Дипломная работа: Окупація німцями Чернігівщини

Дипломная работа: Окупація німцями Чернігівщини

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Розчленування території Чернігівщини

1.1 Окупація німцями Чернігівщини

1.2 Установка нацистського «нового режиму»

Розділ ІІ. Окупація Чернігівщини

2.1 Життя та побут населення на окупованих територіях

2.2 Звірства і злочини німецько-фашистських загарбників на Чернігівщині

2.3 Партизанський рух на Чернігівщині

Висновки

Список використаної літератури

Додаток

Вступ

У період Другої Світової війни, у ході літнього настання німецьких військ 1941 року, Чернігів став ключовим пунктом на шляху їхнього просування на Москву, в обхід Брянських лісів. Стратегічне значення Чернігова розуміло і радянське командування, що влаштувало тут сильні рубежі оборони. Першим нальотам німецької авіації місто піддалося вже наприкінці червня сорок першого. Бомбування нанесли Чернігову великі руйнування.

Німецька окупація Чернігова тривала з 9 вересня 1941 по 21 вересня 1943 року. У місті було створено три концентраційних табори, усього за роки війни німці знищили в місті більш 52 тисяч місцевих жителів і радянського військовополонених. Сьогодні про це нагадують пам'ятники, установлені на місцях масових страт. Лісиста місцевість Чернігівщини і сусідніх областей створювала сприятливі умови для ведення партизанської війни. Партизанський рух у краї одержало величезний розмах, у ньому брало участь більш 50 тисяч чоловік. У самому ж Чернігові під керівництвом радянської розвідки активно діяло антинімецьке підпілля, що координувало свої дії з партизанами. окупація німецький фашистський чернігівщина

Суть окупаційного режиму полягала в тому, щоб жорстокістю і терором залякати людей, зламати їх опір і перетворити на покірних рабів. Військово-поліцейський апарат проводив організоване пограбування населення, створював нестерпні умови, прирікав на голодну погибель. Загальні риси нацистського «нового порядку»: ліквідація суверенітету або державності завойованих держав (територій); економічне пограбування і використання всіх ресурсів в інтересах ІІІ рейху; расова дискримінація, геноцид, антисемізм, терор, репресії, масові вбивства невинних людей.

Актуальність теми дослідження полягає в її синтезуючому характері. Незважаючи на появу в останні роки окремих наукових праць, на сьогоднішній день не існує дослідження, в якому б максимально був би обраний та узагальнений історикографічний матеріал стосовно окресленої проблеми.

Об'єкт дослідження – окупація Чернігівщини в часи Великої Вітчизняної війни.

Мета дослідження - на основі аналізу джерельної бази осмислити історичні факти та виявити характерні особливості окупації Чернігівщини.

З означеної мети випливають і певні завдання, які торкаються з'ясування специфічних особливостей окупації на Чернігівщині, а саме:

ü  встановити хронологічну послідовність подій періоду, співвідносити історичні події з відповідною епохою.

ü  описувати мобілізаційні заходи, процес окупації Чернігівщини, перебіг найважливіших військових подій 1941 –1943 рр.

ü  характеризувати нацистський «новий порядок», діяльність радянських партизан та українського визвольного руху.

ü  визначати основні результати та наслідки війни для Чернігівщини і України в цілому та українського народу, внесок українського народу у перемогу над Німеччиною та її союзниками.

Хронологічні рамки дослідження 1941–1943 рр.

Відповідно логіки викладення матеріалу, якої потребує розкриття обраної теми, робота структурована наступним чином: Вступ, два основних розділи (кожний з яких, відповідно, має декілька підрозділів), висновки, список використаної літератури. Обсяг дипломної роботи - 56 сторінок. Список використаної літератури включає 45 джерел.

Розділ І. Розчленування території Чернігівщини

1.1. Окупація німцями Чернігівщини

Перший наліт ворожої авіації на Чернігів відбувся 27 червня 1941 року. У погожий сонячний полудень німецький бомбардувальник «Юнкерс-87» з'явився в небі над залізничною станцією й вивалив зі свого чрева смертельний вантаж - бомби, які з наростаючим свистом, що переходить у пронизливий вий, полетіли на землю, несучи із собою смерть.

Там, на пристанційній території, після вибухів бомб щось зайнялося, і високо в небо здійнявся чорний стовп диму. Пізніше розповідали, що не обійшлося без убитих і поранених. У цистерну з пальним, що стояло на шляхах поруч із ешелоном, у якому везли поранених із фронту, потрапила бомба, від вибуху цистерни зайнялися вагони з пораненими. Частина з них загинула.

Характерним для перших днів війни був інтерес городян до того, що відбулося там, де впали бомби. Люди збігалися до місця події, щоб подивитися воронки бомб, зібрати осколки, своїми очами побачити руйнування. Начальство теж, проявляючи цікавість, котило в тім же напрямку у фаетонах і на пролітках (легкових машин тоді було мало, та й ті мобілізували для потреб армії).

Трохи пізніше, уже з початку липня, подібні події викликали протилежні дії. При наближенні німецьких літаків, коли служба протиповітряної оборони сповіщала про це населення фабричними гудками й виттям сирен, усі поспішали в укриття - бомбосховища й «щілини». І не тому, щоб не загинути від вибухів бомб, які все частіше й частіше падали в різних частинах міста, а з побоювання постраждати від осколків зенітних снарядів, дощем сипавшихся з неба. Ці важкі шматочки металу із рваними краями набирали при падінні з великої висоти таку силу, що пробивали наскрізь залізні дахи будинків і начисто зрізали гілки дерев у садах і парках міста, і не було спасіння тому, хто попадав під цей «залізний дощ».

На той час кілька зенітних батарей уже встановили на західній і південній окраїнах Чернігова для охорони залізничного вузла, залізничного й автобусного мостів через Десну.

Тим часом лінія фронту, судячи зі зведень Совінформбюро, неухильно наближалася до Чернігова. У них стали згадувати про жорстокі бої не тільки на Житомирському, але й на Київському й Гомельському напрямках.

Через місто на захід до Дніпра проходили в пішому ході колони червоноармійців у ще чистенькому обмундируванні, з новенькими гвинтівками. На плечах несли кулемети. Артилерію везли слідом за колонами на кінній тязі.

У протилежному напрямку із заходу на схід ішли юрбами і їхали обозами біженці із Західної України, Житомирщини, Білорусії. Їх втомлені, похмурі особи несли на собі печатку горя й страждань, ще не бачених чернігівцями.

Брели через місто велика рогата худоба, вівці й навіть череда свиней, яку підганяли жінки-колгоспниці й підлітки. Все це збіговисько, що мукає, що бекає й хрюкає, тяглося, не поспішаючи, до автодорожнього моста через Десну, перекриваючи іноді повністю рух по вулиці Толстого - основної магістралі, - через місто, із заходу до Київського шосе й далі до переправи. Хмари дрібного сухого пилу, збитої на дорогах масами людей і тваринами, висіли в повітрі з раннього ранку й до пізнього вечора.

Населення стало зазнавати труднощів із продовольством. Деякі заповзятливі люди вистачали з магазинів про запас усе, що можна, створюючи паніку. Сурові міри покарання, введені повсюдно проти тих, хто дезорганізовував торгівлю, сталі застосовуватися й у Чернігові.

У місті росли й ширилися різноманітні слухи, які поширювалися зі швидкістю блискавки. Їх сіяла німецькі агентури й притаівшієся вороги Радянської влади. Ціль слухів - вселити страх у душі людей, вселити думці про те, що гітлерівська армія непереможна й крах Червоної Армії неминучий, підірвати оборонні заходи й т.д.

Труднощі військового побуту для мирного населення зростали: все довше і довше ставали черги за хлібом, зникли із продажу цукор, м'ясопродукти й багато чого іншого.

Рятували положення овочі. У кожного городянина в ті часи був город - якщо не біля будинку, то за містом, на Кордовському лугу, на лугах біля Святого гаю (Лесковцька заплава) і в інших місцях на околицях Чернігова.

Крім цього багато жителів містили домашню живність - свиней, кіз і навіть корів, не говорячи вже про кроликів, курей, уток, так що голод в обласному центрі ще не відчувався.

Чернігів з кожним днем ставав все менш людним. Одні чернігівці, а їх були тисячі, пішли будувати протитанкові рови й дзоти на лінії майбутньої оборони міста, інші поступово евакуювалися на схід різними шляхами - залізницею по Ніжинської гілці й на пароплавах нагору по Десні до Новгород-Сіверського. Евакуація проходила під ударами гітлерівської авіації, що панувала в повітрі, обстрілювало й бомбила всіх підряд і військових, і біженців, і пересувні госпіталі під знаком Червоного Хреста.

У самому Чернігові розгорнули кілька госпіталів. Під них, як правило, відводили будинки шкіл. Наприклад, великий госпіталь, у якому лікували не тільки радянських військовослужбовців, але й поранених німецьких військовополонених, відкрили на базі школи № 2 ім. Войкова, на вулиці Пролетарській.

Незважаючи на невдачі нашої армії на фронті, про які дуже обережно повідомлялося у зведеннях Совінформбюро, життя міста аж до кінця серпня 1941 року протікала організовано, у твердих рамках воєнного стану.

Не підлягаючі мобілізації в силу різних причин чоловіки й жінки вступали в ряди народного ополчення. Усього в місті в ополчення вступило 2059 чоловік, у т.ч. 708 жінок.

Розгорнулася масова підготовка населення по протиповітряній обороні, розрахована на 15-годинну програму (з них 13 годин практичних занять). Вона включала вивчення методів гасіння запальних бомб при їх влученні в житлові й інші будови, користування протигазом, надання першої медичної допомоги потерпілим від отруйних речовин й ін. Це навчання проводилося працівниками Осоавіахіма, громадською організацією, подібною до ДОСААФ. Заняття проходили на пустирях або в скверах. На Лесковіці, наприклад, вони проводилися на базарчику по вул. Луговій (біля дерев'яного одноповерхового будинку, що використалися для молодших класів школи № 4 (тепер тут розміщається дитяча туристична станція).

По спогадах колишнього секретаря Чернігівського горкому КП(б)У Левоненко В. М. підготовка партійного підпілля для боротьби з німецько-фашистськими загарбниками у випадку окупації противником Чернігова почалася з того, що це питання було обговорено на засіданні міського партійного активу наприкінці червня 1941 року за участю секретарів партійних організацій, керівників підприємств, установ й іншого активу. Підбором людей для боротьби в тилу ворога в обласному центрі залишалися як окремі підпільники, так і групи по 5-7 чоловік займався Левоненко разом із секретарями горкому Красильниковим і Климчуком. Усього залишалося 7 груп і біля десяти підпільників-одинаків.

Групи були створені на залізничній станції Чернігів, електростанції, вузлі зв'язку й на інших підприємствах. Для зв'язку між ними й з партизанами підібрали в різних частинах міста явочні квартири.

Заклали для потреб підпілля дві таємні бази. Одна була влаштована за залізничним полотном недалеко від вокзалу, куди Левоненко разом зі членом підпільного горкому КП(б)В, машиністом залізничного депо Соловйовим А. С. і шофером горкому заклали тол, детонатори, гранати, карабіни, нагани, патрони, а також продукти - сало, сухарі.

Другу базу із продуктами заклали в лісі біля приміського села Забаровки Левоненко В.М., голова міськвиконкому Брон І.Я. і горкомовський шофер.

Одночасно в Чернігові з 27 липня 1941 року початку почала працювати спецшкола по підготовці командирів партизанських загонів й інструкторів, організована ЦК КП(б)У. Розміщалася вона на Подусівці. Пропускна здатність школи 150-200 чоловік при програмі навчання 3 дні, після, чого курсантів озброювали й перекидали на територію, зайняту противником. Природно за такий короткий строк якісну підготовку майбутніх партизанів забезпечити було важко.

У ті хвилини молоді хлопці-розвідники посивіли й постаріли душею на багато років. Вони навіч побачили «новий порядок», що почали встановлювати на захоплених територіях гітлерівці і їхні пособники.

Після повернення з тилу ворога розвідники доповіли про все побачене в штабі 5-й армії, що розташовувалася тоді в м. Овруч. Їх прийняв командуючий армією генерал М. І. Потапов.

Вислухавши розповідь про розправу гітлерівців над мирними беззахисними людьми, генерал наказав зробити операцію відплати. І знову пішли у ворожий тил розвідники загону ДД-8, але тепер уже на чолі спеціального підрозділу, оснащеного автоматичною зброєю й гранатами.

Німецьким літакам, які налітали на місто в нічний час, подавали світлові сигнали шпигуни, наводячи бомбовози на важливі військові об'єкти. Виловлювати ворожі агентури органам НКВД помогало місцеве населення.

Від мостів через Десну, які й денний час неодноразово намагалися бомбити «Юнкерси», відганяли ворога як зенітні батареї, так і винищувачі «І-16» й «Чайки», що базувалися на аеродромі біля с. Количевка.

Фатальним для Чернігова став літній день 23 серпня. Почався як звичайно й, здавалося, ніщо не передвіщало тих трагічних подій, які розгорнулися через кілька годин. Як звичайно, тяглися через місто до автодорожнього моста через Десну численні обози біженців, зрідка проходили по вулицях машини з військовими, на пристанційних шляхах шло завантаження вагонів різним майном для евакуації на схід. Багато підприємств й установи вже звертали свою роботу через наближення фронту. Однак ще багато жителів міста було зайнято на збиранні врожаю в прилеглих селах.

В 18 годин дня з боку Гомеля з'явилися 9 німецьких бомбардувальників. Вони летіли трійками на невеликій висоті й коли досягли центра міста, почувся якийсь незрозумілий шурхіт. Через кілька секунд град запальних термітних бомб обрушився на мирні квартали Чернігова в його центральній частині. Спалахнули численні вогнища пожеж.

Спроби жителів гасити запальнички були перервані наступною хвилею ворожих літаків, які висипали на місто вантаж осколкових і фугасних бомб різного калібру.

З короткими перервами хвиля за хвилею атакували Чернігів німецькі бомбардувальники, і море вогню охопило територію міста від вулиці Комсомольської до річки Стрижень в одну сторону, і від вулиці Старокиївської до Вала - в іншу.

На окраїнах, де були одноповерхові будинки в оточенні садів і городів, запальнички рідко попадали в будови й великий збиток не принесли.

Моторошне видовище являла собою варта на невеликому пагорбі при в'їзді в Чернігів по Київському шосе п’ятиглава Єкатерининська церква - пам'ятник архітектури XVIII століття, кожна глава якої горіла, як гігантська свіча. П'ять вогненних стовпів стали над нею.

У передвоєнні роки церква перетворили в сховище архіву. Бомби, пробивши залізний дах храму, запалили стелажі з папером, стекла вікон повилітали від вибухів - сильна тяга гарячого повітря викидала через прогорілі куполи палаючі аркуші документів угору на сотні метрів. Вони розліталися по лугах на берегах Десни й там догоряли в траві й кущах.

Величезну багряну заграву, що встала над Черніговом, бачили в Ріпках, Березном, Куликівці й інших населених пунктах, що перебувають від Чернігова на відстані десятків кілометрів.

Масовані нальоти німецької авіації тривали до 25 серпня, тобто троє доби підряд ішло систематичне навмисне знищення одного з найдавніших міст країни з його унікальними пам'ятниками старовини, історії й культури.

У наступні дні, аж до вступу німецьких військ у Чернігів 9 вересня, місто продовжували теж бомбити, хоча й не так запекло, як у попередні дні. Налітали окремі літаки.

Червоноармійці, що відступали через Чернігів, були вражені картиною зруйнованого міста, трагедії його жителів. Наприкінці серпня практично всі жителі покинули місто, розбрелися по околишніх селах, багато хто пішов на схід. По вулицях Чернігова серед паруючих руїн бродили одягнені хто в що горазд, або зовсім голі хворі психоневрологічного диспансеру, що залишилися без догляду. Вони наганяли жах на деяких, що залишилися у своїх будинках на окраїнах міста жителів.

Кинутий населенням напівзруйноване місто піддалося навалі мародерів, що нахлинули із ближніх до міста сел. У Чернігів вони йшли юрбами й злегку, тільки з порожніми мішками а руках. Назад тягли все, що попадало під руки. Грабували без зазору совісті й житло, і магазини, і склади. Не всі, звичайно, селяни зайнялися цією несправедливою справою, але ті, кого жадібність погнала за наживою в палаючий, що піддавався нальотам німецької авіації місто, наволокли у свої хати, клуні й комори гори різного добра.

Розігнати цю зграю не було кому. Місцева влада пішла за Десну. А голова міськвиконкому Брон І.Я встиг добігти до Харкова. Його заарештували й по вироку військового трибуналу розстріляли за боягузтво, за те, що кинув місто в такий тяжкий для нього годину.

Військовим у ту пору не дуже було до наведення порядку у всім цьому. Вони готувалися до оборони на ближніх підступах до Чернігова. Опір частин 5-й армії, що обороняла Чернігів, було завзятим, але ворог мав перевагу в живій силі й техніку.

1.2. Установка нацистського «нового режиму»

У самому місті боїв не було. 9 вересня 1941 року ковані чоботи солдатів вермахту застукали по брукових бруківках Чернігова. В історії древнього міста відкрилася нова сторінка, лиховісна по своєму змісту від першого до останнього рядка.

Орда завойовників у зеленій уніформі, ненажерлива, як сарана, заполонила місто. Автодорожній і залізничний мости були висаджені відступаючою Червоною Армією, і в Чернігові скопилася маса німецьких військ всіх пологів зброї, що очікує наведення переправи через Десну.

Солдати валандалися по дворах на окраїнах міста й виглядали, де й що можна потягнути. З усіх боків чулася: «Матка, яйки! Матка, млеко! Матка, клеб!»

Потроху в Чернігів стало повертатися населення, що покинуло місто під час бомбування, а також багато хто з тих, хто евакуювався, але змушений був повернутися, тому що наступавшіє зі сторони Новгород-Сіверського на Прилуки німецькі дивізії перерізували всі дороги на схід.

Не вірячи своїм очам, оглядали люди своє рідне місто, знівечений до невпізнанності численними руйнуваннями. Ця картина придушувала й гнітила кожного, тим більше, що багато із тих, хто повернулися знайшли замість рідного вогнища попелище. Чернігів став для них чужим. Слух різала іншомовна мова прибульців, що звучала музика губних гармошок на кожному кроці, на яких пілікали солдати.

Серед військ, що окупували Чернігів, заполонили своїми візками, мотоциклами, величезними вантажівками, пушками, танками всі вулиці й площа, були, звичайно, різні німці - нахабні й ввічливі, аматори поживиться й які не займалися грабежами. Але всіх їх відрізняло якусь зарозумілість стосовно місцевих жителів. На лиці кожного було вираження самовдоволеної переваги. А багато хто поводився в присутності людей так, начебто вони, ці аборигени, були не люди, а безсловесні тварини. Солдати могли відправляти свої природні потреби не тільки при дітях, але й при дорослих. Уявляючи себе представниками нордичної вищої раси, нацисти вважали слов'ян унтер-меншами, тобто недолюдинами, і поводилися відповідно до свого світогляду. Хвалена німецька культура залишилася в них за, у далекому фатерлянді. Тут фриці були просто завойовниками, як вони вважали, життєвого простору.

Незабаром військ у місті значно зменшилося. Фронтові частини в Чернігові довго не затрималися. Автодорожній дерев'яний міст через Десну був зруйнований тільки частково, і німці досить швидко його відновили руками радянських військовополонених.

Військова німецька комендатура, що з'явилася в місті (вона розмістилася у двоповерховому будинку дитячого саду на вул. Комсомольської - нині дитячий сад № 56) вжила негайних заходів до створення місцевої адміністрації - міської управи й української поліції.

Офіцер коротко оголосив через перекладача, що відтепер і навіки в Чернігові встановлюється німецька влада, всі жителі повинні безпрекословно виконувати її накази. Тим, хто насмілиться їх порушити - смерть.

Про призначення окупантами нового бургомістра чернігівці довідалися через кілька днів з вивішеного на заборах оголошення міської управи, під яким стояв підпис - Е. Азаров.

В оголошенні говорилося про негайну реєстрацію чоловічого населення віком від 18 до 45 років включно, всіх командирів і комісарів Червоної Армії) членів і кандидатів у члени ВКП(б), що були працівників НКВД і в'язниці, жителів міста - євреїв. Параграф 4 цього оголошення містив погрозу відповідальності за законами воєнного часу тих, хто спробує ухилитися від реєстрації.

Недоліку в оголошеннях і наказах управи й комендатури не було. Їх вивішували часто й, як правило, завжди згадувалося: за невиконання розпоряджень нових міських влада передбачалося найчастіше одне покарання - смерть.

Через кілька днів після захоплення Чернігова прибула в місто служба безпеки СД, польове гестапо й тільки що організована українська поліція почали полювання за залишеними для підпільної роботи радянськими патріотами.

Першими помічниками гітлерівців у виловлюванні підпільників, що бігли з полону бійців і командирів Червоної Армії й не встигли евакуюватися в силу різних причин партійних і радянських працівників стали українські націоналісти, що зуміли, і свій час піти в глибоке підпілля й замаскуватися під різними личинами. Не без подиву чернігівці довідалися, що начальником української комендатури, що влаштувалася в будинку на розі вулиць Куйбишева й Комсомольської, над яким розвівалися на холодному осінньому вітрі зловісно два прапори - жовто-блакитне українських націоналістів і гітлерівське - червоне, з білим колом і чорною свастикою в його центрі - став колишній співробітник НКВД С. Тураш. У свій час він звірствував при організації колгоспів у Козелецькому районі, потім приклав руку до репресій чесних людей в області в 1937-1938 рр.; а з появою «визволителів» України від більшовизму, як себе йменували окупанти, показав свою щиру особу.

У розпорядження місцевої адміністрації німці передали в'язницю. Начальником її поставили Носенко, що мав досвід у цій справі. До революції він був начальником в'язниці в Борзні. Склад наглядачів й охорону укомплектували за рахунок поліції.

Одночасно не можна не сказати, що багато хто був деморалізований перемогами німецької армії на фронті, пануванням ворожої авіації в повітрі, відступом наших військ на схід. На психіку давили численні колони радянських військовополонених, яких німці гнали через Чернігів після оточення й розгрому декількох армій Південно-західного фронту в районі Пирятина й Прилук. Там Червона Армія потерпіла одне з найважчих поразок за всю війну. В оточення потрапило біля півмільйона людей і величезна кількість військової техніки. При спробі прорватися з боєм до своїх загинули командуючий фронтом генерал-полковник Кірпонос і багато офіцерів його штабу.

Похнюпивши голови, брели по розбитим танками дорогам люди, які вмирали від голоду, холоду й хвороб, за колючим дротом фашистських концтаборів. Одним з таких таборів, де повільною смертю гинули полонені, був табір на Кругу. Сюди, на відкриту всім вітрам територію сенопункта, усього лише із двома навісами для зберігання сіна, зігнали тисячі червоноармійців. У літнім обмундируванні вони втримувалися там й у дощ, і в сніг, умирали на морозі.

Ті, що відставали від колон, при проходженні, конвоїри пристрілювали прямо на дорогах. І немає числа безіменним могилам російських солдатів на шляху від Прилук до Чернігова й далі. Без звістки зниклими значаться вони дотепер.

Гнітили людей численні й самі неймовірні чутки, які поширювали німці і їхні холуї. На кожному кроці була чутно: «Москва капут! Ленінград капут! Німецькі війська йдуть на Урал! Червона Армія розбита!».

Гітлерівці виявилися відмінними фахівцями на різного роду провокації, які їм особливо вдавалися в перші місяці окупації. Цьому сприяли успіхи німецької армії на фронтах і нездатність підпілля, які понесли в той період важкі втрати й остались без керівництва, протиставити геббелівській свою антифашистську пропаганду.

Про існування антифашистського підпілля в Чернігові окупаційні влади й городяни знали не тільки з факту появи листівок. Були й більше істотні ознаки. Так, у найперші дні захоплення міста, коли він ще був переповнений фронтовими частинами, пронісся слух, що при огляді в'язниці загинули при загадкових обставинах 4 німецьких офіцери.

Новий 1942-й рік чернігівці, а їх за станом на 30 грудня 1941 року налічувалося, згідно даним обліку горуправи, ледве більше 30 тисяч чоловік, зустріли в тужливому очікуванні: коли ж прийде кінець хазяйнуванню незваних прибульців й їхніх пособників усяких мастей, серед яких були не тільки українські націоналісти, але й колишні білогвардійці, просто кримінальники, а також ті, хто рятуючи свою шкіру, вислужувався перед новоявленими хазяями.

За своє старання зрадники одержували винагороду. Відповідно до оголошення, вивішеному на будинку міської управи (двоповерховий будинок на розі вул. Кирпоноса й проспекту Перемоги, де тепер розміщається міська санепідемстанція), за кожного виданого в руки окупаційної влади комуніста, партизана або єврея виплачувалася премія в розмірі 300 марок.

Надзвичайно сувора зима того року з небувалими морозами й рясними снігами збільшила тяжкі випробування, що випали на частку жителів Чернігова.

У місті не працювали продуктові магазини, водопровід, не було електрики, палива. Торгівля продовольством на базарі йшла з-під підлоги, тому що селянам заборонялося вивозити його на продаж у місто. Але оскільки селян обклали високими грошовими податками, вони змушені були продавати продукти городянам за гроші й в обмін на сірники, запальнички, сіль, гас, взуття й одяг - все те, що в селах дістати було неможливо.

Виходячи з обстановки, незважаючи на наказ управи, поліція й німці дивилися на торгівлю на базарі крізь пальці, хоча іноді й проводили операції по вилученню в селян всіх привезених у Чернігів продуктів. Найчастіше поліцаї віднімали продукти при в'їзді в місто з боку Михайло-Коцюбинського, Любеча, Гомеля й в інших місцях. Пограбованого селянина в таких випадках назад відразу не відпускали, щоб не попередив інших, їдучих на базар, а відправляли в місто.

Наклавши на узбіччя дороги гору мішків з картоплею, зерном, кошика з яйцями, вибудувавши рядами горщики з молоком, поліцаї, задоволені своїм видобутком, приблизно опівдні зустрічали вантажівку, у кузов якого зі сміхом і жартами складали все це добро.

Не менше задоволений був і німецький офіцер, що сидів звичайно поруч із шофером у кабіні автомашини. Напевно, і на його частку йшла частина награбованого. Це, мабуть, була одна з головних причин того, що, незважаючи на заборону, продукти в місто все-таки найчастіше пропускали.

Воду чернігівці брали на свої потреби з колодязів, а також з Десни й Стрижня. Палили, чим прийде: вишукували на руїнах незгорілі дошки й балки, розтаскували залишки заборів, пиляли фруктові й декоративні дерева на своїх садибах й у парках. Голод, холод і страх запанували в Чернігові.

Розділ ІІ. Окупація Чернігівщини

2.1 Життя та побут населення на окупованих територіях

Про політичну та економічну ситуацію в Україні станом на 20 жовтня 1941 року звітував пан Конраді з МЗС, який їздив на східний фронт через Берлін-Познань-Варшаву і далі через територію Західної України до Білої Церкви і знову з Польщі та в Берлін. Пан Конраді повідомляв, що на правому березі Дніпра жінки вручну зібрали 70% врожаю. Відсутні споживчі товари. Крім хліба, деяких овочів, не можна нічого купити. Покупці в основному німецькі солдати. Вони обмінюють два сірника на одне яйце. Лише у Немирові на імпровізованому базарі можна було купити птицю за такими цінами: 2 курчат по 1.50 марки, 1 курка для супу по 1.50 марки, одна качка по 2.1 марки, яйце по 2.5 пфеніги. У населення немає готівки, або є радянські гроші. Продавці їх не беруть. Користуються популярністю імперські кредитно-касові чеки. Навожу цей документ для порівняння з купівельною спроможністю населення в нашому краї. Так, у Чернігові з 31 грудня 1941 р. німцями було встановлено такі ціни: 10 яєць - 6 рейхсмарок, 1 кг картоплі - 0,50, 1 л молока - 3, 1 кг масла - 15, курка - 10, пара калош - 40, пара чобіт - 200 рейхсмарок.

За наказом Чернігівського міського старости Євгена Азарова від 11 вересня 1941 року одна германська марка дорівнювала десяти радянським рублям. Один германський пфеніг - десяти радянським копійкам. Простий робітник отримував 30 крб. в день. Добовий раціон на трьох членів сім'ї складав 62 крб. Польовий комендант Чернігова у заклику до населення застерігав: «Ціна на крам і добро всякого сорту, а також заробітки і платню, що були до 10.07.1941 р., не дозволено підвищувати, якщо німецькою владою не встановлено винятків або не призначено нові ціни та платню».

Виникла проблема забезпечення населення продовольством. Окупаційна влада вирішувала її згідно вказівок Германа Геринга, виголошених ним на нараді зі штабом зв'язку військово-господарського і матеріального відомства 16 вересня 1941 року: «Забезпечуватися продовольством в зайнятих областях мають тільки працюючі для наших потреб».

Було встановлено чотири категорії споживачів. Найвищою вважалася четверта, бо до неї входили працівники заводів, що випускали зброю, залізничники, шахтарі, робітники каменоломень. Третя категорія складалась з працюючих в інтересах Німеччини повний день. Друга - це дружини і діти до 14 років споживачів третьої і четвертої категорій. Першу категорію споживачів називали «нормальною», бо до неї належали ті, хто не потрапив до перших трьох категорій. Зарплатню на 50% більшу отримували фольксдойче у порівнянні з українцями. Зайвих їдоків, до яких віднесли євреїв та військовополонених, знищували. Продуктові картки видавалися незначній частині населення. Спостерігалась велика смертність від недоїдання. Зимою 1942-1943 рр. зафіксовані випадки людоїдства. Торгівля і обмін сільськогосподарськими продуктами з перших днів окупації і аж до закінчення оголошувалася незаконною. Як виняток, німецько-фашистські загарбники дозволяли торгівлю дрібними речами та деякими продуктами у спеціально відведених місцях та в суворо відведений час. Кожен, хто йшов на базар, мав представляти довідку, хоча не був впевнений, що його речі не конфіскують». В існуванні «чорного ринку» перш за все були зацікавлені самі окупанти.

Бомбардуваннями у Чернігові знищено водогін і каналізацію. Вода подавалася у певний час. Лазні зникли. Були встановлені високі податки за житлово-комунальні послуги. Чернігівська міська управа боролася із боржниками шляхом штрафів і позбавлення права користуватися електроенергією протягом місяця. При цьому враховувалася наявність електролічильника.

У перші дні окупації Чернігова за розпорядженням германського військового коменданта утворилося міське управління по вул. Комсомольській, 29. Обов'язки міського старости прийняв Євген Азаров. Його заступником було призначено В.С. Покровського, відповідальним секретарем - М.Л. Якимовича. До штату входили друкарка, завгосп, діловод житлового відділу, завідувачі хлібним бюро, транспортним відділом, відділами гужового транспорту, міського господарства, культури і освіти, будівельно-ремонтної контори, друкарні та кур'єр. Чернігівська міська управа встановила продовольчі норми, тримала під своїм контролем роботу промислових підприємств, майстерень, культурно-освітніх та шкільних закладів, займалась обстеженням квартир. У формі листів інформувала німецьку комендатуру, українську поліцію, установи та організації про боротьбу з партизанами. Міська управа здійснювала також пожежну охорону, водопостачання, продаж єврейських садиб, видачу посвідчень військовополоненим про їх звільнення з полону, працевлаштування, надавала матеріальну допомогу.

Міській управі підпорядковувалася Чернігівська міська лікарня. Тут щоденно велася реєстрація хворих, які отримували медичну допомогу за відповідну платню. За діяльністю лікарні наглядала лікувально-контрольна комісія. Адміністрація лікарні регулярно сплачувала борги за медикаменти. Функціонувала Чернігівська поліклініка №2, яка також підпорядковувалася міській управі. її ще називали робітничою поліклінікою. Медикаменти сюди надходили з лікарні, а та у свою чергу одержувала їх з аптечної бази, яку міська управа відкрила у 1942 році. У перші місяці окупації розпочала свою роботу санітарна станція, підпорядкована Чернігівській міській управі і Чернігівському районному відділу охорони здоров'я. Санінструктори обстежували підприємства, садиби, двори. Санстанція мала свій особистий рахунок.

А в обласній психіатричній лікарні 1 жовтня 1941 року розігралась трагедія. Німці вдерлися до головного лікаря О.В. Виноградського і наказали хворих підготувати до евакуації. Того дня 259 роздягнутих до білизни хворих вивезли в село Коти і розстріляли. Січневого дня 1942 року фашисти забрали з підсобного господарства цієї лікарні в с. Левоньки 43 одужуючих і теж розстріляли.

Значну частину приміщення Михайло-Коцюбинської районної лікарні зайняли німецькі жандарми. Решту залишили для амбулаторії. Зуболікувальний кабінет перевели в колишній туалет поруч із кухнею. Тут працювала вісімнадцятирічна випускниця Чернігівського медичного училища Геля Дитківська (Гелена Валер'янівна Акуленко).

Інколи вночі на Михайло-Коцюбинський налітали партизанські групи. Німці їх ловили. Потім привозили до лікарні поранених партизанів вже загіпсованих. Розмовляти з ними не дозволяли. Зрештою полонених кудись відправляли.

11 вересня 1941 р. Чернігівський міський староста видав свій перший наказ, в якому зазначив, що все майно, що залишилося у міських установах, складах, а також у приватних квартирах осіб, що евакуювались за межі України, належить міському управлінню. Пропонувалось всім громадянам, котрі взяли собі це майно, до 25 вересня повернути міській управі. Ті, хто цього не зробить добровільно, жорстоко каратимуться. Інженерно-технічному персоналу, робітникам електротехніки, водопостачання, технічного зв'язку, медичному персоналу, працівникам освіти, двірникам і сторожам з'явитися в міську управу для реєстрації і використання за спеціальністю. Цим наказом Євген Азаров дозволяв відкриття і відновлення кустарних майстерень і категорично забороняв заселяти вільні квартири тим особам, котрі до війни не жили в Чернігові.

На території міста діяв лише німецький літній час. Тому з 19.00 до 5.00 ранку приватному населенню заборонялося залишати свої домівки і запалювати світло. Було наказано чоловікам віком від 18 до 45 років, народженим з 1896 до 1923 р. включно, стати на облік в адміністративному відділі міської управи по вул. Комсомольській, 40. Сюди мали прийти комуністи, працівники НКВС, командири Червоної Армії, всі євреї, котрі жили в Чернігові. Акція проводилась з 29 вересня до 5 жовтня 1941 року. Деякі законослухняні громадяни виконали наказ і за це заплатили життям.

До кінця 1941 року статистичне бюро міської управи зробило перші підсумки обліку міського населення. Газета «Українське Полісся» дала таку інформацію: «На 1 січня 1942 р. в Чернігові зареєстровано понад 30 тис. мешканців.» За переписом 1939 р. на початок війни у Чернігові мешкало 67 356 громадян різних національностей. Охоче до праці українство закликалося задовольнити потреби німецької харчової промисловості і військової економіки. Було введено обов'язкову трудову повинність. Цитую наступний документ: «Из распоряжения рейхсминистра оккупированных восточных областей Розенберга. Берлин 19 декабря 1941 г. На основании § 8 указа фюрера об организации управления во вновь оккупированных восточных областях от 17 июля 1941 г. приказываю: 1. Все жители оккупированных восточных областей в возрасте от 18 до 45 лет соответственно их работоспособности подлежат всеобщей трудовой повинности. 2. Репхскомиссары могут расширить или ограничить трудовую повинность для определенных групп населения. 3. Для евреев будут изданы особые указания. Рейхсминистр оккупированных восточных областей Розенберг».

Однак великих підприємств у Чернігові не було. Так, промислово-виробнича артіль сліпих Чернігівської райспоживспілки виготовляла гвіздки. На заводі «Лозовик» - лозові меблі. Чернігівська машинно-тракторна станція ремонтувала автомашини, які належали німецькій владі. Адміністрація машинно-тракторної станції мала право видавати громадянам насіння і курчаток. МТС відкрила власний медпункт. Певні послуги здійснювала авторемонтна майстерня. На території довоєнної Чернігівської меблевої фабрики вироблялись будівельні матеріали, головним чином дошки. У напівзруйнованих корпусах, зведених за два роки до війни, працювала фабрика первинної обробки вовни, тобто митої вовни. Випускали свою продукцію і цегельні заводи. Керівництво ними здійснювало відповідне управління, яке виконувало розпорядження міської управи. Швейна артіль «Перемога» Чернігівської райспоживспілки спеціалізувалась на ремонті і пошиттю верхнього одягу. Не забували окупанти і про переробну промисловість.

У Чернігові відкрилось головне лісництво Київської дирекції лісів, яке займалося передачею колгоспних лісів, меліорацією боліт (збереглися інструкції та накази), боротьбою із шкідниками дерев та пожежами, прийманням заявок і нарядів на вивіз лісоматеріалу і сіна. Заготівлю, реалізацію риби, облік рибопродуктів здійснювала Чернігівська риболовна артіль «Вільний рибалка» Чернігівської рибної контори. Чернігівське земельне управління доглядало за плодоягідними насадженнями, станом озимих культур, фруктових садів, займалося заготівлею сільськогосподарської сировини, збиранням і обмолотом врожаю, засипанням насіннєвих фондів, апробацією насіннєвої картоплі. Чернігівська райспоживспілка також заготовляла сільськогосподарські продукти і сировину, насіння, зберігала статути промислово-виробничих артілей, контролювала діяльність сільських споживчих товариств і кооперативів.

У 1942 році свою продукцію почали випускати швейна артіль «Відродження», лікеро-горілчаний і морсовий заводи, два міських млина, рогова-кісткова фабрика, промислово-виробнича артіль «Промінь» Чернігівської райспоживспілки, яка виготовляла гребінці, шевські дерев'яні цвяхи і доміно, шкіряний завод. Тоді ж відкрилася Чернігівська філія з переробки зернових в Україні. Перед нею звітували млини та облзеленгосп. Чернігівська облспоживспілка заготовляла сільгосппродукти, полотно, займалась придбанням тари, складала відомості та акти про матеріальні цінності, які забрали партизани.

В Олишівському, Михайло-Коцюбинському та Чернігівському районах були утворені свої управи, районні, а в деяких селах - сільські, їхні обов'язки були наступними: мобілізація добровольців до окупаційної армії, заборона усіляких спілок, зборів, ходіння у нічний час, реєстрація, паспортизація, оподаткування населення, стягнення штрафів. Працівники районних управ слідкували за тим, як громадяни виконують трудову повинність, як охороняють врожай, дотримуються санітарно-епідемічних норм. Районні управи надавали допомогу працівникам поліції і бургомістрату у розкритті злочинних дій місцевого населення.

Районні управи давали дозвіл на відкриття шкіл у відповідності з німецькими розпорядженнями, на створення сільськогосподарських трудових об'єднань. Так, в Олишівській початковій школі діти навчалися українською мовою. У селі Старий Білоус Чернігівського району сільськогосподарська громада №1 виконувала різні селянські роботи і за це отримувала платню сільгосппродуктами. Клочківська сільська управа Чернігівського району не лише видавала довідки сільським старостатам, а й наглядала за трудовою діяльністю своїх мешканців. А в селі Левоньки Михайло-Коцюбинського району німецька окупаційна влада відкрила державне господарство «Левоньки», яке займалося сільськогосподарськими поставками, ремонтом сільськогосподарської техніки, обліком худоби. За свій труд працівники господарства отримували продукти. У Седневі окупанти створили три сільськогосподарські общини, які складалися із ланок. У серпні 1943 року старостою общини №3 був О.Я. Ткаченко, а бригадиром Т.М. Шибирин. Земельні ділянки селян не перевищували одного гектара з колишнього колгоспного поля. Колишній хутір Хмельницької сільради, а тепер село Рогоща Чернігівського району, був окупований фашистами 30 серпня 1941 року. їм так сподобалась місцевість, що вони створили тут агрофірму по розведенню різноманітної сільськогосподарської худоби, за якою доглядали хуторяни. Дисципліна і порядок були жорстокими.

Після провалу ідеї створення самостійної української держави український національний рух увійшов у конфронтацію з германським керівництвом. Видні громадські і культурні діячі були репресовані, ключові посади у місцевій адміністрації зайняли люди, котрі погодились співробітничати з німецькою окупаційною владою.

Виконуючи настанови окупантів, Чернігівська міська управа відкрила дві чотирикласні школи за №4 і №6 з викладанням українською мовою. У 1942 році школу №4 закрили, бо в її приміщенні розмістилася школа дорожніх майстрів. Насправді ж, то була німецька розвідувальна школа, де проходили підготовку диверсанти для боротьби з партизанами. Як і раніш, до медичної школи, відкритої міською управою, приходили учні. Навчалися, здавали іспити, отримували свідоцтва про закінчення медичної освіти. Але ці документи були оголошені недійсними після визволення Чернігова.

Наступний крок - ухвала постанови Чернігівської міської управи про перейменування вулиць. До кінця листопада 1941 року нові назви отримали 40 вулиць міста. Зупинка була за малим - поміняти таблички мовою окупантів.

У грудні 1941 року відкрилися курси німецької мови для широких верств населення та службовців. Газета «Українське Полісся» від 28 грудня 1941 року закликала відділ освіти міської управи серйозно взятися за розв'язання справи вивчення німецької мови населенням Чернігова.

Міський відділ культури в особі його керівника Степана Баран-Бутовича взяв під свою опіку бібліотечні фонди і музейні цінності. Адже вони віднині належали новим хазяям. Відомий український прозаїк і драматург Вадим Собко у п'єсі «Київський зошит» вперше, мабуть, торкнувся теми вивезення національних коштовностей з України. Саме з цього твору стало відомо, що начальник Київського гестапо систематично відправляв свою команду до Чернігова з метою вивозу картин європейських художників минулих століть з обласного історичного музею. Про пограбування нашого музею у шістдесяті роки писала всесоюзна газета «Советская культура».

Разом з німецькими військами групи «Центр» до Чернігова увійшла рота так званого особливого призначення під командуванням штурмбанфюрера СС Кюнсберга. Безпосереднім шефом батальйону був міністр закордонних справ гітлерівської Німеччини фон Ріббентроп. Ця зондеркоманда почала свою діяльність з пограбування художніх цінностей ще у Франції 1940 року. Батальйон Кюнсберга своєрідно змагався з айнзацштабом Альфреда Розенберга, міністра Східних окупованих областей, якому був підпорядкований «Окремий штаб бібліотек», котрий займався зачисткою книгосховищ України, в тому числі і Чернігівщини. З цією метою 16 вересня 1941 року відновила свою роботу Чернігівська обласна бібліотека ім. В.Г. Короленка в статусі Центральної, її безпосереднім шефом був Степан Гаврилович Баран-Бутович. Для основного книгосховища було виділено приміщення по вул. Петлюри, 5, в будинку колишнього реального училища (нині вул. Горького, 3, комерційний технікум). Після 1 липня 1942 р. це помешкання відібрали для Центрального торговельного товариства. Тут окупанти зосередили великі гроші і дорогоцінності. Тут працювали саботажники з підпільної групи Олександра Михайленка. Старостат міської управи ухвалив рішення про перенесення бібліотеки до будинку на розі вулиць Симона Петлюри та Євгена Коновальця (нині Горького і Преображенської -колишня К.Маркса). Однак у липні 1942 року бібліотека відкрилася в будинку на розі вулиць Бульварної (Гамбурзької), і Симона Петлюри, де перебувала до початку визвольних боїв за Чернігів у вересні 1943 р." Але було тісно. Тому 12 тис. томів перевезено до Єлецького монастиря.

З вересня 1941 р. до 1 квітня 1942 року до основного книгосховища автомашинами та кіньми було перевезено книги з шести книгозбірень міста і двох приватних бібліотек. Бібліотека складалася з умебльованої читальні, абонементу, робочих кімнат та книгосховища. На 1 квітня 1942 року її фонд орієнтовно становив 75 тисяч томів. З них майже 30 тисяч видань належали до більшовицьких за змістом і знаходились окремо у кімнаті, ключ якої під розписку було передано до 2-го відділу поліції по вул. Євгена Коновальця (колишня Червоноармійська, а нині - імені двічі Героя Радянського Союзу Олександра Молодчого). 25 січня 1943 р. більшовицький фонд відокремили у церкві святого князя Михайла і його боярина Федора колишньої Чернігівської духовної семінарії. Ця культова споруда другої половини XVIII ст. збереглася до наших днів.

За розпорядженням штабу Розенберга видача читачам книжок проводилась з вересня 1942 року лише з дозволу СД.

На перший погляд бібліотека під час окупації «жила» більш-менш непогано. Мала пристосоване помешкання, кваліфікованих працівників, що отримували високу платню. На придбання літератури виділялися кошти. Але все це робилося задля єдиного, аби виконати наказ Адольфа Гітлера від 29 січня 1940 року. Цим документом фюрер Німеччини призначив рейхсляйтера нацистської партії Розенберга керівником центральної установи з вивчення питань націонал-соціалістичного світогляду та виховання. Ця установа називалася «Вища школа». «Вона буде створена після війни, - зазначив Гітлер у наказі, - однак для того, щоб заохотити розпочату підготовку, я наказую, аби рейхс-лейтер Альфред Розенберг і в подальшому керував цією попередньою роботою, перш за все - в галузі досліджень і створення бібліотеки. Всі партійні і державні інстанції зобов'язані надавати йому в ціп роботі всебічну підтримку». Альфред Розенберг виконав волю свого фюрера. Йому вдалося скласти своєрідну бібліотеку для Німеччини, що становила політичний та економічний інтерес, оскільки в ній містилися загальні відомості про географічні умови, політичне життя, економічний розвиток східних територій.

Окупанти дали дозвіл відкрити храми і обителі. Мабуть, зробили це з огляду на те, що до початку війни у Чернігові не було жодної православної церкви, закрили і католицький костел.

Але в той же час німецькі окупанти на території Єлецького монастиря облаштували казарми для військових частин. Успенський собор був перетворений загарбниками на стайню. В інших монастирських приміщеннях розмістили склади. А в 1942 році окупаційна влада дозволила створити релігійну общину, яка відкрила на території Єлецького монастиря Дмитрівську церкву.

В Чернігові працював український драматичний театр імені Котляревського. На його сцені йшли вистави за п'єсами українських класиків. Відомий український мистецтвознавець Валерій Гайдабура, автор унікальної монографії «Театр між Гітлером і Сталіним: Україна 1941-1944. Долі митців», дослідив, що під час окупації на теренах України працювало близько 170 театральних колективів. І не було жодної профашистської вистави. Німці вважали вигідним мати власну мистецьку індустрію в окупованій Україні. Вони вимагали ставити розважальні вистави. Але розвага для німців стала серйозною драматургією для українців.

На прикладі Чернігова видно, як на практиці здійснювалась теза Гітлера про те, що в інтересах підкорених народів необхідно заохочувати їх до індивідуальної свободи та придушувати будь-який потяг до державної організації. Тим самим створювати умови для того, аби тримати населення цих національностей на можливо низькому культурному рівні.

2.2 Звірства і злочини німецько-фашистських загарбників на Чернігівщині

Масові розстріли в Чернігові почалися 18 вересня 1941 року й тривали весь дворічний період окупації. Проводилися вони силами СД, фельд-гехайм поліції (польове гестапо) за допомогою української поліції. Спочатку людей убивали в урочище Рашевщина, де в цілому розстріляли більше 7 тис. чоловік. Потім почали стратити в ровах урочища Дубовий рів за північною околицею с. Коти. Там тільки за один день на початку листопада 1941 року фашисти і їхні пособники знищили 300 чоловік.

Проводячи політику геноциду щодо ряду народів Європи, гітлерівці почали в листопаді 1941 р. у Чернігові поголовні розстріли євреїв. До цього вони готувалися заздалегідь. З перших днів окупації всі жителі єврейської національності зобов'язані були нашити на свій одяг відмітні знаки - шестикінечні зірки жовтих кольорів. У наказах, розклеєних по місту, євреїв іменували «юдами». Указувалося, що євреїв треба використати тільки на важких і брудних роботах, їм заборонялося займатися торгівлею.

Користі від цієї робочої сили окупантам було мало, тому що кілька тисяч євреїв, що залишилися в Чернігові, в основній масі складалися з немічних старих, жінок і дітей. Їх посилали закопувати трупи вбитих, розчищати завали, засипати лійки від бомб на вулицях і виконувати інші подібні роботи.

Акцію по знищенню основної маси євреїв провели швидко й організовано. З різних частин міста - Лесковиці, Кавказу, П'яти кутів, Червоного хутора, Задриповки, де поліція зібрала їх у групи, наказуючи забирати із собою коштовні речі, євреїв зігнали в одну загальну колону. По вулиці Шевченко під конвоєм німецьких солдатів й українських поліцаїв приречених на смерть людей повели за місто убік села Коти. Колона по 5-6 чоловік у ряді розтяглася майже на кілометр. Хворих і слабих підганяли багнетами й прикладами.

Там, де із правої сторони шосе Чернігів - Гомель перебуває старий сільський цвинтар, нині закрите, колону згорнули на узбіччя й підвели до яру в ур. Березовий рів. На дні яру вже були викопані глибокі ями.

Перед розстрілом євреїв змушували роздягатися й знімати взуття, потім невеликими групами підганяли до яру, ставили над краєм і розстрілювали з кулемета, установленого від місця страти метрах в 25. Поранених німецькі офіцери добивали пострілами з пістолетів у голову.

Частина євреїв знищили на єврейському цвинтарі. Поліцаї, що пригнали туди різновікову групу людей, розповідали потім, як розважалися німецькі офіцери. Вони вишукували серед тремтячих від страху євреїв тих, хто їм «сподобався», і вішали на очах в інших смертників, що заціпнули від жаху, яким незабаром стояло вмерти від куль безжалісних катів.

Не менш жорстоко зверталися з арештованими євреями й українськими поліцаями. При цьому намагалися «погріти руки».

Наприклад, моторошну сцену спостерігали жителі будинків, вікна яких виходили на вул. Шевченко біля Черторієвського яру, коли в листопаді сорок першого року по вул. Шевченко вивозили з в'язниці за місто на розстріл євреїв у відкритому кузові вантажної машини.

Перед Черторієвським яром вантажівка зупинилася, поліцаї, що сиділи в кузові, буквально на людях, покладених ниць на підлогу, почали терзати нещасних. Вони вишукували тих, у кого були золоті зуби або коронки. Брудними руками лізли в рот, розривали губи, душили й били тих, хто пручався, прикладами розбивали щелепи із золотими зубами. Мародери-поліцаї поспішали зробити свою брудну справу на півдорозі до місця розстрілу. Там, у ями, все золото діставалося німцям. Після страти поліцаї за ретельність одержували тільки одяг убитих, та й то саму гіршу. Гарний одяг і взуття відвозили у в'язницю, там сортували й відправляли в Німеччину.

Для того, щоб якось виправдати свої злодіяння в очах місцевого українського населення, враженого масовими вбивствами ні в чому не винних людей, фашисти пішли на мерзенну провокацію, щоб нацькувати українців і росіян проти євреїв. Через націоналістів по Чернігову поширили слухи про події, що нібито мали місце при страті євреїв у Гомелі. Нібито пригнали на страту й росіян, і євреїв. Першими загнали в яму й уклали на дно євреїв, а росіянином поліцаї дали лопати в руки й наказали закопати їх живими. Росіяни відмовилися всі як один. Тоді німці наказали євреям вилізти з ями. На їхнє місце уклали росіян. Євреям вручили лопати й наказали закопувати росіян, що вони, нібито, почали робити з більшою ретельністю.

Страта, була припинена. Росіянином німці сказали: «Ви пошкодували євреїв і готові були вмерти, але не закопувати їх живими. Надійшли шляхетно. Зате євреї, недовго думаючи, стали вас заривати. Вони підлі люди. Це буде для росіян уроком. Ми вас відпускаємо, а євреїв усіх розстріляємо.

Примітно, що в Гомелі, де нічого подібного не відбулося, розійшовся по місту слух, що вищеописана сцена, коли євреї, нібито, стали закопувати росіян й українців, мала місце в Чернігові, чого тут також не було.

Поліцай свій хліб й іудіни сребреники: відпрацьовували ретельно. Це їхніми стараннями в лютому-березні 1942 року прокотилася по Чернігову хвиля провалів у підпільних групах, що завершилася стратами арештованих, іноді навіть публічними через повешеніє.

Однак було б неправомірно списати всі невдачі, що осягли залишених для підпільної роботи товаришів, тільки за рахунок високої кваліфікації співробітників СД, гестапо й поліції. Все лихо складалося у відсутності в Чернігові підпільного міському партії, відсутності зв'язків з підпільним обкомом партії й «Великою землею». Не вистачало досвіду конспірації, що, мабуть, було головною причиною провалів.

Становлення чернігівського антифашистського підпілля, який поніс важкі втрати в перші місяці окупації, ішло повільно, і кожен його крок був оплачений кров'ю.

Наприкінці лютого 1942 року поліція провела арешти членів розвіднико-диверсійної групи під командуванням Федора Сови, залишеної в Чернігові розвідвідділом штабу 5-й армії. Військові розвідники готовили вибух моста через Десну, але їх видав зрадник Назаревич Е.А. Вони піддалися жорстоким катуванням і були розстріляні у квітні в урочищі Рашевщина. Серед розстріляних були Федір Сова, Настасія Притыковская, Євгеній Бросов, Володимир Юрченко. На самому початку окупації загинув ще один член цієї групи Михайло Бондаренко, не видавши, однак, нікого зі своїх товаришів.

14 березня 1942 року на балконах згорілого будинку центрального універмагу на розі вулиць Шевченко (нині пр. Миру) і Переца (пр. Перемоги) повісили двох хлопців з Лесковиці - Миколи Гринева й Василя Мищенко. Стратили за спробу вбити німецького перекладача.

22 березня 1942 року на тих же балконах повісили членів підпільної групи НКВД - Галанова Н.Л., Сірого П.В., Терейковського А.Е. і ще один чоловіка, що залишився невідомим.

Напередодні цієї страти був застрелений при спробі до втечі з будинку української слідчої поліції член цієї групи Раговський П.А. Під час допиту він ударив табуреткою слідчого й вистрибнув із другого поверху, але при падінні зламав ногу й був убитий зовнішнім вартовим.

На допитах, переносячи всі катування, чекісти трималися непохитно й не називали своїх товаришів, які ще не потрапили в поле зору поліції. Завдяки їхній мужності уникли арешту підпільники Осипенко І.Л., Андрєєв Д.С, Орел М.Д., Цілина А.Д. й інші.

Однак у цілому наслідки провали групи НКВД, арешт і страта найбільш активних її членів були дуже серйозними. Вони розбудували задуманий підпільниками план закінчити до весни формування партизанського загону, озброїти його й з настанням тепла вивести із Чернігова в ліси Придніпров'я, щоб розгорнути бойові дії проти окупантів.

Прагнучи залякати місцеве населення, придушити волю народу до опору, фашисти влаштували прилюдну страту. Силоміць зброї зігнали всіх, кого захопили на базарі й на прилеглі до нього вулицях. Серед мимовільних глядачів дивовижної страти були селяни, що приїхали на базар, покупці їхньої продукції й просто перехожі.

Смертники, побиті на допитах так, що ледве трималися на ногах, показали небачену стійкість духу. Перед тим, як мотузки захлиснули їм шиї, вони встигли викрикнути, звертаючись до народу: «Да здраствує Сталін!», «Да здраствує Радянська влада!», «Да здраствує Червона Армія!».

Звістка про героїчну смерть підпільників рознеслася по Чернігову й околишнім селам. Не одержали фашисти очікуваного ефекту від задуманого злодіяння.

28 березня 1942 року в числі 12 смертників на розстріл у Рашевщину - з в'язниці вивезли у вантажівці і юного розвідника розвідвідділа Південно-Західного фронту 16-літнього Юру Матвєєва.

Але не залякали радянських людей ні ці страшні страти, ні наступні. Про це свідчив випадок, що був незабаром, нападу на двох німецьких офіцерів у районі Землянок (вул. Муринсона). Уночі 6 квітня 1942 року вони були обстріляні із засідки й смертельно поранені.

Негайно пішла жорстока розправа над жителями цього району міста. Четверо чоловіків були повіщени на тих же балконах будинку універмагу вподобаних гітлерівцями під шибениці, а сто чоловік, включаючи жінок і дітей, розстріляні в Малеєвом рву, на окраїні Чернігова, біля нафтобази.

У наказі німецької комендатури, у якому повідомлялося про жорстоку відплату за замах, було сказано, що надалі за один убитого німця або їхнього союзника (малися на увазі мадяри) будуть розстрілюватися сто чоловік.

У квітні 1942 року в Чернігів прийшло нове більше лихо - почалося насильницьке відправлення молоді в Німеччину для роботи в промисловості й сільському господарстві. Радянські хлопці й дівчини повинні були замінити німецьких чоловіків, покликаних нести загарбницькі війни третього рейха в різних частинах миру.

Найшлися наївні, що повірили байкам про гарне життя на чужій землі. Дехто записався на біржі праці добровольцем, пройшов медичну комісію й потрапив у перший ешелон відправляють у дойчланд. Від'їзд був обставлений урочисто, з музикою духового оркестру в присутності високого німецького начальства й представників міської управи. У далеку дорогу добровольцям видали пайок - по буханці хліба й кільцю ковбаси.

Поїхали дурні й сьорбнули горя на чужині нарівні з тими, кого відправляли наступними ешелонами силою й везли під охороною, щоб не розбіглися по шляху проходження.

Частина городян уникла відправлення в Німеччину завдяки тому, що окупанти з початку 1942 року почали серйозні зусилля по відновленню промислових підприємств Чернігова для випуску продукції, необхідної для потреб армії й рейха. Стала потрібна робоча сила.

Улітку 1942 року німці організували в Чернігові із числа радянських громадян, що стали на шлях зрадництва, ще одну військову частину. Це був охоронний батальйон № 136, що розмістили в школі № 2 ім. Войкова на вул. Пролетарській.

У чітко налагодженій системі винищування радянських людей у Чернігові в'язниця займала головне місце. Вона була перевалочним пунктом на шляху від арешту до могильної ями для десятків тисяч людей різної статі, національності, віку, професії. Для того, за ким захлопнулися позаду важким, окутим залізом ворота в'язниці, шлях на волю не було.

Масивний цегельний, у три поверхи, будинок в'язниці, оточений стіною такої висоти, що через неї видно було тільки заґратовані вікна третього поверху, іноді гуділо, як бджолиний вулик. Правда, гудіння це звичайно припинялося через один-два дня, коли камери, набиті ув'язненими до відмови, розвантажувалися. Іноді розстріли вироблялися у дворі в'язниці, і тоді сухий перестук німецького «шмайсера» доносився до рідких перехожих на вулиці Пролетарській, старавшихся прослизнути якнайшвидше повз це жахливе місце.

Найчастіше «розвантаження» в'язниці робили шляхом вивозу смертників на критих чорним брезентом вантажівках й околиці міста, де були вириті заздалегідь глибокі ями. У такі дні (не менш двох разів у тиждень, а іноді й частіше) вантажівки в супроводі легкових автомашин з відкритим верхом, у яких сиділи автоматники, курсували між в'язницею й місцями розстрілу зі світанку до 17-00.

В 1942 році місцями масових страт гітлерівські кати обрали мальовничі лісові урочища Подусовки й Криволевщини. Ці улюблені до війни городянами місця відпочинку покривалися братськими могилами, набитими трупами нещасних жертв окупаційного режиму.

Утримувалися ув'язнені в жахливих умовах, які погіршилися після того, як у лютому 1942 року керування в'язницею перейшло від української адміністрації в руки СД. У камерах було сиро й холодно, у вікнах ні єдиного цілого скла. По полах і стінам плазували збіговиська паразитів. Годували ув'язнених з рук геть погано - баланду варили із гнилих овочів. Наглядачі знущалися з в'язнів: били по всякому приводі, вівчарка шефа в'язниці німця Курта рвала людей на смерть.

У серпні 1942 року німці пропустили через в'язницю масу циган. Зібраних з усією області в один довгий обоз із їхніми кибитками й наметами, набитими пуховими подушками й перинами, із замурзаними циганчатами, їхніми матерями й бабусями, підігнали циганів до в'язниці. Може, цигани й розсіялися б по лісах, але їх обдурили поліцаї, попередивши, що переселяють у Сербію. Прийом цей був не новий. Коли восени 1941 р. збирали євреїв на розстріл, їм говорили, що будуть переселяти їх у Палестину.

Коли циганський обоз, не поспішаючи, що тягся по вулиці Бєлінського в супроводі поліцаїв, що одуріли від літньої спеки, виїхав до задніх воріт в'язниці, цигани зрозуміли, у яку Сербію їм уготований шлях. Завили, запричитали жінки, заплакали діти, заметалися чоловіки, шукаючи лазівку, щоб вирватися зі смертельної пастки, та з'явилися гітлерівці з усіх боків, направили на юрбу дула гвинтівок й автоматів й, позбрасували з візків старих і малих, погнали всіх у камери. Майно розграбували.

Розстрілювали циган цілий день, і на другий, і на третій. Вантажівки, від'їхавши від в'язниці, повертали на вул. Воровського, потім виїжджали на вул. Переца й, повернувши з її на Вокзальну (нині вул. Щорса), їхали до нафтобази. Далі шлях пролягав по Михайло-Коцюбинскому шосе до повороту на путівця, що веде до опушки Подусівського лісу. Біля лісу машини зупинялися. Циган виштовхували з вантажівок, ставили на край траншеї й в упор розстрілювали з автоматів. З тих, що проїжджали по цьому маршруту через місто критих брезентом вантажівок лунали несамовиті крики жінок, від яких у перехожих холонула кров у жилах.

Циган, як, і євреїв, вибили пудчистую, а росіян й українців, у силу їхньої численності, винищити відразу не могли й знищували поступово.

У в'язниці, крім розстрілів, застосовували й інші способи вмертвіння - труїли отрутою й газом (у душогубках), убивали електричним струмом. Ця установа стала дійсним пеклом, вирватися звідки було практично неможливо.

На додаток до в'язниці, як місця заключення й знищенні радянських людей, окупанти створили влітку 1942 року два концтабори - один у двоповерховому будинку психодиспансера на території міської лікарні й іншої - на північній околиці приміської Бобровиці, неподалік від села Яцево.

Табір у міській лікарні влаштували після того, як винищили останню партію хворих, що втримувалися в психоневрологічному диспансері. Знищували їх неодноразово й різними способами й в 1941, і в 1942 рр. Спочатку вивозили на розстріл на окраїну села Коти. Але після того, як хворі під час розстрілу зуміли голими руками вбити 7 конвоїрів, німці застосували машину душогубку, що працювала безвідмовно. Трупи мертвих відвозили в ур. Березовий рів, де закопували в заздалегідь виритих ямах.

Останній раз (це було в липні 1942 р.) хворих отруїли якоюсь отрутою, підмішану у їжу. Тоді загинуло близько 100 чоловік.

Приміщення, які звільнилися, використали для розміщення радянських військовополонених, число яких перевищувало 600 чоловік. Їх використали на важких роботах, скудно годували й жорстоко зверталися. Неодноразово групи полонених різної чисельності вели у в'язницю для розстрілу. Замість знищених у табір доставляли інших військовополонених.

Охорона табору й конвоювання на роботу здійснювалися місцевою поліцією.

У цілому, за показниками очевидців, у концтаборі, побудованому гітлерівцями в будинку неврологічного диспансеру, загинуло 1500 чоловік.

Ще один табір - Яцевський - почали будувати в червні 1942 року силами військовополонених, яких приганяли на роботу з в'язниці й табору в психлікарні. Через місяць він почав функціонувати, і там теж ішло винищування ув'язнених.

2.3 Партизанський рух на Чернігівщині

Головним джерелом партизанських формувань стали бійці винищувальних загонів. Вони повністю влилися в партизанські загони в Грем'яцькому, Корюківському, Носівському, Семенівському, Холминському і Шорському районах. Значну допомогу надало командування Південно-Західного фронту в організації в Чернігові партизанської школи для підготовки командирів і підривників. Створенню партизанських загонів в Ріпкинському, Михайло-Коцюбинському ї Олишівському районах сприяв штаб п'ятої армії. Бійці винищувальних і партизанських загонів Остерського, Холминського та інших районів спільно з червоноармійцями вели бої проти гітлерівських загарбників в прифронтовій смузі.

В умовах повсюдного терору населення Чернігівщини не скорилося ворогові. З кожним днем ширився рух опору. Особливу роль у розгортанні збройної боротьби в тилу ворога відіграв обласний загін на чолі з М. М. Попудренком. Вже 26 вересня 1941 року в повідомленні Радянського ін-формбюро відмічалося, що «партизани Чернігівщини за короткий період часу розгорнули широку діяльність і нанесли відчутні удари окремим частинам фашистських військ». У Городнянському районі партизани пустили під укіс ешелон з окупантами і зброєю, підірвали дві військові грузові машини. Напади на фашистів здійснено в Корюківці, Дроздівці. В Тупичеві був спалений лісопильний завод, в Добрянці зірвана водокачка.

В оперативному зведенні Радянського інформбюро від 2 жовтня підведено підсумки бойових дій партизанів Чернігівщини за другу половину вересня 1941 року. У той же час слід відмітити, що навальний наступ фашистських військ не дозволив в усіх районах завершити формування загонів, і окремі групи партизан відійшли з частинами Червоної Армії. Відсутність досвіду конспірації призвела до значних людських жертв. Віддалення лінії фронту, нестача зброї, порушення зв'язків між районами — все це ускладнювало боротьбу в тилу ворога.

19 листопада 1941 року з метою посилення боєздатності обласного загону до його складу були включені Корюківський (командир Ф.І. Коротков), Холминський (І.І. Водоп'ян), Перелюбський (О.П. Балабай) і Рейментарівський (Б.С. Туник) партизанські загони. Об'єднаний загін очолив О.Ф. Федоров, який прибув у північні райони області з району пирятинського оточення військ Південно-Західного фронту. Протягом перших чотирьох місяців окупації партизани практично тримали владу в своїх руках на території Корюківського і Холминського районів. В кінці листопада гітлерівське командування направило три тисячі солдатів проти народних месників. Близько місяця тривали запеклі бої в районі Рейментарівських лісів. Не зумівши добитися перемоги, фашисти почали палити оточуючі села. Щоб відвернути розправу над мирним населенням, партизани перебазувалися в Єлінські ліси.

Тут вони налагодили радіозв'язок з командуванням Південно-Західного фронту і до партизанів почали постійно прибувати літаки із зброєю і боєприпасами, в яких відчувалася гостра потреба. Це дозволило розгромити ворожі гарнізони в Погорільцях, Гуті-Студенецькій, Іванівці та інших населених пунктах. Військові спеціалісти навчали партизанів володіти зброєю, організовувати диверсійні групи, що активно діяли на залізничних магістралях Київ-Ніжин, Гомель-Бахмач, Гомель-Новозибків. Високо оцінивши героїзм партизанів Чернігівщини, Указом Президії Верховної Ради СРСР було нагороджено в травні 1942 року групу народних месників орденами і медалями.

У ряді трофейних документів гітлерівці змушені визнати широку підтримку народом партизанів і провал неодноразових спроб покінчити з ними. Партизани постійно користувалися допомогою місцевих жителів. Цілі населені пункти стали надійною базою партизанів. Для цього створювалися озброєні групи самооборони, які контролювали значну територію. Найбільше таких груп було в північних районах. Наприклад, в Грем'яцькому (нині Новгород-Сіверському) районі колгоспники в селі Мурав'ї протягом трьох місяців разом з партизанами захищали населений пункт від фашистів. Жителі села Єліно Щорського району декілька місяців відбивали напади загарбників і тільки після бомбардування з повітря ворог зумів знищити непокірних його жителів. Групи самооборони діяли в ряді сіл Козелецького району. За зброю бралися чоловіки, жінки, молодь. В партизани йшли цілими сім'ями.

Завдяки вмілому проведенню рейдів на території Чернігівської, а також сусідніх областей РРФСР і БРСР партизани зберігали ініціативу в своїх руках і постійно вели бойові дії та диверсійно-розвідувальну роботу. Під час рейду були створені нові загони в Новгород-Сіверському, Семенівському та інших районах. Після запеклих боїв на Чернігівщині в кінці березня 1942 року обласний загін вирвався з ворожого оточення і перебазувався в Єлинківські ліси, де спільно з російськими партизанами вів боротьбу проти фашистських окупантів.

28 липня 1942 року на території Рейментарівських лісів завершилося формування обласного партизанського з'єднання до складу якого увійшли Чернігівський об'єднаний загін ім. Сталіна, Климовський ім. Кірова, Новозибківський ім. Щорса і Злинківський ім. Ворошилова. Із загальної кількості 1200 чоловік 900 становили месники Чернігівщини. При переході з'єднання через Гомельську область в серпні відбулося об'єднання окремих місцевих партизанських груп у Світилівський і Чечерський загони, які також влилися до складу нового з'єднання. Кожний загін зберігав попередню назву, примножуючи славну історію і традиції, підтримував зв'язки з своїм районом.

Полум'я всенародної боротьби, яку очолили підпільний обком і 18 райкомів КП(б)У, десятки антифашистських організацій, охопило всю територію області. Після виходу в березні 1943 р. основних сил обласного з'єднання під командуванням О.Ф. Федорова на Правобережну Україну тут було створене нове обласне з'єднання на чолі з М. М. Попудренком.

Для організації загонів і встановлення єдиного керівництва партизанським рухом в райони області підпільним обкомом були направлені спеціальні групи по 15-20 осіб, налагоджено тісний зв'язок з партизанськими з'єднаннями, які діяли н її південній частині. Крім цього, влітку 1943 року на території Чернігівщини на базі десантних груп були сформовані три нових з'єднання під командуванням М. Г. Салая, М. І. Шукаєва, Я. П. Шкрябача, які вирушили в рейд на захід. У червні на основі зростаючих загонів утворилися нові з’єднання «За Батьківщину», ім. М. Коцюбинського, а в серпні — з'єднання ім. Щорса.

Активну допомогу надали партизани радянським військам при звільненні Чернігівщини. 19 вересня два полки партизанського з'єднання «3а Батьківщину» захопили три переправи через Дніпро, одну через Прип'ять і, незважаючи на запеклі атаки гітлерівців, утримували їх до підходу частин 70-ї гвардійської і 322-ї стрілецької дивізій 60 армії. Партизанське з'єднання ім. М. Коцюбинського захопило також ряд переправ через Дніпро і Прип'ять. Успішно взаємодіяли з наступаючими частинами партизани з'єднання ім. Щорса, організувавши переправи біля населених пунктів Сивки, Окуніново і Навози. В межиріччі Дніпра, Десни, Прип'яті і Сожі близько 12 тисяч партизанів сприяли звільненню Чернігівської, Київської і Гомельської областей.

На території Чернігівщини в роки Великої Вітчизняної війни діяли п'ять партизанських з'єднань, до складу яких входили три полки і 41 загін. Крім цього бойові операції вели самостійні загони" Під час рейдів немало чернігівців влилося до з'єднань С. А. Ковпака і О. М. Сабурова. Більше 30 тисяч партизан нагороджені орденами і медалями, 20 удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

Для багатьох з них війна не закінчилась звільненням Чернігівщини. Основні сили першого обласного з'єднання в кількості 1400 чоловік ще весною 1943 року вирушили в рейд на Правобережну Україну. Вони пройшли з боями не одну сотню кілометрів, форсували Дніпро, Прип'ять, Горинь та інші ріки. По шляху просування партизани громили фашистські гарнізони і завдали нищівних ударів на ворожих комунікаціях.

Наприкінці червня 1943 р. загони з'єднання прибули на територію Волинської області, щоб вивести з ладу залізничні лінії Ковельського вузла і посилити полум'я партизанської війни проти фашистських загарбників. Навіть гітлерівський генеральний комісар Волині і Поділля був змушений визнати, що місцеве населення «в основному настроєне проти нас». За. підтримку партизанів фашисти і їх прислужники повністю знищили села Кортеліси, Вишнівка, Воля Островська та багато інших. У серпні 1943 р. окупанти направили літаки на нескорені села, закидаючи їх фугасними і термітними бомбами.

Для спільних бойових дій штаб з'єднання, яке розташувалося в лісах Любешівського загону, відразу налагодив зв'язки з партизанською бригадою А. Бринського і загонами Н. Собесяка, М. Конищука, В. Карасьова, Д. Медведєва, М. Прокоп'юка. За рахунок місцевого населення лави партизанів з'єднання постійно зростали і досягли 6 тисяч чоловік, в результаті чого воно перетворилося на Чернігівсько-Волинське формування. 6 червня 1943 р. з'єднання переходить на становище військової частини 0015, бойові дії якої в тилу ворога координувалися з наступальними операціями радянських військ на фронті.

Район межиріччя Стохода і Стирі був місцем довгострокового перебування з'єднання, а ріки — оборонними лініями партизанського краю. В селі Лобному розмістилися штаб, господарська частина, медична служба та батальйон її охорони. Коли раніше з'єднання весь час перебувало в рейді, то тепер передбачалося постійно діяти на Ковельському вузлі. Магістралі Ковельського вузла відігравали виключну роль в постачанні гітлерівських військ зброєю і боєприпасами. Партизанські загони знаходилися від штабу на відстані 70-80 км, контролюючи основні залізничні і шосейні магістралі на дистанції 160-200 км, вели масово-політичну роботу серед населення. Для кожного з них були визначені райони для бойових дій на комунікаціях і розгрому ворожих гарнізонів. Перший батальйон під командуванням Г. В. Балицького базувався в районі села Берестяне Цуманського району і діяв на залізничній лінії Ковель-Рівне. Третій батальйон П. А. Маркова розпочав бойові операції у Шацькому районі на, залізниці Ковель-Хелм. П'ятий батальйон, очолений М. М. Ніколаєнком, взяв під контроль лінію Ковель-Володимир-Волинський. Загони ім. Богуна, ім. Чапаєва, другий загін ім. Щорса діяли на залізниці Ковель-Брест і на лінії шосейної дороги. На магістралі Ковель-Сарни бойові операції вели перший загін ім. Щорса і частина диверсійної роти штабу з'єднання. Друга частина роти і кавалерійський ескадрон контролювали залізницю Брест-Пінськ.

Для підготовки необхідної кількості кадрів при кожному загоні були організовані курси підривників, завдяки чому партизани освоїли і успішно застосували в масовій кількості міни уповільненої дії. Кожний загін посилав на закріплену дільницю кілька підривних груп, разом з якими вирушали і бойові групи. Вони не тільки прикривали підривників під час мінування, а й обстрілювали поїзди з усіх видів зброї. Коли фашисти почали водити поїзди на знижених швидкостях, від чого ефект мін зменшувався, тоді партизани перейшли до захоплення поїздів.

Бойові накази, радіограми, короткі донесення, звіти, за якими постає широка панорама партизанської народної війни проти чужинців. В період Курської битви було здійснено найбільше диверсій. З 7 липня до 1 серпня 1943 р. на мінах уповільненої дії, встановлених партизанами навколо Ковельського вузла, підірвалось 65 ешелонів. Таку кількість ворожих ешелонів було знищено в минулому лише протягом 16 місяців. За період з 1 по 10 серпня 1943 р. під укіс пущено ще 58 фашистських ешелонів. Ворог почав направляти військові ешелони в обхід Ковеля по лінії Брест-Пінськ, але з допомогою білоруських партизанів і цей план був зірваний. У донесенні УШПР від 1 вересня 1943 р. вказувалося: «Залізниці Ковель-Сарни, Ковель-Брест, Брест-Пінськ повністю паралізовані. Колії Ковель-Холм, Ковель-Ровно паралізовані частково».

Вздовж залізниць Ковель-Сарни, Брест-Пінськ та інших напрямків були збудовані через кожні 1-3 км спеціальні укріплення з цілодобовим чергуванням, охорону в яких несли військові частини, підрозділи СС і поліцейські сили. «Ми не можемо ні виїхати, ні під'їхати до залізниці, — писав німецький офіцер К. Дорфман. — Міни завдають нам непоправної шкоди. До кінця 1943 року партизани знищили більше чотирьохсот ворожих ешелонів. За період війни вперше був завданий такий могутній удар по комунікаціях ворога. Коли в листопаді-грудні через відсутність необхідної кількості боєприпасів почала зменшуватись чисельність бойових операцій, тоді партизани пробили коридор через лінію фронту і відправили обоз із 600 саней з пораненими, а назад повернулись зі зброєю і боєприпасами. Перехід здійснювався неодноразово.

Партизанські загони Чернігівсько-Волинського з'єднання спільно з бійцями з'єднання ім. Щорса під командуванням С. Ф. Малікова здійснили наступ на Ковель. Особливо запеклі бої розгорнулися за село Несухе з двома батальйонами есесівців. Штурм розпочався 23 лютого 1944 року. Населений пункт декілька разів переходив з рук в руки. Тут загинули командир батальйону С. Григоренко, командири взводів П. Асабов і С. Каменський, ряд інших ветеранів з'єднання. Одночасно головні сили розпочали наступ на місто Ковель, але через відсутність достатньої кількості боєприпасів і можливості своєчасної підтримки з боку наступаючих радянських частин було прийнято рішення припинити наступ, зосередити всі сили для продовження бойових дій на правому березі ріки Стохід, щоб забезпечити плацдарм для наступаючих частин радянських військ.

Широкий розмах партизанського руху був би неможливий без всебічної підтримки населення, яке допомагало продуктами харчування, одягом, повідомляло про наявність ворожих гарнізонів та про рух окупантів на шляхах сполучення. Місцеві жителі саботували заходи фашистських органів влади, а населені пункти стали резервом зростання партизанських загонів. За період дій з'єднання на Волині виникли нові підпільні організації і бойові групи. В ряді населених пунктів утворилися групи самооборони. Коли фашистські окупанти зламали центри самооборони в селах Гута-Степанська, Березиво, Поросль, Вирки, Осове та інших населених пунктах, частина їх жителів шукала захисту в районах, що контролювалися партизанами, створивши в складі з'єднання партизанську бригаду ім. Ванди Василевської.

Після зустрічі з'єднання з наступаючими частинами Радянської Армії більше трьох тисяч партизан влилися до лав діючої армії, а загони бригади ім. Банди Василевської відійшли на територію Польщі для продовження боротьби проти фашистських загарбників. Частина партизан на чолі із заступником командира з'єднання по диверсійній роботі О. С. Єгоровим була десантована в Чехословаччину і взяла участь у Словацькому повстанні,

Висновки

Трагическая судьба Чернигова в годы Великой Отечественной войны, разрушенного фашистами, почти полное уничтожение его промышленных объектов, смерть 52425 советских граждан, умерщвленных гитлеровцами в городе и его окрестностях — наиболее мрачные страницы в его многовековой истории.

К сожалению, до сих пор в периодической печати и в литературе история Чернигова 1941-1945 г.г. освещена лишь фрагментарно, целостной картины событий не дано. Историки и краеведы не спешили стирать «белое пятно», и для этого имелись свои причины. Официально тема не была запретной, но получить доступ к архивным документам спецфондов разных учреждений исследователям практически было невозможно. Отпугивала и перспектива окунуться в кровь и грязь событий, от ознакомления с которыми волосы подымались дыбом на голове. Ведь на военных дорогах беспримерный героизм и самопожертвование во имя Родины соседствовали иной раз с самой черной изменой и предательством, которые трудно себе представить. Однако нашлись люди, которых не остановили эти обстоятельства.

Партизани Чернігівщини провели немало боїв з ворогом. Були перемін и і гіркота поразок. Багато партизанів і підпільними загинули в боях з фашистами та їх посібниками. Ворожа куля передчасно обірвала життя організатора парні пінського руху М. М. Попудренка. Смертю героїв полягли Михайло Стратілат, Сидір Громенко, Платон Горєлий, Арсеній Ковтун, Олена Білевич, Лілія Карастоянова, Ілля Авксентьев, Василь Коробко і багато інших мужніх партизан.

Минають роки і події Великої Вітчизняної війни втілені в рядки історії. Подвиг народу, який розгромив фашистську навалу, збережеться у віках.

Список використаної літератури

1.  Архив Министерства обороны, спецфонд, оп. 6, д. 2, лист 8.

2.  Архив МО СССР, ф. 229, оп. 213, д. 3, л. л. 32-33.

3.  Архив облуправления УСБУ по Черниговской области, т. 1, д. 5118, л. 12; д. 1938, л. 1.

4.  Архів Міністерства оборони Російської Федерації, ф. 229, оп. 213, спр. 3, арк. 161.

5.  Балицкий Г. «Війна вночі», К., 1965, с. 15.

6.  Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945). Львів, 2003. С. 135.

7.  В тилу ворога. Документи і матеріали про участь партизанів Чернігівщини в боротьбі проти фашистських загарбників. Упорядники: С. М. Мельник, М. К. Бойко Редактор М. О. Рудько. Чернігів, 1994.

8.  Ветров I. Матеріально-побутові умови населення України за німецької окупації (1941-1944 pp.) // Пам'ять століть. - 2005. - №3-4. - С. 202.

9.  Вінок безсмертя, — К. 1988, — С. 210.

10.  Воспоминании бывшего секретаря Черниговского горкома КП(б)У Леноненко В. М.

11.  Воспоминания бывшего зав. Отделом Черниговского горкома КП(б)У Г.М. Кталхермана.

12.  Воспоминания бывшего партизана В.Н. Кулакова.

13.  Воспоминания бывшего подпольшика Шарого Н. С.

14.  Воспоминания бывших партизан Героя Советского Союза Г.К. Артозеева и Б.Е. Гуда.

15.  Воспоминания Героя Советского Союза Артозеева Г.К.

16.  Воспоминания жителя Чернигова М.К- Власенко.

17.  ДА СБУ, ф. 13, спр. 55663, Т. 1, арк. 10.

18.  З. Сушанский, М. Соловей, «Через прошлое в будущее», Ч., 1992, с. 32-34.

19.  Залесский К. СС. Охранные отряди НСДАП. М., 2005. С. 456.

20.  Институт истории партии при ЦК Компартии Украины, ф. 7, оп. 10, дело I, лист 81.

21.  История городов и сел УССР, Черниговская область, К., 1983, с. 135.

22.  Історія застерігає. Трофейні документи про злочини німецько-фашистських загарбників та їх посібників на тимчасово окупованій території України в роки Великої Вітчизняної війни. — К., 1986. — С. 116,

23.  Кузнецов Г. Ім’я героя відоме, «Деснянська правда» от 25.10.1988.

24.  Летопись. Города Чернигова периода великой отечественной войны 1941-1945 г.г. (по документам, воспоминаниям очевидцев, публицистике и мемуарам). Чернигов, издательство «Десна» 1992.

25.  Манойленко В. «Олена Білевич», Ч., 1991, с, .51.

26.  Нариси іІсторії Чернігівської обласної партійної організації, К., 1980, с. 203.

27.  Нариси історії Чернігівської обласної партійної організації, К., 1980 г., с. 191.

28.  Німецько-фашистський окупаційний режим на Чернігівщині: [Зб. док.]. – Чернігів, 2000. - С. 7.

29.  Облгосархив, ф: 139, оп. 1, д. 119, л. 24.

30.  Партархив, ф. 139, оп. З, д. 64, л. 4, л. 32.

31.  Сообщение Советского информбюро. — Т. 1. – М., 1944. С. 263-264.

32.  Сорокін В.А. «Опергрупа Кім», «Комсомольський гарт», № 103 від 25.08.1983 р.

33.  Старинов И. «Мины ждут своего часа», М., 1964, л.л. 31, 35, 39.

34.  Степнов М. «Степной рейд», К., 1946, с 120.

35.  Стракач Т. Наш позивний — свобода. — К., 1979. — С. 317.

36.  Студьонова Л.В. Слідами Чернігівського підпілля: Документальні нариси. - Ніжин: ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2007. - 232 с.

37.  Удовик В.М. Нові аспекти історії німецько-фашистського окупаційного режиму на території генеральної області Київ в 1941-1944 роках // Проблеми освіти.

38.  Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза. — Т. 1. К., 1975. - С. 296.

39.  Україна в другій світовій війні у документах: Зб. нім. арх. мат. - Львів, 1997. - Т.1. - С.181.

40.  ЦАМО СССР, ф. 229, оп. 213, д. 3, л. л. 26-28.

41.  Чайковський А.С. «Невідома війна», К., 1994, с. 35.

42.  Чернигов в огне войны 1941-1943 г.г. (Документальная хроника-память). Чернигов, 1993 г.

43.  Черниговщина в период Великой Отечественной войны (1941-1945 гг.). Сборник документов и материалов. — Киев, 1978. — С. 102.

44.  Чуев С.Г. Спецслужбы ІІІ Рейха. В ІІ-х кн. СПб., 2003. Кн. І. С. 69.

45.  Эпова, Б.А., Старинова И.Г. «Мины в тылу врага». — М., 1963. — С. 52.

Додаток

Хроніка звільнення 1943

3 ВЕРЕСНЯ

322-а стрілецька дивізія під командуванням полковника П.М. Лащенка, уродженця с. Тур'я Щорського району, першою з військових підрозділів Центрального фронту розпочала здійснення Чернігівсько-Прип'ятської наступальної операції, звільнивши населені пункти Чернігівщини — села Риботин і Жовтневе Коропського району. За вміле керівництво дивізією, успішне форсування її підрозділами Десни, Дніпра і Прип'яті, за особисту мужність і героїзм в боях під час Чернігівсько-Прип'ятської наступальної операції П.М. Лащенку присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

4 ВЕРЕСНЯ

Воїни 74-ої і 322-ої стрілецьких дивізій у взаємодії з 6-ою гвардійською і 8-ою стрілецькими дивізіями звільнили районний центр Короп і територію району.

6 ВЕРЕСНЯ

Військові підрозділи 70-ої гвардійської Глухівської і 75-ої гвардійської стрілецьких дивізій форсували Сейм і звільнили колишній районний центр Батурин та територію району.

8 ВЕРЕСНЯ

322-а стрілецька дивізія у взаємодії з 70-ою гвардійською Глухівською стрілецькою дивізією звільнили районний центр Борзну і територію району.

9 ВЕРЕСНЯ

Війська 13-ої і 60-ої армій звільнили районний центр і важливий залізничний вузол — місто Бахмач.

Наказом Верховного Головнокомандувача військовім підрозділам, що особливо відзначилися при звільненні міста, присвоєні почесні найменування «Бахмацьких»: 75-ій гвардійській і 132-ій стрілецьким дивізіям, 221-ій бомбардувальній авіа-дивізії, 3-й гвардійській легко-артилерійській бригаді, 56-му гвардійському мінометному полку. 70-а гвардійська Глухівська стрілецька дивізія нагороджена орденом Бойового Червоного Прапора.

13 ВЕРЕСНЯ

Воїни 132-ої Бахмацької стрілецької дивізії звільнили колишній районний центр Комарівку.

14 ВЕРЕСНЯ

Військові підрозділи 141-ої Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького стрілецької дивізії у взаємодії із 112-ою Рильсько-Коростенською стрілецькою дивізією звільнили колишній районний центр Дмитрівку і територію району.

15 ВЕРЕСНЯ

Український штаб партизанського руху віддав наказ командирам партизанських з'єднань Чернігівщини про захоплення, організацію і утримання переправ через Десну, Дніпро, Прип'ять для забезпечення їх успішного форсування частинами наступаючої Червоної армії.

Військові підрозділи 2-ої і 4-ої гвардійських повітрянодесантних дивізій звільнили районний центр Ічню і територію району.

Війська 60-ої армії звільнили місто Ніжин. Наказом Верховного Головнокомандувача військовим підрозділам, що особливо відзначились при звільненні міста, присвоєні почесні найменування «Ніжинських»: 7-у гвардійському мехкорпусу, 24-ій гвардійській мехбригаді, 57-ій гвардійській танковій бригаді, 299-ій штурмовій авіадивізії, 286-ій винищувальній авіадивізії. 280-а Конотопська, 132-а Бахмацька стрілецька дивізії, 26-а гвардійське Севська мехбригада нагороджені орденами Бойового Червоного Прапора.

Із резерву Ставки Верховного Головнокомандувача на ділянку 13-ої армії в районі Коропа була передислокована 61-а армія, яка продовжила бої; розширення Оболонського плацдарму.

16 ВЕРЕСНЯ

Війська 48-ої і 65-ої армій звільнили місто Новгород-Сіверський. Наказом Верховного Головнокомандувача військовим підрозділам, що особливе відзначились при звільненні міста, присвоєні почесні найменування «Новгород-Сіверських»: 102-ій Далекосхідній, 140-ій Сибірській, 162-ій Середньоазіатській стрілецьким дивізіям, 478-ому мінометному полку, 120-му винищувальному протитанковому артилерійському полку, 14-ій інженерно-саперній бригаді, 321-му інженерному батальйону.

Про героїчний подвиг саперів у боях за місто схвильовано розповів у своєму нарисі «Труженики войны» І. Еренбург, який разом з К. Симоновим перебував на той час у підрозділах 65-оі армії.

Воїни 143-ої і 280-ої стрілецьких дивізій у взаємодії з 2-ою гвардійською повітрянодесантною дивізією при підтримці партизанського з'єднання «За Батьківщину» звільнили районний центр Носівку і територію району. Військові підрозділи 163-ої гвардійської Роменської і 240-ої стрілецьких дивізій V взаємодії з 57-ою гвардійською Ніжинською танковою бригадою звільнили районний центр Талалаївку і територію району.

17 ВЕРЕСНЯ

Воїни 163-ої гвардійської Роменської стрілецької дивізії звільнили районний центр Срібне.

2-а гвардійська повітрянодесантна дивізія звільнила колишній районний центр Лосинівку.

Військові підрозділи 232-ої Сумської стрілецької дивізії у взаємодії з 2-ою гвардійською механізованою бригадою 3-го гвардійського танкового корпусу звільнили районний центр Варву і територію району.

Партизанські з'єднання імені Щорса, «За Батьківщину», імені Коцюбинського розпочали боротьбу за організацію, захоплення й утримання переправ на Десні, Дніпрі, Прип'яті для наступаючих частин Червоної армії.

18 ВЕРЕСНЯ

Воїни 211-ої стрілецької дивізії звільнили районний центр Куликівку.

Військові підрозділи 16-ої гвардійської кавалерійської дивізії у взаємодії з 77-ою гвардійською стрілецькою дивізією звільнили районні центри Сосницю і Мену.

121-а Рильська Червонопрапорна стрілецька дивізія звільнила районний центр Бобровицю.

Військові підрозділи 63-ої армії Брянського фронту звільнили колишній районний центр Грем'яч і територію району.

3-я гвардійська повітрянодесантна дивізія звільнила колишній районний центр Іваницю.

Воїни 205-го стрілецького полку 70-ої гвардійської Глухівської дивізії і 129-ої окремої танкової бригади звільнили колишній районний центр Олишівку і територію району.

Військові підрозділи 55-ої стрілецької дивізії звільнили колишній районний центр Понорницю.

2-га гвардійська повітрянодесантна дивізія звільнила колишній районний центр Малу Дівицю.

42-а гвардійська стрілецька дивізія і 3-й гвардійський танковий корпус 40-ої армії Воронезького фронту у взаємодії з 2-ю, 3-ою, 4-ою гвардійськими повітрянодесантними дивізіями 60-ої армії Центрального фронту звільнили місто Прилуки і територію району.

Наказом Верховного Головнокомандувача 42-ій гвардійській стрілецькій дивізії, що особливо відзначилася в боях за місто, присвоєно почесне найменування «Прилуцької».

19 ВЕРЕСНЯ

Військові підрозділи 232-ої Сумської стрілецької дивізії звільнили колишній районний центр Яблунівку.

55-а стрілецька дивізія звільнила районний центр Корюківку. Воїни 16-ої гвардійської кавалерійської дивізії у взаємодії з 76-ою гвардійською стрілецькою дивізією звільнили колишній районний центр Березну і територію району.

Військові підрозділи 69-ої Севської Червонопрапорної стрілецької дивізії у взаємодії з 246-ою стрілецькою дивізією звільнили колишній районний центр Холми і територію району.

20 ВЕРЕСНЯ

Воїни стрілецької дивізії звільнили колишній районний центр Михайло-Коцюбинський.

Військові підрозділи 143-ої стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 9-го танкового корпусу звільнили районний центр Козелець і територію району.

102-а Далекосхідна Новгород-Сіверська, 162-а Середньоазіатська Новгород-Сіверська і 170-а стрілецькі дивізії звільнили районний центр Семенівку і територію району.

21 ВЕРЕСНЯ

Воїни 180-ої стрілецької дивізії звільнили колишній районний центр Нову Басань.

Військові підрозділи 55-ої, 69-ої Севської Червонопрапорної стрілецьких дивізій у взаємодії з 15-ою гвардійською кавалерійською дивізією звільнили районний центр Щорс і територію району.

Воїни 13-ої і 60-ої армій звільнили обласний центр — місто Чернігів.

Наказом Верховного Головнокомандувача військовим частинам армії, що особливо відзначилися в боях зі звільнення міста, присвоєно почесні найменування «Чернігівських»:

76-ій, 77-ій гвардійським, 148-ій, 211-ій стрілецьким, 16-ій гвардійській кавалерійським дивізіям, 129-ій танковій бригаді, 874-у артилерійському, 476-у мінометному, 1287-у зенітному артилерійським полкам і 2-ій гвардійській штурмовій авіадивізії.

181-а ордена Леніна Сталінградська стрілецька дивізія нагороджена орденом Червоного Прапора.

Відомі письменники і поети І. Еренбург, Д. Бєдний, Є. Долматовський, С. Марков присвятили свої твори звільненню Чернігова.

Воїни 13-ої і 60-ої армій за активної допомоги партизанського з'єднання імені Щорса першими серед військових підрозділів Центрального фронту розпочали форсування Дніпра від села Сорокошичі Козелецького району до села Мньов Чернігівського району.

22 ВЕРЕСНЯ

Військові підрозділи Ніжинського мехкорпусу, 9-го танкового корпусу, 280-ої Конотопської Червонопрапорної стрілецької дивізії звільнили колишній районний центр Остер і територію району.

23 ВЕРЕСНЯ

В бою за село Великий Листвен Городнянського району повторив подвиг Олександра Матросова рядовий 1181-го стрілецького полку 356-ої стрілецької дивізії Клавдій Краснояров, закривши амбразуру ворожого дзота своїм тілом. К. Красноярову посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Похований герой у братській могилі в селі Великий Листвен.

24 ВЕРЕСНЯ

Воїни 149-ої стрілецької дивізії у взаємодії з 55-ою і 60-ою Севською стрілецькими дивізіями звільнили районний центр Городню і територію району.

Військові підрозділи 356-ої стрілецької дивізії звільнили колишній районний центр Тупичів. В бою за Тупичів командир відділення автоматників 1181-го стрілецького полку 356-ої стрілецької дивізії вісімнадцятирічний Сергій Акіф'єв повторив подвиг Олександра Матросова і свого однополчанина Клавдія Красно-ярова, закривши амбразуру ворожого дзота своїм тілом. С. Акіф'єву посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Похований герой у братській могилі в селі Листвен Городнянського району.

26 ВЕРЕСНЯ

Військові підрозділи 356-ої стрілецької дивізії звільнили районний центр Ріпки і територію району.

12-а гвардійська стрілецька дивізія звільнила колишній районний центр Любеч і розпочала підготовку до форсування Дніпра.

Військові підрозділи 61-ої армії розпочали форсування Дніпра в районі населених пунктів Мньова, Неданчичів, Мисів, Любеча. Командир 239-го гвардійського стрілецького полку 76-ої гвардійської Чернігівської стрілецької дивізії полковник К.М. Андрусенко, уродженець села Парафіївки Ічнянського району, першим серед підрозділів дивізії і армії переправив полк на правий берег Дніпра і впродовж двох днів стримував контратаки ворога, утримував захоплений плацдарм і забезпечив успішну переправу дивізії.

За успішне форсування Дніпра нашому землякові К.М. Андрусенку присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

27 ВЕРЕСНЯ

Воїни 106-ої Забайкальської і 149-ої стрілецьких дивізій звільнили колишній районний центр Добрянку і територію району.

15-16 ЖОВТНЯ

Військові підрозділи 65-ої армії форсували Дніпро в районі Радуля, Новосілок, Лопатні, Кам'янки Ріпкинського району, завершивши Чернігівсько-Прип'ятську наступальну операцію, в результаті якої вся територія Чернігівської області була звільнена від німецько-фашистських окупантів.

Рясно зрошена кров'ю воїнів Червоної армії багатостраждальна чернігівська земля, за звільнення якої загинуло понад 20 тисяч солдат, сержантів і офіцерів.

За мужність і героїзм у боях з форсування Десни, Дніпра, Прип'яті тисячі воїнів удостоєні високих урядових нагород, а 879 з них присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу.