Контрольная работа: Україна в умовах перебудови

Контрольная работа: Україна в умовах перебудови

План

Вступ

1.   Рішення ХХVІІ з’їзду КПРС і ХХVІІ з’їзду компартії України

2.   Стан економіки України в другій половині 80‑х років

3.   Спроби політичних реформ і зростання активності суспільства

4.   Початок формування багатопартійності в Україні

Висновок

Використана література

Вступ

Смерть Леоніда Брежнєва у 1982 р. поклала початок перехідному періодові в радянському керівництві. Безпосереднім наступником Брежнєва став досвідчений політик Юрій Андропов, колишній голова КДБ, який, здавалося, був готовий до проведення певних змін. Коли він помер, пробувши при владі менш як два роки, його місце заступив старий і немічний Костянтин Черненко – представник старого режиму, який не бажав здійснювати реформи, що їх так нагально потребував Радянський Союз. Але й він незабаром після приходу до влади помер. Ситуація, за якої один за одним умирають перестарілі радянські лідери, з усією очевидністю виявила потребу в молодшому, енергійнішому й новаторському керівництві. Становище в країні не могло не позначитися на настроях керівної верхівки. Все ширше коло представників партійно-державного апарату почало розуміти, що на головних напрямах науково-технічного прогресу, за рівнем життя населення СРСР значно відставав від розвинутих держав Заходу, що країна не спроможна належним чином реагувати на глобальні проблеми, котрі постали перед людством – екологічну, продовольчу, збереження миру і життя на планеті. Соціально-економічна криза вимагала корінних змін у всіх сферах життя суспільства. В противному разі – перетворення СРСР на слаборозвинуту країну, а це в свою чергу, могло спровокувати стихійний соціальний вибух величезної сили і непередбачених наслідків. Таким чином, від соціально-економічних змін залежало життя радянської системи та існування СРСР як єдиної централізованої держави. В результаті у 1985 р. для проведення в СРСР нового курсу керівники партії обрали протеже Андронова Михайла Горбачова. З його приходом до влади на арену вийшла нова генерація партійних апаратників. Розумний і прагматичний Горбачов та його прибічники були першим поколінням радянських лідерів, котрі висунулися вже після смерті Сталіна. Незважаючи на глибоко ешелонований опір партійних консерваторів і суспільства в цілому, Горбачов розпочав компанію перебудови радянської системи й особливо її застійної економіки на ефективнішу, потужнішу й продуктивнішу. Щоб досягти цієї мети, він проголосив новий, демократичний стиль керівництва, створюючи враження більшої доступності й наближеності його режиму до народу, закликаючи до гласності в управлінні державного та плюралізму думок у рамках соціалістичного вибору.

Новий генсек ЦК КПРС М. Горбачов, обраний на цю посаду у березні 1985 р., виступив перед учасниками пленуму з пропозицією прискорити науково-технічний прогрес, а на цій основі форсувати соціально економічний розвиток СРСР. Відставання в науці та техніці було настільки очевидним, а його наслідки – настільки згубними, що, здавалося, варто покращити стан справ у цій сфері, дещо поліпшити управління народним господарством, зміцнити дисципліну, і швидкі темпи розвитку будуть забезпечені без глибоких змін в економічному і політичному житті, у межах існуючої соціально-економічної системи. Адже науково-технічна революція – і це вагомо підтверджував досвід розвинутих капіталістичних кран – давала можливість значно підвищити продуктивність праці за порівняно короткий час.

«Широко використовуючи досягнення науково-технічно революції, привівши форми соціалістичного господарства відповідно до сучасних умов і потреб, ми повинні добитися істотного прискорення соціально-економічного прогресу. Іншого шляху просто немає», – відзначалося на квітневому (1985 р.) Пленумі ЦК КПРС.

Термін «перебудова» у доповіді М. Горбачова на пленумі означав лише покращення управління господарським механізмом, тобто використовувався у досить обмеженому, вузькому розумінні. Але поступово цей термін став наповнюватися новим змістом, означаючи оновлення, модернізацію всіх сфер життя, «очищення» соціалізму від негативних нашарувань минулого, надання йому гуманного, привабливого для народу вигляду.

1. Рішення ХХVІІ з’їзду КПРС і ХХVІІ з’їзду компартії України

Курс на «прискорення» був підтверджений на XXVІІ з’їзді КПРС, що відбувся у 1986 р. З’їзд прийняв постанову – «Основні напрями економічного і соціального розвитку СРСР на 1986–1990 рр. і на період до 2000 року. Ставилося завдання: за три п’ятирічки створити виробничий потенціал, що приблизно дорівнював би вже накопиченому за роки радянської влади. Подвоєння національного доходу передбачалося забезпечити за рахунок підвищення в 2,3–2,5 рази продуктивності праці.

ХХVІІ з’їзд КПУ схвалив без жодних змін усі проекти документів ХХVІІ з’їду КПРС, конкретизувавши їх відповідно до політики центру щодо України, аналізуючи рішення ХХVІІ з’їзду КПРС і ХХVІІ з’їзду Компартії України, економісти й історики наголошують на двох їхніх найважливіших особливостях.

По-перше, передбачуваних показників досягти було неможливо. Переобтяжене величезним вантажем невирішених проблем, народне господарство СРСР було неспроможне на такий потужний ривок. По суті накреслені в рішеннях цих з'їздів перспективи були черговою пустою декларацією, за допомогою якої керівництво КПРС намагалося зберегти контроль над суспільством.

По-друге, нічого принципово нового в економічне становище України ці плани не вносили. Величезні кошти передбачалося використати не стільки на технічне переозброєння і структурну перебудову економіки, скільки на створення нових виробничих потужностей в електроенергетиці, галузях важкої промисловості та хімічної індустрій. Намагаючись якнайшвидше досягти максимального результату, центр передбачав розмістити в Україні з й оптимальними природно-кліматичними умовами, готовою виробничою і соціальною інфраструктурою, кваліфікованим кадровим потенціалом максимальну кількість нових підприємств. Ця політика, започаткована ще в 30-ті рр., продовжувалася до кінця ХХ ст.

Чи не єдиною вдалою спробою такого реформування економіки стало впровадження та широке пропагування економічного експерименту на Сумському машинобудівному об’єднанні ім. Фрунзе. Його суть полягала у зрослій самостійності та наданні підприємству права розпоряджатись отриманими прибутками після сплати обов’язкових податків. Але цей досвід поширення так і не набув.

Плани розв’язання соціальних проблем

Спираючись на рішення квітневого (1985 р.) пленуму, партійно-державне керівництво сподівалося вирішити також і гострі соціальні проблеми. У квітні 1986 р. ЦК КПРС прийняв постанову про основні напрями розв’язання житлової проблеми. Громадянам СРСР було оголошено, що до 2000 року кожна сім’я матиме окрему квартиру або будинок. Необхідного економічного обґрунтування ця постанова не мала. Відповідно до традицій радянської системи населення мало сприймати її на віру, проявляючи належний у таких випадках «ентузіазм і захоплення».

Того ж року було оголошено про прийняття «Комплексної програми розвитку виробництва товарів народного споживання і сфери послуг на 1986–2000 рр.», якою передбачалося забезпечення предметами повсякденного вжитку і послугами всіх жителів країни, ліквідацію дефіцитів і черг. Важливою передумовою цього вважалося успішне виконання Продовольчої програми, проголошеної у травні 1982 р., а в УРСР – в листопаді того ж року.

Відсуваючи на майбутнє вирішення проблем підвищення добробуту і створення нормальних житлових умов, влада вже в 1985 р. в директивному порядку стала впроваджувати в побут населення так званий «здоровий спосіб життя». В червні 1985 р. набула чинності постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про боротьбу з алкоголізмом та його негативними наслідками. Виконання цієї постанови супроводжувалося безліччю абсолютно непродуманих заходів, від яких через деякий час довелося відмовитися. Крім того, збитки від необдуманого соціального експерименту були величезними: державна казна в Україні недобрала близько 10 млрд. крб., були вирубані під корінь десятки тисяч гектарів першокласних виноградників, садових насаджень, закриті виноробні виробництва. Алкоголізм подолати не вдалося, зате широкого розповсюдження набули токсикоманія і наркоманія.

Спроби реформування суспільно-політичного життя

Одночасно вище партійно-державне керівництво здійснювало деякі кроки в напрямку оздоровлення суспільно-політичного життя, усунення найбільш кричущої несправедливості. Так, воно наважилося у кінці 1986 р. повернути з горьківського заслання до Москви всесвітньо відомого російського правозахисника А. Сахарова. Почалося звільнення політв’язнів. Характерно, що репресовані за «антирадянську діяльність» в Україні були випущені на волю пізніше. Як правило, вони одержували принизливу пропозицію написати прохання про помилування. Це фактично означало – перекреслити свою минулу діяльність і виправдати поведінку властей. Громадянська совість більшості українських правозахисників не дозволяла їм цього зробити, вони на це не йшли.

З ініціативи партійних верхів відбувалося оновлення апарату, він очищався від корумпованих елементів і найконсервативніших представників застійних часів. У січні 1987 р. Пленум ЦК КПРС прийняв постанову про перебудову і кадрову політику партії. Рішення пленуму свідчили про те, що причину тяжкого становища суспільства партія вбачала головним чином у суб’єктивних чинниках. Але разом з тим було зроблено крок і до подальшого усвідомлення глибинних причин кризи: з’являється поняття «механізм гальмування».

Під безпосереднім впливом січневого Пленуму ЦК КПРС, рішення якого населення України зустріло з великою надією, стали відбуватися деякі зміни у партійному керівництві республіки. У січні ‑ березні 1987 р. було звільнено з посад за «послаблення керівництва» обласними парторганізаціями і «допущені в роботі недоліки» перших секретарів Ворошиловградського, Дніпропетровського і Львівського обкомів партії. З’являється практика виборів партійних керівників таємним голосуванням з кількох кандидатур, альтернативно.

Кадрові зміни відбулися й у вищих ешелонах партійно-державного керівництва. В липні 1987 р. за власним бажанням у зв’язку з погіршенням стану здоров’я з посади Голови Ради Міністрів республіки звільнено О.П. Ляшка. Керівником уряду республіки став досвідчений господарник, Голова держплану УРСР В.А. Масол. Крім Голови Ради Міністрів, замінені 5 його заступників, 7 міністрів, б голів держкомітетів.

Почалися спроби демократизації виборчої системи. 12 березня 1987 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла безпрецедентне у радянській історії рішення про проведення, в експериментальному порядку, виборів до місцевих Рад народних депутатів по багатомандатних виборчих округах. Це дало можливість на більш демократичних засадах провести вибори до місцевих Рад. У ході підготовки до виборів на 527,8 тис. депутатських місць було запропоновано понад мільйон кандидатур; на альтернативній основі обрано 275 голів і секретарів виконкомів різних рівнів.

У 1987 р. започатковано утвердження виборних засад в управлінні промисловими підприємствами. Січневий Пленум ЦК КПРС виступив з пропозицією узаконити практику формування адміністрації на конкурсній основі. З січня 1986 р. до початку 1988 р. у республіці за таким принципом було обрано 2 тис. директорів підприємств і 88 тис. керівників середньої ланки. 1987 рік ознаменувався наростанням темпів перетворень, поглибленням їхнього змісту. Він став підсумковим щодо заходів, які навіть сам ініціатор перебудови М. Горбачов пізніше назвав «косметичними».

Поглиблення перебудови

Усвідомлення необхідності поглиблення перебудови засвідчила робота Пленумів ЦК КПРС, які відбулися у 1987 р., виступи М. Горбачова, інших керівників партії і держави, публікації відомих економістів, філософів, публіцистів. Про зміни, які відбувалися в СРСР, стали говорити як «про революційні». У контексті пошуків виходу з кризи, в партії і суспільстві інтенсивно відбувалося переосмислення історичного минулого, критичний аналіз створеного в СРСР соціально-економічного устрою. Вже на червневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС у ході дискусії було визнано неспроможність існуючої концепції «розвинутого соціалізму». Виникало питання, якщо не у «соціалістично розвинутому», то у якому суспільстві ми живемо? Що, власне, слід перебудовувати?

Досить швидко стали з’являтися відповіді на ці питання. На сторінках науково-публіцистичних видань радянська система стала визначатися як система «казарменого, державного соціалізму», «напівфеодального», а подекуди і просто «феодального соціалізму», «глухий кут історії» і т. ін.

Не залишилося поза увагою і питання стосовно ролі КПРС, з діяльністю якої було пов’язане все післяжовтневе минуле країни. На жовтневому (1987 р.) пленумі ЦК КПРС, присвяченому оцінці Жовтневої революції 1917 р. і 70-річчю радянської влади, генеральний секретар М. Горбачов назвав побудований в СРСР лад «деформованим соціалізмом». Через кілька місяців, у лютому 1988 р., він проголосив відмову «від догматичної, бюрократичної спадщини», яка «не має нічого спільного ні з марксизмом-ленінізмом, ні зі справжнім соціалізмом».

Відмова від традиційного погляду на радянську історію викликала гостру реакцію неосталіністського крила в КПРС. 13 березня 1988 р. у газеті «Советская Россия» була опублікована стаття викладача хімії одного з ленінградських вузів Н. Андрєєвої під характерною назвою «Не могу поступиться принципами». Цю статтю із захопленням зустріли консервативні угруповання партії. Вона була передрукована багатьма місцевими газетами, у тому числі й в Україні, де прихильників Андрєєвої було чимало. За розпорядженням партійних комітетів різних рівнів професійні партійні лектори, активісти товариства «Знання» готували заняття у системі партійно-політичної освіти, лекції, бесіди, які повинні були донести зміст та ідеї статі до кожного громадянина республіки. Назрівав консервативний переворот, відмова від курсу на перебудову. Ситуація різко змінилася після 5 квітня 1988 р., коли газета «Правда» опублікувала редакційну статтю «Принципы перестройки: революционность мышления и действий», яка викривала статтю в «Советской России» як спробу консерваторів почати перегляд партійних рішень, спрямованих на якісне оновлення радянського суспільства, на перебудову. Таким чином, спроба реанімувати уявлення про соціалізм, характерні для сталінських часів, провалилася.

Що ж стосується «справжнього соціалізму», про існування якого говорив М. Горбачов у лютому 1988 р., то поступово вимальовувався його образ як гуманного, демократичного устрою. Саме такий соціалізм, який ще недавно оцінювався в радянському суспільствознавстві як «реформістська теорія», оголошувався ідеалом, метою комуністичної партії. Однак перетворення КПРС в соціал-демократичну партію не відбулося. Навіть останній, ХХVІІІ з’їзд КПРС, який відбувся влітку 1990 р., прийнявши програмну заяву «до гуманного, демократичного соціалізму», проголосив КПРС партією «соціалістичного вибору і комуністичної перспективи».

Але програмна заява КПРС так і не стала платформою, яка б об’єднала все суспільство, чи навіть – усіх комуністів. Перебудова супроводжувалась диференціацією інтересів різних груп населення, які не могли бути передбачені в програмі однієї партії. Оцінюючи історичний досвід СРСР, частина населення (насамперед інтелігенція) стала схилятися до висновку, що справа не в деформації марксистсько-ленінського вчення, а в утопічності, неможливості реалізації комуністичних ідей взагалі. У вирі усіх цих подій перебувала і УРСР.

Падіння авторитету КП України

Подої в політичному житті України на початку перебування при владі М. Горбачова були відгомоном того, що відбувалося у Москві і деяких інших регіонах СРСР. Люди з великою увагою прислухалися до того, що говорять М. Горбачов, його оточення, інші керівники, до повідомлень центральних газет та популярних програм центрального телебачення, і дивувалися мовчазності в Україні. Виникало закономірне питання – чому республіканські політичні діячі і преса в кращому випадку тільки повторюють те, що вже сказано в центрі, а частіше роблять вигляд, що в країні нічого не відбувається?

Особливо яскраво продемонстрував це ХХVІІ з’їзд Комуністичної парті України (лютий 1986 р.), який за рішеннями й характером обговорюваних питань мало чим відрізнявся від «застійного» ХХVІ з’їзду КПУ. ХХVІІ з’їзд комуністів республіки разюче відрізнявся від ХХVІІ з’їзду КПРС, який сприяв повороту партії й суспільства до реалістичнішої оцінки стану речей. І справа не в тому, що з’їзд у Києві відбувався напередодні форуму в Москві. У теоретичному плані він означав крок назад порівняно з рівнем обговорення суспільно-політичних питань тут, в Україні, ще у червні 1985 р., під час приїзду М. Горбачова до Києва і Дніпропетровська. На з’їзді ж Компартії України традиційне самовихваляння чергувалося з не менш традиційними «постановками нових завдань» і пошуками винних у невиконанні попередніх. Усе «новаторство» доповіді першого секретаря ЦК КП України В. Щербицького зводилося до констатації, що «Політбюро і Секретаріат ЦК КПРС цілеспрямовано і наполегливо займаються назрілими проблемами життя країни, вирішення яких раніше з різних причин нерідко відкладалось».

Загалом же до кінця 80‑х рр. сподівання на поліпшення життя в Україні пов’язувалося з Москвою, перебудовою в центрі, За цих умов, на фоні зростаючого демократизму центральної влади, авторитет республіканських партійно – державних структур падав. Це багато в чому зумовило наступне стрімке зниження впливу компартії в республіці, коли на арені політичної боротьби з’явилися нові партії.

Чому ж КП України, яка налічувала понад 3 млн. членів, не тільки не змогла очолити складні й суперечливі процеси перетворень у республіці, а й від самого початку гальмувала їх? Чому вона, зосередивши майже весь інтелектуальний потенціал республіки, навіть не зробила спроби виробити концепцію довгострокового розвитку України, яка за Конституцією СРСР визнавалася суверенною державою, і не спромоглася сформулювати свою, самостійну позицію хоча б стосовно найзлободенніших, життєво важливих для України питань?

Причин цьому кілька і склалися вони історично.

Ще з кінця 20‑х рр. над компартією України, як дамоклів меч, висіла підозра в «націоналізмі». Будь-яка спроба полегшити життя народу України без вказівок з Москви, або без погодження з нею, оцінювалося як прояв націоналізму і нещодавно каралися.

За Статутом КПРС і традиціями, які склалися, розробка теоретичних та загальнополітичних питань – це прерогатива ЦК КПРС, його політбюро. Завдання республіканських парторганізацій – лише виконувати відповідні рішення центральних органів партії. ЦК КП України може лише надсилати до Москви свої пропозиції і не має права самостійно приймати рішення, які виходять за межі діючих постанов та інструкцій ЦК КПРС. Не мав такого права і з’їзд компартії України.

Упродовж десятиліть у республіканському партійно-державному апараті виробився своєрідний периферійний тип мислення – «провінціалізм», який не дозволяв або дуже ускладнював оперування загальносоюзними, міжнародними, взагалі – державними категоріями. Таке світосприйняття нав’язувалося інтелігенції, діячам науки, мистецтва, республіканській пресі, телебаченню тощо.

Усе це доповнювалося консерватизмом управлінських кіл. Керівники усіх рангів, як правило, вітали лише ті зміни, які не торкалися їхніх особистих інтересів. А перебудова саме цього і не гарантувала, оскільки передбачала радикальну реформу всієї системи управління.

Зазначені причини унеможливлювали трансформацію компартії України у націонал-комуністичну організацію як провідну політичну силу суверенної України. Вона стала програвати у боротьбі зі своїми політичними опонентами ще до того, як останні оформилися в партії та масові рухи. Реакція КП України на найгостріші питання життя республіки свідчила про незнання тенденцій суспільного розвитку і настроїв народних мас, втратою можливостей належно на них впливати.

Комуністична партія й екологічна катастрофа

По-перше народ України не міг вибачити владі екологічну катастрофу в республіці, апофеозом якої стала страшна чорнобильська трагедія. Непродумана надіндунстралізація Нижньої Наддніпрянщини та Донбасу, інтенсивне спорудження численних штучних «морів» на Дніпрі доповнилося в 70–80-ті рр. побудовою мережі атомних електростанцій у безпосередній близькості від великих міст. Екологічною катастрофою стала аварія на Чорнобильській АЕС в ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. За своїми масштабами, розмірами нанесеної шкоди не лише республіці, а й усьому світові, чорнобильська катастрофа мала справді глобальний характер. Аварія призвела до небаченого забруднення біосфери, біосфери, радіоактивного опромінення тисяч людей, появи на території України 30-кілометрової «зони відчуження», масового переселення жителів із забруднених земель в інші регіони республіки. Лише прямі витрати України, яка вимушена фактично повністю взяти на себе справу ліквідації катастрофи на електростанції, що підпорядковувалася у свій час союзному відомству, склали в 1988–1990 рр. у тодішньому масштабі цін понад 20 млрд. крб. Окрім того, щорічно на ліквідацію наслідків чорнобильської катастрофи за рішенням Верховної Ради республіки виділяється понад 5 млрд. крб. Свідченням надзвичайної складності та довго тривалості розв’язання чорнобильського «тугого вузла» стало створення спеціального міністерства у справах Чорнобиля.

Люди ще довго пам’ятатимуть, що саме керівництво компартії і уряду України погодилось на будівництво АЕС неподалік від понад двомільйонного Києва – столиці республіки, що саме воно вивело на забруднені радіацією вулиці столиці багатотисячну демонстрацію киян 1 травня 1986 р., що за його вказівками ретельно приховувалися страшні розміри і жахливі, ще до кінця не вивчені і не пізнані наслідки катастрофи.

Компартія України і національне відродження

Інше важливе питання, значення якого так і не збагнуло керівництво України, – це питання національного відродження.

Усім було відомо, що впродовж десятиліть наступі загальносоюзних чиновників «від культури» на українську культуру відбувався при сприянні тієї ж компартії України, яка за будь-яку ціну прагнула продемонструвати центрові свій «інтернаціоналізм». У результаті мільйони українців відмовилися від української мови, національної культури, не сприйнявши й культуру російську. Для багатьох з них «рідною мовою» став українсько-російський суржик, який віддаляв їх від основ рідної культури і знижував загальнокультурний рівень. Це сприяло формуванню у масовій свідомості українців почуття неповноцінності, меншовартості.

Тоталітарний режим не був зацікавлений у розвитку національних культур, позаяк значно легше управляти однорідною «народною масою», «радянським народом», аніж мати справу окремо з кожною нацією. Тому й міжнаціональні відносини в Україні, як і в інших республіках, будувалися не на природній, культурній, духовній основі, а на основі політичній, ідеологічній. А в цьому криється серйозна небезпека для міжнаціональних відносин, бо надмірна їх політизованість може ледве не кожну соціальну проблему швидко перетворити в національну.

З іншого боку, лише розвиток національних культур і зростання загальної культури створюють природну основу для цивілізованих міжнаціональних стосунків, взаємної поваги і дружби між націями і народами. Крім того, загальний культурний рівень нації є однією з необхідних умов оволодіння надбанням науково – технічно революції, і навпаки, занепад культури загрожує витісненням нації на узбіччя світового прогресу.

Однак, незважаючи на нові тенденції і суспільні потреби, компартія, уряд України продовжували проводити традиційну політику «інтернаціоналізму». Стратегічна лінія КПУ в національному питанні була накреслена ХХУІІ з’їздом і передбачала «послідовні здійснення ленінської національної політики» та «виховання непримиренності до будь-яких проявів національної обмеженості й національного егоїзму». Що ж стосується національних проблем українців і національних меншин, то вони часто попросту ігнорувалися.

У результаті прапор національного відродження українців, євреїв, поляків, росіян представників інших національних меншин в Україні підняла не компартія і уряд України, а опозиційні сили, що забезпечило їм досить широку підтримку і симпатії в масах.

Керівництво КП України було неспроможне знайти шляхи вирішення інших гострих питань життя республіки. Таким чином, подій в Україні стали йти поза і всупереч його бажанням, поза впливом вищих державних інституцій.

2. Стан економіки України в другій половині 80-х років

Прагненням прискорити розвиток народного господарства була позначена економічна політика українського керівництва. Але чіткого плану, втілення цієї політики в життя вироблено так і не було. Новаторські починання не доводилися до кінця, а окремі правильні і сміливі рішення потопали в трясовині старих підходів до розв’язання проблем, не приносячи очікуваних результатів.

Так, у червні 1985 р. було проведено Всесоюзну нараду з питань науково-технічного прогресу, слідом за якаю Пленум ЦК КП України прийняв постанову про заходи щодо прискорення науково-технічного прогресу в республіці. У серпні 1985 р. газета «Правда» опублікувала спільну постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про широке впровадження нових методів господарювання і посилення їх впливу на прискорення науково-технічного прогресу. «Нові методи» нічого принципово нового не містили і цілком вписувалися у рамки старої командно системи. Нарешті, у листопаді 1985 р, у Києві відбувся Всесоюзний семінар по вивченню досвіду роботи, яка проводиться в Україні щодо ресурсозбереження і поліпшення матеріаломісткості виробництва на основі прискорення науково-технічного прогресу. Відповідно до багаторічної традиції, керівництво УРСР намагалося негайно продемонструвати свою підтримку чергової ініціативи центру, причому діяло традиційними, або, як тоді говорили, «випробуваними часом» методами. «Випробувані» методи не були відкинуті й після ХХVІІ з’їзду КПРС і ХХVІІ з’їзду КП України.

У кінці травня 1986 р. «Правда» проінформувала читачів стосовно постанови ЦК КПРС про заходи щодо посилення боротьби з нетрудовими доходами. Цією постановою було започатковано широку й галасливу кампанію, у яку включилися правоохоронні органи, партійні організації, інші громадські об’єднання. Проте в поле їх зору рідко потрапляли крадії чи хабарники, високопоставлені рвачі і «комбінатори». Найчастіше переслідували тих, хто вирощував на присадибній ділянці і продавав свіжу городину, власноручно виготовлені предмети господарського вжитку, одяг і взуття, надавав різні послуги, щось ремонтував чи налагоджував. Таким чином, переслідували тих, кого за наявності здорового глузду слід було всіляко підтримувати.

Усе це свідчило про прагнення ініціаторів «прискорення» вести його у рамках традиційних виробничих відносин, очищених від «негативних» нашарувань, під якими розумілася будь-яка не контрольована державою ініціатива у сфері господарського життя.

Але наміри керівництва суперечили життєвим реаліям. Горбачовське «прискорення» не могло дати відчутного результату без глибоких якісних зрушень у системі виробничих відносин, розкріпачення особисто ініціативи виробника, перебудови економіки на ринкових засадах.

Єдиним помітним заходом у цьому напрямку був Закон Верховної Ради СРСР «Про індивідуальну трудову діяльність», прийнятий у листопаді 1986 р. У 1987 р. почався бурхливий розвиток кооперативів у сфері послуг, громадського харчування, торгівлі. Однак найголовнішої сфери – виробничої-індивідуальна трудова діяльність і кооперативи торкнулися мало.

Не дав очікуваних результатів і прийнятий у 1987 р. Закон про державне підприємство, на який в Україні покладалися великі надії. Союзні міністерства, у віданні яких перебувала переважна більшість промислових підприємств України, не квапилися надавати м самостійність, передбачену Законом.

Щоб утримати їх під контролем, використовувалась система директивного планування, централізований розподіл матеріальних ресурсів, постачання, фінансування і т. ін.

Не вдалося добитися й інтенсивнішого впровадження у виробництво найновіших досягнень вітчизняних і зарубіжних учених, покращити якість і технічний рівень промислової продукції. У 1986 р. промисловість України давала лише 15,9% продукції вищої категорії. На 1987 р. планувалося досягти 18,3%, а реальний результат дорівнював лише 15, 8%. У цих умовах, починаючи з 1987 р., було впроваджено державне приймання готової продукції, яким в Україні було охоплено понад 300 об’єднань і промислових підприємств. Держриймання виявило серйозні вади в якості виробів, що їх випускала промисловість. Тільки після доробки і повторного пред’явлення було прийнято у 1987 р. продукції на 3 млрд. крб., а забраковано – на 9 млн. крб. Врешті-решт, від держриймання – цієї спроби навести порядок у промисловості за допомогою силових методів, які могли дати лише тимчасовий ефект, – змушені були безповоротно відмовитися.

Нічого не було зроблено для структурної перебудови промисловості України, подолання численних деформацій і перекосів. У результаті старі негаразди стали проявлятися все гостріше.

Так, внаслідок дискримінаційної інвестиційної політики центру в другій половині 80‑х рр. зношеність основних фондів підприємств України досягла 55–60%. Зношувався, морально застарівав верстатний парк – справжній фундамент індустрії. Курс ХХVІІ з’їзду КПРС на прискорений розвиток машинобудівного комплексу у дванадцятій п’ятирічці провалився. Кризові явища в промисловості наростали.

Багаторічна тенденція до переважаючого розвитку виробництва засобів виробництва, тобто групи «А», що так і не була зупинена, призвела до того, що понад 20% потужностей промисловості (а за даними деяких дослідників до 30%) працювало на споживчий ринок, тобто випускало товари народного споживання.

Промислова група «А» з неймовірною швидкістю поглинала капітальні вкладення і працювала, так би мовити, «сама на себе». Уряд УРСР зробив спробу примусити підприємства важкої промисловості випускати, поряд із основною продукцією, якомога більше товарів повсякденного попиту. Але, підпорядковані центральним відомствам, ці підприємства відверто ігнорували розпорядження республіканських властей. Авторитет того чи іншого директора у верхах залежав, передусім, від виконання плану по основній продукції.

Становище ускладнювало ще й те, що близько 80% загального обсягу промислового виробництва не мало на території республіки завершеного технологічного циклу. Як і раніше, в Україні вироблялися головним чином напівфабрикати, а готова продукція – за її межами. Це був наслідок цілеспрямованої політики центру, яка ним же і характеризувалася як прогресивна, як об’єктивний процес інтеграції економіки різних союзних республік в рамках «єдиного народногосподарського комплексу».

Як тільки вплив КПРС став слабнути, почали рватися й штучні економічні зв’язки, нав’язані «зверху». Те, що раніше вважалося величезною перевагою економіки СРСР, стало й ахіллесовою п’ятою. Зриви планових поставок, які й за відносно стабільних часів були звичайним явищем, тепер стали набувати епідемічного, грізного характеру. Тисячі так званих «проштовхувачів» «мандрували» від підприємства до підприємства, прагнучи за допомогою умовлянь і щедрих «гостинців» забезпечити відправку на свої заводи того, що вони мали б беззаперечно і безперешкодно одержувати за планом. Існування «проштовхувачів» і зростання їхньої кількості було вірною ознакою кризи так званого єдиного народногосподарського комплексу, початку його розпаду. Ринкова економіка обходиться без «проштовхувачів». Одержавлена радянська без цієї фігури не могла ніяк обійтися.

Процеси перебудови в цей час обмежувалися чисто зовнішніми реорганізаціями. Як і в попередні десятиліття, реорганізації для керівництва КПРС, держави залишалися своєрідною панацеєю від усіх суспільно-економічних хвороб. За х допомогою, не проводячи істотних змін, вони сподівалися досягти запланованих результатів.

Таким чином, у 1986–1987 рр. ніяких істотних заходів щодо реформування економіки та забезпечення й дійсного прискорення зроблено не було. За оцінкою одного з російських істориків, курс на прискорення був спробою «на старезний віз радянської економіки встановити реактивний двигун, який не знали де взяти і як запустити на швидкісну магістраль прогресу».

У результаті з початку одинадцятої п’ятирічки почалося відставання від запланованих темпів. У 1986 р. приріст національного доходу по СРСР становив 2,3%, а у 1987 р. – лише 1,6%. В Україні становище було дещо кращим, і спад ще не охопив головні галузі її економіки. Працелюбність, дисциплінованість і висока кваліфікація робітників, інженерно-технічних працівників і колгоспників дали можливість на деякий час нейтралізувати негативні тенденції, які наростали в народному господарстві СРСР. Однак за умов централізованого розподілу, важелі якого тримали союзні відомства, народ не бачив позитивних результатів своєї праці. Становище з промисловими і продовольчими товарами у республіці погіршувалося. до того ж за умов тісних економічних зв'язків, які контролював і спрямовував центр і які задовольняли насамперед його інтереси, спад виробництва в Україні був також неминучий і незворотний.

Необхідність поглиблення економічних перетворень ставала все очевиднішою.

Спроби радикальної економічної реформи

У 1987–1989 рр. в економічній політиці керівництва стали з’являтися нові тенденції. Одним з найголовніших завдань перебудови її ініціатори оголосили встановлення контролю народу над господарським життям, «передачу економічної влади трудящим» шляхом радикально-економічної реформи. Вважалося, що без цього прискорення неможливе. Це справді так. Експлуатуючи одержавлене народне господарство, бюрократично-централізаторські союзні міністерства і відомства зберігали свою могутність і мали неподільний вплив на всі сфери суспільного життя. Саме тут, в економіці, опір перебудові був особливо сильним, а її здобутки – досить-таки незначними.

Вперше за час перебудови питання про радикальну економічну реформу було поставлене на липневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС. Розглянувши питання «Про завдання щодо корінної перебудови управління економікою», Пленум відзначив, що головне в радикальній реформі управління – перехід від адміністративних методів господарювання до нового господарського механізму, який ґрунтується на врахуванні економічних інтересів виробників, широкому використанні економічних методів і демократичних засад управління. Передбачалося розробити правові й економічні основи для забезпечення співіснування державного і незалежного від держави секторів народного господарства, для чого сприяти перетворенню частини державних підприємств на орендні, кооперативні, акціонерні, приватні, змішані, а також з участю іноземного капіталу. Централізоване управління слід було замінити економічним механізмом ринкового типу.

Це була стратегічна мета. Втілення її в реальне життя могло знищити вплив державної бюрократії на економіку. Тільки у цьому випадку центральні відомства могли втратити свій всеохоплюючий контроль над народним господарством. Але саме на цьому напрямку реформ управлінський апарат чинив особливо витончений і сильний опір. Не маючи змоги відкинути реформу «з порога», консервативні сили в центральному апараті і на місцях опрацьовували компромісні варіанти, які б дещо розв’язали ініціативу підприємств і заспокоїли народ, але разом з тим зберегли командні позиції центральних відомств.

Саме така непослідовність і половинчастість була закладена у модель №1 госпрозрахунку, що пропонувалася підприємствам для впровадження. З початку 1989 р. підприємства стали переходити на госпрозрахунок по так званій моделі №2. Серед економістів почалися розмови про створення нової, третьої, моделі. При цьому в промисловості ніяких позитивних змін не відбулося. Навпаки, половинчасті реформи лише вносили дезорганізацію у командно-централізовану і по-своєму логічну систему управління економікою.

Реалізуючи курс на реформування економіки, Верховна Рада УРСР на позачерговій сесії у квітні 1988 р. затвердила Генеральну схему управління народним господарством. Було ліквідовано 14 міністерств і відомств, більше 80 управлінських організацій середньої ланки, укрупнено 1500 підприємств, цехів, дільниць тощо. Одночасно, хоча і без належного економічного та правового підґрунтя, розпочалось створення цілого ряду концернів, асоціацій тощо.

Становище в сільському господарстві

Схоже розвивалися процеси і в аграрному секторі економіки. Після ХХVІІ з’їзду КПРС була прийнята спільна постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про дальше вдосконалення економічного механізму господарювання в агропромисловому комплексі країни». Ніяких позитивних змін у сільському господарстві ця постанова не передбачала. Все звелося до створення додатково управлінської структури – Держагропрому – своєрідної бюрократичної надбудови над колгоспами, радгоспами і переробними підприємствами сільськогосподарської продукції. Деякі колгоспи, міжколгоспні та промислові підприємства, прагнучи вийти з-під жорсткої опіки районних агропромів, стали створювати більш прогресивні форми управління. До кінця 1988 р. у 46 районах України замість райагропромів організуються об’єднання, усі справи в яких вирішували ради, утворені партнерами, а управлінський апарат перетворювався з керівного на виконаний. Цей процес викликав опір старих управлінських структур, бо його розвиток неминуче вів до руйнування старої системи управління.

Утворення Держагропрому не послабило гостроти продовольчої проблеми у країні, хоча центральні відомства з притаманним їм казенним оптимізмом звітували про помітне нарощування обсягів продукції агропромислового комплексу України: протягом 1986–1988 рр. на 3,6%. Насправді це нарощування було фіктивним, бо обчислювалися не реальні обсяги товарної продукції, а вартість, яка в умовах підвищення цін на сільгосппродукцію не відображала приросту товарної маси.

Гострота продовольчого питання була додатковим фактором росту соціальної напруженості в суспільстві і змушувала керівництво шукати виходу з кризи. Важливе значення у розробці нової аграрної політики мав відіграти пленум ЦК КПРС, який зібрався у березні 1989 р. Пленум схвалив постанову про розвиток на селі альтернативних форм господарювання: селянських (фермерських) господарств, поширення різних форм оренди, утворення кооперативних колективів. Верховною Радою СРСР були прийняті відповідні закони. Однак реальних результатів це не дало. Колгоспно-радгоспне керівництво чинило опір впровадженню нових форм господарювання на селі. Блокуючись із консервативними елементами в партійних верхах, воно відкинуло пропозицію визнати приватну власність на землю.

Життєвий рівень в Україні

Політика перебудови створила можливості для розв’язання деяких соціальних проблем. Зросли обсяги державних капіталовкладень в соціальну сферу, що дозволило направити додаткові кошти на спорудження житла, шкіл, лікарень. З’явилась можливість приватизації населенням житла.

У результаті перших господарських перетворень підприємства одержали деяку свободу у вирішенні одного з найважливіших питань – формування фонду заробітної плати. Вони могли її збільшувати за рахунок тієї частини прибутку, яка залишалася після формування інших фондів і відрахувань у бюджет. У 1989 р. середня зарплата робітників і службовців України зросла на 9,4% і досягла 218 крб. У цілому по СРСР такий ріст становив 9,5%, а рівень зарплати – 240 крб. За даними на 1988 р., за оплатою праці робітників і службовців Україна перебувала на восьмому місці серед 15-ти союзних республік.

Оплата праці колгоспників у республіці зросла за 1989 р. на 6% і становила 177 крб., у той час як по СРСР – на 7,7% (196 крб.). За рівнем оплати праці колгоспників Україна стояла на десятому місці в СРСР.

Однак результатом підвищення зарплати стало знецінення грошей, котрі не забезпечувалися товаром. дефіцит виник і на ті види товарів, яких було завжди у достатку. В містах виникли черги за макаронними виробами, різними крупами, милом і т.ін. Наприкінці 1988 р. розрив між грошовою і товарною масою в Україні збільшився до І0 млрд. крб. і мав тенденцію до невпинного зростання.

Це викликало розбалансованість споживчого ринку. Поряд з ним активно зростало вивезення товарів за межі республіки, процвітав «чорний ринок».

Центр відреагував на ці процеси надзвичайно своєрідно: 1 жовтня 1989 р. ЦК КПРС ухвалив рішення підвищити платню працівникам партійного апарату на 50–100%. Крім того, за ними залишалися всі пільги.

За умов гласності про це рішення швидко стало відомо широкому загалу, що призвело до подальшого падіння авторитету партії.

Боротьба навколо економічної реформи 1990 року

У 1990 р. боротьба навколо економічної реформи вкрай загострилася. Головним її змістом було вирішення питання щодо можливості співіснування ринку і соціалізму, господарської свободи і державного контролю. У травні 1990 р. опубліковано урядову програму, що передбачала перехід до ринку при жорсткому контролі держави. Програма була підготовлена під керівництвом академіка Л. Абалкіна, відомого радянського економіста. Але ця програма не була прийнята Верховною Радою СРСР. Депутатів не влаштовувало те, що перехід пов’язувався з підвищенням цін, рішення про яке уряд приймав без урахування інтересів і настроїв Народу. Майбутнє підвищення цін породило ажіотажний попит майже на всі товари. Було вирішено переробити програму і передати її на розгляд Верховної Ради СРСР восени 1990 р.

Паралельно група економістів під керівництвом академіка С. Шаталіна підготувала значно радикальнішу програму переходу до ринку, що одержала назву «500 днів». Верховна Рада СРСР два тижні обговорювала різні варіанти переходу до ринку, але остаточного вибору не зробила. Консервативна більшість парламенту ніяк не бажала погодитися на швидкий перехід до ринку, адже це означало відмову від адміністративних методів управління економікою. Врешті-решт було затверджено «Основні напрями стабілізації народного господарства і переходу до ринкової економіки». Це був нежиттєздатний симбіоз на основі обох варіантів програми з помітним переважанням старих директивних методів. Радикальна економічна реформа не змогла подолати шалений опір системи.

Погіршення економічного становища у 1990 році

Поглиблення кризи в економіці виявилося у наростанні темпів інфляції, збільшенні дефіциту державного бюджету. Карбованець перестав виконувати свою функцію. В 1989–1990 рр. надзвичайного поширення набувають натуральні, або, як їх стали називати, бартерні обміни. Підприємства бажали одержати за свою продукцію реальні цінності, а не радянські карбованці, які інакше як «дерев’яними» вже й не називали. За цих умов продукцію направляли насамперед туди, звідки поступали матеріали чи сировина, а не туди, де вона була вкрай необхідна для продовження чи завершення технологічного процесу. Спочатку області, а потім уже й регіони і республіки стали вимагати від підприємств, що знаходилися на їхній території, виконувати перш за все замовлення свого району, а вже потім, якщо щось залишиться, – іншим замовникам. Внаслідок цього одне за одним стали зупинятися підприємства союзного підпорядкування. В економічному фундаменті імперії з’явилися численні тріщини.

Центр робив усе, щоб призупинити цей процес. У вересні 1990 р. М. Горбачов видав президентський указ, який зобов’язував зберегти заплановані на четвертий квартал 1990 р. і на весь 1991 р. господарські зв’язки. До «неслухняних» передбачалося застосовувати надзвичайно серйозні санкції – штрафи, втручання прокуратури. Але цей указ не виконувався, і 14 грудня 1990 р. Президент змушений був підписати новий указ, у якому говорилося про необхідність виконання… попереднього.

Усе це в комплексі призвело до логічного результату: в 1990 р. вперше за багато років в СРСР скоротилися обсяги виробництва. Вперше за повоєнні роки національний дохід України зменшився на 1,5%. А в цілому по СРСР зниження становило 4,0%, в Російській Федерації – аж 5,5%. Економіку серйозно лихоманило.

Таким чином, економічний застій попередніх десятиліть у другій половині 80‑х рр. так і не змінився очікуваним прискоренням. Безсистемна, сумбурна перебудова вела до розвалу народного господарства, ці процеси з кожним місяцем ставали все більш динамічними.

3. Спроби політичних реформ і зростання активності суспільства

Охопивши у кінці 80‑х рр. усі сфери суспільного життя, перебудова досягла найпомітніших результатів у реформуванні політичної системи. Існуючі державні інститути були не в змозі подолати застій в господарському і суспільному житті й прирекли на невдачу численні реформи попередніх десятиліть. Ставало зрозумілим, що потрібна докорінна перебудова системи в цілому. ХІХ партконференція КПРС, яка відбулася 18 червня – 1 липня 1988 р., виступила з пропозицією кардинально реформувати політичну систему. «Сьогодні треба мати мужність визнати: якщо політична система залишиться непорушною, без змін, то ми не справимося із завданням перебудови», – заявив на конференції тодішній лідер М. Горбачов. Осінь 1988 р. принесла нові важливі зміни, Листопадовий (1988 р.) Пленум ЦК КПРС розглянув питання «Про заходи щодо здійснення політичної реформи в галузі державного будівництва. На сесії Верховної Ради СРСР, яка зібралася після Пленуму, було вирішено ґрунтовно змінити структуру, порядок формування та зміст роботи вищих органів влади. Були прийняті відповідні закони, внесені зміни і доповнення до Конституції СРСР. Вищим законодавчим органом держави оголошувався з’їзд так званих народних депутатів. Метою цих змін, на думку їх ініціаторів, було «відновлення повновладдя Рад». Малося на увазі забезпечити поступовий перехід влади на всіх рівнях від партапарату, якому вона безроздільно належала, до конституційних органів – тобто Рад. В разі успіху це мало ліквідувати тоталітарну систему в СРСР.

Одним з найпомітніших результатів перебудови, закріплених ХІХ партконференцією, була «гласність». Це суто радянський термін, що навіть не перекладається на іноземні мови. Означав він щось проміжне між свободою слова, на яку партія так і не наважилася, і тотальним інформаційним контролем, від якого вона під тиском обставин змушена була відмовитися.

З’їзд народних депутатів СРСР

У кінці березня 1989 р., після чотиримісячної передвиборної кампанії, відбулися вибори народних депутатів СРСР. Проводилися вони відповідно до нового «Закону СРСР про вибори народних депутатів». Цей закон давав можливість, маніпулюючи громадською думкою, формувати бажаний склад депутатського корпусу. Право направляти делегатів на з’їзд без виборів отримали партія, громадські організації, в тому числі 100 чоловік від КПРС, дещо менше від комсомолу, профспілок, ветеранських організацій тощо. Своєрідним «фільтром» стали окружні збори, що проводили попередній відбір кандидатів у депутати, серед яких більшість складали люди, підібрані партапаратом. Ці можливості широко використовували партійні комітети та існуючі старі державні структури в Україні, яким вдалося забезпечити обрання від республіки більшості своїх представників.

Однак незважаючи на це делегатами з’їзду обрано і представників від демократичних сил. Серед них, зокрема, письменники Р. Братунь, Д. Павличко, Ю. Щербак, В. Яворівський.

У травні ‑ червні відбувся 1 з’їзд народних депутатів СРСР. На ньому сформовано двопалатну Верховну Раду СРСР. Було введено посаду Голови Верховної Ради СРСР, на яку обрано Горбачова, котрий разом з тим залишився Генеральним секретарем ЦК КПРС.

З’їзд доручив Верховній Раді СРСР підготувати найближчим часом законодавчі акти, у яких би знайшов конкретний і послідовний вираз принцип повновладдя рад. Ці закони мали забезпечити розширення прав та повноважень Рад і безумовне підпорядкування їм виконавчого апарату, чітко розмежувати функції партійних і державних органів і тим самим покінчити з практикою підміни партійними організаціями радянських і господарських органів, створити матеріально-фінансову базу влади рад, передати під їхнє управління підприємства, що виробляють продукцію і надають послуги на місцевому ринку, об’єкти аграрно-промислового комплексу та інших галузей. Однак перші дні роботи з’їзду народних депутатів показали їхню неспроможність вирішити завдання, що постали. Закони, прийняті депутатами, запізнювалися, були половинчасті й до того ж не виконувалися. Партійно-державний апарат не здавав своїх позицій, міцно тримаючи керівництво всіма сферами економіки, політики та культурного життя держави. В народі зростало розчарування, зневіра у спроможність керівництва вивести країну з кризи.

Загострення національного питання в СРСР

Ослабленням старої політичної системи народи Радянського Союзу скористалися для боротьби за докорінний злам існуючої системи національно-державних відносин і досягнення реального суверенітету. Домогтися цього було неможливо без демонтажу унітарного характеру СРСР, подолання диктату союзного центру та знищення тоталітарної політичної системи.

У всіх республіках різко активізувалися національно-демократичні сили, що виявилося цілковитою несподіванкою для комуністичного керівництва. Воно перебувало у полоні ілюзій про безконфліктний розвиток національних відносин, про зближення націй, в результаті якого в СРСР сформувалася «нова історична спільність людей – радянський народ». Дуже повільно, неохоче керівництво усвідомлювало глибину національних проблем в СРСР, необхідність їх докорінної зміни. Так, вересневий (1987 р.) пленум ЦК КПРС констатував, що «негативні явища і деформації проявилися і в сфері національних відносин».

У такій ситуації у вересні 1989 р. відбувся Пленум ЦК КПРС, який розглянув і прийняв платформу ЦК «Національна політика в сучасних умовах». Головним завданням національної політики КПРС проголошувалося зміцнення СРСР як оновленої федеративної держави. Робити це планувалося з центру, шляхом передачі в майбутньому деяких другорядних функцій союзних відомств республікам. З усього було видно, що на радикальне оновлення федерації керівництво КПРС йти не бажало. Його віра у всемогутність центру залишалася непохитною. «Сильний центр – сильні республіки», – так М. Горбачов сформулював ідеальний, на думку парткерівництва, національно-державний устрій майбутньої «оновленої федерації». В умовах, коли республіки були позбавлені суверенітету, такий акцент на повноваженнях центру лише посилював відцентрові, сепаратиські тенденції. Адже було очевидно, що центр добровільно не передасть їх у відання республік могутній воєнно-промисловий комплекс, зовнішньополітичну і зовнішньоекономічну діяльність, фінансову і грошову систему, визначення стратегії економічного розвитку, інші ключові питання. Їх передбачалося залишити в компетенції центральних відомств. Це означало, що республікам пропонувався формальний, нічим не підкріплений, суверенітет. Реакція національно-демократичних сил на такий підхід до вирішення національного питання була негативною.

11 березня 1990 р. відбулася подія надзвичайного значення, що відкрила новий етап у боротьбі народів СРСР за свою незалежність. Верховна Рада Литовської РСР прийняла акт «Про відновлення незалежності Литовської держави». На позачерговому третьому з’їзді народних депутатів, який відбувся у березні 1990 р., було прийнято Закон про запровадження посади Президента СРСР. Першим Президентом СРСР з’їзд, як вже згадувалося, обрав Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова, який залишив за собою і найвищий пост у партії. Тоді ж згодом була прийнята постанова, яка визнавала недійсними рішення Верховної Ради Литовської РСР. Ця постанова була застереженням іншим республікам.

Розгортання національно-визвольного руху в Україні

1988 і початок 1989 року ознаменувалися активізацією політичного життя в країні. Перебудова, яка до цього була справою партійно-державних верхів, викликала рух «знизу», активні дії широких народних мас. Каталізатором цього руху стала гласність. Союзні, а за ними й республіканські ЗМІ почали публікувати і транслювати інформацію, що раніше була недоступною широкому загалу. Це, зокрема, стосувалося «білих плям» української історії, матеріалів про масові репресії З0–50‑х рр., голодомор, антинародну політику тоталітарної держави. Надбанням історії знову стали імена В. Винниченка, С Петлюри, М Грушевського, Я Курбаса, М. Хвильового. С.Єфремова та багатьох інших.

У республіці стали поширюватися «самвидавські» газети і журнали. Частина з них друкувалася за межами України і віддзеркалювала загальносоюзні проблеми, інші готувалися в республіці. В’ячеслав Чорновіл ще в 1987 р. відновив видання «Українського вісника». Прагнучи легалізувати журнал, В. Чорновіл звернувся за дозволом в ЦК КПРС, вважаючи, що консервативне парткерівництво України нізащо не погодиться на появу опозиційного видання, «ліберальний» центр не матиме нічого проти. Але офіційна Москва відповіла мовчанням. Що ж стосується властей України, то вони продовжували «розносити» непокірних дисидентів і після проголошення політики гласності.

Відбувалася швидка політизація суспільної свідомості. Почали виникати незалежні від владних структур і КПРС громадські об’єднання, які відбивали настрої й інтереси різних соціальних верств, так звані неформальні групи й об’єднання.

Вже через кілька днів після закінчення ХІХ партконференції (початок червня 1988 р.) у Львові пройшла серія багатотисячних мітингів, у яких взяли участь представники творчих спілок, національно-культурних об’єднань, міськкому комсомолу, УГС та ін. Провідною темою виступів на мітингах були питання демократизації суспільства та національного відродження.

Не випадково, що саме в Західній Україні партійно-державне керівництво вперше спробувало силовими методами придушити наростання народної активності. 4 серпня 1988 р. загін міліції особливого призначення розігнав несанкціонований мітинг у Львові, десятки людей були побиті. Серед жертв розправи виявився і член ініціативного комітету мітингу, комуніст Ярослав Путько. Було очевидно, що розправа була викликана страхом влади перед неконтрольованою активністю народу і прагненням стримати її.

Але бажаного результату власті не досягли. Зі Львова мітингова хвиля покотилася на Схід. Так, у Києві 13 листопада 1988 р. відбувся 20-тисячний мітинг, присвячений екологічним проблемам. Було порушено питання про притягнення до відповідальності посадових осіб за приховування справжніх наслідків чорнобильської катастрофи. Екологічні мітинги пройшли в багатьох містах України. Як і в усіх попередніх випадках, влада не наважилася заборонити їх.

Нові громадські об’єднання. Закон про мови

Важливою подією в житті республіки стала поява восени 1988 р. незалежних від партійних структур політклубів. Їх учасники, переважно молодь, намагалися самостійно, без «спрямовуючого» втручання парткомів, розібратися в актуальних проблемах суспільного життя, проаналізувати різні, у тому числі й буржуазні, «антикомуністичні» концепції та погляди в галузі політики, філософії, історії, економіки.

Одночасно відбувалося формування інших не підконтрольних КП України організацій. У лютому 1989 р. у Києві відбулася установча конференція Товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка, у травні 1989 р. республіканська установча конференція Українського історико-просвітнього товариства «Меморіал». Ці товариства швидко створили розгалужену мережу місцевих організацій, які активно включалися у громадсько-політичне життя.

Тодішнє парткерівництво, очолюване В. Щербицьким, насторожено і вороже зустріло вибух неконтрольованої політичної активності в республіці. Особливо яскраво це проявилося у ставленні ЦК КПУ до Руху. Незважаючи на те, що ця організація була менш радикальною, ніж прибалтійські народні фронти, і навіть погоджувалася визнати керівну роль компартії України, у республіканській і місцевій пресі, на телебаченні, радіо проти неї було розгорнуто кампанію тенденційної критики. Особливо посилилася вона після обнародування 16 лютого 1989 р. проекту програми Руху. Керівництво КП України взяло курс на політичну боротьбу й ізоляцію Руху. До антирухівської кампанії партійні комітети прагнули залучити робітничі колективи, колгоспників, інтелігенцію. Консервативні кола партійного апарату – ядро тоталітарної системи – прагнули зберегти повний політичний контроль над республікою і вести реформу політичної системи, виходячи насамперед із своїх інтересів.

У жовтні 1989 р, Верховна Рада УРСР, котра перебувала під повним контролем і Компартії України, практично одностайно прийняла Закон Української РСР про мову, яким українській мові було надано статус державної. Водночас гарантувалися всі умови рівноправного розвитку і використання в республіці мов інших національностей. Російська мова визнавалася мовою міжнаціонального спілкування народів колишнього СРСР. Про необхідність такого закону в демократичних колах говорилося давно. Але прийняття цього закону в Україні стало можливим лише після вересневого (1989 р.) Пленуму ЦК КПРС, який постановив, що статус державної може отримати мова корінної нації союзної чи автономної республіки.

Шахтарський страйк 1989 року

Невдале реформування економіки, непослідовність у лібералізації суспільно-політичного життя призвели до наростання соціальної напруженості. Новим явищем суспільного життя стали страйки шахтарів, що розпочалися влітку 1989 р. Вони Засвідчили про початок відродження робітничого руху, але в новій якості. Головною причиною страйків була невирішеність багатьох економічних і соціальних питань. У зв’язку з здійсненою в народному господарстві республіки в 50-ті рр. переорієнтацією промисловості з вугілля на газ змінилася і структура капіталовкладень. Протягом двох десятиліть 250 з 400 шахт Донбасу працювали без реконструкції, технічна оснащеність їх була надто низькою. Частка ручної праці шахтарів складала 53%, високою була смертність від нещасних випадків. Постійно зростав робочий день. Замість офіційних 6 годин він іноді становив 10–11.

Страйк розпочався 15 липня 1989 р. на шахті «Ясинуватська-Глибока». Через кілька днів страйкувало вже 193 шахти. У деяких місцях поряд з економічними (підвищення зарплати і поліпшення умов праці) висувалися й політичні вимоги. 22 липня було підписано угоду між шахтарями та урядом СРСР, який пообіцяв виконати вимоги страйкуючих. Шахтарі вимагали гарантій. Вони організували делегацію з членів страйкому та воїнів – ветеранів афганської війни і відправили і до Москви. На зустрічі представників страйкомів з Донецька, Тореза, Сніжного, Львівсько-Волинського басейну з М. Рижковим такі гарантії було отримано. Документ підписав також і М. Горбачов. У Москві делегація шахтарів зустрілася з Б. Єльциним, авторитет якого вже тоді був високим. Незважаючи на підтримку М. Горбачова, який заявив, що виступ шахтарів є продовженням реформ, серйозного обговорення на Верховній Раді це питання не мало. З часом страйкова боротьба ще більше посилилась. Відмінною рисою страйків цього періоду стала політизація вимог. Шахтарі, колективи інших галузей господарства, які їх підтримали, вимагали ліквідації парткомів на підприємствах, націоналізація майна КПРС, відставки уряду, деполітизації правоохоронних органів. Справляючи помітний вплив на динаміку політичних процесів, страйки шахтарів разом з тим призвели до значних економічних втрат. Прямі збитки від страйків лише у 1989 р. склали 17 млн. тонн вугілля.

Масові виступи шахтарів розхитували основи тоталітарної системи. Вперше за роки радянської влади робітники відкрито продемонстрували, що їхні інтереси розходяться з інтересами комуністичної партії, тоталітарної держави.

4. Початок формування багатопартійності в Україні

Швидкий перебіг політичних процесів неминуче ставив питання про партійної посади В. Щербицького, котрий масовою свідомістю сприймався як символ антиперебудівних сил, як «стовп застою» в Україні.

28 вересня 1989 р. в Києві відбулася давно очікувана подія: на Пленумі ЦК КПУ, який проходив за участю М. Горбачова, «У зв’язку з виходом на пенсію» було звільнено від обов’язків першого секретаря і члена політбюро ЦК КП України В. Щербицького. Таємним голосуванням першим секретарем ЦК республіки обрано В. Івашка.

Новий лідер комуністів України не зміг стати авторитетним, сміливим, масштабним керівником. За темпами перетворень Україна продовжувала відставати від інших союзних республік.

Усунення В. Щербицького відбулося в ситуації, коли в керівництві зміцнювалося переконання, що без поступового демонтажу тоталітарної системи, яка була «запрограмована» на збереження старих виробничих відносин і політичних структур, перебудова приречена на провал. В КПРС, і особливо поза нею, посилювалось переконання, що лише в умовах політичного плюралізму і багатопартійності можна створити реальну противагу закостенілим державним і компартійним структурам.

Класифікація новостворених партій

Після вересневого Пленуму ЦК КП України (1989 р.) і увільнення від обов’язків першого секретаря ЦК В. Щербицького прискорилося формування в республіці багатопартійної системи. За короткий час з’явилися різні, а почасти і протилежні за своїми ідеологічними засадами і програмними цілями партії, організації і рухи: від таких, що мали на меті докорінне, радикальне перетворення економічних відносин, суспільного життя та вихід України зі складу Радянського Союзу, до орієнтованих на часткове оновлення або на повну консервацію існуючого стану суспільства. Залежно від ставлення до суспільно-економічної системи наявні партії та організації поділялися на праві, центристські і ліві. Що ж стосується їхнього ставлення до іншого важливого питання життя – державного статусу України, то за цим критерієм партії слід поділити на самостійницькі (обстоювали ідею повно самостійності України), конфедералістичні (виступали за державний суверенітет України і укладення воєнно-політичного союзу з державами, які виникнуть після розпаду СРСР), федералістичні (декларували прагнення бачити Україну у складі «оновленої» радянської федерації). Ця класифікація досить умовна, бо процес еволюції партій проходив досить швидкими темпами. Деякі з них навіть припинили існування, так і не розпочавши своєї діяльності. Окремі ж стали насправді впливовим чинником суспільного життя.

Праві партії

Першими, не чекаючи офіційного дозволу властей України, начали формуватися праві, націонал-радикальні партії. У жовтні 1989 р. у Львові відбувся установчий з’їзд Української національної партії (УНП). На другому надзвичайному зборі УНП, що проходив у квітні 1990 р. і мав затвердити стратегію і тактику та обрати керівництво, організація партії завершилася. Своєю метою УНП оголосила «відновлення УНР, проголошено Центральною радою в січні 1918 р., у її етнографічних кордонах». Уряд УРСР партія не визнавала і вважала «УРСР не республікою, а колоніальною адміністрацією в Україні».

21–22 квітня 1990 р. у Львові на з’їзді Українського християнсько-демократичного фронту була утворена Українська християнсько-демократична партія (УХДП). Метою своєї діяльності партія проголосила побудову вільної, самостійної, християнської України». У статуті УХДП говорилося, що методи діяльності УХДП є ненасильницькими, узгоджуються з християнськими принципами і базуються на засадах взаємодії парламентської демократії та громадської ініціативи. Свою соціальну базу УХДП шукала серед прокатолицько налаштованого населення Західної України. Чисельність партії на момент організації становила близько двох тисяч чоловік. Лідер партії, Василь Січко, народився у Магадані в сім’ї репресованих українців, відбув б років ув’язнення за участь у правозахисному русі в Західній Україні.

Подібні позиції займало також об’єднання «державна самостійність України» (ДСУ), утворене у квітні 1990 р. Очолив його відомий правозахисник багаторічний політв’язень, юрист зі Львова Іван Кандиба. Членів ОУН-УПА об’єднання оголосило героями визвольної боротьби за волю і долю України, а компартію України – злочинною організацією.

До цієї групи партій примикала також і Українська народно-демократична партія (УНДП), утворена на установчому з’їзді в Києві 16–17 червня 1990 р. Вона виникла на основі Української народно-демократичної ліги, що діяла в Україні з середини 1989 р. На відміну від УНП, УХДП, ДСУ, діяльність яких обмежувалася західноукраїнськими землями, УНДП прагнула перетворитися у всеукраїнську партію. У програмних установках передбачалося досягнення незалежності України.

УНП, УНДП, деякі інші партії та організації, в тому числі Спілка незалежно української молоді (націоналістична фракція), Комітет захисту УГКЦ, незалежна профспілка «Єдність» – всього майже 20 політичних формувань національно-радикального напрямку – 1 липня 1990 р. утворили Українську міжпартійну асамблею (УМА). Об’єднання проголосило своїм завданням створення альтернативних державним структур: комітетів громадян на місцях і Національного конгресу як верховного органу влади. Скликанню Національного конгресу мала передувати кампанія реєстрації громадян УНР на основі закону про громадянство УНР, прийнятого в 1918 р. УМА оголосила, що визнає повноваження тільки тих рад, що «заявляють про свою готовність визнати над собою зверхність Національного конгресу». У політичній заяві першої сесії Міжпартійної асамблеї наголошувалося на необхідності утворення «Національних Збройних сил, Нацюнальної Служби Безпеки та Національної Поліції». На другій сесії УМА, що відбулася в жовтні 1990 р., асамблея оголосила себе найрадикальнішою національною опозицією радянській владі.

Національно-центристські партії

Національно-радикальні партії в перші місяці своєї діяльності не мали помітного впливу на населення і були нечисленними. Значно більше прихильників було у центристської партії, на правому фланзі яких перебувала Українська республіканська партія (УРП), утворена на базі УГС на з’їзді спілки у квітні 199О р. На час з’їзду партія нараховувала 2300 членів – більше, ніж будь-яка з новоутворених. Очолив її Левко Лук’яненко, юрист, котрий відбув 26 років ув’язнення. Свої осередки УРП утворила в усіх областях України. За мету вона ставила завдання побудови «Укранської незалежної Соборної держави». Союзний договір, згідно з яким Українська РСР 1922 р. увійшла до СРСР, УРП оголосила недійсним, оскільки, як вона вважала, він був підписаний незаконним урядом. Комуністичну ідеологію і практику партія засудила як антигуманну.

У середині травня відбулося нове засідання оргкомітету зі створення ДемПУ, яке прийняло Маніфест партії. У Маніфесті говорилося, що партія «закономірно прилягає до світового соціал-демократичного руху, продовжує традиції української соціал-демократії». Однак у наступних документах ДемІІУ мова про соціал-демократію вже не йде. Партія, прагнучи закріпитися серед центристських об’єднань, орієнтується більшою мірою на ліберальні, ніж на соціал-демократичні цінності. Як і інші центристські партії, ДемПУ виступила за державну незалежність України. Установчий з’їзд ДемПУ відбувся в середині грудня 1990 р., головою партії було обрано Ю. Бадзъо.

У червні 1990 р. на установчому з’їзді в Києві утворюється Українська селянська демократична партія (УСДП), яка в Декларації основних принципів оголосила себе передусім «партією фермерською». УСДІІ виступала за «незалежну самостійну Українську народну державу», економіка якої має будуватися на ринкових принципах і різноманітності форм власності. При цьому партія заявляла, що «з усіх видів власності – приватна найважливіша, бо була, є і буде рушійною силою будь-якого суспільства». УСДП – єдина з центристських партій, що взяла участь у роботі Укранської міжпартійної асамблеї (УМА). Лідером парті став письменник С. Плачинда.

Українська соціал-демократія

В умовах формування політичного плюралізму до активного громадського життя пробудилися й ті прошарки українського суспільства, які орієнтувалися на соціально-демократичні цінності. Наприкінці травня 1990 р. у Києві пройшов установчий з’їзд представників 25 соціал-демократичних партій: Соціал-демократичної партії України (СДПУ) і Об’єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ).

Термін «об’єднана» підкреслював, що партія прагне поєднати традиції як західноукраїнської, так і східноукраїнської соціал-демократії, що в основу її організаційної структури буде покладено федеративний принцип.

Члени Соціал-демократичної партії (СДПУ) заявили, що «не приймають традиційну соціалістичну ідею перестрою суспільства», рішуче відкидають термін «демократичний соціалізм». На їх погляд, «основоположною тенденцією сучасного соціал-демократичного руху є переосмислення традиційних гуманних цінностей у контексті нових тенденцій у світовій цивілізації, пов’язаних з переходом від «індустріального до комп’ютерно-інформаційного суспільства».

Екологічні об’єднання

Своєрідне місце у політичному житті України зайняла створена в кінці вересня 1990 р. Партія зелених України (ПЗУ). Оформлення партії не стало на заваді діяльності масової екологічної організації «Зелений світ», початок існування якої було покладено на з’їзді у Києві 28–29 жовтня 1989 р. Організаторами ПЗУ виступили відомі в республіці народні депутати СРСР Ю. Щербак і Л. Сандуляк. Зелені ставили за мету створення «екологічного солідарного суспільства», в якому інтереси людини, кожної соціальної та професійної групи громадян і кожної нації «гармонійно поєднувалися б з вищими біосферними законами природи». ПЗУ вважала, що «ні комуністична ідеологія, ні капіталізм не прийнятні для загалу». Необхідно шукати третій шлях, де замість протиставлення різних соціальних і національних угруповань пануватиме «принцип консолідації всього суспільства у справі захисту екологічних, політичних і духовних прав людини…». Зелені відкидають «насильство як метод досягнення поставлених цілей». В економічному житті ПЗУ вимагає законодавчого забезпечення рівноправності всіх форм власності, а в національно-державному – досягнення реальної державної незалежності України як повноправного члена ООН.

Посилення руху за закриття Чорнобильської АЕС в другій половині 90‑х років в Україні і країнах Європейського співтовариства активізувало в цьому напрямку і рух зелених.

Розклад компартії України. Демплатформа

Партійно-політична диференціація суспільства негативно позначилася на становищі компартії України. У 1990–1991 рр. її покинули сотні тисяч членів. Однак і після цього в складі залишалося понад З млн чол. Але тієї монолітної єдності, яка була властива КП України раніше і яка підтримувалася жорстким придушенням будь-якого інакомислення в партії і в суспільстві, у кінці 80‑х років уже не було. У січні 1990 р- в КПРС з’явилася група реформаторів, що оформилася в демократичну платформу. Головною своєю метою вона оголосила перетворення КПРС на партію парламентського типу. На загальносоюзній конференції Демократичної платформи в КПРС, що відбулася в середині червня 1990 р. більшістю голосів прийнято рішення: на ХХУІІІ з’їзді КПРС поставити ряд вимог, головними з яких були відмова від монополії однієї ідеології в партії, від комунізму як мети КПРС, право на створення фракцій. У руслі цих вимог відбувалося утворення Демплатформи в КП України. Реформаторам вдалося провести своїх делегатів на ХХУІІІ з’їзд компартії України, де вони сформулювали свої вимоги: дозволити організаційне об’єднання за платформами, здійснити деполітизацію органів КДБ, МВС, військових і управлінських державних установ. Крім того, демплатформа в КПУ виступила за реорганізацію КПРС, перетворення її в союз компартій республік. Оскільки ці вимоги були відкинуті, координаційна рада Демплатформи вирішила вийти з КПУ і утворити нову партію. Установчий з’їзд ціє партії – вона одержала назву Партія демократичного відродження України (ПДВУ) – відбувся в Києві 1–2 грудня 1990 р. У прийнятій на з’їзді Декларації ПДВУ характеризується як партія «ліводемократичної орієнтації». У питаннях національно-державного будівництва вона стояла на конфедеративних позиціях. Співголовами ПДВУ обрано В. Гриньова, О.Ємця, В. Філенка, М. Поповича, В. Хмелька, С. Лилика, О. Базилюка. Частина членів Демплатформи залишилася в КПРС, не наважуючись на повний розрив з нею або ж сподіваючись демократизувати її з середини.

Незважаючи на велику кількість політичних партій, які виникли в 1990 ‑ на початку 1991 рр., реального політичного плюралізму в республіці на той час не було. Багатопартійна система мала значною мірою декларативний характер. Жодна політична партія не мала такого впливу і можливостей, як правляча КП України. під контролем якої залишалися правоохоронні органи, КДБ, армія, господарський і державний апарат, механізм економіки.

Вибори до Верховної Ради УРСР 1990 року

Формування нової партійно-політичної структури в Україні припало на час підготовки виборів до Верховної Ради УРСР і початок й діяльності.

У серпні 1989 р. в пресі опубліковано проекти Закону Української РСР про зміни і доповнення до Конституції Української РСР про вибори народних депутатів Української РСР і Закону Української РСР про вибори народних депутатів до місцевих рад народних депутатів Української РСР. Ці проекти були розкритиковані новими партіями і організаціями, які цілком слушно вважали, що вони зорієнтовані на захист інтересів компартії України. У середині вересня було опубліковано альтернативний проект групи народних депутатів СРСР від України. Врешті-решт, сесія Верховної Ради в жовтні 1989 р. прийняла закони УРСР про вибори народних депутатів УРСР і депутатів місцевих рад народних депутатів УРСР, які містили деякі важливі положення альтернативних проектів. Враховуючи досвід роботи союзних структур, Закон не передбачав скликання з’їзду народних депутатів України. Вищим законодавчим органом УРСР оголошувалася Верховна Рада, яка обиралася в кількості 450 депутатів строком на 5 років.

У березні 1990 р. після напруженої передвиборної кампанії відбулися два тури виборів до Верховної і місцевих рад народних депутатів УРСР. Опозиційні консервативним колам апарату сили – Рух, УГС, «Меморіал», Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка, асоціація «Зелений світ» і багато інших організацій для координації дій на виборах утворили Демократичний блок. Декларація блоку містила такі вимоги: реальний політичний і економічний суверенітет України; політичний плюралізм, багатопартійна система, скасування ст. б Конституції УРСР, що забезпечувала привілейоване становище КПУ як складової КПРС; створення економічної системи України на засадах різноманітності і рівноправності усіх форм власності; прийняття нової Конституції України; національне відродження українського народу, вільний розвиток культури і мов національних меншин України; реальна свобода віросповідання, легалізація Української греко-католицької церкви та Української автокефальної православної церкви.

Розстановка політичних сил у Верховній Раді. Переважну більшість депутатських місць у Верховній Раді УРСР здобули представники компартії України. Головою Верховної Ради Української РСР після напруженої боротьби було обрано першого секретаря ЦК КПУ В. Івашка, який через деякий час залишив найвищий партійний пост. Новим керівником комуністів республіки став С. Гуренко. Він був першим в історій Комуністичної партії України лідером, якого було обрано на цю посаду безпосередньо на з’їзді, Станіслав Гуренко народився 1936 р. в Донецькій області. По закінченні Київського політехнічного інституту 1958 р. розпочав трудову діяльність на Донецькому машинобудівному заводі, де пройшов шлях від інженера-технолога до директора заводу. В 1980–1987 рр. – заступник Голови Ради Міністрів УРСР. 3 1987 р. – на партійній роботі: секретар ЦК КП України.

Преса, радіо, телебачення перебували фактично під повним контролем КПУ, та все ж представникам Демблоку вдалося завоювати майже третину місць у Верховній Раді УРСР. б червня, через три тижні після початку роботи першої сесії Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання. Демократичний блок народних депутатів виступив з декларацією про перехід до конструктивної опозиції, політично оформленої як Народна Рада. Опозиційні сили в парламенті очолив академік І. Юхковський. Його заступниками стали Л. Лук’яненко, Д. Павличко, О. Смецъ, В. Філенко. Найбільшою серед опозиційних політичних партій, представлених у Верховній Раді УР СР, стала Партія демократичного Відродження України, яка разом із співчуваючими налічувала майже 40 депутатів. Заступник Голови Верховної Ради України В. Гриньов був співголовою ПДВУ. Другий із шести співголів (О.Ємець) очолив одну з постійних комісій Верховної Ради. Фракція Демократичної партії України об’єднувала 25 депутатів. Лідером було обрано Дмитра Павличка. Фракція Українсько-республіканської партії у Верховній Раді УРСР нараховувала 12 депутатів.

Хоча у Верховній Раді депутатів-комуністів була більшість – 239 чол., вони виявились нездатними повною мірою володіти ситуацією.

Опозиційним силам вдалося провести своїх представників і до місцевих рад, а у трьох західних областях України – Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській – націонал-демократи завоювали більшість. Місцеві організації компартії України опинилися в цих областях у незвичній для себе ролі опозиційних. Над багатьма містами і селами України замайоріли блакитно-жовті національні прапори.

Висновок

1985–1990 рр. були останнім існуванням СРСР.

Цей період відкрився приходом до влади в СРСР М. Горбачова, з ініціативи якого почалася перебудова, що офіційною партійною пропагандою зображувалося як оновлення, модернізація всіх сфер життя, «очищення» соціалізму від негативних нашарувань минулого, надання йому нового «дихання» і гуманного, демократичного характеру. За своєю суттю перебудова була спробою партійно-державної верхівки СРСР вивести країну з гострої кризи, що охопила всі сфери суспільства і набула всеохоплюючого, системного характеру.

Деякий час вище радянське керівництво в Москві, а особливо його представники в Україні не усвідомлювали ні глибини цієї кризи, ні її розмаху. Свідченням цього була цілком утопічна, нічим не обґрунтована політика «прискорення», яка передбачала без суттєвих змін у системі виробничих відносин. У керівництві країною зростало побоювання, що в СРСР назріває стихійний соціальний вибух з непередбаченими наслідками.

Але досить швидко стала цілком очевидною неспроможність політики «прискорення». Замість очікуваного наростання темпів економічного розвитку тривало неминуче їх зниження. Замість ослаблення продовольчої, житлової і товарної криз відбулося їх подальше загострення. Врешті-решт, у 1990 р. вперше за багато років почалося скорочення обсягів суспільного виробництва. Таким чином, усі спроби перебудови системи управління економікою, введення різних моделей госпрозрахунку, як і зрештою прийняті Верховною Радою СРСР у 1990 р. заходи, виявились абсолютно безплідними.

Загострення економічної кризи пришвидшувало реформи в політичній системі. Існуючі державні інститути були вже неспроможні уберегти країну від занепаду. Ця істина оволоділа свідомістю ініціаторів перебудови й підштовхувала їх до пошуків виходу, який вбачався в демократизації суспільного життя, відмові так званої керівної ролі КПРС у суспільстві.

Використана література

1.   Турченко Ф.Г., Панченко П.П., Тимченко С.М. П89 Новітня історія України (1945–1998 рр.): Підручник для 11‑го кл. серед. Шк. – К.: Ґенеза, 2000. – 304 с.

2.   Орес Субтельний Україна: історія, вид. третє, пер. і доп. – К.: Либідь, 1993. – 710 с.

3.   Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К.: Україна, 1996. – 463 с.

4.   Кульчицький С.В., Коваль М.В., Курносов Ю.О. Історія України. Част. 1–2. Для 10-го і 11-го кл. середньої школи. – К., 1994. Те ж рос. Мовою. ‑ К., 1995.

5.   Крип’якевич. І. Огляд історії України. Посібник.-К., 1995.

6.   Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. – К., 1994.

7.   Терещенко Ю.І., Курило В.М. Історія України. Навч. посібник.-Кн. 1.-К., 1995.

8.   Дрібниця В.О. Історія Українни ХХ-ХХІ ст. Посібник для випускників шкіл, ліцеїв та гімназій, абітурієнтів вищих навчальних закладів. – К.: Дієз-продукт, 2006–128 с.

9.   Мунчаев Ш.М., Устинов В.М. Политическая история России. – М: Норма – Инфра, 2002.

10.    Перестройка и современный мир / Отв. ред. Тимофеев Т.Т. – М: Международные отношения, 1989.

11.      Боффа Дж. История Советского Союза. – М: Международные отношения, 1994.