Курсовая работа: Становище Югославії на початку XX ст.

Курсова робота

Становище Югославії на початку XX ст

План

Вступ

1 Становлення королівства Югославії

2 Вектори зовнішньої політики

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Двадцяте століття закінчилося так само, як і починалося, - війною на Балканах, війною між етнічно близькими південнослов’янськими народами ( що проживали й проживають спільно) за національне самовизначення. Але якщо на початку нашого сторіччя південні слов’яни в союзі із греками воювали за звільнення від зовнішніх поневолювачів, то нині - один з одним. Трагедія південнослов’янських і балканських народів складається в XXст. В тому, що вони не можуть не жити разом, ні цивілізовано домовитися й мирно розійтися.

Вся історія народів, що населяли Балкани й частково ввійшли потім у югославську державу, - це спроба знайти єдиновірне співвідношення між етнічними територіями й кордонами держав. На всьому її протязі питання про долю, суть і форми національного самовизначення кожного народу в Південно-Східній і Центральній Європі, питання про долю й внутрішні взаємини в поліетнічній спільності південних слов’ян і питання про долю й закономірності розвитку Балкан як регіону (на початку XX в. виокремилося зі східного питання в самостійну політичну проблему) тісно перепліталися між собою. Кожне з цих питань мало свою історію, свій зміст, свої моменти найбільшого або найменшого загострення. У кожний історичний момент виникали особливі взаємозв’язки, взаємозалежність і співвідношення між проблемами самовизначення й ідентифікації власне етнічних, етнорегіональних і політико-регіональних спільностей, які могли мати загальноєвропейський і загальносвітовий масштаб і значення.

Жодна балканська і південнослов’янська криза не обійшлися без міжнародного втручання. Причому посередництво завжди було лише однією з форм суперництва найбільших держав. Створювалося замкнуте коло: протиріччя між світовими державами, що не відмовилися від суперництва, стимулювали внутрішньо балканський конфлікт. Конфлікт, у свою чергу, загострював відносини між світовими державами, тому що воюючі сторони не могли не використати протиріччя, породжені суперництвом посередників-миротворців.

„Зовнішній фактор” проявлявся на Балканах у різних формах і відігравав велике значення в внутрішньому та зовнішньополітичному житті балканських країн, зокрема Югославії. Це й дипломатична активність, і посередництво, і військове втручання для підтримки однієї зі сторін, і введення частин регулярних армій, окупація, і втручання у внутрішньополітичну боротьбу в національних рухах, блокади, санкції і їхнє порушення тощо. Втручання ззовні в міжетнічні відносини й міждержавні конфлікти на Балканах призводило до різних наслідків: воно могло бути дестабілізуючим, конфліктогенним фактором, могло підтримувати напруженість, а могло запобігати конфлікту або сприяти його врегулюванню, збереженню або підтримці миру - залежно від інтересів провідних держав і загальної тенденції в міжнародних відносинах у даний історичний момент.

Цей регіон здавна був ареною суперництва й протиборства як окремих держав, так і військово-політичних блоків і економічних угруповань. Регіональні й міжетнічні кризи на Балканах у системі міжнародних відносин виконували різні функції й приводили до різних результатів залежно від конкретної історичної ситуації. Тенденція їхнього розвитку може збігатися із загальносвітовою, а може й суперечити їй. Регіональні кризи можуть бути барометром міжнародних відносин, можуть підірвати або, навпроти, стабілізувати загальну ситуацію. Те ж стосується й впливу міжнародної ситуації на загострення, стабілізацію або ослаблення регіональних і міжетнічних конфліктів на Балканах.Актуальна тема а саме перiод 20 -30х рр.,тому що на данному етапi краiни колишньоi Югославii утримують мiж собою тiснi вiдносини як на початку ХХст., й характерно те що у зовнiшнiй полiтицi вони також пiдтримують тiж вiдносини з краiнами Европи i CША у планi економiки i полiтики,як у перiод становлення королiвства i майбутнього зовнiшньополiтичного розвитку Югославii.

Виходячи з актуальності теми дослідження, автор ставить перед собою мету – розкрити сутність зовнішньої політики Югославії в 20-30-ті роки ХХ століття.

Для досягнення поставленої мети пропонується вирішити наступні завдання:

1. показати процес становлення королівства Югославії;

2. проаналізувати внутрішньополітичну ситуацію в новоутвореній державі;

3. визначити вектори зовнішньої політики Югославії;

4. показати еволюцію у зовнішньополітичних відносинах Югославії з країнами Малої Антанти та фашистської осі.

Об’єктом дослідження виступає зовнішня політика Югославії.

Предмет – шляхи реалізації, вектори та напрями зовнішньої політики королівства.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період 20-30-тих років ХХ ст. - з моменту становлення держави Югославія і до приєднання її до Берлінського пакту.

Методологічну базу становлять: загальнонаукові (системного аналізу, синтезу, індукції, дедукції, метод загальної характеристики) та основні історичні (хронологічний, історико-порівняльний) методи. Складність теми дослідження зумовила використання проблемно-хронологічного методу викладу матеріалу.

Історіографія дослідження. Характеризуючи ступінь розробки даної теми, слід зазначити, що на початку ХХІ століття певні її аспекти активно обговорювалися на різноманітних науково-практичних конференціях, в колі науковців та громадських діячів-практиків та політиків, політологів, аналітиків; були написані наукові статті, проведенні різноманітні соціологічні, статистичні, наукові дослідження. Це було пов’язано з Балканською кризою, війною та втручанням великих держав в процес врегулювання конфлікту. Тому робилися різноманітні спроби вирішення ситуації та розробки науково обґрунтованого рішення. Але більшість цих досліджень носили політологічний або культурологічний характер.

Даною проблемою суто в історичному контексті займалися багато дослідників. Дуже цінною за змістом слід вважати багатотомне видання радянського періоду „Всемирная история”[1], в якому комплексно, хоча з марксистсько-ленінських позицій подається аналіз внутрішньополітичного становища Югославії та окреслюються основні вектори зовнішньої політики молодої держави в досліджуваний період.

Також певні аспекти даної теми розкриваються в узагальнюючих роботах С.М. Стецкевича2 та В.В. Александрова3, які присвячені історії країн Європи в період з 1917-1945 рр. і в основному акцент робиться на розповсюдженні фашистського впливу на Балканській півострів.

Особливий інтерес становить монографія Бейліс О.С. „Новітня історія Югославії (1918-1974 рр.)”4 в якій дуже докладно викладено досліджуваний період в історії Югославії, особливо зовнішні зв’язки з країнами Малої Антанти та СРСР.

Більш об’єктивними є праці сучасних науковців, присвячені проблемам становлення, внутрішньополітичного, соціально-економічного розвитку Югославії, її ролі в системі тодішніх міжнародних відносин, впливу Росії на формування королівства Югославії, протистоянню радянських та фашистських інтересів на Балканах тощо5.

Певні аспекти проблеми розкривають статті Писарєва Ю., Шилової А., Кірсанова В., Грішиної Р., Кудрявцевої Е. та інших6.

Джерельну базу роботи становлять ресурси мережі Internet, документи та матеріали, що містяться в Хрестоматії з новітньої історії та Радянської історичній енциклопедії1.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. В першому розділі висвітлюється процес становлення та внутрішньополітичного розвитку королівства Югославії. Другий розділ присвячений аналізу зовнішньої політики Югославії. Висновки розкривають результати до яких дійшов автор в процесі дослідження.

Практичне значення результатів. Результати дослідження можуть бути використані для розробки спецкурсів та спецсемінарів, для написання різноманітних творчих, дипломних та інших робіт з даної галузі, для підготовки до семінарів, диспутів, уроків.

1 Становлення королівства Югославії

Із самого початку Першої світової війни частина словенських і хорватських політичних діячів зробила ставку на перемогу Антанти. Змушені в умовах війни бігти з Австро-Угорщини, вони створили в Римі (Італія) і Ніші (Сербія) два політичних центри еміграції. У січні 1915 року на базі римського центра був створений Південнослов’янський комітет (Комітет), у який увійшли великі політичні діячі Хорватії, Далмації, Боснії й Герцеговини, Словенії.

Діяльність Комітету викликала самий живий відгук у югославських народів Австро-Угорщини. З його діяльністю солідаризувалися всі найбільші політичні партії Хорватії й Словенії. Незважаючи на існуючі розходження в поглядах на післявоєнне майбутнє південнослов’янських земель, лідерам комітету спільно вдалося розробити програму державотворення південних слов’ян на принципах федерації. Ідея федеративної Югославії була висунута на противагу ідеї «Великої Сербії», якої дотримувалися правлячі націоналістичні кола Белграда.

Природно, що Югославія могла бути створена тільки за умови розпаду Австро-Угорщини. Але ця перспектива не влаштовувала фінансові кола Парижа й Лондона, тісно пов’язані з банкірськими будинками Відня. Іншим аргументом проти створення Югославії були побоювання Англії й Франції, що це зміцнить позиції Росії на Балканах. Самим же рішучим супротивником створення Югославії була Італія, яка не бажала виникнення сильного конкурента на Адріатиці[2].

У листопаді 1916 року помер старий австрійський імператор Франц Йосип. Австро-Угорщина до цього моменту перебувала у важкому положенні. Кампанія 1916 року на російському фронті була програна, матеріальні ресурси країни виснажені. Новий імператор Карл I почав шляхи висновку сепаратного миру з Антантою. Був відправлений у відставку одіозний угорський прем’єр-міністр граф Іштван Тиса.

Була оприлюднена Травнева декларація - теза за об’єднання всіх південнослов’янських земель Австро-Угорщини в єдине державно-адміністративне утворення, але при цьому одні політики бачили це утворення в складі Австро-Угорщини, інших — у складі федеративної Югославії.

Складні процеси протікали й в іншій частині південнослов’янського політичного миру — в уряді Сербії в еміграції. Лютнева революція в Росії сильно підірвала позиції Сербії в таборі Антанти. Сербія втратилася своєї традиційної зовнішньополітичної опори в особі царського уряду. А наступний жовтневий переворот у Петрограді й захоплення влади більшовиками фактично залишив Сербію один на один з усією Європою. У цій ситуації сербські правлячі кола пішли на серйозні переговори з емігрантським Комітетом. У середині червня 1917 року на острові Корфу відбулася зустріч прем’єр-міністра Николи Пашича з лідерами Комітету. Вихідні позиції сторін на переговорах принципово відрізнялися: Пашич і інші сербські націоналісти стояли за «Велику Сербію», Комітет — за федеративну Югославію1. Але зовнішньополітична ситуація настійно диктувала необхідність компромісу.

Довгі й важкі переговори завершилися підписанням 20 липня 1917 року Корфской декларації— політичної програми створення незалежного єдиної Югославської держави. Передбачалося, що майбутня держава — Королівство сербів, хорватів і словенців — буде містити в собі всі південнослов’янські землі Австро-Угорщини, Сербію й Чорногорію. Конституцію країни повинні будуть виробити спеціально скликані Установчі збори, однак свідомо було вирішено, що нова держава буде конституційною монархією на чолі з династією Карагеоргієевичей, а не федерацією.

Компромісний характер Корфской декларації пояснюється нерівним і хибким положенням, у якому перебували обидві сторони: вигнане з окупованої країни сербський уряд мало у своєму розпорядженні армію, Комітет — певними фінансовими ресурсами й підтримкою еміграції й частини політиків Австро-Угорщини. Однак обидві сторони були буквально підвішені в повітрі — війна тривала, і її підсумок ще не був ясний. Але рівноважними ці відносини не були — все-таки позиції сербської сторони були сильніше. Адже уряд Сербії, хоча й у вигнанні, було визнано державами Антанти як повноправний союзник і він мав реальну військову силу. Тому в Корфской декларації перевага одержали великосербскі тенденції — і це відбилося згодом на всій історії Югославії1.

Недивлячись на всі ці недоліки, оприлюднення Корфской декларації викликало хвилю ентузіазму серед всіх югославських народів. У програші виявилася тільки чорногорська королівська династія — відтепер король Чорногорії Микола залишався королем без королівства. Ще в березні 1917 року в Парижі був створений емігрантський Чорногорський комітет національного об’єднання, що від імені народу Чорногорії виразив солідарність із принципами Корфской декларації. Чорногорський комітет установив тісні контакти з Комітетом і сербським урядом.

Початок 1918 року ознаменувалося вступом у війну США. Перевага Антанти стала очевидним для всіх. Не сумніваючись у перемозі, американський президент В. Вільсон 8 січня 1918 року направив конгресу США своє знаменитим послання, що стало, з 14 пунктів, у якому викладалася концепція післявоєнної перебудови Європи. Пункт 10-й говорив: «Народам Австро-Угорщини... повинна бути надана найбільш вільна й сприятлива можливість для автономного розвитку»2. Так на міжнародному рівні був зроблений перший крок до автономії югославських народів Австро-Угорщини. При цьому мова про розпад імперії ще не йшла.

9 січня 1918 року Ллойд Джордж, виступаючи в англійському парламенті, заявив, що «у завдання англійської політики не входить руйнування Австро-Угорщини»1. При цьому держави Антанти збиралися тримати руку на пульсі австро-угорських подій і направляти їх за своїм розсудом.

Тим часом уряд Австро-Угорщини вживав розпачливі зусилля по виходу з війни. У Відні вже зрозуміли, що у випадку поразки події в країні стануть некерованими. Потай від Німеччини віденські дипломати вели сепаратні переговори з Антантою. Особлива увага приділялася переговорам у Брест-Литовську. Тут представники Німеччини й Австро-Угорщини обговорювали із представниками радянської Росії умови висновку миру.

Восени 1918 року почалася агонія. 29 вересня капітулювала Болгарія. 4 жовтня уряд Австро-Угорщина направило державам Антанти ноту, у якій пропонувало почати мирні переговори. 5 жовтня почалося масований наступ військ Антанти на Італійському фронті. Це був кінець імперії. Практично вся територія країни вже вийшла з-під контролю Відня.

6 жовтня в Загребі було утворено Народне віче югославських народів, у яке ввійшли представники Хорватії, Словенії й Боснії й Герцеговини. 16 жовтня імператор Карл видав запізнілий маніфест про реорганізації монархії, але цей акт тільки прискорив розпад імперії. Народне віче початок формування власних органів влади й проголосило свою програму, метою якої оголошувалося «об’єднання всіх словенців, хорватів і сербів у народну, вільну й незалежну державу, створена на демократичних початках». Об’єднання югославського населення повинне було здійснитися «на всій його етнографічній території, незалежно від обласних або державних кордонів, у межах яких воно в цей час проживає»2. Наприкінці жовтня почалися масові повстання югославських частин австро-угорської армії. А 29 жовтня Народне віче в Загребі прийняло резолюції про розрив з Австро-Угорщиною, відділенні від її всіх югославських провінцій і державотворенні словенців, хорватів і сербів.

Відразу ж після проголошення незалежності Народне віче оголосило про припинення війни з Антантою й зажадало надати новій державі право брати участь у мирній конференції. Представляти інтереси нової держави на міжнародній арені Народне віче вповноважило Комітет у Лондоні, що мав свої представництва в інших столицях країн Антанти. Усередині країни почалося формування органів місцевої влади й власних збройних сил — Народної гвардії. Необхідність у власній армії настійно диктувалася складним міжнародним становищем, у якому виявилася країна. У ряді міст відбувалися хвилювання. Анархія загрожувала захлиснути всю країну. В умовах розпаду Австро-Угорщини й повної дезорганізації її державних інститутів, італійська армія окупувала все узбережжя Адріатики з містами Трієст, Рієка, Спліт, Дубровнік. У цих умовах Народне віче було змушено призвати на територію країни війська Антанти.

Сербський уряд до 1 листопада 1918 року залишався на острові Корфу, звідки уважно спостерігав за подіями на Балканах. 1 листопада сербські війська звільнили Белград, а 13 листопада між Сербією й Угорщиною було укладене перемир’я. Прем’єр-міністр Сербії Нікола Пашич на нараді керівників держав Антанти в Парижі зажадав для своєї країни територіальних компенсацій за заподіяний їй австро-угорською окупацією збиток. Але про приєднання до Сербії всіх колишніх територій Австро-Угорщини, населених югославами, мова взагалі не йшла1.

Керівництво великих держав прораховувало варіанти дій. Із закінченням світової війни геополітична ситуація в Європі істотно змінилася. Як фактор європейської політики зникли Росія, Німеччина й Австро-Угорщина. Новий розклад сил породжував нові протиріччя. Стратегічна важливість Балкан полягала в їхній близькості до Туреччини й арабського Сходу, звідси можна було контролювати всю східну частину Середземномор’я. Але тепер фактичним гегемоном на Балканах ставала Франція. Незадоволені цим Англія й США прагнули обмежити французький вплив. Саме за їхньою підтримкою почалася італійська окупація Балкан. Втім, санкціонувавши цей крок, Лондон і Вашингтона незабаром затурбувалися, що італійці хапнуть занадто багато, а надмірне посилення Італії не входило в їхні плани. У підсумку англійські й американські війська почали висадження в югославських портах, захоплених італійцями. Сформована ситуація настійно вимагала забезпечити баланс сил на Балканах. Єдиною противагою Італії могло стати велика держава південних слов'ян, що перебуває в тісних союзницьких відносинах з Антантою. Це влаштовувало б усіх, крім Італії, але про неї в даному контексті мова й не йшла. Крім того, нова держава на Балканах, за задумом Антанти, повинне було стати важливим елементом «санітарного кордону» навколо ураженою чумою більшовизму Росії1.

Ні Народне віче Держави словенців, хорватів і сербів, ні уряд Сербії не заперечували проти об’єднання. Але політичні партії, угруповання й рухи мали різні, найчастіше діаметрально протилежні погляди на принципи устрою майбутньої держави.

Югославські соціал-демократичні кола виступали за республіканську форму правління, за рівність всіх народів Югославії й за федерацію демократичних республік. Провідні хорватські політичні партії наполягали на автономії Хорватії в єдиній державі. Сербські націоналісти розглядали створення єдиної Югославії як закономірний «військовий приз» для Сербії. Населення Македонії виступало за автономію або повну незалежність країни. У Чорногорії й навколо її йшла гостра боротьба між прихильниками незалежності країни й прихильниками об’єднання з усіма югославськими народами.

Цим планам активно перешкоджала Франція. На той час Парижеві вдалося повністю підкорити своєму впливу сербський королівський двір, сербський уряд і генералітет, а за допомогою військових кредитів. У планах Франції Сербія повинна була стати головним провідником французького впливу на Балканах, об’єднавши навколо себе всі югославські народи.

Наміри Франції не схвалювали США й Англією. Їх набагато більше влаштувало б, якби на Балканах існувало кілька слабких держав, які було б легко тримати під контролем1.

24 листопада 1918 року Народне віче винесло рішення про об’єднання Держави словенців, хорватів і сербів із Сербією й Чорногорією. 26 листопада рішення про об’єднання із Сербією прийняла Народна скупщина Чорногорії. А 1 грудня 1918 року від імені короля принц-регент Олександр Карагеоргиевич оголосив про утворення єдиної держави югославів— Королівства сербів, хорватів і словенців2. Ця дата й уважається датою створення Югославії.

Створене в грудні 1918 року Королівство сербів, хорватів і словенців було великою європейською державою. Його площа становила 248 тисяч квадратних кілометрів, населення — 12 мільйонів чоловік. Самим більшим по чисельності народом багатонаціонального королівства були серби, що становили 39% населення. Другий по чисельності етнічною групою були хорвати, третьої — словенці. Крім цього, у Королівстві проживали угорці, албанці, македонці, боснійські мусульмани, цигани, євреї, влахи, турки, болгари, німці, італійці, румуни. Кожний із цих народів мав власну історію, культуру, мову, традиції, багато століть ці народи жили роздільно й у різних умовах, кожний з них за свою багатовікову історію випробував різні політичні, культурні, економічні, соціальні впливи, кожний перебував на своєму рівні економічного розвитку.

Країна не мала спочатку єдиного ринку, практично був відсутній внутрішній товарообмін. Не було і єдиної грошової системи — у країні паралельно зверталися кілька валют — сербська, чорногорська, австрійська. При цьому економіка Сербії й Чорногорії сильно постраждала від війни й окупації, а економіка колишніх австро-угорських земель, що ввійшли до складу Держави сербів, хорватів і словенців, була дезорганізована. Економічну базу нової держави фактично стояло створювати заново. І вже перші роки його існування показали, що здатності правлячої еліти не відповідають масштабам державних завдань.

В 1920-х роках ні Франція, ні Англія, ні США не були зацікавлені в розпаді королівства сербів, хорватів і словенців. Розклад сил у Європі в той час вимагав існування на Балканах великої держави, що перебуває під контролем держав Антанти, що було б, по-перше, фактором стабільності на Балканах, по-друге, служило б противагою Італії, по-третє, стримувало б реваншистські устремління Угорщини й Болгарії й, по-четверте, забезпечувало «санітарний кордон» уздовж границь СРСР. Сербська правляча верхівка, повністю орієнтована на Антанту, була цілком здатна забезпечити всі ці чотири умови - цілком задовольняла Париж і Лондон. А доля якихось там хорватів або македонців їх не хвилювала — вони були віддані на відкуп сербським шовіністам, і ні про якій «гуманітарній катастрофі» ніхто в столицях великих держав тоді й не заїкався. Ну, ріжуть слов'яни один одного — так вони ж дикуни, їм так покладене...1

6 січня 1929 року король Олександр зробив у країні державний переворот. Був оголошений надзвичайний стан, скупщина розпущена, до влади прийшов уряд на чолі з генералом Петром Живковичем, керівником таємної організації «Біла рука». Через кілька місяців після перевороту були проведені адміністративні реформи. Колишня назва країни — Королівство сербів, хорватів і словенців — скасовувалося. Відтепер країна одержала офіційну назву Королівство Югославія. По новому адміністративно-територіальному подолу вона розділялася на 9 провінцій (бановин) і столичний округ. Границі провінцій в основному відповідали історичним областям Югославії. 3 вересня 1931 року була опублікована нова конституція Югославії1. Від попередньої вона відрізнялася тільки розширенням повноважень короля, країна по суті перетворювалася в абсолютну монархію. У відношенні національних прав народів Югославії нічого не змінилося.

Таким чином, процес становлення Югославії як незалежної держави був досить складним і суперечливим. Особливістю цього процесу стало те, що окрім узгодження інтересів внутрішніх політичних сил югославських народів, необхідно було порозумітися таким великим геополітичним гравцям як Франції, Англії та США. Кожна з цих країн мала свої наміри щодо Югославії. Але незважаючи на це об’єднання югославських народів в єдину державу відбулося, хоча саме в цей період були закладені основні внутрішньополітичні протиріччя, які стали визначальними у всій подальшій історії держави.

2 Вектори зовнішньої політики

Мирний договір, підписаний у Версалі в червні 1919 року, створював таку систему міжнародних відносин, при якій малі країни Європи попадали в політичну залежність від великих держав — Англії, Франції й США. У такий спосіб у Європі виникла однополярна політична система, у якій домінували держави Антанти; фактично вони монопольно вирішували долю континенту, у тому числі й долю Балкан1.

До складу створеного наприкінці 1918 року Королівства сербів, хорватів і словенців увійшли не всі території, населені південними слов’янами. Нова держава мала територіальні претензії до всіх своїх сусідів, крім Греції. Невирішеними були суперечки з Угорщиною, Румунією, Албанією й Болгарією (македонське питання ніхто з порядку денного не знімав).

Найбільш гострими були італо-югославські й австро-югославські протиріччя. Італія, ґрунтуючись на секретних статтях Лондонського договору 1915 року, окупувала частину Далмації, Істрію й Трієст. У складі Австрії залишилися історичні словенські землі — Каринтия й Південна Штирия. Урегулювання цих суперечок було однієї з головних турбот зовнішньої політики молодої держави.

Вирішення їх багато в чому ускладнювалося позицією держав Антанти. Англія, Франція й США не квапилися з визнанням югославської держави. На Паризькій мирній конференції делегація Королівства сербів, хорватів і словенців намагалася підняти питання про врегулювання територіальних суперечок з Австрією й Італією, але підтримки не одержала.

Питання про державні кордони Королівства сербів, хорватів і словенців були частково врегульований тільки у вересні на міжнародній конференції, скликаної у зв’язку з підписанням мирного договору з Австрією. Тоді була вирішена проблема демаркації австро-югославської границі, а остаточно територіальна суперечка королівства з Австрією був урегульований в 1920 році, коли в Словенській Каринтиї, на яку претендувало королівство, під контролем представників Антанти був проведений плебісцит по питанню про її державну приналежність. Більшість населення цієї зони, де переважали словенці, висловилося все-таки за збереження Каринтиї в складі Австрії.

27 листопада 1919 року країни Антанти підписали Нейіський мирний договір з Болгарією. За цим договором була встановлена границя Королівства сербів, хорватів і словенців з Болгарією, причому до королівства відійшла частина болгарської території площею 2,5 тис. кв. км., на якій переважало болгарське населення.

Протягом 1919–1920 років королівство врегулювало прикордонні суперечки із Грецією й Румунією. Набагато складніше розв’язалася італо-югославська суперечка. Тільки під тиском Англії, Франції й США Королівство сербів, хорватів і словенців пішло на переговори з Римом. 12 листопада 1920 року в Рапалло був підписаний італо-югославський договір, по якому Італія відмовлялася від своїх претензій на Далмацію. У той же час до складу Італії ввійшли міста Трієст, Пула, півострів Істрія й кілька островів на Адріатиці — території, які Югославія вважала своїми. Щодо хорватського міста-порту Ризики (Фіуме), окупованого Італією, сторони пішли на компроміс, визнавши Фіуме з округою незалежною державою. Ці умови Рапалльского договору, фактично нав’язані великими державами, не задовольнили ні Італію, ні Югославію — і спірні питання, формально вирішені, продовжували ускладнювати італо-югославські відносини1.

В 1920 році Югославія, Чехословаччина й Румунія утворили військово-політичний блок, що одержав назву Малої Антанти. Формально новий блок був спрямований проти Угорщини, але Франція, що стояла за спиною Малої Антанти, розглядала цей військовий блок як важливий інструмент свого впливу на Балканах. У результаті Мала Антанта придбала яскраво виражену антирадянську спрямованість.

Відношення Югославії, якою управляла сербська олігархія, до Радянського Союзу було підкреслено ворожим. Домігшись «об’єднання й звільнення», сербська правляча верхівка втратила інтерес до свого колись великого союзника. До того ж правлячі кола королівства побоювалися експорту революції з Росії. Тому королівський уряд у міжвоєнний період утримувалося від будь-яких контактів зі СРСР1. Дипломатичні відносини з Радянським Союзом Югославія встановила останньою із країн Європи — тільки в червні 1940 року.

Зате в Югославії знайшли притулок безліч емігрантів з Росії, серед яких була велика кількість наукової інтелігенції. Цей крок Белграда був багато в чому викликаний прагматичними інтересами: убожіюча, розорена війною Сербія, у якій людина з вищою освітою була рідкістю, одержала у своє розпорядження найцінніші наукові кадри Російської імперії. Завдяки цьому в короткий строк Югославії вдалося домогтися істотного зміцнення вищої школи, де російські приват-доценти й професори готували для Югославії висококваліфікованих фахівців.

Таким чином, до 1933 року Югославія не мала ніякої зовнішньополітичної альтернативи союзу із Францією2. Зв’язка Белград — Париж стала ще міцнішою після підписання в листопаді 1927 року договору про дружбу між Югославією й Францією. Але зовнішньополітичних позицій Югославії цей договір аж ніяк не підсилив, а лише продемонстрував зрослу залежність югославської політики від Франції. Військова міць Югославії майже цілком залежала від поставок французької зброї й від французьких кредитів.

Італія вважала Югославію своїм головним суперником на Балканах і метою її політики у відношенні Югославії було розчленовування країни на трохи слабкі й бажано залежні від Італії держав. Рим прийняв саму активну участь у формуванні й становленні руху усташей — хорватських фашистів. Використовуючи протиріччя у відносинах Югославії з Болгарією, Угорщиною й Грецією, Італії вдалося серйозно ускладнити зовнішньополітичне становище Югославії й фактично поставити її на грань ізоляції на Балканах — навіть союзники Югославії по Малій Антанті, Румунія й Чехословаччина, відмовилися гарантувати їй допомогу у випадку початку італо-югославської війни. А встановивши в Албанії повністю залежний від Італії режим, Рим одержав плацдарм для подальшої експансії на Балканах.

У листопаді 1926 року був підписаний італо-албанський пакт про дружбу й безпеку, у результаті чого Албанія фактично перетворювалася в італійський протекторат. Позиції Італії покращилися, а позиції Югославії істотно погіршилися. Югославська дипломатія активно намагалася врегулювати відносини з Італією, але вузол протиріч був зав’язаний занадто туго. У лютому 1934 року в Афінах був підписаний пакт про створення нового воєнно-політичного блоку — Балканської Антанти, у яку ввійшли Югославія, Туреччина, Греція й Румунія. Цей блок був явно спрямований проти Італії. У відповідь Італія пішла на зближення з Австрією й Угорщиною, створивши тим самим противагу Балканській Антанті. Ідея відтворення монархії Габсбургів, що активно підтримувала Італія, для Белграда була постійним зовнішньополітичним кошмаром.

У пошуках союзника країни Центральної й Південно-Східної Європи всі частіше обертали свої погляди на схід, убік Радянського Союзу. У січні 1934 року Постійна рада Малої Антанти висловився за нормалізацію відносин зі СРСР. Дотримуючись цього рішення, уряди Чехословаччини й Румунії в червні 1934 року встановили дипломатичні стосунки зі СРСР. Однак Югославія відмовилася від прикладу своїх союзників. Югославський уряд не почув й переконання французького міністра закордонних справ Луї Барту, що наприкінці червня 1934 року спеціально приїхав у Белград, щоб умовити сербські правлячі кола встановити дипломатичні стосунки зі СРСР. Це було маленькою сенсацією — Белград уперше не пішов покірно слідом за Парижем. І на це були досить серйозні причини.

1933 рік став переломним у долі Європи: у Німеччині до влади прийшов Гітлер. Берлин взяв курс на перегляд Версальського миру — миру, на якому фактично ґрунтувалася вся післявоєнна Європа й була побудована Югославія.

Цей підкоп під фундамент, на якому стояла Югославія, не міг не вплинути на югославську зовнішню політику. У Белграді, і не тільки в Белграді, досить швидко зрозуміли, що в Європі з’явився новий фактор сили. У середовищі малих європейських держав почалося перегрупування.

Югославія однієї з перших країн Європи поспішила на зближення з Німеччиною. Уже в березні 1934 року між цими державами почалися переговори про висновок нового торговельного договору. Обговорення умов цього договору в Скупщині фактично вилилося в потік пронімецької пропаганди. «Між Німеччиною і Югославією немає ні політичних, ні економічних протиріч, — заявляли сербські депутати. - Ми щиро бажаємо германо-югославського зближення»1. До весни 1934 року в політичних колах Белграда вже зложилося потужне пронімецьке угруповання. Германофіли покладали великі надії в урегулюванні італо-югославських протиріч. Крім того, у Белграді знайшли повну підтримку вимоги Гітлера приєднати Австрію до Німеччини. Сербські правлячі кола вважали, що «аншлюс» є меншим злом для Югославії, чим існування незалежної Австрії.

В той же час Франція активно шукає зближення з Італією. У Белграді це викликало паніку: „за союз із Римом французи можуть розплатитися югославськими територіями”. Ці кроки Парижа привели до росту профашистських настроїв у сербської влади. Король Олександр негайно відправився у Францію.

У Марселі короля зустрічав міністр закордонних справ Франції Луи Барту. Обидва були вбиті групою хорватських усташей. Якби король залишився живий, він, імовірно, дуже зачудувався б, довідавшись, що «замовив» його Берлін — той самий Берлін, на який у Белграді покладали такі надії. У Німеччині бачили в Олександрові перешкоди для зближення Югославії з Берліном, хоча головною мішенню все-таки був не він, а енергійний міністр закордонних справ Франції Луї Барту1.

Спадкоємцем короля Олександра став його син Петро. До повноліття короля від його імені правила регентська рада, очолювана принц-регентом Павлом, що тяжів до германофільства. У руках його була зосереджена королівська влада — нагадаємо, що Югославія по конституції 1931 року фактично була абсолютною монархією.

Убивство короля Олександра надзвичайно загострило італо-югославські й угорсько-югославські відносини. До 1936 року в економіці Югославії домінували Франція й Англія. Наприкінці 1936 року в загальному обсязі іноземних інвестицій у Югославії частка Франції становила 17%, Англії — 14%, Чехословаччини — 12%, Німеччини — 0,88%. Але вже через два роки Німеччина вийшла на перше місце в югославській зовнішній торгівлі й на третє — за обсягом інвестицій. Югославські сировинні продукти, у першу чергу кольорові метали, були дуже потрібні військової промисловості, що відроджується германської2. А лідируюча роль Югославії на Балканах полегшувала Німеччини завдання розвалу системи військово-політичних пактів між державами Центральної й Південно-Східної Європи, що встигла створити Франція.

Послабленню позицій Франції на Балканах взагалі й у Югославії зокрема багато в чому сприяв світову економічну кризу початку 1930-х років. Зате Англії вдалося зберегти й навіть усталити свій вплив у Югославії. І із середини 1930-х років визначальну роль у югославській політиці стало грати вже англо-германське протистояння.

Англія підтримувала Югославію в італо-югославській суперечці. Це давало Белграду можливість лавірувати між Лондоном і Берліном, опираючись одночасно на підтримку тих і інших.

Франція до цього часу зблизилася з Італією й підтримувала її плани реставрації в Австрії монархії Габсбургів для створення противаги зростаючої міці Німеччини. У Югославії вважали, що цей крок загрожує територіальної цілісності країни й приведе до відновлення ворожої Австро-Угорської імперії. Тому для Белграда більше привабливим був «аншлюс», у результаті якого Австрія взагалі зникла б з карти Європи, а Югославія одержала б загальну границю із дружньою Німеччиною. Ця позиція Белграда сприяла подальшому германо-югославському зближенню.

У січні 1937 року при активній участі германської дипломатії був укладений Договір про вічну дружбу між Болгарією і Югославією. Тим самим фашистська Німеччина виступила в ролі «поборника дружби двох слов’янських народів», а система створених Францією пактів на Балканах одержала перший серйозний удар. Цей крок Белграда привів до охолодження його відносин з недавніми союзниками — Румунією й Грецією.

Посередництво германської дипломатії дозволило Югославії врегулювати свої відносини й з головним імовірним супротивником — Італією. Тривалі переговори, які довго трималися в секреті, привели в результаті до того, що 25 березня 1937 року в Белграді був підписаний пакет італо-югославських угод про дружбу, нейтралітет, торгівлю й мореплавання. Цей договір став великим успіхом югославської дипломатії. Італія відмовлялася від територіальних претензій до Югославії, зобов’язувалася припинити діяльність на своїй території хорватських усташей, поліпшити положення югославських національних меншостей в Італії, розвивати італо-югославську торгівлю на вигідних для Югославії умовах. І цей успіх був досягнутий за допомогою Німеччини — нової європейської сили, на яку в Белграді відтепер покладали великі надії.

У травні 1937 року в Белград прибув Герман Геринг. Він зустрівся із принцом-регентом Павлом і прем’єр-міністром Стоядиновичем. Через місяць югославську столицю з офіційним візитом відвідав міністр закордонних справ Німеччини фон Нейрат, що зондував ґрунт для укладання договору про дружбу між Німеччиною і Югославією. Але бєлградський уряд, що тепер мав можливість лавірування між центрами сили в Європі, не поспішав йти на цей крок.

У жовтні 1937 року прем’єр-міністр Стоядинович відвідав Париж і Лондон. У Парижі він підписав угоду про продовження франко-югославського договору про дружбу, але відмовився підписувати із Францією пакт про взаємну допомогу у випадку агресії Німеччини.

З Лондона югославський прем’єр відправився в Берлін, де зустрівся з Гітлером, і в бесіді з ним ще раз підтвердив, що Югославія вважає можливий «аншлюс» Австрії чисто німецькою справою й не збирається цьому перешкоджати. Більше того, Югославія має намір усіляко розвивати відносини з Німеччиною. «Ніщо так не віддаляло Югославію від Німеччини, як французькі окуляри, — заявив Стоядинович. — Югославія тепер скинула ці окуляри»1.

«Аншлюс» Австрії викликав загострення англо-германської боротьби за вплив на Балканах. Германія продовжувала цілеспрямовано руйнувати систему післявоєнних пактів. Під її тиском і при лояльній позиції Югославії країни Малої Антанти визнали за Угорщиною рівні права на озброєння й 23 серпня 1938 року скасували відповідні статті Тріанонського договору. Але до зближення Югославії з Угорщиною це не привело. А через місяць, 29 вересня, великі держави підписали Мюнхенські угоди про розчленовування Чехословаччини, і Мала Антанта припинила своє існування.

Зближення Югославії з Німеччиною тривало. Воювати з югославами в Берліні не збиралися, і вся політика Німеччини на Балканах була націлена на економічне підпорядкування країн цього регіону й використання їхніх ресурсів у військових цілях. Зокрема, із цією метою германські спецслужби й створене в Белграді сприяли поширенню в Югославії профашистських настроїв. У країні функціонували організації німецького «Культурбунда» («Культурного союзу»), що активно діяв у середовищі етнічних німців-громадян Югославії (таких налічувалося більше 500 тисяч). Під дахом цього союзу майже відкрито працювали агенти германських спецслужб, що створили широку шпигунську мережу в югославській армії й колах політичної еліти, що формували «п’яту колону» усередині країни1.

Улітку 1939 року германська дипломатія розгорнула енергійні дії по розвалі Балканської Антанти й створенню замість нього профашистського військового блоку в складі Югославії, Болгарії й Угорщині. У червні принц-регент Павло відвідав Берлін, де вів переговори з Гітлером. Потім Павло в традиціях югославської політики лавірування відправився в Лондон, чим викликав на себе гнів німців. Германія демонстративно відклала підписання угоди про поставки в Югославію німецької зброї й військових матеріалів.

1 вересня 1939 року почалася Друга світова війна — гітлерівська Німеччина напала на Польщу. У відповідь Англія й Франція оголосили Німеччині війну. Югославія заявила про свою нейтральну позицію. З початком війни почалася й запекла дипломатична боротьба. Воюючі держави активно намагалися розширити свої сфери впливу в Європі й залучити на свою сторону нових союзників. Югославська дипломатія продовжувала політику лавірування, намагаючись витягти максимум вигід зі свого положення2.

Германія до осені 1939 року мала в Югославії міцні позиції. Одночасно в Югославії, особливо в Сербії, зберігали свій вплив ті кола, які традиційно орієнтувалися на Францію й Англію. Однак їхньої позиції різко ослабшали після розгрому Франції в травні 1940 року.

Поразка Франції докорінно змінило військово-політичну обстановку в Європі. Тільки Англія на самоті продовжувала збройну боротьбу з Німеччиною. Польща, Франція, Данія, Бельгія, Нідерланди, Норвегія були окуповані. У континентальній Європі залишалася лише одна держава, здатне протистояти Німеччині — Радянський Союз. Але СРСР був пов’язаний з Німеччиною пактом про ненапад, і радянсько-германські відносини зовні виглядали цілком благополучними. Зваживши всі «за» і «проти», у Белграді зробили обережний крок, що, по великому рахунку, ні до чого його й не зобов’язував: у червні 1940 року Югославія встановила дипломатичні стосунки зі СРСР. Подальшого зближення між двома країнами це не викликало.

27 вересня 1940 року в Берліні був підписаний пакт «трьох держав» — Німеччини, Італії і Японії, що з’явилося організаційним закріпленням осі «Берлін — Рим — Токіо». 20 листопада до держав «осі» приєдналася Угорщина, 23 листопада — Румунія. Трохи раніше, у жовтні 1940 року, обмежений контингент германських військ за згодою з румунським урядом увійшов у Румунію — відповідно до директиви Гітлера, це дозволяло «забезпечити вирішальний вплив на відносини Німеччини з іншими балканськими країнами, з Італією й особливо з Радянською Росією»1.

У Берліні Югославію розглядали як «ненадійного нейтрала» і вважали, що її необхідно міцно прив’язати до Потрійного пакту, або знищити. У листопаді 1940 року почалися інтенсивні переговори югославських лідерів із представниками держав «осі». За своє приєднання до Потрійного пакту Югославія вимагала собі грецький порт Салоніки. Германія в принципі не заперечувала, але Італія була категорично проти. Щоб трохи привести в почуття Белград, Муссоліні віддав наказ про бомбардування югославської території. Наліт італійських бомбардувальників на місто Бітоль у Македонії трохи зменшив претензії югославських політиків.

Паралельно із зусиллями Німеччини в Белграді активно діяла англо-американська дипломатія. У її планах Югославії разом із Грецією приділялася роль «балканського плацдарму», що повинен був відволікти Німеччину від висадження в Англії. Уінстон Черчілль направив югославському прем’єрові Драгише Цвєтковичу особистий лист, у якому попереджав, що приєднання Югославії до Потрійного союзу зробить розпад країни неминучим. У середині березня 1941 року посол Англії в Белграді зустрівся з лідерами національних рухів у Югославії й переконував їх натиснути на уряд і удержати його від приєднання до Потрійного пакту.

Але 25 березня 1941 року югославська делегація на чолі із прем'єр-міністром Д. Цветковичем підписала у Відні протокол про приєднання Югославії до Потрійного пакту. Відтепер країна ставала союзником фашистської Німеччини1.

Отже, Югославія в 20-30-ті роки ХХ століття стала ареною зіткнення інтересів великих європейських держав – Франції, Англії, Німеччини, Італії тощо. в зовнішньополітичному курсі правлячі кола держави еволюціонували від наслідування планам Франції й Англії до цілковитого підкорення профашистського курсу Німеччини. Хоча слід відмітити доволі високий професіоналізм югославських дипломатів, які уміло лавірували між Англією та Німеччиною, домагаючись вигідних для свого соціально-економічного та політичного становища результатів. Особливістю зовнішньополітичного курсу Югославії в цей період була цілковита антирадянська спрямованість.

Висновки

Процес становлення Югославії як незалежної держави був досить складним і суперечливим. Особливістю цього процесу стало те, що окрім узгодження інтересів внутрішніх політичних сил югославських народів, необхідно було порозумітися таким великим геополітичним гравцям як Франції, Англії та США. Кожна з цих країн мала свої наміри щодо Югославії. Але незважаючи на це об’єднання югославських народів в єдину державу відбулося, хоча саме в цей період були закладені основні внутрішньополітичні протиріччя, які стали визначальними у всій подальшій історії держави.

Однією з головних рис югославської економіки після досягення незалежності була нерівномірність у промисловому розвитку окремих областей країни. Найбільш розвиненими в економічних відносинах були колишні території Австро-Угорщини — Словенія, Хорватія й Воєводіна. Головні міста цих областей — Загреб, Осіек, Любляна, Марибор — були великими промисловими центрами. Сербія залишалася відсталою аграрною країною, до того ж розореною трирічною австрійською окупацією. Промисловість була розвинена слабко, проте значну роль у Сербії відігравав місцевий торгово-лихварський капітал. Чорногорія, Македонія, Боснія й Герцеговина були ще більш слаборозвиненими територіями, у Чорногорії навіть зберігалися залишки родоплемінного укладу. Ця нерівномірність економічного розвитку з урахуванням фактору багатонаціональності об’єктивно була міною вповільненої дії, закладеної під фундамент югославської державності.

Іншою проблемою i причиною стало те, що Королівство сербів, хорватів і словенців було утворено недемократичним шляхом. Королівство не було об'єднанням рівноправних народів, і вже на початковому етапі існування Югославської держави, була велика різниця між формальними й фактичними правами її народів.

У зовнішньополітичному курсі правлячі кола Югославії намагалися здійснювати активну політику на Балканах, домагаючись вигідного для себе вирішення територіальних проблем, які були зумовлені післявоєнним Версальським врегулюванням. Поступове вирішення цих проблем протягом 1919-1920 років підштовхнули країну до розширення зовнішньополітичної діяльності, прикладом чого стало входження Югославії до військово-політичного блоку – Малої Антанти.

Однак, самостійна зовнішня політика держави у досліджуваний період була не можлива. Версальсько-Вашингтонська система післявоєнного врегулювання по суті створила у Європі однополярну політичну систему, в якій домінували держави Антанти. Югославія в 20-30-ті роки ХХ століття стала ареною зіткнення інтересів великих європейських держав – Франції, Англії, Італії тощо. Їi зовнішня політика була переважним чином залежною від Франції.

Зі встановленням фашистського режиму в Німеччині Югославія починає активно з нею зближуватися, сподіваючись не тільки придбати сильного союзника, послабити дипломатичну залежність від Франції та Англії, але й укріпити свої позиції на Балканах (особливо, у відносинах з Італією). Підтвердженням цьому стає вступ Югославії до нового воєнно-політичного блоку – Балканської Антанти. Зближення з Німеччиною протягом 30-х років логічно завершилося приєднанням Югославії до Потрійного пакту. Королівство стало союзником фашистської Німеччини.

Слід відмітити також доволі високий професіоналізм югославських дипломатів, які уміло лавірували між Англією та Німеччиною, домагаючись вигідних для свого соціально-економічного та політичного становища результатів. Особливістю зовнішньополітичного курсу Югославії в цей період була цілковита антирадянська спрямованість.

Список використаних джерел та літератури

1. Айрапетов О.Р. Балканы в стратегии Антанты и ее противников (1914-1918) // ННИ. – 2003. - №5. – С.34-38.

2. Александров В.В. Новейшая история зарубежных стран. Европа и Америка. 1918-1945 гг. – М.: Высшая шк., 1986. – 591с.

3. Всемирная история. Том IХ / Под ред. Л.И. Зубока. - М.: Изд-во социально-экономической литературы, 1962. – 768с.

4. Всемирная история. Том VIII / Под ред. И.И. Минца. – М.: Изд-во социально-экономической литературы, 1961. – 876с.

5. Гришина Р.П., Васильева Н.В Человек на Балканах в эпоху кризисов и этнополитических столкновений ХХ ст. // ННИ. – 2001. - №2. – С.205-208.

6. Кудрявцева Е.П. Королевские династии Югославии // ННИ. – 1995. - №3. – С.145-157.

7. Наринский М.М. Восточная Европа между Гитлером и Сталиным. 1939-1941 гг. – М.: Просвещение, 1999. – 534с.

8. Новейшая история зарубежных стран. Европа и Америка. 1917-1939 / Под ред. С.М. Стецкевича. - М.: Просвещение, 1978. – 575с.

9. Писарев Ю.А. Российская контрразведка и тайная сербская организация „черная рука” // ННИ. – 1993. - №1. – С.54-57.

10. Ромаренко С.А. Югославия, Россия и „славянская идея”: вторая половина ХІХ – начало ХХІ века. – М.: Ин-т права и публичной политики, 2001. – 264с.

11. Советская историческая энциклопедия / Гл. Редактор Е.М. Жуков. – М., 1976.

12. Тодоров Н. Балкансикй узел противоречий. История и современность // ННИ. – 1993. - №3. – С.75-78.

13. Фирсанов В.Б. Югославский вопрос во внешней политике США (янв. 1918 – апр. 1919 гг.) // Вопросы ННИ. – 1992. - №38. – С.98-104.

14. Хрестоматия по новейшей истории. В 3-х тт. Т. ІІ. 1939-1945. – Доку-ты и материалы. – М.: Наука, 1960. – 356с.

15. Шилова А. Південнослов’янські народи: між єднанням і відокремленням // Історія в школі. – 1998. - №11. – С.13-19.

16. Яровий В.І. Історія західних і південних слов’ян у ХХ ст. Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1996. – 416с.

17. Цвєтков Г.М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917-1945 рр.: Нав. посібник. – К.: Либідь, 1997. – 232с.

18. Бейліс О.С. Новітня історія Югославії (1918-1974 рр.) – Львів: Світ, 1975. – 235с.

19. Писарев Ю.А. Образование югославского государства // ННИ. – 1991. - №3. – С.101-109.

[1] Всемирная история. Том VIII / Под ред. И.И. Минца. – М., 1961; Всемирная история. Том IХ / Под ред. Л.И. Зубока. - М., 1962.

2 Новейшая история зарубежных стран. Европа и Америка. 1917-1939 / Под ред. С.М. Стецкевича. - М., 1978.

3 Александров В.В. Новейшая история зарубежных стран. Европа и Америка. 1918-1945 гг. – М., 1986.

4 Бейліс О.С. Новітня історія Югославії (1918-1974 рр.) – Львів, 1975.

5 Яровий В.І. Історія західних і південних слов’ян у ХХ ст. Курс лекцій: Навчальний посібник. – К., 1996; Цвєтков Г.М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917-1945 рр.: Нав. посібник. – К., 1997; Наринский М.М. Восточная Европа между Гитлером и Сталиным. 1939-1941 гг. – М., 1999; Ромаренко С.А. Югославия, Россия и „славянская идея”: вторая половина ХІХ – начало ХХІ века. – М., 2001.

6 Писарев Ю.А. Образование югославского государства // ННИ. – 1991. - №3. – С.101-109; Писарев Ю.А. Российская контрразведка и тайная сербская организация „черная рука” // ННИ. – 1993. - №1. – С.54-57; Шилова А. Південнослов’янські народи: між єднанням і відокремленням // Історія в школі. – 1998. - №11. – С.13-19; Фирсанов В.Б. Югославский вопрос во внешней политике США (янв. 1918 – апр. 1919 гг.) // Вопросы ННИ. – 1992. - №38. – С.98-104; Гришина Р.П., Васильева Н.В Человек на Балканах в эпоху кризисов и этнополитических столкновений ХХ ст. // ННИ. – 2001. - №2. – С.205-208; Кудрявцева Е.П. Королевские династии Югославии // ННИ. – 1995. - №3. – С.145-157.

1 http://www.srpska.ru/article.php/; Хрестоматия по новейшей истории. В 3-х тт. Т. ІІ. 1939-1945. – Доку-ты и материалы. – М., 1960; Советская историческая энциклопедия / Гл. Редактор Е.М. Жуков. – М., 1976.

[2] Айрапетов О.Р. Балканы в стратегии Антанты и ее противников (1914-1918) // ННИ. – 2003. - №5. – С.34-36.

1 Шилова А. Південнослов’янські народи: між єднанням і відокремленням // Історія в школі. – 1998. - №11. – С.13-14.

1 Бейліс О.С. Новітня історія Югославії (1918-1974 рр.) – Львів, 1975. – С.175-176.

2 Фирсанов В.Б. Югославский вопрос во внешней политике США (янв. 1918 – апр. 1919 гг.) // Вопросы ННИ. – 1992. - №38. – С.100-101.

1 Айрапетов О.Р. Балканы в стратегии Антанты и ее противников (1914-1918) // ННИ. – 2003. - №5. – С.36.

2 Хрестоматия по новейшей истории. В 3-х тт. Т. ІІ. 1939-1945. – Доку-ты и материалы. – М., 1960. – С.234-235.

1 Цвєтков Г.М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917-1945 рр.: Нав. посібник. – К., 1997. – С.135.

1 Айрапетов О.Р. Балканы в стратегии Антанты и ее противников (1914-1918) // ННИ. – 2003. - №5. – С.36.

1 Фирсанов В.Б. Югославский вопрос во внешней политике США (янв. 1918 – апр. 1919 гг.) // Вопросы ННИ. – 1992. - №38. – С.102.

2 Яровий В.І. Історія західних і південних слов’ян у ХХ ст. Курс лекцій: Навчальний посібник. – К., 1996. – С.128.

1 Всемирная история. Том VIII / Под ред. И.И. Минца. – М., 1961. – С.389-390.

1 Кудрявцева Е.П. Королевские династии Югославии // ННИ. – 1995. - №3. – С.150-152.

1 Александров В.В. Новейшая история зарубежных стран. Европа и Америка. 1918-1945 гг. – М., 1986. – - С.323.

1 Бейліс О.С. Новітня історія Югославії (1918-1974 рр.) – Львів, 1975. – С.234-235.

1 Советская историческая энциклопедия / Гл. Редактор Е.М. Жуков. – М., 1976. – С.716.

2 Писарев Ю.А. Образование югославского государства // ННИ. – 1991. - №3. – С.108-109.

1 Всемирная история. Том IХ / Под ред. Л.И. Зубока. - М., 1962. – С.431.

1 Писарев Ю.А. Российская контрразведка и тайная сербская организация „черная рука” // ННИ. – 1993. - №1. – С.55.

2 Новейшая история зарубежных стран. Европа и Америка. 1917-1939 / Под ред. С.М. Стецкевича. - М., 1978. – С.132.

1 http://www.srpska.ru/article.php/

1 Бейліс О.С. Новітня історія Югославії (1918-1974 рр.) – Львів, 1975. – С.221.

2 Наринский М.М. Восточная Европа между Гитлером и Сталиным. 1939-1941 гг. – М., 1999. – С.334.

1 Хрестоматия по новейшей истории. В 3-х тт. Т. ІІ. 1939-1945. – Доку-ты и материалы. – М., 1960. – С.237.

1 Яровий В.І. Історія західних і південних слов’ян у ХХ ст. Курс лекцій: Навчальний посібник. – К., 1996. – С.130.