Курсовая работа: Внутрішня і зовнішня політика Ярослава Мудрого

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ВНЗ «УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Внутрішня і зовнішня політика Ярослава Мудрого

Курсова робота

Ужгород – 2009 р

Зміст

Вступ

Розділ 1. Внутрішня політика Ярослава Мудрого

Розділ 2. Дипломатія Ярослава Мудрого

Розділ 3. Ярослав Мудрий як розбудовник на ниві культури

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

В історії розвитку Київської Русі визначне місце посідає період, коли у Київській Русі княжив Ярослав, шанобливо названий сучасниками Мудрим. Правління Ярослава Мудрого було одним із найблискучіших періодів нашої минувшини. Саме в роки княжіння Ярослава було закладено ті підвалини вітчизняної культурної традиції, які, проявляючись в архітектурі та історіографії, образотворчому мистецтві, книжній освіченості й монастирському житті, продовжували розвиватися у східнослов’янських народів упродовж усіх наступних століть. При Ярославі Мудрому культура Давньої Русі розкрилася в усій повноті й багатстві, а Київ перетворився на одне з найбагатолюдніших й найкрасивіших міст Європи.

Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Володимира – посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Як свідчать літописи, Ярослав Мудрий не стільки князем-дружинником, князем-завойовником, скільки князем-будівником, князем-просвітителем. За князювання Ярослава Мудрого на Русі остаточно утвердилося християнство. З його ім'ям пов'язаний і небачений доти розквіт давньоруської культури. Князя можна з повним правом назвати фундатором книжності й вченості на Русі. Літописець Нестор з великою шаною зазначав, що Ярослав «до книжок виявляв завзяття, часто читаючи їх і вночі, і вдень. І зібрав книгописців силу, що перекладали з грецької мови на слов'янську. І написали вони багато книжок...»[1].

Предметом дослідження є висвітлення аспектів внутрішньої та зовнішньої політики, дипломатичної діяльності та культурних процесів Київської Русі за часів княжіння Ярослава Мудрого.

Часи князювання Ярослава Мудрого у Києві позначилися значним посиленням держави, зміцненням нових кордонів Київської Русі, інтенсивним будівництвом і прикрашанням міст, піднесенням ремесел і сільського господарства, міських та сільських промислів, внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Ці успіхи сприяли зростанню авторитету Київської держави у середньовічному світі. А це, в свою чергу, поклало династичні зв'язки дому Ярослава з панівними династіями Європи.

Об’єктом дослідження курсової роботи є державотворча та культурна діяльність Ярослава Мудрого.

Актуальність теми даної курсової роботи визначається тим, що розвиток української історичної науки на сучасному етапі зумовлює вивчення свого минулого через дослідження діяльності кращих державних правителів. Адже ставши князем, Ярослав пішов по шляху батька. При ньому була відтворена єдність Русі, зосередження влади в руках великого князя, підпорядкуванню Києву окремих російських земель, за допомогою напряму туди великокняжих синів-намісників стало тією політичною основою, на якій розвинулися нові господарські процеси, розцвіли міста, ускладнилося суспільне життя, рушила вперед культура країни.

Метою даної курсової роботи є проведення об’єктивного аналізу історичної спадщини Ярослава Мудрого, визначення його особистого внеску у розквіт багатьох аспектів українського суспільства: внутрішньої та зовнішньої політики, дипломатії та культури.

Для досягнення визначеної мети, ми поставили перед собою ряд наступних завдань:

· охарактеризувати діяльність Ярослава Мудрого як видатного державного діяча;

· проаналізувати внутрішню політику Ярослава Мудрого ті її результати для Київської Русі;

· дати оцінку дипломатичній діяльності Ярослава Мудрого;

· висвітлити основні аспекти розквіту культурного життя Київської Русі та визначити внесок в нього князя Ярослава Мудрого.

Джерельною базою нашого курсового дослідження виступають опубліковані пам’ятки та літописи української та руської історії. Зокрема це «Іпатіївський літопис»[2], який є компіляцією двох пам'ятників: київського зведення 1198 р. і продовжуючого його галицько-волинського повіствування, яке було доведено до кінця XIII ст. «Лаврентіївський літопис»[3] – пергаментний рукопис, що містить копію літописного зведення 1305 року. Складений в 1377 року групою невідомих переписувачів під керівництвом ченця Нижегородського Печерського монастиря Лаврентія за списком початку 14 століття. Історичний твір «Хроніка польська» («Chronica Polonoruir»). Автору «Хроніки польської» історики дали ім'я Галла Аноніма. Вона доведена до 1113 р. До історії України має найбільше відношення опис походу Болєслава Хороброго на Київ у 1018 р. та відомості про міжусобну боротьбу на Русі.[4] Об’єднуючим джерелом є для нас «Повість врем'яних літ»[5] літописне зведення, складене у Києві на початку ХІІ століття, пам’ятка історіографії та літератури Київської Русі.

Розглядаючи джерельну базу, ми можемо зазначити, що вона для є досить широкою. На сторінках перерахованих нами пам’яток висвітлено багато подій пов’язаних з політичною та державною діяльністю Ярослава Мудрого, що говорить про достатність джерельного матеріалу для вивчення даної теми.

Історіографічною базою курсової роботи виступають ґрунтовні праці провідних вчених присвячені вивченню біографії та діяльності Ярослава Мудрого. В першу чергу акцентуємо увагу на змістовній праці Толочко П. П. «Ярослав Мудрий».[6] На нашу думку, книга представляє інтерес, тому що написана на багатому документальному матеріалі й присвячена детальному опису життя та діяльності видатного будівничого Київської Русі – князя Ярослава Мудрого.

Змістовна праця видатного історика М. Грушевського «Ілюстрована історія України» заслуговує нашої уваги тим, що в ній вчений не обійшов своєю увагою діяльність видатного князя Ярослава Мудрого. В цій праці присвячено цілий розділ «Ярослав; Ярославичі»[7] аналізу політичної діяльності Ярослава чим, на нашу думку, і є важливим для нашого дослідження, адже М. Грушевський відомий вчений в галузі історії України. І його положення заслуговують пильної уваги.

Для вивчення культурно-просвітницького вкладу у розвиток Київської Русі інтересною є праця російського вченого Глухова А. Г. «Мудрые книжники Древней Руси: От Ярослава Мудрого до Ивана Федорова».[8] В книзі розказується о найбільших і найвидатніших книжних зібраннях починаючи з першого, заснованого Ярославом Мудрим.

Законодавча діяльність Ярослава досить змістовно висвітлена в монографії російського вченого Зиміна О. О. «Правда русская»[9]. Монографія підводить висновки його вивченню юридичним кодексом Давньої Русі – Правди Руської, яка закладена в основу пам’ятників феодального права на території Русі и Росії, України та Білорусії.

Серед посібників треба відзначити працю Дорошенко Д. «Нарис історії України»[10], у першому томі якої автор досить вдало розкриває державницьку діяльність Ярослава Мудрого.

Крім змістовних праць та посібників в роботі нами використано ряд статей у збірниках та перевиданнях відомих вчених, які стосуються різних питань діяльності Ярослава Мудрого. Це Крип'якевич І. «Князь Ярослав Мудрий»[11], стаття Панаса К. Ярослав Мудрий у його книзі «Історія Української Церкви»[12] та багато інших.

В процесі написання даної курсової використано сукупність загальнонаукових методів: метод аналізу наукових праць, метод аналізу, метод порівняння, а також – поєднання історичного та логічного методів, і міждисциплінарного підходу з використанням даних історії, політології, країнознавства та інших дисциплін.

Хронологічні межі дослідження визначені роками життя та діяльності Ярослава Мудрого – близько 978 – 20 лютого 1054 року, Ростовський князь – 987-1010 рр., Новгородський князь – 1010-1034 рр., великий князь Київський 1016-1018, 1019-1054 рр..

Географічні рамки дослідження визначається історичними кордонами Київської Русі на момент правління князя Ярослава Мудрого – від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні аж до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів’їв Волги та Дону на сході.

Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. В першому розділі роботи «Внутрішня політика Ярослава Мудрого» нами висвітлено питання внутрішньої політики Ярослава Мудрого та її наслідків для розквіту Київської Русі. В другому розділі даної роботи «Дипломатія Ярослава Мудрого» ми проаналізували зовнішньополітичну діяльність Ярослава Мудрого та дали оцінку його внеску в розширення дипломатичних відносин Київської Русі. У третьому розділі «Ярослав Мудрий як розбудовник на ниві культури» ми розглядаємо внесок Ярослава Мудрого у просвітницьку, книжну справу, а також релігійні питання Київської Русі.

Розділ 1. Внутрішня політика Ярослава Мудрого

Початок формування державності на території України тісно пов’язаний з перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр руських племен. Саме навколо нього наприкінці VIIІ – на початку ІХ ст. відбувається об’єднання територій між Чорним і Балтійським морями.

Але найбільшого розквіту на зміцнення кордонів Київська Русь зазнала за часів правління князя Ярослава Мудрого. Самостійну державну діяльність він розпочав дуже рано. У 988 році батько відправив Ярослава намісником у Ростово-Суздальську землю (на Поволжі).

Коли у Новгороді помирає Вишеслав, старший син київського володаря, Володимир переводить туди не наступного за віком і старшинством сина Ізяслава, а малого Ярослава. Це свідчило про те, що мудрий державний діяч Володимир розгледів у ньому риси майбутнього правителя. Чверть століття просидів Ярослав на новгородському престолі. Там він виріс і змужнів, звідти вперше рушив у похід проти ворогів.

Влітку 1015 р. раптово помирає і великий князь Володимир. Несподівана смерть призвела до нечуваного на Русі спалаху чвар між його нащадками. Певний час Ярослав не відав про смерть батька і продовжував залишатись у Новгороді.[13]

Навесні 1019 р. Святополк, прозваний Окаянним з нечисленною дружиною й велелюдною печенізькою ордою здійснив свій останній похід на Київ. «Ярослав зібрав силу воїнів і вийшов йому назустріч, – пише Нестор. – На сході сонця зійшлись супротивники, і бій був жорстокий, якого не бувало на Русі. І, за руки хапаючи один одного, рубались і сходились тричі, так що низинами кров текла. І надвечір взяв гору Ярослав, а Святополк побіг».[14] Ярослав сів у Києві. Після цього розпочинається велика державотворча діяльність князя.

Давньоруська держава була спустошена і розорена чотирилітньою братовбивчою війною. За час боротьби між нащадками Володимира Київ постраждав від великої пожежі, був пограбований польським військом. Ярославу довелось зосередити зусилля на відбудові країни і Києва. Владнавши миром справу з братом Мстиславом, який отаборився у Чернігові, й, приборкавши племінника Братислава, котрий княжив у Полоцьку, він спершу зміцнив західні рубежі Русі.[15]

Ярослав зробив величезний внесок в остаточну перемогу над печенізькими ордами. Коли 1036 р. вони взяли в облогу Київ, князь дав генеральну битву ворогові, яка завершилась повним розгромом степових хижаків.

В боротьбі із печенізькими ханами Ярослав зміцнював і південні кордони Русі. Він продовжив справу свого батька Володимира, який насипав на межі зі степом величезні й довгі (на багато сотень кілометрів) земляні вали з розташованими на них фортецями. У народі їх прозвали»Змійовими валами».[16]

Усунення печенізької загрози дозволило Ярославу зосередитися на внутрішніх справах. Князюванню Ярослава Мудрого був притаманний виразно державотворчий підхід, він більше дбав про консолідацію, розбудову й захист своїх земель, аніж про силове приєднання нових територій. Хоча й нові території теж додавались. На кінець 30-х років ХІ ст. володіння Великого князя простягалися від Фінської затоки, Ладоги й Онеги до Чорного та Азовського морів, від Карпат і Нижнього Дунаю до Середньої Волги і верхів’їв Північної Двіни, перевершуючи за розмірами решту християнських країн.[17]

Відтворення єдності Русі, зосередження влади в руках великого князя, підпорядкуванню Києву окремих російських земель, за допомогою напряму туди великокняжих синів-намісників стало тією політичною основою, на якій розвинулися нові господарські процеси, розцвіли міста, ускладнилося суспільне життя, рушила вперед культура країни.

Особливу увагу Ярослав приділяв поширенню і зміцненню християнства. Він, як і його батько, добре розумів значення християнства для Київської Русі. За часів Ярослава християнська церква набула на Русі ширшого поширення і придбала певну вагу в суспільстві. Цьому сприяв і сам великий князь, який, по відгуках сучасників, відрізнявся великою набожністю, знанням церковних обрядів.

Важливим кроком Ярослава в області внутрішньої політики стало призначення (близько 1051 р.) київським митрополитом відомого письменника і культурного діяча Іларіона, що створив церковно, – політичний трактат «Слово про Закон і Благодать».[18]

Він багато зробив для утвердження Києва в ролі політичного осередку країни. Князь виступив ініціатором упорядкування законодавства. За його правління в Києві було створено перше писане зведення законів Київської Русі – «Руську Правду».

Цей збірник відіграв велику роль у зміцненні держави, звів загальноприйняті закони до єдиної цілісної системи. Новий юридичний кодекс узагальнював ті зміни, що відбулися у суспільстві та свідомості людей. Основним об’єктом захисту стало життя, тілесна недоторканість людини. Правовий кодекс «Руська правда» закріплював основні юридичні норми ранньофеодальної епохи. Чимало зусиль доклав великий князь справі розвитку торгівлі, створення фінансової системи країни.[19]

Ярослав розбудував Київ, прикрасивши його величними спорудами. На жаль, «Повість минулих літ» лише в найзагальніших рисах оповідає про цей бік діяльності князя-реформатора: «Заклав Ярослав місто велике, у якого нині Золоті ворота, заклав і церкву Святої Софії, митрополичу, і далі церкву святої Богородиці Благовіщення на Золотих воротах, потім монастирі Святого Георгія й Святої Ірини...».[20]

Ярослав докладав багато зусиль для збереження територіальної цілісності та єдності Руської держави. Він, зокрема, повернув під свою владу червленські міста, відвойовані під час князівських усобиць Болеславом Хоробрим. Ходив також на північ, на узбережжя Балтійського моря, де в чудській землі заклав місто Юр’їв.[21]

Ярослав не полишав будівництва, розпочатого Володимиром, на південному кордоні країни. Він, як свідчить літописець, «почав ставити городи по Росі» й остаточно здолав печенігів. Звістка про останню битву з печенігами, що відбулася під мурами Києва, вміщена в літописі під 1034 р., однак сучасні дослідники відносять її до 1017-го. На честь перемоги Ярослав наказав закласти на місці битви величний храм – Софію Київську, яка стала символом поєднання божественного начала і державної влади. Тут відбувалися урочисті державні церемонії: сходження на великокнязівський стіл, прийняття іноземних послів тощо.[22]

Що стосується господарства Русі, то провідне місце в ньому протягом всього існування держави займав «аграрний сектор», а найбільше – землеробство. Селяни використовували різноманітні знаряддя праці та застосовували кілька агротехнічних систем – парову, підсічну й перелогову. За ствердженням П. Толочко[23], продуктивність праці була настільки високою, що валовий збір зерна набагато перевищував потреби населення. Тваринництву також приділялася постійна увага; крім того, важливою допоміжною галуззю господарства були промисли: полювання, рибальство, бджільництво. Мед і віск становили не останню статтю в зовнішній торгівлі.

Ремісниче виробництво зосереджувалося переважно у містах. Провідними видами ремесла були чорна металургія і металообробка. До числа масової продукції відносяться також вироби з глини, кістки, дерева, каменю. У ХІІ-ХІІІ ст. посадські ремісники почали об’єднуватися в корпорації, свідченням чого є назви міських «кінців» (Гончарний Злотницький, Кожум’яцький), а також згадки писемних джерел про артілі «городників» і «мостників».[24]

Важливу роль в економіці Київської Русі відігравала торгівля, рівень розвитку якої визначався станом сільськогосподарського й ремісничого виробництва. Основною тенденцією економічних зв’язків був обмін у межах невеликих районів у радіусі 10-30 км: саме на такій території розходилися вироби сільських ковалів, гончарів, ювелірів, шевців. Активно розвивалася також торгівля в межах усієї країни. Жвава торгівля сполучала різні за природними умовами частини Русі. На Русі існували купецькі об’єднання, спеціалізовані на торгівлі певними видами товарів або з певними країнами. У багатьох великих містах розташовувалися торговельні двори іноземних купців. Торгівля покликала до життя інтенсивний грошовий обіг. За Володимира та Ярослава Русь карбувала власну монету – срібники і злотники.

Державний лад Русі в цей період характеризувався типовими рисами феодалізму. На чолі держави стояв великий князь, який на удільні землі держави призначав удільних князів (зазвичай когось зі своїх родичів). Влада на Русі повністю зосереджувалася в руках феодалів, насамперед князівсько-боярської верхівки. Володарю-князю підлягали дружина і люди. Окремим класом було духівництво, яке поділялося на біле і чорне. Найчисленніший клас серед мешканців Русі складали «люди праці» – селяни, ремісники, купці. Руські селяни поділялися на два підкласи: вільних (смердів) та рабів (холопи, челядь, закупи). На Русі існував спеціальний суспільний інститут – віче, загальне зібрання міської маси вільних городян. Аналіз діяльності віча свідчить про значне посилення великого боярства. За висловом П. Толочка, віче як суспільний інститут ніколи не був органом справжнього народовладдя, оскільки керівну роль і право представництва в ньому утримували за собою верхи.[25]

Розвиток феодальних відносин супроводжувався соціальною диференціацію поселень. Більшість із них являли собою села, які були безпосередньо пов’язані з сільським господарством. Міста Київської русі структурно поділялися на дитинець і посад. Основний контингент городян становили князі, великі землевласники, дружинники, ремісники, торговці, челядники, служителі культу.

Отже, ми можемо зробити висновок, що Ярослав Мудрий був не тільки князем завойовником, але й мудрим правителем і розбудовником Київської Русі, за що і прозвали його Мудрим його сучасники.

За часів правління Ярослав Мудрий зміцнив і розширив кордони Київської Русі: від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні аж до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів’їв Волги та Дону на сході. Зробив величезний внесок в остаточну перемогу над печенізькими ордами. Коли 1036 р. вони взяли в облогу Київ, князь дав генеральну битву ворогові, яка завершилась повним розгромом печенізького війська, що дало змогу Ярославу Мудрому значну увагу приділити внутрішнім проблемам Київської Русі.

За його правління була проведена кодифікація юридичних норм, які існували, а також постав перший письмовий звід норм давньоруського права «Руська правда», які захищали приватну власність і власника.

Ярослав сприяв зміцненню та розповсюдженню християнства на Русі, а також призначив на вищу церковну посаду – митрополита – не грека, як то було раніше, а слов’янина – Іларіона.

При Ярославі Мудрому завершилось будівництво Давньоруської держави. було остаточно зламано місцевий сепаратизм, вдосконалювався державний апарат. Князь доклав багато зусиль для створення нових і розбудови існуючих міст (площа Києва за його правління зросла у 7 разів). Інтенсивно розвивалося землеробство і скотарство, ремесла і промисли, значно пожвавилась внутрішня і зовнішня торгівля. З ім’ям Ярослава Мудрого пов’язаний і розквіт давньоруської культури, насамперед книжності.

За часів правління Ярослав також багато зусиль приділяв розвитку економіки Київської Русі. Високому рівня досягнули сільське господарство та торгівля, зокрема зовнішня – основні сили тодішньої економіки. Не останню роль грали ремесла та чорна металургія.

Завдяки всім цим досягненням Ярослава Мудрого, Київська Русь зміцнила свій авторитет серед інших держав, що сприяло розвитку дипломатичних та політичних міждержавних відносин.

Розділ 2. Дипломатія Ярослава Мудрого

Багато істориків схиляються до того, що дипломатія слов’ян виникла ще в далекій старовині. Перші відомості про дипломатичну практику східних слов'ян містяться у візантійських джерелах і датуються V-VI століттям. На той час відносяться дуже часті згадки про набіги антів на територію Візантійської імперії. Так, наприклад, візантійський історик Прокіп Кесарійський відзначає про регулярні вторгнення антів за Дунай, на Балкани і про рейди до Фракію. Під час слов’яно-візантійської війни 550-551 рр. слов'яни підступили до Константинополя і спробували оволодіти столицею імперії. Але Візантія тоді змогла відкупитися різними дарами, поступками і відкупами і таким чином небагато ослабити тиск слов'янського світу.[26]

Перша згадка про дипломатичні стосунки слов'ян в російських джерелах міститься в «Повісті врем’яних літ» і відноситься до легендарного Кия, засновника Києва. За даними літопису, він був прийнятий візантійським імператором і отримав від нього «велику честь», що на мові візантійської дипломатії може означати лише одне: Кий уклав, як і багато «варварських» вождів, кого дарунками і підкупами залучали греки до себе на службу, договір про союзницькі зобов'язання по відношенню до Візантії і, повертаючись назад додому, спробував здійснити цей договір, заснувавши на Дунаї невелику фортецю, але потерпів невдачу і був витиснений звідти місцевими жителями. Так, рядовий договір про військову допомогу слов'ян в обмін на золото і гроші став першим зведенням про зародження російської дипломатії: східнослов'янський князь вів переговори в константинопольському палаці і уклав з імперією договір. Правда, багато учених заперечують цей факт, ставлячи під сумнів існування особи Кия, якого вважають просто легендою.[27]

Ярослав Мудрий був наступником Володимира, свого батька. Головною заслугою Володимира в зовнішній політиці стало визнання Русі християнською державою, що піднялася на рівень вище в своєму розвитку в порівнянні з язичеською «варварською» державою. Володимиру удалося здійснити те, що не удалося 30 років тому Ользі – прийняти нову, єдину християнську релігію і укласти династичний брак зі своїм великим союзником – Візантією. І в цьому відношенні Київський князь значно підвищив авторитет Русі, вивівши її на передову європейської міжнародної арени.[28]

Як ми вже наголошували у першому розділі, часи князювання Ярослава Мудрого у Києві позначилися значним посиленням держави, зміцненням нових кордонів Київської Русі, інтенсивним будівництвом і прикрашанням міст, піднесенням ремесел і сільського господарства, міських та сільських промислів, внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Ці успіхи сприяли зростанню авторитету Київської держави у середньовічному світі. А це, в свою чергу, поклало династичні зв'язки дому Ярослава з панівними династіями Європи.

Ярослав проводив глибоку зовнішню політику, укріплюючи позиції Русі перед лицем Європейських держав. Саме при ньому вона досягла найбільшої могутності, перетворившись на впливову силу як на Заході, так і на Сході.[29]

Досить переконливо доводять це династичні зв'язки, які були встановлені Ярославом з багатьма європейськими дворами. Династичні браки у той час були невід'ємною частиною дипломатії, в них кожна із сторін шукала політичну вигоду. Престиж династичних зв'язків опинявся в прямій залежності від могутності держави.

Сам Ярослав узяв в дружини Інгігерду – дочку шведського короля Олафа. Сини Ярослава були одружені: Ізяслав – на дочці польського князя Мешко II, Святослав – на дочці німецького графа Леопольда фон Штаде, Всеволод – на дочці візантійського імператора Костянтина Мономаха.

Дочки ж Ярослава стали королевами Угорщини (Анастасія), Франції (Ганна), Норвегії і Данії (Єлизавета). Всі ці браки можуть говорити лише про одне – Київська держава розширювала свої зовнішньополітичні зв'язки і збільшує свій вплив в Європі.

Сестру самого Ярослава Добронігу було видано заміж за польського короля Казіміра, що забезпечило Русі спокій на західному кордоні. Один із синів Ярослава Святослав одружився із сестрою трірського єпископа Бурхарда, інший, Ізяслав, – з родичкою Германського імператора Гертрудою.[30]

Ярослав проводив гідну великої держави зовнішню політику, вступивши у рівноправні стосунки з головними європейськими державами середньовічного світу: Німеччиною та Візантією. Особливо пожвавилися дипломатичні взаємини між Київською Руссю та Германською імперією. В 1030 – 1031, 1040 та 1043 рр. держави обмінялися посольствами.[31]

Зокрема, відбувається подальше зближення Русі з Німеччиною. 30 листопада 1040 р. в Альштедті побувало російське посольство з дарами. Там були врегульовані всі спірні питання, що стосуються торгівлі і російсько-німецько-польських стосунків. Якщо говорити про ці три держави, то можна сказати, що їх взаємини сильно перепліталися. Ще в початку XI ст.. Польща вела війну з Руссю, а Ярослав організовував походи в польські землі, правда, невдалі. У 1018 р. він програв битву на Бузі, відкривши польському князеві Болеславу I, що воював разом з братом Ярослава Святополком, дорогу на Київ, а в поході в 1022 році на Бересьте успіху не добився. Проте в кінці 30-х років Польщі довелося зіткнутися з народним рухом, в результаті якого держава розпалася. Але незабаром воно знаходить допомогу Русі, а новий правитель Польщі Казимир Пяст укладає в 1042 році мирний договір, по якому Червенська земля (захоплена раніше) і Берестьє відходили до Русі, Польща відмовлялася від Ятвяги і повертала полонених, узятих за час війни. Союз з Руссю істотно полегшив Казимиру боротьбу за возз'єднання Помор'я і повернення Сілезії, оскільки можна було не побоюватися за напад русів з тилу.[32]

Укладення нових союзів з Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Чехією був викликаний розривом військово-політичних, торгівельних і церковних зв'язків з Візантією. Причини конфлікту не цілком ясні, але, імовірно, ними була зміна політичного курсу Костянтина IX, що викликала ніяковість прав російського купецтва, розформування «російського корпусу» і вбивство посла. Ярослав зібрав велике військо, на чолі якого поставив свого сина Володимира і воєводу Вишату. У 1043 р. російські раті рушили на Константинополь. Коли російський флот підійшов до столиці, російські посли запропонували Візантії укласти світ, запитавши за нього величезну суму, але не отримали відповіді. Потім відбулася морська битва двох флотів, в результаті якої російські судна знов, як і в 941, були знищені «грецьким вогнем» і частково розвіяні бурею. Володимир із залишками флоту повернувся додому, а воєвода Вишата був викинутий на берег разом з 6-тисячним загоном. Біля Варни він був оточений візантійським військом і узятий в полон. Але Візантії було важко ворогувати з Руссю, що зміцнила свої позиції в Європі і зв'язку, що зав'язав, з Німеччиною і Францією. Ось чому Візантія була вимушена шукати угоди, переймаючи на себе відшкодування збитку російським купцям. Укладений в 1046 році договір був скріплений браком Всеволода Ярославіча на дочці імператора. Від цього шлюбу народився славетний державний діяч і полководець, мислитель і письменник Володимир Мономах.[33]

Договором передбачалося видача полонених і продовження служби російського корпусу.

Окрім вирішення питань співпраці з європейськими країнами, Ярослав Мудрий проводив і активну східну політику. Продовжується розширення Російської держави, заселення в степові зони. Головна оборонна лінія переноситься далі на південь – на річку Рось. Але найзнаменнішою подією стає розгром Ярославом печенізької орди під Києвом в 1036 році. Розбиті дружинами Ярослава, такі, що тіснять іншими кочівниками, печеніги відкочовували на Балкани і перестали бути загрозою для Київських земель.[34]

За час свого правління, Ярослав зумів забезпечити зміцнення на Європейській політичній арені статусу Русі як великої держави. Укладаючи нові союзи і розвиваючи міждержавні відносини, Ярослав постійно балансував, не допускаючи посилення якої-небудь країни, але при нагоді прагнучи підвищити авторитет Російської держави.

Отже, таким чином, вклад Ярослава Мудрого у зовнішню політику та розвиток дипломатії Київської держави неоцінимий. В області зовнішньої політики Ярослав, як і його батько, більше сподівався на дипломатію, чим на зброю. Він зумів забезпечити для Київської Русі визнання і високий авторитет на міжнародній арені. Відомо, що положення тієї або іншої країни в епоху середньовіччя нерідка визначалося династичними зв'язками. Чим могутніше була держава і ніж більший авторитет мав його глава, тим більше було що бажають серед іноземних правителів поріднитися з ним. Королі майже всіх західних держав вважали зарахувати зв'язати себе родинними зв'язками з Ярославом Володимировичем.

Усі розглянуті нами факти ще раз засвідчують високий міжнародний авторитет Київської Русі як передової й могутньої держави, що утвердилася на очах Європи впродовж життя двох поколінь. Велич діянь Ярослава, який підніс Давньоруську державу до рівня тогочасного цивілізованого світу, дала можливість майбутнім поколінням відчувати себе невіддільною частиною загальноєвропейського історичного процесу.

Розділ 3. Ярослав Мудрий як розбудовник на ниві культури

Українську культуру неможливо зрозуміти ігноруючи її зв’язки з античною, візантійською, російською, білоруською, польською, литовською, німецькою, єврейською, вірменською, та іншими.

Культура Давньоруської держави була не лише продовженням тенденцій матеріально-виробничого та духовного розвитку попередніх часів, але й виявом якісних зрушень в житті східного слов’янства, пов’язаних із розкладом родового ладу та визріванням нових феодальних відносин.

Феномен надзвичайного злету культури Давньоруської держави вчені пояснюють тісними зв’язками з Візантією, Хазарією, країнами Центральної і Західної Європи. Їх вплив на культурний поступ в Київський Русі був справді значним, але не вирішальним. У давньоруській культурі немає галузі, розвиток якої не спирався б на багатовікові, іноді тисячолітні місцеві традиції, збагачені впливом сусідніх народів.[35]

З ім'ям Ярослава Мудрого пов'язаний і небачений доти розквіт давньоруської культури й наукових знань. Високий авторитет Київської Русі підтверджувався династичними браками укладеними з найвпливовішими домами Європи і не тільки. Скрізь, куди приходили дочки Ярослава, вони несли із собою багатий посаг, міцні моральні засади та високий рівень культури. Історичні хроніки розповідають про шлюб Анни Ярославни з королем Франції Генріхом І. Ще за життя чоловіка вона стала співправительницею Франції. Це підтверджують багато актів погоджувальними записами: «За згодою дружини моєї ...» або «... у присутності королеви Анни».[36] Після смерті Генріха І Анна була регентшею і досить успішно управляла королівством. Із собою вона привезла слов'янське Євангеліє, на якому присягали всі наступні правителі під час коронування. На терени Франції Анна принесла найвищі досягнення культури України-Руси і гідно їх продовжила.

Князя Ярослава Володимировича можна з повним правом назвати фундатором книжності й вченості на Русі. Літописець Нестор з великою шаною та гордістю пише, що князь «до книжок виявляв завзяття, часто читаючи їх і вночі, і вдень. І зібрав книгописців силу, що перекладали з грецької на слов'янську мову. І написали вони багато книжок... Цей же (Ярослав) засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаємо, вчення одержуючи книжне».[37]

Ярослав зібрав навколо себе освічених людей – Никона, Нестора літописця, митрополита Іларіона та ін. Було укладено перший літописний звід, розвивалися писемність та оригінальна література, сформувались елітні та інтелектуальні династії, наприклад Свенельд, його син Малк-Мстиша, внук Добриня, правнук Костянтин, посадник Новгорода, його син Остромир, для якого переписано відоме Євангеліє, син Остромира воєвода Вишата, син його Ян, діяч часів синів Ярослава – 7 поколінь.

Зібрані Ярославом висококультурні люди, за твердженням М. С. Грушевського, були першою академією наук України-Руси. Вони уклали «Руську правду», літописи, літературні зводи, які й сьогодні мають велику цінність.[38]

Як встановлено наукою, більшість книжок перекладених з грецької та інших іноземних мов були церковними, богослужебними. Поряд з ними поширювались на Русі вчені трактати з історії, філософії, права, природничих наук. Книжкові майстерні були створені як у Києві, так і в інших містах Русі: Новгороді Великому, Чернігові, Полоцьку. Не дивно тому, що саме за Ярослава й, певно, за його ініціативою в Києві в 1037 – 1039 рр. було створено перший літописний звід. Вчені називають його Найдавнішим. Так розпочалася писана історія давньоруського народу.

Найдавніший звід ліг у підвалини наступних літописів – київських і новгородських. Сліди того літопису відшукані академіком О. Шахматовим у Несторовій «Повісті временних літ» та в Новгородському першому літописі старшого й молодшого ізводів. На давньоруських землях тоді виникло багато шкіл, у яких дітей навчали грамоті. Дехто з істориків припускає, що в Києві, напевне, при монастирях існували й навчальні заклади вищого типу, де студіювали історію, літературу, богослов'я, природничі науки.[39]

Високий злет давньоруської культури й книжності в роки князювання Ярослава оспівується Нестором у таких словах: «Великою буває користь від навчання книжного. Це – річки, що напоюють всесвіт, це – джерела мудрості. Адже у книжках глибина невимірна, ними ми втішаємось у журбі. Якщо сумлінно пошукати в книжках, то знайдеш велику користь для своєї душі». Можливо, саме ці слова, та й уся загалом розповідь літописців про любов Ярослава до вченості та мудрості, дали привід прийдешнім поколінням наректи його Мудрим.[40]

Проспівавши панегірик книжкам і книжковій мудрості, Нестор далі вмістив слова, над якими досі ламає голови не одне покоління вчених і любителів старовини: «Ярослав же цей, як ми сказали, любив книжки й, багато їх переписавши, поклав до церкви святої Софії». Це книгозібрання не дійшло до наших днів. Понині не вщухають марні спроби відшукати бібліотеку Ярослава Мудрого в баштах чи мурах Софійського собору. Одні дослідники вважають, що вона загинула під час навали орд Батия на Київ у грудні 1240 р. Тоді сильно постраждав і Софійський собор.[41] Інші гадають, що Ярославові книжки були розділені між кількома церковними та монастирськими бібліотеками. На її користь цієї думки існує кілька аргументів. Наприклад, арабський мандрівник Павло Алепський, що побував у Києві влітку 1654 р., занотував: у чудовому зібранні книжок Печерського монастиря йому трапилися написані на пергаміні, яким налічувалося не менше 500 років. Швидше за все, це й були книжки з бібліотеки Ярослава, що після смерті князя перейшли немовби у спадок заснованому ним Печерському монастиреві. Але Печерська бібліотека загинула під час страшної пожежі Києва 1718 р., а з нею – одна з таємниць бібліотеки Ярослава.[42]

Ярослав організував світську школу, де близько 300 дітей навчалися грамоти та іноземних мов. При Святій Софії працювали переписувачі та перекладачі книжок.

За часів Ярослава християнська церква набула на Русі ширшого поширення і придбала певну вагу в суспільстві. Цьому сприяв і сам великий князь, який, по відгуках сучасників, відрізнявся великою набожністю, знанням церковних вірувань.

Ярослав заклав великокняжий монастир святих Георгія і Ірини – на честь християнських святих, свого і своєї дружини. Монастирі стали з'являтися повсюдно і у великих містах, і в сільській місцевості, знаменуючи собою подальше поширення християнства і зміцнення ролі церкви в суспільстві.[43]

В середині 50-х років ІХ ст. під Києвом виник знаменитий монастир Печерський. Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, малювання, мозаїчної справи, переписування книжок, співу. У той час на Русі вже існували нотний спів і нотне (крюкове) письмо.

У витоків створення Печерського монастиря стояв Іларіон, священик великокняжої церкви в селі Берестів, сільської резиденції великих князів. Іларіон був глибоко віруючою людиною. Саме Іларіону належить ряд творів, написаних в 40 – 50-і роки. Перше місце серед них займає блискучий пам'ятник ідеології і культури ІХ століття «Слово про закон і благодать». По суті в цьому творі Іларіон викладає державно-ідеологічну концепцію Древньої Русі, концепцію яку вплинула на світогляд інших російських авторів ІХ століття. Саме тоді, в 40-і роки ІХ століття, на Русі вперше виникла концепція про закономірний зв'язок Русі зі світовою історією, зі світовими державами. Вся обстановка ІХ століття вимагала створення таких державно-ідеологічних концепцій.[44]

Представляється, що в «Слові» Іларіона концепція про зв'язок Русі «світовими державами» і трактування Русі як спадкоємиці Римської величі, Римської держави прозвучала абсолютно злито. Крізь церковну фразеологію Іларіон проводить думку про рівність і тотожність дій Володимира I з римськими апостолами.

Таким чином, історію Русі, діяльність її володарів Іларіон розглядає на широкому, по істині усесвітньому фоні. У основі політичних і релігійних імпульсів Русі знаходяться римські зразки. Ці ж ідеї і відбивалися в Древньому російському літописному зведенні, що увійшло складовою частиною в початковий російський літопис. Думається, що ця близькість російського літописання 30-50-х років ІХ століття до круга Іларіона і визначила ту ідеологічну спрямованість, яку літопис зберіг стосовно розуміння місця Русі на тодішньому світі і її співвідношення з історією Риму і Візантії. Іларіон давав відповідь на ключові запити часу, запити російської державності, що розвивається.[45]

З ім'ям Іларіон зв'язаний і перший церковний Статут Ярослава, тобто система церковної юрисдикції, віднесення до відомства церкви ряду справ, пов'язаних з родинним і шлюбним правом. Це були норми, які допомагали формуванню сім'ї, зміцненню моногамії на противагу язичеській безлічі, освітленню приватної власності, підвищенню авторитету центральної влади. Статут вводить заборону на умикання наречених, захищав честь дівчини, строго карав батьків за примус дітей до вступу до браку. Новий церковний судебник захищав честь дівчини, давав їй ширшу виставу в суді. Церква виступала в Статуті захисником християнської моральності, закликала до гуманізму, стримувала жорстокості тих ранніх століть російської історії. У 1051 році на загальних зборах російських єпископів Іларіон був вибраний митрополитом.[46]

Ярослав був визначним будівничим. За його правління розпочалося кам'яне будівництво, зокрема Софії Київської. Київ істотно розширився, обнесений валами, що були складними інженерними спорудами; при цьому було зведено чотири в'їзні брами: Лядську, Жидівську, Угорську та Золоту (пізніше Золоті ворота). Активно розвивалося цивільне будівництво: зводилися дво і триповерхові будинки з балконами та галереями. На Подолі розміщувалися торговий центр, пристань і 8 ринків. Про це розповідає німецький воїн Тітмар Марзебурзький, що був у Києві 1018 року.[47]

Доба Ярослава відома також великим піднесенням мистецтва. Храм Софії був своєрідним музеєм, що стояв у ряду кращих пам'яток Європи XI ст. Впливи романського, вірменського та візантійського мистецтв злилися в один потік, який дав ту неповторну єдність і своєрідність, чим і нині пишається український народ. Зведення як храмів, так і світських споруд завдяки старанням Ярослава поширилося в усій Україні.

Особливим видом мистецтва Київської Русі була книжкова мініатюра. Це невід’ємна складова мистецтва рукописної книги: написання тексту, художнього оформлення, виготовлення оправи. Загалом, середньовічна рукописна книга була надзвичайно дорогою річчю. Створення її потребувало багато часу. Відповідно до неї й ставилися, як до святині. Найдавнішою рукописною книгою Київської Русі є «Остромирове євангеліє», написане в 1056 – 1057 рр. у Києві дияконом Григорієм на замовлення новгородського посадника Остромира. В ній на окремих аркушах вміщено три мініатюри із зображенням євангелістів Іоанна, Марка, Луки.[48]

Отже, Київська Русь за часи правління Ярослава розвинула духовні традиції своїх попередників, мала тісні стосунки з багатьма сусідніми народами і досягла нечуваного розквіту.

Саме за сприянням князя Ярослава культурний розвиток України-Русі піднявся на новий рівень. Сталися якісні зміни у світогляді русичів, розпочалося їхнє відродження в європейський культурний світ через опанування писемності, розвиток освіти й естетичних традицій візантійської культури, для якої були характерні урочистість, шляхетність, пишність, витонченість. Поряд з народним активно розвивається професійне мистецтво, релігійна і світська література, архітектура й монументальний живопис, іконопис, хорова та інструментальна музика.

Висновки

Роки князювання Ярослава Мудрого (1019 – 1054) були часом, коли Київська Русь перебувала в зеніті могутності. Ярослав насамперед розширив межі своєї держави. Він підпорядкував своїй владі західний берег Чудського озера, де було засновано місто Юр'єв, були відвойовані червенські міста, захоплені польськими феодалами. Війська Ярослава під Києвом остаточно розгромили печенігів, після чого вони більше не загрожували руським землям. Дбав Ярослав і про зміцнення міжнародного авторитету своєї держави. Всі європейські держави прагнули до налагодження дружніх відносин з Київською Руссю.

За княжіння Ярослава активізувалася внутрішня розбудова держави. З ім'ям цього князя пов'язано створення першого писаного зведення законів Київської Русі – «Руської правди», що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. За часів Ярослава на Русі остаточно утвердилося християнство, будувалися фортеці, міста, собори і монастирі. Було розбудовано і прикрашено Київ. Зведено Золоті ворота, на честь перемоги над печенігами побудовано Софійський собор, а в ньому створено першу на Русі бібліотеку і школу, виник Києво-Печерський монастир.

Продовжуючи лінію Володимира, спрямовану на активну християнізацію Русі, Ярослав не тільки будує численні монастирі та храми, а й без відома константинопольського патріарха 1051 р. призначає главою руської церкви Іларіона, що мало на меті вивести вітчизняну церковну ієрархію з-під контролю Візантії.

Завдяки зусилля князя Ярослава зміцнився авторитет Київської держави у зовнішній політиці. Свідчення про це було те, що Ярослав поріднився з багатьма знаменитими володарями Європи. Польський король Казимир, як уже говорилося, одружився з сестрою Ярослава, дочкою Володимира. Цей союз затвердив за Києвом червенські міста. Зате Ярослав приборкав заколотника проти Казимира на ймення Моїслав, який захопив Мазовію й хотів бути незалежним володарем.

Зарубіжні літописці згадують трьох дочок Ярослава — Єлизавету, Анну й Анастасію. Перша була дружиною норвезького принца Гаральда. Гаральд спочатку служив у війську Ярослава, а згодом — в імператорському в Константинополі. Успішно воював у Африці, на Сицилії. Після одруження з Єлизаветою став королем Норвегії.

При Ярославі значних успіхів досягла культура. Розгортається монументальне будівництво у Києві, споруджується Києво-Печерський монастир. Західноєвропейські джерела називають Київ суперником Константинополя. Великий князь піклувався розвитком освіти, науки, мистецтва. Сам князь не тільки зібрав велику бібліотеку, але й переклав з грецької цілий ряд книжок.

Сини Ярослава були високоосвіченими людьми. Всеволод, наприклад, знав п'ять мов. Освіченими були і дочки Ярослава, його сестра Предслава. У Києві при Андріївському монастирі була школа для дівчат.

На Русі існували школи для знатних дітей і для підготовки священиків та дяків, які, головним чином, відкривалися при монастирях. Тут викладали читання, письмо й церковні співи, для знатних дітей – філософію, риторику, граматику. Існувало також індивідуальне навчання.

Для поглиблення і поширення освіти при храмах, монастирях, княжих дворах створювалися бібліотеки. На базі монастирських бібліотек розвинулися літописання, література.

Отже, визначальними рисами цього етапу історії Київської Русі були: завершення формування території держави, перенесення уваги князівської влади з проблеми завоювання земель на проблему їхнього освоєння та втримання під контролем; злам сепаратизму місцевої племінної верхівки та посилення централізованої влади; заміна родоплемінного поділу давньоруського суспільства територіальним; активна реформаторська діяльність Ярослава Мудрого; запровадження та поширення державної консолідуючої ідеології – християнства; поява писаного кодифікованого права; ширше використання дипломатичних методів вирішення міжнародних проблем; зростання цивілізованості держави, розквіт давньоруської культури.

Завдяки своїй мудрій і далекоглядній діяльності в усіх сферах державного життя Ярослав увійшов в історію з ім'ям «Мудрий», а невідомий автор, що зробив запис про смерть цього видатного діяча на стіні Софії Київської, назвав його «царем».

Список використаних джерел та літератури

І. Опубліковані джерела:

1. Лаврентіївський і Іпатівський літопис // Хрестоматія з історії Української РСР. – Т.1. – К., 1959. – 747 с.

2. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця, відп. ред. О. В. Мишанич. – К. : Дніпро, 1989. – 591 с

3. «Великая хроника» о Польще, Руси и их соседях ХІ-ХІІІ в. – М. : Изд. МГУ, 1987. – 259 с.

4. Повесть временных лет. Подготовка текста, перевод, статьи и комментарии Д. С. Лихачева. – М. : Наука, 2007. – 670 с.

ІІ. Монографії, посібники, статті:

5. Багалій Д.І. Нарис і історія України / Дмитро Іванович Багалій. – К. : Час, 1994. – 288 с.

6. Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія культури України: Навч. посібник / В. А. Бокань, Л. П. Польовий. – К. : МАУП, 2001. – 256 с.

7. Глухов А.Г. Мудрые книжники Древней Руси: От Ярослава Мудрого до Ивана Федорова / Алексей Глухов. – М. : Экслибрис-пресс, 1997. – 255 с.

8. Греков Б.Д. Киевская Русь / Борис Дмитриевич Греков. – М. : Госполтиздат, 1983. – 538 с.

9. Грушевський М. С. Історія України Руси. У 10 том, 12 книгах / Михайло Сергійович Грушевський. – Т.2. – К. : Наукова думка, 1992. – 588 с.

10. Грушевський М.С. Ярослав; Ярославичі / Михайло Сергійович Грушевський. // Грушевський М.С. Ілюстрована історія України / АН України. Ін-т історії України; Вступ. ст. В.А.Смолія, П.С.Соханя. – К., 1992.– С. 98-107.

11. Дорошенко Д. Нарис історії України. У 2 томах / Дмитро Іванович Дорошенко. – Т.І. – К. : Глобус, 1991. – 238 с.

12. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України / Леонід Львович Залізняк. – К. : Абрис, 1994. – 255 с.

13. Зимин А.А. Правда Русская / Александр Александрович Зимин. – М. : Наука, 1999. – 360 с.

14. Іванцов І.О. Стародавній Київ / Іван Овсійович Іванцов. – К. : Фенікс, 2003. – 367 с.

15. Історія України: нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А. Смолія. – Т.1. – К. : Україна, 1995. – 350 с.

16. Котляр М. Ф. Історія України в особах: Давньоруська держава / Микола Федорович Котляр. – К. : Україна, 1996. – 240 с.

17. Котляр М. Ф. Трiумвiрат Ярославичiв (1054-1073) / Микола Федорович Котляр // Україна: культурна спадщина, нацiональна свiдомiсть, державність, 1998. – № 5. – С. 337-343.

18. Крип'якевич І. Князь Ярослав Мудрий // Крип'якевич Т, Дольницький, М. Історія України. – 2-ге вид., перероб. і доповн. Є.Гринівим. – Л., 1991. – С. 57-63.

19. Нариси стародавньої історії УРСР. – К.: Вид-во АН УРСР, 1957. – 632 с.

20. Нікітенко Н.М. Свята Софія Київська: історія в мистецтві / Надія Миколаївна Нікітенко. – К. : Академперіодика, 2003. – 332 с.

21. Овсій І.О. Зовнішня політика України від давніх часів до 1944 р. / Іван Олексійович Овсій. – К. : Либідь, 1999. – 240 с.

22. Панас К. Ярослав Мудрий // Панас К. Історія Української Церкви / Костянтин Панас. – Львів., 1992. – С. 19–21.

23. Пашуто В.Т. Внешная политика Древней Руси / Владимир Терентьевич Пашуто. – М. : Наука, 1988. – 472 с.

24. Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества / Борис Александрович Рыбаков. – М. : Наука, 1982. – 589 с.

25. Рибалко І.К. Київська Русь у X – на початку XII ст. / Іван Климентійович Рибалко // Історія України. – Ч.1. – Харків : Основа, 1997. – 480 с.

26. Сахаров А.Н. Дипломатия Древней Руси. IX – первая половина X в. / Андрей Николаевич Сахаров. – М. : Мысль, 1980. – 358 с.

27. Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь / О.П. Толочко, П.П. Толочко. – К. : Альтернатива, 1999. – 350 с.

28. Толочко П.П. Ярослав Мудрий / Петро Петрович Толочко. – К.: Альтернатива, 2002. – 270 с.

29. Шекера І.М. Міжнародні зв’язки Київської Русі з історії зовнішньої політики Русі в період утворення і зміцнення Древньоруську державу VII-X ст. / І. М. Шекера. – К. : Академія наук, 1963. – 199 с.

30. Шекера І.М. Київська Русь ХІ с. у міжнародних відносинах / І. М. Шекера. – К. : Наукова думка, 1967. – 200 с.

31. Яковенко, Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття / Наталія Яковенко. – К. : Ґенеза, 1997. – 380 с.

[1] Повесть временных лет. Подготовка текста, перевод, статьи и комментарии Д. С. Лихачева. – М. : Наука, 2007. – С. 291.

[2] Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. – К.: Дніпро, 1989. – 591 с

[3] Лаврентіївський і Іпатівський літопис // Хрестоматія з історії Українськоі РСР. – Т.1. – К., 1959. – 747 с.

[4] «Великая хроника» о Польще, Руси и их соседях ХІ-ХІІІ в. – М.: Изд. МГУ, 1987. – 259 с.

[5] Повесть временных лет. Подготовка текста, перевод, статьи и комментарии Д. С. Лихачева. – М. : Наука, 2007. – 670 с.

[6] Толочко П.П. Ярослав Мудрий / Петро Петрович Толочко. – К. : Альтернатива, 2002. – 270 с.

[7] Грушевський М.С. Ярослав; Ярославичі // Грушевський М.С. Ілюстрована історія України / Михайло Сергійович Грушевський. – К., 1992.– С. 98–107.

[8] Глухов А.Г. Мудрые книжники Древней Руси: От Ярослава Мудрого до Ивана Федорова / Алексей Глухов. – М.: Экслибрис-пресс, 1997. – 255 с

[9] Зимин А.А. Правда Русская / Александр Александрович Зимин. - М., 1999. - 360 с.

[10] Дорошенко Д. Нарис історії України. У 2 томах / Дмитро Іванович Дорошенко. – Т.І. – К. : Глобус, 1991. – 238 с.

[11] Крип'якевич І. Князь Ярослав Мудрий // Крип'якевич Т, Дольницький, М. Історія України. – 2–ге вид., перероб. і доповн. Є.Гринівим. – Л., 1991. – С. 57–63.

[12] Панас К. Ярослав Мудрий // Панас К. Історія Української Церкви / Костянтин Панас. – Львів., 1992. – С. 19-21.

[13] Толочко П.П. Ярослав Мудрий / Петро Петрович Толочко. - К.: Альтернатива, 2002. – С. 57.

[14] Повесть временных лет. Подготовка текста, перевод, статьи и комментарии Д. С. Лихачева. – М. : Наука, 2007. – С. 348.

[15]Грушевський М.С. Ярослав; Ярославичі // Грушевський М.С. Ілюстрована історія України / АН України. Ін-т історії України; Вступ. ст. В.А.Смолія, П.С.Соханя. – К., 1992.– С. 99.

[16] Дорошенко Д. Нарис історії України. У 2 томах / Дмитро Іванович Дорошенко. – Т.І. – К. : Глобус, 1991. – С. 153.

[17]Котляр М. Ф. Трiумвiрат Ярославичiв (1054-1073) / Микола Федорович Котляр.// Україна: культурна спадщина, національна свiдомiсть, державність, 1998. – № 5. – С. 338.

[18]Панас К. Ярослав Мудрий // Панас К. Історія Української Церкви / Костянтин Панас. – Львів., 1992. – С. 20.

[19] Зимин А.А. Правда Русская / Александр Александрович Зимин. – М. : Наука, 1999. – С. 92.

[20] Крип'якевич І. Князь Ярослав Мудрий // Крип'якевич Т, Дольницький, М. Історія України. – 2–ге вид., перероб. і доповн. Є.Гринівим. – Л., 1991. – С. 60.

[21] Дорошенко Д. Нарис історії України. У 2 томах / Дмитро Іванович Дорошенко. – Т.І. – К. : Глобус, 1991 – С. 167.

[22] Котляр М. Ф. Трiумвiрат Ярославичiв (1054-1073) / Микола Федорович Котляр.// Україна: культурна спадщина, нацiональна свiдомiсть, державність, 1998. – № 5. – С. 339.

[23] Толочко П.П. Ярослав Мудрий / Петро Петрович Толочко. - К.: Альтернатива, 2002. – С. 114..

[24] Толочко П.П. Ярослав Мудрий / Петро Петрович Толочко. - К.: Альтернатива, 2002. – С. 120.

[25] Толочко П.П. Ярослав Мудрий / Петро Петрович Толочко. - К.: Альтернатива, 2002. – С. 129.

[26] Сахаров А.Н. Дипломатия Древней Руси. IX – первая половина X в. / Андрей Николаевич Сахаров. – М. : Мысль, 1980. – С. 53.

[27] Там само. – С. 71.

[28] Котляр М. Ф. Історія України в особах: Давньоруська держава / Микола Федорович Котляр. – К. : Україна, 1996. – С. 97.

[29] Пашуто В.Т. Внешная политика Древней Руси / Владимир Терентьевич Пашуто. – М. : Наука, 1988. – С. 289.

[30] Толочко П.П. Ярослав Мудрий / Петро Петрович Толочко. – К.: Альтернатива, 2002. – С. 108.

[31] Пашуто В.Т. Внешная политика Древней Руси / Владимир Терентьевич Пашуто. – М. : Наука, 1988. – С.

[32] Багалій Д.І. Нарис і історія України / Дмитро Іванович Багалій. – К. : Час, 1994. – С. 121.

[33] Грушевський М.С. Ярослав; Ярославичі / Михайло Сергійович Грушевський. // Грушевський М.С. Ілюстрована історія України / АН України. Ін-т історії України; Вступ. ст. В.А.Смолія, П.С.Соханя. – К., 1992.– С. 100.

[34]Історія України: нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А. Смолія. – Т.1. – К. : Україна, 1995. – С. 162.

[35] Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України / Леонід Львович Залізняк. – К. : Абрис, 1994. – С. 116.

[36] Пашуто В.Т. Внешная политика Древней Руси / Владимир Терентьевич Пашуто. – М. : Наука, 1988. – С. 276.

[37] Іванцов І.О. Стародавній Київ / Іван Овсійович Іванцов. – К. : Фенікс, 2003. – С. 175.

[38] Грушевський М. С. Історія України Руси. У 10 том, 12 книгах / Михайло Сергійович Грушевський. – Т.2. – К. : Наукова думка, 1992. – С. 433.

[39] Історія України: нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А. Смолія. – Т.1. – К. : Україна, 1995. – С. 147.

[40] Глухов А.Г. Мудрые книжники Древней Руси: От Ярослава Мудрого до Ивана Федорова / Алексей Глухов. – М. : Экслибрис-пресс, 1997. – С. 91.

[41] Там само. – С. 104.

[42] Глухов А.Г. Мудрые книжники Древней Руси: От Ярослава Мудрого до Ивана Федорова / Алексей Глухов. – М. : Экслибрис-пресс, 1997. – С. 115.

[43] Яковенко, Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття / Наталія Яковенко. – К. : Ґенеза, 1997. – С. 163.

[44] Панас К. Ярослав Мудрий // Панас К. Історія Української Церкви / Костянтин Панас. – Львів., 1992. – С. 20.

[45] Там само. – С. 21.

[46] Грушевський М.С. Ярослав; Ярославичі / Михайло Сергійович Грушевський. // Грушевський М.С. Ілюстрована історія України / АН України. Ін-т історії України; Вступ. ст. В.А.Смолія, П.С.Соханя. – К., 1992.– С. 105.

[47] Іванцов І.О. Стародавній Київ / Іван Овсійович Іванцов. – К. : Фенікс, 2003. – С. 182.

[48] Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія культури України: Навч. посібник. – К.: МАУП, 2001. – С. 47..