Реферат: Д. Яворницький - співець запорізького козацтва

Реферат: Д. Яворницький - співець запорізького козацтва

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКА ДЕРЖАВНА МЕДИЧНА АКАДЕМІЯ

КАФЕДРА ГУМАНІТАРНИХ НАУК

Реферат

«Д. ЯВОРНИЦЬКИЙ – СПІВЕЦЬ ЗАПОРІЗЬКОГО КОЗАЦТВА»

Дніпропетровськ 2010

План

1. Вступ

2. Біографія

3. Заслання

4. Яворницький у історії запорізького козацтва

5. Історики про Д.Яворницького

6. Висновок

1. ВСТУП

Часом великих наукових звершень і досягнень в українській історичній науці, особливо у різних галузях вивчення історії України, була остання чверть XIX — початок XX ст. Це був дуже плодотворний період у розвитку української історіографії всупереч реакційній великодержавній політиці російського царизму щодо України і українського народу, національна свідомість якого дедалі зростала.

Саме у зазначеному періоді науково-творчу естафету корифеїв української історіографії М. Максимовича,М. Костомарова, Н. Куліша продовжили та значно розвинули багаточисленні дослідники історії України: В. Антонович, Д. Багалій, М. Василенко, М. Владимирський-Буданов, С. Голубєв, М, Грушевський, М. Дашкевич, М. Довнар-Запольський, Д. Дорошенко, І. Джиджора, О. Єфименко, В. Завитневич, П. Жукович, В. Іконніков, І. Каманін, В. Кордт, М. Кордуба, О. Лазаревський, ї. Лінніченко, В. Ляскоронський, О. Левицький, П. Лебединцев, Ф. Леонтович, М. Молчановський, С. Маслов, В. Модзалевський, І. Малишевський, І. Оглоблін, І. Огіенко, М. Слабченко, С, Томащівський, І. Шпитківський, Т. Флоринський, Ф. Фортинський, М. Ясипський та ін. Кожен із цих вчених мав своє амплуа, своє коло наукових зацікавлень; їх діяльність відбувалась неодночасно і з різною ступінню інтенсивності. Серед них особливо плідною була наукова творчість В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Багалія, В. Іконнікова. Ці вчені увійшли в історію української історичної науки як автори фундаментальних творів, заснованих на міцній джерельній базі та цілком окреслених їх наукових та суспільно-політичних концепцій.

Наукова творчість Дмитра Івановича Яворницького, визначного українського історика, археолога, етнографа, фольклориста і письменника, припадає на час діяльності багатьох з названих істориків і продовжувалась значний проміжок часу. 3 початку 80-х рр. XIX ст. і до кінця 30-х рр. XX ст., хоч останні роки моральних, ідеологічних та службових переслідувань академік АН УРСР Д. І. Яворницький фактично був позбавлений можливості плідно працювати і не друкувався.

Великий син Козацької України

Подолавши степи, кураїни

І тримаючи міцно перо,

Йде останній козак України

Пілігрим Яворницький Дмитро.

Академік Дмитро Іванович Яворницький (Еварницький; 1855 – 1940) є видатним дослідником історії запорозького козацтва і культурно-громадським діячем України кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Великий патріот України, він віддано працював на збереження національного потенціалу й сам був знаковою постаттю цього потенціалу. Учений вельми прислужився справі створення інтелектуального ґрунту для прийдешніх поколінь. Вагомим є внесок Д. Яворницького у вітчизняну науку, освіту, соціальні інститути, систему соціальних і творчих стосунків тощо.

2. БІОГРАФІЯ

Народився Д.І. Яворницький 8 листопада 1855 р. в с. Сонцівці Харківського повіту, Харківської губернії (нині с. Борисівка Дергачівського р-ну) у родині псаломщика. Початкову освіту здобув у рідному селі. 1874 р. поступив до Харківської духовної семінарії, але не скінчив її. Його вабили світські науки, особливо історія, література, мистецтво, це визначило подальші шляхи навчання та праці. У 1877 р. Яворницький покинув семінарію. Того ж таки 1877 р. він успішно склав екзамени на історико-філологічний факультет Харківського університету.       

Час навчання в університеті припадає на вельми сумний період в історії української культури і літератури. Наступ реакції в 70-80-х роках супроводжувався забороною української мови, переслідуванням прогресивних письменників і вчених. Тільки мужні люди, справжні патріоти вітчизняної культури могли зважитись у таких умовах активно працювати в галузі українознавства, публічно виступати на захист рідного письменства. У Харківському університеті такими були відомі вчені-філологи: Олександр Потебня, Микола Сумцов, наукові інтереси яких охоплювали всю слов'янську філологію. Від своїх вчителів Яворницький сприйняв і потяг до різносторонніх знань, і почасти їхню наукову методологію. У 1881 році він закінчив історико-філологічний факультет і був залишений позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання. За відхилення запропонованої теми з історії Фінляндії його позбавили можливості працювати в університеті. Одночасно молодий дослідник викладав історію в одній із гімназій Харкова. У період навчання та роботи в Харкові (1877–1885) Д.Яворницький майже щороку під час канікул або відпусток вирушав у подорожі запорізьким краєм, витрачаючи на це свій і без того мізерний заробіток. Він обстежив усі місця, де колись містилися коші, місця господарської діяльності козаків, битв із ворожими військами, фортеці, лісові урочища, дніпровські пороги, степові могили, церкви і монастирі на величезній території колишнього Запорізького краю. Там учений робив археологічні розкопки й топографічні виміри, замальовки пам'ятних місць, збирав документи і матеріали, свідчення старожилів, пісні, думи, легенди, перекази про життя і подвиги запорожців. Усе це дало дослідникові величезний матеріал для написання історії запорозьких козаків та славнозвісної Січі. Він невтомно розшукував документи в архівах Харкова, Катеринослава, Одеси, Києва.

Молодого обдарованого історика у 1883 році обирають членом Історико-філологічного товариства, яке було засноване при Харківському університеті, що діяло з 1877 року. Там працювали О.Потебня, М.Сумцов, Д.Багалій, О.Єфименко, І.Манжура.

У Харкові місцеві чиновники робили все, щоб перешкодити молодому вченому працювати у галузі українознавства. Під підозрою виявилися і його експедиції в Запорізький край та публічні виступи. Це привело до того, що Д.І.Яворницький влітку 1855 року переїхав до Петербурга, де влаштувався викладачем історії і літератури приватної гімназії, викладав в кадетському корпусі, театральному училищі. Працював в архівах.

Тут він близько зійшовся з І. Рєпіним, В. Стасовим. Дружба з І. Рєпіним збережеться на все життя. Відомо, що Д.І. Яворницький був діяльним радником великого російського художника у створенні знаменитої картини “Запорожці" і навіть позував йому в одязі січового писаря. Тоді ж у гуртку прогресивної інтелігенції Яворницький познайомився з художниками М. Микешиним, І. Шишкіним, К. Маковським, зустрівся з корифеями української сцени М. Кропивницьким, М. Заньковецькою, М. Старицьким, М. Садовським, М. Саксаганським, І. Карпенко-Карим.

3. ЗАСЛАННЯ

У 1892 році за настійною вимогою тодішнього міністра освіти Делянова Яворницького було заслано на три роки до Ташкента під нагляд поліції із забороною викладання. Але й цей час він використав в інтересах науки. Саме у Середній Азії він посилено працював над монографією про народного героя Івана Сірка. Історична праця охоплює останній період життя і діяльності Івана Сірка (1659–1680), коли розквітнув його талант політичного діяча і полководця. Д.І. Яворницький здійснив історико-топографічне і археологічне дослідження і в 1893 році опублікував “Путівник по Середній Азії”.

У 1895–1896 рр. Д.І. Яворницький працював у варшавських архівах. У 1896 р. на запрошення В.Ключевського він приїхав до Москви і став приват-доцентом Московського університету, де до 1905 року читав курс археології, історії України і запорізького козацтва. Під час перебування у Москві Дмитро Іванович відвідував літературно-художній гурток, у якому брали участь А.Чехов, В.Короленко та інші прогресивні літератори.

У 1901 році Д.І. Яворницький захистив при Казанському університеті магістерську дисертацію, в основу якої було покладено перший том “Історії запорізьких козаків”.

Щоб мати уявлення про місця, де доводилось бувати запорожцям під час морських походів і в тяжкий час турецької неволі, а також для роботи в архівах, Яворницький їздив до Туреччини, Ірану і Палестини. За словами самого Д.І. Яворницького, він “ слідами запорожців обійшов увесь світ ”. З 1905 р. й до кінця своїх днів Дмитро Іванович постійно жив у Катеринославі (з 1926 р. Дніпропетровськ) і очолював місцевий історико-археологічний музей.

Пам'ятник Дмитру Яворницькому на фоні Дніпропетровського історичного музею його імені.

4. ЯВОРНИЦЬКИЙ У ІСТОРІЇ ЗАПОРІЗЬКОГО КОЗАЦТВА

Д. Яворницькому належить пріоритет у створенні комплексного дослідження з історії запорозького козацтва. У працях ученого, передусім у фундаментальній трьохтомній “ Історії запорозьких козаків ”, здобули висвітлення різні аспекти історії запорозького козацтва: політичні та воєнні події, економічне життя, побут, торгівля, стосунки із зовнішнім світом, культура та духовний світ запорожців, природне середовище, в якому існувало козацтво . Окремі розвідки дослідник присвятив своїм улюбленим героям П. Конашевичу-Сагайдачному, І. Сірку, П. Калнишевському, О. Гладкому.

Яворницький зображений на картині Іллі Рєпіна «Козаки пишуть лист турецькому султану» писарем, у центрі картини.

Десятки років збирав Д. Яворницький “ залишки ” запорозької старовини і перекази народу про козаччину. Внаслідок цієї наполегливої праці вченого з’явилися монументальні збірки документальних, фольклорних і лексичних матеріалів . Багато джерел, зібраних істориком, ще чекають на публікацію.

5. ІСТОРИКИ ПРО Д. ЯВОРНИЦЬКОГО

Більш рельєфному визначенню місця, що його посідає Д. Яворницький у вітчизняному історіографічному процесі й в загалі в культурно-громадському житті України, сприятиме відтворення образу вченого в контексті минулого і сучасного, в історіографічній традиції й в уявленні широкого громадського загалу. Широчінь наукових інтересів і творчих та дружніх стосунків Дмитра Івановича, його довголітня плідна творча праця, активна громадська діяльність – все це передбачає, що узагальнюючий образ ученого має бути досить багатогранним і вельми насиченим. Узагальнюючий образ Д. Яворницького «складається» з мікро-образів , що створюються з оцінок і характеристик різних аспектів його діяльності: наукової, літературної, педагогічної, просвітницької, культурно-громадської та ін. й, нарешті, суто людських якостей особистості Д. Яворницького.

Й хоча мікро-образи Д. Яворницького формувалися внаслідок суб’єктивних оцінок і характеристик з боку його сучасників й представників наступних поколінь, порівняльний аналіз цих оцінок дозволяє «сконструювати» узагальнюючий образ ученого, визначити ті «константи», що є загально визначальними в оцінках Д. Яворницького як в минулому, так й сьогодні.

У створенні образу Д. Яворницького пріоритетним є його наукова творчість. В цьому плані важливу роль відіграє тема, що її досліджував вчений, а саме історія запорозького козацтва. Це є “вічна”, знакова для українства тема, що була й залишається пріоритетною у вітчизняній історіографії.

Процес формування образу Д. Яворницького його сучасниками відбувався двома шляхами: у безпосередньому спілкуванні з ученим й «заочно». В основі «заочного» (опосередкованого) формування образу було знайомство з творами вченого, численними статтями та рецензіями на них, з хронікальною інформацією в періодиці стосовно лекцій та екскурсій Д. Яворницького, його наукових експедицій, археологічних розкопок, обстежень і знахідок пам’яток, участі в тих, чи інших наукових, культурних й громадських заходах.

Серед значної частини української людності, головним чином селян, формування образу Д. Яворницького відбувалося внаслідок розповсюдження чуток про вченого - збирача пам’яток, який розкопує «могили» (так місцеві люди називали кургани), записує пісні та різні українські слова, а також про створений ним у Катеринославі музей, до якого він збирає старовинні речі.

 Відтворити образ вченого, що склався в уявленні його сучасників у їх безпосередньому спілкуванні з ним, можливо завдяки джерелам особового походження, передусім епістолярній спадщині Д. Яворницького і спогадам його колег, друзів, знайомих, рідних. Значна частина цих джерел вже введена до наукового обігу шляхом археографічного опрацювання (камеральних, «персональних» та серійних корпусних видань) і фрагментарної інтерполяції у текст монографій та статей.

Внаслідок особливостей своєї творчої лабораторії, залучення до співпраці широкого кола аматорів, частих подорожувань і переїздів (Харків, Петербург, Ташкент, Самарканд, Варшава, Москва, Катеринослав-Дніпропетровськ), громадської активності, викладацької і лекційної діяльності й, нарешті, відкритості, щирості й доброзичливості натури, Д. Яворницький мав широчінь творчих і дружніх стосунків, його добре знали в культурно-громадських колах Україні й за її межами.

На особливу увагу заслуговує дослідження творчих та дружніх стосунків Д. Яворницького, в контекст яких входили видатні вітчизняні та іноземні вчені, митці, священики, культурні й громадські діячі, представники соціальної еліти й пересічні мешканці провінційних міст і сіл. Вчений був позбавлений національної обмеженості . Серед колег, знайомих і друзів Дмитра Яворницького відзначимо діячів України, Англії, Німеччини, Польщі, Росії, Франції, Чехії: учених В. Антоновича, Д. Багалія, В. Біднова, Р. Брандта, О. Веселовського, М. Грушевського, А. Гьотце, Д. Дорошенка, М. Кареєва, В. Ключевського, М. Комарова, Ф. Корша, М. Костомарова, А. Кримського, О. Лаппо-Данилевського. М. Любавського, О. Міллера, Е. Міннза, Л. Нідерле, П. Пірлінга, Н. Полонську-Василенко, Ф. Поспішила, О. Потебню, М. Сумцова, О. Шахматова, письменників і поетів: І. Бєлоусова, К. Білиловського, В. Гіляровського, Б. Грінченка, М. Коцюбинського, Лесю Українку, Д. Мордовцева, Олену Пчілку, Панаса Мирного, В. Самійленка, М. Старицького, Л. Толстого, художників: С. Васильківського, М. Мікешина, І. Рєпіна, О. Сластьона, М. Самокиша, М. Струннікова, театральних діячів: М. Кропивницького, М. Садовського, П. Саксаганського, М. Заньковецьку, композитора М. Лисенка, музеєзнавців: М. Біляшівського, Б. Варнеке, громадських діячів: Г. Вашкевича, М. Дмитрієва, В. Леонтовича, О. Лотоцького, П. Пелехіна, П. Салодилова, П. Стебницького, Ю. Цвітковського, Є. Чикаленка та ін.

 За своїми історичними поглядами Д. Яворницький належав до напряму романтичного народництва в українській історіографії, з притаманним йому етнографізмом, романтизацією та героїзацією минулого, сталим інтересом до соціальної та побутової історії, до проблем мови, фольклору, піснетворчості, духовності українського народу. Творчість Д. Яворницького яскраво демонструє родову рису українських істориків-романтиків, якою, за визначенням І. Колесник, є культ джерел, нестримний потяг до їх розшуку та описання, що криється в мовно-літературній стихії українського романтизму . За образним висловом Н. Полонської-Василенко, Д. Яворницький “почепив серпанок романтизму на історію запорозького козацтва .

 Високу оцінку творам Д. Яворницького ще за його життя надали науковці й письменники О. Пипін, М. Сумцов, Д. Мордовцев, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, Ф. Корш, І. Франко, В. Данилов та ін. В рецензіях на книгу Д. Яворницького “Запорожье в остатках старины и преданиях народа» зазначалося, що «горячим, искренним чувством любви к родной старине проникнуты все страницы этой любопытной книги, посвященной прославлению Запорожья» .

Історики-позитивісти вважали Д. Яворницького не дослідником, а “співцем запорозької слави”, який ідеалізував запорозьке козацтво . За визначенням О. Лазаревського, “Історія запорозьких козаків” Д. Яворницького є не історичним твором, а “зводом відомостей щодо участі Запорожжя у подіях зовнішньої історії Малоросії”. Також “зводом ріжного матеріалу про запорожців”, - назвав цю монографію Д. Яворницького його молодший колега, історик Д. Дорошенко (1882-1951), з яким Дмитро Іванович співпрацював в Катеринославській вченій архівній комісії й товаристві “Просвіта”. Роль Д. Яворницького в розвитку вітчизняної історіографії Д. Дорошенко бачив в евристичній діяльності вченого, внаслідок якої була створена неоціненна джерельна база для майбутніх досліджень .

Академік В. Пічета (1878-1947), який у 1903 – 1905 рр. викладав у Катеринославі і співпрацював з Д. Яворницьким у місцевій архівній комісії, вважав його твори цікавими з точки зору “побутових картинок”, як “історичний опис”, але в цих творах, підкреслював В. Пічета, немає головного – історичного методу .

Істориком, який ідеалізував запорозьке козацтво, вважав Д. Яворницького і В. Голобуцький. Разом з тим, останній підкреслив також особливу джерельну цінність опублікованих Д. Яворницьким документальних збірок .

На думку сучасних дослідників, саме внаслідок занадто суворої однобічної критики з боку офіційної історіографії (передусім О. Лазаревського), яка не побачила новацій вченого у підході до висвітлення проблеми, Д. Яворницький припинив працю над 4-м томом “ Історії запорозьких козаків ” і спрямував свою діяльність на літературну творчість. Історик зневірився у власних силах вченого й досить самокритично писав у листах до друзів, що в нього не було “критичного розуму” і “широкого погляду на історичні явища” і що йому, “чим брати на себе звання ученого, або літерата”, краще було б працювати за своїми здібностями гарного лектора і оповідача.

Свої помилки Д. Яворницький пояснював всепоглинаючою пристрасною любов’ю до Запорожжя. «Если бы Вы знали, как я люблю своё Запорожье и его сердечных сиромах?! – писав історик в листі до Г. Маркевича. – Всё готов оставить, со всем готов расстаться, лишь бы только одна моя нога могла стоять на священной для меня земле…». Сенс свого життя Д. Яворницький бачив в науці, в якій були “ його серце, його пристрасть, весь запал його юності ” .

Проте усі – й суворі критики, й пристрасні шанувальники були одностайні в тому, що Д. Яворницький є великий трудівник і подвижник, неперевершений збирач пам’яток і знавець, навіть до дрібніших деталей, історії запорозького козацтва, безкорисливий, натхненний дослідник старовини.

Для сучасних істориків Д. Яворницький – вчений постає як сумлінний дослідник, якому були притаманні прогресивні й демократичні погляди на історичне минуле українського народу (Г. Сергієнко), як “ великий історіограф ”, дослідницька методика якого базувалася на “концептуальних імперативах М. Костомарова ”. Д. Яворницькому вельми імпонували ідея “народної історії” і високі художні якості творів М. Костомарова, намагання через використання фольклору більш адекватно відтворити історичні події минулого . В. Заруба відзначив, що Д. Яворницький є автором періодизації історії запорозького козацтва і що саме він завершив формування історико-етнографічного напряму в українській історіографії .

На думку І. Гапусенка, головна заслуга Д. Яворницького полягає в тому, що він, на відміну від офіційної історіографії, показав прогресивну роль козацтва від часів його виникнення й до 1775 р.

Професор М. Ковальський також вважає Д. Яворницького продовжувачем М. Костомарова у комплексному підході до висвітлення історії запорозького козацтва, істориком-новатором у розробці джерельної бази в дослідженні даної проблеми, зачинателем комплексного використання джерел (писемних, фольклорних, речових, зображувальних та ін.), які Д. Яворницький вперше в історіографії з такою повнотою й інтенсивністю сам розшукав, зібрав, опублікував і зберіг у численних творах, документальних збірках та музейних колекціях . Д. Яворницького можна уважати “піонером” комплексного джерелознавства у царині дослідження історії запорозького козацтва.

Cучасні вчені (І. Ковальова, І. Яременко та ін.) визнають Д. Яворницького також новатором й у царині археологічної науки, що стояв біля її витоків в Україні, започаткував такий її напрям, як археологія козацького періоду, розробив власну методику археологічних досліджень і створив один із перших посібників з археології .

Одним з ґрунтовних досліджень, присвячених творчості Д. Яворницького, є стаття В. Ульяновського, в якій здійснено глибокий аналіз сприйняття Д. Яворницьким минулого, його відношення до релігії й церкви, роль останніх в житті і творчості вченого . В. Ульяновський уважає Д. Яворницького “живою моделлю” козацького релігійного світогляду . В творчому доробку Д. Яворницького є переклади українською Літургії, Книги псалмів, твору св. Андрія (архієпископа Крітського) “Великого покаянного канону”. У 1920-ті рр. вчений виступав за відродження української церкви, за відправлення служби Божої рідною мовою.

Особливістю Яворницького - вченого було те, що він поєднував у собі історика-романтика з істориком-позитивістом, історика-митця з істориком-дослідником. Саме це поєднання “підводило” вченого до створення праць перехідного характеру, синкретичних жанрових форм відтворення історичної дійсності (історико-географічних, історико-фольклорно-етнографічних, художньо-етнографічних нарисів тощо) .

Невід’ємною складовою в творчості Д. Яворницького була його літературна діяльність. Його творча спадщина містить прозові (“Наша доля – Божа воля”, “За чужий гріх” та ін.) й поетичні твори (збірка поезій “Вечірні зорі”). Сучасні дослідники (Н. Василенко, М. Олійник-Шубравська, І. Руснак, Л. Скупейко) підкреслюють, що Д. Яворницький освоїв літературно-художні форми зображення дійсності.

Один із перших і глибоких дослідників художньої творчості Д. Яворницького літературознавець П. Єфремов уважав Дмитра Івановича письменником-кольористом, наслідувачем традицій етнографічного реалізму в українській літературі, для якого характерним був культ деталі, подробиці . Панас Мирний називав Д. Яворницького талановитим письменником, знавцем народної душі, а мову його творів – виразною і плавною .

На відміну від наукових, усі художні твори Д. Яворницького написані рідною українською мовою. Сучасники, в тому числі й письменники, відзначали гарну українську мову Дмитра Івановича , його велику любов до народного слова , що знайшло яскраве втілення в “Словнику української мови”, над яким вчений працював усе життя і який, разом з музеєм, вважав найкоштовнішим своїм скарбом .

Особливої популярності художні твори Д. Яворницького набули у селах, містечках, тобто в українській провінції. За висловом П. Єфремова, Дмитро Іванович був “масовим” українським письменником, який засвоїв “той тонкий характеристичний гумор оборотів української мови, котрі роблять її такою високо чарівною, єдиною по духу між останніми слов’янськими мовами”. Саме в мові бачив П. Стебницький велику силу таланту Д. Яворницького і уважав, що колись уривки з його творів будуть заведені в українські хрестоматії, як взірцеві .

Особливість творчості Д. Яворницького полягає також в тому, що його наукові праці відзначаються “поетичністю”, тоді як художні твори, навпаки, документальністю і етнографізмом.

Вчений сам усвідомлював, що він має поетичне “чуття” , а його “Історія запорозьких козаків” у декого асоціювалася із співом кобзаря. Д. Яворницький був істориком-художником, який яскраво і жваво зображував кращі риси запорожців і пробуджував любов до України . Його твори, за висловом М. Вороного, наповнені такою “чарівливою поезією”, що переносять читачів у часи козацтва. В наукових монографіях Д. Яворницького читачі знаходили такі місця, де історик стає вже поетом і “виливається бурхливим джерелом власних почувань” .

Неперевершений хист шукача й збирача пам’яток Д. Яворницький найбільш повно реалізував у царині музейної справи. Вчений став одним з провідних музейних діячів України, фундатором Дніпропетровського (до 1926 р. - Катеринославського) історичного музею, який він очолював понад 30 років (1902-1933).

І в музейній практиці Д. Яворницький орієнтувався на комплексний підхід – поєднання збирацької, експозиційної, просвітньої й науково-дослідної роботи. Новизною в музейній практиці були запроваджені Д. Яворницьким своєрідні комплексні екскурсії (поєднання екскурсії в залах музею з екскурсією на Дніпрові пороги). На жаль, вченому не вдалося реалізувати програму демонстрування “відкритих фондів”, втілення якої він почав у 1912 р. Неймовірний розмах музейної евристики Д. Яворницького є взірцем збирацької діяльності й для сучасних музейних співробітників. За висловом Д. Яворницького, “він носився, мов на крилах, по містах та селах”, видобуваючи різними засобами пам’ятки і наповнюючи ними музей. Він пишався тим, що залишить після себе великі скарби майбутньому поколінню.

Ім’я Д. Яворницького, як історика і директора Дніпропетровського історичного музею, було добре відоме в світовому науковому і музейному співтоваристві. Поряд з музейною роботою вчений здійснював активну діяльність у царині охорони пам’яток історії та мистецтва, виступав ініціатором і автором програм і заходів щодо проблеми збереження скарбів національної культури.

Д. Яворницькому належить образне визначення самої дефініції “музей”. В листі до відомого музейного діяча, фундатора і директора Херсонського краєзнавчого музею В. Гошкевича Дмитро Іванович писав, що “музей – це минуле, його історія, це душа, це – серце наших предків, а для нас – просторий храм, куди ми повинні входити з благоговінням, а виходити з глибокою повагою і палкою любов’ю до всього того, чим жили наші батьки, діди і прадіди й чому повинні наслідувати і навчатися усі ми і майбутні за нами покоління, поки стоїть земля і світить сонце” .

Талант Д. Яворницького, як чудового оповідача – імпровізатора, яскраво виявився в лекційній і екскурсійній діяльності вченого, внаслідок якої відбувалося безпосереднє спілкування Дмитра Івановича із широким громадським загалом його сучасників. З 1884 р., коли у Харкові, в біржовій залі, молодий науковець прочитав першу публічну лекцію про запорозьких козаків, розпочалася активна діяльність вченого у царині популяризації історичних знань. Лекції, що їх вчений читав майже протягом 60-ти років, здобули велику популярність і привернули численну аудиторію слухачів, які мали змогу уявити “у всіх дрібницях” життя запорозького козацтва. Цьому сприяли глибокі (до тонкощів) знання предмету дослідження, феноменальна пам’ять, музична і акторська обдарованість, вміння відтворити яскраві образи минулого, соковита мова. “Це були блискучі імпровізації”, - згадував екскурсії Д. Яворницького Остап Вишня. – Експонати буквально оживали в його вустах”. Свої лекції та екскурсії Д. Яворницький провадив в етнографічній манері, любив “пересипати” анекдотами, згадками про те, як до нього “привикла” та чи інша річ . На всяк випадок він мав “свою” примовку, “своє” слівце . В пам’яті багатьох відвідувачів музею закарбувався образ Д. Яворницького як чудового оповідача, виразна мова якого “ласкаво лунала” у залах музею, зачаровувала відвідувачів й, за висловом селянина А. Артеменка, “відкриваючи нам очі на нашу любу старовину, твердим ґрунтом залягала у нашу пам’ять і роїла багато думок”.

Безпосереднє сприйняття Д.Яворницького сучасниками відбувалося також внаслідок його дидактичної (викладацької) діяльності в гімназіях, училищах Харкова, Петербурга, Москви та Катеринослава, в Московському та Катеринославському університетах. Він став одним з перших професорів Катеринославського університету (29.07.1918 р.), розробив курс з історії місцевого краю, керував науково-дослідною кафедрою українознавства у Дніпропетровську (1921 – 1932 рр.). Саме в безпосередній комунікації (передачі знань) [5, 422] здобула яскравий прояв харизма Д. Яворницького, який був істориком “лекторського” типу.

Українська свідома громадськість покладала на Д. Яворницького своєрідне “соціальне завдання” – створити україномовні наукові та белетристичні твори з історії України . Ці твори повинні були б “захопити читачів і навернути їх до бажання грунтовніше познайомитись з минулим України, її історією” .

Д. Яворницький був своєрідною “сполучною ланкою” між українськими колоніями на теренах Російської імперії, співпрацював з багатьма діячами українського національного руху, представниками старої Київської, Харківської, Полтавської, Чернігівської, Одеської громад, членами Загальної безпартійної української організації, різних українських політичних партій, брав активну участь в благодійницьких товариствах та українських починах (шевченківських вечорах, святкуванні ювілеїв, відкритті пам’ятників тощо), боровся проти цензурного тиску на українське друковане слово, підтримував українські періодичні видання (“Киевскую старину”, “Раду”, “Рідний край” та ін.)

Активна громадська позиція Д. Яворницького, його енергія борця за рідну мову, культуру, самосвідомість українського народу, за право останнього на власну історію яскраво виявилася в діяльності вченого у просвітянському русу, передусім у катеринославській “Просвіті”, у співпраці з “Просвітами” інших міст України . Сучасники вважали Д. Яворницького “історичною особистістю”, “щирою українською душею”, борцем за незалежність України .

Д. Яворницького добре знали і поважали, він мав вплив на різні кола тогочасного суспільства, до нього постійно звертались за протегуванням у громадських й особистих справах. За висловом Євгена Чикаленка, Дмитро Іванович міг при нагоді агітувати за ту чи іншу українську справу, “поштурхати” за неї своїх вельможних знайомих . Д. Яворницького вважали “заступником” і “оборонцем” українських письменників .

Творча і громадська діяльність Д. Яворницького в українському співтоваристві розглядалася як така, що мала велике суспільне значення. Вчений здобув широке визнання в наукових й культурно-громадських колах України і Росії, про що свідчить обрання його членом багатьох наукових та інших товариств й, нарешті, академіком Української АН (1929 р.). Багато науковців вважали Дмитра Івановича своїм “хрещеним батьком”, духовним наставником в науці , “старим запорозьким дубом”, що велетенські стоїть на сторожі наукової справи й захищає молодих науковців .

В родинному та дружньому колі Дмитро Іванович виступав душею компанії, веселим, доброзичливим, щирим співрозмовником, з гострим почуттям гумору, цікавими оповіданнями. Всі, хто завітав до нього, згадували його гостинність, рідкісну доброту, братську любов до ближнього . Приятель вченого Петро Салодилов відзначав “дар” Д. Яворницького “діяти на людей” . Дмитро Іванович вельми любив “погомоніти” із молоддю . Приятелі вважали вченого вірним щирим другом. В пам’яті колег Дмитро Іванович залишився щедрою людиною, що завжди відгукувався на прохання, допомагав, сприяв своїми зв’язками з впливовими особами тощо .

Майже усі, хто спілкувався з Д. Яворницьким, сприймали його як типового, етнографічного українця, з притаманним цьому типові “художнім” стилем мислення, прикрашенням минулого життя й свідомості . Не тільки в творчості, але й у повсякденному житті Д. Яворницького, в його побуті й лексиконі, була постійно “присутня” запорозька тематика. На думку Д. Дорошенка, Д. Яворницький “ціле своє життя присвятив культу запорозького козацтва” . П. Панч побачив в Д. Яворницькому “живого запорожця” , а М. Рильському він здавався запорожцем – характерником, сучасником тих подій, про які розповідав. “Правовірним українцем” з веселими запорозькими розповідями, що створювали “образ козака”, - таким залишився Дмитро Іванович в уявленні московського літературного співтовариства кінця 1890-х – поч. 1900-х рр. На письменника О. Ільченка Д. Яворницький справив враження “поетичного і хитруватого українця, котрий і сам скидався інколи на того ж таки козака Мамая”, а режисер В. Галицький “побачив” Дмитра Івановича “кошовим отаманом”, який здавалося, лише випадково переодягнений в теперішній одяг.

У випадку з Д. Яворницьким, як вважає В. Ульяновський, стався рідкісний факт проникнення історика у “предмет” своїх студій до такої міри, що останній став осердям особистого життя самого дослідника; відбулося “органічне поєднання суб’єкта і об’єкта вивчення, автора і героя, історичних реалій і суб’єктивно-інтимних, навіть інтуїтивних почуттів” . Й тому вельми символічним виглядає зображення Д. Яворницького в образі козака-писаря на картині І.Рєпіна (який був близьким другом вченого) “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”. Це зображення символізувало психологічне й інтелектуальне “злиття” Д. Яворницького з предметом його дослідження [40, 766]. На думку В. Ульяновського, Д. Яворницькийй постає символічним “подвійним каталізатором” вивчення козацької ментальності: як дослідник і одночасно як “жива модель” козацького світогляду.

В уявленні сучасників Д. Яворницький постає захопленим, натхненним дослідником і популяризатором української історії, неперевершеним знавцем козаччини і шукачем пам’яток старовини, подвижником в науці, ученим з широким дослідницьким діапазоном, істориком-митцем, високим патріотом України, активним діячем національного руху, щирим українцем.

Окремо треба підкреслити видатну роль Д. Яворницького в культурно-громадському житті Наддніпрянщини й передусім міста Дніпропетровська (до липня 1926 р. – Катеринослава). Творча “співпраця” вченого з містом розпочалася ще на початку 1880-х рр., а у 1905 р. Дмитро Іванович остаточно переїхав до Катеринослава, де прожив до кінця життя (5.08.1940 р.) і де понад 30 років очолював Історичний музей (музей ім. О. Поля), викладав в середніх та вищих навчальних закладах, керував губернським архівним управлінням, науково-дослідною кафедрою українознавства, написав історію міста (1937 р.), постійно перебував у гущині місцевого життя. Вчений мав надзвичайну популярність; його знали майже усі дніпропетровці та мешканці навколишніх сіл. За висловом академіка М. Сумцова, Д. Яворницький був “катеринославським старожилом”, який своєю працею, своїми знаннями, передусім музеєм, прикрасив весь край. Безумовно, головним для Дмитра Івановича був музей, який друг історика Яків Новицький назвав “безсмертною славою” Д. Яворницького.

Історію Дніпропетровська не можливо уявити без імені Д. Яворницького, як не можливо уявити культурний ландшафт Дніпропетровська без створеного ним Історичного музею. Останній мав і має метафізичний статус в культурному просторі міста, був і залишається центром місцевого культурного життя. Символічним здається розташування музею на горі, в центрі площі між гірничим університетом (символом інтелекту) і Преображенським собором (символом духовності). Музей “ввібрав” у себе (у вигляді пам’яток) здобутки людського розуму й духу. Видатна роль в збереженні й вивченні цих пам’яток належить академікові Д. Яворницькому, все життя якого було спрямоване на розширення обріїв рідної культури, розкриття величі духовної спадщини українського народу. За висловом Д. Яворницького, він все життя працював для своєї дорогої України і для свого народу .

В історіографічній традиції і в уявленні як його сучасників, так й сьогоднішніх поколінь, Д. Яворницький залишається вченим-подвижником, великим трудівником, носієм і виразником кращих почуттів й заповітів українського народу , вченим, який своїми творами пробуджував національні почуття і любов до Батьківщини . Сучасники вважали Д. Яворницького людиною духу та вищих, небуденних вимог, “велетнем” в науці про Україну.

Такою вважається постать вченого й сьогодні. Українська громадськість не відрізняла Яворницького - вченого від Яворницького – громадянина, убачала в його особистості дослідника і популяризатора вітчизняної історії, оборонця рідної культури, активного діяча українського національного руху. Й сьогодні творча спадщина вченого продовжує “працювати” на здобуття нових знань, збереження історичних традицій, формування національної самосвідомості українського народу.

Висновок

Для Яворницького характерним було те, що він не обмежувався колом лише наукових, так би мовити, академічних досліджень, не був кабінетним вченим, а бачив своє покликання у популяризації в широких народних масах придбаних ним відомостей з історії, особливо України, шляхом проведення музейних екскурсій, читання публічних та учбових лекцій. Його життєва місія, невтомно та цілеспрямовано ним здійснювана, полягала у фіксації та збереженні у збірках Катеринославського, а пізніше Дніпропетровського історичного музею виявлених ним різноманітних типів та видів джерел з історії запорозького козацтва та місцевого краю — письмових, речових, усних, етнографічних та інших. Це, безперечно, виділяє Яворницького серед інших тогочасних істориків і визначає його місце в українській історичній науці та історіографічному процесі.

Яворницький — засновник нового напрямку в українській історіографії, пов’язаного з новим підходом у методиці залучення та використання історичних джерел. Вперше у дослідженнях з історії України ним широко залучались та аналізувались поряд з письмовими джерела різних інших типів: фольклорні, різноманітні зразки усної народної творчості, у переважній більшості вперше ним зафіксовані (народні перекази, спогади старожилів, нащадків запорозьких козаків, записи творчості кобзарів, приказки, народні пісні), пам’ятки матеріальної культури й побуту, дані топоніміки, гідрографії, історичної географії, народної медицини, народних вірувань, тощо. Всі ці свідчення у сукупності вчений використовував для розкриття багатогранної та всебічної історії широких народних верств, особливо українського козацтва. Слід зазначити, що не лише до Яворницького, але й після нього таких комплексних праць з історії України ніхто не виконував.

Відносно Д. 1. Яворницького, слід підкреслити, що хоч у своїй центральній проблематиці — історії запорозького козацтва — він мав попередників («козацькі літописи», «История Русов или Малой России», твори П. Симоновського, С. Лукомського, В. Рубана, О. Рігельмана, Й. Енгеля, Я. і О. Маркевичів, Д. Бантиша-Каменського, М. Маркевича, ЇХ Куліша, М. Костомарова, В. Антоновича), проте ні один з них не застосовував усього комплексу різних типів джерел у своїх дослідженнях. Заслугою Яворницького було звернення до вивчення середовища проживання козаків, майже у тотожньому ареалі їх проживання з врахуванням аутентичних природних, кліматичних умов та топонімії, що, на жаль, нащадки запорожців у сталінські часи (довоєнні та повоєнні) легко віддали на поталу та знищення (і не лише в результаті затоплення під час будівництва каскаду гідроелектростанцій на Дніпрі). Широке застосування народних переказів, оповідань, народних пісень та ін. зразків фольклору, у тому числі записаних і самим Яворницький, у значній мірі сприяло реконструкції народного життя козацьких часів.

Особливості творчого шляху та об’єктивних несприятливих умов діяльності Яворницького позначились на тому, що він не був спроможним повністю реалізувати свої потенційні можливості. Ці ж обставини стали на перешкоді й у створенні та розвитку його наукової школи. Лише поодинокі його послідовники і учні (наприклад, К.Г. Гуслистий) зуміли продовжити естафету свого вчителя, хоч і були змушені, всупереч своїм глибоким переконанням, пропагувати штучний «класовий» підхід, гіперболізувати соціальні конфлікти на Запоріжжі, і все ж .піддавались гострій і несправедливій критиці та обвинуваченням з боку сталіністів в особі Кагановича і його клевретів на Україні у «буржуазному націоналізмі», як раніше і його вчитель — академік Яворницький.

Література:

1.         Абросимова С.В. Дмитро Яворницький.

2.         Василенко Н.Є. Д.І. Яворницький – письменник

3.         Двірна К.П. Сучасні проблеми історіографічної дослідженості творчості Д.І. Яворницького

4.         Ковальський М.П. Невтомний дослідник

5.         Неопубликованные письма Д.И. Яворницкого к И.Е. Репину

6.         Чабан М. Сучасники про Д.І. Яворницького.

7.         Шаповал І. Козацький батько: Образ Д.І. Яворницького у спогадах письменників, діячів культури і науки.

8.         Шубравська М.М. Д.І. Яворницький: Життя, фольклористично-етнографічна діяльність.

9.         Эварницкий Д.И. Гетман Пётр Конашевич Сагайдачный

10.      Яременко І.І. Д.І. Яворницький: археологічні дослідження