Дипломная работа: Запозичення в польській релігійній лексиці

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І Періодизація та соціально-історичні умови проникнення запозичень у польську мову

1.1 Періодизація та загальна характеристика запозичень у польській мові

1.2 Причини та наслідки процесу запозичення

1.3 Види запозичень

Розділ ІІ Мова релігії

2.1 Релігія та її мова

2.2 Фактори, що призвели до змін у релігійній лексиці

2.3 Інноваційні процеси в мові релігії

Розділ ІІІ Лексико-семантична характеристика запозичень у польській мові

3.1 Запозичення з класичних мов

3.1.1 Запозичення серед назв осіб

3.1.2 Запозичення серед назв, пов‘язаних з проведенням богослужінь та літургії

3.1.3 Запозичення серед назв релігійних течій, вірувань

3.1.4 Запозичення серед назв речей для богослужбового вжитку

3.1.5 Запозичення серед назв книг для богослужбового вжитку

3.1.6 Запозичення серед назв релігійних понять

3.1.7 Назви установ та інституцій

3.2 Запозичення зі слов’янських мов

3.3 Запозичення з інших мов

3.4 Адаптація запозичень у польській мові

3.5 Зміни в семантиці слів

Висновки

Бібліографія

ВСТУП

Актуальність теми. Проблема міжмовних контактів у сучасній лінгвістиці дедалі виразніше висувається до ряду найбільш актуальних мовознавчих проблем - як у плані вивчення конкретного мовного матеріалу, так і у розв'язанні комплексу певних теоретичних питань.

Причини цього явища можна вбачати, з одного боку, у тому, що вихід у післявоєнні роки на світову арену нових народів та їх мов, на формуванні яких особливо позначилися явища мовних взаємовпливів, дає багатий матеріал для вивчення зовнішніх закономірностей можливої інтерференції (питання про характер рівнів мовної взаємодії, типи їх опосередкованості, соціальні умови виявлення тощо) і відкриває можливості транспонування цих закономірностей на історичні епохи. З другого боку, інтерес до цієї проблеми визначається потребами вивчення внутрішніх, власне мовних процесів, поглиблене розуміння яких зумовлене рівнем розвитку сучасної мовознавчої науки з її еволюцією від діахронічного аспекту дослідження до вивчення мови у системі, з увагою до загальних закономірностей її функціонування, а отже - тенденцією до підсумкових, узагальнюючих досліджень, що виростають на здобутках, досьогочасних конкретних діях.

У цьому плані проблема контактування польської мови з іншими мовами набуває особливої актуальності для польської мовознавчої науки.

Польща здавна контактувала з найрізноманітнішими народами, тобто такі мовні взаємозв'язки мають порівняно довгу історію, але в наш час запозичення стають все більш інтенсивними. Тому, якщо говорити про наслідки таких контактів, то слід особливу увагу звернути на проблему іншомовних запозичень у польській мові - одну з найактуальніших проблем польської лінгвістики.

Різноманітні суспільно-політичні, культурні чинники сприяють перейманню польською мовою іншомовних слів на позначення понять та реалій сучасного життя. Безумовно, ці запозичення є одним із шляхів поповнення лексичного складу польської мови, однак вони також викликають деякі зауваження. Це, зокрема, стосується правильності вживання іншомовних запозичень у мовленні, оскільки не кожне іншомовне слово, вжите у польській мові, збагачує її словник. Його вживання не завжди позитивне для мови. Іноді запозичення "псують" мову, "засмічують" її лексику, створюють у ній зайві дублети, що тільки обтяжують її.

Потрібно також зауважити, що мові однаково шкодять і надмірний пуризм, тобто безоглядне викорінювання іншомовних елементів, надуживання чужомовною лексикою, переобтяження нею письмових і усних текстів. Особливо знижують рівень культури мовлення помилки у вживанні іншомовних слів.

Отже, ця проблема є досить актуальною у наш час. Багато мовознавців і до цього часу не мають визначеної думки щодо місця іншомовних слів у лексиці польської мови. Але не дивлячись на це, запозичення слів з інших мов - це досить природне і важливе явище для розвитку мови, оскільки ми не змогли б обійтися без слів, які увійшли до польської мови з давніх часів і залишились в ній більшою чи меншою мірою засвоєні.

Стан розробки проблеми. Проблема іншомовних запозичень у польській мові розглядалась багатьма вченими-дослідниками, зокрема А. Мельничуком, Т. Тихомировою, А. Брюкнером, Т. Лер-Сплавінським, В. Цинковським та багатьма іншими. У своїх працях вони звернулися до ряду проблем, пов'язаних із запозиченнями в польській мові. Зокрема, вони розглядали нові галузі та джерела запозичень, приділили досить уваги проблемі поділу запозичень з погляду на ступінь їх засвоєння. Так, наприклад, проблемою класифікації запозичень займався також Й. Домбровський, який написав працю "Wyrazy obce w języku polskim".

Потрібно згадати також працю М. Макуховської "Język religijny". Дослідження дає детальну характеристику мови релігії та інноваційних процесів, що в ній відбувалися та відбуваються, розповідає про подальшу долю мови релігії після ІІ Ватиканського Собору.

Змістовні дослідження, присвячені цій проблемі, належать В. Коханському, який у своїй праці "O dobrzej i złej polszczyźnie" велику увагу приділив класифікації запозичень та їх подальшій долі у польській мові.

Мета роботи. Мета дипломної роботи полягає у тому, щоб виявити релігійні запозичення з різних мов у польській мові та дати їм лексико-семантичну характеристику.

Мета дипломної роботи передбачає вирішення таких завдань:

– виявити лексичні запозичення з різних мов у польській релігійній термінології;

– встановити особливості їх проникнення та функціонування у польській мові;

– подати характеристику мови релігії та інноваційних процесів, що в ній відбувалися та відбуваються;

– подати лексико-семантичну характеристику запозичень;

– визначити особливості адаптації іншомовних запозичень до норм польської ї мови.

Новизна роботи. В сучасній лінгвістиці існує ряд праць, присвячених дослідженню іншомовних елементів у релігійних творах, наприклад, стаття М. Карплюк про російську православну лексику у польській мові XVI століття та дослідження М. Макуховської про історію мови релігії та інноваційні процеси, що мали в ній місце. У дипломній роботі робиться спроба зробити комплексний опис лексичних запозичень з різних мов у польській мові релігії.

Теоретичне та практичне значення роботи полягає у тому, що дані дослідження можуть використовуватись при написанні підручників, посібників з лексики польської мови, історії польської літературної мови. Матеріали і висновки дослідження можна використовувати при викладанні вузівського курсу “Лексика польської мови”, для спецкурсів та спецсемінарів із проблеми запозичень у польській мові.

У процесі дослідження використовувались такі методи, як метод суцільного добору, описовий метод, метод компонентного аналізу.

Матеріали дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри практичного курсу слов‘янських мов РІС КСУ в 20002-2003 р.

Дане дослідження проведене на матеріалі Słownikа języka polskiego / pod red. Szymczaka M.- Warszawa, 1996.- T. 1-3, Słownikа wyrazów obcych / pod red. Tokarskiego J. – Warszawa, 1987, Brukner A. Słownik etymologiczny języka polskiego.- Warszawa, 1970. На матеріалі словників ми уклали картотеку, яка налічує 350 карток, де подана семантика та етимологія запозичень, а також приклади їх вживання у мові.

Структура роботи. Дипломна робота складається із вступу, трьох розділів висновків, бібліографії, яка нараховує 45 джерел та картотеки, що нараховує 350 карток.

Розділ І Періодизація та соціально-історичні умови проникнення запозичень у польську мову

1.1 Періодизація та загальна характеристика запозичень у польській мові

Сучасна польська мова, яка має надзвичайно довготривалу письмову та літературну традицію, характеризується чисельністю та надзвичайним багатством лексичного складу, розвиненою полісемією та різноманіттям лексико-стилістичних засобів.

Лексика польської мови, як і будь-якої іншої сучасної високорозвиненої мови, неоднорідна за своїм складом. В польській мові великий відсоток лексики становлять слова, запозичені з інших мов, а саме класичних (латинська та грецька мови), західноєвропейських (німецька мова, італійська, французька та англійська) і слов'янських (чеська, українська та російська мови).

Запозичення з'явились у польській мові ще на початку її розвитку. Вони є результатом різних економічних, політичних та культурних зв'язків з іншими народами. Внаслідок таких зв'язків у кожну мову проникають слова й вирази з інших мов, здебільшого позначаючи в ній назви понять, які засвоєні разом з іншомовним словом. Немає тепер жодної мови в світі, у словниковому складі якої не було б іншомовних елементів. Запозичення слів з інших мов є одним з істотних шляхів збагачення лексичного складу мови.

Отже, запозичення - це різні елементи (звуки, фонеми, морфологічні елементи, слова, вирази, звороти, синтаксичні конструкції) перейняті з іншої мови. Вони виникають з певних потреб, зокрема з необхідності "назвати" деякі речі та поняття, для яких не існує відповідних назв у даній мові, наприклад banan, fiord, kowboj, sputnik, radar, meteorologia, stenografia.

Але приходячи у "нову" мову, запозичення можуть викликати ряд змін у галузі фонетики, фонології, словотворення та флексії, оскільки можуть бути перейняті даною мовою у незмінній формі або є у формі, яка є пристосованою до фонетичних та граматичних правил мови, яка запозичила дане слово чи словосполучення. Так, наприклад, у результаті запозичення ряду слів, які мають напівм'яке s (наприклад, ś у словах sinologia, sigma), цей звук вимовляють сьогодні більшість поляків.

Запровадженню фонеми [ f ] до фонологічної системи польської мови сприяли відповідні лексичні запозичення у ХV ст. Також, завдяки лексичним запозиченням, польська мова має префікс arcy- та суфікс -unek.

Отже характерною рисою запозичень є їх пристосування до фонетичних та граматичних норм польської мови та наступне творення від них нових слів за допомогою вже польських словотвірних засобів. Наприклад від grymas (від фр. grimace) утворили grymasić, grymaśny, grymaśnie, grymaśnik, grymaśnica.

В сучасній польській мові вживаються слова, засвоєні з багатьох мов. Ці слова входили до складу польської лексики в різні часи й різними шляхами. Деякі з них увійшли ще в давньоруську мову, а від неї були успадковані польською. Деякі іншомовні слова були запозичені польською мовою безпосередньо, в процесі прямих зв'язків польського народу з тим або іншим народом. Але є чимало й такої іншомовної лексики, яка запозичувалася через посередництво інших мов.

Час і шляхи запозичення іншомовних слів, а також характер лексики і активність її засвоєння з тієї чи іншої мови перш за все залежать від того, що в конкретно-історичні періоди життя польського народу його стосунки з іншими народами неоднакові, виявляються по-різному й можуть відбуватися в різних сферах суспільної діяльності.

В словниковому складі сучасної польської мови, з погляду на походження, можна виділити такі найголовніші шари іншомовної лексики:

1. Слова латинського походження.

Запозичення їх відбувалося в різні часи, але більшість латинізмів увійшли до польської мови починаючи з Х - ХІ століть, коли Польщею було прийнято західний тип християнства у Х столітті. В результаті цього, латина панувала у польських храмах та школах приблизно 10 віків.

Перша хвиля латинських впливів розпочалася переважно в області церковної та шкільної лексики. Це були слова пов'язані з релігійними обрядами та різними церковними нововведеннями: bierzmowanie (миропомазання); chrzest (хрещення); kosciół (церква, храм); msza (церковна служба); ołtarz (вівтар); opat (ігумен); pacierz (молитва); papież (папа); proboszcz (священик); przeor (абат).

Деякі з цих слів перейняті безпосередньо з латинської мови, наприклад слово „bierzmował”" походить від латинського "umacniać w wierze". Інші слова латинського походження, які зустрічаємо у польській мові, запозичені за допомогою чеської чи німецької мов.

Епоха ренесансу (ХVІ ст. - перша половина ХVІІ ст.)принесла нову хвилю латинських впливів. У цей час у школах вивчають класичну латинську мову, читають і перекладають Горація, Овідія, Вергілія. В результаті молодь, переважно шляхетського походження, після закінчення шкіл розмовляла виключно латинською мовою. Тому немає нічого дивного, що деякі латинські слова залишились у польській мові назавжди. Це такі слова, як: arkusz (аркуш); atrament (чорнило); bibuła (тонкий папір); dekret (указ); honor (честь); infula (церк. - митра); instytucja (заклад); karta (бланк); kolega (товариш); linia (лінія); natura (природа); papier (папір); senat (сенат); suma (сума, підсумок); testament (заповіт); trybunal (трибунал); wizytacja (обстеження).

2. Лексичні запозичення з німецької мови.

Після знищення польського населення у зв'язку з нападом татар у ХІІІ столітті, розпочалося масове заселення сіл та міст німецькими колоністами. Вони принесли не лише нову суспільну організацію, але і пов'язану з нею лексику. За значеннями дані запозичення можна звести до таких основних груп:

а) соціально-політична лексика:

sołtys (сільський староста); wójt (війт); gmina (громада); rada (рада);

б) назви частин міста та міських будинків:

plac (площа); rynek (базар, ринок); ratusz (ратуша); fara (церква);

в) назви ремесел та ремісників:

rymarz (лимар); płatnerz (зброяр); garbarz (людина, яка займається ...) ; ślusarz (слюсар).

Німецькими за походженням є також слова:

szlachta (шляхта); hetman (гетьман); rycerz (рицар); żołnierz (солдат).

3. Слова чеського походження.

Засвоювалися вони з давніх часів, але найактивніше - в часи середньовіччя, коли чеські королі займали польський трон і всю владу зосереджували в своїх руках. В цей час існував надзвичайно великий вплив чеської мови на польську. В результаті, в польській лексиці маємо такі слова чеського походження: błahy (незначний, мізерний); hańba (ганьба); hardy (гордовитий); hojny (щедрий); hrabia (граф); obywatel (громадянин).

4. Лексичні запозичення з італійської мови.

Помітний вплив італійської лексики на польську мову починається лише з другої половини ХVІ століття. Слова італійського походження, що входять до словникового складу польської мови, пов'язані з мистецтвом та культурою, а саме з музикою, архітектурою, живописом та поезією, наприклад: bas (бас); balet (балет); fraszka (жартівливий вірш); opera (опера); pałac (палац); sopran (сопрано); tenor (тенор); willa (вілла).

Крім слів, пов'язаних з мистецтвом та культурою, до словникового складу польської мови увійшли також слова, які стосуються назв овочів: włoszczyzny (зелень); kalarepę (кольрабі); szparagi (спаржа); sałatę (салат); kapustę (капуста).

5. Слова угорського походження увійшли до польської мови за часів короля Стефана Баторего. Це переважно військова лексика та назви одягу і предметів домашнього вжитку: heinał (сигнал, звук, труби); orszak (табір, свита); rokosz (бунт); hajduk (прислужник); szereg (ряд); kiła (хвороба); bekiesza (одяг).

6. Лексичні запозичення із східнослов'янських мов. Ці впливи на польську мову розпочалися в ХVІ столітті.

Лексику східнослов'янського походження впізнаємо серед інших слів за допомогою так званого "повноголосся", або ж вимови -oło-, -oro-, -ere-, замість польських складів -ro-, -ło-, -re-, наприклад: połonina (полонина); czerep (череп); czereśnia (черешня); czeremcha (черемха); czereda (череда, натовп); nadwerężyć (зіпсувати); hałas (гамір, шум).

Щодо запозичень з української мови, то це переважно слова з літерою -h-: hoży (квітучий, гарний); hułtaj (ледар, гульвіса); hreczka (гречка).

7. Лексичні запозичення з французької мови. У ХІІІ столітті розпочалися досить жваві контакти Польщі з Францією. В результаті в Польщі поширились надзвичайно великі впливи французької культури та мови. На той час майже весь королівський двір розмовляв французькою мовою, тому немає нічого дивного, що слів, запозичених з французької мови, виявилось так багато у польській мові. До основної лексики увійшли такі слова: afisz (афіша); aleja (алея); ambaras (турботи); awangarda (авангард); bagatela (дрібниця); balkon (балкон); fotel (крісло); fryzjer (перукар); gabinet (кабінет); konsekwencja (результат); magazyn (журнал); perfumy (парфуми); spryt (спритність); restauracja (ресторан) та ін.

8. Запозичення з англійської мови. Англійські слова почали поширюватись в польській мові головним чином у ХІХ столітті. Спочатку вони стосувалися лише мореплавства та спортивної лексики: aut (аут); boks (бокс); brydż (бридж); mecz (матч); sport (спорт); slalom (слалом); skuter (скутер); szyper (шкіпер).

Сьогодні серед англійських запозичень переважає лексика, пов'язана з наукою, технікою, політикою, розвагами, назвами одягу, їжі, предметів розкоші. Ці запозичення можна розділити на певні групи:

а) назви їжі, напоїв та одягу;

б) назви, пов'язані з культурою, мистецтвом, розвагами та спортом;

в) назви професій;

г) суспільно-політична лексика;

д) технічна термінологія.

1.2 Причини та наслідки процесу запозичення

Згідно з принципами структуралізму, мова є системою, що змінюється. Найшвидші, найвагоміші, а отже найбільш видимі зміни мають місце у лексиці. Лексичні інновації відбуваються: шляхом поєднання нового значення з вже існуючою лексемою, шляхом створення нової лексичної одиниці власного походження і, врешті, через введення запозичення.

Визначення терміну запозичення не викликає труднощів, доказом цього є той факт, що різні мовознавці описують його подібно. Так, наприклад, Хоген, окреслюючи термін запозичення стверджує:

“The heart of our definition of borrowing is then the attempted reproduction in one language of patterns previously found in another”[26,13].

Подібне визначення знаходимо і в Encyklopedii językoznawstwa ogólnego, де мовне запозичення визначене як:

“Елемент, що був перейнятий з іншої мови. Найчастіше ним є слово (напр. поль. afera з фр.affaire), рідше суфікс чи префікс”[26,13].

Як бачимо, запозичення є результатом запозичування і входить до системи мови. Процес запозичення має динамічний характер і полягає у проникненні та поширенні нового елементу, аж поки не зникне почуття "іншомовності" лексичної одиниці в даному суспільстві.

Здавалося б, що термін мовне запозичення в загальному подібно трактується різними мовознавцями. Але певні сумніви викликає саме визначення запозичення, яке асоціюється з чимось, що треба повернути, а не з тим, що дали назавжди. Як відомо, мовні запозичення - це ті елементи іноземної мови, що засвоїлися іншою мовою і залишилося в ній назавжди.

Зауваження викладені вище дозволяють зробити висновок, що сама назва "запозичення" є невідповідною.

Загальновідомим є факт, що під час контактів з різноманітними народами відбувається перенесення певних культурних елементів. Одним з таких яскравих проявів взаємних впливів є явище мовних запозичень. Згідно з Л. Блумфільдом, це так звані культурні запозичення, які “show us what one nation has taught another”[26,14]

Сапір одним з перших підкреслює зв'язок мовних запозичень з розвитком культури. Сапір вважає, що дослідження запозичень слід трактувати як поповнення історії культури та пропонує оцінювати роль різних суспільств цивілізації згідно зі ступенем проникнення їх лексики в мови інших народів [26,14].

Подібну позицію в польському мовознавстві займає В. Цинковський (1964), який вважає, що аналіз запозичень є важливим у дослідженні історії розвитку культури, культурних зв'язків і т. д. Згідно з цим, лінгвісти на основі запозичень отримують інформацію про те, з якими народами дане суспільство мало контакти, в який період і в яких сферах.

Однак, багато лінгвістів розглядає процес запозичення окремо від розвитку культури, як феномен виключно мовний. При мовних контактах неможливо уникнути запозичування. Вони мають місце в тому чи іншому ступені в усіх мовах та в усіх епохах, бо не існують так звані чисті натуральні мови, до яких не потрапляли б зовнішні запозичення - елементи інших мов, а також внутрішні запозичення, або лексичні одиниці з говорів чи професійної мови.

Очевидно, що запозичення неможливо вилучити з мови, бо вони є найпростішим способом поповнення словникового складу мови. Однак, варто підкреслити, що немає прямої залежності між кількістю запозичень та комунікаційною точністю висловлювання.

Надуживання зовнішніми запозиченнями призводить до засмічення мови, однак, прийняття певних іншомовних елементів не тільки доводить живий характер мови, а також впливає на її модернізацію і збагачення. Автор фундаментальної праці про запозичення Дерой (1956) вважає, що запозичення, з одного боку, збагачують систему мови, а з іншого - мова убожіє через зникнення її власних елементів. Отже, вивчення саме запозичення є надмірним спрощенням, бо кожна інновація спричиняє реорганізацію співвідношення та дистинктивних опозицій в системі мови.

Певний час існувала думка, що відбувається змішування мов, а не запозичення. Однак, мішані мови не існують, бо фонологічні та морфологічні корені в більшості мов є сталими.

Більшість мовознавців погоджується з тим, що запозичення запроваджуються двомовними людьми. На думку Хогана (1969), про білінгвізм можна говорити тоді, коли мовець може конструювати в другій мові цілісні і змістовні висловлювання.

Так, наприклад, запроваджуючи запозичені слова, двомовні особи прагнуть якнайточніше наслідувати "моделі" з мови-джерела. Пізніше запозичення переймаються рештою суспільства. Звідси, кожне запозичення має на початку характер цитати, а потім взагалі адаптується на чотирьох рівнях мови: графічному, фонологічному, морфологічному і семантичному, що дає нам змогу побачити, як запозичення підпорядковується структурі мови, що запозичує слова. Таким чином, у більшості випадків маємо графічну, фонетичну, морфологічну чи семантичну заміну, а не перенесення іноземного слова[26,17]. У момент, коли новий елемент увійде в склад системи мови, можна його аналізувати.

Отже, лексичні запозичення, які є однією з форм контактів між народами, обумовлені позамовними чинниками, в основному психологічного, соціологічного і культурного плану в широкому значенні цього слова. Якщо йдеться про мовні причини запровадження запозичень, то слід розрізняти внутрішньомовні та зовнішньомовні.

До зовнішньомовних причин запозичування належать:

1. необхідність називати нові поняття, що є більш економічним розв'язанням проблеми, ніж створення власних назв. Хокет називає цю причину "мотивом вдоволення потреб" [26,19];

2. впровадження запозичень з мови, яка вважається престижною.

Але чи завжди запозичення нового є позитивним для мови ? У літературі з даного питання часто спостерігаємо поділ запозичень на "необхідні" та "зайві".

До категорії "необхідних" запозичень, запровадження яких є обґрунтованим, можна зарахувати:

-екзотизми, а саме слова, пов'язані з культурою країни, з мови якої вони запозичуються;

- назви десигнатів і понять, невідомих у мові, що запозичує;

- інтернаціоналізми, а саме слова, що функціонують у багатьох мовах

[26,19].

Запровадження інших запозичень вважається необґрунтованим і звідси їх назва - "зайві". За Моравським їх називають також лексико-семантичними надлишками[26,19]. Це слова, які мають точні відповідники у мові, що запозичує. Але надмір запозичень усувається в процесі розвитку мови.

"Необхідні" та "зайві" запозичення потрапляють у мову двома шляхами , отже розрізняють два типи запозичень:

1) усні - запозичення, що переносяться усно з мови-джерела до іншої мови;

2) графічні - це запозичення, які потрапляють до мови за допомогою людей, які читають іноземні слова за польським зразком.

І, врешті, велике значення має те, як запозичення потрапило до мови: чи воно потрапило безпосередньо з мови-джерела, чи через посередництво інших мов.

1.3 Види запозичень

Запозичена лексика в сучасній польській мові становить приблизно 10% всього її словникового складу [19, 54]. У світі немає жодної мови, у лексиці якої не було б запозичень з інших мов, тому що ні один народ, носій і творець своєї мови, не живе ізольовано, відокремлено від інших народів. Процес засвоєння слів якоюсь мовою з інших мов є одним з істотних шляхів збагачення її словникового складу, робить її гнучкішою, виразнішою. Слова, запозичені з інших мов завжди відповідним чином пристосовуються до законів фонетики, граматики, словотворчих моделей та семантичної системи тієї мови, до лексичного складу якої вони увійшли.

Серед лексичних елементів, запозичених з інших мов слід розрізняти:

а) безпосередні запозичення;

б) запозичення, що увійшли за посередництвом інших мов (так, наприклад, багато слів з латинської мови польська мова перейняла за посередництвом чеської та німецької мов; багато також слів турецького чи татарського походження перейшли у польську мову за посередництвом української мови);

в) запозичення, що потрапили в мову внаслідок калькування [30, 23].

Існують також і інші класифікації видів запозичень. На нашу думку найкраще передає характер запозичень класифікація С. Дубіша. Так, найчисельнішу групу запозичень складають лексичні запозичення, які призводять до перейняття з інших мов певних словотвірних форм, подальшим їх пристосуванням до фонетичних, граматичних та словотворчих норм польської мови. Це запозичення з готської, німецької та чеської мов, які стосуються назв предметів щоденного вжитку та побутового оточення:

deska (got. disk); chędogi (got. Handags "madry"); chleb (got. hlaifs); lekarz (goc. lekeis); skot "bydło" (goc. Skatts "pieniądze"); szkło (stikls); miecz (goc. meki); pieniądz (stgn. pfening); chwila (stgn. hwil "czas, godzina"); izba (stgn. stuba "laznia"); berło (czes. berla); jedwab (czes. hedwabi).

Безпосередньо з чеської мови була перейнята лексика, пов'язана з християнською термінологією.

Це такі слова, як:

błagać (благати, просити); cielesny (тілесний); hańba (ганьба); jedyna (єдина); rozliczny; świątynia (святиня); twarz (обличчя); wahać się (вагатися); więzienie (ув'язнення); wstyd (сором); starosta (староста).

Запозичення з німецької мови (ХІІІ - ХV століття) стосується таких тематичних груп:

а) назви представників соціальних груп:

burmistrz (бургомістр); gmina (община); ratusz (ратуша); sołtys (сільський староста); wójt (війт).

б) будівельна лексика та назви будівель:

bretnal; cegła (цегла); mur (мур); rynek (ринок); blacha (бляха); graty (грати); kuchnia (кухня);

в) назви одягу:

fartuch (фартух); kiecka (спідниця); kołnierz (комір); pończocha (панчоха).

Безпосередні запозичення з латинської мови в старопольський період були незначні. Вони стосуються насамперед біблійної тематики (наприклад: balzam, cedr, centurion, manna, palma, trybun); лікарської та природничої тематики (наприклад: cebula, cynamon, lawenda); назв предметів домашнього вжитку та назв приладь (наприклад: cyrkiel, korona, organy, tablica); назв одягу (наприклад: biret, kaptur). Вплив латинської мови на польську збільшився у ХVІ - ХVІІ століттях. З цього часу маємо такі лексичні запозичення:

apetyt (апетит); decyzja (рішення); natura (природа); propozycja (пропозиція); reforma (реформа); religia (релігія); termin (термін); satysfakcja (задоволення); aktor (актор); architekt (архітектор); fizyk (фізик); polityk (політик); kapelan (капелан); profesor (професор); rektor (ректор); kolumna (колона); tron (трон); kałamarz (чорнильниця).

Отже ці три мови мали найбільший вплив на розвиток польської мови, тому саме з цих мов і виникає найчисельніша група лексичних запозичень, які проникали в польську мову переважно усним шляхом і тепер настільки освоєні народною мовою, що здебільшого не сприймаються, як чужомовний елемент [29, 356].

Інший тип запозичень - калька, причому розрізняють словотворчі, фразеологічні, семантичні та синтаксичні кальки [29, 357].

Словотворчі кальки - це слова, які перекладені з іншої мови за допомогою польських морфологічних елементів. До них відносимо кальки з латинської мови, які перейшли в польську мову за посередництвом чеської:

sumienie (czes.słedomi, łac. conscientia); czyściec (czes. cistiec, łac. purgatorium); popielec (czes. popelec, łac. cinerum); wpływ (czes. vliv, łac. influxus).

З англійської мови перейшли такі форми:

nadwaga ( ang. overweight); wiatrówka (ang. wind- jacket).

Іншомовне походження має також частина фразеологізмів (слів, зворотів), які ми називаємо фразеологічними кальками.

До цього типу відносимо фразеологічні кальки з французької мови, переважно політичного спрямування:

partia opozycyjna (fr. parti de l'opposition); klasa robotnicza (fr. mouvement populaire); władza ludu (fr. souvierainete du peuple).

У польській мові існують також фразеологічні кальки, вживання яких варто уникати. Це такі вирази, як:

coś jest na tapecie "coś jest omawiane"; tu leży pies pogrzebany "ось, де собака зарита"; od przypadku do przypadku; słaby punkt.

Розрізняємо також ще два типи запозичень: семантичні та синтаксичні кальки. В першому випадку мова йде про зміну значень польських слів під впливом їх іншомовних відповідників. Наприклад: zamek "budowla obronna" (початкове значення "urządzenie do zamykania") - нім. Schos, miasto "grod" (початкове значення "miejsce") нім. Stadt, Statt.

Існують також слова цього типу, вживання яких варто уникати, наприклад: cienki "finezyjny, subtelny" ( ros. tonkij); zabiezpieczyć "zapewnić, zaspokoić" ( ros. obespieczyt).

Інша група - це синтаксичні кальки, які призводять до помилкових модифікацій польських слів. Найчастіше - це впливи російської мови, граматична система якої дуже подібна до граматичної системи польської мови, тому ці впливи дуже часто не помічають поляки. Звідси і помилки, наприклад:

śledzić za czym "śledzić co"; ryzykować czym "ryzykować co"; pisać z dużej litery "pisać dużą literą"; popaść w niełaskę "wpaść w niełaskę".

Третім типом запозичень є штучні запозичення або ж слова, утворені з іншомовних морфем. Це переважно наукові та технічні терміни, утворені з елементів грецької та латинської мов, наприклад: hydroterapia; mineralogia; radiofonia.

Такі слова, в склад яких входять елементи з різних мов, називають також гібридами, наприклад:

telewizja (гр. tele "na odległość", лат. vizio "obraz, widzenie").

В сучасній польській мові вживаються слова, засвоєні з багатьох мов. Ці слова входили до складу польської лексики в різні часи й різними шляхами: безпосередньо з мови-джерела, через посередництво інших мов або внаслідок калькування. Тому запозичення класифікують з огляду на час і шляхи запозичення, характер лексики та її походження.

Отже, лексичні запозичення є однією з форм контактів між народами, обумовлені позамовними чинниками, в основному психологічного, соціологічного і культурного плану.

Розділ IІ Релігійна мова

2.1 Релігія та її мова

Мова релігії – це мова, що використовується в рамках релігійної поведінки людей. Це висловлювання, в яких люди виражають свою віру в існування надприродного. Ця віра виражається у виконанні релігійних обрядів, найголовнішою метою яких є входження в контакт з sacrum – постаттю Бога. Релігійні обряди мають громадський характер – відбуваються за присутності осіб, що поділяють таку саму систему переконань. Мова релігії служить засобом комунікації як між людьми – в справах їх релігії, так і з силами, онтологічно іншими – з Богом (у чому віруюча людина сильно переконана).

Тексти релігійної мови досить різноманітні. Це і Слово Боже – Біблія, і слова людей, скеровані до Бога – молитви, висловлювання, що функціонують в межах діяльності Церкви: доктрини, моральні засади і т.д.

У ході історії наставало і поглиблювалося розмежування між релігійною та світською сферами. Сучасність знаменується соціокультурною відокремленістю релігії. Мову релігії можна розглядати як функціональний стиль, пов’язаний з релігійною сферою життя[13,12]. У рамках вірувань людина переступає онтологічну межу і встановлює контакт з самим Богом – це становить спеціальний ситуаційний контекст, в якому створилися певні умови, що визначають поведінку. Тому, хоч в багатьох текстах виражається той самий намір комунікації, що і в світському житті (прохання, подяка і т.д.), спосіб формулювання регулюють інші мовні зразки. Участь у релігійних обрядах “сакралізує” висловлювання і його формальні риси. Канонізований спосіб мовлення визначає вибір мовних засобів і технік створення цілих текстів.

Властивість, яка радикально відрізняє мову релігії від світської – це об’єкт мовлення, бо мова релігії говорить про надприродне, необ’єктивне, не для всіх реальне, про щось, що не можна осягнути емпірично. Завданням мови релігії є наближення світу sacrum до людини. Люди розуміють, що через незвичність поняття „Бог” можна про нього говорити тільки за допомогою символів, порівнянь, метафор, парадоксів.

Релігійні тексти використовують переважно нейтральну лексику. Існує також певна група слів, пов’язаних культурно і історично з вірою та релігійними обрядами (Bóg, anioł, raj, piekło, grzech, kadziło, hostia, modlitwa, Kazanie, Biblia та ін.) До цієї групи належать також бібліїзми та теологічні терміни. За наявності наступних словосполучень текст також можна назвати релігійним: bezkrwawa ofiara Ciała i Krwi Pańskiej, nasz Ojciec z Nieba, odejść do Pana ‘umrzeć’.

Релігійні тексти відзначаються особливою ритуалізацією[42,145]. Віруючі користуються готовими, сталими формулами, затвердженими Церквою – це так звані літургійні формули, як, наприклад, певна будова тексту, ритмічне повторення певних складових частин, використання анафори, емоційне або споглядальне забарвлення тексту, що робить його співучим та статичним; використання мнемонічної техніки, що полегшує запам’ятовування текстів.

Традиційно властивим для релігійного тексту вважається перифраз, вишукана метафорика, епітети, далекі від прозаїзмів і т. п. Ритуал вимагає, щоб в контактах з sacrum люди уникали розділу між сакральною та розмовною мовами. Тому дуже цінується латинська мова, проникнення поточних елементів в яку є неможливе.

Високий стиль є складовою частиною етикету – умова, яка відіграє велику роль у культі. В молитовних текстах ця умова виражається в основному через акти мовного етикету (ввічливості) – привітання, подяка, вибачення, формулювання прохання. Проявлення шани, поваги або покори Богу становить перший з принципів формування звертання до Нього.

Однією з властивостей мови релігії є також оцінювання. Віра поєднується з визнанням позитивних і негативних цінностей та з усвідомленням певної моральної позиції. Оцінювання має також зв’язок з апофеозом святих, а особливо Бога, у відношенні до якого абсолютизуються всі цінності, бо Він є їх джерелом і досконалим носієм. Отже, мова релігії становить контекст, в якому лексеми, взяті з загальнонародної мови набувають особливого – в найвищому ступені позитивного – аксіологічного значення (Matko, Ojcze, Opiekunie, Pośredniczko, Nadziejo і т.п.).

Для формування мови релігії важливою є традиція. Традиція, у даному випадку, має вберегти культ від впливу часу, який все змінює, від впливу бажань та капризів людини. Опір, який зустрічає осучаснення молитовних текстів, Т. Венцлавський [41,113] пояснює почуттям духовного зв’язку в часі з молитвою багатьох поколінь, почуттям певної фундаментальної сталості духовного життя. Про молитвенну цінність слова свідчить не тільки значення, а і його релігійна історія. Архаїзація релігійних текстів є тим елементом, який стирає кордони часу, надаючи представленій позатекстовій дійсності понадісторичну цінність[42,50]. Сталість культу завдяки традиціям і звичаям (ритуалам) робить його консервативним, що гарантує правильність та мериторично-формальну єдність. Однак консервативність мови релігії має і негативні сторони. Суть віри, що подається в традиційних формулюваннях стає дедалі менш зрозумілою. Люди ніби знають, що ці тексти означають, але це „розуміння” дуже поверхневе або взагалі фальшиве.

У минулому фіксувалися випадки, коли Церква зверталася до такого типу людини, який на цей час вже не існував. „Багато разів оскаржувала, підносила, будувала і творила, закладаючи існування культури, яка вже належала минулому”[11,95]. Гальмування процесу розмежування релігійної культури та віри стало важливою метою Церкви кінця ХХ століття.

2.2 Фактори, що призвели до змін в мові релігії

Більшість змін, які з плином часу вдається зауважити в мові релігії, була результатом відповіді Церкви на зміни у світській сфері. Було виконано принциповий перегляд положень католицизму, які в результаті своєї анахронічності становили перешкоду в контактах зі світом. На явище Реформації, а також нових ідей, що вийшли з європейського Ренесансу, Церква реагувала захистом старих позицій. Безпорадна щодо змін в суспільстві та появи світських або навіть антирелігійних течій, Церква відповідала на це осудженням та відстороненістю від світу. Така оборонна та консервативна позиція наклала відбиток на внутрішнє життя Церкви. Життя віруючої людини виявлялося розділеним на дві сфери активності, позбавлених будь-яких зв’язків між собою.

На ІІ Ватиканському Соборі(1962-1965) було вирішено обновити Церкву (aggiornamento), яка мала, з одного боку, повернутися до першоджерел, Євангелія і образу початкової Церкви, а з іншого боку, Церква і наука про неї мали пристосуватися до нових часів, нового світу, що швидко змінювався. Було оголошено про перемогу над ізоляцією та про орієнтацію на світ, людину та її проблеми. Було також погоджено, що Церква має прийняти на себе “радість та надію, смуток та тривогу” світу, що вона повинна через звичайних людей безпосередньо служити людству та окремим народам в галузях науки, політики, мистецтва чи економіки. Було змінено ставлення до християнських течій, що відокремилися, нехристиянських релігій та до невіруючих, вирішено вести з ними діалог.

Підкреслення важливості зрілої, свідомої відповідальності людей за цілу Церкву знайшло своє вираження у використанні в літургії народних мов. Відмова від латинської мови стала найбільшою зі змін, що мали місце в історії Церкви. Також останній Собор досить гостро поставив питання про осучаснення мови релігії, що узгоджувалося з позицією відкритості Церкви для кожної нововідкритої культури, яку треба християнізувати, наповнити християнськими цінностями [22,292]. Поняття „осучаснення мови” розумілося дуже широко – як новий спосіб трактування та експонування змісту чи модернізації мовної форми.

Останній Собор дав початок процесам, які прискорили темпи створення нової самосвідомості Церкви та нової мови, що слугувала для побудови контактів зі світом. Але ще в швидше темпі відбувалися зміни в зовнішності сучасного суспільства; і саме ці зміни мають вплив на характер релігійного життя і положення Церкви [11,88].

Серед факторів, які спричиняють прогресивні зміни в двадцятистолітній ментальності та релігійності, можна назвати індустріалізацію, секуляризацію, дехристиянізацію та плюралізм сучасного життя. Ще на початку минулого століття функціонувала серед людей традиційна народна культура, що була силою католицизму. Релігійні норми та цінності, про які розповідали вдома, знаходили підтвердження в інших середовищах. Загальна атмосфера життя сприяла прищеплюванню релігійних позицій та церковних звичаїв, що являли собою складову частину офіційної культури, в якій релігія була гарантом морального ладу.

Розвиток технічної цивілізації зробив можливим перехід від „сакрального” погляду на світ, у якому найвища істота є поясненням усіх оточуючих нас явищ, до „мирського” бачення світу, що є його атеїстичною інтерпретацією. У результаті індустріалізації та міграції людей з села до міста, наступив розпад традиційних структур та суспільних зв’язків, що полегшило багатьом людям відхід від релігійних обрядів. Сучасний плюралізм приніс незвичайну різноманітність нових взірців мислення та поведінки, які зробили релігію одним зі стилів життя. Конкурентами християнської (або взагалі релігійної) етики стали консумпціонізм та гедонізм, навіть моральний релятивізм.

Поступова секуляризація культури призводить до того, що релігійна мова стає дедалі менш зрозуміла, не тільки тому, що вона має архаїчні форми, але й тому, що для багатьох вона є terra ignota. Проведені дослідження показали, що молодь не розуміє такі бібліїзми як: apokalipsa, golgota, słup soli, umywać ręce, Opatrzność, Trójca Święta, krzyż. Деякі слова є вже десакралізованими: święto, seminarium, вони зовсім втратили елемент значення, який пов’язував їх з релігією. Тому досить гостро стоїть питання про пристосування релігійної мови до потреб нової ментальності, щоб вона відповідала вимогам тієї культури, яка сьогодні формує людей. Але такий крок несе з собою загрозу того, що зникне дистанція, що відділяє святе від світського. В такому разі перед нами повстає необхідність вибирати між певною езотеричністю, яка зберігає цю дистанцію та повною зрозумілістю, що, однак, загрожує вульгаризацією та десакралізацією [42,60].

Цілковита зрозумілість релігійних текстів є ідеалом, до якого ведуть два шляхи: осучаснення, або згода на компроміс з традицією, чи невпинний катехізис – пояснення (та втаємничення в те, що є непоясненним), яке призводить до інтерналізації релігійної мови, щоб віруючі добре володіли обома мовами – світською та релігійною.

2.3 Інноваційні процеси в мові релігії

З погляду на двоякий характер головних чинників змін в мові релігії (інституційний та культурний), можна також говорити про два основні типи цих перетворень. Частина з них є результатом свідомого осучаснення мови в рамках систематичної реалізації положень, прийнятих останнім Собором. Другий тип змін охоплює процеси, що відбуваються в певній мірі самі, природним шляхом, тому що дух епохи формує тих, хто говорить та тих, до кого звернена релігійна мова. Мова, що відбиває сучасну ментальність є, власне, мовою цих людей.

На практиці важко відділити ці два типи змін, бо вони є результатом співпраці факторів обох типів. Це можна проілюструвати прикладом релігійних пісень. Винахідливістю в цьому вирізняються молоді люди, які вносять до цих пісень такий зміст і такі форми, які виражають їх особистий спосіб переживання контакту з sacrum, додаючи елементи світської молодіжної музики. Елементом природних перетворень тут є зміна поколінь, кожне з яких чимось відрізняється від іншого. Інституційний чинник діє тоді, коли представник Церкви верифікує (перевіряє на відповідність оригіналу) згідно з прийнятими нормами цю пісню і включає її в офіційний репертуар - як оновлення (осучаснення) даного репертуару. З іншого боку, духовенство пише твори, призначені для молоді, свідомо вписуючи її в цю субкультуру. Чим меншою є дистанція між автором твору та адресатом, тим легшим здається завдання „інкультурації”, і тим більшою є участь природного чинника в процесі змін в мові.

Перевага якогось з чинників має зв’язок з типом тексту. У релігійній сфері функціонують тексти, які отримали певну форму в минулому і в цьому сталому вигляді використовуються наступними поколіннями. Це Біблія, літургійні тексти, молитви в молитовниках, пісні в збірках. Зміни в мові мають на меті усунення недоліків дистанції, яка відділяє час виникнення останньої версії тексту від часу її використання (прочитання, спів і т.д.). Цей вид текстів ми надалі називатимемо класичними текстами.

Інакше проходить процес осучаснення мови таких текстів, екземпляри яких з’являються знову і знову, надалі – “живі” тексти. Єпископи, які пишуть листи, священники, які читають проповіді, редактори підручників про релігію – всі вони використовують живу мову, мову свого часу. Властивістю релігійних текстів є те, що вони відбивають дух часів, у які і для яких ці тексти писалися. Це сучасні реалії, відлуння подій, певні реакції Церкви на конкретну історичну ситуацію (політичну, економічну, культурну), а також пануючі стильові умови та мовні тенденції.

Зміни в польській релігійній мові мали зв’язок з тим, що сталося в Церкві або з тим, що трапилося в зовнішньому світі, а також в Польщі, хоча певні процеси були результатом локальних явищ, інші – відображенням спільних процесів для ширшого культурного кола, яке часто називають нашою західною цивілізацією.

З погляду на значення цих фактів для мови релігії, в її діахронічному описі можна прийняти наступну періодизацію:

· часи до і після Собору;

· довоєнний період, як фон для порівняння з повоєнним періодом;

· повоєнний період – часи змагань Церкви з проблемами комунізму;

· період після 1989 року.

Модернізація класичних текстів

Запровадження народної мови до літургії мало перетворити віруючих з мовчазних спостерігачів на свідомих і активних учасників обрядів, що мало дійсно вплинути на життя людей. Було вирішено осучаснити для цих цілей переклади літургійних текстів – в Римі приготували до перевидання Mszał (Служебник) на різних національних мовах - спростити стиль, збагатити склад молитовників.

У Польщі відправи польською мовою Єпископат дозволив у 1970 р. Перекладачі стояли перед важливим завданням: треба було надати комунікативності мові та зберегти відповідність оригіналу латинської літургії. Незважаючи на те, що багато хто хотів спростити мову, сильнішим виявився потяг до збереження успадкованих традицій [37,65].

Мова літургійних текстів залишалася важкою. Така молитва (складні довгі речення, незвичні форми і т.д.) перевищує ліміт усних висловлювань, які людина здатна сприймати на слух. Крім того, ці тексти перенасичені теологічними поняттями, розуміння яких потребує глибоких знань у сфері релігії. А головною метою сучасних версій літургії є збереження кожного з її численних та важливих аспектів.

Вважається, що в сфері sacrum потреба повного розуміння не є такою очевидною, як в світському житті, бо важливою тут є не лише інформація, а й почуття, щирі наміри. Цілими століттями люди словом і співом молилися латинською мовою, хоч не всі добре (або взагалі) її знали [35,191]. Тому і не модернізують Ojcze Nasz, хоч цей короткий текст містить стільки архаїзмів. Зміна łaskiś pełna та błogosławion на łaski pełna та błogosławiony викликає заперечення як необґрунтоване порушення цілісності цієї пам’ятки.

Модифікації мови церковних пісень, необхідні для їх збереження, проводяться еволюційно, щоб занадто радикальні переробки не викликали дезорієнтації серед користувачів, які певний обсяг пісень знають напам’ять. Осучаснення мови полягає в усуненні незрозумілих або вражаючих фонетичних (напр. w ogrójcu - w ogrojcu), словотворчих (zekrwawić - zakrwawić), у флексії (z włosy złotemi - złotymi), синтаксичних (U sądu Annaszowego – przed sądem Annaszowym), лексичних (rzeczon – nazwan, zawieram – zamykam, sromiężliwa - wstrzemięźliwa) архаїзмів. У початковому звучанні зберігаються пісні, які відзначаються своєю винятковістю, як напр. Kto się w opiekę.

Великий обсяг роботи по осучасненню мови проводиться з текстом Біблії. Майже 350 років католики в Польщі користувалися версією перекладу Якуба Вуйка (з 1599 року по 1965 рік, коли з’явилася Біблія Тисячоліття). За цей час в свідомості людей міцно закріпилися уявлення про характерні лексичні та граматичні властивості, перенесені з латинської мови. Ці властивості надавали біблійній польській мові (а через вплив Біблії усій релігійній мові) вишуканого характеру та відтінку сакральності.

Вже сто років тому говорили про те, що текст Біблії Вуйка – чудова пам’ятка польської мови – застарів. Розвиток науки про Біблію викликав потребу кращого перекладу, зробленого з оригіналу, а не з латинської Vulgaty. Перед авторами нових перекладів з’явилася дилема, нерозв’язана до сьогодні: чи зберегти традиційний стиль Біблії, модернізуючи її лише не стільки, щоб вона стала зрозуміла сучасним людям, чи створити нову версію, абсолютно не зв’язуючи себе традицією. Традиціоналісти вважають всі попередні переклади Біблії цінною спадщиною минулого. Ці переклади століттями асоціювалися зі сферою sacrum і з цього боку якнайкраще відповідають вимогам щодо сакральних текстів. Антитрадиціоналісти вважають, що архаїчний біблійний стиль не виконує головного завдання Слова Божого – стати досяжним для кожного. Отже, дотримуючись того чи іншого погляду можна вибирати, в залежності від потреб і уподобань адресатів, типу ситуації чи інших чинників.

Пристосування Біблії Вуйка для потреб сучасної людини базується на усуненні цілком незрозумілих і застарілих граматичних і лексичних форм (напр. krom, lepak, obiata) та на збереженні всього, що є зрозумілим [40,101]. Модернізованою версією є Pismo Święte Starego i Nowego Testamentu в обробці священників Станіслава Стися та Владислава Лохна. Серед нових перекладів, максимально наближених до традиційних, вирізняється Biblia Poznańska (Познань 1947) та Pismo Święte Starego i Nowego Testamentu в перекладі з грецької мови священника Євгеніуша Домбровського (Познань 1961). Противником нових перекладів є Чеслав Мілош, який вважає за краще використовувати слова застарілі, але все ще зрозумілі: nieprawy, nikczemnik, złoczyńca, występny [43,88].

Від відомої версії Біблії Вуйка обмірковано відійшли автори Біблії Тисячоліття за редакцією Тиненських Бенедиктинців. Це важливий переклад, бо він є основою текстів, що читаються під час літургії (найвідоміша версія серед молоді, яка вже не пам’ятає попередньої). Мова цієї Біблії мала бути зрозумілою якнайширшому колу людей, зберігаючи при цьому свою “величність”. Еквіваленти для передачі біблійних понять шукали в сучасній мові, але серед лексики з піднесено-урочистим стильовим забарвленням. Історичний польський біблійний стиль зазнає очевидних змін. Повну картину можна побачити , розглянувши три версії одного фрагменту:

Біблія Вуйка (далі БВ): I zasmucił się król: lecz dla przysięgi i tych którzy pospołu siedzieli, kazał dać. A posławszy ściął Jana w ciemnicy. I przyniesiono głowę jego na misie: a oddano dziwce i odniosła ją matce swojej. A przyszedszy uczniowie jego, wzięli ciało i pogrzebali je: i szedszy opowiedzieli Jezusowi. Mt 14, 9-12.

Біблія Тисячоліття (БТ): Zasmucił się król. Lecz przez wzgląd na przysięgę i współbiesiadników kazał jej dać. Posłał więc i kazał ściąć Jana w więzieniu. Przyniesiono głowę jego na misie i dano dziewczęciu, a ono zaniosło ją swojej matce. Uczniowie zaś Jana przyszli, zabrali jego ciało i pogrzebali je; potem poszli i donieśli o tym Jezusowi.

Новий Заповіт у сучасному перекладі (НЗ): Król znalazł się w kłopotliwej sytuacji, ale ponieważ dał słowo przy gościach, kazał spełnić jej życzenie. Wydał więc rozkaz, aby ścięto Jana w więzieniu. Przynieśli jego głowę i na tacy wręczyli dziewczynie, a ona zaniosła ją matce. Uczniowie Jana przyszli, zabrali ciało i pochowali, a o tym, co się stało, zawiadomili Jezusa.

Специфічною для біблійного стилю була наявність численних сполучників а та і, які не впливали на значення, розпочинали речення і були їх механічною зв’язкою; вони стилістично підкреслювали ритмічність тексту. В сучасних перекладах кількість цих сполучників значно зменшилася або вони були замінені іншими.

Синтаксично-стильовою рисою біблійного стилю є також наявність присвійних займенників в постпозиції:

БВ: głowę jego, matce swojej, uczniowie jego.

БТ: głowę jego, але swojej matce, jego ciało та uczniowie - без займенника.

НЗ: jego głowę; matce, ciało та uczniowie - без займенників.

Спостерігається відхід і від дієприкметникових та дієприслівникових структур. Їх частота в польських біблійних текстах дуже висока. В наведених вище фрагментах маємо:

БВ: posławszy, przyszedszy, szedszy.

БТ та НЗ – зігнорували ці структури.

Наведені вище фрагменти ілюструють інші способи наближення мови Біблії до сучасної розмовної мови. Цьому служить насичення тексту словами загальновідомими та вживаними, що мають емоційне та аксіологічне навантаження, зрозуміле людині сьогодення. Особливо це видно в сучасному перекладі НЗ [39,78]. Порівняймо:

БВ: I zasmucił się król.

БТ: Zasmucił się król.

НЗ: Król znalazł się w kłopotliwej sytuacji.

Чеслав Мілош вважає, що більшість відкинутих форм можна було б залишити, бо вони “зрозумілі та вносять відтінок стилістичного навантаження” [24,104]. Йдеться про такі форми, як lewica, prawica (ліва і права рука), służebnica (слуга) та фразеологізми: dzień sądny, umywać ręce, padł strach, sól ziemi і т.п. Перекладачі НЗ (сучасної версії) не тільки сміливо відступили від традиційних перекладів фразеологізмів, але й ввели нові сполучення [39,75]. Такий характер має фраза dał słowo przy gościach.

За допомогою польських сучасних еквівалентів стають доступними розумінню іноземні біблійні реалії: стародавні назви ваги, міри, монет, титулів, звичаїв. Найкраще впорався з передачею екзотичних реалій НЗ в сучасному перекладі. Як незрозумілі та невластиві польській мові, були вилучені наступні семітські структури-плеоназми: uradowali się radością, pożądaniem pożądałem. Надається перевага польським зворотам uradowali się bardzo, gorąco pragnąłem [15,107].

Беручи до уваги усі ці зміни, можна зробити висновок, що досить скоро традиційний біблійний стиль може стати здобутком історії польської мови.

Зміни в “живих” текстах

Вже під час засідань Собору до пасторських послань проникала нова лексика, яка популяризувала його найважливіші гасла: dzieło odnowy Kościoła, dzieło odnowienia liturgii, soborowy czyn dobroci [45, 235]. Ідея екуменізму (єдності) внесла різні форми слова jedność, а назви bracia, bliżni, lud Boży, стали вживатися на позначення не тільки католиків, але й віруючих протестантських та східних Церков. Для позначення цих людей з’явилася назва bracia odłączeni, а зникли heretyk, bezbożnik, sekciarz, bałwochwalcy, schizmatycy, bluźniercy [45,237].

В старих книжках для богослужінь, особливо в Gorzkich Żalach та в Drodze Krzyżowej, дуже часто євреї виступали як мучителі та вбивці Ісуса, напр. od żydów podeptany, okrutni żydzi і т.п. Аби зруйнувати стереотип єврея-боговбивці, слово “єврей” замінено формами kaci, zbójcy, złośliwi mordercy і т.п., бо після Собору було відкинуто традиційний антиіудаїзм, визнано єврейське походження християнства, іудохристиянства. Це була одна з багатьох позитивних змін пособорної католицької Церкви [22,249].

Інші слова, нові чи ті, які раніше рідко вживалися, а після Собору стали загальновживаними, це: katecheza, chrzcielny; назви частин богослужінь: homilia, znak pokoju, Sakrament Namaszczenia Chorych; нові інституції, явища: Synod Biskupów, Rada Duszpasterska, peregrynacja, oaza [12,29]. Слова і фразеологізми дособорної доби, абсолютно невідомі пересічному віруючому, знайшла І. Байєрова (1999) в Katechizmie Kościoła Katolickiego – далі ККК (Катехизис Католицької Церкви), що був виданий в 1995 році. Це: plan boży, zamysł boży, ekonomia zbawienia, pedagogika boża. Давнє ж слово Eucharystia змінило своє значення. Це вже не тільки „хліб і вино як тіло і кров Христа”, а й „Свята Меса”.

Важливою є також висока частота певних слів у новому ККК. Це слова tajemnica та znak. Частота їх вживання підкреслює містерійний характер християнства, суть якого спирається на важкодоступні трансценденційні поняття, передані різними знаками [14,106]. Суспільний характер Церкви підкреслюється або через слово komunia , або через сучасний відповідник wspólnota, wspólnotowy. На думку І. Байєрової, поняття, які зустрічаються в ККК, взагалі не мають відповідників в Katechizmie Rzymskim. Ті самі елементи віри зібрані в певні понятійні системи: система нового катехізису є більш впорядкованою, створює виразніші образи та назви і т. д.

Словниковий склад сучасних молитов вже не акцентує увагу на дистанції між небом і землею, не протиставляє вбогість людини досконалості Творця, а, скоріше, окреслює стосунки люблячого Батька та дітей. Це, напевне, має зв’язок з повоєнною демократизацією суспільних стосунків. У результаті спростився етикет поведінки і в цій спрощеній формі він проник до релігійних текстів.

В історії польської молитви найшанованішим адресатом є Król [31,148]. Людина, реалізуючи свою повагу до Бога, розміщує його на вершині людської ієрархії, називаючи Його królem, словом, узятим з придворного етикету. Але сучасні молитви не перенасичені формами ввічливості. В них вживаються лаконічніші та простіші звертання: Boże, Kochany Ojcze, Drogi Jezu, Maryjo. Такий початок молитви позбавляє її офіційності, наближає до звичайної розмови двох осіб, між якими панують дружні стосунки, навіть інтимність. Залишками давнього етикету є слова racz та łaska. Деякі вважають їх шкідливими анахронізмами. „Не може так бути, – пише Й. Турнау – щоб образ феодального господаря формував сьогодні образ Бога. Слово łaska - це пережиток устрою, під час якого доля людини залежала від панської примхи”[38,119].

Про величність Бога та нікчемність людини, яка кориться та благає, розповідають традиційні церковні пісні. Віруючі люблять старі пісні, вони звикли до них, співання їх з дитинства до старості дає відчуття влаштованості, приналежності до сфери sacrum. Функціонування поряд старих, нових, або навіть зовсім невідомих текстів становить одну з особливостей мови релігії.

Нові літургійні пісні пособорного періоду побожні, насичені захватом особою Христа, глибокою повагою до Марії, усвідомленням Церкви як спільноти віруючих, розумінням цінності Святого Письма та значення таїнств і літургії в житті християнина [28,56]. Вони насичені цитатами та перифразами з Біблії, виражають поклоніння та вдячність.

Дещо подібними є й молодіжні пісні. У них лексика концентрується навколо радості, світла, надії: uśmiechnij się, radością naszą jesteś ty, słodkich nadziei blask. Ці твори проголошують довіру, радість та загальне братерство.

У молитовнику Droga do nieba (1949 р.) молитви привертають увагу частотою вживання формулювання про зневагу до людського життя. Ці тексти підкреслюють плинність життя, називаючи його часом страждань, труднощів, спокус та боротьби. Предметом прохань у цьому зв’язку є збереження вірності, щоб після смерті отримати в нагороду “корону вічної слави”. Побожний католик мав займати позицію “святої” дистанції і аскетичної ізоляції щодо “цього світу”, розуміючи земне життя як дорогу до життя вічного. Пособорна теологія повстає проти віри в плинність життя, проголошує, що Бог втручається в світ матерії, в дійсність людини, щоб вже сьогодні – завдяки вірі – вона пізнала щастя, яке на “тому світі” здобуде повною мірою. Світ є середовищем віруючої людини, де вона реалізує свою любов до Бога і ближніх, будуючи вже тут, на землі, подобу неба.

У новому видання цих молитов (1978), які так виразно відображали дособорний спіритуалізм, ми його вже не знаходимо. Натомість є тексти, що беруть до уваги різні життєві ситуації, напр. Modlitwa człowieka pracy, Modlitwa o radość, Modlitwa kierowcy, Modlitwa o dobrego męża, Modlitwa o dobrą żonę і т.п.

Мирська лексика міцно увійшла до мови релігії. Це вражаюча різниця, порівняно з герметичністю дособорної мови, яка обмежувалася розмовою про внутрішнє духовне життя католиків. Наскільки дособорна Церква відмежувалася від світу, настільки пособорна Церква увійшла в усі сфери життя. Про останній Собор говорять, що він мав екзистенційний та пастирський характер та повинен був реалізувати керигматичну мету, що полягала у виявленні актуальності Об’явлення, як заклику Бога до свого люду, який живе тут і зараз. Тепер навчання Біблії виходило з життєвих ситуацій, щоб інтерпретувати їх в світлі останньої і вказати таким чином її цінність для розв’язання проблем як однієї людини, так і всього людства. Віруюча людина, католик, має брати участь у повсякденних справах і прагнути реалізувати плани Бога щодо цього світу.

Ця антропологічна орієнтація призвела до зменшення кількості слів суто релігійних або дуже загальних та абстрактних висловлювань (grzech, szatan, anioł, pokusa, dusza, piekło, gniew Boży і т.п.). “Релігійність” текстів підлягала певним змінам, їх мова наближалася до мови світської, а в більшій мірі – завдяки наявності конкретних понять, що називали життєві реалії – до розмовної мови. В дособорний період положенням віри надавали універсальної форми – на все життя і для багатьох поколінь. Це була мова догм, які, з погляду на їх зміст, треба було засвоїти в їх дослівному звучанні. Такою мовою користувався раніше катехізис. Тепер за стилем його мова наближена до мови світських підручників і має на меті спочатку розуміння, а вже потім запам’ятовування.

Такий спосіб звертання до Бога, Ісуса, Матері Божої є найпереконливішим проявом відмови від традиційного звертання до sacrum. Це ще одне свідчення змін у відчутті виправданості тієї чи іншої поведінки в деяких ситуаціях, зникнення певних умовностей і навіть табу. Змінюється образ Бога. Більше ніж в „справедливого Суддю, який за добро винагородить, а за зло накаже”, прагнуть сьогодні люди вірити в Бога люблячого, розумного. І не хочуть, щоб розділяла їх яка-небудь вигадана дистанція.

Мова релігії та релігійна лексика зокрема зазнавали та зазнають різноманітних змін під час свого функціонування. Часи до ІІ Собору були часами панування консервативної, традиційної мови, з малозрозумілими словами, зворотами, конструкціями, більшість з яких не була суто польською, а запозичувалася з мов, які були джерелами релігійних текстів, понять та самої віри (латинської, грецької, чеської та ін.) та через посередництво культури країн, з якими Польща підтримувала зв’язки.

ІІ Собор мав визнати, що застаріла, малозрозуміла мова релігії дійсно погано виконує одну із своїх функцій – донесення Слова божого до людини, а, отже, треба було щось робити, щось змінювати. Змінили, а вірніше осучаснили, саме мову. Позбавилися від слів малозрозумілих, непольського походження, слів, розуміння яких вимагало глибоких теологічних знань, залишивши ті лексичні одиниці, які вже полонізувалися настільки, що не вирізнялися серед інших ані звучанням, які якимись іншими ознаками. Кількість цих слів на даний момент невелика – близько 350 одиниць. Усе це свідчить про те, що мова є живою системою, чутливою до змін та подій, та є дзеркальним відображенням усього, що трапляється в житті країни.

Розділ ІІІ Лексико-семантична характеристика запозичень в польській мові

3.1 Запозичення з класичних мов

Словниковий склад польської мови протягом всієї історії її існування поповнювався не лише за рахунок лексики споріднених з нею слов’янських мов, але і за рахунок слів, засвоєних з інших, неслов’янських мов. Іншомовні слова та вирази, а разом з ними і морфеми, входили в систему польської лексики протягом усієї її історії в зв’язку з економічними, політичними та культурними контактами між польським та іншими народами. Давніші іншомовні запозичення належать до старопольського періоду, а пізніші – до формування й розвитку польської мови. Ранні запозичення проникали переважно усним шляхом, а пізніші – засвоювалися за допомогою усного спілкування, а також через літературні джерела, причому як безпосередньо, так і через посередництво інших мов.

Велике значення для історії польської культури і мови мало прийняття християнства західного зразка (приблизно в ХХ столітті). Латина почала своє панування в Церкві і школі. Нова, запозичена лексика, була пов’язана з релігійними обрядами, літургією, біблійною тематикою тощо.

В тогочасній Польщі латина відігравала велику роль, як мова письма і мова “вищої” культури, однак в самому суспільстві вона розповсюджена була не досить широко. В часи Ренесансу класична латина стала другою мовою “шляхетних людей”. Стала поширюватися мода на вкраплення латинізмів до “живих” польських текстів. Доба Просвітництва поклала край шкідливому впливу латини, обмеживши її вживання кількома стилями (науковим, технічним, професійним). Поряд з латинськими словами запозичувалися і грецькі (вони становлять другу за кількістю слів групу). На основі грецьких елементів в польській мові утворилися слова, що називають поняття, які з’являються в житті суспільства. Прийняте з Візантії християнство збагатило світ перекладами з вдосконаленої за декілька століть теологічної літератури грецького середньовіччя. Ця лексика потрапляє в польську мову у вигляді грецьких кальок.

3.1.1 Запозичення серед назв осіб

Найбільшу групу слів серед запозичень з класичних мов (латинської та грецької) становлять назви осіб – членів орденів, слyжителів Церкви та людей наближених до неї тощо. Серед цих запозичень можна виділити наступні підгрупи:

1. Ієрархія християнської Церкви:

adwentyści (łac. adventus - przyjście) wyznanie chrześcijańskie powstałe w r. 1844 (lub 1831) w USA, uznające rychłe powtórne przyjście Chrystusa; w l.p. – osoba tego wyznania[34,5];

akolita (gr. akólouthos – osoba towarzysząca) osoba duchowna w Kościele katolickim mająca ostatnie z czterech niższych święceń [34,15];

antypapież (anty – łac. antae + papież) papież wybrany przez opozycję mimo dokonanego już wyboru innego papieża, nie uznany za prawowitego[34,40];

biskup (gr. epίskopos – nadzorca) duchowny w kościołach chrześciańskich, mający najwyższy stopień święceń, sprawujący zwykle najwyższą władze w decezji oraz mający wyłączne prawo udzielania niektórych święceń kapłańskich[34,84];

diakon (gr. diákonos) a) we wczesnym chrześcijaństwie – pomocnik biskupa, opiekun ubogich i chorych; b) w Kościele katolickim i prawosławnym – duchowny mający święcenia uprawniające do udzielania chrztu i komunii, wygłaszania kazań itp.; c) w Kościele protestanckim – pastor zajmujący się akcją charytatywną[34,150];

generał (łac. generalis – ogólny, powszechny) główny przełożony zakonu wybierany przez kapitułę zakonną na kilka lat[34,246];

igumen (gr. hēgoumenos - prowadzący) przełożony klasztoru w Kościele wschodnim[34,297];

kapucyn (śrdw.-łac. capuccinus) katolicki zakon, założony w 1528 r. Jako odłam franciszkanów – obserwantów, zajmujący się gł. misjami i akcjami charytatywnymi; w l.p – członek tego zakonu [34,339-340];

prefekt (łac. praefectus - zwierzchnik) a) duchowny uczący religii, katecheta; b) kardynał stojący na czele jednej z kongregacji rzymskich; c) zwierzchnik kościelny niektórych obszarów misyjnych; d) pomocnik kierownika seminarium duchownego[34,597];

przeor (łac. prior – pierwszy, może przez czes.) zastępca opata; w niektórych zakonach – przełożony klasztoru[34,612];

prezbiter (gr. presbýteros - starszy) a) duchowny mający prawo odprawiania mszy; kapłan; b) starszy w gminie wyznaniowej w pierwotnym chrześcijaństwie[34,600];

protojerej (gr. prōtos – pierwszy+hiereús –kapłan składający ofiary) w Kościele prawosławnym: przełożony kleru katedralnego lub proboszcz większej parafii; także tytuł honorowy[34,608];

reformaci (łac. reformatus - przekształcony) odłam zakonu franciszkańskiego istniejący w okresie od XVI do XIX w.,(później połączony z bernardynami); w l.p.– członek tego zakonu[34,632];

rektor (łac. rector - kierownik) a) ksiądz rezydujący przy kościele nieparafialnym; b) przełożony seminarium duchownego, a także niektórych domów zakonnych[34,637];

sufragan (śrdw.-łac. suffraganeus) biskup podlegający wyższemu biskupowi, np. ordynariusz metropolicie; biskup tytularny, pomocnik ordynariusza decezji[34,711];

superintendent (łac. superintendens – zwierzchni nadzorca) duchowny protestancki będący zwierzchnikiem duchowieżstwa określonego terytorium[34,713];

wikariusz (łac. vicarius) w Kościele katilickim: ksiądz pomocnik proboszcza[34,805].

2. Запозичення серед назв осіб, пов‘язаних з діяльністю Церкви:

apostoł (gr. apóstolos - wysłaniec) jeden z dwunastu wybranych uczniów Chrystusa; także propagator chrześcijaństwa [34,43];

ateista (a+gr. theós - bóg) ten, kto odrzuca istnienie Boga, zwolennik ateizmu [34,55];

ewangelik (łac. evangelicus – związany z Ewangelią, z gr. euangelikós) wyznawca nauki Lutra lub Kalwina; protestant [34,205];

ewangelista (p.-łac. euangelista, z gr. euangelistēs) autor jednej z czterech Ewangeli kanonicznych[34,206];

ikonodul (ikono – gr. eikōn + gr. doulos - niewolnik) człowiek oddający cześć ikonom, zwolennik czci świętych obrazów ; obrazochwalca [34,297];

kantor (łac. cantor - śpiewak) a) w kościele protestanckim – śpiewak w gminie religijnej; kapelmistrz i organista przygotowujący chłopców do śpiewu w chórze; b) w synagodze żydowskiej - śpiewak solista prowadzący zbiorowe modły; c) dawniej w kościele katolickim – prowadzący chór, przodownik chóru [34,337];

konfirmant (łac. confirmans - umacniający) ten, kto przystępuje do konfirmacji[34,378];

konformista (łac. coformis - podobny) wyznawca Kościoła anglikańskiego, który w 1662 r. zadeklarował lojalność wobec ustroju episkopalnego tego Kościoła [34,378];

katechumen (gr. katēchoúmenos - nauczany) człowiek dorosły przygotowujący się do przyjęcia chrztu[34,348];

mag (łac. magus, z gr. mágos, za staro-pers. magusz) a) kapłan w starożytnej Persji, zwł. babiloński i chaldejski zajmujący się magią i astrologią; b) w Biblii – mędrzec ze Wschodu; w tradycji apokryficznej: jeden z Trzech Króli[34,442];

misjonarz (śrdw.-łac. missionarius, z łac. missio - wysłanie) a) duchowny prowadzący działalność misyjną [34,482];

penitent (łac. poenitens - żałujący) w Kościele katolickim: osoba przystępująca do spowiedzi[34,562];

synoptyk (gr. synoptikós – obejmujący okiem) synoptycy (lm), trzej ewangeliści: Mateusz, Marek, Łukasz, opisujący mniej więcej te same fakty i wypowiedzi z życia Jezusa[34,722];

3. Запозичення серед назв абстрактних осіб:

anioł (gr. ángelos - posłaniec) według wierzeń religijnych – istota niematerialna pośriednicząca między Bogiem a ludźmi, zwykle uosobiająca doskonałość i dobroć[34,35];

antychryst (łac. Antichristus, z gr. Antíchristos) według większości wierzeń chrześcijańskich – przeciwnik Chrystusa, który ma wystąpić przy końcu świata przeciw chrześcijaństwu i zostanie przez Chrystusa pokonany [34,37];

archanioł (gr. archángelos) anioł wyższego stopnia w hierarchii aniołów według wierzeń religijnych, wierzeń chrześcijańskich i żydowskich [34,45];

demon (gr. daímon ) duch, zwłaszcza nieprzyjazny człowiekowi; w religii katolickiej – diabeł, szatan[34,143];

logos (gr. lógos – słowo, pojęcie, nauka) w teologii chrześcijańskiej – druga osoba boska, syn boży[34,435];

patron (łac. patronus – obrońca, opiekun) święty w religii katolickiej, bóstwo w religiach niechrześcijańskich, których się obrano za opiekunów osób, obiektów zawodów itp. [34,558].

3.1.2 Запозичення серед назв, пов‘язаних з проведенням богослужінь та літургії

Другу за величиною групу слів становлять запозичення, пов‘язані з проведенням богослужінь та літургіі – обряди, меси, читання молитов тощо. До цієї групи належать також слова, що вживаються на позначення різних дій і процесів, наприклад:

ablucja (p.-łac. ablutio - obmucie) rzeczywiste lub symboliczne obrzędowe obmycie ciała, części ciała a przedmiotów kultu[34, 2];

adwent (łac. adventus – przyjście) w liturgii rzymskokatolickiej: okres czterech tygodni poprzedzających święto Bożego Narodzenia[34,7];

depozycja (łac. depositio) kara kościelna pozbawiająca duchownego jego urzędu i prawa wykonywania czynności kapłańskich[34,145];

egzekwie (łac. exsequiae - pogrzeb) żałobne nieszpory i jutrznia[34,174];

epistoła (gr. epistolē - list) w liturgii rzymskiej – część mszy obejmująca głównie czytanie listów apostolskich[34,196-167];

ikonolatria (n..-gr. eikonolatreía) odddawanie czci obrazom i figurom religijnym[34,297];

introit (łac. introitus - wejście) w liturgii rzymskokatolickiej: antyfona czytana lub śpiewana na początku mszy[34,313];

komunia (łac. communio – uczestnictwo, wspólność) a) w chrześcijaństwie: akt przyjmowania i spożycia hostii; rzadziej – sama hostia; b) w Kościele katolickim: część mszy, w czasie której celebrans i wierni spożywają hostię konsekrowaną [34,374];

latria (gr. latreía) oddawanie czci boskiej komuś lub czemuś; w teologii katolickiej: cześć oddawana Bogu[34,421];

lekcja (łac.- lectio - czytanie) fragment Biblii lub pism ojców Kościoła czytany lub śpiewany podczas mszy przed ewangelią lub podczas innych nabożeństw[34,424];

msza (śrdw.-łac. missia) w Kościele katolickim: główne nabożeństwo, w którym, według dogmatyki katolickiej, następuje powtórzenie krzyżowej ofiary Chrystusa[34,494];

nona (łac. dosł. dziewiąta) część oficium kościelnego, odprawiana dawniej o godzinie dziewiątej wg. rachuby rzymskiej[34,514];

oracja (łac. oratio) w liturgii rzymskiej – uroczysta modlitwa[34,531];

procesja (łac. processio - wyruszenie) uroczysty pochód ze śpiewami oraz noszeniem sakralnych przedmiotów będący formą kultu religijnego[34,601];

prymicja (łac. primitiae - zapoczątkowanie) pierwsza msza odprawiana przez nowo wyświęconego księdza[34,611];

rekwiem (łac. requiem, od requies - odpoczynek) w Kościele katolickim: śpiew i muzyka do mszy za zmarłych lub zespół specjalnych modlitw; rzadziej – msza za zmarłych[34,638];

suplikacje (lac. supplicatio – publiczne modły) w Kościele katolickim: religijne peśni o charakterze błagalnym[34,713];

synopsis (gr. sýnopsis - przegląd) zestawienie ewangelii (Mateusza, Marka, Łukasza) w celu ich porównania[34,722];

tercja (łac. tertia - trzecia) w liturgii rzymskiej: część oficjum, odpowiadająca trzeciej godzinie dnia[34,754];

wotywa (łac. votiva - ślubowanie) w Kościele katolickim: msza odprawiana na specjalną intencję niezależnie od oficjalnego kalendarza[34,811].

3.1.3. Запозичення серед назв релігійних течій, вірувань

В польській релігійній мові ми досить часто зустрічаємо назви релігійних течій, вірувань, поглядів, доктрин, наукових теорій тощо. Усі ці слова потрапили в мову, як результат довгого шляху людства до монотеїзму. До цієї групи відносимо наступні слова:

animizm (łac. anima - dusza) pogląd, według którego zwierzęta, rzeczy lub zjawiska przyrody posidają dusze; właściwy pierwotnym wierzeniom religijnym [34,35];

Chrystianizm (p.-łac. christianismus) religia wyznana przez chrześcijan; chrześcijaństwo[34,117];

episkopalizm (łac. episcopus – biskup, z gr. epískopos) pogląd, według którego najwyższa władza w kościele należy do ogółu biskupów; forma organizacji religijnej opartej na biskupach [34,196];

fideizm (łac. fides - wiara) doktryna negująca możliwość rozumowego poznania prawd wiary; potępiona przez Kościół[34,216];

homiletyka (gr. homilētikós – dotyczący kazań) nauka o układaniu i wygłaszaniu kazań[34,258];

integryzm (łac.) w Kościele katolickim – teza głosząca nadrzędność Kościoła w stosunku do instytucji świeckich[34,310];

katechetyka (gr. katēchētikē – sztuka nauczania) część teologii zajmująca się metodyką nauczania zasad wiary[34,348];

manizm (łac. manus – duchy przodków) wierzenia i praktyki dawnych ludów, zwł. prymitywnych związane z kultem przodków danego szczepu, rodu lub plemienia[34,451];

preegzystencja (śrdw.-łac- praexistentia – uprzedni byt) wiara w uprzednie istnienie kogoś lub czegoś przed obecnym istnieniem[34,597];

religia (łac. religio) zespół wierzeń w siły nadprzyrodne oraz związanych z nimi obrzędów i praktyk, zasad moralnych i form organizacji społecznej (instytucji religijnych)[34,639];

soteriologia (gr. soteria-zbawienie+lógos-słowo, nauka) występująca w wielu religiach wiara w zbawczą rolę czynników nadprzyrodzonzch; w teologii chrześcijańskiej – doktryna o odkupieniu świata przez Chrystusa[34,693];

teologia (gr. theologia) teoria Boga lub bogów powstająca na gruncie danej religii, zakładająca prawdziwość jej twierdzeń, podejmująca jej wykład, interpretację i obronę[34,754].

3.1.4. Запозичення серед назв книг для богослужбового вжитку

В польській Церкві, як і скрізь в світі, для проведення богослужінь і літургії використовують різні книги, молитовні збірники, древні сувої, релігійні тексти тощо. У зв‘язку з тим, що релігія сама є свого роду запозиченням, то і більшість цих назв прийшла у мову разом з нею.

До цієї групи відносимо наступні слова:

antyfona (śrdw.-łac- antiphona, z gr. antíphonos) w liturgii chrześcijańskiej – krótki tekst modlitewny, dawniej śpiewany na przemian przez dwa chory po wersetach psalmu, obecnie przeplatający psalmy i hymny lub występujący samodzielnie[34,38];

Biblia (gr. biblíon, lm. biblía - księgi) zbiór ksiąg uważanych przez Żydów i chrześcijan za święte i natchnione przez Boga [34,78];

Ewangelia (gr. euangélion – dobra nowina) księgi Nowego Testamentu zawierające opis życia i naukę Chrystusa; także księgi niekanoniczne, apokryficzne[34,205];

filakterie (p.-łac. phylacterium – amulet, z gr. phylaktērion) zwitki pergaminowe z cytatami z Pięcioksięgu, umieszczone w dwóch pudełkach, które wyznawcy judaizmu przymocowują na lewym ramieniu i na czole w czasie modłów[34,217];

homilia (gr. homilia) rodzaj kazania objaśniającego tekst biblijny[34,285];

katechizm (gr. katechismós - nauczanie) zwięzły wykład zasad wiary chrześcijańskiej, zwykle w formie pytań i odpowiedzi; książka zawierająca ten wykład [34,348];

ministratura (lac. Ministrans - usługujący) w Kościele katolickim – zbiór liturgicznych opowiedzi ministranta przy mszy; przepisy służenia do mszy[34,480];

psalm (gr. psalmós) biblijny utwór poetycki, mający charakter modlitwy (głównie śpiewanej) w judaizmie i chrześcijaństwie[34,612];

reguła (łac. regula) zbiór norm postępowania ustalonych dla zakonników przez założyciela zakonu i potwierdzonych pzez papieża lub biskupa[34,635];

rytuał (łac. ritualis - obrzędowy) księga zawierająca pzepisy normujące odprawianie czynności kultowych[34,660];

symbol (gr. sýmbolon) symbol wiary – zbiór podstawowych zasad wiary w danym wyznaniu[34,718];

Testament (łac. testamentum) Nowy T. - zbiór ksiąg świętych obejmujący: 4 Ewangelie, Dzieje apostolskie, 21 listów apostolskich oraz Apokalipsę św. Jana; stanowi część Biblii, powstała w I i początkach II w. n.e.; Stary T. - zbiór ksiąg świętych obejmujący według kanonu katolickiego 21 ksiąg historycznych, 17 – proroczych i 7 dydaktycznych (według kanonu żydowskiego – ogółem 39 ksiąg); stanowi część Biblii (dla judaizmu – całą Biblię), powstała przed II w. p. n.e.[34,760];

tradycja (łac. traditio) w teologii katolickiej – drugie obok Pisma Św. źródło objawienia, obejmujące pisma ojców Kościoła, teologów i pisarzy kościelnych pierwszych wieków oraz postanowienia soborowe, orzeczenia papieskie itp.[34,767];

Wulgata (łac. Vulgata, od vulgatus- rozpowszechniony) łaciński przekład Biblii dokonany przez św. Hieronima w IV w. uznany przez Kościół rzymskokatolicki za tekst autentyczny [34, 811].

3.1.5. Запозичення серед назв речей для богослужбового вжитку

Крім різноманітних книг при проведенні богослужінь та літургії в Церкві також використовують речі, призначені для богослужебного вжитку. Серед великої кількості слів на позначення цих речей запозиченнями є наступні:

ampułka (łac. ampulla) naczynie do wody lub wina używane przy mszy[34,29];

dalmatyka (łac. dalmaticus – dalmatyński, dalmacki) w Kościele rzymskokatolickim – uroczysty strój liturgiczny diakonów, przypominający ornat z krótkimi, rozciętymi rękawami [34,133];

feretron (gr. phéretron - nosze) przenośny ołtarzyk lub obraz noszony w czasie procesji[34,214];

hostia (łac. dosł. – przedmiot wiary) w Kościele katolickim – okrągły opłatek z mąki pszennej będący przedmiotem ofiary mszalnej lub konsekrowany wystawiany w monstracji dla adoracji[34,288];

ikona (gr. eikōn - obraz) w sztuce bizantyjskiej i wschodniochrześcijańskiej: obraz o tematyce religijnej, wyobrażający zwykle osoby święte, sceny biblijne i liturgiczno-symboliczne[34,297];

kapa (śrdw.-łac.cappa) w Kościele katolickim – ozdobna szata liturgiczna w kształcie peleryny (z kapturem) zapinanej pod szyją na klamrę[34,337];

mensa (łac. dosł. stół) płyta kamienna tworząca górną część stołu ołtarzowego[34,466];

ornat (łac. ornatus - strój) w liturgii katolickiej: wierzchnia szata, używana przez księdza podczas odprawiania mszy[34,535];

paschał (łac. paschalis (cereus) – (świeca) wielkanocna) w Kościele katolickim: duża, ozdobna świeca woskowa poświęcana w Wielką Sobotę[34,555];

pektorał (łac. pectorale) ozdobny krzyż ze szlachetnego metalu, z relikwiami, noszony na piersiach przez wyższe duchowieństwo katolickie[34,560];

relikwie (łac. reliquiae) szczątki ciała osób uważanych za święte lub przedmioty mające z nimi jakiś związek, będące obiektem kultu religijnego[34,639];

tabernakulum (łac. tabernaculum – namiot, później – pzrybytek, świątynia) szafka na środku ołtarza w Kościele katolickim, w której przechowuje się konsekrowaną hostię; cyborium[34,739].

3.1.6 Запозичення серед назв релігійних понять

Серед запозичень в польській релігійній мові виділяється невеличка група слів на позначення релігійних понять. До неї належать наступні слова:

adoracja (łac. adoratio) oddawanie czci Bogu lub przedmiotom kultu religijnego[34,6];

celibat (łac. caelibatus - bezżeństwo) bezżenność duchownych w niektórych religiach[34,103];

charyzmat (gr. chárisma - dar) wg. Teologii: szczególny dar łaski bożej; w religioznawstwie – typ żarliwości religijnej wyróżniającej danego osobnika od otoczenia[34,110];

credo (łac. dosł. wierzę) wyznanie wiary katolickiej, zbiór głównych zasad wiary[34,12];

predestynacja (łac. praedestinatio) w wielu religiach: przekonanie, że pośmiertne losy człowieka (jego zbawienie lub potępienie) są ustalone z góry przez wolę Boga[34,597];

profanum (łac. pro – przed+fanum – okręg poświęcony) sfera tego, co świeckie (przeciwieństwo - sacrum)[34,602];

stygmat (gr. stígma – punkt, piętno) rana na ciele pojawiająca się u niektórych osób w związku z rozpamiętywaniem męki Jezusa (zjawisko tłumaczone przez medycynę zaburzeniami natury neurowegetatywnej)[34,707];

taumaturgia (gr. thaumatourgía) moc czynienia cudów przypisywana w niektórych religiach bogom, świętym, prorokom, królom[34,747].

3.1.7 Назви установ та інституцій

Невелику за чисельністю групу складають слова, які становлять назви установ, інституцій тощо. Сюди відносимо такі слова:

diakonat (śrdw.-łac. diaconatus, z gr. diákonos - diakon) w Kościele ewangelickim – instytucja dobroczynna pozostająca pod opieką diakona[34150];

dziekanat (śrdw.-łac. decanatus) w Kościele rzymskokatolickim – kilka parafii stanowiących jednostkę administracyjną, podległą bezpośrednio władzy dziekana[34,170];

diecezja (gr. dioikesis – zarządzanie domem) kościelna jednostka administracyjna pozostająca pod zarządem biskupa[34,152];

inkwizycja (łac. inquisitio) instytucja Kościoła katolickiego powołana XIII w. przez papiestwo (później przyjęta także przez niektóre Kościoły protestanckie) w celu tępienia herezji, stosująca tortury i palenie skazanych na stosie; zniesiona w XIX w.[34,307];

kalwaria (Calvaria, łac. nazwa wzgórza pod Jerozolimą, na którym ukrzyżowano Jezusa) kaplice lub kościoły, rozmieszczone zwykle na pagórkowatym terenie, poświęcone kultowi męki Jezusa[34,332];

prowincja (łac. provincia) w Kościele rzymskokatolickim: obszar kilku diecezji podległych metropolicie lub kilku klasztorów podległych prowincjałowi[34,609];

synagoga (gr. synagōgē – zabranie, zgromadzenie) dom modlitwy żydów; bóżnica[34,720].

3.2 Запозичення зі слов’янських мов

На теренах Польщі, в склад якої входили також завойовані Литвою російські землі, майже скрізь вживалися старобілоруська та староукраїнська мови. Уся Русь та послідовники східної Церкви молилися старо-церковно-слов‘янською мовою. В той час, як їх розмовна мова насичувалася полонізмами, мова Церкви становила окрему непроникну площину, недоторкану сферу [21,65]. До польської мови потрапили з неї головним чином адміністративні терміни, назви установ, звання духовних осіб та ін.

Слова, пов‘язані з православ‘ям, проникали до польської мови разом з іншими російськими словами протягом досить довгого проміжку часу. С.Урбаньчик, укладаючи Słownik staropolski, знайшов 150 слів, які потрапили до польської мови до 1500 р., і які він визначив як запозичення з української мови [33,437-444]. Серед них пов‘язані зі Східною Церквою наступні:

bat’ko ‘піп’, в польській мові слово отримало форму bajtko у зв‘язку з відсутністю в ній м‘якого t; czerniec ‘монах’ від чорного вбрання; diaczek і diak ‘канцелярський писар‘ але звернувшись до етимології слова (грецька мова) diákos// diákon ‘слуга’ можемо визначити початкове значення – помічник жреця; humion ‘ігумен‘; kryłos ‘клер‘; maślnica ‘остання неділя перед Великим Постом‘; metropolit; monastyr; popadia і popowicz, popowski, popowy; prażniczne ‘вид данини‘ та prażnik ‘відпущення гріхів‘; proskura ‘літургічний хліб, який використовується в Церкві‘; władykę ‘сан єпископа‘. В сумі 13 слів, не враховуючи похідних.

В своїй монографії Wyrazy ukraińskie w polszczyźnie literackiej XVI wieku (Торунь 1980) Т. Мініковська крім слів kryłos та wieńczanie додає до вище згаданих ряд нових слів [27,65]:

archimandryta ‘сановник східної Церкви‘; bieliec; bies; cerkiew ‘храм східного обряду‘, в той час, коли в старопольських джерелах це найчастіше ‘костел як храм чи інституція‘; chuła ‘святотацтво‘; czarnoresza ‘вбрання православних монахів‘; episkop; jestestwo ‘вживається відносно осіб Святої Трійці‘; kumer ‘статуя божества‘; mironosiciel від mir ‘мир‘, вживається як прізвисько митрополита; obiednia ‘меса‘; protopop ‘сан духовної особи в Церкві‘; sobór ‘зібрання духовенства з метою обговорення певних проблем‘; Stretenne ‘свято на честь зустрічи Христа-немовляти зі старцем Симеоном‘; zaczało ‘частина розділу Євангелія‘.

Серед російських запозичень, зафіксованих в Słowniku wyrazów obcych маємо слова, що називають церковні інституції:

sobor - cerkiew o charakterze katedralnym [34,688];

ławra (ros. z gr. laura – ulica, klasztor) pierwotnie – mieszkanie anachorety w dawnym Kościele wschodnim, obiecnie – większy klasztor prawosławny [34,440].

Що ж стосується назв осіб, то в польській мові залишилося слово raskolnicy (ros. raskolnik, od raskoł - rozłam) zwolennicy ruchu religijno-społecznego powstałego w XVII w. w Rosji jako reakcja przeciw reformie liturgicznej patriarchy Nikona, a tym samym przeciw oficjalnemu Kościołowi prawosławnemu popieranemu przez państwo; tworzyli sekty rozpadające się na dalsze odłamy cerkwi prawosławnej; staroobrzędowcy, starocerkiewcy [34,627].

Серед чеських запозичень слід згадати слова, що позначають речі, осіб:

komża (czes. komže, ze śrdw.-łac. camisia - koszula) w Kościele katolickim: biała szata liturgiczna, zwykle krótsza od alby [34,375];

puszka (czes.puška, z niem. Büchse) złoty lub pozłacany kielich z przykrywką służący do przechowywania komunikatów [34,618];

kapłan (czes. kaplan, ze śrdw.-łac. capellanus) a) osoba pełniąca funkcje kultowe, do której należy m. in składanie ofiar; b) w Kościele katolickim – duchowny mający święcenia uprawniające do odprawiania mszy i udzielania sakramentów[34,339];

mnich (czes., z gr. monachós – samotnie żyjący) członek zgromadzenia zakonnego; zakonnik [34,339].

Зважаючи на наведені вище факти і приклади, можна зробити висновок, що кількість запозичень зі слов‘янських мов невелика. Це свідчить про глибоку своєрідність та взаємну непроникність двох великих християнських віросповідань.

3.3 Запозичення з інших мов

Серед запозичень з інших мов маємо арабські, італійські, єврейські, німецькі, перські, французькі, турецькі, з санскриту, хінді. У зв‘язку з тим, що в минулому безпосередні контакти з цими країнами та їх мешканцями були нечисленні, отже і кількість запозичень з цих мов в польській мові зовсім невелика.

Запозичення з інших мов, які на даний час функціонують в польській мові, можна поділити на наступні групи:

1. Запозичення серед назв осіб:

chasyd (hebr. chāsíd - pobożny) zwolennik, wyznawca chasydyzmu [34,110];

cherubin, cherub (hebr. kerūb) a) w dawnych religiach wschodnich: duch opiekuńczy przedstawiany z twarzą lub ciałem zwierząt; b) w chrześcijaństwie: anioł wyższego rzędu[34,111];

guru (sanskr. dosł. Nauczyciel, mistrz) w hinduizmie – przewodnik dochowy cieszący się wielkim uznaniem i szacunkiem, uważanz niekiedy za wcielienie bóstwa; potem także przywódca wielu sekt hinduskich[34,250];

hadzi (ar. Hadżdż - pielgrzymka) muzułmanin odbywający pielgrzymkę religijną do Mekki[34,265];

Jachwe (hebr.) bóg Izraelitów[34,322];

konwertyta (wł. convertito) ten, kto zmienił jedno wyznanie chrześcijańskie na inne, zwłaszcza na wyznanie katolickie[34,389];

machdi (ar. dosł. dobrze powadzony, kierowany przez Boga) w isłamie – wybawiciel, który ma się zjawić przed końcem świata, aby dopomóc muzulmanom do osiągnięcia poprawy życia i wejścia do raju[34,444];

marabut (fr. marabout, z ar. murābit – zakonnik, pustelnik) a) w średniowieczu: członek bractwa bojników muzułmańskich mieszkających w warownych klasztorach; b) muzułmański święty w Afryce płn.; pobożny człowiek, pustelnik[34,452-453];

2. Запозичення серед назв, пов‘язаних з проведенням богослужінь та літургії:

amen (hebr. amen – niech się stanie zaiste, zaprawdę , z pewnością) formuła kończąca modlitwę, przysięgę; wyraz oznaczający potwierdzenie, życzenie, aby się coś stało[34,26];

jordan (Jordan, rzyeka w płd.-zach. Azji) w Kościele prawosławnym i grekokatolickim – obrzęd liturgiczny święcenia wody w dniu 6 stycznia na pamiątkę ochrzczenia Jezusa [34,325];

namaz (tur., z pers. nämāz) w isłamie – obowiązkowa modlitwa odmawiana pięć razy dziennie[34,501];

ramadan (ar.) dziewiąty miesiąc w muzułmańskim kalendarzu księżycowym; także ścisły post obowiązujący muzułmaninów, przestrzegany w tym czasie codziennie od świtu do zmierzchu[34,625];

salat (ar.) namaz, w isłamie: obowiązkowa modlitwa odmawiana pięć razy dziennie [34,663];

3. Запозичення серед назв релігійних течій, вірувань:

buddzym – jedna z religii światowych, oparta na doktrynie Buddy (VI-V w p.n.e.), rozpowszechniona gł. w Azji , opierająca etykę na miłości bliżnego i wszechludzkim braterstwie; głosząca równość ludzi pod względem rasowym, narodowzm i społecznym[34,96];

kontrreformacja (fr. Contre, z łac. contra – przeciw + reformacja) prąd w Kościele katolickim skierowany przeciw reformacji religijnej i różnowiercom, trwający od połowy XVI do końca XVII w., okres reakcji katolickiej[34,387];

mozaizm (fr. mosaїsme, z gr. Moses, z hebr. Mōsze - Mojżesz) wcześniejsza faza judaizmu[34,494];

tantryzm (sanskr. tantra - księga) kierunek w hinduizmie i późniejszej fazie buddyzmu związany z praktykami religijno-magicznymi i kultem mocy boskich w postaci żeńskiej[34,744];-

totemizm (od totem, z języka Indian Algonkinów) zjawisko socjologiczno-religijne polegające na uznawaniu więzi między daną grupą (rodem, plemieniem) a totemem[34,767];

wedyzm (sanskr. wēda - wiedza) najdawniejsza zachowana religia w Indiach, której zasady zawarte są w Wedach; z czasem przekształciła się w braminizm[34,801].

4. Запозичення серед назв книг для богослужбового вжитку:

hagada (hebr. haggadach – opowieść, podanie) a) część Tałmudu składająca się z legend, opowiadań, alegorii, przysłów itp.; b) opowieść o wyjściu Żydów z Egiptu czytana w święto Paschy[34,265];

mezuza (hebr. dosł. odrzwia) zwitek pergaminu z wypisanymi wersetami Pięcioksięgu wieszany na famudze drzwi, uważany przez Żydów za talizman chroniący dom przed nieszczęściami[34,473];

rodał (śr.-g.-niem. rodel, rodal – zwój papieru) zwój pergaminowy nawinięty na dwa wałki, zawierający tekst Tory (Pięcioksięgu) napisany w języku hebrajskim, przechowywany w synagodze w ozdobnej szafie[34,652];

sura (ar. dosł. stopień, szereg) rozdział Koranu[34,714];

Talmud (hebr. talmūd - nauka) zbiór tradycji; zwłaszcza religijno-prawnych przepisów judaizmu, spisanych w pierwszych wiekach n.e., uzupełniających Biblię[34,742];

Tora (hebr. Tōrā – nauka, pouczenie, prawo) pięć pierwszych ksiąg Starego Testamentu, Pięcioksiąg; także zwój z tekstem Pięcioksięgu[34,765].

5. Запозичення серед назв речей для богослужбового вжитку:

hadżar (ar.) czarny kamień w świątyni Kaaba czczony przez pielgrzymujących do Mekki wyznawców islamu[34,265];

rokieta (wł. rocchetto) rodzaj komży o wąskich rękawach, podbity kolorową materią, noszonej w Kościele rzymskokatolickim przez wyższe duchowieństwo[34,653];

sutanna (fr. soutane, z wł. Sottana – spodnica, szata) strój duchownych katolickich, długa suknia z nizkim stojącym kołnierzem, zapinana z przodu na rząd małych guzików, zwykle czarnego koloru (biskupi noszą fioletową, kardynałowie – purpurową, papież - białą)[34,714];

tałes (hebr. tallїth) uroczysta wierzchnia używana przez wyznawców judaizmu podczas modlitw[34,742];

welon (wł. Velo, z łac. velum - zasłona) a) tkanina przykrywająca kielich mszalny; b) szal zarzucany na ramiona, przez który duchowny trzyma monstrację lub puszkę z komunikatami[34,802].

6. Запозичення серед назв релігійних cвят:

Chanuka (hebr. Chanukāh - poświęcenie) religijne ośmiodniowe święto żydowskie, obchodzone na część zwycięstwa Machabeuszów nad Seleucydami i oczyszczenia sprofanowanej świątyni jerozolimskiej; święto świeczek[34,109];

holi (hindi) w hinduizmie – marcowe święto radości, podczas którego jest zwyczaj wzajemnego oblewania się zabarwioną na czerwono wodą lub obsypania się czerwonym proszkiem[34,283];

pascha (hebr. pesach - przejście) Pascha a) najważniejsze święto chrześcijańskie, będące pamiątką zmartwychwstania Jezusa, wypadające w pierwszą niedziele po wiosennej pełni księżyca; Wielkanoc; b) największe święto judaizmu (Pesach), obchodzone (na pamiątkę wyjścia Żydów z Egiptu) przez 7 lub 8 dni od 15 dnia pierwszego miesięca wiosennego (wg. Kalendarza księżycowego)[34,555].

3.4 Адаптація запозичень

Іншомовні слова, входячи в польську мову, як правило, підпорядковуються її графічній, звуковій та граматичній системам.

Адаптація запозичених слів є важким процесом. Фонетична адаптація полягає в усталенні вимови, що відповідає польській фонетичній системі. Так, наприклад, грецько-латинське слово angelus отримало в польській мові форму angieł, а пізніше angioł, що вимовлялося як anjoł і, врешті, anioł. Латинське слово castellum, запозичене з чеської мови як kostel, дало польське слово kościół.

Графічним освоєнням іншомовного слова вважається його написання польськими літерами відповідно до правил польського правопису, наприклад євр. edin передається в польській мові Eden, англ. independent – independenci, чес.(з лат.) capellanus - kapłan .

Більшість іншомовних слів у процесі запозичення набувають польського графічного оформлення, але існують також слова, які зберігають свою оригінальну форму (напр.: rektor, diakonisa, logos, та ін.).

Морфологічна адаптація полягає у зміні роду. Німецький іменник середнього роду das Rathaus дав польський іменник чоловічого роду ratusz. В словах, запозичених з латинської мови відкидається чоловіче закінчення -us і закінчення середнього роду -um, напр.: angelus – anioł, iudaismus – iudaizm. Іноземні суфікси замінюються польськими, напр.: firm-are – bierzm-ować, absolut-us – absolut-ny.

Запозичені слова підпорядковуються польському словотвору і утворюють похідні слова. Так, наприклад, від запозиченого арабського слова imam утворено похідні слова imamaci, imamizm.

Чим давніше було запозиченe слово, тим більше воно уподібнилося до польських слів. Слова, запозичені за часів слов’янської спільноти, сполонізувалися і тільки ґрунтовний етимологічний аналіз дозволяє розпізнати іноземні корені.

Новіші запозичення, які відбувалися в період розвитку писемної польської мови, не зазнали великих фонетичних змін. Переймалася і фонетична, і графічна форма. Тому їх сьогодні легко розпізнати за вимовою або за написанням.

Полонізація запозичень

Полонізація іншомовних слів – це їх пристосування до правил польської вимови, при цьому вони можуть запозичуватись або згідно їх вимови, або на підставі їх написання.

До слів, які перейшли у польську мову згідно їх вимови, можемо віднести: rektor, diakonisa, kantor, kapa, logos, sekta, schizma, teologia.

До слів, які перейшли в польську мову згідно їх написання, відносимо такі слова, як: logos, homilia, profanum, sacrum.

3.5 Зміни в семантиці слів

Семантичне освоєння запозичень – це питання про включення їх в лексико-семантичну систему переймаючої мови, встановлення різноманітних зв’язків з питомими елементами словника, включення їх в різноманітні ряди і ланцюги залежностей, що в різних напрямках пересікають словниковий склад мови. Це питання про віднесення нового слова до синонімічного ряду слів з подібним значенням і розмежування його – смислове або стилістичне – з іншими елементами цього ряду; поява у нього антонімічних опозицій на ґрунті нової мови, зміни в них, викликані його входженням; нарешті, свідченням освоєності слова і одночасно умовою його адаптації є широке вживання іншомовного слова в мові.

Релігійна лексика іншомовного походження потрапила до Польщі у зв’язку із запровадженням католицької віри на її теренах, а отже і відповідних реалій. Найчастіше зустрічаємося із запозиченнями з латинської та грецької мов, рідше з єврейськими, чеськими, російськими, французькими, італійськими та ін. Це такі слова, як: animizm, antychryst, biskup, Biblia, oblat, oracja, patron, politeizm, rekwiem, stygmat, sacrum тощо. Частина запозичених слів не зазнала жодних змін в семантиці: Biblia, budyzm, chrystianizm, igumen, religia, monoteizm, sutanna, sacrum.

У деяких іншомовних запозиченнях спостерігається розширення або звуження семантики в порівнянні з функціонуванням цих слів в мові-джерелі, напр.: celibat, dziekan, lektor, lektorat, doktor, dysydent, superintendent.

Розширення значення слова – це збільшення кількості понять, що позначаються, тобто кількості названих предметів і явищ, в результаті чого виникає нове значення слова. При розширенні значення слово стає більш вживаним.

Звуження значення – це обмеження кількості понять, що позначаються, тобто кількості названих предметів і явищ, в результаті чого виникає нове значення слова. При звуженні значення слово спеціалізується, стає менш вживаним.

При розширенні та звуженні значення слова відбувається утворення переносного значення, яке в момент його появи мотивується прямим значенням і контекстом [3,219].

Розглянемо наведені вище зауваження на прикладах.

Латинське dziekan (dziesiętnik) раніше мало такі значення:

1. ‘osoba stojąca na czele wydziału w wyższym zakładzie naukowym’;

2. ‘osoba stojąca na czele korpusu dyplomatycznego’;

3. ‘przewodniczący Rady Adwokackiej’;

4. ‘ w Kościele katolickim a) duchowny sprawiający nadzór nad okręgiem złożonym z kilku parafii; b) duchowny stojący na czele kapituły; c) kardynał stojący na czele kolegium kardynalskiego’ [34, 169].

Тоді як у сучасній польській мові це слово отримало розширення семантики у першому значенні: 1. ‘profesor lub docent kerujący wydziałem szkoły wyższej przy współdziale rady wydziału’ та звуження семантики у четвертому значенні: 4. ‘duchowny katolicki sprawiający nadzór nad okręgiem złożonym z kilku parafii [32, t.1, 467].

У слові celibat (łac.caelibatus - bezżeństwo) відбулося розширення значення: ‘celibat – bezżenność duchownych w niektórych religiach’ [34,103]. Пізніше у цього слова з’явилося й інше значення: ‘celibat – wstrzemiężliwość płciowa’ [32, t.1, 221].

У слова dysydent (łac. dissidens – nie zgadzający się) – ‘odstępca od dogmatów Kościoła panującego na danym terenie; w Polsce to człowiek wyznający inną religię chrześcijańską niż katolicka, zwłaszcza protestant, kalwin, arianin, innowierca, różnowierca’ [34,168-169] відбулося розширення значення. Після розділів Польщі слово ‘dysydent‘ отримало ще одне значення – ‘osoba otwarcie występująca przeciwko panującemu systemowi politycznemu i narażona z tego powodu na represje’ [32, t.1, 460]

У таких словах як lektor, lektorat відбулося звуження значення. Якщо при запозиченні слово ‘lektor’ мало такі значення:

1. ‘osoba czytająca komuś głosno’;

2. ‘nauczyciel obcego języka na wyższej uczelni’;

3. ‘specjalista wygłaszający wykłady lub odczyty z jakiejś określonej dziedziny’;

4. ‘ osoba czytająca rękopisy, utwory i oceniająca ich przydatność do druku; pomocnik korektora odczytujący z nim teksty oddawane do składu lub druku’;

5. ‘aparat powiększający mikroreprodukcje do czytelnej wielkości, czytnik’;

6. ‘dawny stopień naukowy; osoba mająca ten stopień’;

7. ‘kleryk, który otrzymał święcenia lektoratu’ [34,424], то в сучасній польській мові воно вже не вживається у релігійній лексиці та має дещо вужче значення:

lektor 1. ‘osoba czytająca komuś głosno’; 2. ‘nauczyciel języka obcego, zwłaszcza na uczelni wyższej’; 3. ‘specjalista wygłaszający odczyty; prelegent’; 4. ‘czytnik’ [32, t.2, 21].

Те ж саме відбулося і зі словом lektorat: lektorat (śrdw.-łac. lektoratus) 1. ‘stanowisko, zajęcie lektora’; 2. ‘kurs, nauka obcego języka prowadzone na wyższej uczelni’; 3. ‘niższe święcenie uprawniające do czytania lekcji w czasie nabożeńsw’ [34,424]. В даному випадку слово втратило своє останнє, третє значення, у якому тепер не вживається.

Зникло з ужитку в польській релігійній лексиці таке слово як superior (łac. wyższy) ‘przełożony w klasztorze; w niektórych zakonach: przełożony generalny’ [34,413].

Зміна значення наведених прикладів могла відбуватися безпосередньо при запозиченні з інших мов або вже під час функціонування в польській мові. При семантичному освоєнні часто фіксуються зміни в значенні слів: розширення або звуження семантики, набуття нового значення або втрата його. Це відбувалося та відбувається у зв’язку із процесами, які мають місце в мові.

Висновки

Аналіз сукупності питань, пов’язаних з виявленням лексичних запозичень з інших мов в польській мові, встановленням особливостей їх проникнення та функціонування в польській мові, визначенням особливостей їх адаптації дозволяє зробити ряд висновків про місце цих запозичень в польській мові та про доцільність чи недоцільність їх вживання.

Ми знаємо, що польська мова, як і всяка інша, крім історично-успадкованих шарів корінної лексики, засвоїла значну кількість іншомовних слів, які становлять невід’ємну і дуже важливу частину її лексичного фонду.

Запозичена лексика з інших мов в польській мові становить приблизно 20% усього її словникового складу. Ці слова почали проникати у систему польської лексики здавна у зв’язку з розвитком економічних, політичних та культурних контактів між польським та іншими народами. Вони проникали у мову не лише за допомогою усного спілкування, а й через літературні джерела. Запозичення слів з інших мов є одним з істотних шляхів збагачення лексичного складу мови.

Польська релігійна мова, як і будь-яка інша, має свою історію. У Х столітті Польщею було прийнято західний тип християнства і в країні починає функціонувати «нова мова» – мова релігії. Вона протягом досить довгого часу панувала в Церкві. Суть віри, що подавалася в традиційних формулюваннях такою мовою ставала дедалі менш зрозумілою. Люди ніби знали, що означають релігійні тексти, але це „розуміння” було дуже поверхневе або взагалі фальшиве.

ІІ Ватиканський Собор (1962-1965) мав визнати, що застаріла, малозрозуміла мова релігії дійсно погано виконує одну із своїх функцій – донесення Слова божого до людини, а, отже мову вирішили осучаснити. Позбавилися від слів малозрозумілих, непольського походження, слів, розуміння яких вимагало глибоких теологічних знань, залишивши ті лексичні одиниці, які вже полонізувалися настільки, що не вирізнялися серед інших ані звучанням, які якимись іншими ознаками. Використання в літургії народних мов та відмова від латинської мови стала найбільшою зі змін, що мали місце в історії Церкви. А, отже, відповідно, в мові різко зменшилася кількість іншомовної, запозиченої лексики.

Кількість запозичених релігійних лексичних одиниць, що на даний момент ще функціонують в мові невелика – близько 350. Усе це свідчить про те, що мова є живою системою, чутливою до змін та подій, та є дзеркальним відображенням усього, що трапляється в житті країни.

Найчисельнішу групу запозичень становлять слова латинського та грецького походження. Вони були пов’язані з релігійними обрядами, літургією, біблійною тематикою тощо. Найбільшу групу запозичень з класичних мов становить лексика на позначення різних осіб, напр.: akolita, biskup, diakon, rektor, apostoł, konfirmant, mag, anioł, demon, patron; назв, пов‘язаних з проведенням богослужінь та літургії, напр.: ablucja, epistoła, lekcja, msza, oracja, wotywa; назв релігійних течій та вірувань, напр.: animizm, episkopalizm, katechetyka, religia, teologia; речей для богослужбового вжитку, напр.: antyfona, Biblia, katechizm, psalm, reguła, testament, Wulgata; назв речей для богослужбового вжитку: ampułka, hostia, ikona, kapa, mensa, ornat, pektorał, relikwie; назв релігійних понять: adoracja, celibat, charyzmat, credo, profanum, stygmat ; назв установ та інституцій: diakonat, dziekanat, inkwizycja, kalwaria, synagoga.

Кількість запозичень зі слов‘янських мов невелика. Це свідчить про глибоку своєрідність та взаємну непроникність двох великих християнських віросповідань. Але в польську мову потрапили наступні слова: bat’ko, czerniec, humion, kryłos, maślnica, metropolit, monastyr, popowicz, prażnik, proskura, władykę, archimandryta, bieliec, bies, cerkiew, chuła, czarnoresza, episkop, jestestwo, kumer, mironosiciel, obiednia, sobór, Stretenne, zaczało та інші.

Найменшою за чисельністю є група слів, запозичених з інших мов (арабські, італійські, єврейські, німецькі, перські, французькі, турецькі, з санскриту, хінді), напр.: cherubin, guru, amen, ramadan, buddyzm, totemizm, rodał, Talmud, sutanna, welon, Chanuka, pascha. Це пояснюється тим, що ці країни є досить віддаленими від Польщі, а в минулому контакти між ними були нечисленними.

Чим давніше було запозичене слово, тим більше воно уподібнилося до польських слів. Новіші запозичення, які відбувалися в період розвитку писемної польської мови, не зазнали великих фонетичних змін. Переймалася і фонетична, і графічна форма. Тому їх сьогодні легко розпізнати за вимовою або за написанням.

Частина запозичених слів не зазнала жодних змін в семантиці. У деяких іншомовних запозиченнях спостерігається розширення або звуження семантики в порівнянні з функціонуванням цих слів в мові-джерелі. Зміна значення у цих словах могла відбуватися безпосередньо при запозиченні з інших мов або вже під час функціонування в польській мові. При семантичному освоєнні часто фіксуються зміни в значенні слів: розширення або звуження семантики, набуття нового значення або втрата його. Це відбувалося та відбувається у зв’язку із процесами, які мають місце в мові.

Сьогодні досить часто постає питання про доцільність чи недоцільність вживання іншомовних запозичень у польській мові. Деякі мовознавці рішуче виступають проти вживання іншомовної лексики. Однак безоглядний мовний пуризм, намагання очистити мову від іншомовних слів не залежно від їх значення та ступеня засвоєння не тільки не приносить користі мові, а, навпаки, збіднює її лексичний склад, зменшує її якість як засобу спілкування, засобу вираження людської думки.

Отже, вживання іншомовного слова само по собі не є негативним явищем. Воно шкідливе лише тоді, коли таке слово вживається без потреби і неправильно, коли воно запозичується для назв таких понять, які вже мають назву у польській мові.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов’янських мов / За ред. Мельничука А. – К., 1966.

2. Историческая типология славянских языков. Фонетика и словообразование, лексика и фразеология/Под ред. Мельничука А. – К., 1986.

3. Кодухов В.И. Введение в языкознание.- М.: Просвещение,1979.

4. Коломієць В. Розвиток лексики слов’янських мов у післявоєнний період. – К.: Наукова думка, 1973.

5. Кочерган М. Загальне мовознавство. – К.: Академія, 1999.

6. Русанівський В. Структура лексичної та граматичної семантики. – К.: Наукова думка, 1988.

7. Семчинський С. Загальне мовознавство. – К.: Вища школа, 1988.

8. Семчинський С. Семантична інтерференція мов. – К.: Вища школа, 1974.

9. Т. Лер-Сплавинский. Польский язык.- М., 1954.

10. Тихомирова Т. Курс польского языка. – М.: Высшая школа, 1988.

11. Bagrowicz I. Posoborowe przemiany w polskiej katechezie// Przegląd Pastoralno-Homiletyczny.- Kielce, 2000.- № 4. - S.87-110.

12. Bajerowa I. Kilka problemów stylistyczno-leksykalnych współczesnego polskiego języka religijnego // O języku religijnym.-Lublin, 1998.- S. 21-44.

13. Bajerowa I. Swoistość języka religijnego i niektóre problemy jego skuteczności // Łódzkie Studia Teologiczne.- Lublin, 1994.- № 3.- S.11-17.

14. Bajerowa I. Od Trydentu do Vaticanum Secundum // Od Biblii Wujka do współczesnego języka religijnego. Z okazji 400-lecia wydania Biblii ks. Jakuba Wujka / pod red. Z. Adamka, S. Koziary.- Tarnów, 1999.- S. 79-85.

15. Bieńkowska D. O przeobrażeniach polskiego stylu biblijnego // Stylistyka.- 1993.-II.-S. 101-109.

16. Brückner A. Słownik etymologiczny języka polskiego.- Warszawa, 1970.

17. Cienkowski W. Wpływy i zapożyczenia obce w powojennej polszczyźnie pisanej. Z zasadnień słownictwa współczesnego języka polskiego / Red. Dejna K. – Warszawa, 1978.

18. Dąbrowska A. Język polski.- Wrocław, 1999.

19. Encyklopedia języka polskiego. – Warszawa, 1992.

20. Jodłowski S., Taszycki W. Zasady pisowni polskiej i interpunkcji ze słownikiem ortograficznym. – Wrocław, 1972.

21. Karpluk M. Z prawosławnego słownictwa ruskiego w polszczyźnie XVI wieku // SLAVIA ORIENTALIS.-Warszawa,1990.- № 1-2.- S. 65-71.

22. Kłoczowski J. Dzieje chrześcijaństwa polskiego.- Warszawa, 2000.

23. Kochański W., Klebanowska B., Markowski A. O dobrzej i złej polsczyźnie. – Warszawa, 1989.

24. Koziara S. Rodzime brzmienie Dawidowej muzy. Z dziejów obecności psałterza w języku polskim // Znak.- Rzeszów, 1995.- № 487.- S. 93-108.

25. Makuchowska M. Język religijny // Najnowsze dzieje języków słowiańskich. Język polski / pod red. S. Gajdy.- Opole,2001.- S. 369-402.

26. Mańczak-Wohlfeld E. Tendencje rozwojowe współczesnych zapożyczeń angielskich w języku polskim.- Kraków, 1995.

27. Minikowska T. Wyrazy ukraińskie w polszczyźnie literackiej XVI wieku.- Toruń,1980.

28. Mrowiec K. Prezentacja nowego repertuaru ze „Śpiewnika Liturgicznego” // Śpiew wiernych w odnowionej liturgii / pod red. R. Pośpiecha, P. Tarlińskiego.- Opole, 1993.- S.55-76.

29. Nauka o języku dla polonistów / pod red.Dubisza S. – Warszawa, 1998.

30. Skorupka S. Język polski. – Warszawa, 1970.

31. Skubalanka T. O kilku problemach gramatyczno-leksykalnych literatury staropolskiej // Acta Universitatis Lodziensis, Folia Linguistica 23.- Łódź,1980.- S. 145-158.

32. Słownik języka polskiego / pod red. Szymczaka M.- Warszawa, 1996.- T. 1-3.

33. Słownik staropolski / pod red. S. Urbańczyka.- Warszawa,1953.

34. Słownik wyrazów obcych / pod red. Tokarskiego J. – Warszawa, 1987.

35. Sobczykowa J. O zrozumiałości języka liturgicznego // Czterechsetlecie Unii Brzeskiej. Zagadnienia języka religijnego / pod red. Z. Leszczyńskiego.- Lublin,1998.- S. 187-201.

36. Szkolny słownik nauki o języku / pod red. Podrackiego J. – Warszawa, 1998.

37. Świerzawski W. Tłumaczenie liturgii rzymskiej na języki ojczyste // Ruch Biblijny i Liturgiczny.- Kraków,1978.- S. 63-73.

38. Turnau J. Rady dla kaznodziejów // Znak.- Warszawa,1995.- S. 119-120.

39. Umińska-Tytoń E. Tekst sakralny a potoczność. Na podstawie przekładów Nowego testamentu // Łódzkie Studia Teologiczne.- Lublin,1994.- № 3.- S. 73-82.

40. Walczak B. W sprawie języka współczesnych przekładów Biblii // Od Biblii Wujka do współczesnego języka religijnego. Z okazji 400-lecia wydania Biblii ks. Jakuba Wujka / pod red. Z. Adamka, S. Koziary.- Tarnów, 1999.- S. 79-85.

41. Węcławski T. Wspólny świat religii.- Kraków,1995.

42. Wierusz Kowalski J. Język a kult. Funkcja i struktura języka sakralnego // Studia Religioznawcze PAN.- Warszawa, 1973.- VI.

43. Woźniak E. Od Psałterza puławskiego do Księgi psalmów Miłosza // Od Biblii Wujka do współczesnego języka religijnego. Z okazji 400-lecia wydania Biblii ks. Jakuba Wujka / pod red. Z. Adamka, S. Koziary.- Tarnów, 1999.- S. 86-90.

44. Współczesny język polski/ pod red. J. Bartmińskiego.- Lublin, 2001.

45. Zachwieja M. Leksyka listów pasterskich Episkopatu Polski z lat 1945-1966 // Od Biblii Wujka do współczesnego języka religijnego. Z okazji 400-lecia wydania Biblii ks. Jakuba Wujka / pod red. Z. Adamka, S. Koziary.- Tarnów, 1999.- S. 230-237.