Курсовая работа: Становище Німеччини напередодні Другої світової війни

Курсовая работа: Становище Німеччини напередодні Другої світової війни

Розділ 1. Становище Німеччини напередодні приходу до влади нацистів

Веймарська республіка не виправдала сподівань німецького народу. Люди стомилися від політичних криз та економічної нестабільності. Ситуацію значно ускладнила «велика депресія» 1929 – 1933 рр., яка фактично розвалила німецьку економіку, а також значно активізувала праві партії, зокрема і НСДАП, на чолі якої стояв Адольф Гітлер. На додаток до того ніхто не відміняв виплату Німеччиною репарацій, які в такій ситуації, як і на початку 20 – х років, були просто непосильним тягарем для держави і німецького народу. І це все поряд з тим, що обсяг промислового виробництва скоротився на 40%, прибутки трудящих зменшилися на 42%, кількість безробітних досягла 6 млн. чоловік[1;192]. Ситуація була надскладною. Здавалось, що німецька економіка буде прямо таки знищена під час цього безприкладного в історії скорочення виробництва. На протязі кількох років інвестування капіталу було нерентабельним; збут на внутрішньому та зовнішньому ринках дуже сильно загальмувався. Передусім гинули середні підприємства; застарів з такими труднощами створений виробничий апарат, так як не могли проводитись нормальні амортизаційні відрахування та обновлення основного капіталу. За рівнем промислового розвитку Німеччина була відкинута більш ніж на три десятиріччя назад. Все промислове виробництво було підірване. Промисловість обмежилась випуском самих необхідних предметів вжитку: виробництвом продовольчих товарів та деяких промислових товарів широкого вжитку, в той час як типові для розвиненої промисловості країни галузі виробництва, такі, як будівнича індустрія, електротехніка, загальне та транспортне машинобудування та інші, все більше занепадали. Основний капітал не обновлявся, відбувалося проїдання матеріальних цінностей і робились спроби зберегти залишки підприємств прямо таки докапіталістичними методами[7;8]. Все частіше питання життя країни вирішувалися надзвичайними декретами. Для прикладу, у 1930 році рейхстаг прийняв 52 закони, з них 5 надзвичайних, в 1932 році – 5 законів при 60 надзвичайних[1;192]. Таким чином уряд, на чолі якого стояв Брюнінг, «привчав» народ до анти парламентських методів правління, чим значно полегшував життя нацистам в майбутньому.

Економічна політика Брюнінга довгий час базувалась на збереженні монопольних цін. Лише у 1931 році надзвичайним декретом було дещо знижено ціни на товар, але разом з тим знижено і заробітну плату до рівня 1927 року. Це посилило конкурентоспроможність німецьких товарів на світовому ринку, але знизило купівельну спроможність населення[2;212]. В такому випадку ми можемо говорити про зростання прибутків великих підприємств, але з погляду рядового споживача криза посилилась.

В 1931 році поглибилась кредитно – фінансова криза, цілий ряд банків зазнали банкрутства. В зв’язку з цим було призначено комісара для нагляду за банківською системою держави. Результатом брюнінгової політики «оздоровлення» стало заволодіння державою 90% капіталу другого по величині в країні Дрезденського банку, врятування від банкрутства Берлінського банку, двох найбільших пароплавних компаній – «Гапаг» та «Північно – німецький ллойд», ряду сільськогосподарських латифундій, а також концерні Рьохлінга та Борзіга, відвернуто крах найбільшого в Європі Сталевого тресту. Сталевий трест та Дрезденський банк фактично перейшли до рук держави[2;212]. До речі Сталевий трест об’єднував в собі половину всіх металургійних підприємств Німеччини[1;183].

Таким чином ми можемо говорити про те, що такі дії уряду врятували німецьку економіку від повного розвалу, але разом з тим дозволили державі значною мірою механічно регулювати економічне життя, активно в нього втручатися, нав’язуючи свої правила гри. Загалом держава брала участь в 583 акціонерних товариствах з капіталом більше 5 млрд. марок[2;212].

Поспішаючи в боротьбі з інфляцією, Брюнінг розраховував, що іноземні банкіри оцінять його зусилля по стабілізації марки і державного бюджету, нададуть нові кредити і послаблять свою позицію щодо репараційного питання. Прийнявши у 1930 році план Юнга[1], Німеччина не збиралась його виконувати. Брюнінг вперто шукав шляхи відстрочки виплат. У 1931 році Німеччина фактично припинила виплату репарацій[2;213]. Отже, можна припустити, що іноземні банки були дуже незадоволені, адже в умовах економічної кризи ці гроші були б зовсім не зайвими. Першими відреагували США і ввели проти Німеччини економічні санкції [2;213]. За такої ситуації уряд Брюнінга втрачає довіру великих німецьких промисловців, а підтримки населення він і не мав. Тому на кінець 1931 року всередині блку, який підтримував Брюнінга, почали з’являтися відцентрові тенденції, значноь активізувалась профашистськи настроєна частина депутатів[2;213]. На додаток до цього в жовтні 1931 року було створено «Гарцбурзький фронт». В ньому були представлені всі націоналістично налаштовані партії, починаючи з Німецької націоналістичної народної партії Гугенберга до Націонал – соціалістичної робітничої партії Гітлера. В цілому картина склалася така: націоналістичні партії зробили в боротьбі з опонентами те, чого ті не змогли зробити – об’єднатись в один кулак. Проте, знову ж таки через особисті амбіції Гітлера та Гугенберга «Гарцбурзький фронт» розпався. Не зважаючи на це, Гітлер все частіше і частіше вимагав відставки кабінету Брюнінга. Він міг собі це дозволити, адже після виборів 14 вересня 1930 року НСДАП була однією з найчисельніших партій у рейхстазі – 107 мандатів[2;218]. Більше представників у парламенті мала лише соціал-демократи – 143 мандати. Гітлер вимагав віддати керівництво державою в руки тих, кого природа дійсно наділила особливими дарами[3;447].

Нацисти швидко набирали популярність серед великих промисловців, навіть тих, хто раніше скептично відносився до здатності Гітлера створити для своєї партії масову базу[2;213]. Гітлера підтримали такі промислові та фінансові магнати як Шахт, Тіссен, Кірдорф, Флік та інші.

На цих таки виборах партія «Центр», представником якої був Брюнінг, отримала 87 мандатів, а отже уряд не мав більшості у парламенті. Звідси висновок, що кабінет Брюнінга існував лише за підтримки президента[2;211]. Коли під Гінденбургом «захитався трон» Брюнінг всерйоз злякався. Без підтримки президента і великого капіталу уряд не міг довго існувати. А незадоволення урядом росло… Політика східної допомоги, що посилилась при Брюнінгу,потребувала багатомільйонних видатків на ліквідацію заборгованості східних німецьких землеробів, проте далеко не всі побажання східних аграріїв, яким були нанесені збитки, могли бути задоволені. Не вдалось також завадити тому, що аграрії земель східніше Ельби, які переважали в Імперському землеробському союзі, уже в 1931 році вступили в стійку опозицію Брюнінгу і при цьому знайшли розуміння в Гінденбурга, який, будучи господарем помістя Нойдек у Східній Прусії, особливо піддавався впливу з боку своїх однодумців[6;28].

Зростаюча неприязнь до Брюнінга проявилась і з боку промисловців. Багато з них до цього часу сподівались, що прийняті урядом економічні заходи та надзвичайне законодавство ще більше скоротять рівень заробітної плати та соціальних допомог. Але найбільші труднощі полягали в тому, що разом з економічною кризоюпрокотилась хвиля об’єднань та закриття великих підприємств та банків і одночасно, завдяки державній санації, відбулося масштабне втручання держави в макроекономіку, що у все більшій мірі порушувало принцип ліберально – капіталістичного приватного підприємництва. Хоча численим підприємцям все частіше доводилось створювати концерни, вони звинувачували Брюнінга у державному соціалізмі[6;28]. В циркулярному листі Імперського об’єднання німецьких промисловців різко критикувалась економічна політика Брюнінга[6;29].

Отримавши можливість втручатися в економіку, уряд Брюнінга не приминув нею скористатися, за що платою стала його відставка в кінці травня 1933 року. Що стосується аграріїв і рейхсверу, то вони сприяли падінню Брюнінга[6;29].

Старання Брюнінга в умовах парламентаризму і партійної демократії вивести з криз державу та забезпечити за допомогою ефективного економічного та бюрократичного апарату необхідні, здавалось би, міри по санації системи не виявилися б даремними, якби було швидко досягнуто успіху і задоволено очікування нетерпеливих народних мас. Між тим, радикальні партії обох напрямків робили все, щоб систематично підривати довіру до уряду. Дефляцій на фінансова політика Брюнінга, яка в надлишковій мірі спиралась на само оздоровлення економіки, виявилась фатальним і помилковим рішенням; вона посилила головний недолік його методів стабілізації обстановки, що заключався у відсутності опори на суспільні групи, що здатні витримати таке навантаження[6;30].

Новий уряд очолив фон Паппен, теж представник партії «Центр», але профашистськи налаштованої її частини. Проте становище кабінету фон Паппена було не набагато кращим за становище кабінету Брюнінга. Враховуючи помилки попередниката під тиском преси Паппен висунув більш активні програми створення державою робочих місць. Це стало прийнятним для промисловості не лише завдяки виділенню надзвичайних кредитів (у вигляді податкових чеків) на створення додаткових робочих місць, але й завдяки дозволу, у випадку найму більшого числа працівників підприємцями, скоротити наполовину тарифні ставки. В результаті у профспілках не без підстав заговорили про спроби побудови економіки «за рахунок найманих працівників»[6;28]. В таких умовах соціал-демократи і комуністи зі всією злістю взялися за уряд фон Паппена.

Наступний уряд, не зважаючи на всі протести націонал-соціалістів (а вони мали в парламенті 196 місць), очолив ставленик Гінденбурга Курт фон Шлейхер, останній канцлер Веймарської республіки. 15 грудня 1932 року Шлейхер запропонував свою програму: скасування квот на сільськогосподарську продукцію та скорочення заробітної плати, передачу 800 акрів землі 25 тис. селянських сімей, контроль над цінами[1;193]. Проте уряд не отримав підтримки профспілок, а отже марксистів, а також юнкерства. Парламент також не підтримав Шлейхера. Тоді канцлер запропонував Гінденбургу розпустити парламент і керувати країною виключно за допомогою надзвичайних законів відповідно до статті 48 Конституції. Гінденбург відмовився від цієї пропозиції і 29 січня 1933 року Шлейхер пішов у відставку. А вже 30 січня 1933 року рейхсканцлером Гінденбург призначив Адольфа Гітлера.

Президентські уряди Брюнінга, фон Паппена, Шлейхера отримали менше уваги зі сторони віддалених від народу камеральних урядів, оскільки цим кабінетам, що складались зі «спеціалістів», не вистачало вміння інформувати громадськість про свої наміри, уміння бути зрозумілими для населення, в той час як рух, яким керував Гітлер, вів надзвичайну мобілізацію емоцій та почуттів[6;30].

Таким чином ми бачимо, що тривалість роботи того чи іншого уряду в тогочасній Німеччині залежала навіть не стільки від його економічної програми як від його підтримки парламентом. Адольф Гітлер у своїй книзі «Моя боротьба» з цих позицій нещадно критикував демократію, в тому числі і демократію в Німеччині: «Найбільш характерним в демократичному парламентаризмі являється те, що певній групі людей – скажімо 500 депутатам, а останнім часом і депутаткам, надається можливість остаточного вирішення всіх можливих проблем, які лише виникають. На ділі саме вони і складають уряд. Якщо з їх числа і вибирається кабінет, на який покладається керівництво державними справами, то це тільки одна зовнішність. На ділі цей так званий уряд не може зробити жодного кроку не заручившись попередньо згодою загальних зборів. Але цим самим це звільняє уряд від всякої відповідальності»

Розділ 2. Економічний розвиток Німеччини в 1933 - 1934 роках

2.1 Розвиток промисловості в 1933 - 1939 роках: основні напрямки та досягнення

Після перемоги у внутріполітичній боротьбі та захоплення політичної влади в державі Гітлеру та його провідним співробітникам в уряді необхідно було довести на ділі працездатність та готовність до змін нового режиму завдяки успіхам в боротьбі з економічною кризою. Гітлер прекрасно розумів, що лише шляхом відчутного покращення матеріального становища нужденних мас може бути заявлений та зміцнений і його власний престиж. Однак, чим більше посилювався його вплив серед народних мас завдяки передусім таким успіхам як боротьба з безробіттям, тим більше йому доводилось враховувати незадоволення з боку НСДАП, в зв’язку з незавершеністю націонал – соціалістичної революції. Проте це було пізніше, а на початку його правління потрібно було розв’язувати дещо інші проблеми.

20 лютого 1933 року в будинку президента Гінденбурга відбулася зустріч Гітлера з провідними промисловцями Німеччини. Найбільше представників було з промислово розвиненого Руру. На цій зустрічі були присутні близько 20 людей, зокрема банкір Ялмар Шахт, який тоді ще не був ні рейхсміністром економіки, ні головою Рейхсбанку; Густав Крупп фон Болен, що очолював Імперський союз німецької промисловості; Альберт Фьоглер, керівник «Ферайнігте штальверке»; фон Левенфельд, представник одного з промислових підприємств в Ессені; доктор Штейн, керівник гірничовидобувної компанії «Августа – Вікторія». Роль господаря дому відігравав Шахт. На цій зустрічі Гітлер в черговий раз говорив про небезпеку марксизму і про важливість отримання більшості в парламенті для врятування Німеччини, для того, щоб «вирвати її з рук євреїв». У відповідь Шахт запропонував створити фонд для фінансування передвиборчої кампанії НСДАП у сумі 3 млн. марок. Цей фонд, згідно домовленості мав бути поділений між трьома партіями – НСДАП, НННП, та Німецькою народною партією[5;89]. Таким чином, Гітлер заручився підтримкою німецьких промисловців, в тому числі і фінансовою. Документально не збереглося інформації про домовленість сторін, але безсумнівно, що Гітлер пообіцяв промисловцям військових замовлень та придушення профспілкового руху, а також відмовитися від демократії для забезпечення політичної стабільності в державі. У своїх записах Густав Крупп фон Болен проводить думку, що економіка могла б розвиватись і досягти розквіту лише в тій державі, яка буде незалежна і міцна у політичному відношенні[5;91].

За результатами виборів 5 березня 1933 року НСДАП отримала 288 місць в рейхстазі. Але цього було замало для формування більшості. Тому було прийнято рішення про розгром Комуністичної партії Німеччини та соціал – демократів. Першого удару зазнала Компартія Німеччини. Мандати її депутатів було анульовано, а партію заборонено.

2 травня 1933 року було заборонено профспілки, а їхнє майно і адміністративні будівлі були захоплені загонами СА та СС[4;46].

22 червня 1933 року було офіційно заборонено Соцал – демократичну партію Німеччини, а її майно конфісковано. За нею настала черга решти партій. Це все називалось «уніфікація влади».

14 липня 1933 року прийнято закон проти створення нових партій, який проголошував НСДАП єдиною легальною партією[4;48]. Паралельно з цим йшла уніфікація об’єднань, що представляли інтереси промисловості, торгівлі, ремесел і сільського господарства.

Таким чином політична влада в державі почала належати Гітлеру, якому відкрився шлях до проведення кардинальних реформ, насамперед в економічній сфері.

Перш ніж влітку 1933 року проголосити закінчення націонал – соціалістичної революції, уже на початку року Гітлер перш за все спробував виключити економічні питання з боротьби за владу. Тому 17 березня 1933 року на посаду президента Рейхсбанку був призначений Ялмар Шахт. Призначення на таку важливу посаду Шахта, а не будь-якого партійного діяча, викликало довіру з боку німецьких та іноземних економістів та заспокоїло побоювання відносно можливих націонал – соціалістичних експериментів сфері банківської справи та валютної політики, що розпалювались Готфрідом Федером та іншими нацистами – «теоретиками». Зате в партії це призначення Шахта наштовхнулось на опір. Тому вже 22 березня 1933 року Гітлер звернувся до партійних діячів НСДАП з вимогою припинити нападки на Шахта[6;233]. У секретному Законі про оборону від 21 травня 1935 року він призначив Шахта повноважним генералом військової економіки, зобов'язавши його "почати свою роботу ще в мирний час" і надавши йому влада для керівництва "економічною підготовкою до війни".

1 квітня 1933 року до канцелярії Імперського союзу німецької промисловості ввірвались штурмовики, вигнали управляючого, таємного радника Кастла (єврея по національності) і примусили піти інших членів комітету, також євреїв. Одночасно, по розпорядженню економічного і політичного комісара НСДАП доктора Вагнера до складу керівництва об’єднанням було включено доктора Ганса фон Люкке, довірену особу партії[6;297].

Проте ця спроба встановити партійний контроль над головним органом в промисловості викликала опір промисловців, таких як Крупп, Тіссен, Сіменс та ін., які мали значний вплив на Гітлера. Щоб позбавитися партійного контролю комісарів Густав Крупп фон Болен в якості керівника Імперського союзу німецької промисловості особисто зробив спробу його реорганізації для спрощення управління ним[6;297].

Однією з найбільших проблем в переживаючій кризу Німеччині було безробіття. Тому 29 травня 1933 року Гітлер знову зібрав промисловців та підприємці разом з керівниками урядових економічних комітетів для спільної розробки плану створення нових робочих місць. В результаті цієї наради було вирішено створити «Генеральну економічну раду», в якій особливу увагу приділяли важкій промисловості[6;298].

Разом з тим, Гітлер, найімовірніше під тиском промисловців, заборонив під страхом покарання партійним функціонерам втручатися у промислове виробництво[4;58]. Було зупинено цілу хвилю доносів, направлених нібито проти корумпованих економічних керівників, яка стала особливо активною на початку 1933 року, завдяки інструкції Гітлера імперським намісникам від 31.05.1933 року. Скоріше за все такі дії були пов’язані з домовленостями 29 травня 1933 року. Слід також сказати, що одним з результатів цієї домовленості стало створення «Фонду Адольфа Гітлера» до якого всі промисловці та підприємці мали щороку вносити певну чітко визначену суму грошей. Витрата коштів, які отримував фонд, ніким не контролювалася[].

До червня 1933 року, доки Гугенберг був на посаді міністра економіки, попри гучні заяви нацистської пропаганди,ніяких заходів по боротьбі з безробіттям націонал – соціалістами прийнято не було. [6;234].

Після наради з передовими промисловцями та підприємцями, що була проведена 29 травня 1933 року, вже 1 червня була в законодавчому порядку проголошено додаткову програму націонал – соціалістичного керівництва «Про скорочення безробіття» (так звана програма Рейнхардта). В рамках цієї програми мало бути виділено 1млрд. марок в якості субсидій для фінансування громадських будівельних робіт (для прокладання та введення в експлуатацію автомагістралей, доріг, водних шляхів, громадських будівель та соціальних закладів), фінансування певних секторів приватного будівництва (благоустрій передмість, ремонт старих будинків), а також одночасне надання податкових пільг промисловим, кустарним та сільськогосподарським підприємствам, при створенні в Німеччині машин та приборів, що виробляють товари[8;341]. В рамках цієї програми восени 1933 року розпочалось широкомасштабне будівництво автомагістралей. Стає очевидним той факт, що окрім створення нових робочих місць цей проект послужив збільшенню автомобільних потоків та виробництва автомобілів, чому мало сприяти завбачливе зниження податків на нові машини.

Кількість безробітних у 1934 році скоротилась майже вдвічі в порівнянні з 1933 роком і становила приблизно 3 млн. чоловік, а ліквідувати безробіття вдалося лише у 1935 році. Це стало можливим завдяки потужному розвитку промисловості та військово-промислового комплексу. Згідно матеріалів перепису промисловості 1936 року в Німеччині нараховувалось 125 тис. промислових підприємств, на яких працювало 6,8 млн. робітників та приблизно 1 млн. службовців[7;9].

Не зважаючи на вжиті заходи, нацистський режим зміг отримати широку підтримку значної частини представників промислових кіл, особливо важкої промисловості, лише в другій половині 1933 року. Вже тоді стало зрозуміло, що найближчим часом прибутковими можуть бути перед усім підприємства металургійної, хімічної та будівельної промисловості, насамперед завдяки політиці пришвидшеного виробництва озброєння та розвитку військово-промислових підприємств, особливо після 1934 року, що фінансувались за допомогою винайденої Шахтом системи МЕФО-векселів[2]. Загалом же рівень розвитку військово-промислового комплексу можна побачити у тому, як збільшувалось його інвестування. У 1933 році частина інвестицій, що приходилась на військові потреби, становила 23%, у 1934 – 49%, у 1935 – 56%, в 1936 – 68%, в 1937 – 70%, в 1938 – 74%. Загальна цифра військових витрат зросла з 1,9 млрд. рейхсмарок у 1933, до 18,4 млрд. рейхсмарок у 1938 році[7;13].

Коли в кінці червня 1933 року замість Гугенберга на посаду рейхсміністра економіки було призначено керівника великої страхової компанії «Альянс» доктора Шмітта, то це стало черговою поступкою приватному капіталістичному господарству. Разом з тим, щоб заспокоїти партію, Гітлер призначив Готфріда Федера статс-секретарем рейхсміністерства економіки. Проте Федер не мав ніякого впливу в силу своєї недостатньої компетенції в економічних питаннях, а також тому, що представники промислових кіл негативно ставились до будь-якого контролю з боку партії і тому всяко обмежували можливості Федера впливати на промисловість. Тому, коли через рік рейхсміністром економіки став Ялмар Шахт, який до цього очолював Рейхсбанк, він легко звільнив Федера.

Імперський союз німецької промисловості після добровільної реорганізації став називатись Імперським комітетом німецької промисловості. Керував ним Густав Крупп фон Болен.

Щодо Генеральної ради по економіці, то за час свого існування вона скликалась лише один раз, у вересні 1933 року[6;298].

Нові законодавчі міри, такі як обидва прийняті 15 липня 1933 року закони про картелі[3], що дозволяли рейхсміністру економіки (а в аграрних питаннях – рейхсміністру сільського господарства) примусово створювати картелі, нібито для регулювання ринку[6;303]. Проте насправді закони про картелі мали на меті зберегти державний вплив на економіку, захистити давно створені картелі, впливати на підприємці, які в картелі ще не об’єднались. Але як показала практика,в перші роки існування рейху нагляд за цінами і утворенням картелів був ліберальним і часто являв собою лиш формальність.

В такій ситуації здійснювати вплив на економіку спробувала офіцерська верхівка армії – рейхсвер, який вимагав військово – економічної орієнтації народного господарства[6;304]. Можна говорити про те, що до звільнення у 1934 році Шмітта з посади рейхсміністра економіки доклав руки і рейхсвер. Посада перейшла до Ялмара Шахта, який в якості економічного диктатора влаштовував і партію і армію.

Що ж до вермахту(армії), то він вимагав значного збільшення виробництва вітчизняної сировини військово – економічного характеру (бензин, каучук, руда та ін.), для того, аби у випадку війни мати достатній запас сировини і не залежати від зовнішніх поставок. Крім того, постійне нарощування військового виробництва і значне збільшення збройних сил вимагали збільшення видобутку стратегічної сировини, потребу в якій Німеччина ще на могла забезпечити самостійно через недостатній рівень видобутку та через нехватку родовищ цієї сировини.

Так як уряд Третього рейху все більше втручався в управління промисловим виробництвом, то держава забезпечила собі право на регулююче та контролююче втручання в області промислових об’єднань. Закон «Відносно підготовки органічного будівництва німецької економіки» від 27.02.1934 року дозволив рейхсміністру економіки повністю реорганізовувати структуру економіки, створювати обов’язкові утворення по окремих галузях економіки, визначати їх статути, а також призначати і знімати керівників галузей економіки. Проте лише в кінці 1934 року, після того як Шахт, в якості нового рейхсміністра економіки, видав розпорядження про проведення реорганізації від 27.11. 1934 року, нова організація промислових об’єднань отримала певне завершення: замість «Імперського об’єднання» з’явилась «Імперська промислова група» з суміжними економічними групами і групами спеціалістів, при чому на регіональному рівні вони були тісно зв’язані з торгівельно – промисловими палатами, яким рейхсміністр економіки ще в серпні 1934 року надав право нагляду і призначення на посади[6;310].

Внаслідок цих дій, більш жорсткої авторитарної структури об’єднань, їх більш тісного зв’язку з промислово – торгівельними палатами та державною економічною бюрократією перетворювали ці організації в свого роду гібрид, де було важко визначити, де закінчується самоуправління і починається державне «управління виробничими замовленнями».

Зовсім інакше складалася справа з багатьма органами державного управління. Утворення на зразок заснованого в 1934 році у вигляді товариства з обмеженою відповідальністю (GmbH) «Економічного дослідницького товариства», ці підприємства були не тільки зовнішньо організовані на зразок приватних капіталістичних компаній, але могли також мати будь-які форми і мали право бути вільними від державно – бюрократичних перепон. Це означало, що режим Третього рейху не посягав на принцип капіталістичної приватної економіки, але через потужний вплив на напрямок виробництва значно обмежував свободу підприємця в його рішеннях і намагався, керуючи економікою, обходитись мінімальною кількістю державних чиновників, однак тим самим здійснював на певних спеціалістів і зацікавлених представників промисловості значний вплив, як і на органи управління режиму, створені у відповідності з принципами приватної економіки.

Якщо держава не втручалась напряму в управління підприємствами, то вона впливала на них шляхом постановки виробничих завдань, але у такому випадку підприємства могли захопити ініціативу при плануванні і виробництві.

Разом з тим було внесено зміни в законодавство про акціонерні товариства. Для того, щоб потрапити до числа акціонерних товариств, підприємству необхідно було мати не менше 500 тис. рейхсмарок статутного капіталу. Також було скорочено число акцій, штучно збільшивши їх ціну до 1 тис. марок, зменшено права акціонерів, а також значно знижено виплати за дивідендами. Було підвищено корпоративні податки та податок з обороту[].

Таким чином, можна говорити про те, що в Третьому рейху з’явився новий тип керівника, який наполовину був партійним функціонером, а наполовину – підприємцем. А підприємства за своє зростання змушені розраховуватись зменшенням своєї свободи.

Перші два роки нацистського правління були особливо насичені змінами та нововведеннями в економічному житті держави. Це був період побудови економіки Німеччини на нацистський лад, такої, якою її хотів бачити Гітлер. Надалі найважливішою зміною було запровадження в 1936 році чотирирічного плану розвитку економіки, на зразок радянських «п’ятирічок». Уповноваженим по проведенню чотирирічного плану був Герман Герінг. На той час німецька промисловість досягла досить високого розвитку, вартість валової продукції складала:

Таким чином ми бачимо, що найбільше розвиненими були металообробна та машинобудівна галузі, тоді як продукція авіаційної галузі складала незначну частину загальної вартості продукції, хоча у підготовці до війни вона мала б відігравати надважливу роль. З цього також видно, що виконання поставленого Гітлером завдання побудувати потужні військово-повітряні сили було на початковій стадії виконання.

Завданням Герінга було перевести економіку країни на військові рейки і за чотири роки повністю підготувати країну до війни. Про це свідчить секретна службова записка Гітлера, в якій він вимагав: «Через чотири роки німецька армія має бути боєздатною, а німецька промисловість готовою до війни». Заперечень він не приймав. Економічні проблеми Гітлер вважав «проблемами людської волі» і тільки Герінга він вважав особистістю з силою волі. «Він кращий, хто в мене є, це людина, сповнена рішучості, знаюча, що від неї вимагають, і досягає свого»[9;98].

Посилення військово-економічного потенціалу в області промисловості відбувалось передусім в чотирьох напрямках:

1.         Досягнення автаркії в постачанні сировиною (можна сказати, що з цією метою і був розроблений «чотирирічний план»);

2.         Розосередження промислових підприємств з великих центрів більш рівномірний розподіл промислових підприємств по всій території Німеччини (створення індустріального центру в Центральній Німеччині);

3.         Збільшення виробничих потужностей;

4.         Посилена технічна раціоналізація в провідних і важливих у військовому відношенні галузях промисловості.

Досягнення автаркії настільки різноманітно розвиненої промисловості, як німецька, являлось завданням, яке могло бути вирішене тільки за десятиріччя планомірної роботи при значних збитках для продуктивності виробництва. Постановка завдання досягти цієї мети протягом 4 років могла поширюватись тільки на деякі основні галузі, а саме на ті, які у випадку війни заслуговували на особливу увагу. До них відносились: нафта (гідрогенізація вугілля), штучний каучук, залізна руда (в Центральній Німеччині), штучне волокно і легкі метали (алюміній і магній як замінники важких металів). До цього слід додати такі менш важливі завдання, як розвиток виробництва замінників шкіри, пластмас (замінник кольорових металів) та синтетичних жирів[7;14].

Проте в цілому проблема сировини для промисловості Німеччини не була вирішена до початку війни. Запаси сировини підтримувались на рівні 3 – 6-місячної необхідності; складські запаси хрому, вольфраму і залізної руди підтримувались на рівні 8 – 10-місячної необхідності, а марганцю – навіть 8-місячної. Однак такі великі запаси складали рідкі виключення[7;18].

Щодо переміщення промислових об’єктів з одних районів в інші, то його завдання були такими: промислові підприємства повинні були бути переведені з існуючих в той час в Німеччині головних промислових районів (Рурська область, Саксонія, Верхня Сілезія) в стратегічно відносно більш безпечні «нові» промислові центри. Центральна Німеччина вважалась безпечною в відношенні повітряних нальотів, а також з точки зору наземних операцій. Поклади залізної руди в районі Ганновера – Брауншвейга, де розміщувались заводи «Герман Герінг» вважались сировинною базою нового промислового району[7;18]. Проте ми не можемо говорити, що таке переміщення стосувалось лише металургійної промисловості, зате можемо сказати, що в Центральній Німеччині темпи випуску промислової продукції значно перевищували темпи в Західній Німеччині[7;19].

Поряд із загальним недоліком економічних ресурсів військова економіка Німеччини ще до початку війни переживала окремі труднощі, які в ході війни були доповнені новими економічними утрудненнями. Усякі ж недоліки й труднощі у військовій економіці, які не можуть бути швидко й легко усунуті, жадають від політичних керівників країни певної гнучкості в керівництві. Для того щоб вирішити найскладніші завдання, поставлені тотальною війною, необхідно, щоб керівництво економікою здійснювалося планово й було всебічним і далекоглядним. Його метою є задоволення військових потреб, яким варто віддавати перевагу перед потребами цивільного населення. Тому попит, пропонований цивільним сектором у воєнний час, повинен бути значно скорочений за рахунок зниження норм споживання для цивільного населення, тобто за рахунок зниження життєвого рівня народу, а також завдяки вилученню значної частини предметів споживання, наявних у домашньому господарстві, торгівлі й промисловості, або, нарешті, за рахунок припинення й відстрочки суспільних робіт з будівництва будинків, затримки додаткових капіталовкладень, припинення ремонтних робіт і т.п. Якщо яка-небудь промисловість не може задовольнити повністю попит на свою продукцію, то потреби цивільного сектора в цій продукції прирівнюються до потреб військового характеру, тому що в цьому випадку така продукція служить уже підтримці працездатності людини, а отже, і справі продовження самої війни. Оскільки, наприклад, азот застосовується однаково й для виробництва вибухових речовин і для добрив, то надавати промисловості, що робить вибухові речовини, необмежене право використання азоту не можна, тому що інакше азоту не вистачить для виробництва добрив, а від цього скоротиться кількість вироблених сільськогосподарських продуктів і, таким чином, буде поставлено під загрозу продовольче постачання самих збройних сил. Пануюча у військових колах думка про те, що задовольнити попит збройних сил можна за рахунок зниження норм цивільного споживання, зовсім не відповідає дійсності. Вона неправильна вже тому, що попит військового характеру концентрується на певній сировині (пальному, вибухових речовинах, залозі, металах, гумі й т.д.), на деяких галузях промисловості (літакобудуванні, танкобудуванні, будівництві підводних човнів, виробництві зброї), на які ніяк не поширюється попит цивільного сектора. А для того, щоб забезпечити ввіз самих необхідних матеріалів для воєнної промисловості, не можна забувати й про те, що певний відсоток невоєнної продукції повинен бути залишений для експорту. Для вирішення всіх поставлених перед військовою економікою завдань необхідно наступне: а) докладний статистичний облік всіх виробничих факторів, тобто створення повної картини всього економічного потенціалу країни; б) уточнення й регламентування попиту, а також перевірка кількості і якості предметів споживання; в) визначення точних строків для виконання тих, що закінчуються, триваючих або знову починаються промислових і військових будівельних робіт; г) постійний контроль за тим у якій мірі виробництво забезпечує всі наявні потреби. Якщо військова економіка не в змозі покрити весь раніше встановлений попит, тоді повинні бути визначені нові межі попиту, а при відомих обставинах повинні бути зроблені й висновки про обсяг і рівень оснащення того або іншого виду збройних сил, що у свою чергу не може не зробити певного впливу на стратегічне керівництво у війні. До рішення всіх питань про економічні можливості країни варто підходити з точки зору динаміки подій. При цьому потрібно виходити не тільки з визнання необхідності повного використання економічної потужності країни - потрібно постаратися вичерпати всі наявні можливості, щоб збільшити цю потужність, звертаючи головну увагу на ліквідацію проривів на окремих важливих ділянках виробництва, тому що такий прорив значно зменшує весь обсяг продукції, що випускається. Не було б ніякого змісту збільшувати виробництво боєприпасів, не обертаючи уваги на те, чи можуть всі гранати, що перебувають у виробництві, бути наповнені вибуховою речовиною. Нема рації й будувати літаки без обліку наявного в розпорядженні авіаційного пального й т.д.

2.2 Продовольча програма рейху та основні напрямки аграрної політики

Агропромисловий комплекс є невідємню частиною економіки будь-якої держави. Забезпечення населення продуктами харчування було і залишається важливою проблемою багатьох держав світу вже досить довгий час. Така ж проблема постала перед Гітлером та НСДАП після захоплення влади в державі. Постійно зростаюча кількість населення вимагала від уряду значних зусиль для забезпечення продуктами харчування населення держави, а також створення запасів сільськогосподарської продукції на випадок війни, яка вже була запланована Гітлером для розширення «життєвого простору Німеччини».

На 1933 рік становище сільського господарства в Німеччині було вкрай складним. Після пережитої економічної кризи агропромисловий комплекс держави знаходився у плачевному стані. Саме тому ці підприємства не могли конкурувати з великими сільськогосподарськими підприємствами, які могли собі дозволити значне зниження цін на сільськогосподарську продукцію не зазнаючи при цьому значних збитків. Поряд з цим, зовнішній ринок також не потребував цієї продукції, адже був нею перенасичений, тобто на експорт сільськогосподарська продукція Німеччини також не вивозилась. Уряд також не міг належним чином регулювати ситуацію на ринку продуктів харчування, адже перед ним стояла проблема збереження від розвалу життєво важливої для держави важкої промисловості. Наряду з цим почався перехід робочої сили з села в місто, де була надія заробити хоч якісь кошти. І хоча більшість колишніх селян в містах поповнювала ряди безробітних, проте люди все рівно йшли в міста, залишаючи тим самим сільське господарство без робочої сили і прирікаючи його на подальший занепад.

З огляду на ситуацію, що склалася у сільському господарстві, сільськогосподарські підприємства, для того щоб вижити, почали об’єднуватись у сільськогосподарські товариства. Деякі з них, як от Християнський селянський союз, згодом набрали великої сили і досягли загальнодержавного значення. Проте вони ще не могли вирішити всіх проблем без підтримки держави, з боку якої необхідне було негайне оперативне втручання.

Аналізуючи ситуацію що склалася, Гітлер в своїй книзі «Моя боротьба» («Mein Kampf») вирішення продовольчої проблеми вбачав у колонізації земель інших країн Європи і світу[]. Але разом з тим він писав, що лише після того, як велика Німеччина збере під своєю сильною рукою всіх німців і виявиться, що вона не в змозі їх прогодувати, необхідно буде розпочинати війну за нові землі[]. Тому можна говорити про те, що спочатку він намагався вирішити цю проблему за рахунок внутрішніх ресурсів і, як стане видно згодом, це йому вдасться, проте всі досягнення перекреслить війна.

На початку 1933 року аграрно-політичний апарат НСДАП очолював Ріхард Вальтер Дарре. В аграрному секторі ще до 30 січня 1933 року НСДАП мала значний вплив. Об’єднання сільськогосподарських підприємств «Зелений фронт» після подолання економічної кризи поштовх як від регіональних селянських союзів так і від Імперського селянського союзу. Це посилило вплив останнього на аграрний сектор в цілому. Але один з найбільших селянських союзів – Християнський селянський союз, який контролювався католицькою партією «Центр» - виступив проти об’єднання з Імперським селянським союзом. Така акція протесту стала можливою тому, що саме в цей час між Гітлером та Папою Римським велися переговори про конкордат[4]. Проте НСДАП, в особі Дарре, не могла терпіти спротиву і в результаті протистояння президента Християнського селянського союзу було звинувачено у розтраті і заарештовано. Його місце зайняв президент Боннської аграрної палати Герман фон Люнінк[].

Арешт Гермега підштовхнув Дарре до того, щоб очолити всі сільськогосподарські товариства, куди НСДАП мала обмежений доступ. Вже 20 квітня 1933 року під керівництвом Дарре опинилось 40 тис. сільськогосподарських товариств[3;316]. Згодом, внаслідок політики уніфікації, Дарре зосередив в своїх руках керівництво всіма органами самоуправління і професійними організаціями сільського господарства. Тим самим Дарре вдалось взяти в свої руки і керівництво державною аграрною політико. Проте оскільки міністром продовольства і сільського господарства був Гугенберг, то Дарре потурбувався про те, щоб надати своїм поглядам в аграрні політиці офіційного значення. Він потурбувався про введення принципу невідчужуваності спадкових селянських дворів, згідно якого земельні наділи, що передавались у спадок не могли бути вилучені у спадкоємця ні за яких обставин, як і спадкоємець не міг цей самий земельний наділ продати або не обробляти.

В кінці червня 1933 року Гугенберга було звільнено з усіх посад. Тому поява Дарре на місці рейхсміністра продовольства та сільського господарства була цілком реальною. Отже, аграрна політика була єдиною областю, яку очолив провідний функціонер партійного керівництва, одночасно очоливши керівництво як уніфікованою професійною організацією так і компетентним міністерством. Тому в секторі сільського господарства уніфікація велася найбільш інтенсивно. На основі законів «Про компетенцію держави в питанні про впорядкування станового будівництва сільського господарства» від 15.07.1933 року і «Про створення тимчасової Загальнонімецької корпорації в8@обників сільськогосподарської продукції і про заходи по контролю за ринком і врегулюванню цін на продукти» від 13.09.1933 року та ряду додаткових постанов до початку 1934 року була створена всеохоплююча організація по державному забезпеченню продовольством, штаб якої виник з аграрно-політичного апарату НСДАП – Загальнонімецька корпорація виробників сільськогосподарської продукції.[].

Нова обов’язкова організація охоплювала рибну промисловість, торгівлю та переробні підприємства продовольчих товарів була само управлінською громадською організацією. В службовому порядку вона контролювалась Міністерством продовольства і сільського господарства і розподілялась на більш дрібні корпорації земель, округів та общин. В її центральному управлінні знаходились власний «штаб» і адміністративне управління. Адміністративне управління, а також земельні і окружні корпорації складалися з 3 головних відділів: 1-й – «Люди», 2-й – «Двір», 3-й – «Ринок»[7;292].

До завдань 2-го головного відділу головного відділу адміністративного управління сприяння розвитку виробництва. Для цього були введені так звані «дворові карти», що заповнювались кожним сільськогосподарським виробником і пред’являлись відповідним інстанціям сільськогосподарської корпорації, а на спеціальній «дворовій раді» приймались ті чи інші рішення по вибору культур і збільшенню масштабів виробництва сільськогосподарської продукції. Ця рада підготувала кампанію «по боротьбі за збільшення виробництва сільськогосподарської продукції», що розпочалася в 1934 році[7;293].

3-й головний відділ займався питаннями обліку, обробки та переробки сільськогосподарських продуктів. Йому підпорядковувались «головні об’єднання», створені в структурі цієї організації в період з 1934 по 1936 рік. Це були об’єднання всіх виробників продукції сільського господарства, а також представників обробної та переробної харчової промисловості та органів розподілу. Так, наприклад, існували головне об’єднання німецького зернового та фуражного господарства, головне об’єднання німецького скотарського господарства і т.д. В земельних корпораціях їм відповідали господарські об’єднання таких же галузевих груп. Головні об’єднання здійснювали керівництво виробництвом тих чи інших продуктів ще в мирний час[7;293].

Іншими виконавчими органами ринкового контролю являлись спеціальні державні управління по заготівлі сільськогосподарських продуктів, яких налічувалось п’ять. Завданням цих державних управлінь в мирний час було створювати запаси з надлишків вітчизняних продуктів і у випадку необхідності покривати не достаток продуктів за рахунок цих запасів, а також ввозити продовольство з-за кордону в такій кількості, в такі проміжки часу і за такими цінами, які б здійснювали бажаний для міністерства продовольства і сільського господарства вплив на внутрішні ринки. На відміну від головних об’єднань, державні управління підпорядковувались безпосередньо міністерству продовольства і сільського господарства[7;294].

Таким чином, на випадок війни уряд Німеччини мав організацію, що мала вже досить великий досвід роботи в мирних умовах і вміло направляла потоки сільськогосподарських продуктів. Потрібно було лише зробити цю організацію більш компактною та встановити міцні зв’язки між роздрібним торгівцем та споживачем.

29 вересня 1933 року було затверджено закон про селянські спадкові наділи. Право спадкування селянських наділів згідно цього закону отримала приблизно третина селянських господарств, зокрема це середнього розміру селянські господарства (від 25 до 125 га), а також господарства «чистокровних арійців». Згідно закону, право спадкування мала лише одна дитина з сім’ї[6;323]. Але виконання цього закону не було доведене до кінця. Справа в тому, що решта селян не були впевнені у своєму майбутньому і майбутньому своєї родини, адже їхня земля у спадок не передавалась. Окрім того, коли виставлялись обмеження на виробництво продукції, то вони в першу чергу били по малих селянських господарствах. В такому випадку необхідно було б великі господарства поділити, а малі – укрупнити, розширивши таким чином кількість спадкових володінь. Разом з тим, цей закон прив’язував селянина до землі, навіть якщо він не хотів займатись сільським господарством[8;145].

Сільське господарство станом на 1934 рік звичайно ще не набрало своєї оптимальної форми, не зважаючи на вжиті заходи. Воно й надалі вимагало значних капіталовкладень та додаткової механізації.

Уже на початку березня 1933 року в різних містах Німеччини – таких як Дрезден, Берлін та Мюнхен – ряд будівель, що належали профспілкам, були захоплені загонами СА та СС і частково поставлені під контроль Націонал – соціалістичного об’єднання виробничих осередків (НСОВО) [6;241]. Внаслідок цих дій найбільше постраждала Загальнонімецька профспілка, яка тісно співпрацювала з соціал-демократами. Лідер цієї профспілки Теодор Лейпарт 10 березня 1933 року звертався до Гінденбурга з проханням припинити беззаконня[6;241].

Проте не зважаючи на такі активні дії СА та СС партійні функціонери НСДАП ще не мали чіткої позиції щодо профспілок. Були намагання включити профспілки до складу НСОВО, але складність полягала в тому, що робітники і службовці в більшості своїй трималися в стороні від НСДАП у березні 1933 року. На виборах до рад підприємств у березні 1933 року націонал – соціалісти не набрали більшості, тому вже 4 квітня 1933 року було прийнято закон «Про представництва підприємств і виробничих об’єднань». Цим законом було заборонено на пів – року всі подальші вибори на підприємствах і тим самим закон дав можливість роботодавцям в будь – який час звільняти працівників підприємств за «підозрою в проведенні ними анти державницької діяльності», не посилаючись на робітниче законодавство. Крім того, закон передбачав, що замість звільнених членів рад вищі адміністративні органи земель можуть без виборів призначати нових членів рад підприємств[7;245]. Отже, цим законом зводились до нуля результати голосування на підприємствах і стійке становище Загальнонімецької профспілки.

Незадовго після цього через створення таємного «Комітету дій для захисту німецьких трудящих» (під керівництвом Р.Лея та фон Мухова) було завдано вирішального удару по профспілках, що примикали до Загальнонімецької профспілки[6;243].

2 травня 1933 року загони СА та СС, керовані місцевими властями та функціонерами НСОВО захопили будівлі, бюро, банки та редакції, що належали профспілкам, майно та обладнання конфіскували. Було заарештовано цілий ряд провідних профспілкових діячів, в тому числі голів Загальнонімецької профспілки Лейпарта та Грасмана. Проте основній масі службовців було запропоновано працювати під керівництвом новопризначених комісарів від НСОВО [6;245]. Після цієї демонстрації сили в наступні дні більшість інших профспілок, таких як профспілкове об’єднання Хірш – Дюнкер, а також впливове об’єднання німецьких національних торгівельних службовців – Німецький національний союз взаємодопомоги (ДХФ) – підкорились «Комітету дій на захист німецьких робітників», після того, як Роберт Лей виступив 2 травня 1933 року і оголосив про об’єднання колишніх профспілок в «Німецький трудовий фронт»(ДАФ – «Deutschen Arbeiter Front»)[6;245]. Лише християнські профспілки внаслідок переговорів про конкордат зберігали свою незалежність до липня 1933 року, а потім були примусово включені до Німецького трудового фронту.

10 травня 1933 року в Берліні відбувся перший з’їзд Німецького трудового фронту, що знаменував собою створення нової потужної організації. В структурі ДАФ знаходились дві таких організації, як «Об’єднання німецьких робітників» (керівник – Вальтер Шуман) та «Об’єднання німецьких службовців»(керівник – Альберт Форстер)[6;246]. Обидва об’єднання були задумані як перші «стовпи» постійної єдиної організації, до якої мали приєднатися роботодавці – промисловці в якості третього, а ремісники та інженери, що складали середній прошарок, - в якості четвертого «стовпа». Але головна проблема заклечалась в розділених за професійним і виробничим принципами 14 і відповідно 9 окремих об’єднань робітників та службовців разом з їх окремими осередками[6;246]. В якості організації прикриття служило «Центральне бюро ДАФ» з 11 спеціальними відділеннями, що знаходились під керівництвом Роберта Лея. В територіальному відношенні єдина організація складалась з 13 округів (очолюваних тодішніми керівниками ДАФ), які в свою чергу були поділені на райони та місцеві групи[7;341]. Зв’язок з партією тимчасово здійснювався не на правовій та конституційній основі, а лише завдяки тому, що Лей в одній особі об’єднував ряд посад, будучи начальником штабу партійної організації НСДАП і що майже всі провідні посади ДАФ були зайняті керівниками НСОВО[6;246].

В рамках ДАФ було створено малі та великі робітничі збори для консультацій по важливих соціальних, політичних та трудових питаннях, які складалися з керівників окремих та професійних об’єднань, і виконували лише дорадчу функцію, тому через деякий час просто перестали існувати[6;247].

Використовуючи службове становище Лей почав втручатися в справи господарських підприємств. Проти цього виступили провідні промисловці та підприємці, яких підтримав Гітлер. Тому вже 19 травня 1933 року було прийнято закон про введення посад державних управляючих питаннями праці, який обмежив вплив ДАФ та НСОВО на роботодавців і позбавив їх впливу на формування тарифних ставок на підприємствах. Фактично, ці управляючі повинні були перетворитись на постійний інститут, хоча невідомо, чи будуть виконувати вони обов’язки державних третейських суддів або ж залишаться єдиною інстанцією, яка встановлює тарифні ставки[6;248].

Це породило тарифну автономію, так як 13 імперських управляючих з питань праці стояли на позиціях державного керівництва з питань праці і господарської бюрократії.

Разом з тим, прийняття закону породило цілу низку протиріч між цими управляючими та функціонерами НСОВО. Отже, тут, як і скрізь, прослідковується принцип протистояння між організаціями та посадовими особами. Гітлер говорив, що тертя породжує енергію, але він не звернув уваги на те, що ця енергія тратилась впусту. Крім того протистояння між собою не давало можливості цим організаціям та посадовцям втручатися в інші державні справи.

В результаті прийняття закону про імперських управляючих з питань праці уже в другій половині 1933 року почалось відходження ДАФ і НСОВО від принципів профспілкової роботи і перетворення їх на пропагандистські організації []. Після виборів на підприємствах 12 листопада 1933 року ДАФ повністю втратив свою профспілкову структуру і поглибив свою пропагандистську діяльність.

Пропагандистська діяльність ДАФ виражалась перш за все у програмі «Сила через радість», яка перетворила ДАФ на суміш туристичного агентства і організації, метою якої було проведення вільного часу німцями з мінімальними вступними внесками. Густав Круп фон Болен, як керівник Імперського комітету німецької промисловості, закликав німецьких промисловців підтримати ДАФ для створення справжньої народної співдружності [6; 259].

Закріпив таку ситуацію закон «Про впорядкування національної праці» від 20.01.1934 року. Він звільнив Трудовий фронт від вирішення питань про тарифи та робітничі договори, надавши йому лише дорадчу функцію. Вибори на підприємствах перетворювались в фарс, адже список довірених осіб робітників мав складатися за вказівкою керівника підприємства або старшини НСОВО і мав затверджуватись таємним голосуванням колективу підприємства, але у випадку неодобрення колективом міг затверджуватись особистим рішенням управляючого з питань праці. Згідно цього закону управляючий з питань праці були співробітниками рейхсміністерства праці і підкорялись директивам імперських чиновників [7; 352]. Крім цього давати їм розпорядження мав право і рейхсміністр економіки.

Закон «Про впорядкування національної праці» вирвав з рук ДАФ та НСОВО відання правовим захистом найманих робітників. Згідно закону, якщо підприємець намагається звільнити більше 10% персоналу підприємства, то він має взяти дозвіл на це в управляючого з питань праці. Крім того, він був зобов’язаним підписати розпорядження, в якому вказувалась тривалість робочого дня, вид винагороди, умови акордної оплати, умови розірвання договору і т. д., тобто найманий робітник був застрахований цим законом у всякому випадку, в самих важливих питаннях від свавілля керівництва.

Проте ДАФ добився того, що на робітничих судах в якості захисника виступали юрист-консульти ДАФ при посередництві уповноважених цієї ж таки організації.

В законі також підтверджувався вплив держави на трудові відносини. Наприклад, по розпорядженню рейхсміністра внутрішніх справ робітники і службовці громадських закладів не підпадали під умови закону.

Значним досягненням закону була заміна прав найманих робітників на користь державного регламентування, а також соціального партнерства правами на користь встановлення відносин між керівником і колективом підприємства.

На ряду з цим тривала реорганізація ДАФ, етапи якої були окреслені Робертом Леєм в кінці січня 1934 року. Її результат полягав передусім в тому, що були розпущені окремі об’єднання робітників і службовців, причому верховне керівництво в так званих імперських заводських групах було дієвим лише до 1938-39 років. Окрім цього виникла вибудувана по вертикалі централізована організація ДАФ зі структурою, аналогічною НСДАП. Основні структури розподілялись згідно відомств в центральному бюро ДАФ у відповідності з їх підпорядкуванням в рамках ДАФ. Найважливішими з них були організаційний відділ, відділ кадрів, відділ друку та пропаганди, юридичний відділ, соціальне відомство, управління професійною підготовкою і керівництво підприємствами.

Поряд з посиленням ДАФ втрачала свою силу НСОВО.

Внаслідок «Ночі довгих ножів» (ніч з 30 червня на 1 липня 1934 року), коли було знищено вищих керівників СА, загинув і Грегор Штрассер, який відігравав в існуванні НСОВО велику роль. Потім повівся загальний наступ на НСОВО і вже 24 серпня 1934 року були відсторонені від посад найвищі керівники НСОВО Брюкнер, Крюгер, Гауенштейн.

Будучи одним з найбільших партійних функціонерів, Лей намагався посилити ДАФ. Оскільки повноваження ДАФ не були чітко визначені, то функціонери Трудового фронту дозволяли собі втручатися у справи підприємств, порушуючи закон «Про впорядкування національної праці». Не зважаючи на різні протести, Гітлер, під впливом Лея підписує «Постанову фюрера про Німецький трудовий фронт» від 24.10.1934 року. В цій постанові ДАФ називається організацією, що об’єднує всіх «працівників розумової та фізичної праці», а також розширено повноваження ДАФ.[5] Ця постанова викликала протест Шахта, Зельдте, Фріка та Гесса.

Натрапивши на опір уряду, Лей змушений був піти на поступки і в березні 1935 року підписав Лейпцигську угоду з міністром економіки та міністром праці. Ця угода обмежувала повноваження ДАФ, запобігала його самоуправству. В той же час ДАФ отримав статус додаткового підрозділу НСДАП, чим обмежувалась його самостійність з боку партії.

Таким чином ДАФ перестав бути виразником інтересів робітників, а все більше перетворювався в тоталітарну надорганізацію, яка для широкомасштабної підтримки економічних цілей режиму зв’язувала культурне і соціальне обслуговування з ідеологічною обробкою населення.

Разом з тим в квітні 1935 року останній раз відбулися вибори уповноважених осіб на підприємствах. Після них за наказом Гітлера на посади уповноважених затверджували без всяких виборів строком на один рік, а з 1938 року строк їх повноважень був продовжений на невизначений термін.

Згодом було суттєво обмежено свободу вибору професій та права трудящих на державне забезпечення роботою. Це стало можливим після прийняття закону «Про регулювання зайнятості» від 15.05.1934 року, яким скорочувався приток робочої сили до крупних міст, в яких і так вистачало безробітних, а також фактично унеможливлювався перехід робочих з сільського господарства до промисловості. Іншим законом – «Про задоволення потреби в робочій силі в сільському господарстві» від 26.02.1935 року було санкціоновано втручання влади в існуючі трудові відносини і силоміць повернути у сільське господарство робітників і службовців, які раніше були в ньому зайняті.

Таким чином, незважаючи на те, що уряд ніби і захищав робітників та службовців, проте разом з тим багато в чому їх притісняв. Можна говорити про балансування «на грані». Гітлер боявся викликати незадоволення робітників і службовців, але разом з тим хотів зберегти прихильне відношення роботодавців – промисловців та підприємців Німеччини. Прийняття цих законів спиралось також на інтереси села, яке почало втрачати робочу силу і поступово занепадало.

Поряд з прийняттям закону було введено трудові книжки для всіх робітників та службовців і тим самим створено технічні умови для всеохоплюючого контролю та управління робочою силою. Почалося закріплення робочих місць. Разом з тим, організації по працевлаштуванню та страхуванню від безробіття повністю перейшли під керівництво держави.

Ще одним нововведенням було запровадження 26 червня 1935 року обов’язкової трудової повинності замість колишнього добровільного найму на роботу. Таким чином управління трудовими ресурсами перейшло на якісно новий рівень і дозволило поповнювати кадри на тих підприємствах, в чіткій роботі яких держава була зацікавлена в першу чергу.

Отже, завдяки вжитим заходам, націонал-соціалістам вдалося досягти поставленої мети – забезпечити стимулювання бажання німців працювати там, де вкаже держава і у потрібний момент мобілізувати значні трудові ресурси; заспокоїти хвилювання працюючого населення, які поселились після ліквідації профспілок; вдалося відновити впевненість населення у тому, що й завтра у працюючого буде робота. Незаперечним є те, що вже у 1935 році Гітлеру вдалося добитись майже повної ліквідації безробіття, а отже, і добитись успіху своєї трудової і соціальної політики. Поряд з такими успіхами втрата суспільно-політичних свобод сприймалась населенням як втрата незначна.

В цей період значно розширилась кількість різноманітних націонал-соціалістичних організацій, як наприклад «Гітлерюгенд», ДАФ та інші. Це стало можливим завдяки широкій пропаганді досягнення кар’єрного росту через службу в цих організаціях, причому швидкого кар’єрного росту зі зрівнянням у правах з попередньою елітою.

Таким чином відбувся перехід від профспілок до єдиної організації, що представляла робітників та службовців – Німецького трудового фронту. Це стало можливим завдяки тому, що профспілкові організації діяли розрізнено, поодинці і не вживали активних дій для боротьби з натиском націонал – соціалістів. Так було вирішено чи не найголовнішу проблему для роботодавців. Власникам підприємств робітники та службовці в особі профспілок тепер не чинили спротиву. Прийняті закони дозволили роботодавцям вільніше відчувати себе при вирішенні питань встановлення тарифних ставок, виплати різного роду компенсацій та доплат. Держава ж отримала можливість ефективніше управляти кадрами, впливати на трудові ресурси, оперувати ними. Крім того, покращились стосунки між державою та власниками підприємств, що дозволило Гітлеру вирішувати питання підготовки до війни більш ефективно. Поряд з цим держава отримала можливість за допомогою різних способів втручатися в роботу підприємств та організацій, які не знаходились у державній власності.

Робітники та службовці відчули сильну руку держави, яка стала їх єдиним захисником від свавілля роботодавців. Хоча певні обмеження все ж стосувались і вільного вибору професії, наприклад заборона працівникам сільського господарства шукати роботу в містах, проте саме завдяки їй було врятоване німецьке сільське господарство, яке могло залишитись без робочої сили. Цими заходами вдалося зупинити зростання числа безробітних у містах і поступово звести його якщо не до нуля, то принаймні до мінімуму, а отже вирішити проблему безробіття в країні. По мірі того, як зростав рівень промислового виробництва зменшувалося безробіття, а отже ми можемо говорити про те, що Німеччина вже у 1935 році вийшла на передові позиції у своєму промисловому розвитку.

Отже, заходи, що вживались Гітлером та Робертом Леєм не дивлячись на їх антидемократичний характер, дали позитивний результат для всієї держави.

2.3 Освіта в Німеччині в 1933 – 1939 роках

30 квітня 1934 року обергруппенфюрер СС Бернхард Руст, колись гауляйтер Ганноверу, член нацистської партії й друг Гітлера з початку 20-х років, був призначений рейхсмінистром науки, освіти й народної культури. У безглуздому метушливому світі націонал-соціалізму Руст як не можна краще підходив на цей пост. Провінційний учитель, в 1930 році він став безробітним, оскільки місцеві влади звільнили його через деякі відхилення психіки. Втім, звільненням він був почасти зобов'язаний своїй фанатичній прихильності нацизму.

Зайнявши в лютому 1933 року пост міністра науки, мистецтв і освіти Пруссії, він похвалявся тим, що йому одним махом вдалося ліквідувати школу як "пристановище інтелектуальної акробатики". І такій людині, позбавленій здорового глузду, був довірений контроль над німецькою наукою, системою освіти й молодіжних організацій. Освіта в Третьому рейху, як представляв її собі Гітлер, не повинна була зводитися до занять у задушливих навчальних класах: її потрібно доповнити спартанським, політичним і військовим навчанням відповідно до певних вікових груп. Вона повинна була досягати своєї вершини не в університетах або технічних вузах, де навчалося незначне число молоді, а починаючи з 18 років у процесі примусового відбування трудової, а потім і військової повинності. Сторінки "Майн кампф" буквально поцятковані прикладами презирливого відношення автора до "професорів" і інтелектуального життя в навчальних закладах. Викладаючи деякі свої ідеї щодо утворення, Гітлер писав: "Вся освіта, здійснювана національною державою, повинна бути насамперед націленою не на те, щоб забивати голови учнів знаннями, а на те, щоб формувати здорове тіло". Але ще більш важливим, по думці автора, є залучення молоді на службу "новій національній державі" - предмет, до якого він часто вертався й після того, як став диктатором. 1 травня 1937 року він сказав: "Наш новий рейх нікому не віддасть свою молодь, він залучить її до себе й дасть їй свою освіту й своє виховання". Це не було порожньою похвальбою - саме це й реалізовувалося на практиці. Німецька школа від першого класу до університету включно швидко нацифікувалась. Поспішно переписувались підручники, мінялися навчальні програми. За висловлюванням "Дер дойче эрциер", офіційного друкованого органу працівників освіти, "Майн кампф" стала "педагогічною дороговказною зіркою". Учителів, які не змогли розглянути її світла, звільняли. Більшість викладачів були в більшому або меншому ступені нацистами за духом, а то й активними членами нацистської партії. Для ідеологічного загартування їх направляли на спеціальні курси, де вони інтенсивно осягали основи націонал-соціалістичного навчання, при цьому особливий упор робився на вивчення расистської доктрини Гітлера. Кожний працюючий у системі освіти - від дитячого садка до університету - був зобов'язаний вступити в Лігу націонал-соціалістичних учителів, на яку законом покладено завдання координації ідеологічної й політичної діяльності всіх учителів й викладачів відповідно до націонал-соціалістичної доктрини. Закон 1937 року про цивільні служби зобов'язував викладачів бути "виконавцями волі підтримуваного партією держави" і бути готовими "у будь-який час беззавітно захищати націонал-соціалістичну державу". У прийнятому раніше декреті вони кваліфікувалися як державні службовці - таким чином, на них поширювалася дія законів про раси. Євреям зрозуміло, викладати заборонялося. Всі викладачі приймаючи присягу "на вірність і покору Адольфові Гітлерові". Пізніше було заборонено викладати всякому, хто раніше не служив у СС, не відбував трудову повинність або не входив в "Гітлерюгенд". Кандидати на посаду викладачів в університетах повинні спочатку пройти шеститижневі збори в таборах, де нацистські фахівці вивчали їхні погляди й характери, а потім узагальнювали свої висновки й представляли їх у міністерство освіти. Останнє залежно від політичної благонадійності видавало їм посвідчення на право викладати. До 1933 року середні навчальні заклади в Німеччині перебували в юрисдикції місцевої влади, а університети підпорядковувалися владі відповідних земель. Тепер всі вони були передані у відання рейхсміністра освіти, що управляв ними залізною рукою. Відтепер університетських ректорів і деканів, яких раніше обирали штатні професори факультетів, призначав тільки він. Призначав він також і керівників Союзів студентів, у який входили всі учні, а також керівників Союзу викладачів університетів, членами якого належало бути всім викладачам. Націонал-соціалістична асоціація університетських викладачів, керована старими нацистськими функціонерами, відігравала вирішальну роль у відборі тих, кому довірялося навчання, і контролювала, щоб навчання велося відповідно до нацистських теорій. Результати такої нацифікації освіти й науки виявилися катастрофічними. У підручниках і лекціях історія фальсифікувалася до безглуздості. Расові науки, що проголошували німців вищою расою й таврували євреїв як джерело всіх бід на землі, були ще більш сміховинні. В одному тільки Берлінському університеті, де в минулому викладало стільки видатних учених, новий ректор, у минулому штурмовик, за професією ветеринар, заснував двадцять п'ять нових курсів по расовій науці, а в час, коли він по суті розвалив університет, у ньому велося викладання вісімдесяти шести курсів, пов'язаних з його власною професією. Викладання природничих наук, чим протягом багатьох поколінь славилася Німеччина, швидко занепадало. Звільнили або змусили піти у відставки таких учених, як фізики Ейнштейн і Франк, хіміки Габер, Вільштеттер і Варбург. З тих, хто залишився, багато хто були заражені маревною нацистською ідеологією й намагалися прикласти її до чистої науки. Вони прагнули викладати, як самі виражалися, "німецьку фізику", "німецьку хімію" і "німецьку математику". В 1937 році вийшов у світ перший номер журналу за назвою "Німецька математика". У редакційній статті проголошувалася: будь-яка ідея, що затверджує, що математика може розглядатися поза расовою теорією, "несе в собі зародок загибелі німецької науки.

Веймарська республіка наполягала на забезпеченні повної волі викладання, але одним з результатів такої волі стало те, що переважна більшість викладачів університетів, настроєних, як правило, антиліберально, антидемократично й антисемітськи, сприяли підриву демократичного режиму. Здебільшого професори були фанатичними націоналістами, що жадали відродження консервативної монархічної Німеччини. І хоча до 1933 року багатьом з них нацисти представлялися занадто буйними й жорстокими, щоб вони могли відчувати до них симпатії, своїми повчаннями вони створювали ґрунт для приходу нацистів до влади. До 1932 року більшість студентів з ентузіазмом ставилися до Гітлера. У деяких викликало подив число викладачів університетів, які після 1933 року упокорилися нацифікації вищої освіти.

Після шести років нацифікації число студентів університетів скоротилося більш ніж наполовину - з 127 920 до 58 325. Набір студентів у технічні інститути, що готували для Німеччини вчених і інженерів, скоротився ще разючіше - з 20 474 до 9554. Якість підготовки випускників знизилося жахливо. До 1937 року відчувалася не тільки недостача молоді в науковій і технічній областях, але й падіння рівня її кваліфікації. Задовго до початку війни представники хімічної промисловості, що старанно забезпечували переозброєння нацистської Німеччини, скаржилися у своєму журналі "Хеміше індустрі", що Німеччина втрачає свою провідну роль у хімії. "Під загрозою виявилися не тільки національна економіка, але й сама національна оборона", - ремствував цей журнал, бачачи причину такого положення в недоліку молодих учених і посередньому рівні їхньої підготовки в технічних вузах. Як виявилося, втрати нацистської Німеччини обернулися виграшем для інших країн світу, особливо в гонці за створення атомної бомби. По іронії долі створенням атомної бомби США виявилися зобов'язані двом ученим, вигнаним по расовій ознаці з Німеччини й Італії, - Ейнштейну й Фермі.

2.4 Соціальне становище молоді. «Гітлерюгенд»

У справі підготовки молоді до здійснення намічених ним планів Адольф Гітлер робив ставку не стільки на загальноосвітні навчальні заклади, скільки на "Гітлерюгенд".

Прихід нацистів до влади 30 січня 1933 року дозволив "гітлерюгенду" зайняти нові позиції у зв'язку зі своїми новими функціями. Вибір шляху "гітлерюгенду" повинен був стати вибором всієї німецької молоді. Після 30 січня керівництво "гітлерюгенду" почало пред'являти тотальні домагання на сферу роботи з молоддю. Бальдур фон Ширах із цього приводу висловився в такий спосіб:" Як НСДАП стала єдиною партією, так і "гітлерюгенд" повинен стати єдиною молодіжною організацією "[9;386]. А один з теоретиків діяльності цієї організації писав пізніше із цього приводу: "Сукупність домагань "гітлерюгенду" поширювалась в 2-х напрямках - "гітлерюгенд" хотів охопити всю молодь і всю життєву сферу молодої Німеччини". З 1933 року "гітлерюгенд" направляє свої зусилля, з однієї сторони на те, щоб "поглинути" молоді скільки можливо, а з іншого боку, щоб "виключити" якнайбільше молодіжних союзів і об'єднань, тобто прагне використати максимальну кількість освітніх функцій. Зі своєї сторони "гітлерюгенд" розглядав будь-які прояви в області молодіжного життя (поза рідним домом, школи й церкви) як конкуруючі соціальні інститути. У їхнє число, наприклад, потрапили політичні молодіжні організації, молодіжні релігійні союзи, союзні й автономні організації, що вели спортивну й професійну роботу в середовищі молоді. Всі ці організації грали у Веймарській республіці значну роль, а їхня сукупність становила 5-6 мільйонів чоловік[].

5 квітня 1933 року Бальдур фон Ширах наказав підрозділам "гітлерюгенду" зненацька захопити канцелярію Державного Комітету Німецьких Молодіжних Організацій [9;386]. Внаслідок цієї акції керівництво "гітлерюгенду" одержало значні матеріали про існування, керівництво, адреси всіх інших молодіжних організацій, що сприяло політиці їх "вимикання". Згодом останній голова Державного Комітету генерал Фогт самовільно передав свій пост Шираху й навіть пішов на службу в "гітлерюгенд"(пізніше його книга "Німецька молодіжна служба" була використана "гітлерюгендом" як навчальний посібник для військово-спортивного виховання). Ставши главою комітету, Ширах через кілька днів виключив з нього єврейські молодіжні організації. Якщо в 1932 році "гітлерюгенд" не мав більше 700 000 членів, то до кінця 1934 року їхнє число склало 3,5 мільйони членів[9;388]. Цей величезний чисельний зліт мав як політичну, так і виховну основу: по-перше, у націонал-соціалістської держави "гітлерюгенд" одержував монопольні позиції на шляху розпуску, уніфікації, заборони інших молодіжних організацій; по-друге, "гітлерюгенд" опанував тими життєвими формами, які під кінець республіки робилися розповсюдженими й популярними в молоді. 22 липня 1933 року Ширах остаточно розпустив і закрив Державний Комітет Німецьких Молодіжних Організацій[9;389]. Але цим більшість союзних організацій не було прибрано з дороги. Їхнє закриття й приєднання відбувалося дивно швидко й без опору. Звичайно, чималу роль у цьому зіграв терор "гітлерюгенду", якому піддалися комуністичні й соціалістичні молодіжні організації, що не випробували до цього на собі настільки твердого тиску. Крім того, місцеві відділення "гітлерюгенду" дозволяли собі перегини, вважаючи, що "національна революція " дотепер не завершена. Основними конкурентами "гітлерюгенду " стали ліві організації, молодіжні праворадикальні організації, а так само євангелічні й католицькі союзи.

Після пожежі в рейхстазі і, як наслідок цього, закону про надання надзвичайних повноважень, КПН і СДПН піддалися терору СС, СА й поліції. Домашні обшуки, арешти й заборони зламали організацію соціалістичної робітничої молоді. Комуністичний союз молоді пішов у підпілля. Частина цих організацій приєдналася до "гітлерюгенду", але ціль однаково була досягнута - один з конкурентів був заборонений і прибраний з дороги [9;390].

У ряду молодіжних організацій, що перебували близько до НСДАП, так само виникли організаційні проблеми. Незважаючи на те, що ідеологічними гаслами їх були: "Вождь і дружина ", "Кров і ґрунт", "Нації й соціалізм", "Боротьба проти Версаля й Веймара "- вони були конкурентами "гітлерюгенду" у монополії на націоналістичну пропаганду. Ці праворадикальні організації об'єдналися наприкінці березня 1933 року в "Великонімецький молодіжний союз" під керівництвом адмірала фон Тратха, що мав широкі зв'язки з рейхсвером. Через ці зв'язки він сподівався одержати, принаймні, невелику автономію від "гітлерюгенду". Союз виступив з вірнопідданською декларацією у відношенні НСДАП, у якій клеймувалися комуністи, демократи і євреї. "Гітлерюгенд" не раз намагався перетягнути до себе молодь із Союзу, але подібні випадки мали одиничний характер. Ідеологічно "Великонімецький молодіжний союз" стояв досить таки близько до нацистів, але злиттю із пролетарським "гітлерюгендом" йому заважало елітарне походження більшості членів Союзу. До того ж він навряд чи мав настільки велику кількість членів, як "гітлерюгенд". Улітку 1933 року " Великонімецький Молодіжний Союз" хотів влаштувати зліт, але це було заборонено окружним начальником, тому що " це принесло б населенню округу безладдя".

17 червня 1933 року Бальдур фон Ширах був призначений Гітлером на пост рейхсюгендфюрера (імперського керівника німецької молоді)[6;381]. У наказі Гітлера було зазначено, що "рейхсюгендфюрер стоїть на чолі всіх об'єднань дівчат і юнаків ". У той же день Ширах розпустив своєю владою "Великонімецький молодіжний союз "[9;388]. Адмірал фон Трот виразив свій протест Гітлерові й Гінденбургу, але це ніяк не вплинуло на розвиток ситуації. Відносини між " Великонімецьким молодіжним союзом " і нацистською державою не були однозначними. З одного боку, схожість ідеології дозволяла проводити спільну роботу. З іншої сторони керівники Союзу вважали себе елітою й дистанціювалися від нової "пролетарської влади". Так Ширах писав з даного приводу про Союз: " Вони вважають нас масою, а себе елітою. Ми ("гітлерюгенд") - народна молодь, а вони - вибрана молодь. Націонал-соціалістська держава не може терпіти такого погляду на речі. Якщо "гітлерюгенд"- народна молодь, то такою молоддю повинні стати всі "[9;389]. Обвинувачення Шираха не були необґрунтованими. За рік до цього Поль Вернер писав про " Великонімецький молодіжний союз": "Вони хотіли,щоб військові бачили в членах союзу кандидатів в офіцери, а в молодіжних групах інших рухів - лише потенційних рекрутів". Саме керівництво "гітлерюгенду" вважало Союз застарілим." Не я виніс смертний вирок союзу,- писав Ширах,- цей вирок був оголошений дійсністю реального життя, наш час вимагає не романтики табірного багаття. Вони не мають поняття про дебати 17-літніх про сенс життя й що ці дебати не закінчуються угодою." Ширах з відвертим презирством ставився до керівництва Союзу.Так найглибше "враження " на нього зробило те, що "видатні діячі" Союзу мають єдину своєрідність, що заключалось в тому, що вони ніколи не дозволяють собі стригти волосся. І як логічний підсумок пролунала його фраза:" Вони живуть у часі, якого більше немає." На думку Шираха це доводило те, що вони не зв'язують перспектив Німеччини з технічним розвитком, а стало бути, з робочою молоддю. "Відповідно, - писав Ширах,- робоча молодь не зв'язує перспектив з ними ". Правда, настільки жорсткі висловлення Шираха були, швидше за все, ширмою, тому що за Союзом він "доглядав" з 1929 року (у результаті цього багато керівників Союзу в 1933 році виявилися на постах у СС і СА). Після закриття Союзу його керівництво повторно виразило прихильність новому режиму (їхній приклад після цього наслідували керівники майже всіх молодіжних організацій). Цим переслідувалася надія на збереження або автономії, або певної самостійності у складі "гітлерюгенду", що, втім, подекуди вдавалося - іноді керівники розпущених організацій одержували право голосу в "гітлерюгенді". В 1933 році один з керівників "Великонімецького молодіжного союзу" писав:"Якщо новий уряд виконає наші вимоги, ми будемо аккомпонувати йому; якщо ж навпаки - ми будемо боротися з ним." Артур Мораун, керівник Німецького Молодіжного Ордену, організації близької до Союзу, заявив у лютому 1933 року про незгоду з лінією Гітлера. У результаті цього Гітлер наказав 31 березня 1933 року порвати всі відносини членів НСДАП із Союзом, але таких найшлося не багато. Незважаючи на ідеологічну подібність члени Союзу вчинили опір нацистам, що, щоправда, базувалося на етичному фундаменті й було поширено серед людей, наближених до носіїв влади в нацистській Німеччині. Тому вони не відчули на собі більш-менш помітних репресій, тому що, фактично, сприяли становленню режиму.

У цю годину євангелічна молодь Німеччини повинна знати, що її керівництво скаже радісне:"Так!" націонал-соціалістському виступу. Усвідомлення того, що йде відновлення життєвих основ всіх народностей переконує, що в цю годину життєві сили євангелізму принесуть єдиний порятунок і відновлення від розпаду й падіння при Божественному керівництві й провидінні. Господь знищить розкладання й розпад звичаїв, професій, родин, держави ". Ядро молодіжних євангелічних організацій намагалося ще до 1933 року розчистити шлях"гітлерюгенду" у Державну Раду Німецьких Молодіжних Організацій. В 1933 році керівники багатьох євангелічних організацій підписали "завірення покірності", тісно зв'язавши націонал-соціалізм і християнство.Правда, був певний опір цьому курсу, що найчастіше залежало від ідеологічних і політичних установок відповідних керівників - як вони самі розуміли точку зору й переконання молодих. Затрудняючись однозначно відповісти "так" або "ні" націонал-соціалізму, євангелічна церква розкололася через від'єднання "Німецької Церкви",керованої єпископом Людвігом Мюллером. Сам Мюллер був затятий нацист, що бачив у Гітлерові вождя, посланого Богом. За це Мюллер удостоївся звання імперського керівника євангелічної молоді Німеччини 3 липня 1933 року. Через церковні вибори, що відбулися 23 липня 1933 року "Німецька Церква" одержала керівництво майже у всіх церковних об’єднаннях, що давало гарантії успіху молодіжної діяльності євангелістів, що підтримали Гітлера. Але Ширах неухильно прискорював вливання євангелічної молоді до складу "гітлерюгенду". Єпископ Мюллер не тільки не пручався, але й сприяв цьому, за що й одержав пізніше в складі "гітлерюгенду" посаду керівника євангелічної молоді. Наприкінці грудня 1933 року в зв’язку з тим, що більшість євангелічної молоді перейшло в "гітлерюгенд", всі євангелічні молодіжні організації були розпущені.

У католицької молоді в цілому існувало дистанціювання від націонал-соціалізму. Втім, вона охоче підтримувала ідею "сильної національної держави". Саме католицька молодь, завдяки зайнятий нею позиції, викликала побоювання в націонал-соціалізму, тому що через строго ієрархічний єпископат вона була краще захищена від уніфікації й злиття з "гітлерюгендом". У результаті цього Гітлер вирішив провести переговори про конкордат. Але після того, як 1 липня 1933 року Ширах за підтримки гестапо провів чищення католицьких організацій, позбавив їх всієї власності - конкордат виявився під погрозою зриву. У добавок до цього, 8 липня 1933 року Ширах був підпорядкований міністрові внутрішніх справ, його компетенція й сфера діяльності значно розширилася. Внаслідок цього 9 липня 1933 року конкордат був перенесений у Рим. Після цього "гітлерюгенд" перестав бути самостійним підрозділом і був зобов'язаний виконувати накази МВС в обов'язковому порядку.

В 1934 році "гітлерюгенд" почав відкрито перешкоджати й обмежувати діяльність молодіжних католицьких союзів через терористичні дії, пропагандистські заходи, регіональні заборони й закриття окремих союзів і інші акції (наприклад, постанова, що діти, що не складалися в католицьких союзах мають більше прав). Так А. Розенберг у своїй статті, присвяченій антирелігійному вихованню членів "гітлерюгенду" писав: "Ми домоглися прогресу в насадженні націонал-соціалістичної ідеології в розумах німецької молоді. Від католицької молоді залишилися тільки групки, які згодом теж будуть включені до складу "гітлерюгенду". "Гітлерюгенд" переконаний, що ніхто не зможе протистояти йому. Більше того, наша програма виховання в школах всіх категорій складена в такому антихристиянському й антиєврейському дусі, що підростаюче покоління буде врятовано від шахраїв у рясах". Боротьба єпископату й католицьких молодіжних організацій за збереження окремих сфер молодіжної роботи було аж ніяк не боротьбою за демократію. У надрах католицьких молодіжних організацій була вироблена така ідеологія, що дуже близько перебувала з націонал-соціалізмом. Наприклад, більшість католицької молоді привітало "Третій Рейх" як руйнування республіки. Із цього приводу вони писали у своїх листівках наступне:"Ми, новонімецька молодь, привітаємо нову державу: а) як подолання партійної держави, що розривала Німеччину на різні непримиримі табори й фронти, що робило недосяжним національну згоду; б) як подолання ліберальної держави, що під політикою розуміло тактичний компроміс різних світоглядів; в) як подолання парламентської держави, у якій займаються тільки переговорами й голосуванням, а не прийняттям чітких рішень і не несуть відповідальності; г) як подолання класової держави, у якій зіштовхуються інтереси одних з інтересами інших, а громадське життя пронизує економічна боротьба. У цих чотирьох подоланнях старої держави через нову державу ми бачимо органічно чисту німецьку імперську ідею ". Подібна доля спіткала багато націоналістичних молодіжних організацій, наприклад "Бісмаркюгенд","Гінденбургюгенд", які пережили інші молодіжні організації, але ненадовго. Те ж відбулося з "Шарнхорсбундом", молодіжною організацією "Сталевого Шолома", що повторила його шлях приєднання до СА, влившись в "гітлерюгенд". До цього часу був позначений, після одностайного висловлення всіх причетних організацій, перехід груп численних дотепер існуючих молодіжних організацій в "гітлерюгенд". Крім того, сильний приплив здійснювався за рахунок організацій, що не належали дотепер до числа основних молодіжних організацій, що входили в "державний комітет", що мало не тільки організаційне, але й виховне значення. До числа подібних організацій ставилася, наприклад, "Німецька молодь Європи ", що організовувала спільну роботу, турботу й обмін з молоддю німецьких народних груп у різних країнах. Не випадково, приєднання "комітету " і "Німецької молоді Європи" вважалося проведенням вагомої й позитивної роботи.

Паралельно із процесом уніфікації молодіжного життя нацистське керівництво давно вже планувало загальнонімецьку акцію, пропагандистський ефект від якої повинен бути спрямований виключно на молодь. Такою акцією стали події 10 травня 1933 року. Її корені ідуть у лютий 1933 року, коли головне управління преси та пропаганди закликало німецьку молодь до участі в "культпоході" "проти ненімецького духу", що повинен був початися 12 березня, а закінчитися 10 травня. Серед молоді почалося поширення документу, більше відомого як " 12 тез проти ненімецького духу", що містив у собі наступне: " 1. Мова й писемність кореняться в народі. Німецький народ відповідає за те, щоб його мова і його писемність залишалися б чистим і нефальсифікованим вираженням його народностей. 2. Зараз розгорнулась прірва між написаним і німецькою народністю. Цей стан - ганьба. 3. Чистота мови й написаного залежить від тебе! Твій народ передав тобі мову для збереження. 4. Наш найнебезпечніший ворог - єврей і той, хто в нього в кабалі. 5. Єврей може думати тільки по-єврейськи. Якщо він пише по-німецьки, він бреше. Але й німець, що пише по-німецьки, а думає не по-німецькому, крім того, бездумний, і не знає свого завдання. 6. Ми хочемо викорінити неправду, затаврувати зрадництво, ми хочемо створити для студентства замість вогнищ бездумності вогнища дисципліни й політичного виховання. 7. Ми хочемо поводитись з євреєм як із чужим, а нашу народності сприймати всерйоз. Тому ми жадаємо від цензури: єврейські здобутки виходять тільки єврейською мовою. Якщо вони виходять німецькою мовою, то їх треба розглядати як переклади. Суворо заборонити вживати готичний шрифт. Готичний шрифт тільки для німців. Ненімецький дух повинен бути викоренений з німецької книжкової торгівлі. 8. Ми жадаємо від німецької молоді показати волю й здатність для самостійного усвідомлення й рішення. 9. Ми жадаємо від німецької молоді тримати в чистоті німецьку мову. 10. Ми жадаємо від німецьких студентів виявити волю й здатність для подолання єврейського інтелектуалізму й пов'язаних з ним ліберальних проявів, що ведуть до занепаду німецького культурного життя. 11. Ми вимагаємо відбору студентів і професорів по надійності їхнього мислення в німецькому дусі. 12. Ми вимагаємо,щоб німецька вища школа стала оплотом німецьких народностей і бойовищем за німецький дух. На початку третього тижня нашої чотиритижневої акції почнеться публічний збір розкладницьких книг, проти яких у першу чергу бореться наша молодь. Кожний студент проведе чищення своєї бібліотеки, у яку по недомислу потрапили ці ненімецькі книги; кожний студент буде наводити порядок у бібліотеках своїх знайомих; молодь займеться чищенням публічних бібліотек, які не повинні служити збіговиськами невідомо яких книг. 10 травня 1933 року будуть віддані вогню нездорові книги. " Комітет боротьби проти ненімецького духу повідомляє Вас про те, що з Вашої бібліотеки треба вилучити книги, відзначені в прикладеному "чорному списку". Але для того,щоб ця література була дійсно знищена, варто передати в найближчі дні представникам комітету, які з'являться у Вас, відібрані книги й брошури, з тим,щоб 10 травня вони були привселюдно спалені..." Сама процедура знищення "крамольних" книг була максимально наближена до "варбургфесту" 18 жовтня 1817 року, традиції якого були досить сильні в німецькому студентстві. Для проведення "аутодафе" навіть був складений єдиний сценарій, докладно описаний у газетних звітах того часу: " Представники молоді, перш ніж спалити книги, викрикували гасла: Перше. Проти класової боротьби й матеріалізму, за народну спільність і ідеалізм у житті! В ім'я всього цього я віддаю полум'ю писання Маркса й Каутського! Друге. Проти декадансу й морального розкладання! За те, щоб було гарне поводження й виховання в родині й державі, я віддаю полум'ю писання Генріха Мана, Эрнеста Глезера й Эріха Кестнера. Третє: Проти підлості мислення й політичного зрадництва, за безмежну відданість народу й державі! В об ім'я всього цього я віддаю полум'я твору Фрідріха Фостера. Четвертий.Проти розкладницькому душу перебільшення значимості сексу, за аристократизм людської душі. В ім'я всього цього я віддаю полум'я писання Зиґмунда Фрейда. П'ятий. Проти перекручування нашої історії й применшення наших великих діячів, за шанування нашого минулого. в ім’я всього цього я віддаю вогню твору Еміля Людвіга й Вернера Хагемана. Шостий. Проти демократично-єврейських антинародностей, за національну свідомість! В ім'я всього цього я віддаю вогню писання Теодора Вольфа й Георга Бернгарда. Сьомий. Проти літературного зрадництва солдатів превиття світової війни, за виховання народу в дусі істини. В ім'я всього я віддаю вогню твору Эриха Марії Ремарка. Восьмий. Проти чванливого спотворювання німецької мови, за турботу про найцінніше надбання нашого народу. В ім'я всього цього я віддаю вогню писання Альфреда Керра. Дев'ятий. Проти нахабності й самовпевненості, за поважність і шанобливість до німецького народного духу. Нехай полум'я поглине писання Тухольского й Осецкого ". "Аутодафе" було акцією подвійного призначення. З одного боку, події 10 травня 1933 року були акцією лякання, метою якого було налякати до смерті "середньої людини", що звикли ставитися з повагою до друкованого слова. З іншого боку, ця акція дала можливість відчути молоді радикалізм нової влади, а так само, те що нова влада покладає на неї більші надії. "Гітлерюгенд" використав найбільше яскраво у своїй організації після 1933 року молодіжний менталітет, що поширювався не на окремі сфери, а на весь молодіжний рух. Після "єднання молоді ", після відсторонення від політики "старих, що проводили лінію угодовства", після "відновлення народу й нації ", що повинне було "відмести закостенілу в'ялу систему " в "схвильованої " молоді була поширена неусвідомлена потреба в чомусь новому.

У даний період "гітлерюгенд" виявив надзвичайно високі вимоги й домагання на області молодіжного життя, які виявилися в: по-перше, у роз'єднанні й уніфікації всіх конкуруючих молодіжних організацій і установ (за винятком католицьких молодіжних союзів, закритих більше пізніше); по-друге, в одержанні контролю над всіма можливими функціями й областями молодіжного життя; по-третє, через старання після охоплення всієї молоді охопити й кожне нове підростаюче покоління. Приплив нових членів в "гітлерюгенд ", "ідеалізм", що, принаймні в перші роки націонал-соціалістської диктатури, був корисний, успіх "гітлерюгенду" у молоді, через відповідність його цілей дійсним бажанням, вимогам і життєвим принципам молоді - все це вилилося в те, що "гітлерюгенд" поширює серед молоді широку впевненість у можливість реалізації свого потенціалу. Юнацький рух, відомий до 1933 року, мав безліч серйозних недоліків - наприклад, не були представлені в молодіжному русі цілі соціальні шари й групи молоді (молодь провінції, дівчата в цілому). "Гітлерюгенд" забрав убік специфічні молодіжні особливості, соціальні розходження, стер грань між селом і містом, знищив статеву диференціацію молодіжної роботи. Через усе це можна сказати, що після 1933 року "гітлерюгенд" насамперед позначив розширення "життєвих форм молодіжного руху "- хоча це позначення було оманливим. Узагальнення молоді в націонал-соціалістської системі було неминучим. Після "вимикання" партійних молодіжних організацій, приєднання професійних і спортивних об'єднань навряд чи представляло проблему. Через заборони, закриття й почасти через прийом різних молодіжних союзів, через уливання численних груп (тих же конфесійних союзів) і приплив неорганізованих мас в "гітлерюгенд " давав в 1933-1934 роках величезний чисельний приріст. Це можна простежити на розвитку "гітлерюгенду" в обергебіт Весті (Західна Німеччина): 1925 рік - 100 членів 1930 рік - 1800 членів 1926 рік - 200 членів 1931 рік - 2400 членів 1927 рік - 500 членів 1932 рік - 6300 членів 1928 рік - 800 членів 1933 рік - 15 000 членів 1929 рік - 1200 членів 1934 рік - 1 500 000 членів Для всього ж "гітлерюгенду" приріст склав з 107956 чоловік (кінець 1932 року) до 3 577 565 чоловік наприкінці 1934 року. Саме в цей час іде уніфікація в "гітлерюгенді ", "юнгфольку"(Jungvolk - юний народ), "Бунд дойче медель " (Bund Deutche Madel - Союз німецьких дівчат),"Юнгмедель"(Jungmadel - Юні дівчата). У гітлерюгенді була встановлена чітка вертикальна структура, уведена єдина уніформа. 1934 рік, оголошений Ширахом "Роком навчання й внутрішніх досягнень " ознаменував формування цієї об'єднавчої тенденції.При цьому успішно йшла уніфікація "гітлерюгенду" і придбання "гітлерюгендом" подальших сфер впливу й діяльності, а так само функцій молодіжного життя. У липні 1934 року була завершена уніфікація в "гітлерюгенд" молоді з "Німецького робочого фронту ", завдяки чому "гітлерюгенд" одержав найважливішу частину соціальної молодіжної роботи, що доти перебувала в руках профспілок і підприємств.

Висновки

Військова ревізія Версаля й всієї післявоєнної системи міжнародних відносин вважалася неможливою без ліквідації веймарської демократії.

Висуваючи мету підготовки війни-реваншу, правлячі кола Німеччини бачили гарантію її успішного завершення у встановленні диктаторського режиму. Логіка розвитку подій вимагала пошуку нової масової опори для цього режиму. Встановленню фашистського режиму передувала боротьба всередині правлячих сил по питанню про форми і характер диктаторського режиму. В решті - решт Гітлеру вдалося переконати провідних економічних та державних діячів у тому, що Німеччині потрібен саме нацизм, що лише нацисти зможуть вивести державу з кризи і розірвати «пута версальського договору», що лише він, Гітлер, зможе бути диктатором. Всі його докази справили враження не політичну та економічну еліту Німеччини і вони привели Гітлера до влади. Це стало можливим також завдяки широкій підтримці Гітлера народними масами, які бачили в ньому месію. З огляду на ті обставин, за яких НСДАП прийшла до влади в державі, а також на те, що далеко не всі промисловці та підприємці до кінця вірили у виконання нацистами своїх обіцянок, Гітлер взявся якщо не до проведення активних заходів у внутрішній політиці, то принаймні до їх імітації, в першу чергу в економічній сфері. Як ми бачимо, найбільші та найважливіші реформи було проведено у перші три роки правління Гітлера. Для того, аби ніхто не спробував йому заважати виконати обіцяне, було ліквідовано багатопартійність та заборонено профспілки. І завдяки тому, що досить непогані економічні програми були розроблені його попередниками, але не були виконані, так як не задовольняли ті чи інші верстви населення або ту чи іншу партію чи профспілку, Гітлеру вдалося стабілізувати ситуацію в державі, досягнути зростання економіки та ліквідації безробіття.

Ще одним успіхом Гітлера було те, що його режим був визнаний іншими країнами Європи, які мали наглядати за тим, аби Німеччина не порушувала умов Версальського договору. З їх мовчазної згоди Німеччина на чолі з Гітлером і перетворилась на економічно потужного агресора з боєздатною армією.

Успіх Гітлера в перші роки його правління опирався не тільки на досягнення зовнішньої політики, що забезпечили безкровні завоювання, але й на економічне відродження Німеччини, що у партійних колах і навіть серед деяких закордонних економістів звеличувалося як чудо. Дуже багатьом так і могло здатися. Безробіття - це проклін 20 - початку 30-х років - скоротилися, як ми бачили, із шести мільйонів в 1932 році до менш одного мільйона через чотири роки. За період з 1932 по 1937 рік національне промислове виробництво зросло на 102 відсотка, а національний доход подвоївся.

Але щирою основою відродження Німеччини було переозброєння, на яке починаючи з 1934 року нацистський режим направив всі зусилля підприємців і робітників поряд із зусиллями військових. Вся економіка Німеччини, що іменувалася військовою економікою, була навмисно організована так, щоб функціонувати не тільки у мирний час, але й під час війни, тож орієнтована на війну. У своїй опублікованій у Німеччині в 1935 році книзі "Тотальна війна", генерал Людендорф підкреслював необхідність тотальної мобілізації економіки країни, як і всього іншого, щоб належним чином підготуватися до тотальної війни. Ця ідея була не нова для нацистів. Протягом XVIII-XIX століть Пруссія, направляла близько 5/7 державного доходу на армію й всю її економіку завжди розглядалася в першу чергу як знаряддя забезпечення військової політики, а не народного добробуту.

У вересні 1936 року у зв'язку з передачею чотирирічного плану під твердий контроль Геринга, що став замість Шахта диктатором економіки, Німеччина перейшла до системи тотальної військової економіки. Метою чотирирічного плану було перетворити за чотири роки Німеччину в країну, що сама забезпечувала б себе всім необхідним, щоб у випадку війни її не змогла задушити військова блокада. Імпорт був скорочений до мінімуму, був уведений твердий контроль за цінами й розміром заробітної плати, дивіденди обмежувалися 6 відсотками річних, будувалися величезні заводи з виробництва синтетичного каучуку, тканин, пального й іншої продукції із власної сировини. З огляду на це ми можемо сказати, що нацисти посадили німецький народ на штучні, синтетичні продукти, так як не змогли повністю забезпечити потребу населення та армії у натуральній продукції. Були також побудовані гігантські заводи Германа Геринга, що робили сталь із місцевої низькосортної руди. Коротше кажучи, німецька економіка була мобілізована на потреби війни, а промисловці, доходи яких різко підскочили, перетворилися у гвинтики військової машини. Проте нацисти так захопилися підготовкою до війни, що навіть не зважали на пересторогу міністра економіки Ялмара Шахта, що це може призвести до неповоротних процесів в економіці. Натомість цього відомого в Німеччині економіста і банкіра було звільнено з посади. Проте представники промислових кіл не протестували проти цього, засліплені великими прибутками від державних військових замовлень.

Крім почуття задоволення від одержання підвищених баришів, підприємці був задоволені також тим, що Гітлер поставив робітників на місце. Відтепер не лунали невиправдані вимоги підвищити заробітну плату. У дійсності вона була навіть трохи урізана, незважаючи на ріст вартості життя на 25 відсотків. Головне - не було страйків, що дуже дорого обходилися. Практично ж їх не було взагалі - прояви подібних безладів у Третьому рейху були заборонені.

Загалом же ми можемо говорити про те, що економіка гітлерівської Німеччини готувалась до проведення війни. Досягнення нею сировинної та продовольчої автаркії стало для Німеччини настільки ж нездійсненним в такі короткі строки, наскільки воно було першочерговим для Гітлера та партії. Можливість виконання цього завдання вчені-економісти бачили лише через кілька десятиріч. Проте ми можемо говорити, що на випадок війни Німеччина все ж таки мала певні запаси сировини та продовольства, які могли забезпечити потреби держави на строки від одного місяця до одного року у випадку повної зупинки видобутку цієї сировини. Найважливішою сировиною і надалі залишалась залізна руда, від кількості якої розраховувалась потреба держави у іншій сировині.

Щодо продовольчих запасів, то в першу чергу увага зверталась на запаси зерна і жирів, бо решта продовольчої продукції завжди була у надлишку, навіть продукти тваринництва. Загалом створена система розподілу сільськогосподарських продуктів довела на практиці свою ефективність в мирний час, а також, як показало майбутнє, під час війни.

Що ж до фінансування військових витрат, то ми можемо говорити про приховування Німеччиною до 1935 року реальних темпів росту озброєнь завдяки системі векселів, які не враховувались в офіційній фінансовій статистиці і звітності на державному рівні. Поряд з тим значні кошти на переозброєння армії було отримано внаслідок антисемітських заходів на державному рівні. Склалася ситуація, при якій фінансування нарощування озброєнь проводилось за рахунок політичних ворогів націонал-соціалізму.

Отже, ми можемо говорити, що вжиті Гітлером заходи дали свій позитивний результат і вже на 1939 рік Німеччина стала чи не наймогутнішою у економічному та військовому плані країною Європи і якби не маніакальне бажання фюрера панувати над всим світом то на сьогоднішній день Німеччина, можливо, була б у економічному плані розвиненішою за США.

[1] Репараційний план Юнга розроблений комітетом фінансових експертів ряду країн на чолі з американським банкіром О. Юнгом. Прийнятий на Гаагській конференції по репараціях 1929 – 1930 рр. Передбачав зниження розміру річних виплат до 2 млрд. марок, відміну репараційного податку на промисловість, скорочення оподаткування транспорту, ліквідацію іноземних контролюючих органів. Офіційно відмінений у 1932 році.

[2] МЕФО-векселі – векселі, що видавались об’єднанням підприємств металургійної промисловості Metallurgische Forschungs-GmbH і мали бути пред’явлені до оплати починаючи з 1938 року. Всього цих векселів було видано на суму 12 млрд. марок,проте більша частина їх лишилась неоплаченими.

[3]

[4]

[5]