Реферат: Культура Шумера

Міністерство освіти і науки України

Чернігівський державний інститут

Економіки і управління

Кафедра української мови та українознавства

Реферат з дисципліни: Культурологія

Тема: «Культура Шумера»

м. Чернігів

2007 рік

Вступ

Згідно з Біблією людство зародилось між берегами річок Тигру та Ефрату. Саме в цій місцевості існувала в стародавні часи загадкова Шумерська цивілізація. Як і інші великі цивілізації, Шумерська цивілізація розташована в одній зоні паралелей з Єгипетською цивілізацією, цивілізацією Майя, древньою Індійською цивілізацією та має багато нерозгаданих таємниць (наприклад, глиняна судина з мідними стержнями, яка за думками деяких вчених є аналогом сучасного акумулятора, кам’яна амфора, внутрішню порожнину якої неможливо відтворити навіть за сучасних технологій та багато ін.). Тому я вирішив розглянути саме цю тему.

Початок Шумеру

Найдавніші сліди людини в Месопотамії – палеолітичні стоянки – археологи виявили в гористих північно-східних районах (печери Шанідар, Барда-Балка). В ХІ-ХІІІ тис. до н.е. там уже почався перехід від кочового до осілого способу життя. Месопотамія, таким чином, була одним із найдавніших вогнищ землеробства на планеті. У VІІ – на початку VІ тис. до н.е. (культура Джармо) стародавні землероби стали переселятися в долину. В другій половині VІ тис. до н.е. вони почали застосовувати у землеробстві примітивну іригацію, стали металургами (хасунська культура). В V тис. до н.е. (халіфська культура) стародавні поселення (Еріду, Ур, Урук та ін.) з’явилися також на крайньому Півдні Месопотамії. Наприкінці V тис. – в першій половині ІV тис. до н.е. там склалася убедейська культура, творцями якої деякі вчені вважають протошумерів – загадкових попередників шумерського люду. Проте остаточно цивілізація сформувалася в Месопотамії лише в другій половині ІV тис. до н.е. (культура Урука), коли з’явилися найдавніші міста, протошумерська писемність (піктографічна), рабство і перші державні інститути. Шумерська цивілізація міцно звелася «на ноги» на межі ІV – ІІІ тис. до н.е. (культура Джемдет-Наср), коли в побут увійшли мідні та бронзові знаряддя праці, будувалися храми, велися масштабні фортифікаційні роботи, стала нормою політичного життя організація воєнних походів, ускладнилися соціальні відносини. Все ж епохою розвитку шумерської цивілізації була перша половина ІІІ тис. до н.е. – Ранньодинастичний період.

На початку ІІІ тис. до н.е. на території Месопотамії жили вже багато різномовних народностей, серед яких виділяються на півдні – шумери, в середній частині долини Тігра і Ефрата – аккадці, а на півночі – субареї і хурріти. З невеликих селищ зростали крупні міські центри: Ашшур, Марі, Ніневія і ін. Але саме шумерський південь, де в першій половині ІІІ тис. до н.е. вже існувала ціла плеяда міст-держав: Ереду, Ур, Ларса, Урук, Лагаш, Умма, Шуруппак, Іссин, Киш, – грав в цей період провідну роль в історії Месопотамії. Тут проходили основні історичні процеси, характерні для періоду, який охоплював XXVIII–XXIV ст. до н.е. Саме тоді шумери приступили до будівництва розгалуженої іригаційної мережі.

На крайньому південному заході Двуречья, де тепер знаходиться городище Абу-Шахрейн, було розташовано місто Еріду. З Еріду, що знаходився на березі «моря що хвилюється» (а зараз віддаленому від моря на відстані близько 110 км), була зв'язана легенда про виникнення шумерської культури. По більш пізніх переказах, Еріду був найдавнішим політичним центром країни. Поки ми знаємо краще всього найдавнішу культуру Шумера на підставі розкопок горба Ель-Обейд, розташованого приблизно в 18 км на північний схід від Еріду.

В 4 км на схід від горба Ель-Обейд було розташовано місто Ур, що зіграло в історії Шумера помітну роль. На північ від Ура, також на березі Ефрата, лежало місто Ларса, що виникло, ймовірно, дещо пізніше. На північний схід від Ларси, на березі Тігра, був розташований Лагаш, що залишив найцінніші історичні джерела і відігрававший важливу роль в історії Шумера в ІІІ тис. до н.е., хоча більш пізній переказ, що знайшло відображення в списку царських династій, його зовсім не згадує. Постійний супротивник Лагаша – місто Умма знаходилося на північ від нього. Від цього міста до нас дійшли цінні документи господарської звітності, що є надійною основою для визначення суспільного устрою Шумера. Виняткову роль в історії об'єднання країни зіграв разом з містом Умий місто Урук, на Ефрате. Тут при розкопках була відкрита стародавня культура, що змінила культуру Ель-Обейда, і були знайдені найдавніші письмові пам'ятники, піктографічні витоки шумерської клинописної писемності, тобто що показали писемностіь, що складається вже із знаків умовного зображення, у вигляді клиноподібних поглиблень на глині. На північ від Урука, на березі Ефрата, знаходилося місто Шуруппак, звідки походив Зіусудра (Утнапіштім) – герой шумерського міфу про потоп. Майже в центрі Двуречья, дещо на південь від того місця, де обидві річки тепер ближче за все сходяться один з одним, був розташований на Ефрате Ніппур, центральне святилище всього Шумера. Але Ніппур, здається, ніколи не був центром якої-небудь держави, що мала серйозне політичне значення.

В північній частині Двуречья, на березі Ефрата, знаходилося місто Киш, де було знайдене під час розкопок 20-х років минулого століття багато пам'яток, висхідних ще до шумерського періоду історії північної частини Двуречья. На півночі Двуречья, на березі Ефрата, знаходилося і місто Сиппар. Згідно більш пізньої шумерської традиції місто Сиппар було одним з провідних міст Двуречья вже в найглибшій старовині.

За межами долини знаходилося також декілька стародавніх міст, історичні долі яких були тісно переплетені з історією Двуречья. Одним і з таких центрів було місто Марі на середній течії Ефрата. В списках царських династій, складених в ІІІ тис. до н.е., згадується і династія з Марі, яка нібито управляла всім Дворіччям.

Чималу роль в історії Дворіччя зіграло місто Ешнунна, що знаходилося на заливній рівнині на південь від лівої притоки Тігра Діяли, в 35 км на північний схід від сучасного Багдада. Місто Ешнунна служило для шумерських міст зв'язуючою ланкою в торгівлі з гірськими племенами Північного Сходу. Посередником же в торгівлі шумерських міст з північними областями було місто Ашшур на середньому перебігу Тігра, згодом центр держави Ассірійської. Тут, ймовірно, вже в дуже стародавній час влаштувалися численні шумерські купці, що принесли сюди елементи шумерської культури.

При розкопках розвалин стародавнього Урука і горба Джемдет-Наср, були знайдені документи господарської звітності храмів, що зберегли, повністю або частково, рисуночний (піктографічний) вигляд написання. З перших століть історія шумерського суспільства може бути відновлений не тільки по речовинних пам'ятниках, але і за письмовими джерелами: лист шумерських текстів став в цей час переростати в характерне для Двуречья «клиноподібний» письмо.

Розкопки подарували науці списки царських династій, що правили в державах Дворіччя. Ці пам'ятники були написані на шумерській мові на початку ІІ тис. до н.е. в державах Ісина і Ларси на підставі списку, складеного за років двісті до цього в місті Уре. Вавілонські жерці ділили історію своєї країни на два періоди – «до потопу» і «після потопу». В списку династій «до потопу» налічується 10 царів, які правили 432 тисяч літ.

Міста-держави

Перші держави з’явилися в Південній Месопотамії десь у середині ІІІ тис. до н.е. Це були невеликі незалежні чи напівзалежні політичні об’єднання. Більшість з них входила в політичні об’єднання кількох міст та міських округ. Такі об’єднання міст на чолі з сильнішим виникали, найімовірніше, на ґрунті спільних господарських інтересів, скажімо, з метою будівництва й експлуатації іригаційних систем. Об’єднання розрізнених міст-держав на великій території, з кількома іригаційними системами, були винятком у політичному житті Месопотамії, нормою ж залишався полісний устрій країни, тобто співіснування десятків незалежних міст-держав. Полісний устрій став можливим завдяки наявності в країні кількох водних артерій, що давало змогу міським общинам будувати свої магістральні канали й таким чином забезпечувати собі економічну, а відтак і політичну окремішність.

Перша половина ІІІ тис. до н.е. була періодом урбанізації Півдня Месопотамії. Ранні шумерські держави були невеликими по території, звичайно вони включали одне крупне місто з сусідньою сільськогосподарською округою (іноді і іншими дрібними містами). Міста виникали шляхом синойкізму, тобто злиття кількох сільських общин. Своїм зовнішнім виглядом, а нерідко й характером господарського життя та адміністративного управління вони майже не відрізнялися від сільських поселень. Найстародавнішим містом шумери рахували південне місто Ереду (в перекладі – «добре місто»), куди вони, за переказами, переселилися з острова Дільмун (сучас. Бахрейн) в Персидській затоці. Разом з цим в прадавніх документах згадується Сиппар на півночі і Шурупак на півдні. Між містами-державами йшла запекла боротьба за політичну гегемонію, в ході якої то одному, то іншому з них вдавалося на якийсь час піднестися і грати переважаючу роль.

Міста Шумера, побудовані на горбах і оточені стінами, були основними носіями шумерської цивілізації. Здебільшого, місто займало територію 2–4 кв. км, у ньому мешкало кілька тисяч городян У центрі міста височів захищений мурами храмовий комплекс, там же стояв царський палац, до якого примикали державні господарські будівлі. Решту міської території займали будинки городян, розташовані впритул один до одного чи вперемішку з храмами та каплицями дрібних божків. Міські вулиці були завширшки всього 1,5–3 м. Вони складалися з кварталів або, вірніше, з окремих селищ, висхідних до тих стародавніх общин, із з'єднання яких і виникали шумерські міста. Центром кожного кварталу був храм місцевого бога, що був владикою всього кварталу. Бог же головного кварталу міста ушановувався паном всього міста. Місто, як правило, стояло на березі річки чи каналу і мало гавань для причалювання невеличких купецьких суден.

Населення таких міст-держав було нечисленним і в більшості випадків не перевищувало 40–50 тисяч чоловік. Між окремими містами-державами лежало багато неосвоєних земель, оскільки крупних і складних іригаційних споруд ще не було і населення групувалося поблизу річок, навкруги іригаційних споруд місцевого характеру. У внутрішніх частинах цієї долини, дуже далеко розташованих від якого-небудь джерела води, і в більш пізній час залишалися значні простори необроблюваної землі.

На території шумерських міст-держав разом з головними містами були і інші поселення, частина яких була силою зброї скорена головними містами. Вони знаходилися в політичній залежності від головного міста, населення якого, можливо, володіло більшими правами, ніж населення цих «передмість».

У міру розвитку ранньокласового суспільства в Шумері формувалося і нерозривний пов'язане з ним держава. Проте на перших порах воно зберігало багато рис і інститутів первісної демократії.

Очолював місто-державу володар, якого називали енсі («пан, що кладе наріжний камінь») або лугалем («велика людина», «господар»). Титул лугаль був у Месопотамії найпочесніший. Іноді володар мав обидва титули. На жаль, досі не з’ясовано, хто і яким чином удостоювався титулу лугаль. Припускають, що на перших порах лугалем ставав вождь, якого на період війни народні збори через голову ради старійшин та інших общинних інститутів наділяли диктаторськими правами. Лугаль, таким чином, міг вважати себе народним обранцем і намагався закріпити за собою цей титул і в мирний час. Врешті-решт, титул лугаль став означати «цар». Можливо також, що володарі окремих міст-держав ставали лугалями з волі оракула в священному місті шумерів – Ніппурі.

Функції «енси» зводилися до керівництва будівництвом іригаційних споруд і храмів, тому він часто зображався несучим на голові корзину з яким-небудь будівельним матеріалом; до відправлення громадського культу, збору податків, іноді – до перебування на чолі особистим і храмовими військовими загонами.

З часом влада лугалів та енсі посилилася, стала легітимною, тобто переходила від батька до сина. Радянські історики, здебільшого, вважали, що вона майже абсолютизувалася, й називали таку форму монархії східною (азіатською) деспотією. Проте нині ця концепція переглядається. Висловлюється думка, що самоуправні міські общини не дозволяли царській владі надмірно посилюватися, що в уяві населення лугаль чи енсі був усього лише посадовою особою, «слугою народу», тому, мовляв, твердження про деспотичний характер влади в Месопотамії (й узагалі на Сході) «не мають під собою фактичного обґрунтування і беззмістовні». Передання влади в містах-державах далеко не завжди здійснювалося легітимно. Часто-густо заколотники переривали законну царську династію, вручаючи трон випадковим особам, які самі себе називали майже з погордою синами нікого. Серед коронованих вискочок траплялися й «дочки нікого». (ІІІ династію Кіша, наприклад, заснувала шинкарка, власниця публічного дому Ку-Баба).

Впливовою політичною силою в найдавніших державах Шумеру й Аккаду було жрецтво, могутність якого забезпечувалась економічним процвітанням храмів. Характерно, що великі храмові маєтки вважалися не власністю жерців, а їхнім службовим майном – «належали богам», як це значилося в офіційних документах. Церкви в мм не існувало, жерці не становили церковний клір, вони вважалися звичайними чиновниками, призначеними виконувати релігійний ритуал. Верховним жерцем столичного культу був лугаль, який особисто справляв криваві жертвоприношення богам, а потім закріплював ці професійні навички ката на війні, влаштовуючи масовий забій полонених.

З розвитком майнової нерівності і класового суспільства роль народного збору зменшується, рада ж старійшин довго зберігає велике значення, деколи навіть протиставляючи себе правителю і обмежуючи його владу. Проте поступово посилюється економічна і військово-політична влада правителя; в кінці Ранньодінастічного періоду виникає така форма монархічної влади, як деспотія. Опорою влади правителя стає громіздкий чиновницький апарат, верхні ешелони якого майже поголовно складався з царської родини, та формуєма армія, що пройшла тривалий шлях розвитку від народного ополчення з добровольців для здійснення воєнних походів, через аристократичних дружин до створення постійного війська, що знаходиться на державному забезпеченні.

Армія в цей період складалася із загонів колесничих, важкоозброенних пехотинців-копейщиків і легкоозброєних піхотинцях. Армія була добре навчена і досягала декількох тисяч чоловік (наприклад, в Лагаше 5–6 тис. чол.).

Міста-держави часто конфліктували мі собою. У міру подальшого освоєння рівнинних земель кордон дрібних шумерських держав починають стикатися, між окремими державами почала розгортатися запекла боротьба за землю, за головні ділянки зрошувальних споруд. На ґрунті господарських конфліктів спалахували воєнні сутички, укладалися нетривкі воєнно-політичні союзи. Неабияку роль у воєнному протистоянні міст-держав відігравала амбіційність їхніх володарів. Упродовж першої половини ІІІ тис. до н.е. політична перевага в Південній Месопотамії кілька разів переходила від одного міста-держави до іншого.

Ранньодінастічні періоди

Залежно від політичного переважання того або іншого центру історію Шумера в першій половині ІІІ тис. до н.е., прийнято ділити на три послідовні етапи, що становлять Ранньодінастічній період (РД І, РД ІІ та РД ІІІ).

Перший етап (ХХVІІІ-ХХVІІ – ст. до н.е.) характеризується піднесенням міста Киша і правлінням І Кишськой династії. В числі її правителів фігурує, наприклад, Етану, один з героїв шумерських міфів, згідно яким він підіймався в небо на крилах орла, добув там «траву народження», поклав початок «царственої» в Шумері. Могутність Киша залишило про себе таку пам'ятну славу, що надалі багато правителів добивалися звання «лугаль Кишський» що також означало «лугаль воїнств» і робило його володаря лугелем-гегемоном.

В кінці першого етапу Ранньодинастичного періоду починає підноситися Урук, серед перших правителів якого згадуються Енмеркар і Лугальбанда, що придбали риси міфологічних героїв.

Другий етап Ранньодинастичного періоду (ХХVІІ – ХХVІ – вв. до н.е.) починається з осласлаблення Киша. Цим скористався Урук, де став правити Гильгамеш, улюблений герой шумерського, а потім аккадского епосу. В боротьбі з царем Киша Агой він добився звільнення Урука від кишской гегемони. При Гильгамеше і його наступниках Урук мав самі крупні військові загони, його правителі зводили постройки в Лагаше, Нппуре і інших містах, пізніше сам Гильгамеш був обожнюваний і прославлений в чудовому пам'ятнику давньосхідної літератури – епосі «Про все що бачив».

Третій етап Ранньодинастичного періоду (ХХV – ХХІV – вв. до н.е.), характеризується все більш зростаючою тенденцією до об’єднання, породженою необхідністю створення в масштабі всього Шумеру іригаційної мережі, прагненням вести успішні загарбницькі війни і обороняти країну від набігів гірських і степових племен. В ході запеклої боротьби між містами висувається Ур, де править І династія. При ній значно посилюється влада правителя за рахунок підкорення йому храмового господарюванні, висунення дружин правителів на посаді верховних жриць. Свідоцтвом могутності І династії Ура є царські гробниці, в яких знайдений багатий похоронний інвентар, що супроводжував покійних правителів і членів їх роду в замогильний світ. «Царські гробниці» Ура часто називають «великими шахтами смерті»: поховання царів і верховних жриць супроводилися численними (до декількох десятків чоловік) жертвопринесеннями візничих, воїнів, придворних, служниць.

Правителі Ура вимушені поступитися гегемонією Лагашу, де з ХХVІ – в. до н.е. почала правити династія, заснована Ур-Нанше. Він відбудував Лагаш і його храми, спорудив ряд каналів і дамб, протегував торгівлі. Щонайвищої могутності Лагаш досяг при його внуку Еанатуме, який підпорядкував майже весь Шумер, включаючи крупні міста, як Умма, Киш, Урук, Ларса, і отримав перемогу над сусіднім Еламом. Особливо важкої для Еанатума була війна у Уммой, що спиралася на Киш. Перемога Лагаша в цій війні була увічнена на знаменитій «Стелі шулік», де зображено хід лагашского війська в бойовому порядку на чолі з правителем і трупи повержених ворогів, терзані шуліками; переможний напис сповіщав про винищування 3600 ворожих воїнів. В Умме був знайдений документ, що фіксує умови миру і межі між двома воюючими державами, – якнайдавніший міжнародний договір.

Наступники Еанатума не змогли зберегти військову могутність Лагаша, і його політичний вплив став падати. Постійні війни вимагали великих засобів і приводили до загострення положення усередині Лаваша.

В ХХІV – в. до н.е. в державі зростає влада «енси», який ставати і верховним жерцем головного бога Лагаша Нінгирсу. Подібний процес злиття посад не тільки усилив владу правителя, але і віддав в його розпорядження багате храмове господарство.

Наслідники Ур-Нанше – Еанатум та Енметена – успішно воювали з сусідньою Уммою, завоювали ряд інших шумерських та аркадських міст. В середині ХХV – ст. до н.е. Лагаш в жорстокій битві розгромив свого постійного ворога – місто Умму, розташоване на північ від нього. Пізніше правитель Лагаша Енметана (близько 2360–2400 р. до н.е.) звитяжно закінчив війну з Умой. Енметена нав’язав уммському володарю мирний договір, й, водночас, щоб покласти край затяжному конфліктові між Лагашем та Уммою, вирив новий канал (Шатт ель-Хай) від Лагаша до р. Тігр, який експлуатуються місцевим населенням до цих пір.

Війни збагатили лагашську знать, яка до того ж заходилася шляхом стягування податків та поборів грабувати свій народ. Лагаш сараною обсіли чиновники-фіскалі, вони іноді з’являлися правити податок навіть на похорони. Як зауважував С.Н. Крамер, ці «слуги народу» проявляли таку винахідливість у нарощуванні власних прибутків, що їм могли б у цьому позаздрити навіть сучасні їхні колеги. Жертвою ненаситних чиновників ставали навіть храмові господарства, проте жрецтво справно перекладало збитки на плечі простого люду, збільшуючи плату за культові послуги.

Внутрішнє положення Лагаша не було міцним. Народні маси міста були ущемлені в своїх економічних і політичних правах. Щоб відновити їх, вони об'єдналися навкруги Уруїнімгини, одного з впливових громадян міста. Свавілля чиновників зрештою призвело до соціального вибуху в Лаваші. Останньому представникові династії Урнаше, Лугальанді, вказали на двері, а на царство поставили його свояка Уруінімгіну. Новий володар заходився реформувати суспільство. За період шестирічного правління (2318–2312 рр. до н.е.) він провів важливі соціальні реформи, які є прадавніми відомими нам правовими актами в області соціально-економічних відносин. Він повернув храмам привласнені чиновниками землі й робочу силу, зменшив податки і побори, а також плату за культові послуги, скасував борги тих, хто потрапив у кабалу, заборонив жінкам тримати чоловічі гареми.

Він першим в Месопотамії проголосив гасло, що став згодом популярним: «Хай сильний не кривдить вдів і сиріт!» Були відмінені побори з жрецького персоналу, збільшено натуральне постачання підневільних храмових працівників, відновлена незалежність храмового господарства від царської адміністрації. Певні поступки були зроблені і рядовим верствам населення: зменшена платня за здійснення релігійних обрядів, відмінені деякі податки з ремісників, зменшена повинність на зрошувальних спорудах. Крім того, Уруїнімгина відновив судову організацію в сільських общинах і гарантував права громадян Лагаша, захистивши їх від лихварської кабали. Нарешті, була ліквідована поліандрія (багатомужжя). Всі ці реформи Уруїнімгинга видав за договір з головним богом Лагаша Нінгирісу, а себе оголосив виконавцем його волі.

Історики неоднозначно оцінюють соціальні реформи Уруінімгіну. Одні трактують їх як соціаль ній переворот, інші – як косметичний засіб, призначений випустити пару із соціального котла. Мабуть, друга оцінка об’єктивніша, адже цар-реформатор не здійснив бодай елементарної чистки держапарату, отож доручив боротися з чиновницьким зловживанням тим, хто ці зловживання допускав. Не випадково про Уруінімгіну та його реформи лагашці швидко забули.

Проте, поки Уруїнімгина був зайнятий своїми реформами, соціальними конфліктами в Лагаші скористався цар сусідньої Умми – Лугальзагессі. Він захопив це місто і вчинив в ньому жахливі спустошення. Похід уммийцев привів до розорення Лагаша, його храмів і поселень, про що із сумом мовиться в літературному творі «Плач про Уруїнімігине». Лагаш був поставлений в залежність від нового політичного об'єднання Шумера, що завдав поразки навіть Кишу. Потім Лугальзагеси узурпував владу в Уруке і Еріду і розповсюдив своє панування майже на весь Шумер. Столицею цієї держави став Урук. Існує припущення, що Лугальзагессі здійснив це вперше і востаннє в історії на правах особистої унії релігійного характеру – став верховним жерцем основних богів шумерських міст-держав. Проте створити міцну державу, яка б витримала політичні бурі, він не зумів, точніше, йому не дав це зробити традиційний розбрат між містами-державами. Рихле політичне об’єднання незабаром розвалилося під натиском більш сильної і централізованої держави – Аккада, виниклого на північ від Шумера.

Зростання продуктивних сил і постійні війни, які велися між державами Шумера, створили умови для удосконалення військової техніки. Формуєма армія, що пройшла тривалий шлях розвитку від народного ополчення з добровольців для здійснення воєнних походів, через аристократичних дружин до створення постійного війська, що знаходиться на державному забезпеченні. Армія в цей період складалася із загонів колесничих, важкоозброенних пехотинців-копейщиків і легкоозброєних піхотинцях. Армія була добре навчена і досягала декількох тисяч чоловік (наприклад, в Лагаше 5–6 тис. чол.).

Розвиток шумерської військової техніки йшов по лінії зміцнення важкоозброеній піхоти, яка могла замінити з успіхом і колісниці. Про цей новий етап в розвитку озброєних сил Шумера свідчить «Стела шулік» Еанатума. На одному із зображень стели представлена щільно зімкнута фаланга з шести лав важкоозброєної піхоти у момент її нищівного наступу на ворога. Бійці озброєні важкими списами. Голови бійців захищені шоломами, а тулуб від шиї до ступень ніг укритий великими чотирикутними щитами, настільки важкими, що їх тримали особливі щитоносці. Майже зникли колісниці, на яких раніше билася знать. Тепер знать билася в пішому порядку, в рядах важко озброєної фаланги. Озброєння шумерських фалангитів було настільки дорогим, що його могли мати тільки люди з порівняно великим земельним наділом. Люди, що мали маленькі земельні наділи, служили у війську легкоозброєними. Очевидно, їх бойова цінність вважалася невеликою; вони лише добивали вже переможеного супротивника, а результат битви вирішувала важкоозброєна фаланга.

Економічне та соціальне життя

Якими були економічне життя та соціальна структура найдавніших держав Шумеру в Ранньодинастичний період?

Економічний підйом Шумера в ІІІ тис. до н.е. був обумовлений розвитком землеробського господарства на базі іригації і більш широким, ніж раніше, використовуванням металу. До її початку відноситься шумерський літературний пам'ятник, що носить назву «Землеробський альманах». Викладений у форму повчання, що дається досвідченим землеробом своєму сину, і містить вказівки, як зберігати родючі ґрунти і припинити процес її засолу. В тексті також дається докладний опис польових робіт в їх часовій послідовності. Велике значення в господарстві країни мало і скотарство.

Примітивну мотику замінює соха з трубкою-сівалкою, серпи виготовляються з глини, дерева з кременевими вкладишами, але разом з цим і з металу. До кінця періоду створюється велика зрошувальна мережа в масштабах всієї південної частини країни.

До польових робіт населення приступало восени. Спершу заступом, мотикою чи дерев’яним плугом сяк-так спушували грунт, потім вручну чи за допомогою оригінального плуга-сівалки висівали у свіжу ріллю зерно. Жали глиняним серпом з установленим в нього крем’яними зубчиками, молотили на т оку ціпом чи спеціальними санками, в полозки яких вкраплювалися кремнічки. Нерідко це робила своїми копитами домашня худоба. Збіжжя мололи на примітивних глиняних зернотерках, продуктивність яких, як показали досліди археологів, була в 5–10 разів нижчою, аніж ручних жорен.

Основною зерновою культурою був ячмінь, з якого пекли коржі і варили пиво. Вирощували також пшеницю-двозернянку, в якої під час молотьби зерно погано відокремлюється від лучки, просо (сого), яке в Іраці називають дурра, ряд городніх культур (горох, боби, гірчицю тощо), лікарські рослини, а на підвищеннях, куди не сягали паводкові води, закладали фінікові плантації. Для населення Месопотамії фінікова пальма була справжнім «деревом життя», як її там називали, бо з неї вироблялося близько 360 видів різноманітної продукції. Потроху вирощували також яблуні, гранатове дерево, а в другій половині ІІІ тис. до н.е. – і виноград. Основною технічною культурою служив кунжут (сезам), із якого виготовляли олію для натирання та культового ритуалу.

Важливу господарську роль відігравало й тваринництво. На заболочених луках та гірських пасовиськах населення випасало кіз, овець, велику рогату худобу. Бики та осли служили тягловою силою. Розвивали також птахівництво.

З підвищенням продуктивності праці ремесла поступово відокремлювалися від сільського господарства.

Здавна розвивалися в Південній Месопотамії ремесла, особливо будівельна справа, теслярство, суднобудування, гончарство, ткацтво, чинбарство, пивоваріння, виробництво парфумів та ін. З місцевої сировини ремісники мали в своєму розпорядженні лише глину, очерет, шерсть, шкіру і льон. Бог мудрості Еа вважався покровителем гончарів, ткачів, ковалів і інших майстрових. Вже в цей ранній період цеглина піддавалася випаленню в печах. Для облицьовування будівель користувалися глазуруючою цеглою. З середини середині ІІІ тис. до н.е. для виробництва посуду став вживатися гончарний круг. Найцінніші судини покривалися емаллю і глазур'ю.

Убогість сировинної бази змушувала населення виготовляти знаряддя праці, навіть інструмент, із глини. Глина та очерет служили також основним будівельним матеріалом.

Шумерські майстри оволоділи методами литва, клепки, паяння. З міді виготовляли різні знаряддя праці та зброя, навчилися також одержувати бронзу. З міді, золота і срібла робили прикраси із застосуванням техніки філіграні і зерна, а також посудини і світильники. Серед похороненого інвентарю знайдені виготовлені із золота, срібла і міді, шоломи, сокири, кинджали і списи, зустрічається чеканка, гравіювання і зернь. Серед міських ремісників було багато будівників домів. В будівництві типовим є використовування плоско-опуклої цеглини і кладу «в ялинку». Деревооброблювальне ремесло представлено виготовленням возів і колісниць, човнів, меблів, музичних інструментів. З льону і шерсті робляться тканини. Відомий спосіб виготовлення фаянсу. Можливо, найстародавніший скляний зливок, що зберігається в Британському музеї і датований першою половиною ІІІ тис. до н.е., був знайдений при розкопках Ереду.

Відбувається відділення торгівлі від ремесла. З общин виокремлюються спеціальні торговці – тамкари, які займаються обміном товарів і продуктів. Здійснюються операції по купівлі-продажу землі, будинків, худоби, рабів усередині країни. Мірилом вартості при цьому служать зерно і худоба, але використовується вже і металевий еквівалент – мідь і срібло. Розвивається торгівля з Серією, Закавказзям, Іраном, островами і побережжям Персидської затоки. Шумерські міста виводять торгові колонії аж до північних і східних межею Месопотамії. Ремесла і торгівля зосереджується в міських центрах, росте площа міст, збільшується число їх жителів.

Південна Месопотамія не мала в своєму розпорядженні багатьох матеріалів, їх знахідки в Уре свідчать про жваву міжнародну торгівлю. Золото доставляли із західних областей Індії, ляпіс-лазур – з території сучасного Бадахшана в Афганістані, камінь для судин – з Ірану, срібло – з Малої Азії. В обмін на ці товари шумери продавали шерсть, зерно і фініки.

Обмін і торгівля зумовили в Шумері зародження грошового обігу, хоча в своїй основі господарство продовжувало залишатися натуральним. Вже по документах з Шуруппака видно, що мідь виступала як міра вартості, а згодом цю роль грало срібло. На першу половину ІІІ тисячоліття до н.е. відносяться згадки про випадки купівлі-продажу будинків і земель. Разом з продавцем землі або будинки, одержуючим основну платню, в текстах згадуються ще і так звані «їдці» купувальної ціни. Це були, очевидно, сусіди і родичі продавця, яким давалася деяка додаткова платня. В названих документах ще позначалося панування норм звичайного права, коли всі представники сільських общин мали право на землю. Платню одержував і писар, який оформляв продаж.

Життєвий рівень стародавніх шумерів був ще низький. Серед хатин простого народу виділялися будинки знаті, проте не тільки найбідніше населення і раби, але і люди середнього по тому часу достатку тулилися в крихітних будинках з серцевої цеглини, де рогожі, зв'язки очерету, заміняючи сидіння, і глиняний посуд складали майже всі меблі і начиння. Житла були неймовірно скупчені, вони розташовувалися у вузькому просторі міських стін; не менше за четверть цього простору займали храм і палац правителя з господарськими спорудами при них. В місті знаходилися великі, ретельно побудовані державні засіки. Одяг шумерів складався з пов'язок на стегнах і грубих шерстяних плащів або прямокутного шматка матерії, обмотаного навколо тіла. Примітивні знаряддя праці – мотики з мідними наконечниками, кам'яні зернотерки, – якими користувалася маса населення, робили працю незвичайно важкою. Їжа була мізерною: раб одержував близько літра ячмінного зерна в день. Умови життя і побуту пануючого класу були, зрозуміло, іншими, але навіть знать не мала вишуканої їжі, ніж риба, ячмінні і зрідка пшеничні коржики або каша, кунжутне масло, фініки, боби, часник і не всякий день – баранина.

Земля в шумерському місті-державі ділилася на дві частини. Одна знаходилася у власності територіальної общини, але передавалася в індивідуальне володіння великим сім'ям, з яких складалася община. Ця земля могла продаватися і купувати, а отже, могли бути створений крупні земельні володіння у окремих осіб. Інша складала фундацію храмової землі. Вона у свою чергу ділилася на декілька категорій: власне храмова земля, доходи з якою поступали на потреби культу і храму; земля, що роздавалася храмовому персоналу в невідчужуване і спадкове користування за виконання обов'язків; нарешті, земля, що здавалася в оренду із сплатою певної частки урожаю.

Частина природно зрошуваних полів була «власністю» богів і у міру переходу храмового господарства у ведення їх «заступника» – царя ставала фактично царською. Обробка високих полів і полів – «болота» вимагала великих витрат праці і засобів, тому тут поступово складалися відносини спадкового володіння. Поява спадкового володіння сприяла руйнуванню зсередини колективного землеробства сільських общин. Правда, на початку ІІІ тис. до н.е. цей процес протікав ще дуже поволі.

Землі сільських общин були спрадавна розміщені на природно зрошуваній території. Звичайно, не вся природно зрошувана земля була розподілена між сільськими общинами. Вони мали свої наділи на тій землі, на полях яких ні цар, ні храми не вели свого власного господарства. Лише землі, які не знаходилися в безпосередньому володінні правителя або богів, були розчленовані на наділи, індивідуальні або колективні. Індивідуальні наділи розподілялися між знаттю і представниками державного і храмового апарату, а колективні наділи зберігалися за сільськими общинами. Дорослі чоловіки общин були організовані в окремі групи, які і на війні і на сільськогосподарських роботах виступали спільно, під керівництвом своїх старост. В Шуруппаке вони називалися гуруш, тобто «сильні» «молодці»; в Лагаше в середині ІІІ тис. до н.е. вони називалися шублугаль – «підлеглі царя».

Наділи, передаванні окремим особам або, можливо, в деяких випадках і сільським общинам, були невеликими. Навіть наділи знаті у той час дорівнювали лише декільком десяткам гектарів. Деякі наділи віддавалися безвідплатно, а інші за податок, що дорівнював 1/6 – 1/8 урожаю.

Власники наділів працювали на полях храмових (пізніше також царських) господарств зазвичай місяця чотири. Тяглова худоба, а також плуг і інші знаряддя праці видавали їм з храмового господарства. Вони обробляли і свої поля за допомогою храмової худоби, оскільки на своїх маленьких ділянках тримати худобу не могли. За чотири місяці роботи в храмовому або царському господарстві вони одержували ячмінь, в невеликій кількості – эммер, шерсть, а в решту часу (тобто в перебігу восьми місяців) годувалися урожаєм з свого наділу.

Швидкими темпами розвиваються рабовласницькі відносини. Основним джерелом рабства є війна. Як і раніше поширені терміни, що позначаються ідеограмами «чоловік (жінка) чужої (гірської) країни». Очевидно, це захоплені під час походів полонені, обернуті в рабство. Враховувалася їх кількість, вік, стать, наявність у них дітей, розподіл по робочих загонах, видача ним продовольства і т.д. Рабів рахували по головах. Поряд з ім'ям раба ніколи не вказували ім'я батька, як це робилося для вільної людини. Рабів клеймили, утримували в колодках, нерідко вони працювали під контролем наглядачів, піддавалися побоям. Рабині працювали як прядильниці, ткалі, зернотерщиц, носильщиц, працювали на кухнях і скотних дворах. Рабів-чоловіків використовували як землекопів, носильників, садових працівників. Раби були храмовими і в приватній власності. В храмах рабів використовували не тільки на важких роботах, але і в культових церемоніях, наприклад як півчих. Храми володіли значною кількістю рабів (близько 100–200). В приватних господарствах число їх було невеликим (1–3), а в господарствах правителя – декілька десятків. Припускають, що в цілому, наприклад, в Лагашській державі на 80–100 тис. вільних доводилося більше 30 тис. рабів, в Шуруппаке на 30–40 тис. вільних – 2–3 тис. рабів. Раби коштували від 15 до 23 сикелей срібла (1 сикель ≈ 8 гр.).

Окрім рабів в шумерському суспільстві було багато підневільних працівників: що розорилися і позбавилися своїх наділів общинники, молодші члени бідних сімей, особи, пожертвувані в храми по обітниці, прибульці з інших общин, за ті або інші злочини, що вчинив громадяни. Такі підневільні працівники трудилися поряд з рабами як в храмових, так і в приватних господарствах, їх положення було близьким до рабського. Верхівку шумерського суспільства Ранньодінастічного періоду складав клас рабовласників. До нього належали родова знать, вище жречество, представники адміністрації, значення служивої аристократії все більш зростало. Всі вони володіли великими ділянками землі, десятками рабів і підневільних працівників.

Раби працювали круглий рік. В рабів обертали полонених, захоплених на війні, рабів купували і тамхарами (торговими агентами храмів або царя) за межами держави Лагаш. Їх праця використовувалася на будівельних і зрошувальних роботах. Вони несли охорону полів від птахів і використовувалися також в садівництві і частково в господарстві скотарства. Праця їх застосовувалася також в рибальстві, що продовжувало грати значну роль. Умови, в яких жили раби, були надзвичайно важкими, і тому смертність серед них була величезна. Життя раба мало цінувалося. Є дані про те, що рабів приносили в жертву.

Клас дрібних виробників, що становить приблизно половину населення в шумерському місті-державі, був представлений рядовими общинниками, вододіючими невеликими наділами громадської землі, з'єднаними в територіальні і багатосімейні общини.

Подальша історія Шумера пов'язана із загостренням суперечностей між вільними общинниками і рабовласницькою знаттю, інакше кажучи, з розвитком рабовласницької держави. Безперервні війни між шумерськими державами лише загострювали цей процес і привели врешті-решт до перемоги Саргона над містами Шумера.