Курсовая работа: Династія Ягелонів в Польщі і Чехії в XV-XVI століттях

ДИНАСТІЯ ЯГЕЛОНІВ В ПОЛЬЩІ І ЧЕХІЇ В 15-16 СТОЛІТТЯХ

Зміст

ВСТУП

Розділ І Ягелонська династія в Польщі

1.1 Ягайло Владислав ІІ – засновник князівської династії

1.2 Внутрішня і зовнішня політика Ягелонів в Польщі

1.3 Сигізмунд І та Сигізмунд ІІ Август

Розділ ІІ Династичні зв’язки Ягелонів в Чехії та Угорщині

1 Владислав ІІ Ягелон – чеський король

2 Ягелони в Угорщині

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Ягелони утвердились як провідна сила в 15- 16 столітті не лише в Польщі (з 1386), але й в Литві (з 1377), в Угорщині (з 1440 року) і в Чехії (з 1471 року). Їхнє майбутнє було забезпечене, коли тевтонські лицарі зазнали поразки в Грюнвальдській битві 1410 року. Одна родинна гілка правила у Вільнюсі, друга – в Кракові, отож Ягелонам належала найбільша держава християнського світу. Вони мали великий авторитет в Європі. Ягелони стали найважливішою династією після Габсбургів, і щоразу, коли виникала політична криза або треба було обирати нового правителя, сусідні країни звертали свою увагу на Краків і Вільно. Вивчення періоду правління цієї династії є дуже важливим для нас, адже ми дізнаємось про політичне становище, про зовнішню і внутрішню політику країн, в яких правили представники династії Ягелонів. Польща, де була заснована ця династія, стала однією з найбільш розвинутих, як в економічному так і в політичному плані феодально-монархічною державою того часу.

Тому актуальність обраної мною теми полягає в тому, що ті процеси і явища, які відбувались в країнах, де правили Ягелони в 15-16 століттях, вплинули на їхні зв’язки з іншими країнами Європи і на подальший їхній розвиток в цілому, який потребує спеціального дослідження.

Об’єкт дослідження – династія Ягелонів та особливості її правліня в Польщі, Чехії та Угорщині в 15-16 столітті.

Предмет дослідження включає наступні питання:

-заснування князівської династії в Польщі;

-внутрішня і зовнішня політика Ягелонів в Польщі;

-характеристика правління Ягелонів в Чехії;

-прихід до влади Ягелонів в Угорщині та суспільно-економічне становище Угорського королівства під час їхнього перебування при владі.

Мета роботи полягає у виявленні головних пріоритетів політики Ягелонів в Польщі, Чехії і Угорщини в 15-16 столітті.

Досягнення поставленої мети здійснюється за допомогою реалізації поставлених завдань:

- з’ясувати, як саме прийшла ця династія до влади в Польщі;

- визначити головні напрямки зовнішньої і внутрішньої політики Ягелонів в Польщі;

- схарактеризувати роки правління останніх представників династії Ягелонів Сигізмунда І та Сигізмунда ІІ Августа;

- розглянути які процеси відбувались в Чехії за часів королювання Ягелонів;

- схарактеризувати становище королівської влади в Угорщині за часів правління Владислава ІІІ і Лайоша ІІ Ягелонів.

Теоретико-методологічну основу роботи складають принципи історизму, об’єктивності, системності. Використані загально-історичні методи дослідження, такі як: проблемно-хронологічний метод, порівняльно-історичний, ретроспективний, конкретно-історичний.

Історіографія.

Тема історії династії Ягелонів в Польщі, Чехії та Угорщині цікавила і цікавить багатьох дослідників. Їй присвятили увагу у своїх працях такі історики, як Сідоров Н. А., Зашкільняк Л., Ісламов Т. М., Марков В. І., Норман Дейвіс, Френсіс Дворнік та багато інших. Так, наприклад, Н. А. Сідоров в своїй книзі „Всемирная история” особливу увагу приділив розповіді про значення Ягелонської династії в міжнародній політиці в 15-16 столітті. Тут подані факти і події з історії міжнародних відносин Ягелонів з різними країнами.

Л. Зашкільняк в своїй роботі „Історія Польщі” описує про прихід цієї династії до влади в Польщі, її представників; описує які заходи були здійсненні Ягелонами для максимального розквіту Польщі в той час; розповідає про династичні зв’язки Ягелонів.

Т. М. Ісламов в роботі „История Венгрии” розповідає про тяжку боротьбу за угорський престол між групою баронів і дворянами, про роки правління Уласло І та його сина Ласло V; варте детальної уваги питання про тиск на королівську владу з боку іноземних правителів.

В. І. Марков в своїй книзі „Краткая история Чехословакии” описує релігійні сутички, які відбувались в Чехії за часів правління Владислава Ягелона; розповідає про протистояння королівської влади Ягелонів і свавілля земських чиновників.

Норман Дейвіс у книзі „Європа. Історія” дає загальну характеристику ситуації в Європі під час Ягелонського панування та з’ясовує причини занепаду цієї династії і зміни її династією Габсбургів.

Френсіс Дворнік у книзі „Слов’яни в європейській історії і цивілізації”, присвятив цілий розділ цій темі під назвою „Ягелонська співдружність і турецька загроза”, де автор висвітлює ряд питань, пов’язаних із протистоянням представників цієї династії турецьким загарбникам; вказується на взаємодопомогу Ягелонів один одному; дається характеристика основним напрямкав зовнішньої політики цієї династії в 15-16 столітті.

Хронологічні межі зазначеної роботи (кінець 14 століття та все 15 і 16 століття) дають змогу розглянути правління Ягелонів в Польщі, Чехії і Угорщині і з’ясувати основні напрямки їхньої внутрішньої і зовнішньої політики.

Структура роботи.

Курсова робота включає наступні розділи:

- перший розділ „Ягелонська династія в Польщі”, в якому розповідається про заснування цієї династії, її внутрішню і зовнішню політику, а також про період правління її останніх представників в Польському королівстві;

- другий розділ „Династичні зв’язки Ягелонів в Чехії та Угорщині”, де висвітлені роки правління в Чехії Владислава ІІ та його сина Людовіка ІІ та їх внесок в розвиток Чеської держави в 15-16 столітті. Також в цьому розділі описуються два періоди правління Ягелонів в Угорщині; перший пов’язаний з правлінням Уласло І і Ласло V, другий – з Уласло ІІ і Лайошом ІІ.

Практична цінність результатів дослідження полягає у можливості використання матеріалу на уроках історії у школі, теоретичний матеріал може бути використаний студентами для підготовки до практичних завдань. Також зміст роботи може стати основою для написання доповідей та рефератів і звісно ж, для подальшого дослідження проблеми.

Розділ І Ягелонська династія в Польщі

1.1 Ягайло-Владислав ІІ – засновник князівської династії

Зі смертю Казимира Великого пересіклась королівська лінія династії П’ястів. Влада в Польщі перейшла до угорського монарха Людовіка, сина Карла Роберта з Анжуйської династії і Ельжбети, дочки Локетика. Зразу ж після коронації Людовік повернувся до Угорщини, повернувши владу в королівстві своїй матері. У Людовіка Угорського, як і в Казимира Великого, не було сина. Турбуючись про майбутнє своїх двох дочок, він направив свої зусилля на те, щоб кожній із них забезпечити корону. В 1374 році були видані Кошицькі привілеї, де в обмін на престол одній з дочок, король приймав на себе ряд зобов’язань. (Див. додаток 4).

Ядвіга, яку з дитинства ретельно готували до ролі монархині, прибула в Польщу восени 1384 року. Гнезненський архієпископ одразу ж коронував її королевою. Спочатку владу взяли в свої руки, заміняючи юну королеву, малопольські феодали. Вони і вирішили, керуючись важливими політичними роздумами, запропонувати руку королеви великому князю Литви Ягайлу (Ягело).

Батько Ягайли, великий литовський князь Ольгерд (правив в Литві з 1345-1377), дотримувався політики „динамічної рівноваги”. Під час свого правління він дражнив як Авіньйон, так і Константинополь. В 1370-х роках видавалося, наче він хоче ступити на православний шлях, щоб заступити Москву як проводиря православних слов’ян. В 1375 році переконав патріарха Константинопольського створити окрему метрополію „Київської Русі та Литви”, на відміну від давнішньої метрополії „Київської і всієї Русі”, яку тоді контролювала Москва.

Ягайло, як і його батько, теж схилився до східного вибору. В 1384 році Юліана Тверська, Ягайлова мати – християнка, уклала тимчасову угоду, за якою Ягайло мав заручитися з московською князівною, а Литва – навернутись до православ’я. Цим планам, напевне, перешкодили татари, що зруйнували Москву і знищили вартість московського союзника. Отже, кості на користь союзу з католицькою Польщею випали цілком випадково. Договори польських ієрархів з великим князем литовським завершились підписанням у серпні 1385 року акта в Креві. В якому говорилось, що Ягело повинен був одружитися з Ядвігою, за це отримував польський престол. Ягайло також дав обіцянку „землі свої - Литви і Русі, приєднати на вічні часи до Польського королівства” і разом з підданими прийняти християнство [2,512]. 12 лютого 1386 року Ягело прибув в Краків, де 15 лютого охрестився, діставши християнське ім’я Владислав. Через 3 дні Ягайло побрався з Ядвігою. 4 березня його було короновано як співкороля Польщі.

Кревська угода проголосила об’єднання держав шляхом інкорпорації Великого князівства Литовського до складу Польського королівства. За цим об’єднанням закріпилася назва унії. Звідси і походить означення Кревської унії. Кревська унія мала характер персонально-династичного об’єднання двох держав. На перешкоді реалізації інкорпорації стало сильно розвинуте в Литві серед князів, панів і бояр почуття незалежності. До незадоволених унією долучилися брати Ягайла – рідний Скіргайло і двоюрідний Вітовт Кейстутович. Конфлікт між Ягайлом і литовською опозицією спритно роздували хрестоносці, прагнучи за всяку ціну розірвати унію. Бажаючи заспокоїти опозицію, Ягайло призначив своїм намісником у Литві Скіргайла і видав у 1387 році привілей для загалу католицьких панів і бояр, згідно з яким вони мали право користуватися тими самими правами, що і шляхта Польського королівства.

Після цього незадоволених у Литві очолив Вітовт. Він зробив спробу здійснити державний переворот. Але йому це не вдалося, і Вітовт у 1390 році втік до Мальборка, де пішов на змову з орденом, давши згоду на передачу останньому Жемайтії взамін за обіцянку підтримати його в боротьбі за литовський трон. Скориставшись цією угодою, тевтонці зайняли Жемайтію. За таких обставин Ягайло, щоб „загасити полум’я”, призначив Вітовта замість Скіргайла намісником Литви. Вітовт одержав титул князя Литви, проте Ягайло зберіг за собою верховну над нею владу як великий князь литовський. Литва повинна була залишитись у тісному державному зв'язку з Польщею.

У 1399 році помирає Ядвіга не залишивши нащадків. Після цього Владислав ІІ Ягайло ще тричі брав шлюб, і тільки останній з них – з дочкою руського князя з Великого князівства Литовського Андрія Гольшанського Софією (Сонькою), укладений 1422 року, приніс йому нащадків – синів Владислава і Казиміра. (Див. додаток 1). Оскільки вони своїм походженням не були пов’язані ні з П’ястами, ні з Анжуйською династією, а отже, не могли з династичних міркувань вважатися наступниками престолу, то перед Ягайло гостро постало питання про успадкування ними королівської влади. Вирішення цього питання залежало головним чином від волі шляхти. Щоб заручитися її згодою, король пішов на видання кількох привілеїв. Вони підтверджували всі раніше здобуті нею права і надавали їй нові. Ці привілеї були видані у Бжесвці Куявському (1425), Єльні (1430) і Кракові (1433). Нове, що містилося в них, зводилося загалом, по-перше, до проголошення особистої недоторканості будь-кого з шляхти; проголошувалося, що король не може нікого з неї ув’язнити і карати без попереднього судового вироку; по-друге – до обіцянки короля поширити права польської шляхти на шляхту Куявії, Добжинської землі і руські землі в складі корони. Отримавши згадані привілеї, шляхта визнала права синів Ягайла на престол, за умови дотримання ними батькових зобов’язань. З наданням Краківського привілею 1433 року династичну проблему було надовго знято з порядку денного політичного розвитку Польської держави.

Отже, Ягайло Владислав ІІ був засновником династії Ягелонів, він був першим з литовської князівської династії Гедиміновичів, носивших титул також і королів Польщі. Заснована ним династія правила до 1572 року в Польщі, до 1526 року в Угорщині і Чехії. Обрання його на польський престол сприяло підписанню Кревської унії, яка мала велике значення в історії двох держав Польщі і Литви.

1.2 Внутрішня і зовнішня політика Ягелонів в Польщі

Після смерті Владислава ІІ Ягайла протягом чотирьох років, до повноліття його сина-короля Владислава ІІІ (1434-1444) – Польщею правила регентська рада, очолювана єпископом Краківським Збігневом Олесницьким (1389-1455) (Див. Додатки 2, 3). Для цього періоду характерна цілковита зверхність світських і церковних можновладців у політичному житті країни. Керувавши Польщею за малолітнього короля, регентська рада усю увагу звертала на зовнішні справи. Війни з Свидригайлом за Волинь і Поділля, з орденом і молдавським господарем заставляли поляків відволікатися від внутрішніх справ; а обрання в 1440 році Владислава ІІІ і королем Угорщини, підвело Польщу до війни зі страшними завойовниками – турками, які в свою чергу готували нанести останній удар Візантійській імперії, зайнявши вже весь Балканський півострів. Війна ця заставила Владислава ІІІ забути про те, що робилося в Польщі. Але він все ж робив деякі розпорядження щодо православного населення Польщі. При ньому в 1434 і 1435 роках були підтверджені ті обіцянки, які Ягайло дав в Едльському статуті руській землі. Обіцянка розповсюдити польське право і закони і на руські землі, вочевидь не виконувалось при Ягайлі.

Під час коронування Владислава ІІІ шляхта руських земель (Галицької Русі і Поділля) звернулись до короля з проханням втілити в життя дану його батьком обіцянку. Прохання було виконано і в руських землях Корони (Галичини і Поділля) – там було введено польський адміністративний устрій, польські суди, і більш того, місцева шляхта (поляки і руські) звільнялися від всіх повинностей і податків. Відома грамота Владислава ІІІ, видана 22 березня 1443 року, якою він урівнював руське духівництво „в свободі віри і правах” з польсько-католицьким. Всім православним церквам, єпископам і всім духовним особам король давав „тые вси права, водности, способы, звычаи и всякие свободы…такы иж, яковых в королевствах наших Поляском и в Венгерском вси костелы и их арцибискупове, бискупове, преложеные и иные особы костелные, звычаю Римское церкви, заживають и з них веселяться» [6,243]. Така увага до православного духівництва з боку короля пояснюється його сильним бажанням нав’язати руському народу церковну унію.

В 1439 році на Ферраро-Флорентійському соборі була проголошена унія церков західної і східної. Так як руська шляхта не прийняла Флорентійської унії, то ця грамота не мала ніякого практичного значення, але вона цікава в тому відношенні, що знайомить нас з фактичним положенням православної церкви в Польщі; в ній прямо говориться, що „церковь восточная” і її духівництво, із-за різної віри „первей...утисненье поносили” [6,245].

У 1440 році була укладена польсько-угорська персональна унія, за якою Владислав ІІІ став угорським королем під іменем Уласло І. Головною метою Владислава ІІІ було протистояти турецькій експансії. В 1444 році на чолі угорського війська він здійснив похід на турків. 1 серпня в місті Середин був підписаний з ними мирний договір на десять років, за яким турки зобов’язалися залишити частину загарбаних на Балканах земель. Невдовзі по цьому прихильники активної боротьби з Туреччиною в оточені короля, спокушені легкістю досягнутого ним успіху, намовили його на новий похід проти турків. Похід закінчився невдало: у битві під Варною 10 листопада 1444 року Владислав ІІІ загинув, а деморалізоване цим військо покинуло поле бою. Польським королем став його молодший брат Казимир ІV Ягелончик (1427-1492) (див. додаток 2).

Царюючи в Польщі, Казимир ІV Ягелончик турбувався про інтереси Великого князівства Литовського і проводив в Вільно майже весь час. За його відсутності владу в Литві здійснював великокнязівська рада. Розв’язав він і польсько-литовський конфлікт в зв’язку з спірними землями, залишивши Волинь за Литвою, а Поділля за Польщею. Казимир ІV відсторонив Збігнева Олесницького і скористався правом короля призначати чиновників. Завдяки цьому, високі державні посади в королівській раді, зайняли вірні йому люди. У 1454 році король надав шляхті нові привілеї, змушений до цього тогорічною політичною ситуацією в Короні, яка склалася у зв’язку з війною проти Тевтонського ордену, що розпочалася того ж року. Поява першого з цих привілеїв під Цереквіцею, що в Куявії, була зумовлена заявою зібраного тут великопольського шляхетського ополчення, що воно не вирушить у похід до того часу, поки король не піде на поступки з низки питань. Головною в Цереквіцькому привілеї була обіцянка короля, що він не вдаватиметься до жодних змін в державному устрої і не скликатиме посполите рушення без згоди на сеймиках. Під Нєшаву прибула також озброєна малопольська шляхта, яка зажадала від короля тих самих поступок, на які він пішов стосовно великопольської шляхти, і оголосила, що в похід не рушить, поки король не задовольнить її вимоги. У безвихідній для нього ситуації Казимир ІV видав під Нєшавою два схожі за змістом привілеї, звані статутами: один – для Великопольщі, другий – для Малопольщі. В обидва статути ввійшов пункт про врахування королем згоди земських сеймиків на нововведення в державний устрій; що ж до пункту про посполите рушення, то він був включений лише у великопольський статут (див. додаток 4).

Цереквіцький привілей і Нєшавські статути були реакцією широких кіл шляхти на панівні в державному житті позиції можновладців, які суттєво впливали на політику короля. Земські сеймики, про які йдеться у Цереквіцькому привілеї і в Нєшавських статутах, були органами шляхетського самоврядування у воєводствах. Від часу видання згаданих документів земські сеймики стали одним з основних інститутів устрою Польського королівства, важливим складником станової монархії.

Казимир старався бути справедливим і по відношенню до православних, за що і отримав назву справедливого і доброго. В 1456 році на Корчинському з’їзді він підтвердив населенню Галичини всі його права і привілеї і дав нові. Для попередження несправедливості по відношенню до церкви і православного духівництва він не раз приказував своїм смоленським намісникам не втручатися в духовні справи місцевого православного єпископа і не розбирати тих справ, які підлягають веденню єпископа. Жителям Вітебської області дав деякі права і привілеї, а обивателям землі Смоленської, за їх вірну і справедливу службу, обіцяв „християнства их греческого закону не рушити, налоги им на их веру не чинити, а в церковные земли и в воды не вступатися, також в монастыри и в отмерщины не вступатися” [3,610].

Крім наведених вище фактів, які розкривають відносини Казимира ІV до православних існує ще один акт. Це акт приєднання Бельзької землі в 1462 році до Польщі. Бельзька земля займала західну окраїну Волині, в 1396 році була віддана Ягелом в землеволодіння Земовіту, князю Мазовецькому, який колись змагався з Ягелом в отримані руки Ядвіги.

Земовіт та його діти володіли цією областю до 1462 року, коли помер бездітним представник цього роду – князь Владислав. Казимир за проханням поляків, приєднав Бельзьку землю до Корони, на умовах, які зазначались в акті. Він обіцяв захищати Бельзьких обивателей, за їх покірність і відданість, від всіх зовнішніх ворогів і внутрішніх настроїв, обіцяв не відчуждати від Бельзької землі жодної округи, підтверджуються всі особисті права обивателів цієї землі.

На правління Казимира ІV припадає війна Польщі з Тевтонським орденом, відома як Тринадцятирічна (1454-1466). Вона була спричинена як прагненням Польщі примусити орден повернути їй історичні землі і таким чином знову здобути вихід до Балтійського моря, так і намаганням великої кількості населення різних станів ордену позбутися його панування і приєднати його територію до Польського королівства. У 1440 році опозиція панівним в ордені порядкам створила політичну організацію Пруський союз, в якому головну роль відігравали міста Східного помор’я та ряд міст, розташованих на схід від нижньої течії Вісли. На початку 1454 року представники Пруського союзу звернулися у Кракові до Казимира ІV з проханням прийняти Пруссію під свою опіку. Того ж місяця король прийняв у Кракові делегацію Союзу, а в березні видав акт, що проголошував інкорпорацію Пруссії до Корони і водночас оголосив війну ордену. Орден виклик прийняв. Навесні 1454 року могло видаватися, що Польща виграє війну, але у вересні під Хойніцами орденське військо завдало поразки полякам. То був результат військової відсталості Польщі.

Ослаблені обидві сторони у жовтні 1458 року підписали перемир’я. Але у липні 1459 року воєнні дії відновилися. Спроби укласти новий мир результатів не принесли. Наступного року удача була на боці ордену. Король змушений був розпустити посполите рушення і створити більше наймане військо. У 1462 році воно здобуло блискучу перемогу над хрестоносцями під Свєнцем у Східному Помор’ї. А в 1463 році флот Гданська і Ельблонга, розгромили орденський флот. Війну вінчав Торунський мир 1466 року. Згідно з ним, Польща одержала Східне Помор’я і вільний доступ до Балтійського моря, а також Хеллинську і Міхаловську землі.

Торунський мир 1466 року був великим успіхом Польщі. Повернення Східного Помор’я і статус морської держави послужило могутнім поштовхом для її політичного і господарського піднесення. Упродовж Тринацятирічної війни Польща відправила в різні країни 61 посольство, польські дипломати брали участь у 25 перемирних і мирних з’їздах. Укладення миру означало тяжку поразку ордену, після якої він уже не міг повністю оговтатись.

Наступним польським королем став Ян Ольбрехт (1492-1501) – син Казимира ІV. Новий король був дуже популярним серед польського рицарства і міщан. Він бажав зміцнити королівську владу, проте був змушений піти на нові поступки вищій знаті, аби дістати необхідні кошти для здійснення своїх заходів. Він не забув про польські інтереси на Півдні, а венеціанці доклали великих зусиль, щоб переконати його воювати з турками. Розуміючи, що потребує більше часу для підготовки своїх планів, Ян Ольбрехт прийняв пропозицію Баязида ІІ і в 1494 році уклав перемир’я, яке мало тривати до 1497 року. Плани відвоювання чорноморських портів і Кафи обговорювалися в 1494 року на з’їзді всіх Ягелонів у Левочі (Верхня Угорщина). Було ухвалено вжити необхідних заходів для зміцнення авторитету Владислава в Угорщині (брата Яна Ольбрехта), але під час обговорення кампанії проти турків виявилося, що між Польщею і Угорщиною є суперечності щодо статусу Молдавії. Угорщина вважала її своїм васалом, і ця обставина змусила Стефана Молдавського ставитися до Польщі з підозрою.

Ян Ольбрехт підготувався до походу на Чорноморське узбережжя і здійснив його у 1497 році. Литовці на чолі з великим Олександром (молодший син Казимира Ягельна, брат Яна Ольбрехта) влаштували власний похід. На жаль, усе закінчилося катастрофою. Все ще не зрозуміло, що спонукало Стефана Молдавського поставитися до поляків вороже, тільки-но вони ступили на молдавську землю. Замість того, щоб битися з турками, польське військо безуспішно облягло столицю Стефана Сучаву. Коли за дипломатичного втручання Владислава Угорського було укладено перемир’я і польське військо відходило через провінцію Буковину, на нього напали війська Стефана, які завдали йому серйозної поразки. Поляків урятувала допомога, що її надіслав великий князь Олександр, але весь похід польських і литовських військ закінчився провалом. Турки помстилися, двічі вдершись до Польщі та спустошивши країну аж до Львова, Самбора, Сянок та Пшеворська. Яну Ольбрехту довелось укласти оборонний союз із Угорщиною та змиритися зі Стефаном Молдавським. Він відмовився взяти участь у хрестовому поході, організованому для допомоги венеціанцям у їхній війні з турками (1499 року), і розпочав переговори про перемир’я, яке було укладене у 1500 році.

Таким чином, розглянувши внутрішню і зовнішню політику Ягелонів в Польщі ми можемо сказати, що всі вони намагалися укріпити королівську владу, позбавити можновладців якомога більше прав і привілеїв, видаючи таким чином окремі статути і привілеї; а також наділяли шляхту більшими правами. Вони намагалися вести помірковану політику щодо православного населення сусідніх земель. І головною метою їхньої політики було здобуття міжнародного авторитету Польщі та посилення її впливу на Балканах.

1.3 Сигізмунд І та Сигізмунд ІІ Август

Зі вступом на польський трон третього сина Казимира Сигізмунда І Старого (1506-1548) – шляхта сподівалась на його прихильність до неї (Див. додаток 3). Проте дуже амбітний Сигізмунд І керувався у своїй діяльності прагненням піднести значення королівської влади, намагався правити на свій розсуд, спираючись при цьому на вузьке коло радників з можновладців і уникаючи контактів з шляхтою. Постійне ігнорування королем політичних інтересів шляхти, невиконання ним статуту Олександра 1504 року призвели врешті до виникнення широкого шляхетського руху, який виступив під гаслом „екзекуції прав”, через що його звали екзекуційним рухом.

Шляхта мала вагомий засіб тиску на короля: тільки за згодою посольської ізби могли збиратися надзвичайні податки, які були найважливішим джерелом надходжень у державну казну. Шляхта в особі посольської ізби зазначену згоду давала взамін за поступки з боку короля. На Бидгощському сеймі у 1519 році шляхта зажадала від короля скликання „сейму справедливості”, щоб на ньому опрацювати спосіб втілення в життя екзекуційного руху, але король так і не скликав „сейм справедливості”.

У результаті у 1530-х роках дійшло до напруження у відносинах між шляхетським табором і королем. Поштовхом до цього послужили обрання польським королем в грудні 1529 року Сигізмунда Августа, дев’ятирічного сина Сигізмунда І, і проведена в лютому 1530 року його коронація. Сигізмунд І і його дружина – італійка Бона Сфорца – розрахували, що обрання наступника престолу за життя короля, стане реальною передумовою запровадження спадкової монархії. Однак коронація „молодшого короля” за життя батька викликала гостру критику з боку шляхти. У відповідь на це шляхта піді Львовом, куди вона в складі посполитого рушення зібралася для участі в очоленому королем поході на Молдавське князівство, збунтувалася і оголосила союз проти короля, а також висунула ряд вимог: припинити скуповування Боною землеволодінь, впорядкувати коронну казну, звільнити шляхту від тягарів на користь церкви та інше. Маючи намір здійснити молдавський похід, король був змушений пообіцяти розглянути ці вимоги.

Після цього шляхетське ополчення попрямувало на Молдавію. Тим часом новий воєвода Молдавії Петро Рареш, хоч і був угорським васалом, скористався з боротьби за угорський трон, для реалізації своїх агресивних намірів щодо Польщі. Він окупував віддану Польщі молдавську провінцію Покуття, але був розбитий Сигізмундовим гетьманом Тарновським, який знову відвоював Покуття у 1531 році. Подальше вторгнення Рареша до Польщі зупинило нове просування до цього регіону турків, які поставили замість нього на воєводство Стефана і встановили над Молдавією безперечний суверенітет [21,223].

Після повернення з молдавського походу Сигізмунд І не виконував обіцянки, даної піді Львовом. Тому сейми 1538 і 1539 років пройшли під знаком адресування йому тих самих вимог, а також нових: приєднати Литву до Польщі, привести у відповідність правовий статус Прусії, Мазовії з правовим статусом Корони.

Екзекуційний рух тривав, а Сигізмунд І не зважав на нього. Це негативно позначилося на вирішенні внутрішньополітичних проблем. Так тривало до його смерті й перші 14 років правління Сигізмунда Августа. Як і його батько, він намагався діяти авторитарно, спираючись на магнатів. Спроби Бони впливати на нього, втручатися в його особисті і державні справи закінчилися тим, що у 1556 році вона була змушена повернутися на батьківщину в італійське князівство з центром у місті Барі, де наступного року була отруєна.

Конфлікт між королем і шляхтою досягнув апогею на сеймі 1558-1559 років. Зваживши на непоступливість Сигізмунда Августа щодо адресованих йому вимог, сейм відмовився схвалити збір податків, надходження від яких потрібні були королю для ведення війни за Інфлянти (Ліфляндію). На північ від Пруссії та Литви лежали території Лівонії (Ліфляндії) з Курляндією та Естляндією. З ХІІІ століття ці території були густо заселені німецькими колоністами, які прибули на запрошення Ордену Мечоносців, спорідненого з Тевтонським орденом, з яким вони об’єдналися в 1237 році. Після секуляризації Тевтонського ордену в Прусії лівонська гілка продовжувала існувати самостійно. Іншим потужним політичним чинником у Лівонії був архієпископ Ризький, який заперечував панування ордену над країною. Лівонією бажав заволодіти могутній правитель Московії, Іван ІV Грозний, який мав намір здобути для своєї імперії вихід до Балтійського моря.

Вільгельм, архієпископ Ризький, брат герцога Альбрехта Прусського, разом з кількома впливовими членами ордену, становили польсько-литовську партію, тоді як магістр ордену Генріх фон Гален зі своїми прихильниками шукав дружньої угоди з Москвою. Сигізмунд Август розумів, що в польсько-литовських інтересах буде приєднати Лівонію до його королівства і таким чином захистити Литву від нападу Москви на її північно-східному краї. Він знайшов союзника в особі Альбрехта Прусського, і вже в 1552 році Сигізмунд і герцог обговорили можливість секуляризації архієпископства і ордену, на терені яких поширювалися ідеї протестантизму. Після цього Лівонія мала бути об’єднана з Польщею так само як і Пруссія.

Важко було сподіватися, що імператор Фердинанд І терпітиме таке становище, оскільки Лівонія вважалася імперським ленним володінням. Сигізмунд Август запобіг можливості укладення ним союзу з Москвою завдяки своїм власним союзникам у Німеччині. Наймогутнішим з них був курфюрст Бранденбурзький, представник іншої гілки роду Гогенцолернів. Щоб заручитись його союзництвом Сигізмунд Август у 1561 році поширив право успадкування герцогства Прусського Альбрехтом. Також і на курфюрста Бранденбурзького і на їхніх нащадків. Це була велика ціна, бо Польща розплачувалася можливістю безпосередньо включити Пруссію до свого складу після згасання Альбрехтового роду [21,253].

Не спромігшись силами Литви успішно вести війну за Інфлянти, Сигізмунд ІІ дійшов висновку, що без польських фінансів і коронної військової допомоги війну виграти неможливо. Він був змушений піти на компроміс у відносинах з шляхтою і призначив скликання у Пьотркові в 1562-1563 роках сейму ( Див. додаток 6, 8). Цей сейм прийняв кілька важливих постанов: обов’язковість повернення державі королівських маєтків, незаконно розданих королями; впорядкування доходів з королівського домену; необхідність скликання спільного для Польського королівства і Великого князівства Литовського сейму для остаточного вирішення питання про укладення унії двох держав.

Екзекуційному таборові вдалося реалізувати певні зміни, хоч і не повністю. Проте, був проголошений один важливий пункт екзекуційної програми – необхідність приведення адміністративно-правового статусу земель Корони у відповідність з її історичним взірцем та об’єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського.

Головним питанням Люблінського сейму 1569 року було укладення унії Польського королівства і Великого князівства Литовського. Люблінська унія стала результатом прискореного в середині ХVІ століття зближення двох держав, свого роду підтягування в соціально-економічному і політичному відношеннях Великого князівства Литовського до рівня Польського королівства. То був обмір і переділ земель у великокнязівських (згодом і в приватних маєтках), здійснені за Уставою на волоки, що її видав в 1557 році Сигізмунд Август. Взаємозв’язок Корони і князівства в рамках персонально-династичної унії, усвідомлення Сигізмундом Августом як великим князем і якоюсь частиною литовських магнатів, необхідності врахування політичних реалій спричинили принципові зміни в структурах влади і системі управління. Здійсненні в князівстві внаслідок проведення у 1565-1566 роках політико-адміністративних реформ і закріплені у судебнику Князівства – Другому Литовському статуті, виданому у 1566 році.

Реформи узгоджувались з стратегічною метою правлячих кіл Польщі – інкорпорувати Князівство в Королівство. Вони означали перенесення в Князівство польського адміністративно-територіального і політичного устрою: ті землі у Князівстві, які ще не мали статусу воєводств, його отримали (на українських землях у 1566 році були створені Волинське і Брацлавське воєводства; Київське воєводство існувало з 1471 року); у всіх воєводствах Сигізмунд Август запровадив поділ на повіти, що на них поширювалися компетенції шляхетських за соціальною суттю бродських і земських судів, створених того ж 1566 року; почали діяти шляхетські сеймики у воєводствах; шляхта здобула можливість бути представленою в литовському сеймі, котрий до того за складом був можновладним. Шляхта князівства отримала права, які політично наближали її до польської, проте вона хотіла повністю зрівнятися в правах з останньою. У межах Литовської держави, де позиції можновладців залишалися міцними досягти цього було нелегко. Його, на переконання литовської шляхти, можна було швидше здобути після об’єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського шляхом повного перенесення з першого в друге політичної системи. Ось чому шляхта князівства виступала за державну унію.

Поширенню „полонофільских” настроїв у Князівстві сприяв не лише привабливий суспільно-політичний устрій Польщі; вони підсилювалися загальним піднесенням, що його переживала Польська держава в період правління Сигізмунда Августа, котрий називають золотим віком, добою найвищого її розквіту. Польське королівство середини 16 століття було чи не єдиним острівцем громадянського миру і внутрішньої злагоди на тлі кривавих конфліктів, що вирували в тогочасній Європі (релігійні війни в Франції, розгул інквізиції за Філіпа ІІ в Іспанії, жорстокі переслідування протестантів Марією Тодор в Англії, реформаційні війни в Німеччині, опричний терор у Московській державі) [8,106].

Люблінський сейм 1569 року був скликаний як польсько-литовський для обговорювання умов унії та її укладення. У січні – лютому, коли, за наполяганням литовських можновладців, польська і литовська сторони працювали роздільно, переговори в справі унії не принесли жодних результатів: виявилося, що позиції поляків і литовців після сейму 1567 року не зазнали істотних змін. Сигізмунд Август робив безуспішні спроби привести сторони до компромісу. У ніч на 1 березня можновладці, що задавали тон у литовській делегації, непримітно покинули Люблін, залишивши тут небагатьох з-посеред себе для можливих подальших контактів з поляками. Через кілька днів після цього на вимогу польських сенаторів і послів Сигізмунд Август видав акти про приєднання до Корони Підляського і Волинського воєводств. У червні він же підписав аналогічні документи стосовно Київського і Брацлавського воєводств. Шляхті цих чотирьох воєводств король надав такі ж права, якими користувалася коронна (польська) шляхта. Обговорювалося збереження кордонів цих територій, самоврядних земських інституцій та адміністративно – судових органів. Основним законодавчим кодексом залишався Другий Литовський статут.

Тим часом, литовські можновладці після повернення з Любліна до Вільна були піддані гострій критиці з боку шляхти князівства, яка наполягала на обов’язковому укладенні унії. Внаслідок переговорів поляки і литовці дійшли нарешті згоди. 28 червня 1569 року король видав акт про об’єднання Королівства Польського і Великого князівства Литовського. 1 липня від був затверджений роздільно польськими і литовськими депутатами на сеймі. Ці документи декларували утворення двоєдиної держави в складі Польського королівства і Великого князівства Литовського зі спільно обраним монархом – королем, який був і великим князем литовським, спільним сеймом, спільною закордонною політикою. Окремими залишалися військо, скарб, судочинство, державні посади – уряди. Шляхті Князівства були надані права коронної. За князями князівства й інкорпорованих до Корони чотирьох руських воєводств було збережено їхні родові титули, тобто визнане особливе їх становище стосовно шляхти, що принципово суперечило політичним традиціям Польської держави, де однією з найголовніших засад суспільних відносин був принцип станової рівності шляхти.

Перетворення династичного союзу, закладеного Кревською унією у 1385 році у двоєдину Польсько – Литовську федеративну державу, здійснене в Любліні в 1569 році, мало без перебільшення історичне значення. Новостворена держава, звана до кінця її існування Річчю Посполитою (Rzeczpospolita – буквальний переклад з латинської respublica – публічна справа, суспільне благо), була однією з найбільших Європейських держав в останній третині ХVІ століття; на час її появи на історичній арені вона мала територію 815 тисяч км2, населення 7,5 млн. осіб. Територіально і за населенням у ній переважало Польське королівство завдяки приєднанню до нього чотирьох руських воєводств. Це забезпечувало в Речі Посполитій політичну і економічну перевагу Корони, а в державно – політичному відношенні – превагу польської шляхти [4,591].

Унія заклала основи державного ладу Речі Посполитої. Загалом він був копією державного ладу Польської держави, виробленого в ХІV – ХVІ століттях. Його подальше оформлення було пов’язане з так званим великим безкоролів’ям 1572-1573 років і періодами правління королів Стефана Баторія і Сигізмунда ІІІ Вази. Зазначене безкоролів’я було зумовлене безпотомною смертю 7 липня 1572 року Сигізмунда ІІ Августа, „останнього, хто носив ковпак Ягайла”: на Сигізмундові Августі вичерпалося перебування Ягелонської династії на королівському престолі.

Розглянувши таким чином періоди правління Сигізмунда І та Сигізмунда ІІ Августа, ми можемо сказати, що в період правління Сигізмунда І (Старого) відбувалось протистояння між королем і шляхтою, було вирішено право короля призначити спадкоємця ще за його життя, шляхті було надано право скликати сеймики для вирішення внутрішньополітичних проблем, велася досить вдала зовнішня політика. Але можна з упевненістю сказати, що правління Сигізмунда І характеризується бурхливим розвитком Польської держави. В свою чергу Польща при його синові Сигізмундові ІІ Августі мала найвищий розквіт, цей період називають «золотою добою». Найголовнішою подією цього періоду було укладення Люблінської унії, яка сприяла утворенню багатонаціональної держави Речі Посполитої. Сигізмунд ІІ Август провів ряд реформ, які мали велике значення як для Польського королівства, для Литовського князівства так і для українських земель – вони були закріплені у Другому Литовському статуті.

Розділ ІІ Династичні зв’язки Ягелонів в Чехії та Угорщині

2.1 Владислав ІІ Ягелон – чеський король

Після смерті чеського короля Юрія Подєбрада, в 1471 році постало питання про наступника престолу. В цей час в католицькій Європі існували лише дві династії, які могли добиватися чеської корони. Це були Ягелони і Габсбурги, польські королі і австрійські герцоги. Вибір пав на представника династії Ягелонів, а саме на сина Казимира Ягелоновича, Владислава. Він був боязкою і слабою людиною, який намагався триматися нейтралітету між релігійними лагерями. У нього завжди на все була одна відповідь: „добре, добре”, тому його несмішливо прозивали “kral dobre” – хорошим королем [12,181]. Але обрання на чеський престол чашниками при підтримці частини католицької шляхти Владислава Ягело, ще не означало його перемоги. Більшість католицьких панів виступали на боці угорського короля Матяша Корвіна, захопившого в цей час значну частину земель чеської корони – Моравію, Сілезію та Лужици, і проголосили його в 1471 році в Йіглаві чеським королем.

Та боротьба між Владиславом ІІ та Корвіном довгий час не приносила успіху жодній з сторон. Чехія, де правив Владислав ІІ, була обтяжена війнами, королівська казна була пустою, покровитель Владислава, його батько польський король Казимир, не зміг йому допомогти. Але не в кращому положенні опинився і Матяш Корвін, бо проти його претензій на престол виступив імператор Фрідріх ІІІ. Після довгого протистояння в 1478 році в Олмоуці обидві сторони підписали перемир’я, згідно з яким влада Владислава ІІ була визнана в Чехії, а Матяша – в Моравії, Сілезії, Лужицях. У випадку смерті останнього, його землі повинні перейти до чеської корони за викуп в 400 тисяч золотих. Якщо чеський престол наслідував хтось з боку Корвіна, то землі чеської корони об’єднувались без викупу.

Поступово утихали і релігійні сутички між чеською шляхтою. Останній їх сплеск відбувся у 80-ті роки, коли Владислав ІІ намагався отримати підтримку у католицьких панів, і показав, що ні католицька партія, ні чашники (утраквісти) не володіють силами, щоб розгромити один одного. До того ж в релігійних сутичках і ті і інші все більше і більше зближувались. Правда, гуситська церква залишалась „дешевою”, що відповідало інтересам нижчої шляхти та городян. Релігійні сутички заважали економічній і політичній консолідації країни. Кінець їм поклав сейм 1485 року в Кутна–Горі, де був підписаний мир між католиками і чешниками сроком на 31 рік, який в 1512 році був проголошений „вічним”. Після Смерті Матяша Корвіна в 1490 році чеський король Владислав Ягело був обраний і на угорський трон, щоправда при умові, що його резиденція буде в Буді, в Угорщині. Перенесення королівської резиденції з Праги мало негативне значення для міжнародного престижу Чеської держави, так як підкреслювало перевагу впливу Угорщини в монархії Ягелонів.

Ще в 1471 році при вступі на чеський престол, Владислав ІІ підтвердив всі привілеї панів, рицарів і городян. В період протиборства Ягело і Корвіна, влада їх в чеських землях була номінальною, а феодальні стани отримали значні політичні права. Довготривала відсутність в країні короля (в Празі він був лише в 1407, 1502, 1509 роках), вела до зосередження фактичної влади на землях чеської корони в руках представників привілейованих станів. Усі важливі питання вирішувались на земських сеймах, а виконавча влада опинилась в руках земських чиновників: в Чехії – вищого пурпрабія (бургграфа) та вищого канцлера, а в Моравії і Сілезії – земського гетьмана. Король Владислав ІІ не мав права їх звільняти і призначити нових [12,90]. В руки станів перейшли земський, двірський і комірний суди, вирішального впливу вони добились також в королівській раді, яка стала представницьким органом станів, з якими король ділив владу і без згоди яких не міг приймати ніяких рішень. Не дарма Владислав ІІ отримав прізвище Король Хороший.

Після від’їзду Владислава ІІ в Угорщину, Чехією керували чотири земських гетьмана з числа панів. За час відсутності короля в країні вплив шляхти, передусім панів, настільки зріс, що вони поспішали оформити його юридично. В 1500 році було видано Владиславське земське положення – кодекс прав і привілеїв феодальних станів, значно обмеживши владу короля та участь королівських міст в управлінні країною.

Це зробило давно вже назріваючий конфлікт між шляхтою та вільними королівськими містами неминучим. Причиною його було намагання шляхти ліквідувати завойоване королівськими містами в період гуситського руху повноправне представництво в сеймі. Крім того зростало економічне протистояння між королівськими містами і феодалами, які розвивали в своїх маєтках і містах ремісниче виробництво. В 1497 році пани пішли на поступки нижчій шляхті, передав їй частину місць в сеймі, щоб розірвати її союз з містами, створеного ще в часи руху гуситів.

У відповідь на прийняття Владиславського положення 32 королівських міста створили союз, який заявив, що відмовляється платити податки, підчинятися земським чиновникам та організації власного війська. Панам прийшлось піти на компроміс і визнати в 1508 році право участі міст в засіданнях сеймів, але при розгляді справ, які стосувалися їх. Це не могло задовольнити союз королівських міст і в 1513 році конфлікт вибухнув знову. Виступивши в якості захисників королівських прав проти претензій панів, союз вимагав збереження своїх привілей, обмеження міст і маєтків. В 1517 році між союзом королівських міст і панами була підписана так звана Святовацлавська угода, згідно з якою розширялося право здійснення правосуддя власне містами, юрисдикція шляхетських судів не розповсюджувалось на городян. В 1518 році союз королівських міст обрав постійний комітет з резиденцією в Празі і поставив на чолі своїх військ онука Іржі Подебрада князя Бартоломея Мюнстерберського. В країні назрівав військовий конфлікт. Але до збройного зіткнення справа не дійшла.

Після смерті Владислава ІІ в 1516 році і вступу на престол його сина десятирічного Людовіка ІІ (1516-1526) в чеських землях почалась феодальна анархія (Див. додаток 3). За владу боролись дві групи магнатів – Зденка Льва з Рожмиталя, з 1509 року він став бургграфом, і Вілема з Пернштейна. Державна влада прийшла в занепад. В жовтні 1520 року в Празі знову зібрались представники королівських міст для організації суспільної оборони. Військо міст Західної і Південної Чехії при підтримці селян розгромили декілька замків свавільних феодалів. На їх бік став і король Людовік, приїхавши в Чехію в 1522 році. Він спробував здійснити енергійні заходи для укріплення авторитету королівської влади в країні. В 1523 році він звільнив всіх вищих земських чиновників на чолі з Зденком Львом з Рожмиталя. Влада в королівстві була передана князю Карлу Мюнстерберзькому, ще одному онуку Іржі Подебрада. Були повернені деякі королівські маєтки, захоплені магнатами, оголошено про перегляд Владиславського положення. Але ці заходи виявилися не довговічними.

Після від’їзду короля в Угорщину, становище в Чехії знову загострилось. Цьому сприяло проникнення ідей німецької реформації. Під їх впливом гуситська церква розпадається на два напрямки: консервативний, так званні староутраквісти, готових ціною далеко їдучих поступок об’єднатись з католицькою церквою, і новоутраквісти, послідовників німецької Реформації на прикладі Лютера, які намагались створити свою церковну організацію, яка була б незалежна від Риму.

На першому етапі боротьби першість була на боці новоутраквістів, до яких належала велика частина земських чиновників і празьких градських радників. Це викликало незадоволення гуситського духівництва, частини шляхти і городян, яких підтримував і король. Ситуацією, що склалась, скористались магнати, які втратили вплив на чолі з Зденеком Львом. Вони разом з староутраквістами на земському сеймі 1525 року провели рішення про об’єднання з католицькою церквою. Зденек Лев знову захопив владу в Чехії. Але його правління викликало незадоволення інших магнатських груп. І тільки розгром армії Людовіка ІІ військом турецького Сулеймана в битві при Мохачі в 1526 році і смерть самого короля відвинули внутрішні протиріччя в Чехії на задній план [20,371].

Таким чином, в кінці 15 – початку 16 століття після бурного періоду гуситських війн економіка чеських земель стабілізується. Цьому сприяло спільне економічне пожвавлення в Європі, ліквідація блокади, оголошення в свій час католицькою Європою гуситською Чехією і фактично продовжувалась до кінця 15 століття. Важливим фактором стабілізації став ріст видобутку срібла в Кутна – Горі в останній третині 15 століття і відкриття нових срібних копалень в Яхимові (Північно – Західна Чехія) в ХVІ столітті. У результаті Чехія знову виходить на одне з перших місць у Європі з видобутку дорогоцінних металів.

Період правління Ягелонів з 1471 по 1526 рік був важливим також з точки зору розвитку архітектури, оскільки в цей час пізня готика досягає найвищого свого розквіту. Тому вона в Чехії іноді називається «ягелонською». В розвитку архітектури і градобудівництві період після гуситської революції був характеризований розквітом готичного стилю з його чудовими інтер’єрами і складними так званими « сітчастими» і «скліпковими» системами зводів. Кінець правління цієї династії характеризує виникнення ренесансу, як нового архітектурного стилю. В правління Ягелонів продовжується подальше ослаблення політичного значення міст, тим неменше цілий ряд відомих споруд документує, що міста продовжували бути економічно дуже сильними. Крім королівських міст в цей час стали все більше розвиватись також ленні міста, які належали окремим феодалам.

Міста були збагачені новими будівлями храмів, ратуш і домами багатих городян. Приклади цих будівель можна знайти в Празі, а також в Кутній Горі, яка була в той час після Праги найбільш відомим центром Чеського королівства і своєю здобиччю срібла суттєво сприяла його збагаченню. До цих пір домінанту цього міста створює чудовий піздньоготичний храм святої Варвари, в будівництві якого приймали участь найбільш відомого майстра того часу Матвій Рейсек (1506) і Бенедикт Рейт (1534).

В період правління Владислава ІІ в Пражському граді йшли великі будівничі роботи, пов’язані, передусім, з ім’ям Бенедикта Рейта з Пистова. Вірогідніше, спочатку були побудовані укріплення Града, так як з розвитком артилерійської техніки їх необхідно було реконструювати. Також треба було посилити оборонну обох воріт: біля західної надворотної башти було побудовано укріплення, а перед східною – батбакан – вузенький двір, представляючи собою передзамкове укріплення. Фортифікаційну систему доповнювали декілька оборонних укріплень, в яких можна було установити вогнепальну зброю. Сама відома з них – „Даліборка” – була і місцем ув’язнення. Висока майстерність Рейта проявилась також і при обновленні Королівського замку. Найвідомішими, які збереглись до наших днів архітектурними пам’ятниками того часу є Владиславський зал і аудієнц – зал – творіння Рейта 1490 – 1502 років. Монументальне враження справляє сітчата система дугообразних зводів. Така ж вражаюча майстерність була досягнута і в створенні так званої Драбини вершників, тобто головної святкової драбини при вході в Владиславський зал. Західне крило Королівського замку і новий королівський ораторій в капелі святого Вацлава є творіннями майстра Ганса Шпейса з Франкфурта. В 1503 – 1510 роках Бенедикт Рейт з Пистова також побудував так зване Людвіковське крило замку, вже в чисто ренесансному стилі. Фасад будівлі з боку міста розділений вікнами в стилі раннього ренесансу.

Отже, не дивлячись на протистояння в Чехії між Матяшем Корвіном і Владиславом ІІ Ягелоном, до влади все ж таки прийшов останній. Його правління ознаменувався релігійними сутичками між чеською шляхтою. Мир на Кунта–Горі врешті – решт поклав кінець цим сутичкам. Але Владислав ІІ як безвільний король змушений був ділити свою владу з привілейованими станами. За сина Владислава Людовіка в країні почалась феодальна анархія, яка супроводжувалась боротьбою двох магнатських угрупувань, в країні ширяться ідеї німецької реформації, відбувається розвиток культури, зокрема архітектури.

2.2 Ягелони в Угорщині

Природним наслідком польсько–литовської унії було значне зростання у Східній Європі престижу династії, котра її уклала. Ягелони стали найважливішою династією після Габсбургів, і щоразу, коли виникала політична криза або треба було обирати нового правителя, сусіди Польщі звертали свої погляди на Краків і Вільно. Саме так сталося і в Угорщині після смерті Альберта. Але обставиною, що спонукала угорських магнатів шукати допомоги в Польщі було зростання турецької загрози. Нищівна поразка сербів на Косовому Полі була першим попередженням Угорщині, що вона може стати наступною жертвою турків.

В Угорщині боротьба за трон в цей час точилася між: Лігою баронів на чолі з Ульриком Цилею і Ласло Гараї, які підтримували претензії на трон зі сторони вдови Альберта Ержебет та її сина Ласло Посмертного, їм протистояли прибічники польського короля Владислава ІІІ Варненчика на чолі з Яношем Хуняді. 8 березня 1440 року цей претендент був обраний королем Угорщини під іменем Уласло І (Див. додаток 3). Хоча ще 20 лютого прибічникам Ержебет вдалось викрасти корону і 15 травня 1440 року коронувати нею Ласло V, прибічники Уласло І 17 липня в Секешфехерваре коронували його іншою короною [10,393].

Маючи підтримку більшості пануючого класу Уласло і утвердився при владі в результаті збройної боротьби з прибічниками Ержебет лише в кінці 1442 року: 13 грудня в Дєрє між ними був підписаний договір. Але наслідки цієї боротьби давали про себе знати ще довго. Ержебет заложила в 1440 році ряд міст і замків Західної Угорщини, в тому числі Шопрон, а також угорську корону німецькому королю Фрідріху ІV Габсбургу (з 1442 року – німецький імператор Фрідріх ІІІ). Йому ж вона передала, як опікуну, малого короля Ласло V. Так Фрідріх ІІІ отримав привід для свого впливу на угорські справи. Крім того, після смерті Ержебет 19 грудня 1442 року її найманці на чолі з Яношем Іскрою продовжували займати частину Верхньої Угорщини. Самостійні володіння Іскри були ліквідовані лише в травні 1461 року, коли він перейшов на службу до Матяша. До цього часу боротьба центральної влади з Іскрою була безуспішною. В 1442, 1447, 1449, 1450 і 1452 рр. Янош Хуньяді, будучи головою центральної влади, вимушений був заключати мирні договори з Іскрою, який виступав в якості „головного капітана” Ласло V. Все це затримало обіцяний похід Уласло І проти турків. Підбадьорені панським легатом Чезаріні король і Хуньяді в 1443 році вторглися на Балкани, де мали великі успіхи. Хуньяді взяв Ніш та дійшов до Софії. Султан Мурад ІІ запросив миру, пообіцявши повернути Сербію Георгію Бранковичу. Вважається, що в Сегеді був укладений мирний договір, дотримуватися якого заприсягся Уласло І. За цим договором не лише отримала свободу Сербія, але й Волощина відійшла до Угорщини.

Проте, за переказами, папський легат, кардинал Чезаріні, переконав короля не дотримуватися мирного договору, а продовжити хрестовий похід проти турків – на тій підставі, що християнин не зобов’язаний дотримуватися угоди з невірними. Уласло І був покараний за відступництво – його військо вщент розбите у битві при Варні в 1444 році, а король з легатом наклали там життям. Однак ця традиційна оцінка подій 1444 року потребує певного перегляду. Короля Уласло І можна беззаперечно звинувачувати лише в тому, що він прийняв пропозицію султана розпочати мирні переговори в резиденції султана в Адріанополі і пообіцяв затвердити умови виробленого договору. Мурад ІІ, воліючи перевести своє військо до Малої Азії, де йому загрожувала нова небезпека, погодився на зазначені вище умови та прийняв договір, який мав бути скріплений угорським королем у Сегеді.

Немає сумніву, що Георгій Бранкович уклав угоду про перемир’я, але король, схоже, за порадою легата відмовився ратифікувати договір, уже підтверджений султаном, і визнав за краще продовжити хрестовий похід. Дійсно, шанси на перемогу здавалися непоганими і за відсутності сербського контингенту. Очікувалося, що венеціанський флот зашкодить султанові перекинути головні сили з Малої Азії до Європи, а невелике військо короля зможе розбити турків і допомогти візантійському імператорові в його скруті. На жаль Уласло не зміг розпочати свою кампанію так швидко, як планував. Ця затримка і неспроможність християнського флоту зашкодити перевезенню Мурадового війська через Босфор і Дарданелли на європейський берег виявилися фатальними для походу короля [ 22,49].

Таким чином після смерті Уласло І 10 листопада 1444 року і повернення Яноша Хуньяді в країну Державні збори в кінці квітня – початку травня в 1445 році визнали королем малого Ласло V, виразив надію, що Фрідріх ІІІ звільнить його разом з короною. В противному випадку, передбачалось обрання нового короля. Угорські феодали два рази безуспішно звертались до Фрідріха ІІІ з проханням про звільнення Ласло V.

В першій половині червня 1446 року Державні збори, виходячи з признання Ласло V королем, вирішило замінити стару форму державної влади на нову. Правителем одностайно обрали Яноша Хуньяді, який мав виконувати свої функції від імені Ласло V до його повноліття і звільнення від опіки Фрідріха ІІІ. 1 вересня 1452 року Фрідріх ІІІ передав короля Ласло V Ульрику Цілеї. В кінці грудня 1452 року Янош Хуньяді з’явився до короля у Відень і склав свої повноваження правителя.

21–30 січня 1453 року в Пожоні на Державних зборах Ласло V приніс присягу, яка зобов’язувала виконувати викладені письмово побажання магнатів і дворян. Вже в грудні Янош Хуньяді був призначений головним капітаном країни і розпорядником королівських доходів. Але малолітній Ласло V залишався у владі ліги Цілеї – Гараї. 28 жовтня 1453 року Ласло V коронували ще й як короля Чехії. Більшу частину свого правління (він помер 23 листопада 1457 року в Празі) Ласло V прожив в Відні та Празі.

Після Ласло V на угорському троні мінялись один за одним угорські феодали, таке становище тривало аж до 1490 року коли Державні збори нарешті обрали представника Ягелонської династії Уласло ІІ (1490-1516), котрий був коронований 28 вересня 1490 року. Уласло являвся одночасно і королем Чехії, з якою Угорщина тепер була об’єднана особистою унією. При своєму обранні Уласло підписав пропоновані Державними зборами умови, які передбачали збереження „старих привілей” пануючого класу. Уласло ІІ зобов’язався також підписати декрет, який розробили магнати та дворяни до його коронації.

Крім Уласло ІІ, на угорський трон претендував син Фрідріха ІІІ Максиміліан І, обраний в 1486 році римським королем, і польський герцог Ян Альбрехт Ягелон. Максиміліан захопив після смерті Матяша Відень, Вінернейштадт і Нижню Австрію. Маючи підтримку магнатів Задунав’я і Славонії, Максиміліан вторгся в вересні 1490 року в Угорщину, зайняв Сопрон, Кесег, Загреб, Веспрем. 16 листопада йому вдалося захопити Секешфехервар, населення якого здійснило опір Максиміліану. В грудні 1490 року Максиміліан вимушений був покинути Угорщину. Але заключний в Пожоні 7 листопада 1491 року від імені Уласло і угорськими сановниками – єпископом Тамашем Бакоцем, магнатом Імтваном Баторі – мирний договір з Максиміліаном і імператором Фрідріхом ІV, містив тяжкі для Угорщини умови: відмова від австрійських володінь і Відня, контрибуція в 100 тисяч флоринів, визнання за Максиміліаном прав наступника угорської корони у випадку відсутності в Уласло ІІ сина.

7 березня 1492 року, не дивлячись на різку опозицію дворянства, Державні збори схвалили Пожонський договір. Встановлення миру на західних кордонах було необхідно для ліквідації небезпеки з боку Польщі, звідки 21 червня 1490 року вторглось військо претендента на угорську корону Яна Альберта. На бік польського герцога перейшов воєначальник Балаш Мадяр. Уласло ІІ підтримали Іштван Заполяї, єпископ Тамаш Баком, Іштван Баторі та інші світські і церковні магнати. У вересні 1490 року владу Уласло ІІ визнав Янош Корвін.

Ян Альберт захопив Єперєєш і осадив Кашму. Зимою 1490 – 1491 років Уласло ІІ за допомогою „чорного війська” найманців вдалось звільнити від осади Кашму. В 1492 році було відбито друге вторгнення Яна Альберта і він відмовився від претензій на угорський престол. Відносини Уласло ІІ з іншими Ягелонами були врегульовані на їхньому сімейному з’їзді в Лече в квітні 1494 року.

Період 1490-1526 року для Угорщини став новим етапом економічного і політичного посилення класу феодалів, які в 90-і роки ХV – початку ХVІ століття максимально використовують свою безпосередню участь в державному управлінні. Для закріплення своєї влади вони використовують законодавчі акти. Декрет 1492 року розповсюджував на жителів містечок обов’язок внесення дев’ятини натурою. Закони 1495 і 1504 років закріпили погіршення умов виводу селян. Відбувається посилення економічних та політичних позицій малих та середніх феодалів не лише по відношенню до селян, але і до магнатів, короля і держави. На новому етапі свого соціально-політичного і економічного посилення (1490 – 1526) дворяни змінили відношення до питання про самостійність королівської влади. Вони відчули себе достатньо сильними, щоб вже самостійно, без союзу з королем, протистояти баронам і прелатам.

Результатом такої позиції дворян і магнатів було обрання Уласло ІІ на умовах, які значно обмеживши королівську самостійність. Відмовивши королю в сплаті однофлорінового податку, феодали залишали його без засобів для утримання війська найманців. Використавши їх в боротьбі проти Максиміліана і Яна Альберта, Уласло ІІ перестав їм платити жалування і найманці стали жити грабунком.

В кінці 1492 року восьмитисячне „чорне військо” під командуванням Хаугвіца було розбито в битві на річці Саве, біля села Халасвальва королівським воєначальником Палом Кініжи і перестало існувати. В 1506 році частина найманців, які служили в Белграді і Боснії, залишила свої гарнізони через невиплату жалування. Для поповнення казни Уласло ІІ закладав доходи від гірських промислів, митниці Дохід короля в 10-і роки ХVІ століття від гірських промислів впав до 25 тисяч флоринів в рік. Порушуючи підписані в 1490 році умови, Уласло ІІ видавав розпорядження про збір податку в один флорин з селянського господарства. В 1493 році йому вдалось добитися згоди на це в Державних зборах, а в 1494 році – і згода магнатів.

Проти зборів податків частіше всього виступали дворяни. В 1494 році трансільванські дворяни підняли бунт, протестуючи проти збору податків. Він був подавлений воєводою Берталаном Драгфі. В ході внутрішньополітичної боротьби в 1490-1526 роках король зазвичай блокувався з частиною магнатів. Останнім виступом магнатів проти короля став бунт південноугорського барона Лерінца Уйлакі, якому допомагали Янош Корвін і хорватський магнат Дьєрдь Франкопан.

На державних зборах 1492 року був закріплений законом обов’язок короля і великих магнатів захищати країну, а також положення про те, що загальне ополчення може бути оголошено лише у випадку потреби. В поході за кордон дворяни можуть виступати, тільки якщо будуть отримувати пожалування від короля. Закон звільняв дворян і священиків від сплати податків. В 1495 році закон зобов’язував короля скликати на державні збори не представників, а все дворянство персонально. На Державних зборах 1498 року з’явились всі дворяни королівства. Декрет цих зборів, складений ідеологом дворянської „партії” магнатом Іштваном Вербеци, передбачав скорочення представництва до двох представників від баронів і прелатів і збільшення до 16 числа дворян, які засідали в королівському суді; вісім з цих засідателів ставали членами королівської ради. Стаття 1 закону 1504 року підкреслювала право Державних зборів висувати однофлоріновий податок.

В 1505 році різко загострились відносини між королем і „партією” Яноша Заполяї. Загони озброєних дворян, які зібрались в комітетах, погрожували скинути Уласло ІІ і зробити Яноша Заполяї правителем. Уласло ІІ звернувся до імператора Максиміліана, Венеції і чеського дворянства. Імператора підтримував Томаш Баком. В вересні 1505 року Максиміліан оголосив війну угорським феодалам під приводом захисту короля. Зібравшись в тому ж році на Державні збори на Ракошському полі під Пештом озброєні загони дворян добились 13 жовтня прийняття постанови, згідно з якою, у випадку народження у Уласло ІІ сина, він буде спадкоємцем престолу; якщо ж король помре, не залишивши спадкоємця, то королем оберуть угорця, а не іноземця. Барони та прелати вимушені були приєднатись до дворян, створивши конфедерацію проти Максиміліана. Однак ці рішення король не затвердив. Янош Заполяї, бажаючий здобути корону, уклав таємно угоду з Томашем Бакоцем та баронами, завірив їх в вірності королю.

„Партія” баронів в боротьбі з групою Яноша Заполяї шукала підтримки у Габсбургів. В березні 1506 року Уласло ІІ уклав з Максиміліаном договір, який підтвердив права Габсбургів на успадкування угорського престолу. У випадку народження в Уласло сина, він мав стати угорським спадкоємцем. Саме так і сталось. У Уласло ІІ народився син Лайош ІІ, який був польським королем з 1506 по 1526 роки, а також одночасно чеським і угорським з 1516 по 1526 роки. Але фактично всім заправляли його вчителі – представники баронської „партії” Томаш Баком, Георг Гогенцолерн і Янош Борнеміса. Протестуючи проти них, дворяни добились в 1516 році участі в королівські раді 16 своїх представників при шести баронах і шести прелатів. Зібравшись в вересні 1518 року в Баче для похода на турків, феодали провели тут Державні збори, які постановили доручити збір податків двом дворянам – скарбникам, а не королівському скарбнику, як було раніше. В 1518 році Бакоца вивели з королівської ради.

Так був зроблений крок до створення однієї з воюючих фракцій феодалів власних органів державної влади. Одночасно йшов процес укріплення і вдосконалення державного апарату (казначейства, канцелярії). З’явились професійні кадри чиновників, а також юристів. Це спричинювало краще виконання державною владою її соціальних, внутрішніх і зовнішньополітичних функцій. Але загострення внутрішньополітичної боротьби, перенесення її в сферу державного управління не могло не порушити нормального функціонування державної центральної влади [6,470].

Після розгрому повсталих в 1514 році дворянська „партія” магнатів, вочевидь перестала рахуватися з державною владою. На Державні збори її прибічники з’являлись озброєні і заставляли баронів приймати підготовленими керівниками дворянської „партії” постанови. Так, декрети 1498 і 1518 років були складені Іштваном Вербеци. Від імені Ракошського поля, де збирались Державні збори, веде своє походження польське слово „роком” – феодальна війна, бунти дворян. В ході боротьби за владу „партія” Яноша Заполяї зазнала поразки. В 1519 році баронам вдалося розігнати загони озброєних дворян, які з’явились під стінами Буди, щоб обрати палатином Яноша Заполяї. Ця посада дісталася його супротивнику Іштвану Баторі. В 1524 році угорський двір закріпив зв’язки з Габсбургами: Лайош ІІ одружився з онучкою Максиміліана Марією, а його сестра Анна вийшла заміж за австрійського герцога Фердинанда (король Угорщини з 1526 по 1564 роки). Наступні п’ять років характерні загостренням боротьби між дворянською і баронською „партіями” магнатів, яка розхитувала державну владу.

В 1521 році державні збори ліквідували обов’язок дворян брати участь в ополченні. За рішеннями зборів 1522 року король був зобов’язаний розслідувати розпорядження прелатів. В 1523 році за вимогами дворян король відсторонив Іштвана Баторія від посади палатина. Літом 1524 року Іштван Баторі знову зайняв її, а дворяни були виведені з королівської ради. 22 травня 1525 року барони заключили союз з Яношем Заполяї „для захисту авторитету короля”. Тоді Іштван Вербеци закликав дворян до державних зборів в Хорватії, які 5 червня були заборонені королем. Зібралось біля 10 тисяч дворян. Один з керівників „партії” двора – архієпископ Ласло Салкаї – відмовився від канцлерства та обіцяв Яношу Заполяї коронацію після смерті Лайоша ІІ. Замість Іштвана Баторі палатином обрали Іштвана Вербеци. Георг Гогенцолерн залишив країну.

Виходячи з усього сказаного можна зробити висновок, що правління Ягелонів в Угорщині, а саме Уласло ІІ, тобто Владислава ІІІ Варненьчика і Лайоша ІІ – Людовіка ІІ припадає на період феодальної боротьби в Угорщині. В результаті цієї боротьби владу в країні взяла а свої руки феодальна верхівка, влада ж короля стає номінальною Треба сказати, що на відміну від становлення угорської феодальної державності, на становлення польської феодальної державності не впливав такий зовнішній фактор, як турецька загроза.

ВИСНОВКИ

Центральна Європа в 15-16 столітті вступила в тривалий період мінливих династичних консорціумів та зв’язків, залучаючи на свої престоли королівські династії Габсбургів, Люксембургів, Анжуйців і Ягелонів, проте верх взяли Ягелони.

Завдяки укладенню Кревської унії у 1386 році, яка мала персонально-династичний характер, та завдяки шлюбу польської королівни Ядвіги і литовського князя Ягайла, було започатковано династію Ягелонів і було проголошено інкорпорацію Великого князівства Литовського до складу Польського королівства. Для того щоб заручитись підтримкою шляхти і забезпечити своїм синам престолонаслідування, Ягайло видає ряд привілеїв, які значно розширюють права шляхти. З наданням Краківського привілею в 1433 році династичну проблему було надовго знято з порядку денного політичного розвитку Польської держави.

При малолітньому синові Ягайла Владиславі ІІІ правила регентська рада і вся її увага була спрямована на зовнішню політику: війни за Волинь і Поділля, війна з орденом і молдавським господарем, з турками. Щодо внутрішньої політики, то в цей час Владислав ІІІ робив значні поступки православному населенню руських земель, зрівняв в правах шляхту руських земель з польською, він навіть урівняв в правах руське духівництво з польсько – католицьким. Владислав ІІІ намагався посилити свої зовнішні зв’язки з іншими країнами, так при укладені польсько–угорської унії, він став також і угорським королем.

Польща вела особливо вдалу внутрішню і зовнішню політику приза правління Казимира ІV Ягелончика. Особливою турботою цього короля стало питання налагодження відносин з Литвою, розгляд її як потенційного союзника. Казимир посилює свою владу в країні, завдяки тому, що дістає право призначати королівських чиновників. Щоб зібрати шляхетське ополчення проти Тевтонського ордену, король видає ряд привілеїв (Цереквицький, Нєшавський), завдяки яким земські сеймики стали одним з основних інститутів устрою Польського королівства, важливим складником станової монархії. Казимир ІV, як і його попередник, наділяє населення Галичини, Вітебської і Смоленської земель новими правами, приєднав Бельську землю до Польської корони.

Важливим наслідком зовнішньої політики Польщі за Казимира ІV стала Тридцятирічна війна з Тевтонським орденом, яка розгорнулась, головним чином, за вихід до Балтійського моря. У цій війні перемогу отримала Польща, яка заключила вигідний Торунський мир 1466 року. Головним завданням своєї зовнішньої політики син Казимира Ян Альбрехт бачив у відвоюванні чорноморських портів і Кафи, але походи Яна до Чорноморського узбережжя були невдалими, що значно послабило міжнародний авторитет Польщі у цей час.

Що стосується періоду правління останніх Ягелонів Сигізмунда І та Сигізмунда ІІ треба зазначити, що під час їх королювання відбувалось значне напруження у відносинах між шляхетським набором і королем, розгорнувся екзекуційний рух, що негативно позначилось на статусі королівської влади. Для того, щоб захистити Литву від нападу Москви на північно-східному напрямку, Сигізмунд Август розпочав війну за Ліфляндію.

Результатом прискореного в середині ХVІ століття зближення двох держав - Польщі і Литви, стало укладення Люблінської унії 1569 року. Взаємозв’язок Корони і Князівства в рамках персонально–династичної унії, усвідомлення Сигізмундом Августом і якоюсь частиною литовських магнатів необхідності врахування політичних реалій спричинили принципові зміни в структурі влади і системі управління, здійсненні в князівстві внаслідок унії. Перетворення династичного союзу, закладеного Кревською унією у 1385 році у двоєдиному Польсько – Литовську федеративну державу, здійснене в Любліні в 1569 році, мало без перебільшення велике історичне значення. Як зазначають більшість дослідників, новостворена держава, звана до кінця її існування Річчю Посполитою, була однією з найбільших європейських держав в останній третині ХVІ століття.

Слід зазначити, що обрання на чеський престол Владислава Ягело супроводжувалось протистоянням між ним і Матяшем Корвіном. Укладений між ними мир в Олмоуці розмежував їх сфери впливу в Чехії. Внаслідок видання Владиславського земського положення була обмежена влада короля і королівських міст в управлінні країною. Це зробило давно вже назріваючий конфлікт між шляхтою і вільними королівськими містами неминучим. Зі вступом на престол сина Владислава, ситуація в країні погіршилась, почалась феодальна анархія, державна влада прийшла в занепад. Людовік ІІ не зміг завадити проникненню в Чехію ідей німецької реформації, це спричинило в свою чергу боротьбу між релігійними групами староутраквістів і новоутраквістів. Лише смерть Людовіка ІІ в битві при Мохачі відвинула внутрішні протиріччя в Чехії на задній план. Але складна політична ситуація, що склалась в Чехії, не завадила розвитку економіки та розгортанню архітектурного будівництва в країні.

Правління Ягелонів в Угорщині було двоетапним, перший етап пов’язаний з іменем Уласло І (Владислав ІІІ Варненчиком) і його сином Ласло V. Цей період характеризується внутрішнім розладом в країні (протистояння загонів Іскри королівській владі) і організацію походів Уласло І і його прибічника Хуньяді на турків. Після звільнення від полону Фрідріха ІІІ, Ласло V став королем Угорщини, який на державному зібранні в Пожоні приніс присягу, яка зобов’язувала виконувати побажання магнатів і дворян. Що стосується другого етапу правління Ягелонів в Угорщині, то він пов’язаний з іменем Уласло ІІ і Лайоша ІІ. Підписання договору з Максиміліаном (ще одного претендента на угорський трон) мало тяжкі умови для Угорщини. На угорський трон претендував і Ян Ольбрехт, але Уласло ІІ за допомогою найманців зумів відбити його напади. Цей період став новим етапом економічного і політичного посилення стану феодалів, який в 90-і роки ХV – початку ХVІ століття використовує свою безпосередню участь в державному управлінні для посилення власних позицій.

На зміну Ягелонам в Європі прийшли Габсбурги, отож саме Габсбурги успадкували Центральну Європу. Навіть, якщо й так, Ягелони однаково посприяли розвитку політичної системи країн Центральної Європи.

Список використаної літератури

1. Бобринський М. Очерки истории Польши. – М.: 1891. – 485 с.

2. Всемирная история: В 4 – т. /Под ред. Сидорова Н.А. – Т. 3. – М., 1957. – 914 с.

3. Всемирная история: В 4 – т. /Под ред. Сидорова Н.А. – Т. 4. – М., 1958. – 918 с.

4. Зашкільняк Л. Історія Польщі. – Львів, 2002. – 803 с.

5. История южных и западных славян. /Под ред. Матвеева Г. Ф., Ненашевой З. С. – Т. 1. – М.: 2001. – 453 с.

6. История средних веков. /Под ред. Косминского Е.А., Сказкіна С. Д. – М., 1952 – 600 с.

7. Історія західних і південних слов’ян. /За ред. Ярового В. І. – К., 2003. – 482 с.

8. История южных и западных славян. /Под ред. Созина И.В. – М., 1979. – 297 с.

9. История южных и западных славян. /Под ред. Никитина С.А. – М., 1957. – 504 с.

10. История Венгрии. /Под ред. Исламова Т.М. – Т. 1. – М.:1972. – 490 с.

11. Історія південних і західних слов’ян. /За ред. Гранчака І. М. – К.: 1987. – 576 с.

12. Краткая история Чехословакии. /Под ред. Маркова В.И. – М.: 1988. – 340 с.

13. Лаптева Л.П. История Чехии периода феодализма. – М.:1987.– 734 с.

14. Ливанцев К.Е. Сословно – представительская монархия в Польше. – Л., 1968. – 615 с.

15. Макова Е.С. История южных и западных славян. – М.. 1987. – 730 с.

16. Норман Дейвіс. Європа. Історія. – К.: 2000. – 968 с.

17. Погодин А.Л. Кратний очерк истории славян. – М.: 2003. – 570 с.

18. Погодин А.Л. Очерки истории Польши. – М.: 1990. – 730 с.

19. Первольф И.И. Славяне, их взаимніе отношения и святи. – Т. 2. – М.: 1880. – 721 с.

20. Семенов В.Ф. История средних веков. – М.: 1975. – 515 с.

21. Френсіс Дворнік. Слов’яни в Європейській історії і цивілізації. – К.: 2000. – 497 с.

22. Френсіс Дворнік. Габсбурги, Московія, Польсько – Литовська держава і Богемія. //Історія України. – 2001. - №46. – С.47-53.

23. Хрестоматия по истории средних веков. /Под ред. Сказкина. – Т. 2. – М.: 1963. – 599 с.