Курсовая работа: Історія земельного права України

Курсовая работа: Історія земельного права України

Зміст

Вступ

1. Земельно-правові відносини на території України в період феодалізму до скасування кріпосного права у 1861 р.

1.1 Земельно-правові відносини та їх регулювання часів Київської Русі (VI — початок XIII ст.) та Литовсько-Руської держави (друга пол. XIV — перша пол. XVI ст.).

1.2 Українські землі під владою Речі Посполитої (друга пол. XVI — середина XIX ст.) та Російської імперії до скасування кріпосного права.

2. Характеристика правового режиму земель в Україні від скасування кріпосного права до здобуття Україною незалежності (1961-1991)

2.1 Скасування кріпосного права в 1861 році

2.2 Столипінська аграрна реформа

2.3 Становлення і розвиток земельного права в Україні в період з 1917 р. до 1991 р.

2.4 Земельний кодекс України 2001 року та історія його прийняття

Висновки

Використана література

Після проголошення незалежності України розпочався процес національного відродження і розбудови української державності. Цим обумовлюється потреба створення власної української правової системи.

Правова система української держави почала формуватися з дня прийняття Декларації про державний суверенітет України(16 липня 1990 р.). З цього часу було прийнято ряд законів, які стосуються державного будівництва, економічного і соціального розвитку України, агропромислового комплексу, екології, землі та інших природних об'єктів. Наявність теоретичних засад законотворення стала передумовою для розробки концепції правової системи та її формування.

Для формування законодавчої бази були використані досягнення юридичної науки, історичний і сучасний міжнародний досвід, досвід економічних реформ та інших перебудовних процесів, у тому числі переходу від планово-регулюючої до ринкової економіки.

Основою формування системи права мала бути Конституція України, оскільки всі галузі права повинні бути узгоджені між собою і відповідати Основному Закону. На перших порах становлення правової системи належної Конституції України не було, вона була прийнята лише у 1996 р. Це призводило до певних ускладнень. За таких умов важливого значення набувало прогнозування і наукове обґрунтування розвитку законодавства. У перші роки розбудови держави законотворчий процес здійснювався стихійно, здебільшого до прийнятих законів вносились зміни і доповнення, в окремих випадках закони приймались у новій редакції.

Було прийнято новий Земельний кодекс України, якому передували Земельний кодекс Української РСР від 18 грудня 1990 р., Постанова Верховної Ради УРСР «Про земельну реформу», Закон України «Про форми власності на землю».

Закон України «Про форми власності на землю» і оновлений Земельний кодекс від 13 березня 1992 р. започаткували нові форми земельних відносин, скасували монополію державної власності на землю, встановили приватну і колективну форми власності. Це призвело до корінних змін у земельних відносинах і до проведення земельної реформи. З цією метою 13 березня 1992 р. була прийнята Постанова Верховної Ради України «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі»( 5 травня 1993 р.), були внесені відповідні зміни і до Постанови Верховної Ради УРСР «Про земельну реформу».

З метою прискорення земельної реформи було прийнято низку Указів Президента України: «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р., «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р., «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності» від 12 липня 1995 р., «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від З грудня 1999 р. та ряд інших.

Процес правотворчості свідчить про становлення в Україні самостійної галузі земельного права, яка розвивається динамічно, послідовно, про вдосконалення інститутів земельного права, створення сприятливих умов для підвищення ефективності земельних реформ і впорядкування земельних відносин охорони земель та захисту прав на землю громадян України, інших держав і юридичних осіб.

Наведене свідчить, що земельне право України як галузь права займає одне з провідних місць в Українській правовій системі.

Метою нашого дослідження є дослідити історичні пам’ятки земельного права. Об’єктом нашого дослідження є історичні пам’ятки земельного права. Предметом – розвиток земельних правовідносин.

Визначена мета дослідження зумовила постановку і розв’язання таких завдань: розглянути історичні пам’ятки земельного права та земельно-правові відносини на території України в період феодалізму до скасування кріпосного права у 1861 р.; розглянути історичні пам’ятки земельного права та розвиток земельного права від скасування кріпосного права до здобуття Україною незалежності.

1.1 Земельно-правові відносини та їх регулювання часів Київської Русі (VI — початок XIII ст.) та Литовсько-Руської держави (друга пол. XIV — перша пол. XVI ст.)

Регулювання земельних відносин нормами звичаєвого права здійснювалось на території нинішньої України багато віків. Відомий історик М. С. Грушевський пише, що об'єднання земель Руської держави було закладено князем Володимиром, продовжено його сином Ярославом і синами Ярослава. До того часу державницьких відносин на території України не було або про них немає літературних згадок.

Літописець Нестор розповідає про правову й адміністративну реформу князя: "Володимир любив дружину, із нею радився про влаштування країни і про війну, і про закони країни". Останнє повідомлення особливо важливе. Історики вважають, що ці закони — в давньоруському оригіналі літопису їх названо "Уставом Земленим" — були природним розвитком правових норм, що містяться в першому усному зводі східнослов'янського права "Законі Руському", який діяв у часи Олега. "Устав Землений" був спрямований на зміцнення влади феодалів над общинниками-данниками, сприяв влаштуванню вотчинного господарства на землях, що перейшли до княжої власності, і позначився на першому писаному зводі давньоруського законодавства — "Руській Правді" Ярослава.

«Руську правду» М. Грушевський називає руським правничим кодексом. Він підкреслював, що Ярослав таки дійсно зазначив себе у сфері нормування державних відносин, виділяв його із звичаєвого права і називав це чимсь особливим.

Отже, як свідчать історичні пам'ятки, територія України поділялась на землі і волості, які належали князям. Волості входили до складу земель. Землі поділялися на княжі, що належали князям, і громадські, що належали громадам («земським династіям»). У громадах відповідних волостей (поселень) згодом сформувалась громадська «аристократія».

Київська Русь, до складу якої входило багато удільних князівств, була феодальною державою з князівсько-дружинним устроєм. «Руська правда», як перший в історії Київської Русі правовий акт, регулювала відносини переважно між князями, з метою забезпечення єдності всіх князівств. Першим серед них було Київське князівство, київський князь роздавав волості підлеглим князям. Громадськими землями управляла громада та її орган — віче, які свої внутрішньогромадські відносини вирішували як за нормами звичаєвого права, так і окремими нормами «Руської правди».

Громадська аристократія на перших порах мала значний вплив на князів і навіть вирішувала питання про їх призначення чи заміну. Віче все більше прибирало до себе владні повноваження. Так створювалась сильна і впливова аристократія, яка вступала в союз з князівсько-дружинними правителями. Цей союз відбивався в княжій політиці і знайшов відтворення у «Руській правді», яка в значній мірі має ясно виражений характер захисту інтересів багатих. Деякі обмеження, що зроблені проти цих інтересів, були викликані, мабуть, народними рухами, що в той час мали місце1.

У середині XII ст. Київська Русь розпалася на князівства: Київське, Галицьке, Волинське, Смоленське, Переяславське, Володимиро-Суздальське тощо. Ці князівства-землі в свою чергу поділялися на менші князівства або волості. На удільні князівства була перенесена система сюзеренітету-васалітету. Кожне князівство (земля) мало свої особливості політичного розвитку.

Для періоду Литовсько-Руської держави характерним було те, що чим більше прав та привілеїв здобувала шляхта, тим більш обездоленим ставало селянство. Литовський уряд дотримувався правила "ми старину не рушимо, а новини не вводимо". Головними джерелами права в українських землях Литовсько-Руської держави були: звичаєве право, Руська правда, а дещо пізніше великокнязівське законодавство (привілеї: обласні, земські, міські), Судебник Казимира IV 1468 року, статути1.

Поступово відбувалося зрощування громадської аристократії з князями та їх дружинниками, внаслідок чого сільська община стала розпадатись, поділятись на феодалів і залежних від них смердів. Феодали привласнювали собі общинні землі, закріпачували селян. Селяни стали повністю залежними від феодалів, але до кінця XV ст. мали право вільного переходу від одного феодала до іншого, однак після сплати податку землевласнику.

З XVI ст. з посиленням польської влади в українських землях спостерігається еволюція землеволодіння селян. Селянську землю починають вважати або державною, або панською. Поступово селяни втрачають право продажу своєї землі. Цю практику остаточно закріпив III Статут Великого князівства Литовського. Розвиток внутрішнього та зовнішнього ринку спонукав шляхту та магнатів до перетворення своїх маєтків на фільварки, тобто до запроваждення господарства, заснованого на постійній щотижневій барщині. Ця реформа була здійснена на державних землях виданою в 1557 році великим князем Литовським і королем Польським Сігізмундом II Августом "Уставою на волоки". У відповідності з цим актом великокнязівські та селянські землі перемірювалися й поділялися на волоки — ділянки землі площею до 30 моргів (21,3 га). Під фільварок відводились кращі землі, зведені докупи. Селяни отримували волоки з гіршою землею, на окраїнах. Примусово запроваджувалася трипільна система землеробства. Тут особливо слід зазначити, що селянин прикріплявся до земельного наділу, тобто був закріпачений. "Устав на волоки" звів нанівець право переходу селян. Для них була встановлена низка натуральних повинностей. Бояри та "панцирні" слуги отримували по дві волоки, селяни — незалежно від того, скільки в них було раніше землі — одну волоку на дворище. Волока становила ту одиницю, з якої селянське дворище мусило виконувати всі феодальні повинності.

Внаслідок Люблинської унії становище селян ще більш погіршилось. Зросла панщина, яку вимагали вже не з дворища, а з кожного селянського двору, збільшилися натуральні повинності. Поступово селянство закріплюється за землею. Кріпацтво проявлялось насамперед у позбавленні селян права на землю: вся земля стала вважатись державною або шляхетською, чи церковною і монастирською. Поступово повинності, що їх змушені були виконувати селяни, перейшли на особу.

Селяни втратили право переходу. В Галичині вони були позбавлені цього права ще в XV ст., на інших землях Литовсько-Руської держави — в XVI ст. Єдине, що залишилося від волі селянина, це те, що його не можна було продати без землі й безкарно вбити. Він все ще залишався суб'єктом права, а не його об'єктом.

1.2 Українські землі під владою Речі Посполитої (друга пол. XVI — середина XIX ст.) та Російської імперії до скасування кріпосного права

Протягом другої половини XVI ст. польський і литовський уряди видали ряд законів і суворо заборонили селянам переходити з місця на місце без дозволу власника. "Артикули" Генріха Валуа 1573 року запроваджували "з волі пана" необмежену панщину в маєтках.

У другій половині XVI ст. феодали почали масово ліквідувати громади, їхнє самоврядування, копні суди. За Статутом 1566 року вільний селянин, що прожив за згодою феодала кілька років на "свободі", міг відійти, але за умови — відпрацювати стільки років, скільки він перебував на "свободі". Якщо ж селянин тікав, шляхтич мав право спіймати його та обернути на "отчича" (невільного), тобто на селянина, який втратив право відходу. Крім того, шляхтич міг продати селянина-втікача без землі.

Статут 1588 року закріпачив селянство остаточно. Селянин, який прожив на землі власника 10 років, ставав кріпаком. Якщо II Статут визначив 10-річний термін розшуку втікача, то III Статут збільшив цей термін до 20 років. Власник регламентував тепер усі повинності своїх селян, розпоряджався не лише їхнім майном, а й життям, отримав нероздільне право суда та кари, міг селян заковувати в кайдани, кидати до в'язниці, садовити на палю. Під кінець XVI ст. майже все селянство України було закріпачене1.

Якщо польському уряду і вдалося після Люблінської унії розповсюдити на українські землі адміністративно-територіальну систему та діяльність державних органів Речі Посполитої, то з правом було складніше. У Польщі на даний час не існувало єдиної правової системи. Ні Статут Ласького 1516 року, ні "Артикули" Генріха Валуа 1573 року не вирішували проблему кодифікації права. Уряд створював збірники, які охоплювали видані раніше статути та конституції, а також норми польського звичаєвого права, роль якого в регулюванні суспільних відносин була досить значною.

Литва, а отже і українські землі, мала досить розвинену систему права. І тому після Люблінської унії можна говорити про рецепцію Річчю Посполитою тієї правової системи, яка склалася у Великому князівстві Литовському. Перш за все, дію II Статуту 1566 року було залишено в Литві і на українських землях (Волинь, Поділля, Київщина). Після прийняття III Статуту 1588 року він стає головним діючим джерелом права в українських землях.

З формуванням козацького республіканського ладу складається своєрідна правова система на Запоріжжі. Козаки не визнавали дії Статутів на своїй території. Норми звичаєвого права, які склалися у Запорізькій Січі, закріплювали порядок .землекористування, порядок укладання окремих договорі1.

В роки Визвольної війни в Україні формується своєрідна правова система. Хоча гетьман своїми універсалами неодноразово і підтверджував дію Статуту 1588 р. на визволеній території, фактично він тут майже не застосовувався.

Після возз'єднання України з Росією у 1654 р. кріпосне право впроваджувалось на території України у жорсткіших формах.

У другій половині XVII ст. була проведена ревізія всіх земель. У XVIII ст. було запроваджено Генеральне межування земель. У 1765 р. уряд Катерини II опублікував маніфест про початок відмежування приватних земель, а в 1766 р. — «Генеральні правила» і «Настанови землемірам» про проведення межування. Ці правові акти більше ста років відігравали основоположну роль в організації і регулюванні земельного кадастру1.

Політика закріпачення селян, яка проводилася польськими королями, а згодом російськими царями та імператорами, посилення утисків селян з боку панів-поміщиків спонукало селян втікати від переслідувань на вільні землі, якими були землі Запорізької Січі, запорізьких козаків. З XVIII ст. українські селяни масами осідали на Низу, споруджували там житло, культивували землю.

Юридичних джерел регулювання земельних відносин серед запорізьких козаків не збереглося. Можна прийняти те загальне положення, як пише відомий український історик Д.І. Яворницький, що в запорізькому краї вся земельна територія являла собою общинну власність. Відомо, стверджує він, що січове товариство володіло різними угіддями на правах общини, міняючи щорічно володіння ними між усіма без різниці товаришами. Відомо й те, що січове товариство віддавало деякі ділянки землі для козаків-зимівчан в їх особисту власність2. Тим самим підтверджується погляд на те, що поряд з общинною власністю на території запорізьких січовиків поступово впроваджувалась приватна власність на землю.

Кріпосницькі земельні відносини на Запоріжжі, як і на всій території України, були впроваджені російською імператрицею Катерною II, яка в 1765-1766 рр. поширила на всі козацькі землі дію російського законодавства.

У XIX ст. система земельних відносин зазнала деяких змін. Народжуваний в Росії капіталізм потребував землі для будівництва заводів і фабрик. Указом «Про купівлю до заводів сіл» скасовувалась заборона на купівлю населених пунктів купцями і промисловцями разом із заводами. Указом від 12 грудня 1801 р. міщанам, купцям і всім селянам, крім поміщицьких, було надано право купувати землі, а Указом від З березня 1848 р. таке право було надано і поміщицьким селянам. Указом від 20 лютого 1803 р. «Про вільних хліборобів» поміщикам було надано право (проте це не було обов'язком) відпускати своїх селян на волю за ними ж встановлений викуп.

2.1 Скасування кріпосного права в 1861 році

Історично, до шістдесятих років минулого століття, пануючою формою господарювання в Російській імперії було кріпосницьке господарство поміщиків-дворян. Російські імператори роздавали землю боярам, воєначальникам, іншим вельможам у «помісні наділи», у власність. Поміщики — власники земельних наділів — були не тільки власниками землі. Селяни, які проживали на помісних наділах, перебували у повній кріпосній залежності від поміщиків. Вони були зобов'язані відбувати панщину, безплатно працювати в господарстві поміщика або виплачувати оброк натурою чи грішми. Кріпаки не мали права міняти «свого» пана, або міняти місце проживання. Законодавство царського уряду закріплювало і охороняло власність поміщиків на землю і зв'язані з нею їх станові привілеї, а також закріплювало безправне становище селян-кріпаків та їх особисту залежність від поміщиків.

Маніфест від 19 лютого 1861 р. і Положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності, оголосили, що селяни звільняються від кріпосної залежності за викуп1. Проте землю селяни одержали не у власність, а лише в «постійне користування». За користування землею селяни повинні були відбувати на користь поміщиків натуральні повинності або компенсувати їх грішми. До викупу землі між селянами і поміщиками зберігались кріпосницькі відносини у вигляді панщини і оброку. В результаті селяни перетворювались з кріпаків у «тимчасовозобов'язаних».

Закон передбачав, що через дев'ять років селяни мали право перейти на викуп. Порядок викупу визначався спеціальним законом — Положенням про викуп. Це Положення розрізняло право викупу садиби і право викупу польового наділу. Польову землю селяни могли викупити лише за згодою поміщика, який міг скористатися правом примусового викупу, якщо йому це було вигідно1.

Положенням від 19 лютого 1861 р. встановлювалось, що селяни, які вийшли з кріпосної залежності, в обов'язковому порядку мусили об'єднуватись у сільські громади. Громада була поземельною спілкою селян, зв'язаних спільністю землекористування (при общинному порядку землеволодіння) і в той же час адміністративною одиницею, що виконувала адміністративні і поліцейські функції. Сільська громада наділялась великими правами щодо своїх членів і відповідала перед державою і поміщиками за справне виконання селянами як грошових, так і натуральних повинностей. Усі члени громади були зв'язані круговою порукою. Щоб одержати згоду громади на вихід із неї, необхідно було виконати цілий ряд її вимог: відмовитися від землі, сплатити всі недоїмки, сплатити половину викупної позики та ін.

Надільна земля надавалась не кожній особі окремо, а селянському двору, селянській сім'ї в особі її домохазяїна. Всі члени сім'ї перебували у повній залежності від домохазяїна. Положення від 19 лютого 1861 р. торкалось лише найбільш численної категорії селян, що перебували в кріпосній залежності від поміщиків, — так званих приватновласницьких селян.

Законом від 26 липня 1863 р. основні положення реформи були поширені на удільних селян (що перебували в залежності від осіб
царської сім'ї), а законом від 18 січня 1866 р. положення реформи поширювались на державних селян (тих, які платили оброк безпосередньо казні). По Положенню від 26 липня 1863 року усі удільні селяни протягом двох років переводилися до розряду селян-власників1.

Положення про викуп 1861 р. надавало членам сільської громади право виділитися з її складу при умові дострокового викупу свого наділу. Законом від 14 лютого 1893 р. право окремих домохазяїн вимагати виділу скасовувалось, виділ з общини був поставлений у залежність від згоди громади. Селянам заборонялось продавати свої наділи землі стороннім, не приписаним до сільської громади особам. Були обмежені права общини на проведення переділів землі. Вони могли проводитися не частіше, ніж через кожні 12 років.

Закони, що стосувалися державних селян, були видані 18 січня та 24 листопада 1866 року. За першим з них селяни вилучалися з-під юрисдикції міністерства державного майна і підпорядковувалися в адміністративному відношенні загальним губернським, повітовим і місцевим селянським установам, створеним згідно з реформою 1861 року. За другим законом, який визначав порядок поземельного устрою державних селян, за ними закріплялися, головним чином, ті землі, які раніше знаходилися в їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на ревізьку душу в малоземельних і 15 десятин — в багатоземельних районах.

У Правобережній Україні вводився обов'язковий викуп державними селянами земельних наділів. Селяни Лівобережжя та Півдня України були переведені на обов'язковий викуп лише законом 1886 року. Після викупу вони ставали селянами-власниками. В результаті аграрної реформи на Правобережній Україні, на її Півдні та на Полтавщині майже вся земля, якою користувалося селянство, перейшла в його приватну власність.

Законом від 3 липня 1894 р. посилювалась залежність селян від сільської громади. З цього часу без згоди сільської громади селянин не міг одержати посвідки на проживання (паспорта). Крім того, щоб одержати паспорт, потрібна була також згода глави сім'ї — домохазяїна.

Законом від 12 липня 1889 р. царський уряд запровадив посаду земських начальників, яким надавались широкі права щодо селян. Вони мали право звільняти з посад неугодних їм представників селянського самоуправління, в тому числі й волосних суддів, розглядати вироки сільського сходу, припиняти виконання цих вироків і подавати їх на скасування в повітовий з'їзд, накладати штрафи на селян і на власний розсуд, без суду, піддавати селян тілесним покаранням, арештам та ін.

2.2 Столипінська аграрна реформа

Після революції 1905 р. земельна політика царського уряду зазнала значних змін, що знайшло своє відображення в ряді законодавчих актів. Уряд вирішив створити собі соціальну опору на селі в особі заможного селянства.

9 листопада 1905 р. було видано царський маніфест під назвою «Про поліпшення добробуту і полегшення становища селянського населення». Згідно з цим маніфестом, викупні платежі за землю, що залишались, скорочувались наполовину, починаючи з 1906 р., і скасовувались зовсім з 1907 р.

З цього часу на земельні відносини в Російській імперії мала вплив столипінська аграрна реформа, автором і організатором якої був відомий російський державний діяч — голова ради міністрів Росії П.А. Столипін.

Тоді ж приймається указ "Про зменшення і наступне припинення всіх платежів з селян" та указ "Про полегшення завдань Селянського Поземельного банку по сприянню у збільшенні площі землеволодіння малоземельних селян", який вводив кредитування з дозволу Міністерства фінансів та погашення заборгованості селян за рахунок викупних платежів, що надійшли до банку.

Нарешті в серпні 1906 року видається ще один указ - указ "Про призначення казенних земель до продану для розширення селянського землекористування", що підготував радикальну аграрну реформу. На підставі цього указу селянам відчужувались "оброчні статті" по мірі закінчення укладених ними орендних договорів. Ціна викупу встановлювалась землевпорядними комісіями по середній капіталізованій оцінці. Не підпадали під відчуження землі, зайняті цінними будівлями, відведені церквам та школам, необхідні для потреб місцевого населення.

В вересні того ж року був виданий іде один указ - "Про передачу кабінетних земель в розпорядження Головного управління землеробства та землевпорядкування з метою утворення селянських ланок". Цим указом розпочинається політика переселення селянства. В переселенській Фонд включили вільні землі, "оброчні статті", земельні надлишки, що залишилися після поселення старожилів. Поселенцям надавались наступні права: земля надходила в їх постійне користування та обкладалася оброковою податтю нарівні з переселенськими ланками, що утворилися на казенних землях.

В жовтні 1906 року прийнятий указ "Про відміну деяких обмежень у правах сільських обивателів та осіб інших бувших податних слоїв". В цьому указі проголошувалися єдині права для всіх громадян у відношенні державної служби за винятком "іногородців". Селяни звільнялися від "звільнювальних приговорів" для вступу до служби чи на навчання. Відмінявся податок обов’язкового виключення селян з сільського товариства при вступі їх на цивільну службу, отриманні ордена, вченого ступеню, при закінченні курсу учбового закладу, призначенні в сан, придбанні ним високих прав стану1.

Залишаючись у складі товариства селяни отримували право вступати в іншу селянську общину, безземельні селяни мали право без згоди товариства виходити з нього.

Селяни мали право вільно обирати місто проживання. Воно визначалось не по місцю їх приписки, а за місцем знаходження власності чи служби. Паспорти за місцем прописки видавались волосними органами, а за місцем промислу і знаходження власності - поліцейськими органами.

Відмінялась подушна подать, кругова порука та примусова передача та направлення неплатників на заробітки. Судова підвідомчість селян волосному суду обмежувалась( відмінялось притягнення до суспільних робіт).

Відмінялась підкореність земським начальникам і накладення адміністративних стягнень(без формального виробництва). Вироки селянських сходів могли відмінятися уїзним з’їздом за. рекомендацією земського начальника лише при протиріччях закону.

Розширювались майнові права селян: відмінявся порядок сімейних розділів за рішенням общини; заборона селянам, що не володіли нерухомістю, зобов’язуватись векселями.

"Столипінський" указ "Про доповнення деяких постанов діючого закону що стосується селянського землеволодіння та землекористування" від 9 листопада 1906 року, проголошував вільний порядок виходу з общини та закріплював наділи у власність селян у будь-який час. Кожному домохазяїну надавалось право вимагати закріплення за собою наділу землі у приватну власність і виділення з общини навіть у тому разі, коли його розмір перевищував норму, яка припадала на частку двору в даній сільській громаді на момент виділення.

У тих земельних громадах, де протягом 24 років не було загальних переділів, общинний порядок землеволодіння вважався ліквідованим. За окремими домовласниками закріплювались у приватну власність земельні ділянки, якими вони володіли. Громада зобов'язана була виділяти землю селянам, які виходили з общини, в одному місці (відруб). Селяни могли переносити свої садиби й створювати хутори.

Цим указом значно обмежувався принцип сімейної власності в селянському дворі. Власником землі та майна двору вважалась тепер не сім'я, а глава сім'ї — домовласник.

Фінансування реформи забезпечував указ "Про видачу Селянським Поземельним банком позичок під заставу надільних земель", прийнятий у листопаді 1906 року. У відповідності з цим указом відмінялась заборона віддавати під заставу приватним особам та приватним товариствам надільні землі, що була введена в 1893 році. Застава дозволялася також під позичку Держбанку. Клієнтами банку могли бути як сільські товариства, так і окремі володарі подвірних наділів, а також товариства селян. Банк видавав цільові позички для плати за наділи, для купівлі землі, на покращення землекористування при переході від общинного до подвірного землеволодіння при розселенні на хутори та відруби; при відведенні землі до одного місця.

Основні положення указу від 9 листопада 1906 р. закріпились і розвились законом від 14 червня 1910 р. Встановлення приватної власності на землю дало можливість заможним селянам скупити землі бідних селян і тим самим посилити концентрацію надільної селянської землі в своїх руках. Значна частина надільної землі перейшла до рук заможних селян на підставі договорів про оренду землі.

Значне місце в столипінському аграрному законодавстві займало землевпорядкування. Згідно з указом від 4 березня 1906 р. створювалась система землевпорядних органів, яка стала провідником земельної політики царського уряду.

Прийнятий в 29 травня 1911 року Закон "Про землеустрій" детально регламентував порядок землеустрою. Черезполосиця селянських наділів могла бути ліквідована. Розверстуванню не належали присадибні землі, землі з житловими будівлями, фабриками та млинами, штучні ліси та ін. Орендарі землі не мали права заперечувати проти їх розверстування. Відсутність домовленостей про розверстку вело до виділення "дійсно використовуємих ланок", при цьому виділу міг вимагати будь-який господар. Черезполосиця могла бути скасована без згоди господарів.

Передбачався порядок утворення комісій з землеустрою під керівництвом головних представників дворянства. Земським начальникам доручалося вести збори, які вирішували питання про розверстку землі, суперечки вирішувались в уїздній комісії(апеляція розглядалася в губернській комісії). Оскаржити ці рішення міг Сенат.

Столипінське аграрне законодавство внесло істотні зміни в правовий режим селянських надільних земель. Проте воно не змінило основи земельного ладу Росії з його численними формами землеволодіння та землекористування. Повністю зберігались поміщицьке землеволодіння, землеволодіння казни, церкви, монастирів і т. д. І в селянському надільному землеволодінні зберігались численні залишки кріпосницьких відносин.

Виникнення в Російській імперії земель різних форм власності, землеволодіння і землекористування привело до створення в системі російського права особливої галузі — земельного права.

2.3 Становлення і розвиток земельного права в Україні в період з 1917 р. до 1991 р.

Після перемоги Жовтневої соціалістичної революції в земельному законодавстві Росії, України, а з 1924 р. і Союзу РСР, відбулись докорінні зміни.

Першим земельним законодавчим актом радянської держави був декрет «Про землю», прийнятий Другим Всеросійським з'їздом Рад 26 жовтня (8 листопада) 1917 р., який скасував назавжди і без будь-якого викупу право приватної власності на землю. Він був запроваджений в Українській РСР рішенням Першого Всеукраїнського з'їзду Рад від 12 (25) грудня 1917 р. З'їзд ухвалив негайно встановити «повну погодженість» у цілях і діях з Радянською Росією та іншими частинами колишньої імперії. З'їзд доручив обраному ним Центральному Виконавчому Комітетові України (ЦВК) негайно поширити на територію Української республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-Селянського уряду РСФРР, які мають загальне для всієї Федерації значення, в тому числі декрет «Про землю». В основу російського декрету було покладено «Селянський наказ про землю», що був складений на підставі 242 місцевих селянських наказів і став складовою частиною декрету «Про землю»з. Згідно з декретом всю землю — поміщицьку, удільну, кабінетську, монастирську, церковну, посесійну було націоналізовано, конфісковано і передано в розпорядження волосних земельних комітетів і повітових Рад селянських депутатів. Землі рядових селян і рядових козаків не конфіскувались.

Декретом РНК РРФСР «Про соціалізацію землі» від 19 лютого 1918 р. приватна власність на землю скасовувалась назавжди і земля передавалась трудящим на засадах зрівняльного землекористування. В Україні маніфест Тимчасового робітничо-селянського уряду в 1919 р. проголосив, що землі поміщиків із всім живим і мертвим інвентарем повинні бути негайно відібрані у них і безплатно передані селянам. Такі ж вимоги ставилися і в Конституції УСРР 1919 р., а також в декреті РНК УСРР від 3 квітня 1920 р.

Нова економічна політика радянського уряду вимагала відповідного впорядкування земельного законодавства. Його кодифікація пішла по лінії видання земельних кодексів радянських республік. Першим був виданий Земельний кодекс РСФРР (жовтень 1922 р.). Його значення як джерела земельного права визначається насамперед тим, що це була перша кодифікація земельного законодавства, яка створила передумови для формування земельного права як галузі права1.

Досвід РСФРР по кодифікації земельного законодавства (як і інших галузей законодавства) було використано й іншими союзними республіками. 29 листопада 1922 р. третьою сесією ВУЦВК шостого скликання було прийнято перший кодифікований акт про землю — Земельний кодекс УСРР. Це була перша законодавча база для створення галузі земельного права в Україні. В силу єдності класової суті й соціально-економічних основ радянських союзних республік земельні кодекси союзних республік майже не відрізнялися один від одного. Але все ж таки можна говорити про формування галузі земельного права в Україні, оскільки на той час Союз РСР ще не був офіційно проголошений. Це сталося у 1924 р.

Перший Земельний кодекс УСРР закріпив націоналізацію землі і скасування приватної власності на неї, заборонив купівлю-продаж, оренду та інші правовідносини, пов'язані з відчуженням землі1. Право на одержання землі в безплатне і безстрокове користування визнавалося за всіма громадянами, що бажали обробляти її власною працею, незалежно від статі, віросповідання, національності. Кодекс надав право земельним громадянам приймати будь-яку форму землекористування: товариську (артілі, комуни, ТСОЗи), общинну, дільничну, хутірську, змішану, але найбільше заохочував колективну. Землекористувачі ставали власниками всього, що ними створювалося на земельній ділянці, — будівель, садків, посівів тощо. Кодекс визначав поняття і регламентував питання селянського двору, виходячи з принципу спільного землекористування і рівноправності всіх членів двору, в тому числі і новонароджених, на майно двору. Встановлювались норми, що обмежували куркульство, регламентували землевпорядкування, земельну реєстрацію, переселення і визначали правовий режим міських земель, земель спеціального призначення та земель державного запасу. Земельними громадами могли бути і колгоспи (ст. 42), але при умові, що вони об'єднують не менш як 15 дорослих членів колгоспу. Земельна громада підкорялася сільраді (статті 63-65), відповідала перед державою за правильне та доцільне використання земельних угідь (ст. 53) і вирішувала питання про порядок землекористування, переділ земель, сівозміни, землевпорядкування тощо. Земельним кодексом допускалася «трудова оренда» землі, але не більше ніж на 12 років (статті 27-37).

Земельний кодекс України було затверджено постановою VII Всеукраїнського з'їзду Рад від 14 грудня 1922 р. Постанова закликала селянство перейти до поліпшених форм землекористування. Уряду було запропоновано подати всебічну допомогу всім починанням селянства в галузі землеустрою і в першу чергу тим селянам, які переходять на колективне землекористування. Цією постановою, як видно, уряд було зорієнтовано на перехід до колективних форм господарювання на селі. На розвиток виробничого кооперування в різних статутних формах, на організацію зразкових радгоспів були спрямовані постанови V Всеукраїнського з'їзду Рад «Про відбудову сільського господарства» від 5 березня 1921 р. та «Про колективізацію сільськогосподарського виробництва» від 6 березня 1921 р..

З метою реалізації постанов V Всеукраїнського з'їзду Рад РНК УСРР 7 березня 1921 р. прийняла декрет «Про організацію робітничих факультетів», яким було доручено народному комісаріатові освіти організувати дворічні робітничі факультети з сільськогосподарськими відділеннями у Києві, Харкові, Одесі. Однією з важливих дисциплін на цих факультетах було вивчення земельного законодавства і землеустрою в УСРР.

Важливим земельно-правовим актом указаного періоду стала постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 18 липня 1928 р. про вилучення і відведення земель для державних і громадських потребі Зазначені та інші земельно-правові акти визначали націоналізацію землі, перетворення її у державну власність, яка проголошувалась всенародним добром в межах Української СРР. Перелічені основоположні законодавчі акти про землю і заходи щодо підготовки кадрів для сільського господарства, як стверджує професор П.Д. Індиченко, послужили організаційно-правовою базою для розвитку науки земельного права в Україні.

Постановою ЦВК і РНК СРСР від 16 березня 1927 р. «Про колективні господарства» було проголошено про закінчення землеустрою на колгоспник землях, про передачу колгоспам у користування землі із державного фонду, про надання їм пільг. Ці правила стосувались земель усіх союзних республік. Союзний земельний закон «Загальні засади землекористування і землеустрою» від 15 грудня 1928 р. встановлював, що право виключної державної власності на землю визнано за СРСР (ст. 1). З цього часу земельні фонди всіх союзних республік були перетворені в єдиний земельний фонд Союзу РСР, який став єдиним суб'єктом виключного права державної власності на землю.

У наступні роки правовий режим земель у СРСР дещо вдосконалювався, але це здійснювалось з метою зміцнення права загальнодержавної власності, централізації правового регулювання в межах Союзу РСР, державної підтримки землекористування колгоспів і радгоспів. Так, 1 березня 1930 р. була прийнята постанова РНК СРСР і Президії ЦВК СРСР «Про затвердження Примірного Статуту сільськогосподарської артілі», за яким усі межі, які розділяли земельні наділи членів артілі, знищувалися. Всі польові наділи об'єднувалися в єдиний земельний масив, що перебував у колективному користуванні артілі і ні в якому разі не повинен був зменшуватися. Наділення членів артілі, що вибули, землею за рахунок земельної площі артілі заборонялося. Вони могли одержати землю лише з вільних земель держфонду.

З поширенням колгоспної норми землекористування поступово відпадала потреба в існуванні земельних громад. У зв'язку з цим ВУЦВК і РНК УСРР 25 лютого 1930 р. видали постанову «Про скасування земельних громад у районах суцільної колективізації, а також у селах, де більшість бідняцько-середняцького складу населення охоплено виробничою сільськогосподарською кооперацією». Згідно з цією постановою функції щодо впорядкування користування землею перейшли до колгоспів. Щодо селянських господарств, які не увійшли до колгоспів, то всі питання землекористування розв'язувалися сільськими радами.

Згідно з постановою ВУЦВК і РНК УСРР «Про заборону оренди землі і використання найманої праці в індивідуальних селянських господарствах у районах суцільної колективізації» здача землі в оренду заборонялась.

Конституцією СРСР (1936 р.) і Конституцією УРСР (1937 р.) на конституційному рівні було закріплене право виключної державної власності на землю, право колгоспів на безстрокове і безплатне користування землею, право колгоспного двору на невелику присадибну ділянку землі.

Оренда землі на загальносоюзному рівні заборонялась постановою ЦВК і РНК СРСР «Про заборону здачі в оренду земель сільськогосподарського призначення». На боротьбу з порушеннями у колгоспному землекористуванні була спрямована постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання» від 27 травня 1939 р.

Після Великої Вітчизняної війни централізація правового регулювання земельних відносин посилювалась. Базою дальшого розвитку земельного права став загальносоюзний Закон «Основи земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік», прийнятий Верховною Радою СРСР у 1968 р. В Основах (ст. 2) було закріплено, що земельні відносини в СРСР регулюються, крім Основ, ще й земельними кодексами та іншими актами законодавства союзних республік, які повинні видаватися у відповідності з Основами1.

Земельний кодекс УРСР було прийнято 8 липня 1970 р. Ст. 3 ЗК УРСР підкреслювала, що відповідно до Конституції СРСР і Конституції УРСР земля є державною власністю і надається лише в користування. Дії, які в прямій або прихованій формі порушували право державної власності на землю, заборонялися. Землі в межах території УРСР були складовою частиною єдиного земельного фонду СРСР. Отже, компетенція органів державної влади УРСР в галузі регулювання земельних відносин встановлювалась лише в межах союзного земельного законодавства. ЗК УРСР лише деталізував положення союзних Основ. Згідно зі ст. 7 ЗК УРСР до відання УРСР в галузі земельних відносин належали розпорядження в межах республіки єдиним державним фондом Союзу РСР, встановлення порядку користування землею та організації землевпорядкування, а також регулювання земельних відносин з інших питань, якщо вони не віднесені до компетенції СРСР.

Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю в новій редакції були прийняті 28 лютого 1990 р.5. Ст. З Основ земля проголошувалась надбанням народів, що проживають на даній території. Кожний громадянин СРСР мав право на земельну ділянку, умови та порядок надання якої визначались цими Основами, законодавством союзних і автономних республік.

Новелою Основ стало введення нового виду земельних правовідносин — права довічного успадковуваного володіння землею. Згідно зі ст. 5 Основ у довічне успадковуване володіння земля надавалась громадянам СРСР для ведення селянського господарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку, садівництва і тваринництва, дачного будівництва, традиційних народних промислів, у випадку одержання в спадщину чи придбання будинку. Основами була встановлена компетенція в галузі регулювання земельних відносин місцевих рад, союзних і автономних республік, Союзу РСР.

Земельний кодекс УРСР був прийнятий Верховною Радою УРСР 18 грудня 1990 р. у відповідності з Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю, але з врахуванням Декларації про державний суверенітет України, прийнятої Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Згідно з розділом VI «Економічна самостійність» Декларації земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах Української РСР, проголошувались власністю народу України, ставали матеріальною основою суверенітету Республіки і повинні використовуватись з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.

Декларація проголошувала державний суверенітет України, верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території, самостійність у визначенні свого економічного статусу і закріплення його в законах. Проте у ній нічого не зазначалось про відмову від чинності на території України законів Союзу РСР.

Після опрацювання матеріалу можна зробити такі висновки:

1). Історичними пам’ятками, джерелами земельного права в Київській Русі та Литовсько-Руській державі були звичаєве право, Руська правда та дещо пізніше великокнязівське законодавство (привілеї: обласні, земські, міські), Судебник Казимира IV 1468 року, статути.

У Київській Русі феодальні відносини розвивались нерівномірно. У Київській, Галицькій і Чернігівській землях цей процес ішов швидше, ніж в інших. Феодальна землевласність породжувала в середні віки систему васальних відносин типу васалітету — сюзеренітету. Існувала особиста залежність одних васалів від інших, а великий князь спирався на менших князів та бояр, які шукали у нього захисту під час воєнних конфліктів. Високий авторитет церкви в давні і середні віки сприяв становленню її як великого землевласника, який отримував наділи від держави та феодалів. Феодальна роздробленість була гальмом економічного розвитку регіонів, оскільки стримувала обмін між ними. Це негативно впливало на розвиток землеробства.

2) Після возз'єднання України з Росією у 1654 р. на території України впроваджувалось у жорстких формах кріпосне право .Політика закріпачення селян, яка проводилася польськими королями, а згодом російськими царями та імператорами, посилення утисків селян з боку панів-поміщиків спонукало селян втікати від переслідувань на вільні землі, якими були землі Запорізької Січі. Історичними пам’ятками земельного права цієї доби є маніфест про початок відмежування приватних земель(1765 р), виданий Катериною ІІ, «Генеральні правила» і «Настанови землемірам» (1766 р.), "Артикули" Генріха Валуа(1573 р.), та різноманітні статути польського уряду.

3) До 1917 р. Україна була складовою частиною Російської імперії. Власної правової системи вона не мала, як не мала і земельного законодавства. На території України діяло законодавство Російської імперії.

Маніфест від 19 лютого 1861 р. і Положення про селян відміняли кріпосне право на території Російської імперії, а ряд законів виданих дещо пізніше регулював земельні відносини.

Царським маніфестом під назвою «Про поліпшення добробуту і полегшення становища селянського населення»(9 листопада 1905 р.) було започатковано столипінську аграрну реформу, автором і організатором якої був відомий російський державний діяч — голова ради міністрів Росії П. А. Столипін. Земельна політика царського уряду зазнала значних змін, що знайшло своє відображення в ряді законодавчих актах. Виникнення в Російській імперії земель різних форм власності, землеволодіння і землекористування привело до створення в системі російського права особливої галузі — земельного права, яке в працях різних авторів мало різні найменування і зміст.

У радянський період земельне право базувалось на концепції, що земля є виключною власністю радянського народу, державною власністю. Для всіх потреб розвитку економіки і життєдіяльності людей земля надавалась у постійне чи тимчасове користування. Союзні республіки, в тому числі Українська РСР, не були суб'єктами права власності на землю.

Отже, у ХVІІ-ХVІІІ ст.ст. фактично склався земельно-правовий лад, який в ході Лютневої революції 1917 р. не був повністю зруйнований, а через пару десятиліть окремі елементи цього ладу в трансформованому вигляді були закріплені у нормах законодавства радянського періоду.

1.  В.С. Кульчицький, М. Настюк, Б.Й. Тищик. Історія держави і права України: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 1999.

2.  Грушевський М. Історія Украіни-Руси. XI — XII вік. Т. 2— К.: Наукова думка. 1992.

3.  Ерофеев Б П. Земельное право. — М.: Новий юрист. 1998.

4.  Земельне право. За ред. В.З. Янчука. – К.: Вид-во Київського університету, 1960.

5.  Земельне право. Підр. Для студ. Юр. Спец. Вищ. Нав. Закладів./ За ред. В.І. Семчика та П.Ф. Кулинича. – К.: Ін Юре, 2001

6.  Исаев И.А. История государства и права России: 2-е изд. переработан. и дополненное. - ІV;., 1994.

7.  Індиченко П.Д. Радянське земельне право. – К.: Вища школа, 1971.

8.  Історія держави і права України. Частина 1: Підр. Для вищ. навч. Закладів і фак../ За ред. А.Й.Рогожина. – Х.: Основа, 1993.

9.  Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. Посібник. – К.: “Знання”, 2000.

10.       Яворнииький Д.І. Історія запорізьких козаків. Т. 1. — К.: Наукова думка. 1990

1 Грушевський М. Історія Украіни-Руси. XI — XII вік. — К.: Наукова думка. 1992. — Т. 2. С. 289-291.

1 В. С. Кульчицький, М.. Настюк, Б.Й. Тищик. Історія держави і права України: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер,1999. С. 68

1 Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. Посібник. – К.: “Знання”, 2000. с. 111

1 Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. Посібник. – К.: “Знання”, 2000. с. 172

1 Ерофеев Б П. Земельное право. — М.: Новий юрист. 1998. — С. 81

2 Яворнииький Д. І. Історія запорізьких козаків. — К.: Наукова думка. 1990 — Т. 1. С. 11-45

1 Земельне право. За ред. В.З. Янчука. – К.: Вид-во Київського університету, 1960. – С.19-23.

1 Історія держави і права України. Частина 1: Підр. Для вищ. навч. Закладів і фак../ За ред. А.Й. Рогожина. – Х.: Основа, 1993. С. 340.

1 Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. Посібник. – К.: “Знання”, 2000. с. 273

1 Исаев И.А. История государства и права России: 2-е изд.переработан. и дополненное. - iv;., 1994.- С. 245

1 Земельне право. Підр. Для студ. Юр. Спец. Вищ. Нав. Закладів./ За ред. В.І.Семчика та П.Ф.Кулинича. – К.: Ін Юре, 2001. С. 56.

1 Індиченко П.Д. Радянське земельне право. – К.: Вища школа, 1971. – с. 23-24.

1 Земельне право. Підр. Для студ. Юр. Спец. Вищ. Нав. Закладів./ За ред. В.І.Семчика та П.Ф.Кулинича. – К.: Ін Юре, 2001. С.