податків, то їм залишали їх землі і вони були зобов’язані платити поземельний податок – харадж. Таким чином, ця система була основою в системі оподаткування.

Завойовуючи нові території, мусульмани захоплювали здобич і ставали господарями. Отримане майно поділялося на дві категорії: власне здобич (ганіма) і фай. Ганіму складало рухоме майно. Саме вона кожен раз після вдалого бою йшла на розподіл воїнам, за виняткоам 1/5 частини на користь центральної влади на чолі з пророком, а потім халіфом, який нею і розпоряджався. Між воїнами вона ділилась в пропорції однієї долі пішому воїну і трьох долей вершнику. Поняття «фай» мало два значення: раніше і пізніше. Узятий в ранньому значенні фай включав нерухоме майно, головним чином земельні частини і їх розподіл між воїнами. Пізніше фай означав нерухоме майно, яке повинне було стати здобутком всієї мусульманської общини. Таке майно набувалось не в результаті зусиль воїнів, а дякуючи божественному втручанню на користь пророка і його общини. Тому таке майно повинно було належати общині, а на практиці – спочатку пророку, а надалі халіфам.

Питання про характер власності на землю було ключовим у вирішенні основних проблем суспільного розвитку [30; 150]. Варто зазначити, що арабам-мусульманам в VІІ ст. була добре відома власність на землю. Невеликі частини хорошої, плодючої і зрошеної землі завжди мали господарів. Зазвичай вони були зайняті садами чи фініковими деревами. Такі землі дуже цінувалися в середовищі наслідників Мухаммеда, але далеко не всі спочатку були їх господарями. Тому, коли почались завоювання, дуже багато воїнів забажали отримати у власність такі наділи, але зустріли опір центральної влади в особі халіфів Омара і Османа. У випадку розділу земель кожен із воїнів став би власником більшого чи меншого земельного наділу і отримував би з нього дохід, в той час як державна влада не отримала б нічого. У випадку збереження цілісності землі вони залишалися б за державою, а воїни, що її завоювали, не мали б на ній своєї частки [30; 151].

Таким чином, визначилися дві тенденції у відношенні до землі у тільки що виниклому арабському халіфаті. Одна тенденція домагалась встановлення власності центральної влади на завойованій території і встановлення державної власності на землю. Вона відображала інтереси як центральної влади, так і аристократичної верхівки мусульманського суспільства. Така форма власності нагадувала спільну власність на землю племені. Друга тенденція, пов’язана з фактом володіння окремими особами невеликими земельними наділами в межах Аравії в доісламську епоху. Вона відображала інтереси мусульманських воїнів в залежності від регіонів.

Можна виділити три групи земель за їх призначенням:

1) землі, що використовувались для обробітку і експлуатації;

2) міські землі;

3) землі для пасовищ.

Землі для випасу надавались племенам поблизу деяких міст.

Землі, що потрапили до рук окремих осіб, являли собою після завоювання незначну частину земельного фонду. Основна ж частина опинилася в руках держави.

Джерела свідчать, що весь Магриб був завойований силою. Коли мусульмани захопили Магриб і його райони, то поділили його [30; 153]. Протягом сімдесяти років, доки йшла війна в Пн. Африці, в центр відправлялась 1/5 здобичі. Та коли цей процес зупинився, то питання про видатки, що не покривалися прибутками від країни, повинно було вирішитись на користь держави. Існувала також практика отримання землі у власність і отримання земель в якості феодального пожалування.

Таким чином, джерела свідчать, що подібно іншим державам у Пн. Африці теж була встановлена державна власність на землю, але при цьому мали місце окремі випадки надання земельних наділів на правах приватної власності, на правах пожалування, яке законодавець ал-Маварді в ХІ ст. назвав терміном ікта тамлік – «наділ, відданий у власність» [30; 155].

Існують і вказівки на такі наділи. Так, намісник в Іфрикії Хасан ібн ан-Нуман, після того, як одержав поразку від Кахіни, пішов в Барку. «Він перебував там і побудував в Барці замки, які до сьогоднішнього дня називаються замками Хассана».

Різні обставини сприяли появі в Пн. Африці, як державної, так і приватної власності на землю. Жорстока війна загострила відносини з місцевим населенням. Після завоювання араби оселилися в містах. Коли завоювання було закінчене, то якась частина земель повинна була залишитися без господарів, так як велика кількість населення виїхала з країни, в тому числі і великі землевласники.

Крім того, не можна не сказати і про те, що пророк дарував землі, а отже така практика була широко відомою. Мухаммед надавав своїм прихильникам землі в якості нагороди. Враховувались і заслуги з поширення ісламу.

Порушення земельних прав осуджувалося, що видно з одного хадіса: «Пророк сказав: «Тому, хто без права візьме п’ядь землі, Аллах повісить (на шию) намисто з семи земель» [25; 44].

В результаті концепція земельної власності в Пн. Африці в перші століття після завоювання (VІІІ – ІХ), ґрунтується на основній в державі державній власності, яка переважала у всіх без виключення провінціях і областях регіону.

Поміж державної власності існувала приватна власність. Її розміри були різні. Існували і великі володіння у власності окремих осіб, але їх кількість була невелика. Можливо, що певна їх частина була надана окремим особам для управління і перетворення ними в спадкову власність.

В деяких регіонах частина земель виявилась безгосподарською. Це в основному території Тунісу, де попередні господарі цих земель залишили країну. Всі ці землі, по усій ймовірності, складали цей фонд, з якого і виникло приватне землеволодіння.

Дрібне приватне землеволодіння існувало і було земельною власністю общин і окремих дрібних власників. Ця дрібна земельна власність чи дрібне землеволодіння були підпорядковані спільній державній власності, що виявлялося в необхідності сплати спочатку данини, а потім і податків [30; 157].

Протягом VІІІ – ІХ ст. не простежується ознак, які дозволили б говорити про зміну цієї системи власності на землю, землекористування і землеволодіння. Але якщо взяти до уваги свідчення більш пізнішого часу, що відносяться до Х ст. і до території Іфрикії, можна говорити і про тенденцію переходу державних земель до категорії приватних.

Поряд з цими категоріями земельної власності існувала племінна земельна власність, в першу чергу на землі, що не використовувалися для землеробства [22; 226].

На початковому етапі ісламу і в ході завоювань склались і основні принципи оподаткування. Податки зазвичай поділяють на встановлені шаріатом і світські. Перші сплачували мусульмани, а другі – іновірці. Одним з перших податків в мусульманській общині, який повинні були платити її члени, був закат. Це був податок на прибуток. Він поділявся на чотири категорії: закат на дрібну рогату худобу; на товари, золото і срібло; на рудники і знахідки скарбів; на сільськогосподарську продукцію. Останній варіант заката мав ще й спеціальне визначення «умр» (десятина). В ранньому ісламі мусульмани складали правлячу військову касту і були зобов’язані платити лише закат. Розмір закату дорівнював у той час 2,5 % ціни майна [30; 158]. Ті люди, які ввійшли в мусульманську державу, зберегли свою віру, повинні були сплачувати більш тяжкі податки. Оскільки ці люди занходилися під захистом мусульман і сплачували лише подушний податок дзизью і поземельний податок – харадж [25; 43].

В перші десятиліття мусульмани розглядали Пн. Африку лише як об’єкт грабунку і отримання данини. Та згодом вингикає думка про постійне перебування в завойованих країнах і про постійну їх експлуатацію. Заснування Кайруана в 670 р. було важливим пунктом в історії завоювання Пн. Африки. Це означало, що керівники Халіфату і їх намісники дійшли до думки про кінцеве підкорення земель і населення цих областей і про перетворення їх в одну з мусульманських провінцій. Згодом з’являються ознаки бажання організувати постійну присутність і постійний контроль над місцевими справами. Зовнішньою причиною як усіх завоювань, так і заснованих мір були пропаганда і поширення ісламу, так само як і небажання берберів приймати іслам. Іслам затвердився серед берберів лише після завоювання Магрибу [30; 159].

Заснування Кайруану було важливим в історії відносин завойовників і берберів. Фактично воно означало, що керівники Халіфата і їх намісники прийшли до думки про кінцеве підкорення земель і населення Пн. Африки і перетворення її в одну з провінцій і про встановлення регулярної експлуатації [25; 44].

Населення Пн. Африки повинно було розглядати мусульман-арабів як грабіжників кочівників чи напівкочівників. В той самий час бербери-напівкочівники повинні були також бачити в мусульманах ворога. Вважалося, що обидві ці обставини повинні були зробити боротьбу особливо жорстокою [25; 45].

До закінчення завоювання Пн. Африки основним способом експлуатації, було захоплення військової здобичі. Ще до закінчення завойовницьких війн, в халіфаті відбуваються важливі зміни, відомі як реформи Абд ал-Маліка. В 695 р. в Халіфаті почалося карбування власної монети і разом з тим було введено регулярне оподаткування. В Пн. Африці у 701 р. було встановлено цивільне управління. Після смерті Мухаммеда почала складатись нова соціальна структура арабського халіфату. Основою її формування були декілька принципів:

1. Ступінь близькості кожної людини до пророка;

2. Належність до якого-небудь плем’я;

3. Належність до арабів чи неарабів.

Звичайно, ці принципи відображали систему соціального і етнічного поділу населення, що існувала в ту епоху, фактично будувалися на реальних відносинах різних конкретних груп до основного джерела виробництва – землі.

Підводячи підсумки земельних категорій з точки зору оподаткування, варто зазначити.

Перша з них – державні землі, отримані силою, обкладались хараджем. Цей податок накладався не на землевласника, а на землю. Тому харадж збирався з будь-якого землевласника, навіть з мусульманина. Мусульмани, що проживали на таких землях, повинні були платити ще й закат (десятину) і умр.

Друга категорія – державні землі, одержані мирно і які оброблялися попередніми власниками, якеі погодилися підкоритися мусульманам, але в той самий час побажали зберегти свою віру. З цієї землі також збирався харадж, але було можливе переведення його з хараджа на умр, якщо власник такої землі переходив в іслам.

Третя категорія – це землі, що знаходилися в приватному володінні, власники яких прийняли іслам і підкорилися добровільно. Коли вони ставали мусульманами, то отримували всі права мусульман і платили умр.

Відносно соціальної структури, що склалася в Пн. Африці після завоювання можна відмітити таку систему [30; 163].

Всією країною управляли намісники, яких призначали халіфи. Арабського намісника оточували важливі особи, в числі яких були воєначальники, призначені халіфом, а також вожді окремих племен, що очолювали військових, що входили в військо – джунд. Сюди ж відносились і окремі особи, що користувалися особливим авторитетом з різних причин: героїчною поведінкою на війні, близькості до каліфів чи іншим посадовим особам в халіфаті, родинними зв’язками з пророком. Іноді ці особи мали наділи землі на правах власності. Такі землі з часом отримали назву мульк, а ці особи, як було сказано – катаі. Вони отримали і пожалування [30; 164]. До цих високо посадових осіб знизу примикали дрібні чиновники-бюрократи, кількість яких на початку була дуже невеликою, але з удосконаленням апарату управління воно постійно зростало. За ними йшли прості члени джунди, що входили в склад племен або вже втратили такі зв’язки, і Малаві, жителі завойованих країн. При мавалі були раби, захоплені на війні. Нижче знаходилося населення, що оподатковувалось, берберське за походженням, але з часом стало мусульманським, землероби і скотарі, яке повинне було платити харадж і виділяти в якості податку тварин. Їх землі називались хараджними [30; 164]. На найнижчій сходинці цієї соціальної ієрархії були раби. Частина їх відправлялася на продаж, а частина знаходилась при власниках в якості челяді і прислуги.

Після завоювання і втечі частини землеробів з Пн. Африки, а також після втечі попередніх великих землевласників залишились незайняті землі. Вони називались савафі, тобто чисті. З цих земель і видавались катаі.

Ще одна категорія – землі мават (мертві), які потребували проведення робіт для їх експлуатації частіше за все пов’язаних зі зрошенням.

В більш пізніший час в Пн. Африці склалися ще дві категорії.

Перша – це хабус, що означало, що власники земель передавали права власності мечетям і іншим релігійним установам, залишаючи за собою і своїми нащадками обробіток землі і сплату податків на користь даної мечеті.

Друга категорія – племінна власність арш. Вона складалась поступово, в міру проникненняч в Пн. Африку кочових і напівкочових арабських племен.

Такими були ті умови, в яких складалися форми експлуатації в Пн. Африці після 70 років, що пішли на завоювання [30; 168].

Отже, основою експлуатації була державна власність на землю. На перше місце виходить сила і влада, керівний стан суспільства продовжував зберігати загальний характер традицій кочового суспільства, для якого такі форми осілого населення були найбільш допустимими.

3.3 Стан культури напередодні і після завоювання

Масштабні завоювання, в результаті яких в склад арабської держави були включені народи, що знаходились на різних рівнях соціально-економічного і культурного розвитку, значні масштаби розселення завойовників по всій імперії створили нові можливості для обміну культурними цінностями, взаємовпливу і взаємного збагачення. Поступово арабська мова стала загальнодержавною, мовою діловодства, суду, літератури, науки.

Починаючи з VІІІ ст.культура Пн. Африки розвивалась в атмосфері Халіфата. Крім релігійних і окультних наук широке поширення отримали природничі науки (математика, космографія, медицина, інженерна справа). На відміну від Європи, що страждала на голод, в Магрибі спостерігалось відносне піднесення [22; 227].

Пн. Африка була неоднорідною в мовному, етнічному і релігійному відношенні. Основну масу населення складали руми («римляни» –латинізовані групи), афаріка (автохтонне населення Іфрикії і прибережних міст), євреї і представники різних берберських народностей (масмуда, матмата, зената, хаввара, зх і сх санхаджа, кутама), що населяли Марокко, гірські райони Алжиру і Пн. Сахару. В Сиджильмасі було багато харатинів – нащадків чорношкірого населення стародавньої Сахари. Араби та інші арабізовані прибульці зі Сходу складали не більше 7-8 % населення Іфрикії, а в інших районах взагалі ще менше [22; 227].

Культура Пн. Африки мала східне коріння і з давніх часів була пов’язана зі Сходом, особливо з Сирією. Тому процес арабізації, що почався тут приблизно з середини VІІІ ст., зовсім не виглядав як втрата регіоном своєї культурної самобутності. Це був процес культурного збагачення, наближення місцевого населення до цінностей більш високої цивілізації. Арабська мова сприймалася передусім міським населенням і представниками вищих станів населення [22; 227].

Географічно арабізація раніше за інші райони охопила Іфрикію і прибережні райони Середнього Магрибу. Більш мляво арабізація відбувалась в Марокко, Забі, Кастилії, в гірських районах і інших місцевостях з компактними групами романського і берберського населення. Тут корінні жителі, особливо в селищі, в ІХ – ХІ ст. продовжували говорити на своїх мовах, зберігали свою писемність. В Іфрикії останні написи на латинській мові відносяться до середини ХІ ст. [22; 227].

До середини ІХ ст. країни Пн. Африки являли собою християнські країни, що знаходились під владою мусульман. Мусульмани складали біля 10 % населення на початку ІХ ст., 50 % – в середині Х ст. і біля 80 % – до кінця І чверті ХІ ст. На відміну від арабізації ісламізація охоплювала в першу чергу соціально бідні стани населення, передусім і більш відсталих, периферійних районах. Основну масу мусульман складали плебейські стани міста. За деякими підрахунками, 66 % служителів мусульманського культу в ІХ – ХІ ст. були вихідцями з торгово-ремісничого населення, далі йшли найманці, вчителі та інші. Майже не було вихідців з землеробського населення і представників інтелігентних професій, службовців державних канцелярій. Серед останніх мусульман було біля 3 % [22; 228].

Для епохи халіфату була характерна багаточисельність релігійних шкіл і напрямків. В них відобразились соціальні і політичні протиріччя. В найбільш розвинених районах, а саме в Іфрикії, більшість мусульман складали сунніти, що сприймали малікітську школу шаріата.

В 849 р. верховний кадій Кайруану Сахнун ібн Саід (775 – 854) провів релігійну реформу, затвердивши малікізм в якості правлячої релігійної доктрини. В народних низах, особливо в Середньому Магрибі і Марокко, великим впливом користувались різні алідські течії, а саме зейдіти і ісмаїліти, а також хариджити (ібадити, софрити, нуккарити), які в VІІІ – Х ст. очолювали масові народні рухи, спрямовані проти феодального гніту і соціальної несправедливості. Значно меншим впливом користувалися ханіфіти, мутазиліти, захіріти і представники інших релігійних течій, що виникли в центрі Халіфата. В країнах Пн. Африки були прихильники невизначеного монотеїзму, як наприклад, могутня секта єретиків – бергвата, що мали в якості свого писання берберський Коран, в якому знайшли відображення біблійно-християнські, мусульманські і язичницькі вірування. Що стосується африканської християнської церкви, особливо католицької, то в ІХ–ХІ ст. вона переживала глибокий занепад, була ареною схизм і розколів. Великим впливом користувались багаточисельні і процвітаючі єврейські общини. Крім равінітів були караіми (караіти), яким вдалося навернути в свою віру цілий ряд берберських племен Марокко [25; 42].

Найбільш рельєфно релігійний плюралізм відображався в державно-політичній структурі Пн. Африки. В епоху Халіфату їй була характерна нерозвиненість державних управлінь і інститутів [25; 43].

В епоху феодалізму народи арабських країн зробили великий внесок в розвиток світової цивілізації. Середньовічна культура Аравії, Сірії, Іраку, Єгипту, Тунісу, Алжіру, Марокко і мавританської Іспанії була важливим прогресивним кроком в розвитку людства. Крім того, араби зберегли (особливо в області науки) і передали наступним поколінням багато цінних досягнень античності. Культура народів, що населяли Аравійський півострів, відома з глибокої старовини. Античні географи називали південну, землеробську, Аравію «щасливою». Тут ще в першому тисячолітті до нашої ери існували багаті рабовласницькі держави.

Глибокі соціально-історичні процеси, що відбувалися на Близькому Сході, зокрема, привели до складання нових арабських народностей в країнах Передньої Азії і Північної Африки. У кожній з арабських країн в епоху феодалізму особливості розвитку суспільного життя, а також місцеві стародавні культурно-мистецькі традиції наклали відбиток на характер мистецтва. Риси неповторної своєрідності відрізняють середньовічні художні пам'ятники Сірії, Іраку, Єгипту, Тунісу, Алжиру, Марокко.

Разом з тим культура арабських країн в середні віки мала і певні спільні риси, обумовлені схожістю шляхів і форм розвитку феодалізму і пов'язаною з цим спільністю ідеології і інших надбудовних явищ. Весь складний комплекс соціально-історичних причин, включаючи також процес складання арабських народностей (а не тільки релігія, як прийнято вважати в традиційній буржуазній літературі), визначив відносну художньо-стилістичну єдність середньовічного мистецтва арабських країн на Близькому Сході.

Пам'ятники монументальної архітектури в арабських країнах відрізняються особливими художніми якостями: чіткістю архітектурних форм, специфічним обрисом підковопобіних і стрілчастих арок і куполів, багатством різьбленого орнаменту і написів а з певного часу також візерунковою кладкою з різноколірного каменя.

У 7-8 ст. країни Північної Африки - Туніс, Алжир і Марокко та південна Іспанія увійшли до складу Арабського халіфату. Мистецтво цих народів одержало назву «магрибського» або, частіше – «мавританского».

Перші значні пам'ятники арабо-берберської| архітектури були створені в Північній Африці ще в кінці 7 ст. Серед них найзначнішою є велична мечеть Сиді-укба у Кайруані (Туніс), центрі паломництва в Північній Африці, заснована як соборна мечеть міста, що вважалося «священним містом ісламу». Первинна дуже скромна будівля мечеті неодноразово перебудовувалася; а остаточно склалася до кінця 9 ст.

До мечеті Сиді-укба за типом планування і характером декору близькі велика мечеть з місті Тунісі, споруджена ще при Омейядах в 732 р., але перебудована в 9 ст.

Наприкінці 13 ст., після розпаду держави Альмохадів, в Марокко, Тунісі і Алжирі утворилися феодальні держави на чолі з місцевими династіями.

У цей період в країнах Магриба продовжується значний підйом економіки і культури.

Архітектура країн Магриба в 13 – 15 ст. цікава не лише великою кількістю побудованих світських і культових будівель, але і появою тенденцій, що характеризують нову стадію в розвитку середньовічної художньої культури арабського заходу. У архітектурі, як і в інших видах мистецтва, став переважати декоративний початок, що відсунув на другий план тектонічну ясність форм і конструкцій будівлі.

У Марокко, Алжирі і Тунісі традиції середньовічної архітектури були органічно використані в процесі формування національних художніх культур.

Про середньовічний живопис Північної Африки і мусульманської Іспанії відомо дуже мало. Збереглися рукописи ХІІ ст., прикрашені чудовим, незвичайно вишуканим орнаментом, що геометризувався, в забарвленні якого переважають золото і інтенсивний синій тон.

За часів раннього середньовіччя країни Європи отримували дорогоцінні тканини виключно з арабських країн Північної Африки і Близького Сходу, з Сицилії і мавританської Іспанії.

Висновки

Як висновок є необхідним сформулювати деякі принципи, що склалися в ході дослідження даної теми.

Основні положення цих принципів такі.

1. Природні умови північноафриканського регіону характеризуються існуванням в ньому двох головних природнокліматичних і екологічних зон. Одна з них – зона середземноморська субтропічна; інша – пустельно-степова зона сухих субтропіків.

2. Наявність цих двох зон передбачило появу і існування тут двох головних культурно-господарських типів, а саме: землеробського осілого і скотарського напівкочового і кочового.

3. Особливість регіону міститься в тому кількісному співвідношенні, в якому знаходились природні зони, культурно-господарські типи і зайняте в них населення. В цьому співвідношенні величина скотарського елементу була більша, а величина землеробського елементу менша, ніж в інших регіонах, в яких поєднались такі ж кліматичні і екологічні зони і культурно-господарські типи.

4. Землеробські райони постійно відчували утиски з боку кочової і напівкочової периферії.

5. Після арабського завоювання на всіх територіях, що увійшли до складу арабського халіфату були встановлені податкові форми експлуатації, що теоретично означало встановлення державної власності на землю.

6. Механізм експлуатації зводився до збору податків і їх перерозподіл державним апаратом. В організації цих процесів є ряд моментів, які зближують їх не з феодальним способом виробництва і експлуатації, а з відносинами, що виникли в результаті збору податків.

7. Збір податків здійснювався, в багатьох випадках, населенням країни; поводження з населенням країни (і навіть з тими, які прийняли іслам), як з населенням тільки-но підкореної країни; значна норма експлуатації.

8. Викликані ними, а також іншими причинами хариджитські повстання, що пройшли по усій території Північної Африки в VІІІ – ІХ ст., похитнули владу арабського халіфату в Пн. Африці, звели його володіння у цьому регіоні до кордонів порівняно невеликої територіально, але важливої в економічному, політичному і стратегічному відношенні провінції Іфрикії і призвели до виявлення тенденції, що виходила з міського середовища, головним чином берберського населення, до створення і організації нових політичних утворень, які в літературі зазвичай називають державами.

9. Дві з цих держав мали порівняно великі розміри. Це держави Рустемідів і Ідрісидів. Інші були дуже дрібними і, як правило, являли собою місто, місцевість. Одні з них названі в джерелах державами племен, інші цаствами, треті не мали в джерелах спеціальної кваліфікації, але за описом можна бачити, що це були території, на які поширювалась влада чи вплив якогось племені.

10.Належна таким політичним утворенням соціально-політична структура, що являла собою різні ступені останнього етапу розвитку родоплемінних відносин напівкочових скотарських племен в співвідношенні їх з осілим населенням підкореного району. Влада в них належала племінним вождям, що спеціально відмічено джерелами. Таким чином, ці політичні утворення, або держави, повинні кваліфікуватися, як ранньокласові і варварські.

11.В цих варварських державах проходив процес (в одних більш, в інших менш інтенсивний) кристалізації керівного стану племені і перетворення його в панівний клас. Це виявлялося передусім в зміні і збільшенні ролі вождів, яких джерела починають називати вже не вождями, а царями, а їх володіння – царствами.

12.Процес утворення панівного класу в таких державах відбувався одночасно і за рахунок руйнування попередньої соціальної структури суспільства, що складалася з родо-племінних зв’язків.

13.В Північній Африці існувала і інша модель соціального розвитку. Прикладом цієї моделі є держава Рустемідів. Виникнувши першочергово, як релігійна община, вона поступово рухалась на шляху появи майнової нерівності і соціальної диференціації на основі складання панівного класу, як з числа керівників общини, так і з числа племінних вождів і заможного купецтва. Це відобразилося в факті складання соціального стану заможних людей і осіб, що належать до влади, в наявності у таких осіб земельних володінь. Тим не менше і цю державу можна кваліфікувати як ранньокласову і варварську з причини переважання авторитарного фактору з причини збереження в його організації елементів докласового суспільства, на що вказує відсутність професійного війська, а також характер використання функції, що була направлена на докласову общинну взаємодопомогу і рівність, а не на економічне використання.

Родо-племінні і общинні відносини в державі Рустемідів зберігались і відігравали важливу роль. В цілому соціально-економічний розвиток там був вищим, ніж в дрібних варварських державах, що виникнули при контактах напівкочівників і землеробів.

14.В меншій мірі відомі соціальні відносини в державі Ідрисидів і інших дрібних варварських державах на території Марокко.

15.Провінція Іфрикія, центр арабо-мусульманської влади в Північній Африці, була найбільш розвинена економічно і соціально областю регіона. В цей період вона була в меншій мірі залежна від кочівників. Концентрація в ній військової сили, що отримувала підкріплення з центру Халіфату, створювала атмосферу, при якій порядок, що існував в провінції, не міг бути зруйнований не в результаті внутрішньої боротьби і не в результаті дій кочівників і напівкочівників. Навіть хариджитські повстання, після яких на територіях, підвладних Халіфату, зменшилось до кордонів однієї Іфрикії, не змогли покласти кінець влади Халіфату. Але збереження цієї влади дорого коштувало Халіфату.

16.Зміна політичного статусу Іфрикії мало важливі наслідки. Перед новою владою постало декілька серйозних завдань. Ці завдання в цілому можна охарактеризувати як необхідність налагодити правильне функціонування всього державного апарату і всього механізму державного управління. Однією з головних проблем було управління населенням країни, яке прибуло в країну в складі халіфських військ. Ці люди являли собою неспокійну, готову до повстання, озброєну і досить багаточисельну групу.

17.За часів Аглабідів вже перший аглабідський емір Ібрахім І (800 – 812) ввів нову організацію війська, що складалось, як правило, з чорношкірих. Це була привілейована частина військових сил аглабідської держави.

18.Процес формування феодальних відносин в аглабідській державі почався, але не був закінчений, так як він був насильницьки зірваний релігійно-політичним рухом Фатимідів, що почався в 909 р.

19.Підсумовуючи дослідження соціальних і економічних відносин і їх розвитку в VІІ – ІХ ст. в різних частинах північноафриканського регіону, можна зробити висновок, що в цю епоху феодальних відносин в Пн. Африці ще не було.

20.У всіх державах простежується наявність рабів і знайомство з інститутом рабства. Але не дивлячись на багаточисельність рабського населення в окремих агломераціях в окремі часи, роль рабовласницького устрою в господарських і соціальних відносинах була дуже невелика.

Хронологічно робота має певні обмеження. Нижне обмеження – це VІІ ст. н.е., коли Пн. Африка була завойована арабами-мусульманами, і розвиток регіону відбувався за новим шляхом. Верхнє – це ХІІ ст., час, коли в Пн. Африці вже відбулися зміни, що повністю змінили умови політичного, соціального, економічного і культурного розвитку.

Отже, приклад арабів змінив всю історію регіону, суттєво змінив характер розвитку північноафриканського суспільства, посиливши значення в загальному процесі кочового елементу, правда кочового елементу не в особі самих арабів, а в особі берберських кочових племен. Всі ці процеси деформували загальний процес розвитку політичних, економічних і соціальних відносин в Північноафриканському регіоні.

Список літератури

1. Абд ар-Рахман ибн Абд ал-Хакам. Завоевание Египта, ал-Магриба и ал-Андалуса. – М., 1985.

2. Абу Амин Биляль Филипс. Законы жизни мусульман. – М., 2002.

3. Арабские страны: История и современность. – М., 1981.

4. Баранова Н.П. Всеобщая история. – М., 1980.

5. Бартольд В.В. Ислам. Общий очерк. – М., 1981.

6. Бартольд В.В. Сочинения в 9-ти томах. Том 6. Работы по истории ислама и арабского халифата. – М., 1966.

7. Беляев Е.А. Арабы, ислам и арабський Халифат в раннее средневековье. – М., 1965.

8. Большаков О.Г. История Халифата. Ислам в Аравии. – М., 1989 г.

9. Борисов В.М. Арабское средневековье и ислам. – М., 1968.

10.Бортников Н.А. Ближний и Средний Восток. – М., 1968.

11.Босворт К.Е. Мусульманские династии. Справочник по хронологи и генеалогии. – М., 1971.

12.Бюттнер Т.Я. История Африки с древних времен. – М., 1971.

13.Васильев Л.С. История Востока в 2-х томах: Том 1, 2. – М., 1993.

14.Васильев Л.С. История стран Азии и Африки в средние века в 2-х томах. – М., 1987.

15.Васильев Л.С. История стран зарубежного Востока в средние века. – М., 1957.

16.Всемирная история. Раннее Средневековье. – М., 2001.

17.Жуков Е.М. Всемирная история в 10-ти томах. Том 2-6. – М., 1958.

18.Жюльен Ш.А. История Северной Африки. – М., 1961.

19.Жюльен Ш.А. История Северной Африки: Тунис, Алжир, Марокко. От арабского завоевания до 1830 года. – М., 1961.

20.Зарин В.А. История Востока в 6-ти томах. Том 2, 3. – М., 1999.

21.Заходер Б.Н. История восточного Сердневековья / Халифат и Ближний Восток. – М., 1994.

22.История Востока в 6-ти томах. Том 2. Восток в средние века. – К., 1995.

23.История и экономика стран Арабского Востока. Сборник статей. – М., 1973.

24.История стран Азии и Африки в средние века. – М., 1968.

25.История стран Азии и Африки в средние века. – М., 1987.

26.История народов восточной и центральной Азии. – М., 1986.

27.Кандель Б.М. История зарубежных стран. – М., 1966.

28.Климович Л.И. Ислам. – М., 1965.

29.Климович Л.И. Королевство Марокко: Справочник: М., 1991.

30.Матвеев В.В. Средневековая Северная Африка. – М., 1993.

31.Миллер А.Ф. История ислама. Том 3. – М., 2004.

32.Миллер А.Ф. Мусульманский мир. – М., 1975.

33.Надирадзе Л.И. Хрестоматия по истории халифата. – М., 1968.

34.Очерки истории арабской культуры V – ХV в. – М., 1982.

35.Рубель В.А. Історія середньовічного сходу. – К., 2002.

36.Рубель В.А. Середньовічний схід у його сучасній інтерпретації. – К., 1996.

37.Семенов В.Ф. История средних веков. – М., 1975.

38.Семенова Л.А. Из истории фатимидского Египта. – М., 1984.

39.Сказкина С.Д. Арабские страны: История и современность. – М., 1981.

40.Степанов В.Е., Шевеленко А.Я. История средних веков. – М., 1969.

41.Хилал ас-Саби. Установление и обычаи двора халифов. – М., 1983.