Реферат: Традиція судочинства на Запорозькій Січі

Традиція судочинства на Запорозькій Січі

План

Вступ

Система адміністративного устрою і козацького судочинства у XVI ст.

Судоустрій Війська Запорозького у XVII – XVIII столітті

Висновок

Список літератури

Вступ

За польської доби дніпровські пороги стають найбільшим центром українського козацтва. Постійна загроза з боку урядових польській військ, нападів татар і турків змушувала козаків будувати укріплені засіками містечка, так звані “січі”. У середині ХVI ст. з’явилося перше достовірно відоме постійне укріплення на дніпровському острові Мала Хортиця, яке прийнято вважати першою Запорізькою Січчю.

Населення Січі становили селяни, що втекли від своїх феодалів, та інші верстви (міщани-боржники, шляхтичі, які тікали від судового переслідування).

Особливість політико-правової системи Запорізької Січі була в тому, що вона (як, наприклад, англосаксонська система права) не знала писаної конституції чи іншого закону, в рамках якого була б чітко визначена структура вищих органів влади та управління, їх компетенція, розмежовані сфери діяльності законодавчої, виконавчої та судової влад. У відповідності до звичаєвого права верховна законодавча влада належала раді, чи загальній нараді, що було прямим продовженням традицій народних віче Київської Русі і давніх звичаях Запоріжжя.

Однією з найважливіших складових драматичного, суперечливого розвитку державності України є організація судової системи у Війську Запорізькому протягом ХVI – ХVIІ ст. Тому дослідження судів Війська Запорізького сприяє складанню цілісного уявлення про місце, роль і значення судової влади у державному будівництві держави.

Основною метою нашої роботи є дослідження судової ієрархії козацького судоустрою, уособленою в найвищих судах гетьмана, Ради генеральної старшини і Ради старшини.

Система адміністративного устрою і козацького судочинства у ХVI столітті

В період становлення держави формувався новий суд. Кожен стан мав свій суд. На першому місці стояли козацькі суди. На Запоріжжі суд відбувався на загальній військовій раді, в якій брали участь усі козаки.

Загальна військова рада скликалася за потреби і обов’язково - 1 січня, на Великдень, 1 жовтня. На раді вирішувалися важливіші питання: вибору кошового отамана й військової старшини; війни і миру; розподілу земель; воєнних походів; покарання злочинців.

На чолі Запорозької Січі стояв кошовий отаман, який уособлював усю вищу владу (воєнну, адміністративну, судову й певною мірою духовну[1]. Кошовий отаман затверджував обраних на військовій раді старшин, визначав духовенство для січової та паланкових церков, розподіляв воєнну здобич, прибутки, виконував функції найвищого судді., здійснював загальне керівництво військовими справами, представляв Січ у міжнародних відносинах.

До військової старшини належали військовий суддя, військовий писар, військовий осавул. Військовий суддя (заступник кошового) здійснював основні судові функції, водночас був скарбником і начальником артилерії.

Військовий писар вів документацію, облік прибутків і витрат.

Військовий осавул відповідав за громадській порядок, виконання судових вироків, проводив слідство, виконував інтендантські функції, організовував охорону іноземних послів та купців, керував військовою розвідкою.

Рангом нижче стояли військові службовці (довбиш, пушкар, товмач, шафар, булавничий, бунчужний, хорунжий). У межах паланок керівництво здійснювала паланкова старшина – полковник, осавул, писар, підосавул та ін.

Як вже зазначалося, військова старшина виконувала не тільки адміністративні функції, а й судові.

У куренях та паланках діяв суд курінних отаманів та паланкових полковників. Справи про тяжкі злочини передавалися на розгляд військовим суддею чи кошовим отаманом. Для військової старшини судом першої інстанції вважався суд кошового отамана, а другої – суд військової ради.

Однак з занепадом “чернецької” (загальної) ради і зростанням ролі старшинської ради судочинство також почало переходити до рук старшини. Судову владу мали всі представники вищої і місцевої адміністрації.

Продовжуючи державно-правову реформу України, розпочату 5 червня 1572р. королем Речі Посполитої Сигізмундом ІІ Артуром, Стефан Баторій 19 квітня 1579 р. надав Січі привілей на утворення Українського трибуналу, вищого органу гетьманського управління на українських теренах.. Містом його розташування король визначив місто Батурин. Своїм привілеєм, дарованим Запорізькій Січі, Стефан Баторій збільшив кількість українського генералітету, призначив двох генеральних осавулів та одного генерального бунчужного, а в полки - по одному судді та писарю[2].

У рік створення до складу полкового суду Запорозького реєстрового козацтва входили полковий суддя та полковий писар. Суд підпорядковувався поводиреві полку – полковникові. Суддя ж входив до старшини полку. Він зберігав велику срібну печатку суду полку та відповідав за її збереження. Печатка була зовнішньої ознакою влади полкового судді. Нею суддя скріплював усі постанови січового товариства; він був зобов’язаний мати її при собі під час загальних рад полкової старшини (уся вона згідно за чергою повинна була брати участь у засіданнях) та представника від значкових товаришів (почесне звання військових старшин Гетьманської України).

До компетенції суду входив розгляд кримінальних та цивільних справ. У випадку незгоди з рішенням суду козак, котрий вважав себе потерпілою стороною, мав право його оскаржити, звернувшись до гетьмана, Генеральної військової канцелярії або Генерального військового суду.

Полковий суддя належав до полкової старшини. Формально його посада вважалася виборною, проте, зважаючи на важливість посади, гетьман призначав полкового суддю самостійно чи за згодою старшинської ради[3].

Як правило, полковий суддя обмежувався розглядом справ. Винесення остаточного вироку покладалося на полковника чи полкову старшину. Військовий суддя тільки розглядав справи, давав поради позовним сторонам, але не затверджував своїх постанов. Іноді писар викладав вирок старшині на раді, сповіщав осуджених, особливо, коли справа торкалася осіб, що жили не в самій Січі, а в паланках, тобто віддалених від Січі округах або станах.

Як зазначає Д. Яворницький, “Тому, що все історичне буття козаків сповнено було майже безперервними війнами, що не дозволяли їм вельми зосереджуватися на влаштуванні внутрішніх порядків свого життя, через те й самі покарання й страти запорозьких козаків стосувалися кримінальних те немайнових злочинів... Через те у запорозьких козаків за такий злочин як крадіжка, що тягне за собою у налагодженій державі штраф чи позбавлення волі злочинця, застосовувалася смертна кара: “у них за одне путо чи нагайку вішають на дереві”. Звичай, замість писаних законів, визнавався за гарантію твердого порядку в Січі й російськими правителями[4]”.

Про зваженість, об’єктивність судочинства запорозьких козаків яскраво свідчать і таки рядки видатного вченого Д. Яворницького: “ Не можна сказати при цьому, однак, щоб запорозькі судді, керуючись у своїй практиці винятково звичаєм, дозволяли собі сваволю або зайве зволікання справ: і невелика чисельність запорозького товариства, і чисто народний устрій його, і щонайповніша доступність для кожного члена козацької громади до найвищих зверхників робили суд на Запоріжжі простим, скорим і правим у повному і точному сенсі сих слів; покривджений і кривдник словесно викладали перед суддями суть своєї справи, заслухували словесну постанову щодо неї і негайно клали край своїм невзгодам і непорозумінням, причім перед суддями були однаково рівними й простий козак, і значний товариш”[5].

Таким чином, існуюча система органів військово-адміністративної і судової влади забезпечувала виконання властивих державі внутрішніх і зовнішніх функцій. Правонаступність давніх звичаєвих норм не постає чимось незвичайним, це - закономірний процес із певними особливостями, що обумовлювалися обставинами життя на Запорозькій Січі.

Судоустрій Війська Запорозького у XVII-XVIII століттях

У другій половині ХVIІ ст. В умовах національно-визвольної боротьби суд і судочинство у Війську Запорозькому були нерозривно пов’язані усією системою управління. Звільнену територію козаки поділили на 16 округів (полків) – адміністративно-територіальних та військових одиниць. Кожен із таких округів, що за устроєм відповідав певному полку, мав свою форму правління. Обов’язки адміністратора та головного судді покладалися на командира полку – полковника.[6]

У ХVIІ ст. Суд, як і раніше, виконував одну з найважливіших функцій влади, а тому у Війську Запорозькому йому надавали виняткового значення. “Щоб ні воєвода, ні боярин, ні стольник у суди військові не вступалися, але від старшин своїх щоб товариством судимі були: де троє чоловіків козаків, тоді два третього мають судити”. Ці рядки проекту Переяславського договору 1654р. переконливо свідчать про повну незалежність у сфері судочинства Війська Запорозького від Московського царства.

У першій статті, запропонованого Московії проекту договору від царського уряду вимагалося підтвердити права і вольності наші військові, які своїми правами судилися і вольності свої мали в добрах і судах”[7].

У сотнях, на яки ділився полк, адміністративні, військові, а інколи і судові функції, виконували сотники. Керував всією військово-адміністративною системою Війська Запорізького гетьман, котрий одночасно наглядав за судочинством. Контроль за судовими справами здійснював генеральний суддя.

Обов’язком військового судді, зазначає Д. Яворницький, - було судити винних швидко, правдиво й безсторонньо; він розглядав кримінальні і цивільні справи й виносив вироки злочинцям, захищаючи однак, остаточну ухвалу за проводирями чи то полку, чи то всього коша Запорозького[8].

На закріплених територіях Б. Хмельницький створював державний апарат управління. Прототипом його були установи, що вже існували в Запорізькій Січі. Вся влада належала козацькому війську. В найвищому органі влади – раді мали брати участь усі козаки, кожен міг виступати і голосувати. Але фактично козацьку раду підмінила рада старшин. До складу старшинської ради входили, насамперед, полковники і генеральна старшина, які виконували і суддівські функції.

Ранг тогочасних полкових суддів вважався досить високим – вони були третіми серед полкової старшини. Майже всі полкові справи судді розглядали в судовій канцелярії, а чолобитні в карних справах – у полкових міських судах. Серед старшин полкової канцелярії судді за рангом були нижче полкового обозного. Проте з числа цивільних чиновників полку вважалися найшановнішими.

До полкових судових писарів належали міський та підкоморський. Перший виконував обов’язки секретаря в міському чи карному суді, а другий піклувався справами підкоморського суду.

Юридичне оформлення судової компетенції Ради старшин почалось з березневих статей Богдана Хмельницького 1654р., що закріпили норму “малоросійським людям... судитися ж от старшин своїх”. З 1654р. Рада старшин збиралася з ініціативи гетьмана для судів над затриманими польськими шляхтичами, а також старшинами і посадовими особами церкви, які обвинувачувалися у шпигунстві і державній зраді на користь Речі Посполитої, зловживаннях на державному рівні.

Особливість судової компетенції Ради старшин полягала у визначенні підсудності справ і і персональним складом., що юридично оформилося у Конотопських статтях І. Самойловича 17 липня 1672р., підтверджених Переяславськими статтями, що встановили, що гетьман “над нами військовою старшиною никакой справедливості без совету всей старшини и безвинно не чинил”. До цього складу входили усі старшини генерального і полкового рівня, інші високоповажні посадові особи, авторитетні у козацтві.

Старшинські ради тісно контактували з гетьманським судом. Те, що за погодженням із самодержавством, вони давали згоду гетьману на винесення вироків генеральним і полковим старшинам, обмежувало одноосібну владу гетьмана. В окремих випадках у ХVIІ ст. За сприянням самодержавства вони судили самих гетьманів, хоча номінально такий суд могла здійснювати тільки Генеральна козацька рада.

Часто переплетіння судових функцій гетьмана, Ради генеральної старшини і Ради старшин, особливо характерно для другої половини ХVIІ ст., пояснюється нечітким юридичним оформленням їх судової компетенції, поєднанням у ній судової і адміністративної діяльності. Створення стабільного державного механізму, у тому числі судової системи, було тоді неможливим в умовах майже безперервних військових дій, пов’язаних із захистом від зовнішньої агресії і внутрішніми феодально-старшинськими міжусобицями, закономірними для ранньофеодальної державності.

За часи гетьманування Івана Самойловича (1672-1687), діяльність полкових судів урізноманітнилась. Проте у більшості справ, які в цей час розглядали полкові суди, йшлося про земельні тяжби.

За часів гетьмана Івана Мазепи (1639-1709) функції, що із за гетьманування Богдана Хмельницького здійснював полковий суд, виконувалися тільки на Січі. Як і раніше, у полкових судах головував полковий суддя. Одночасно з полковими військовими судами почали діяти і інші суди, це було викликано тим, що суспільство починало розуміти всі незручності військового суду: особи, які стояли на його чолі, в будь-який час могли бути відкликаними на військову службу.

Пожвавлення діяльності полкових судів відбулося за гетьманування Данила Апостола (1654-1734). Він був вихідцем із стародавнього козацького старшинського роду і ще у 28-лтньому віці почав виконувати обов’язки полковника. Вже через рік після його обрання гетьманом, за його вказівкою почала працювати кодифікаційна комісія. Вона повинна була узгодити в єдиному зводі правничі нововведення, які проникли до судових практик під назвою “військових обичаїв”, із давнішими кодексами карного та цивільного права, вживаними в Україні.

Відомий дослідник історії Нової Січі А.О. Скальковський, аналізуючи цивільне судочинство, наводить приклади про розглядання справ такого складу: справа про неправильну грошову претензію; вирішення боргової справи; про давність володіння; про угоди; про неоднаковий поділ стягнення. А.О. Скальковський наводить і приклади кримінального судочинства і вироки щодо них. Так, наприклад, у справі про зухвальство проти прикордонного начальства, винному було винесено такий вирок: “при збиранні всього Коша сурово покарати і за звичаєм держати на базарі публічно на гарматі цілий тиждень”; за нанесення образи жінці (зґвалтування) – “на страх іншим публічно на базарі киями покарати і нам рапортувати по виконанні”[9].

При цьому автор робить висновки:

1.Що із згаданих справ і сотні інших, випливає, що суд Коша був остаточний і без апеляції. Майже завжди після вироку були донесення паланки або військового осавула, що наказ Коша виконано.

2.Військовий осавул був, так би мовити, міністром юстиції та поліції у війську. Безперестанку знаходяться його доручення: або зробити розгляд на місці скарги, або виконати вироки ради, або переслідувати із зброєю злодіїв, гайдамаків та грабіжників.

3.Немає сумніву, що тільки на звичаї і простому здоровому глузді ґрунтувалися судження і рішення Кошу. Ніде не згадується про закони – польські і російські. Кіш говорить просто: “Ми розглянули й вирішили”. Цей звичай був справою такою позитивною й освіченою часом, що навіть в актах Російського уряду посилалися на нього[10].

Висновки

Аналіз організації козацького самоврядування і судочинства дає підстави зробити наступні висновки.

Запорізька Січ сформувалася на добровільних засадах і середині XVI ст. як заслін від зовнішніх ворогів і стала центром антиурядової опозиції і соціально незадоволеного населення.

Одним із найважливіших інститутів козацької державної адміністрації, яка мала власне самоврядування, стало судочинство. Його норми (традиційного звичаєвого права), що витоками сягали принципів судочинства давньоукраїнських копних судів та положень артикулів “Руської Правди”, запорожці ретельно охороняли і передавали із покоління в покоління.

Друга половина XVII ст. – період розквіту Запорозької Січі, час, коли вона жила найбільш діяльним життям і відігравала значну роль у долі українського народу та держав свого регіону.

Простота життя запорожців, готовність у будь-який час прийти на допомогу пригніченим, прихильність ідеям демократії, рівності, свободи у сполученні з суворою дисципліною, покірність правовим звичаям і волі обраного начальства, ставили Січ в один ряд з найбільш освіченими і прогресивними державами.

Звичай і здоровий глузд запорозького судочинства був настільки позитивним, що навіть загарбники-чужоземці визнавали ці традиції і посилалися на них.

Список використаної літератури

1. Гамбург Л. Формування судової компетенції гетьмана і старшинських рад в козацькому судоустрої Війська Запорозького //Право України. - 2005. - №1. - С. 115-118.

2. Іванов В.М. Історія держави і права України. Ч.1: Навчальний посібник.-К.:МАУП, 2002. - 264 с.

3. Історія української культури: у 5 т. - К.: Україна, 3003. - Т 3. - 216 с.

4. Кузьменець О., Калиновський В., Дігтяр П. Історія держави і права: Навчальний посібник. - К.: Україна, 2000. - 428 с.

5. Лакизюк В.П. Полкові суди козацької доби та Гетьманської України (XVII-XVIII ст.) //Вісник Верховного Суду України. - 2006. - №2,3.

6. Скальковський А.О. Істрія Нової Січі, або останнього коша Запорозького.-Дніпропетровськ: Січ, 1994. - 677 с.

7. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків; У 3-х т. Т. 1. - К.: Україна, 1991. - 340 с.

[1] Іванов В.М. Історія держави і права України.Ч.1: Навчальний посібник.-К., 2002, с.74.

[2] Лакиз юк В.П. Полкові суди козацької доби та Гетьманської України (XVI-XVII ст.) //Вісник Верховного Суду України.-2006.-№2.-С.43.

[3] Історія української культури : Т3.-К., 2003.-С.134.

[4] Яворницький Д. Історія запорозьких козаків.-Т1.-К., 1991.-С.263.

[5] Яворницький Д. Цит. вид.-С.264.

[6] Кузьминець О., Калиновський В., Дігтяр П. Історія держави і права.-К., 2000.-С.78.

[7] Цит. за вид. Лакизюк В.П. С.38.

[8] Яворницький Д. Цит вид.-С.301.

[9] Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорзького.-Дніпропетровськ, 1994.-С.132.

[10] Скальковський А.О. .-С.130-131.