Дипломная работа: Наукова та громадська діяльність В.Б. Антоновича

Дипломная работа: Наукова та громадська діяльність В.Б. Антоновича

Зміст

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЧОМУ ОЦІНКИ ДІЯЛЬНОСТІ В. Б. АНТОНОВИЧА НЕОДНОЗНАЧНІ

РОЗДІЛ 2. ОФІЦІЙНО ПРО АНТОНОВИЧА

РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ В. АНТОНОВИЧА

РОЗДІЛ 4. НАУКОВА ПРАЦЯ АНТОНОВИЧА

4.1 Антонович як науковець: загальний погляд

4.2 Діяльність В. Антоновича в галузі архівістики

4.3 Історичні праці В. Антоновича

4.4 Здобутки Антоновича в сфері археологічної науки

4.5 Праці В. Боніфатійовича по географії та етнографії

РОЗДІЛ 5. ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ АНТОНОВИЧА

5.1 Антонович як просвітник

5.2 Викладацька робота Антоновича

ВИСНОВКИ

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

Актуальність проблеми: на мою думку життя людського суспільства постійно змінюється на краще, відбувається його розвиток, прогрес. Звичайно кожна людина робить свій внесок для того, щоб цей процес відбувався, але саме інтелігенція, вчені першими серед усіх інших знаходять і вказують іншим подальші шляхи розвитку. Першими відкривають і відстоюють (іноді навіть до смерті) такі наукові, життєві істини про які інші ще навіть не здогадуються. Тому мені здається варто вивчати праці науковців і знати де, коли, чому вони робили свої відкриття. Варто знати, як жили такі видатні твої попередники-українці, як наприклад В.Б.Антонович та багато інших, чим ти їм завдячуєш, навчитися того, як вони приносили користь всьому людству і з якою відданістю служили Україні та українцям.

Мета і завдання: дослідити чому, як, коли відбувалося становлення як науковця і громадського діяча В.Б.Антоновича. Що зробив нам і чого досяг цей видатний вчений. Підсумувати наслідки його багатогранної діяльності.

Огляд історіографії: я писав свою роботу на основі спогадів всіх тих , що знали Антоновича, були його друзями, знайомими, ворогами. Іноді їх спогади суперечливі, але все-таки правдиве уявлення про В.Б.Антоновича можна скласти. Це праці Дорошенка Д., Доманицького В., Грушевського М., Лотоцького О., Крім того залишились праці самого В. Антоновича та інші матеріали.

Предмет дослідження: предметом дослідження в цій роботі є наукова та громадська діяльність В. Б. Антоновича.

Об’єкт дослідження: об’єктом мого дослідження являється видатний український вчений та громадський діяч другої половини 19 ст. В. Б. Антонович.

Практичне значення: якщо прирівняти історію до книги, то своєю курсовою роботою я відкриваю в цій книзі одну з дуже важливих і повчальних сторінок . Адже серед українських національних діячів другої половини 19 ст. Найбільш відомим був Володимир Антонович. І розповідь про те як він жив, чого добивався для блага України - повчання і дороговказ нам. Тому мені здається, що дана курсова робота може успішно використовуватись вчителями на уроках в школах, викладачами на лекціях в вузах для розкриття цієї теми, а також всіма бажаючими знати сторінки нашого минулого.

...Ми, українська інтелігенція, досі не сповнили свого обов'язку перед людиною, що стільки літ тому прийшла до нас, щоб «усе розділити з нами». Ми не постарались відповідно вивчити і освітити його життя, повне самовідреченої любові і праці для нашого народу. Антонович як історик, як громадський діяч і як людина не досліджений і не спопуляризований.

Михайло Грушевський

В історії України другої половини XIX ст. важко знайти більш відоме в середовищі національних діячів ім'я, ніж Володимир Антонович. Разом із тим важко назвати з-поміж насельників українського Олімпу більш загадкову й оповиту різними легендами, міфами і переказами постать, душа якої залишилася закритою й незбагненною для сучасників і навіть близьких людей. Як тільки не характеризували Антоновича! З одного боку, його вважали мозковим центром українського руху, могутнім керманичем, який тримав у своїх руках усі незримі нитки національного життя, керував кожним зачинанням, кожною справою, знав, пам'ятав і оцінював буквально все. Так, Дмитро Дорошенко твердив, що зі свого будинку на Жилянській Антонович «керував фактично цілим українським рухом протягом останніх десятиліть XIX віку, і його впливи сягали далеко поза межі України наддніпрянської, аж до Львова й Чернівців».

Не менш рішуче підтримував цю думку Василь Доманицький: «Можна з певністю сказати, що ніяка, мабуть, справа, коли тільки вона була чимсь важна або доторкалася якогось більшого гуртка українців, не минала без того, щоб в їй не брав участі, не дав допомоги чи поради Володимир Боніфатійович, і завжди з надзвичайною скромністю, ніколи не висовуючи своєї особи наперед».

З іншого боку, говорили про те, що Антоновичу, який буцімто не так багато й робив, особливо стосовно української ідеї, приписували чимало чужих думок та справ. У листі Миколи Стороженка до Вадима Модзалевського” можна прочитати”:«Теперь (по смерті Антоновича.— A.P.) пойдет, конечно, в особенности из лжеосвободительного лагеря, обычное навязывание покойному того, чего он никогда не думал, и он сделается фетишем политиканствующих, но, насколько я его знал, он придерживался лишь формы Іаіssеz fоіrе, laissez posser (дозвольте зробити, дозвольте пройти), будучи сам человеком умеренных во всех отношениях взглядов и чистым ученым с широким образованием и научной инициативой»[3; 7-7].

З ворожого табору лунали звинувачення у подвійній грі, зраді «своїх», пристосуванстві. Микола Могилянський безапеляційно прирікав: «Антонович — двуликий Янус, який з кафедри університету проповідував одне і був у дружбі навіть з Новицьким (жандармський полковник.— A.P .), а у себе вдома, у колі вибраної молоді проповідував інше: ненависть до Росії». Та звинувачень із боку росіян-державників було замало. Поляки теж докидали свою дещицю чорної фарби. Якщо Ф. Равіта-Гавронський досить обережно писав про загадковість, невизначеність справжнього обличчя Антоновича, яке «незмірне складне і неможливе для схоплення»[5; 6] то Вацлав Лясоцький просто називав його «інтриганом, зодягненим в тогу демократичної простоти і товариської популярності в стосунках з тією ідеальною і найжертвеннішою з жертвенних молоддю».

Нарешті, безсумнівно провокаційну роль у створенні відповідної «опінії» щодо Антоновича відіграло жандармське управління. Вже згадуваний полковник Новицький на допиті студента Невестюка у 1892 р. вів Із ним розмову про Антоновича, який, мовляв, граючи роль лояльної до влади людини, загрібає жар чужими руками, наражаючи на небезпеку недосвідчену молодь. Новицький «довірочно» повідомив студентові, що Антоновичу як поляку в університеті не давали стипендії, тоді він перейшов у православ'я і отримав стипендію, а згодом улаштувався на кафедрі. Насправді ж він не поляк, не українець і не росіянин, а досить темна особа. Повернувшись у Галичину, Невестюк переповів усе це на сторінках коломийської газети «Народ» (1893, 1 вересня). Так Антонович із подачі жандармів був ославлений галицькими радикалами і через цензуру та політичні мотиви навіть не міг виступити зі спростуванням.

Згадані обставини спричинили до того, що Антонович у принципі майже не виступав у друці з якимись відвертими заявами попри всі закиди супроти нього. Його учень, людина з російського табору Іван Линниченко, слушно зауважував, що «Сповідь» була чи не єдиним відвертим виявом почуттів і поглядів Антоновича. Взагалі він «был крайнє скуп на подобные излияния — во всех последующих его многочисленных работах и статьях (за исключением косвенных намеков в одной) автор, ушедший весь в работу и самого себя, крайне мнительный и подчас даже чересчур осторожный, избегал касаться этого рокового для него периода жизни» [8; 259].

Надмірну обачність Антоновича, його неймовірний самоконтроль і майже повну замкнутість зазначали більшість із тих, хто з ним спілкувався. Олександр Барвінський згадував, що визнаний учений «так навик був до великої обережності, що навіть у своїй кімнаті говорив півголосом, вистерегаючися підслухання, розмови з ким-небудь непокликанним».

Іван Линниченко так пояснював потайність Антоновича і стриманість його наукових праць (у висновках та констатаціях): «За ним постоянно и упорно следили, вскрывали его переписку, вызывали его для объяснений куда следует, подсылали к нему ловких агентов, выдававших себя то за ярых украинофилов, то за делегатов Ржонда. И он жил вечно под страхом репрессий, тяжелых и обидных объяснений, высылки из обстановки, в которой только и мог работать на пользу той цели, которой он всецело отдался. И это сделало его крайне скрытным, уклончивым, осторожным в писательстве, личных разговорах и лекциях университетских и публичных, для последних он, если не мог от них отказаться, выбирал темы самые безобидные, в которых самая придирчивая критика не могла бы найти материала для обвинения в тайных замыслах».

Політичні причини замкнутості Антоновича підкреслював також Сергій Єфремов, зауважуючи, що дехто безпідставно звинувачував його «в полохливості» (наприклад, Михайло Драгоманов). Однак обережність Антоновича, очевидно, була наслідком виховання в «суворій школі життя». Єфремов слушно зазначав, що тут були й певні ідеологічні міркування: Антонович відсував чисту політику (а радше політиканство) на задній план, висуваючи культурницьку роботу серед мас, в якій він бачив «грунт і на політичну працю в майбутності». Тому всю його діяльність як професора, популяризатора, видавця, ініціатора Південно-Західного відділу Географічного товариства, «Киевской Старины», літературні виступи проти Сенкевича, Флоринського тощо,— словом, «всякі культурно-наукові заповзяття широкого громадського значення» слід розглядати як працю саме в цьому річищі [11; 7].

Прагнення Антоновича залишатися в тіні пояснюється також іншими причинами. Проминувши-юнацький вік «бурі й натиску», Антонович утратив нахил до прилюдних полум'яних виступів. Тепер він найкраще почував себе у «невидимій атмосфері товариської конспіративної роботи — і тут справді виявлявся великий організаторський талант та вміння єднати людей біля себе».

Інший учень Антоновича — Орест Левицький — зазначав, що вчений мав чимало таємних ворогів і «через те звик не всякому діймати віри й виявляти свою душу»[13; 19]. Це була правильна політика: жандарми постійно скаржилися, що за Антоновича ніяк не можна ухопитися, адже він постійно «тримає дистанцію». Одна з його учениць дуже тонко відзначила цю невидиму демаркаційну лінію, яку той одразу проводив у будь-якому спілкуванні.

Ота межа була для всіх, «її утворило життя: той, хто стільки пережив замолоду, хто написав свою знамениту чудову «Исповедь», той повинен був утворити круг себе цю невидиму межу, щоб укрити за нею своє внутрішнє «Я» від чужих замахів. І наскільки зовнішнє «Я» Володимира Боніфатійовича було просте, привітне, товариське, настільки внутрішнє його «Я» було складне, замкнене й обережне, і дібратись до нього було нелегко. Навіть в оточенні своїх однодумців, в зібраннях Громади, Антонович «не розгортався», не висловлювався до кінця. Мені здається, що тільки Рильський розумів його цілком, хоч і не згоджувався де в чому з ним».

При цьому у стосунках із людьми Антонович був рівний. Навіть коли він говорив зі своїм явним чи потайним ворогом, учений не демонстрував своїх негацій. Це часто викликало подив і нерозуміння, а з боку радикалів — навіть прямі звинувачення. Як, мовляв, Антонович може відвідувати митрополита, розмовляти з жандармом Новицьким, узагалі спілкуватися з реакціонерами?

Линниченко писав, що Антонович мав широке коло знайомств: «...к нему заезжали с визитом многие очень высокопоставленные особы, до великих князей включительно, и к его скромному домику на углу Кузнечной й Жилянской, подчас к великому изумлению соседей, внезапно подъезжала карета с звездоносцем-генералом, генерал-губернатором или командующим войсками...» Одного разу Новицький викликав Антоновича для допиту і почав із запитання про його знайомих. Учений почав диктувати: «Его Императорское Высочество наследный принц итальянский, великий князь...» Новицький знітився і припинив допит. Справді, невдовзі перед цим спадковий принц Італії Віктор-Емануїл і один із великих князів Романових зробили візит «крупнейшему на Руси знатоку южнорусской истории и местной археологии».

Іще одна обставина цілком особистісного характеру, про яку не можна не згадати. Антонович, як твердить більшість його знайомих, був надзвичайно скромною людиною. Він «ніколи й нікому не хвалився своїми учинками, і часто траплялось, що навіть близькі приятелі Антоновича тільки випадково довідувались про той або інший його добрий учинок, та й то не від його, а од інших людей»[16; 19]. Василь Ляскоронський, приміром, наводив згадку про те, що Антонович щороку виділяв із власних гонорарів стипендії гімназистам і студентам. «Про це ніхто не знав до самої його смерті, робилося те таємно од усіх».

Дружина вченого Катерина Мельник-Антонович пояснювала цю рису настійливим самовихованням чоловіка. Річ у тім, що в дитинстві у польському середовищі у хлопчика помітно розвинулося бахвальство, яке він згодом вирішив побороти. І вже в університеті студенти медичного факультету підкреслювали «велику скромність, стриманість та ввічливість» Антоновича. А Драгоманов з цього приводу навіть іронізував «Антонович колись умре з ввічливості, щоб комусь догодити». Скромність та стриманість, на думку К. Мельник, «так вросли йому в плоть і кров, що зробились головнішими, немов природженими рисами його вдачі» [18; 76].

У 1874 р., коли у Києві проходив III Археологічний з'їзді І. Срезневський виголосив промову про визначні наукові заслуги Антоновича. М. Білінський згадував: «Присутні вчені дружніми оплесками відповіли на доповідь Срезневського. Антонович при цій овації так зігнувся, сидячи в кріслі, ніби мав пірнути» [І9; 123].

Отож, цілком очевидним є те, що через різні причини Антонович для своїх сучасників був людиною незбагненною, так би мовити, лицарем з опущеним забралом і без зафіксованого списку перемог. А що вже казати про нащадків... Тому подати образ Антоновича як добре виписаний портрет сьогодні практично неможливо. Це неодноразово підкреслювали його численні біографи, що знали свого героя особисто.

Михайло Грушевський порівнював свого вчителя з античним філософом, який у вирі людського життя лише зрідка обмінюється враженнями й думками з тісним колом учнів. Грушевський досить тонко пояснював протиріччя у громадській оцінці Антоновича: одні, зовсім не знаючи його політичної діяльності, вважали вченого крайнім об'єктивістом, представником суворого академізму в науці й ставили за приклад іншим, більш емоційним дослідникам-полемістам; інші ж, обізнані з діяльністю Антоновича у громадських організаціях, «роздували до розмірів фантастичних його пилини, його активну участь в національнім і політичнім українськім житю, творили цілі легенди і байки про нього» [20; 7]. А мудрий філософ із посмішкою вислуховував усі пересуди, нічого не спростовуючи...

Але чи слід думати, що образ Антоновича назавжди залишиться загадкою? Зрозуміло, що документи, які збереглися, підбивають лише зовнішній перебіг подій, але не дух і помисли Володимира Боніфатійовича. Та чи буде ця постать вічним айсбергом? Хотілося би думати, що на це запитання ми можемо відповісти скоріше оптимістичним «ні», аніж песимістичним «так».

Справа в тому, що в архіві Антоновича та його близьких знайомих, друзів і родичів все ж залишилися матеріали, які з різною повнотою та адекватністю віддзеркалюють ті сторінки його діяльності, які за життя Володимир Боніфатійонич майже не демонстрував. Це насамперед листи вченого до найближчих йому людей, у спілкуванні з якими душа його розкривалася. Показовими в цьому сенсі є думки, висловлені в листі до Катерини Мельник: «Формальное письмо претит моей натуре; я бы унизил себя глубоко и Вам бы оказал (по моему убеждению) высочайшее неуважение, если бы писал письмо без дела и впечатлений... По моему мнению, всяк человек пошлеет, если предпринимает деяния, не вытекающие из его убеждений или этического направления, а только по внутренним, для него нравственно обязательным побуждениям. Я всю жизнь держался (может быть, глупого) убеждения, что человек в неофициальных отношениях должен бить строго правдив, т. е. делать, писать и говорить только то, что у него лежит на мысли, совести и чувстве, а не то, к чему его обязывают внешние, кем-то и почему-то, без его ведома и согласия устроенные формы и обязательные отношения. Может быть, все это крайний идеализм или так называемая «философия», но меня долгий век от неё не вылечил, и предпочитаю свою философию всему тому, что «принято», «обязательно» й т. п. Не правда ли, что я неисправимый мечтатель?» [21; 47-47].

Зацитований уривок попервах шокує. «Застібнутий на всі ґудзики» у своїх відомих (переважно опублікованих) листах, тут Антонович постає надто незвичним. Це стосується, напевне, і його листів до близького друга Федора Вовка та соратника по «хлопоманству» Бориса Познанського. Саме останньому вже 70-річний учений напише: «Всяка правда повинна відрізнятися простотою, ясностью і законченностью» [22; 107].

Іще одна характерна деталь, яка дає змогу осягнути самооцінку Антоновича. Маємо на увазі його судження про іншу, не менш незбагненну людину — Пантелеймона Куліша.

Ще у 1901 р. Антонович засуджував хитання Куліша та його пристосуванство, тим засвідчуючи, що його власне кредо було іншим,— хоч, можливо, зовні не завжди його поведінка видавалася твердою і несхитною. Зокрема, він писав Познанському: «З оптимізмом твоїм взглядам Куліша не зготжуюсь. Мабудь, ти не читав його останніх творів: «История воссоединения Руси», статья про козаків в «Рускому архіві», «Хуторная поезія» і т. д. Опріч того сей поворот ілюструється рукописним документом прошенієм до Міністра внутренних дел, коему він посилає «Историю воссоединения Руси» як доказ своєї лояльності і просить позволити йому докончити служебну карьєру» [23; 106]. В ранішому листі до Феофана Лебединцева Антонович узагалі нарік Куліша «двулицым Пантюшкой Кулишевым» [24; 6] , отже, позиція його була вкрай негативною.

Цікавим є висловлювання Антоновича про складність життєвого шляху до ідеалу (лист до Б. Познанського від 1901 р.): «На те і єсть ідеал, штоби визначати еволюцію правди в будучині, і на те дійсність, щоби поволі переробляв ти ідеал, тягнучи за собою дуже важку і неморальну спадщину прошлого. Зістається бажати, щоби ідеал здійнявся як змога скоріше, і думаю, що нема чого сердитися за те, що в житті зустрічаємо антиідеальні прояви»[25; 106].

Це твердження є знаменним. Усе життя Антоновича, на наш погляд, показує, що він ішов раз і назавжди визначеним шляхом, стискуючи в кулаці емоції, ховаючи ненависть до ворогів, сприймаючи всі прояви людського єства рівно. Все це було марнотою в порівнянні з визначеним ще в юності ідеалом. І глибоко в душі він залишався «невиправним мрійником», який умів піднятися над буденністю життя, оцінюючи його іншими, набагато вищими мірками.

Тут ми не можемо не згадати влучні слова одного з сучасників Антоновича: «В. Б., кроме того, что поддерживал все свои «надії і жадання», умел их и отстаивать,— он служил живым примером, что царское правительство не есть какой-нибудь неизбежный Молох, в который бросают жертвы инакоумствующих. Он был символом смелости, он везде среди своих друзей умел найти бодрый элемент и без всякого опасения и страха смотрел на противников» [26; 6].

Отже, зіставляючи окремі визнання самого Антоновича в листах із розкиданою по численних споминах про нього інформацією та зафіксованими документально його «зовнішніми» вчинками та їхніми наслідками, з його прямо висловленими чи завуальованими думками в наукових працях та лекціях, спробуємо реконструювати головні риси образу Володимира Боніфатійовича. Кажемо саме про головні риси, бо ще раз наголосимо, що Антонович настільки багатогранний і нерозшифрований у своєму духовному житті, що змалювати його портрет нам удасться лише й лише почасти.

Ще за життя Антоновича почали виходити дослідження про нього. На сьогодні їх уже кілька десятків. За традицією статті містять огляд громадської, наукової та педагогічної діяльності вченого. Така тематична розчленованість, імовірно, краще сприйматиметься, коли на початку буде подана хоч якась загальна характеристика цієї непересічної людини”.

Найкращу, на мій погляд “загальну характеристику постаті В. Б„ Антоновича на тлі українства дав його учень і наступник М. С. Грушевський. Він поділяв життєвий шлях учителя на три основних періоди [27; 8-10].

Початковий охоплює перше тридцятиліття життя Антоновича. Це час наступу і штурму, «час жадного, гарячого шукання доріг індивідуальному життю і громадській роботі». З дитячих років він інстинктивно, завдяки вродженому гуманізмові, хилиться від свого польського середовища до світу «хлопського українського». Згодом до цього прилучилися впливи французького раціоналізму XVIII ст. та демократичні, поступовські погляди вихователя (фактичного батька) Я. Джидая. Все це, сполучившись в одне ціле, привело до бурхливої громадської діяльності й рішучого кроку — розриву з польським середовищем, до маніфестації своїх поглядів у «Моїй сповіді», русі «хлопоманів» та створенні «Громади».

З 1860-х років починається другий період в житті Антоновича. Це час майже двадцятилітньої напруженої продуктивної наукової праці, яка значною мірою пов'язувалася з суспільними поглядами та громадською діяльністю. Це насамперед архівні досліди польсько-українських відносин, які підтверджували думку про негативну роль польсько-шляхетської держави в українській історії. З великим талантом і повнотою Антонович змалював «соціальний устрій і житі українського народу під польським режимом і непримиренні суперечності його з польське-шляхетським устроєм». Цей період став вершиною діяльності Антоновича. Саме тоді він заявив про себе як одного з найвизначніших репрезентантів українства і в науці, і в громадській діяльності.

Третій період розпочинається з середини 1880-х років, коли стають помітними «виразні прикмети вичерпання і утоми» Антоновича. Погіршуються умови суспільного життя в Росії, українство придушується політично-жандармською системою, відбувається розкол у «Громаді», спалахує ідейний конфлікт із недавніми товаришами («політики» і «культурники»), не вдається польсько-українська угода в Галичині. Все це стає причиною знеохочення і послаблення діяльності Антоновича. В українському русі з'являються нові лідери, напрями, молодь схиляється до революційного радикалізму. Наукові праці вченого також утрачають живий громадський зміст. Антонович віддає перевагу археології, нумізматиці, історичній географії. З 1890-х років відчутний досить значний упадок фізичних сил, і «серед спокійніших антикварських занять тихо догорає його могутній дух — до смерті не стративши, одначе» своєї незвичайної живості, інтелігенції і рідкого, незвичайного чару».

Реконструюючи процес становлення та розвитку світогляду Антоновича, М. С. Грушевський визначав кілька найважливіших моментів.

Насамперед, це вироблений в дитинстві «гуманний погляд на жите» і зацікавлення українськими сюжетами. По-друге, це вплив французького раціоналізму, почерпнутого з батькової бібліотеки. «Скептик і позитивист, — писав Грушевський,— індиферентний до всякої трансцедентної метафізики, він заховав одну релігію — релігію людства. Віра в вічне і неустанне уліпшуваннє життя і платність людства до безграничного облагородження, культурного і етичного, дорогою розуму, культурної роботи — сі провідні ідеї французького раціоналізму зісталися його провідними ідеями». Однак він не став «вселюдиною», будучи міцно прив'язаним до українського життя. В основі всієї його наукової діяльності лежить «глибокий пієтизм, тепла і сердечна любов до сього народу». Грушевський написав про це так: «Він обожав в нім його суцільність, стихійну гармонію, високу красу побуту і глибоку природну логічність мисли; хилив чоло перед його високими культурними і соціальними інстинктами, високогуманною вдачею і тонким стичним почутім, горючою жагою і непохитним жаданим справедливості».

Однак Антонович ніколи не обстоював національну виключність. Він завжди високо підносив роль культури в історії народу, орієнтуючись на західні взірці. Політичну роботу без культурних підстав він вважав спорудою на піску. Усі нещастя України Антонович убачав у «малій культурності українського суспільства, в браку української інтелігенції, культурного і політичного виховання». Як послідовник еволюціонізму, він не вірив у швидкісні революційні перетворення, вважаючи, що лише послідовна просвіта й піднесення свідомості народу є єдино правильним шляхом. Грушевський зазначав досить сильний вплив на Антоновича також кирило-мефодіївців, які «завершили ідейну еволюцію його своїми ідеями автономізму і федералізму», їхня проповідь фізичної й духовної свободи була співзвучна ідеям, які виробилися у Антоновича під впливом революційних подій у Західній Європі. На терені історіографії ці ідеї духовно і персоніфіковано уособлював М. І. Костомаров, слідом за яким пішов і Антонович, їм обом було притаманне різке засудження польської доби в українській історії. М. С. Грушевський наголошував: «Можна сказати, що всі історичні праці Антоновича з невеликими виїмками — се оден акт обжаловання історичної Польщі, з її всевласним панованнєм шляхетської верстви і поневоленнєм недержавних народностей». Однак Антонович не був ворогом поляків, «він був тільки ворогом історичної Польщі — її хиб, шкідливих не тільки для пригнетених нею народностей, а і для самих поляків; був ворогом польсько-шляхетської ідеольогії, ворожої польському демосу також, не тільки українському».

Саме звідти іде й негативна оцінка Антоновичем державності як елемента суспільного життя. Він підкреслював не державність українців і вважав це їхньою «імманентною прикметою». Антонович говорив про це «з тим легшим серцем, що державну стихію вважав елементом скоріше негативним в життю суспільності, народу, ніж творчим, позитивним». Польське й російське державне володарювання в Україні, на його думку, руйнувало провідний общинний елемент української спільноти. Втім, і в цьому середовищі Антонович ясно бачив соціальну нерівність, протистояння різних верств, внутрішнє поневолення, насильство, визиск, проти чого повставало усе його єство.

М. С. Грушевський так писав про Антоновича: «Громадянські інтереси були сильно розвинені у нього і могутньо кермували його науковими заняттями, особливо в період розцвіту його сил і наукових занять. Інтереси наукові тісно сполучені у нього з інтересами громадянськими, національними та політичними». Однак, на думку Грушевського, Антонович «боєвою натурою не був»; делікатний і вразливий, «він не мав в собі того всепалющого огню, який змушує людину перемагати най прикріші для неї обставини й перешкоди в своїм служінню провідній ідеї свого життя». Йому були органічно противні боротьба, конфлікти, «вуличні» методи. Лише натяками, ледь помітними для втаємничених, давав Антонович у своїх працях «ширші виводи соціально-політичного або національного характеру», ховаючи від читача справжній «ідейний підклад своєї наукової роботи». «Історик-філософ, з великим, навіть надмірним нахилом до синтезу і схематизації, він не любив вводити публіку в лабораторію своєї мислі, ставлячи перед її очима готовий, можливо у прощений рисунок певної доби, певного складного історичного або соціального процесу»[29; 5-6]. Його узагальнюючі концептуальні думки стосовно української історії висловлювалися лише в тісному колі, де читалися лекції, непризначені для широкої публіки. Лише окремі з них виходили в Галичині під псевдонімом.

Визначний український громадсько-політичний діяч, письменник, історик церкви О. Г. Лотоцький, який запізнав Антоновича наприкінці 1880-х на початку 1890-х років, так характеризував громадянську еволюцію «одного з найбільших людей української справи»: «В. Б. на протязі півстоліття своєї діяльности наукової та громадської хоч як твердо йшов до одної незмінної цілі, але під непереможним тиском режиму мусів зміняти тактику та звужувати шлях свої діяльности, аби зовсім од життя не усунутись. На полі науковому він мусить покинути ті ділянки української історії, яким на початку віддає свою увагу, в яких виявлялася органічна сила української нації. Від подій і діб великого національного підйому був він примушений перейти до нейтральніших об'єктів наукового досліду, впірнає в архівну роботу і нарешті майже замикається наявні у вузькій ділянці археології. Як се взагалі було в тодішньому життю під самодержавним режимом, робота Антоновича — наукова й громадська — переходить в таємні підвали життя... Врешті В.Антонович та спільники його по національно-громадській роботі приходять до думки забезпечити можливість і здобутки української національної праці на терені іншої держави, де частина українського люду все ж користувалася певним мінімумом національної свободи під охороною державної конституції, бодай би й такої, як австрійська» [30; 168-169]. Антонович поряд з О. Я. Кониським став одним із творців так званої «нової ери» (польсько-українська угода 1893 р. у Галичині).

Саме в Галичині Антонович мріяв почати нове життя, обійнявши кафедру історії України Львівського університету, очоливши Товариство ім. Шевченка і всю українську громаду. Там, у Галичині, не треба було постійно жити з опущеним забралом і тримати зачиненою браму своєї душі... Однак не судилося. Доля вимагала нести хрест подвійного життя до кінця.

Ця двоїстість пронизувала практично увесь земний шлях Антоновича: син одного батька (Яноша Джидая), він формально носить ім'я іншого (Боніфатія Антоновича); до сьогодні не вдається встановити точно роки його народження (1830 чи 1834) та обряду першого хрещення (греко-католицький чи католицький); за походженням поляк, він переходить в український табір; отримує офіційну освіту в російській гімназії, але самоосвіту — на французькому раціоналізмі; закінчує медичний факультет університету й різко змінює фах — здобуває історичну освіту; починає громадську діяльність у колі польських революціонерів — і переходить у стан українофілів; бере участь у конспіративних організаціях — і співпрацює з одіозним Юзефовичем; в університеті він читає курси історії Росії, а приватно — українознавства; під своїм ім'ям публікує нейтрально-наукові, а під псевдонімом — науково-публіцистичні праці; основну діяльність веде у Києві, але покладає головні надії на Галичину; порвавши з польським рухом, виступає за «нову еру»; офіційно одружений з Варварою Міхель (до її смерті у 1902 р.), але при тому близько двадцяти років має за дружину Катерину Мельник...

Отож Антоновичу було нелегко. А тому нам має бути зрозумілим, що за такої двоїстості його життя неможливі однозначні оцінки і його діяльності.

Згідно з концепцією Антоновича, три чинники визначають «моральну діяльність всякого чоловіка»: спадок предків (75%), виховання — осягнення принципів і духовних надбань минулих часів (5—10%), власна ініціатива (до 15%) [31; 3-4]. І хоч усе життя самого Антоновича доводить, що він головним чином самотужки витворив свою мораль, усе ж слід зважити на думку вченого і хоч кілька слів сказати про його родину.

Його рідний батько Янош Джидай був сином угорського революціонера(Матяша Джидая,- А.Р), що виступав за відокремлення Угорщини від Австрійської імперії та запровадження республіканського ладу. Тікаючи від переслідувань, Матяш Джидай опинився в Галичині, де у нього й народився син. Янош закінчив філософський факультет Львівського університету (близько 1826—1827 рр.), збирався на війну за незалежність Греції («не встиг») і почав кар'єру гувернера на Правобережній Україні. У маєтку пана Марковського на Уманщині (с. Ягубець) Джидай зустрівся з Монікою Антонович. «Результатом цієї стрічі,— писав Володимир Антонович,— було моє життя» [32; 4-6] . Вчений писав про даний факт цілком відверто, бо, очевидно, через власний досвід вважав «інститут сім'ї в такому складі, як він є, зовсім негідним»,— тобто довічне поєднання церковним шлюбом без права розлучення може призвести лише до фактичного протесту, як і сталося з його батьками. Разом із тим Антонович був вдячний матері «зате, що придбала» йому «ідейного й розвиненого батька». Пізніше хлопець виховуватиметься в родині та пансіоні Джидая в Одесі, й саме це спричинить його глибокий демократизм і схильність до ідей французьких просвітників. Батько в житті вченого зіграв роль доброго вихователя і завжди слугував для нього прикладом.

Зовсім інше враження справив на Володимира його формальний батько Боніфатій Антонович, литвин із Віленщини, випускник Кременецького ліцею і гувернер, який став офіційним чоловіком його матері. У них народилося двоє дітей, але через повну несумісність характерів подружжя розійшлося по різних домах. Через десять років після цього народився Володимир, якого записали на ім'я вінчаного чоловіка матері. Так син Яноша Джидая став Володимиром Боніфатійовичем Антоновичем. Про свого формального батька вчений згадував як про «натуру зовсім пасивну, індиферентну, без усякої ініціативи і тільки з напрямком до абсолютного спокою і до життя без праці, хочби скромного» [33; 9]. За іронією долі Володимир певний час навчався і виховувався в родині, де Боніфатій Антонович був гувернером. Він згадував про це без захвату і вдячності — наука була надто млявою.

Своєрідною особою була мати вченого. Вона особливо пишалася тим, що веде родовід від самих князів Любомирських, бо її мати Кароліна була позашлюбною донькою князя Каспера Любомирського — власника м. Паволочі Сквирського повіту. Батько Моніки був польський шляхтич Іполіт Рурський. Після його смерті юна Моніка (народилася у 1802 р., а осиротіла в 12 років) потрапила в дім багатих панів Подоських, де виховувалася разом з їхніми дітьми. Як вважав Антонович, «тут зложився цілком її світогляд на все життя — поважання панського побуту, погорда до нижчих станів суспільства: селян, жидів і т. ін., бажання як можна найкращої обстанови життя і т. ін.». Все це Моніка намагалася передати своїм дітям, прищеплюючи їм «панські звички» навіть методом терору. Вона служила гувернанткою в різних родинах, добре знала французьку, багато читала. Окрім ^того, Моніка «відрізнялась огромною енергією, великим розвиттям волі з деспотичним дуже напрямком» [34; 6-9].

Такими діаметрально різними — як психологічно, так і ідейно — були батьки Антоновича, їхні настанови в житті часто були прямо протилежні. Переплетення офіційних і неофіційних стосунків не могло не відбитися на душі й свідомості хлопчика. В майбутньому він сам потрапить у такі ж обставини, і його особисте життя буде подвійне.

Залишається тільки подивуватися, як з такою спадковістю і в такому оточенні Володимир Антонович знайшов і твердо ступив на шлях, яким не йшов жоден із його кревних.

Таємниці біографії вченого, розпочавшись із питання про батька, продовжуються неясністю з датами народження й хрещення. Офіційно вважається, що Володимир народився 6(18) січня 1834 р. в с. Махнівці на Київщині (нині Житомирська обл.) і був охрещений у католицькому віросповіданні. Однак ще за життя Антоновича поширювався переказ про те, що він народився у 1830 р. в Чорнобилі й був хрещений греко-католицьким священиком. Документально це зафіксовано в листі А. Мйодушевського (січень 1903 р.) до В. Антоновича, в якому перший зазначав, що чув про це від сестри професора (в подружжі Васнєвської) і просить дати докладні відомості з приводу вказаного факту. Антонович відповів (3 червня 1903 р.), що звістка про народження і хрещення його уніатом є помилковою: «...обоє батьки мої належали до католицького обряду, значить і я був охрещений як католик» [35; 150].

Ця інформація традиційно вважається достеменною. Однак якщо проаналізувати відповіді Антоновича у тому ж листі на інші запитання Мйодушевського, то вони свідчать, що Володимир Боніфатійович не розкривав родинних таємниць (зокрема, називав батьком Б. Антоновича, а про Я. Джидая писав як про вихователя).

В некролозі Антоновича, написаному його учнем В. Ляскоронським, передавалися слова старшого сина вченого — Івана Володимировича, що батько народився 1830 р. у Чорнобилі. Згідно з оповідями рідних, дитина була дуже слабкою і хворобливою, тому батьки, боячися, що вона помре нехрещеною, поспішили її охрестити. Через відсутність ксьондза обряд правив уніатський священик. Однак коли родина переїхала у Махнівку, місцевий ксьондз перехрестив дитину в 1834 р., і ця дата пішла по всіх документах як рік народження [36; 51-52]. Про це говорилося і в інших некрологах [37; -]. Отже, дана версія була досить стійкою серед тих, хто добре знав ученого та його родину.

Щоб з'ясувати це питання, син А. Мйодушевського Ян звертався до вдови історика та його сина Дмитра і в статті про Антоновича у польському біографічному словнику впевнено навів дату й місце народження вченого — 1830 р., Чонобиль [38; 142-144] .

У коментарях до споминів В. Антоновича його вдова Катерина Мельник зазначала, що при хрещенні Я. Джидай подарував синові золотого хреста з написом: «Boze btogostaw Wtodzimierzowi.6 stycznia 1834». Із цього вона робила висновок про вказівку запису на «докладну дату народження».

Онук ученого Марко Антонович уже в наш час знову підтвердив версію про народження діда в 1830 р. у Чорнобилі та про хрещення греко-католицьким парохом. Після переїзду в Махнівку католицький ксьондз відмовився визнати попереднє хрещення, перехрестив хлопчика і «визначив нову дату народження... 6(18) січня 1834 р.» Причина дотримання цієї дати самим В. Антоновичем його онуком пояснюється небажанням «йти передчасно на пенсію, а також й тим, що зміна дати народження ускладнила б його особисте життя» [40; 282].

Отже, питання про дату народження та обряд хрещення В. Б. Антоновича не є розв'язаним і потребує пошуків метричних книг греко-католицької церкви Чорнобиля 1830 р. та католицького костьолу Махнівки 1834 р. Поки що архівні розвідки не увінчались успіхом.

Сам Володимир Боніфатійович завше подавав дату і місце свого народження — 6 січня 1834 р., м. Махнівка Київської губернії, де на той час його мати купила будинок і оселилася з дітьми. Через три роки вони перебралися до дядька - Юзефа Гурського, який був місцевим адвокатом. Пізніше Антонович відзначав його доброту і постійну зайнятість, в також дуже скромну освіту (базиліанська школа). Вчений пригадував і те, що судочинство велося польською мовою і згідно з Литовським Статутом.

Раннє дитинство хлопчик провів у спілкуванні з бабусею - Кароліною Гурською, про яку згадував з ніжністю й теплотою. Саме вона навчила його читати, писати, початкам арифметики; мала від природи «ідеальну доброту, лагідність і любов до людей». Бабуся багато оповідала онукові (зокрема про гайдамаків), співала пісень (народних та політичних польських XVIII ст.). «Ми з бабою,— писав Антонович, — були нерозлучні, й якось дуже старе і дуже мале припадали собі до уподоби і страшенно любили одно одного» [41; 10-13].

До шести років тривала ця ідилія. Мати в цей час була зайнята заміжжям старшої доньки. Взагалі Моніка прагнула привчити своїх дітей до звичаїв польського шляхетства середнього достатку, котре, як згадував Антонович, «дивилось на себе як на представників культури, хоч, правду сказати, культури було в йому дуже мало... вся культура містечкової інтелігенції виражалась в костюмах, елегантних по змозі, і в способі держати себе в товаристві з елегантними манерами» на противагу «грубим і некультурним росіянам» [42; 16]. У цьому сенсі Моніка просто тероризувала сина: коли він якось забув по сніданні витерти губи, вона вишмарувала йому обличчя ганчіркою для підлоги, після чого почалося інфекційне запалення; заради «елегантності» хлопчикові робили штучні кучері і при цьому страшенно випікали шкіру голови; за відмову переказати книгу три дні тримали навколішки, не давали обіду тощо. «Я її дуже боявся,— згадував Антонович,— тон рішучий, деспотичний настрій, гувернантська звичка виправляти манери і суворе переслідування всяких помилок в цьому взгляді так мене лякали, що я старався ховатись або утікати з хати, як тільки вона туди приходила» [43; 13-14].

Мабуть, усе це було першим щаблем на шляху Антоновича до негативізму стосовно польського шляхетства, його зверхності, гонору та фасадної культури.

Із 1840 р. Моніка Антонович найнялася гувернанткою до панів Цибульських в м. Горишківку поблизу Тульчина, де чотири роки перебував біля матері й Володимир. Тут він «вперше побачив товариство панів... воно не відрізнялося зовсім інтелігенцією, зате кожний пан виступав з великим апломбом... пихою... загалом старались держатися як замкнута каста», з погордою ставлячись до всякої «шуї» (тобто «сволоти»).

З цього часу для Володимира почалася «справжня наука» разом із дітьми Цибульських під керівництвом матері. Вивчалися польська мова та історія, географія, катехізис та французька мова. Антонович згадував, що найбільшу користь дало вивчення французької: «...знання цієї мови протягом всього життя давало мені змогу розширяти свій світогляд, користуючи з багатої літератури» [44; 25-27]. Втім, особливу увагу Моніка приділяла вихованню «гарячого польського патріотизму», при цьому патріотичний обов'язок полягав у тому, «щоб хвалити все своє, мовчати про всі хиби й ганити все чуже». Особливий пієтет плекала мати щодо шляхетського стану, який вважала «установленим від Бога і самої природи», а інші стани — нижчими. Моніка забороняла синові вести компанію зі слугами чи сільськими дітьми, повторювати слова і звички, притаманні «хлопам» тощо. Все це, як оцінював пізніше Антонович, сприяло розвиткові в ньому неприємної риси, з якою довелося боротися усе життя,— «це було бажання вирізнитись між іншими людьми, показати себе якомога кращим, порисуватись і виявити себе чимсь особливим. Ця нещасна суєтність шляхетська спадала з мене дуже поволі, не раз доводила мене до самохвальчої брехні і, як брехня відкривалась, набавляла мені чимало сорому. Такий був моральний не дуже цікавий багаж, який я виніс з дитячого віку» [45; 29].

Четвертий рік науки Володимир відбував із Каролем Цибульським під керівництвом його гувернера. Навчання йшло ще малозрозумілою російською мовою: хлопців готували до вступу в гімназію. Згодом ще на півроку Володимира віддали для повторення науки разом із дітьми Абрамовичів Боніфатію Антоновичу. Той займався з хлопчиком лише катехізисом і читанням якоїсь латинської книги, усе інше Володимир повторював самостійно, проте з більшою охотою. Тут, у домі Оттона Абрамовича він мав змогу слухати вечірні читання шляхетської молоді. Найчастіше читали твори Михайла Чайковського (Садик-Паші) про козаків, де останні ідилічно єдналися з польською шляхтою. Антонович згадував: «Я перший раз побачив якийсь новий світ, не мавший нічого спільного з шляхетським складом і одріжнявшийся від його особливою бадьорістю, живучостю й енергією... Ці образи Чайковського засіли мені глибоко в душу й ніколи не стерлись, положивши першу підвалину українофільства».

У бібліотеці Абрамовича Володимир перечитав польські та французькі книги, запам'ятавши до похилого віку поезії Міцкевича та переклади новогрецьких пісень про боротьбу з турками.

У 1844 р. Володимира за попередньою угодою батьків віддали на виховання в Рішельєвський ліцей, директором пансіону якого був Янош Джидай. Йому вчений завдячував «глибоким демократичним пересвідченням» та можливістю ознайомлення з творами французьких просвітників-енциклопедистів: Монтеск'є, Руссо, Вольтера, Дідро та ін. Антонович твердив, що саме під їхнім впливом склався його світогляд.

У бібліотеці Джидая було багато цікавих книг, і Володимир читав їх запоєм. Саме з того часу він «виробив собі ту призви чайку до читання, що виявляв протягом цілого життя, буквально не мажучи одної години перебути без книжки». Одного разу хлопця застав за читанням серйозної книжки батько. Тоді він сказав слова, які Володимир запам'ятав на все життя і які фактично стали одним із його гасел: «Тобі треба дуже багато вчитися, багато працювати, бо доведеться самому, своєю головою прокладати собі дорогу в життю». Джидай почав керувати тематикою читання сина [48; 68].

Незважаючи на те, що у Рішельєвському ліцеї у класі Володимира (як свідчить його твір «Наш клас») навчалося одночасно 72 учні [49; 6], успіхи хлопчика були добрі, особливо з географії, історії, математики, фізики, природничих дисциплін, іноземних мов.

У 1848 р., коли відкрилася 2-га одеська гімназія, Джидай перевів свій пансіон у цей заклад. Володимира також перевели у п'ятий клас гімназії.

Через півстоліття вчений з теплотою згадував: «Єти три года (1848—1850.— A. P.) составляют для меня незабвенный период моей жизни, єто были года, когда слагается нравственный облик человека, и в этом отношении я многим обязан 2-й гимназии: теперь, в старости, чувствую к ее влиянию глубокий пиетет; гуманное обращение с нами директора и учителей, влияние живого и европейски просвещенного города и дружный и искренно преданный культурному прогрессу круг товарищей положили на всю мою жизнь неизгладимый отпечаток: глубокое сознание совести, стремление к справедливости, добру и правде, несколько, может быть, слишком оптимистическую, но весьма успокоительную глубокую веру в прогресс». Антонович згадував директора П. Беккера, що викладав латинську мову та літературу і прищепив учням любов до класичних старожитностей, а також дав добру школу перекладу уривків із Таціта, Саллюстія, Тіта Лівія. Учитель французької А. Шапелон рекомендував хлопцям читати кращі книги французьких просвітників і взагалі вселив їм «относительное знание и глубокое уважение к европейской культуре» [50; 212].

Дух французької натурфілософії цілком пронизав свідомість юного Антоновича. Дуже яскраво засвідчують це його учнівські твори. Особливо показовим є ескіз «Дерево», де сплелося божественне розуміння Всесвіту й органічне поєднання природи і людини. Ось кілька висловів: «Дерево есть предмет, который нам более всего говорит о всемогуществе и доброте Бога, который, сотворяя дерево в пользу человека, хотел, чтобы тот наслаждался им... Дерево можно сравнить с человеком, который пока еще в малом возрасте требует много попечений, а когда вырастет, делается полезным обществу» [51; 1-1].

Втім у гімназичних творах Володимира усе ж присутні ознаки старого виховання. Він ще не вповні засвоює раціоналізм французьких просвітників, зберігаючи щиру віру в Господа і Божественне творіння світу. Цікавим у цьому сенсі є твір «Ранок — найкращий час для розумових занять». Гімназист, який прокидався о шостій ранку, одягався і молився Богові, твердив: «Утро, когда душа наша отдохнула, то она может обратить все своё внимание на науки... Душа наша находится в спокойном состоянии, потому что единственная мысль, которую мы имеем до сих пор, была об Боге, а эта мысль не только не тревожит нашей души, но, напротив, восстанавливает ее тишину».

Переказуючи оповіді Антоновича, його вдова повідомляла, що в останніх класах гімназії, у 14—16 років, юнак «починає роздумуватись над питанням політично-соціального та позитивно-філософського напрямку», перечитує французьких енциклопедистів і філософів XVIII — початку XIX ст., за спеціальну плату щодня читає старі книги в букіністичній книгарні. Так поступово на ідеях французького раннього раціоналізму і пізнішого позитивізму кристалізувався світогляд Антоновича, і це наклало значний відбиток на усе його наступне життя. Одночасно відбувся перелом і в його ментально-національних почуттях. Розвиток загальнодемократичних поглядів змодулювався на конкретику народного життя в Україні. Сам Антонович великою мірою пов'язував це із впливом Джидая.

По закінченні гімназії у 1850 р., виконуючи незламне бажання матері, Антонович вступає на медичний факультет Київського університету св. Володимира.

Проте вибір був невдалим. Юнак мав нахил до гуманітарних наук. Пізніше Володимир Боніфатійович згадував: «Уже со 2-го курса я понял, что попал не на свою дорогу, но тогда был воспрещен переход из медицинского факультета на другие — поэтому я должен был volens-nolens дотянуть медицину до конца». У 1855 р. Антонович не лише закінчив факультет, а й почав медичну практику в Чорнобилі та Бердичеві, між іншим, під час епідемії холери. Цей період життя був дуже тяжкий. В одному з листів (серпень 1856 р.) Володимир писав про півторарічну кризу й тяжкі переживання, від яких рятувала лише наполеглива праця. Але плинув час, і «оніміння» змінилося «душевною весною». Марко Антонович пояснював це смертю матері Володимира Боніфатійовича [54] , початком історичних студій та іншими справами. На той час Антонович вирвався з Чорнобиля — «великої пустелі, багна духовної сфери» — і припинив медичну практику.

Повернувшись до Києва, Антонович удруге вступає до університету на історико-філологічний факультет, який закінчує у 1860 р. Власне, з часу навчання на цьому факультеті діяльність Антоновича стає настільки багатогранною, що її важко розглядати в комплексі. Тому надалі доведеться розглядати окремо громадську, наукову, викладацьку діяльність Володимира Боніфатійовича. А тут доведеться подати “лише основні факти його життєвої кар'єри, які фіксувалися у «Послужному списку». По закінченні університету, в 1861 р., Антонович перейшов у православ'я. Його хрещеним батьком став рідний брат відомого філософа Памфила Юркевича Андрій Данилович [56; 17]. Того ж року він повінчався з Варварою Іванівною Міхель у православній церкві Прозорівської башти на Печерську [57; 66-67]. Тоді Антонович викладав латинську мову в 1-й київській гімназії. Потім протягом чотирьох років він викладав історію у кадетському корпусі. У 1863 р. за допомогою проф. М. Д. Іванішева Антонович був призначений канцеляристом у Тимчасову комісію для розгляду давніх актів, а після залишення першим посади головного редактора Комісії, у 1864 р., Володимир Боніфатійович посів його місце. Однак дійсним членом Комісії Антонович був затверджений лише в 1867 р. із збільшенням родини (у 1864 і 1865 рр. народилися дві доньки) Володимир Боніфатійович змушений був шукати додаткових заробітків або більш високооплачуваної посади.

У 1865 р. Антонович спробував улаштуватися вчителем польської мови в російську гімназію м. Холма, де навчалися уніати. Подання директора Холмської учбової дирекції розглядалося в канцелярії губернатора Царства Польського, з якої був відправлений запит у секретну частину канцелярії київського губернатора. З'ясувалося, що ім'я Антоновича фігурує у трьох слідчих справах: 1861 р. (про поїздки його з Тадеєм Рильським); 1865 р. (про київські недільні школи та діяльність «Громади»); і того ж року (стосовно участі у змові й підготовці заколоту). «По всем этим делам,— дав висновок київський губернатор,— не обнаружено ничего к обвинению Антоновича; поэтому к определению его учителем в Холмскую гимназию препятствий не представляется» [58; 1-6]. Однак це була думка київської влади, зацікавленої в тому, аби позбутися Антоновича; влада ж Царства Польського сприйняла інформацію інакше. Антонович не був затверджений і до Холма не поїхав.

Голова Комісії для розгляду давніх актів М. В. Юзефович, цінуючи працю Антоновича, добився підвищення йому платні та ініціював звернення генерал-губернатора Безака до міністра народної освіти (16 листопада 1868 р.) з пропозицією нагородити вченого орденом св. Станіслава II ступеня «во внимание к учёным трудам Антоновича на пользу отечественной истории и русского дела в Юго-Западном крае» [59; 1-1]. Втім міністр під формальними приводами (низький чин — колезького секретаря, Комісія — у відомстві Міністерства внутрішніх справ) відхилив подання [60; 3-3]. Та все ж Антонович отримав цю нагороду пізніше — на початку 1870 р., за клопотанням того ж генерал-губернатора.

18 лютого 1870 р. вчений захистив у Київському університеті магістерську дисертацію «Последние времена козачества на правой стороне Днепра по актам с 1679 по 1716 год», а 3 квітня був обраний на посаду одразу штатного доцента (оминувши приват-доцента) по кафедрі російської історії: Антонович почав читати курс історії Давньої та Литовської Русі. Хронологічно продовжував цей курс доцент В. С. Іконніков. Незабаром Антонович був затверджений у чині надвірного радника, а через три роки — колезького радника. На початку грудня 1871 р. Київським університетом він був делегований на II Археологічний з'їзд у Петербург, де заявив про себе як першокласний археолог. У 1874 р. Антонович із колегами блискуче підготував і провів III Археологічний з'їзд у Києві. 21 грудня 1874 р. «за отлично-усердную и ревностную службу» вчений був нагороджений орденом св. Анни II ступеня.

У 1875 р. Антонович вісім місяців, маючи спеціальне відрядження Міністерства народної освіти, працював в архівах Москви і Петербурга, збираючи матеріали для докторської дисертації. 19 травня 1878 р. вона була успішно захищена в Київському університеті, а перед цим вийшла окремою книгою — «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти Ольгерда». Вже 29 травня Рада університету (35 голосів — за, 8 —проти) обрала Антоновича ординарним професором по кафедрі російської історії. Перипетії цього обрання є дуже показовими, тому зупинимося на них детальніше.

Подання від історико-філологічного факультету було підписане 18 травня 1878 р. деканом В. С. Іконніковим [61; 264-265] , якого, до речі, не зовсім слушно іноді представляють головним «душителем» Антоновича. В поданні підкреслювалися наукові заслуги кандидата: численні видання томів документів, участь у трьох археологічних з'їздах, результативні розкопки, завідування музеєм старожитностей і нумізматичним кабінетом тощо. З приводу докторату сказано таке: «...труд, составленный по непосредственным источникам, богатый фактическими данными и новыми выводами и представляющий у нас первый серьезный опит научного исследования по литовской истории в пределах до XV века». Вказувалося також на те, що Антонович ще 1872 р. міг захистити як докторат одне з видань «Архива Юго-Западной России», однак вирішив написати спеціальне дослідження. Від 1870 р. вчений є доцентом і перебуває на цій посаді довше визначеного терміну. «Многолетняя богатая результатами и многосторонняя по научным приемам деятельность г. Антоновича дает факультету право обратить внимание на труды почтенного его сочлена как выдающиеся по своему научному значению»,— говорилося в поданні. Факультет просив обрати Антоновича одразу ординарним професором. Пропозиція була прийнята.

Однак у Міністерстві народної освіти виникла затримка. На поданні попечителя Київського учбового округу 7 жовтня 1878 р. була накладена резолюція: «Приказано написать конфиденциальное письмо к г. Попечителю... с просьбою о сообщении: не считает ли он вредным утверждение доцента Антоновича ввиду известного его направлений в политическом отношении» [62; 263].

Попечитель Платон Антонович (однофамілець ученого), якого вважають затятим реакціонером, українофобом і т. ін., вже 4 листопада надіслав обширну відповідь із прецікавою характеристикою Володимира Боніфатійовича [63; 866-867]. Це був образ Антоновича очима вищих ешелонів офіційної влади Києва і навіть жандармського управління.

Попечитель писав, що у справах його відомства стосовно вченого немає жодної негативної інформації, «и мне положительно неизвестно, по каким источникам составилось понятие об... враждебном направлении доцента Антоновича в политическом отношении». У 1875 р. попечителеві вже доводилося спростовувати чутки про «українофільські нахили» Антоновича, і з приводу цього він не допускав «в отношении к нему даже и подозрения». При цьому попечитель посилався на свідчення впливового голови Археографічної комісії М. В. Юзефовича («которая почти и существует трудами Антоновича»), який рекомендував Антоновича «как человека глубоко, по убеждению, враждебного украинофильским тенденциям». А начальник жандармського управління генерал Павлов «выставлял мне Антоновича как человека, немало потерпевшего от украинофилов 60-тых годов, и выражал сожаление о том, что начальство не обратило должного внимания на заслуги Антоновича в борьбе его с бывшею в Киеве польско-украинофильскою партиею и не наградило Антоновича пожалованием ему зеленой формы, как он, генерал Павлов, ходатайствовал о том у шефа жандармов». Попечитель свідчив, що з 1875 р. Антонович ніяк не виявляв «украинофильских или других вредных тенденций» і серйозними науковими працями заслужив загальну повагу університетської корпорації. Українофільство мало б насамперед відбитися на вчених працях Антоновича, «однако ж до сих пор замечено не было». В курсах, які він читає, теж немає нічого подібного: його виклади виключно наукові. При своїй безмежній відданості науці Антонович за своїм характером не здатний зловживати становищем викладача, яким він дорожить.

Попечитель підсумовував, що «с своей стороны, по совести», визнає Антоновича гідним звання професора. Після такої характеристики міністр 11 листопада наказав затвердити вченого у званні ординарного професора, а 9 грудня 1878 р. вийшов відповідний наказ по Міністерству народної освіти.

Отже, влада Києва на різних рівнях вважала Антоновича цілком лояльною особою, визначним ученим і підкреслювала його минулі заслуги в боротьбі з польським рухом. Цей рух жандармерія в середині 1870-х років розцінювала як «російську справу», зливаючи докупи польських революціонерів й українофілів. Вона цілком засвоїла офіційно заманіфестований напрям діяльності «Громади».

Сам Антонович говорив друзям, що ним активно опікувався Юзефович, який спростовував усі претензії жандармів. Ці ж останні певний час, коли поляки були більш небезпечні, вважали діяльність Антоновича та його гуртка навіть корисною для розвалу польського руху. А за це, звісно, і зелений мундир можна дати... Антонович навряд чи знав, як його оцінюють жандарми і влада, проте поводився обережно.

Майже увесь 1880 рік учений відбував наукове відрядження за кордоном. 25 серпня його обирають деканом історико-філологічного факультету Київського університету. На цій посаді він залишався протягом трьох років [65; 689-701, 821]. 27 жовтня Антоновича затвердили у чині статського радника, а на початку 1882 р. нагородили орденом св. Володимира III ступеня.

У 1890 р. закінчився термін необхідної служби Антоновича (25 років), однак його залишають професором ще на п'ять років.

Наприкінці 1890 — на початку 1891 р. вчений побував у Львові. Зберігся його досить скупий щоденник подорожі, опублікований К. Мельник. Однак у листах Володимир Боніфатійович ширше писав про свої враження.

Особливо запам'яталися йому ялинка й дитячі колядки в родині Шухевича. «Вообще,— зазначав Антонович,— могу сказать, что галичане люди весьма гостеприимные и радушные и до сих пор принимают меня так любезно, что вечно приходится даже несколько стесняться от чрезмерной их предупредительности». З1 грудня галицькі діячі Огоновський, Барвінський і Лавровський влаштували вченому «высокоторжественную овацию». Це описав з доброю іронією в листі сам Антонович: «Они вдруг в моем маленьком номере, скинувши пальта, остановились и приняли торжественный вид; Огоновский сказал очень торжественную речь, в течение которой я неимоверно смутился и затем ответил такою же торжественною речью ex promto, которая сошла не згірше. Дело в том, что они оказались депутациею общества «Просвіта», которое меня почтило выбором в почетные члены; затем Лавровский (секретарь общества) преподнес мне диплом на звание почетного члена в роскошном переплете и издания общества за текущий год, в числе которых я узрел с недоумением календарь, в коем изображен мой собственный портрет в середине меж портретом Основьяненко и Хмельницкого (?!)».

Насамперед Антонович оглянув музей Дзедушицького. В листі про це він згадує цікаву деталь: власник музею заборонив служникові демонструвати загадковий Михайлівський скарб. Однак хранителя, німця Зонтага, «удалось ублажить... он крадькома от хозяина показал мне клад... Если бы Вы знали, какое это великолепие — во всех виденных мною музеях ничего подобного я не видел. Ну, описывать клад не стоит, ибо, показывая, Зонтаг взял с меня честное слово, что описывать не буду,— рассказывать не запретил, значит при свидании расскажу».

Того ж дня Антоновича вітала делегація від Товариства ім. Шевченка Целевич, Гладилович, Дідошак, «которые мне вновь с речью преподнесли новый диплом на звание почетного члена — опять пришлось отвечать экспрометированною речью».

На початку січня 1891 р. Антонович відвідав Краків. Тут він прискіпливо оглянув музеї, особливо музей Академії, де його супроводжував Оссовський. Як член Краківського нумізматично-археологічного товариства, вчений побував на його засіданнях й оглянув приватні колекції, «замечательные по подбору и количеству предметов».

10(12) січня Антонович був уже в Празі й оглядав Народний музей, музей Бергера та побував у редакції археологічного часопису «pamatki». Він писав із Праги: «Скажу Вам, какое глупое существо человек: во Львове и Кракове было у меня много друзей и знакомых, и я чувствовал, что слишком устаю от постоянной болтовни,— в Праге очутился совершенно одинокий — первый день отдыхал с наслаждением, а на второй стала одолевать хандра».

У Празі Антонович мав довгу бесіду з кращим чеським археологом Владиславом Пічем: «из беседы вынес целый лист заметок — полную схему классификации чешских древностей».

15 січня Антонович — у Відні. Тут на запрошення Ягича він побував на засіданні сербського товариства «Зоря» і «видел в полном сборе представителей здешнего славянства — люди крайне симпатичные и высоко держащие знамя общеславянское». У Відні Антоновича повідомили про приїзд Пчілки з хворою Лесею, «но я отмолчался, т. е. показал вид выехавшего и не увижусь» (дуже характерна деталь).

Побував учений також у Граці, Лейбасі, Загребі, Пешті й Белграді, де оглядав археологічні музеї і майже не знайшов слов'янських матеріалів. У Белграді він познайомився з діячами місцевого уряду та відвідав засідання Скупщини.

Наприкінці 1891 р. надійшло чергове підвищення чину в табелі про ранги — дійсний статський радник. 1895 рік був ювілейним для Антоновича. Київський університет святкував 25-ліття праці професора у своїх стінах. На відзнаку цієї знаменної події з подання попечителя Київського учбового округу, затвердженого міністром Деляновим, Антонович був удостоєний звання заслуженого ординарного професора. Вчений просив залишити його при університеті у званні професора (згідно з тодішнім законодавством після 30 років служби професори звільнялися). 10 листопада міністр дав згоду, і Антонович продовжував епізодичне читання спецкурсів, відмовившись від обов’язкових курсів історії Русі [67; 131-132].

У зв'язку з погіршенням стану здоров'я у січні — травні 1897 р. Антонович виїздив до Італії на лікування, одночасно отримавши наукове відрядження для праці у ватиканських архівах. Після повернення до Києва вчений постійно хворів, він уже не мав сил викладати і майже весь час перебував удома. В січні 1903 р. влада востаннє відзначила його заслуги, нагородивши орденом св. Станіслава І ступеня.

В останні роки Антонович все частіше не вставав з ліжка. Однак мозок його працював невпинно, свідомість, пам'ять, інтелект були такі ж чіткі та ясні, як і раніше. Один із його соратників О. Александровський згадував: «Застаю Владимира Бонифатьевича уже приговоренного к смерти, но живущего так, как будто с ним ничего не случилось. Он страстно интересовался жизнью, и я каждый раз приходил к нему, нагруженный новой литературой, которую он читал и расценивал с гениальной простотой».

Володимир Боніфатійович Антонович тихо відійшов у вічність 8(21) березня 1908 р. Однак і останню шану Синові України віддати належним чином не вдалося. Поліція заборонила будь-які урочистості, навіть слова над могилою. Лише в церкві учні, колеги, соратники та шанувальники Антоновича змогли згадати його добре ім'я. Чудову промову, яка була потім опублікована, виголосив М. С. Грушевський. В споминах О. Алек-сандровського зберігся опис похорону Антоновича: «Шествие на кладбище было своего рода шествием на Голгофу. Почти все венки, на которых были красные цветы, в том числе и мой с надписью «Учителю жизни», везлись под спудом, тщательно закрытыми; черносотенные патриоты изрыгали по сторонам провокаторские возгласы, под звуки которых мы молча следовали за дорогими нам останками, а на самом кладбище перед открытой могилой толпа полицейских гадов стояла в полной готовности броситься на каждого, который бы осмелился сказать прощальное слово покойному. Царский коршун до самой могилы не выпускал из когтей своего врага. Наш гениальный ученый, наш друг и покровитель, спокойным оком смотревший на будущее, завещал нам свою величавую простоту. Он был прообразом многострадальной Украины» [70; 35-36].

«Численні некрологи та посмертні згадки в пресі піднесли перед громадянами роль і значення Антоновича. Львівська газета «Діло» писала: «Наш нарід поніс болючу втрату. Не стало між живими одного з найбільших Українців в по-Шевченковській добі... Володимир Антонович — то один з головних репрезентантів відродження української ідеї... Пером тобі рідна земля, яку ти так дуже, так сильно полюбив — Великий Отамане! Поклін доземний Твоїй памяти від усіх синів України! Живе українська Мати!».

Поданий вище, так би мовити, «фасадний» життєпис Антоновича відображає видиму всім частину його життєдіяльності. Так сприймали його київські урядовці, жандарми, університетська адміністрація, більшість колег та знайомих, невтаємничена громадськість. Таким волів бути відомим серед усіх цих кіл і сам Антонович. І власне, якби історики опиралися лише на офіційні джерела, таким постав би Володимир Боніфатійович і перед нами.

Однак... Усе повідане є лише тією чи іншою мірою холодний офіціоз. Для Антоновича він був не головним і не визначальним. Справжнє його життя — то є прихована колосальна частина айсберга, яку й буде розглянуто далі — принаймні в основних аспектах.

Аналізуючи різнобічну діяльність Антоновича, слід завжди пам'ятати про одну дуже важливу обставину, яку лише побіжно згадували сучасники вченого і про яку забули його біографи, - фізичне здоров'я Володимира Боніфатійовича. Вимагаючи від нього постійної, упродовж десятиліть, енергійної діяльності, критики й навіть однодумці та учні Антоновича не хотіли зважати, що дуже часто він просто не міг нічого робити, що в багатьох випадках він пересилював своє кволе тіло і таки працював, виснажуючи себе остаточно. З кінця 1860-х років і до останніх днів недуги буквально з'їдали його, накладаючи темновоскову печать ледве не на півстолітній період життя вченого. І як багато він міг би зробити, коли б не це...

Згадавши про цю вельми важливу обставину в житті Володимира Боніфатійовича, можемо з легким серцем тепер із пієтетом говорити про те, що він устиг здійснити. І найвищі оцінки його праці у цьому світлі, очевидно, не будуть перебільшенням.

Украй неоднозначним і спірним як для сучасників, так і для істориків було політичне кредо Антоновича. Рівні інформації про цю сферу різні. Друзі, товариші й соратники, учні й послідовники представляли Володимира Боніфатійовича визнаним главою українського руху не лише в Російській імперії, а й у Галичині. Через різну поінформованість і ступінь наближеності до Антоновича їхні свідчення можна було б легко класифікувати за глибиною та вичерпністю, якби не одна річ. Це вплив особи вчителя, величезна повага і любов до нього, що спричинило до появи різних легенд і побільшених оцінок його діяльності. Так, Василь Доманицький впевнено писав, що Антонович «був тим осередком, до якого горнулись усі верстви українського громадянства, і старші й молодші покоління, і для всіх він був, як людина досвідчена і з ясним розумом, найкращим і щирим порадником, добрим товаришем, поважаним та любленим учителем» [72; 46].

На думку Б. Крупницького, Антонович через київську «Громаду» «тримав під своїм впливом взагалі український політичний і культурний рух в межах російської імперії», важливу роль він грав і серед галичан, намагаючись «вибороти Східній Галичині становище українського П'ємонту, духової батьківщини для цілого українства» [73; 92].

Ще більш образно висловлювався Сергій Єфремов: «Стіни історичного будиночка на розі Кузнечної й Жилянської бачили в собі і збори представників од усієї України, і студентські загальні зібрання, і тихі наради центрального органа, що потім директивами розходилися по громадах і керували їхньою роботою. Тут Антонович був справді, можна сказати, «мужем совіта», і часто навіть найбільш заплутані справи знаходили щасливий кінець, коли їх торкався Антонович своїм ясним, тверезим розумом, послідовною логікою і вмінням просто підходити до найтяжчих завдань».

З іншого боку, хоч як це парадоксально, міф про всеукраїнську значущість будинку на Жилянській роздмухували вороги Антоновича спочатку з польського, а згодом із російського табору. Своєрідним фільтром цих чуток, доносів і свідчень про образ «головного сепаратиста» було жандармське управління, яке фіксувало, перевіряло й відкладало в свої архіви матеріали про кожен крок Антоновича.

Отже, маємо два прямо протилежні політичні табори, які в принципі однаково оцінювали грандіозну роль Антоновича в українському русі, тільки одні захоплювалися, інші — засуджували.

Але вже наприкінці 1880-х — у 1890-х роках, коли почали поставати радикальні угруповання молоді, а Володимир Боніфатійович дедалі втрачав свою енергійність, із цього табору почали лунати голоси про млявість, інертність, культурницький ухил Антоновича. Його методи діяльності та провідні ідеї були засуджені, а він сам кваліфікувався як дорогоцінна, але все ж реліквія старого українства. Ця думка найбільш емоційно була сформульована М. П. Драгомановим та підтримувалася його послідовниками. Антонович публічно не вступав у полеміку, поступово відходили з життя його соратники, і стало зовсім нікому спростувати такі принизливі оцінки. Лише в кількох споминах про вже покійного Антоновича висловлювався жаль, що опоненти його фактично просто не знали. Тaк, говорячи про те, що Антоновича почали представляти антиподом Драгоманова, Павло Житецький твердив: «Це велика помилка. А вийшла вона через те, що автори зазнали Антоновича тільки останнього часу, коли він злиняв уже й справді таки мало не з головою увійшов у археологію й мало виступав як політик... Замолоду... він увесь кипів життям, за всяке практичне діло брався, працював не тільки на науковому полі, а ще більше на політичному, виступав за дуже вмілого організатора... визначався великим хистом збирати коло себе й гуртувати людей, заражати їх своїм настроєм» [75; 2].

Отож, зібравши разом інформацію, яку подають усі три табори можна спробувати описати основні здобутки Антоновича на терені громадського життя. Звісно, специфіка джерел передбачає різний ступінь заглиблення у конкретні епізоди, треба завжди пам'ятати, що в основному це погляд іззовні, і лише зрідка, коли Антонович сам дає таку можливість у листах та споминах із середини.

Попервах кілька зауважень про загальні погляди й кредо Антоновича. Олександр Лотоцький досить точно зауважував, що він був «реальним і далекоглядним політиком, для чого служили йому і природний хист, і історичний досвід ученого, і розважлива думка над сучасними подіями. Щодо перспектив української справи в самій Росії В.Б. мав ясне уявлення, що той колос, не опертий на добрій волі народних мас, мусить упасти; але до того моменту потрібно заховати максимум української національної сили, ту силу розвинути бодай культурно, коли не можна політичне». Виходячи з цього Антонович активно сприяв діяльності українських гуртків у вищій та середній школі, українській видавничій справі та розповсюдженню української книги. «Лише такі способи української праці, та й то з великим обмеженням і небезпекою, були у той час можливі,— твердив О, Лотоцький.— Всі ж інші полягали в таємній пропаганді серед селян та робітників, пропаганді здебільшого бунтарській. До цих останніх способів В. Б. не був здатний вже навіть з огляду на свій вік похилий, і за це в останні літа життя довелося йому зазнати прикрих докорів від молодшої генерації... вже за кілька літ до його смерти в дуже поважному віці»[76; 173].

Наприкінці XIX ст. Антонович був дуже занепокоєний виникненням різних політичних партій та груп, які займалися теоретизуванням і тим відмежовувалися від народу, його потреб та рівня розвитку породжуючи своєрідний політичний аристократизм закритого типу (нелегальні організації). Натомість він продовжував закликати до створення неформальних легальних гуртків для культурно-освітньої та наукової роботи. Антонович тримався думки, що революційні рухи не за всіх умов є корисні і часто «гальмують поступовий розвиток національно-культурного співчуття та руйнують здобуті еволюційним поступом культурні здобутки тощо». Своєму кращому учневі М. Грушевському він радив менше встрявати в боротьбу різних українських груп у Галичині й більше займатися наукою: «Без всякого сумніву, мені далеко симпатичніша Ваша діяльність свічника і наукового діяча, і гадаю, що тоже висилки на організацію групи... знідять Вам марно багато часу і нервів... в результаті ж вийде дурниця» [77; 404].

Антонович вважав, що соціальне життя народу формується згідно з провідною ідеєю цього народу, а також відповідно до рівня його свідомості, культури й освіти. Звідси вчений був переконаний, що лише високий рівень освіти народу може сприяти найкращому втіленню провідної ідеї, в іншому випадку будь-які заходи будуть марними. У цьому пункті поєднувалися наукова праця Антоновича (висвітлення та доведення наявності провідної ідеї протягом усього історичного минулого українського народу) та його громадська діяльність (заходи щодо просвіти, піднесення культури та освіти народу) [78; 21].

Яким же він бачив політичне майбутнє України? В одному з листів до М. П. Драгоманова 1885 р. Антонович стверджував, що українство неможливе без федеративно-автономних прагнень, але не російських, а більше південно-західнослов'янських. Софія Єгунова-Щербина, аналізуючи висловлювання вчителя, також зазначала, що бажаним політичним ідеалом України для нього була вільна федерація слов'янських народів, де кожен із них був би представлений своєю культурою, етнографічними та побутовими особливостями («кто во фраке и цилиндре, кто в свитке й смушковой шапке»), зі своєю рідною мовою і своїми національними формами загальнолюдської культури [79; 97].

Це був другий важливий крок Антоновича. Задекларувавши негативну роль для України історичної Польщі, він вважав за доцільне відмежуватися й від Росії (зокрема, впливів її культури) задля більшої кристалізації власне українства та його інтеграції в Європу. Як політик-культурник Антонович був одним з ідеологів «європейськості» українського народу, причому з огляду не географічного розташування та проблем етногенезу, а необхідної орієнтації подальшого розвитку. Отже, у своєму українстві Антонович стояв «на рівні сучасної йому європейської культури і передової ідеї, що народжувалися в бурхливому буржуазному суспільстві XIX ст., повному соціальних противенств і бурхливого шукання в галузі природознавства і позитивного знання» [80; 20]. У його бібліотеці були твори Токвіля, Бокля, Тьєрі, Гізо, Фюстель де Куланжа, Спенсера, Летурно, Луї Блана. Погляди цих та інших авторів стали основою історичних концепцій, усього наукового та громадського світогляду Антоновича.

Софія Єгунова-Щербина згадувала свою суперечку з Антоновичем із приводу значення російської літератури. Вчений стверджував: «Вплив російської культури на українців занадто великий і тому шкідливий. Російська література сильніша за українську, а російська мова надто близька до української — це збільшує небезпечність. Коли українці будуть засвоювати загальнолюдські ідеї й вищу культуру з творів західноєвропейської думки чужоземними, більш далекими мовами, то вони не будуть так утрачати свою рідну мову, як тепер; вони будуть намагатись висловлювати ці ідеї своєю мовою і цим сприятимуть її розвитку, а разом з тим і розвиткові рідної літератури й культури. Нехай молодь вчиться чужоземних мов, читає багатшу на ідеї західноєвропейську літературу — це буде корисніше для неї, ніж вплив російської літератури» [81; 97-98].

Б. Крупницький зазначав, що Антонович — «це не тип революціонера, а радше вже культурника-поступовця, народника і демократа з ідеєю демократичної рівності і політичної свободи. Своїм народницьким світоглядом він наближався до Костомарова, але ідеологічні основи у них різні: на зміну романтикові прийшов в особі Антоновича реаліст. Була це хоч і не революційна, та дуже вперта і витримана натура з величезним запасом енергії, з умінням систематично підходити до справ і добре їх організувати, а головно, з самостійною думкою, зі здібністю знаходити свій власний шлях».

Як ніхто інший, Антонович добре розумів, що посіяні зерна зійдуть не скоро, що швидкісні методи лише стратять справу. Історик був свідомий, що жодні великі зрушення не відбувалися з волі купки діячів, якщо не були підготовлені усім життям. Попри всі невдачі й поразки він твердо тримався своєї лінії. Показовими є слова Антоновича, звернені 1894 р. до свого учня Грушевського: «...всі ми все життя, особливо ж першу його половину, провадимо у трудної позиції, взявшись за діло, що не лічиться в авантажі; доля наша така: терпіти і так жирувати... з досвідчення можу Вам сказати, що плоди наших висівків зріють поволі, але як назрівають, то удовольняють совість більш далеко як ті, що йдуть як по маслі» [83; 403].

Підкреслимо ще одну дуже важливу рису Антоновича як політика. Він завжди виступав проти групівщини, конфронтації, боровся проти розкольників в українському русі, розуміючи, що це його ослаблює, а то й знищує.

Намагання Антоновича згладжувати гострі питання, добиватися примирення різних течій і людей в українському русі іноді називали опортунізмом. Насправді ж, за влучним висловом С. Єфремова,— це «був високий ступінь культури, що завсіди опирається на признання чужого права, на широку терпимість до чужої думки і шукає прийнятного для обох боків виходу в конфліктах» [84]. Водночас у принципових питаннях Антонович умів бути твердим і непохитним, навіть плисти проти течії. Найпереконливіше свідчить про це те, що до кінця життя він зберіг вірність обраному півстоліття тому ідеалу. В листі до товариша молодості Антона Мйодушевського у червні 1903 р. Володимир Боніфатійович писав: «Дуже швидко, мабуть, скінчиться моя життєва кар'єра... Усі мої помилки бачу напрочуд ясно і докладно, ніж будь-коли, не входячи, однак, в дрібниці, в засадничих питаннях мислю, що не помилявся, і коли б довелося знову починати життя, то не замислюючись повторив би ті самі принципи, бо при найприскіпливіший критиці, наскільки можу судити, не розминався ні з логікою, ані з пошуком справедливості... Щодо опінії, яка з того погляду буде висловлена про мої дії, є вона для мене в цілому байдужа. Якщо мав розгрішення власного сумління, про опінію не варто дбати. Є вона в різних сферах розмаїта, в одних переважає плюс, в інших — мінус, я єдине лічу собі в заслугу те, що ніколи вчинки мої не мали на меті captare benevoltian opinii (справити вигідне враження — лат.)».

То була самооцінка Антоновичем свого громадянського поступу. Аналізуючи її, Сергій Єфремов дуже влучно підсумував: «Перед судом власної совісти» — оце зміст усього життя нашого славного вченого і громадянина. Цим принципом він жив од першого свідомої думки проблиску аж до останнього зітхання і до його приміряв свої вчинки. Суд власної совісти, суд щирий, невблаганний і непідкупний допоміг йому... вийти з того зачарованого кола (польського панства.— A. P.) на широке, ясне й чисте плесо народної праці. Інтереси народу були тією вагою, що переважила перед судом совісти все інше, і ці інтереси поклав Антонович за підвалину своєї майбутньої праці, праці на ціле життя вже» [86].

Початком свого шляху до української демократичної ідеї Антонович вважав перші університетські роки, коли він вияснив, що єдиним демократичним елементом у краї є селяни. На той час знання його про українство «були ніякі», деякі історичні відомості юнак міг почерпнути лише з книжок А. Скальковського «Історія Нової Січі» та «Наїзди гайдамаків», а про Шевченка чи кириломефодіївців навіть і не чув. Антонович ішов до українства самотужки. «Притулюючи слабі знання про українство до загальної демократичної французької теорії,— писав він,— я одкрив сам собою українство. І чим більше займався наукою, чим більше читав і знайомився з історією, тим більше переконувався у тому, що відкриття моє була не зайва вигадка» [87].

У Київському університеті Антонович не знайшов спочатку відповідного середовища, але поступово познайомився з усією можливою українською літературою та джерелами з української історії: прочитав М. Бантиша-Каменського, М. Маркевича, О. Рігельмана, три томи «Киевлянина» М. Максимовича, кілька випусків харківського «Молодика», збірки пісень Максимовича, Метлинського, Срезневського Він здобув рукопис «Історії Русів», літописи Граб'янки, Самовидця, Величка. «Сими книжками в той час обмежувались всі джерела для українофільства»,— згадував Антонович [88]. Особливо сподобався йому літопис Величка, який «дав багато розуміння козацької епохи». Три роки шукав юнак Шевченкового «Кобзаря».

Тяжко було не лише з книгами та матеріалами, а й із пошуком однодумців. Три роки навчання дали зустріч тільки з одним студентом — Георгієм Самусем, який лише читав українські пісні. «Серед студентів ніхто не говорив по-українськи, і мої питання про літературні та історичні джерела зустрічали як зайву і ексцентричну вигадку» [89]. На четвертому році університетського життя Антонович познайомився зі студентами-медиками: Миколою Ковалевським, про якого говорили, що він «хоче бути малоросійським імператором», та Федором Панченком, який дав Володимирові «Кобзаря» та розповів про Кирило-Мефодіївське братство.

Попервах Антонович входив до так званої української гміни студентів поляків. Тут поступово він виділився як один із впливових лідерів, «розпочавши формування окремого гуртка, що дістав назвисько «хлопомани».

У своїх споминах Антонович писав, що наприкінці 1850-х років у колі «хлопоманів» виникла «думка, що соромно жити в краї і не знати ні самого краю, ні його людності». Було вирішено під час вакацій (квітень — серпень) пішки подорожувати по Україні в селянському одязі. За три таких походи друзі обійшли Волинь, Поділля, Київщину, Холмщину і більшу частину Катеринославщини та Херсонщини. Внаслідок того, підсумовував учений, «народ став перед нами не в шляхетському освітленні, а таким, яким він єсть. Ми бачили дуже сильну природню логіку і дуже розвинену народню етику, що сказувалось в готовності до помочі і в приятельському відношенню до всякого нужденного» [91]. Особливо цікавими були подорожі в землі колишніх Запорізьких Вольностей. Зокрема, в с. Капуловці на місці Старої Січі юнакам показували могилу кошового Сірка і оповідали багато переказів. «Нас здивувало те, що всі селяни, з якими нам доводилось балакати, прекрасно пам'ятали Запоріжжя і могли доволі категорично розказати про його побут».

Окрім подорожей по Україні, «хлопомани» влаштовували зібрання, готували й зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували 1859 р. підпільну семирічну школу, де зібрали близько 15 бідних юнаків, котрих «вчили в національному напрямі» [93]. Студенти утримували учнів на власний кошт, самі викладали, писали підручники українською мовою. У школі навчалися двоє родичів Шевченка, небіж Панченка, а з іншого боку—майбутній ворог українства професор Д. Піхно. З певного часу школа містилася в будинку № 38 по Жилянській, де мешкало подружжя Антоновичів, і дружина Володимира Боніфатійовича вела загальне господарство. Антонович фактично завідував школою і викладав у ній історію та географію. Школа припинила свою діяльність під тиском поліції у 1862 р. [94]. Вона фактично дала мінімальний результат і не виправдала сподівань. Проте ця невдала спроба не знеохотила молодих народолюбців.

В усіх заходах групи Антоновича, як стверджував він сам, «були проведені принципи українства і демократії з різкою критикою шляхетського побуту і шляхетських теорій» [95]. Почалася конфронтація з польською шляхтою краю та польською гміною в університеті.

На схилі років у своїх мемуарах Антонович дав нищівну характеристику сучасного йому польського суспільства: «Якби намітить головні точки переконань шляхетських, то вийде, що в релігійному взгляді загально панував католицький фанатизм, затим був шовіністичний патріотизм польський, котрий виявлявся у ненависті до всього непольського, у вірі в те, що Польща мала місію цивілізаційну і неначе стратила свою самостійність через те, що од цієї місії не хотіла одступитися; що вона між народами свята мучениця... У відносинах суспільних загально признавався шляхетський принцип; шляхта, по її думці, був стан, котрий волею Бога і природи був утворений на те, щоб володіти краєм і людьми... Шляхетське суспільство розпадалось на верстви, доволі численні, з котрих кожна відносилась до другої, нижчої верстви з погордою і чванством» [96]. Особливу роль у систематизації поглядів і устремлінь шляхти Антонович відводив єзуїтам та їхній таємній діяльності. Дуже гостро змальовував учений у мемуарах стосунки панів із селянами й православним духовенством.

Сам Антонович та його близькі оповідали, що наприкінці 1850-х років єзуїти з польського табору в особі провінціала ордену Постемпського почали його старанно обходжувати, «вже в той час визнаючи в йому надто велику публіцистичну та майбутню наукову силу». Постемпський нібито пропонував Антоновичу добру стипендію, обіцяв здобути кафедру в Краківському чи якому завгодно університеті, аби лише він «зрікся своєї українсько-демократичної пропаганди». Коли ж умовляння не подіяли, Постемпський, як переказували, найняв групу польських панів, які мали в будь-який спосіб» викликати Антоновича на дуель. Дуель мала відбутися в Китаєві, але коли стало відомо про фізичну вправність Антоновича як фехтувальника та доброго стрільця, паничі відступили [97].

Напруження стосунків зі студентами-поляками також призвело до розриву з їхнім колом. Польська гміна в університеті видавала рукописний журнал «Publicysta», який редагував Мйодушевський, а серед авторів був Антонович. Останній гостро дискутував із редколегією, особливо з приводу статті Мйодушевського про короля Казимира з критикою Богдана Хмельницького. Коли Антоновичу не вдалося захистити гетьмана, він демонстративно залишив засідання редколегії. Остаточний розрив стався у І859 р., після появи статті В. Одинця, де говорилося про потребу спершу відновити Польщу (в межах 1772 р.), а потім вирішувати «місцеві проблеми». Антонович і Рильський вийшли з редколегії, обстоюючи думку про те, що Україна не може бути частиною Польщі [98].

Після таких гострих сутичок постало питання про принциповий розрив із польською громадою в університеті. На зборах гміни було прийнято рішення про заснування власне української громади й остаточний вихід із польської. До цього пристало 15 чоловік. Від самого початку діяльність української громади перебувала під постійним наглядом поліції, і протягом перших двох років Антонович мав давати пояснення стосовно 12 різних справ. Незабаром у помешканні брата художника Миколи Ге — Йосипа — був зроблений обшук і виявлені листи Антоновича українською мовою. Даючи пояснення з цього приводу, Антонович відкинув свою звичну дипломатичність і заявив: «Мова ця не заборонена законом і, на мій погляд, єсть одна із самих багатих, хоча мало оброблених слов'янських мов» [99].

На цьому місці маємо з'ясувати одне питання, що його неодноразово ставили дослідники: чи був розрив із польським рухом цілковитим і остаточним, чи все ж лише заманіфестованим і тим прихованим від влади?

На думку В. Міяковського [100], Антонович свідомо замовчував свої зв'язки з польськими політичними організаціями 1860-х років, «всіляко старався викреслити цю обставину із своєї біографії». Дослідник доводив, що до 1859 р. Антонович брав активну участь у польському русі і представляв течію «польського українства». До «хлопоманів» уходили одні поляки, й не було росіян чи українців-лiвобережців. З українофільських на українські позиції «хлопомани» перейшли взимку 1860 р., після ближчого ознайомлення з життям селян (подорожі 1857—1859 рр.) та з посиленням підозріливості до них польського суспільства. Повна маніфестація поглядів відбулася на шляхетському суді в травні 1860 р.. Якраз тоді Антонович закінчив історико-філологічний факультет, вийшовши з польських студентських організацій.

Йосафат Огризко — керівник петербурзької групи польських революціонерів — повідомляв, що ще взимку 1860 р. Антонович підтримував польський рух на підготовку повстання разом із партією «хлопоманів». Він приїздив у Петербург і вів про це розмову з самим Огризком та передав йому адреси польських діячів у Москві, Варшаві й Вільні. Затим Антонович їздив у Москву для переговорів з Кіневичем [101].

Однак сам Антонович заперечував усі ці факти, кваліфікуючи такі «свідчення» як валенродизм і спробу «поразки ворогів своїх руками уряду». Антонович підсумовував: «Лучшею минутою моей жизни считаю то мгновение, в котором я решился разорвать всякие связи с обществом, в котором на закваске иезуитской происходит самое беззаконное гнилое брожение, поглотившее все нравственные человеческие понятия и заменившее их всевозможными видами лжи, интриги, бессильной злобы и кощунства над элементарными положениями человеческой и христианской нравственности» [102].

Документи жандармського управління, про які йтиметься далі, скорше підтверджують слова Антоновича, аніж інформацію поляків і висновки В. Міяковського. Жандарми встановили, що взимку 1860 р. Антонович безвиїзне перебував у Києві. Більше того, він брав участь в акції протесту російських та українських студентів проти демонстрацій поляків в університеті. По закінченні історико-філологічного факультету Антонович, як уже зазначалося, вирішив почати викладацьку діяльність. Він звернувся до тодішнього попечителя Київського учбового округу визначного вченого-хірурга і громадського діяча М. І. Пирогова, просячи посаду кандидата-педагога з латинської мови. Як згадував Володимир Боніфатійович, Пирогов відверто запитав його про стосунки з польськими поміщиками й підсумував: «Место я вам дам. Моя служба педагогическая, а не полицейская. Только берегитесь, зло дело на мне не кончится» [103].

Пирогов мав рацію. Як пізніше дізнався в архіві губернаторства сам Антонович, на нього було подано 42 доноси від польських поміщиків, де «хлопоманів» звинувачували у підбурюванні селян до винищення панів.

Антоновича і Рильського спочатку викликали на дворянський суд, де звинуватили в атеїстичній, антипатріотичній та антипоміщицькій пропаганді серед селян. Перед судом Антонович письмово виклав своє кредо, а на суді витлумачив його пункти: свобода совісті, рівноправність усіх релігій, взаємна толерантність; свобода, визнання й пошана для всіх національностей, а в Україні — особливо для української і т. н. [104].

Суд закінчився нічим. А інтелектуальний глава польської групи Тадеуш Бобровський навіть побажав Антоновичу й надалі студіювати громадські та соціальні питання. Проте неприємності на цьому не скінчилися.

В листопаді 1860 р. київський земський ісправник Подгурський подав рапорт про «товариство комуністів», що складалося зі студентів Київського університету. Главою товариства він називав Антоновича. У зв'язку з цим за ним було встановлено нагляд [105]. Поліція провела дізнання й обшуки у його родичів та знайомих. А попечитель Київського учбового округу М. І. Пирогов звернувся з запитом до генерал-губернатора, «не обличен ли Антонович в каких-либо предосудительных поступках, по которым не следовало бы принять его в педагогические курсы», на що той усе ж відповів, що в цій справі «не встречает и теперь препятствий» [106]. Однак і після цього Антоновича неодноразово тягали на допити. У слідчій справі залишилися тексти його відповідей, в яких він наполягав на виключно культурницьких, науково-етнографічних завданнях гуртка. Врешті Антоновича відпустили, але під суворий нагляд поліції.

Ще під час слідства Антонович перейшов у православ'я [107]. 7 липня 1861 р. він звернувся до редакції «Основи» з приводу публікацій «Biblioteki Warszawskiej» про Богдана Хмельницького та «Gazety Polskiej» про перенесення домовини Шевченка [108]. У відповідь на статтю Антоновича надійшов лист від Т. Падалиці (Зенона Фіша). В свою чергу Антонович продовжив полеміку — з'явилася «Моя сповідь» [109]. Tут він дуже чітко заманіфестував культурницький напрям своєї діяльності, а не голе політиканство: «Я могу стараться изучать й заявлять, по мере понимания, нужды народа, степень его развития, его потребности, могу способствовать его образованию,— но навязывать ему что-нибудь задуманное мною а priori я никогда бы не решился!» Сповідь завершувалася словами, які стали епіграфом до всього подальшого життя Антоновича: «...надеюсь, что трудом й любовью заслужу когда-нибудь, что украинцы признают меня сыном своего народа, так как я все готов разделить с ними...»

Того ж 1862 року гурток київської молоді (21 особа) за участі Антоновича надіслав для друку в «Современной летописи» журналу «Русский Вестник» статтю «Общественные вопросы». З цього приводу цензура звернулася за роз'ясненнями до київського генерал-губернатора кн. І. І. Васильчикова, який конфіденційно повідомив про справу «комуністичного товариства» та рух «хлопоманів», процитував свідчення Антоновича. Князь писав, що молодий чоловік «хорошо знает историю здешнего края, характер и жизнь его населения, сознательно и верно оценивает настоящее политическое его положение, здраво й логически доказывает нелепость тенденции поляков, мечтавших о возможности соединения Южной Руси с Польщею». Генерал-губернатор свідчив, що фактів про «неблагонамеренные стремления» Антоновича та його товаришів не зафіксовано, хоча, ймовірно, поляки продовжують поширювати чутки. Зауваживши, що у принципі гурток Антоновича є незаконним (влада формального дозволу на його організацію не давала), проте статтю все ж можна опублікувати: літературна полеміка дасть змогу глибше розкрити мету і виявити осіб, котрі беруть участь у русі; до того ж публікація утримає їх від незаконних дій [110].

Стаття була опублікована того ж року, а в лютому 1863 р. жандарми встановили негласний нагляд за всіма, хто поставив свої підписи під статтею. Антонович був звільнений з-під нагляду лише через десять років [111].

Поліція простежила поїздку Антоновича до Петербурга, де він зустрічався з редактором «Основи» Василем Білозерським. Останній прийняв його дуже привітно й погодився опублікувати статтю про відносини в українському суспільстві, складену Т. Рильським і доповнену за порадами Білозерського Антоновичем (надрукована під псевдонімом Грицько Чорний). Зав'язалися тісніші стосунки з українцями в Петербурзі. На той час київську «Громаду» (наприкінці 1862 р.) відвідав Пантелеймон Куліш, «на якого тоді молодь прямо таки молилася, але він під час свого приїзду розчарував усіх», лаючи «Основу» та її редактора. Антонович «закинув Кулішеві згаряча, що це, мовляв, негарно поводитися так зі своїми приятелями» [112]. Це особисте негативне враження від Куліша не полишало Антоновича все життя...

Тимчасом польські революціонери спробували ще раз залучити до своєї акції колишніх товаришів.

Напередодні повстання 1863 р. Антон Мйодушевський звернувся до Антоновича й Рильського. Володимир Боніфатійович сказав, що оскільки вони стоять за народ, а народ проти поляків, то не підуть із польською громадою. «Ваша справа,— говорив він,— мусить мати для вас фатальний результат. Найкращі з-поміж вас загинуть або будуть заслані, або переїдуть на Захід. Лишиться найгірший елемент, який нам уже не зможе чинити опір. Наша (українська.— A. P.) справа зможе на тому тільки виграти, коли з двох наших ворогів сильніший буде знищений» [113].

Тоді поляки вирішили діяти методом погроз, а після придушення повстання сповна відплатили Антоновичу, засвідчивши про його участь у ньому [114]. Боячися арешту, Антонович, за свідченням Павла Житецького, навіть «надумав тікати в Галичину і вже зовсім зібрався був», та його нібито зміг переконати не робити цього Житецький [115].

Однак на тому справа не скінчилася. Польські арештанти вперто продовжували свідчити проти Антоновича. До того ж у 1866 р. вийшла книга Фогеля про Йосафата Огризка, де всі звинувачення повторювалися. Згодом, уже на схилі життя Антоновича, з польського боку цю історію описав Равіта-Гавронський [116].

У квітні 1904 р. Антонович повідомляв Б. Познанському, що отримав пропозицію написати відповідь на книгу Равіти-Гавронського. «Сюжет справді задирающій і напрямок чудний,— зазначав учений,— репетиція всіх чудасних думок і ілюзій інсургентов 1863 року — та в добавок і мені там достається і епітетов і вимишленних фактов чимало,— дуже б хотілось отвітити, та сил не хватає,— може, трохи укріпившись, літом візьмусь за се діло, та тепер ніяк не зможу» [117].

Антонович так і не встиг дати власні детальні свідчення про ці події. Лише подеколи в листах він згадував про ті часи. Так, до того ж Б. Познанського у 1895 р. він писав: «Что мы увлекались, были оптимистами — зло верно, но верно также и то, что мы попали в струю живую, соответствовавшую и положению нашего края, и его будущности, и общим требованиям европейского прогресса. Для меня лучшею поверкою служит то, что вот уже 40 почти лет минуло, половина нас вымерла, но оставалась всегда верна раз принятому направлению,— другая, оставшаяся половина, под седыми волосами, так же горячо предана своей идее, как была в юношеском, азарте. Да и каждый из нас работал искренно в ее пользу в каком бы то ни было поприще. Я уверен, что mutates mutandis, под влиянием времени и опыта мы и теперь с такою же охотою пошли бы на спайку, как тогда, так же горячо рассуждали бы и спорили. Во всем этом, конечно, заслуга не лиц, а сказывается живучесть той струи, на которую судьба нас натолкнула... Растет вера в прочность избранной дороги, вера в прочность и стойкость и последующих поколений,— несомненно, их вынесет та струя, которая и нас вынесла» [118].

Таким був ретроспективний, доволі оптимістичний погляд Антоновича на своє тридцятилітнє минуле. Важливо те, що власні дії, як і в принципі діяльність «хлопоманів», він вважав не чудернацтвом чи виключно юнацьким захопленням, не заслугою осіб, а велінням часу — хвилею, яка винесла передову молодь на дорогу українського народництва.

Трохи спокійнішим стало життя Антоновича, коли він був призначений (квітень 1864 р.) головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів і потрапив під опіку впливового М. В. Юзефовича Саме за цей зв'язок Антоновичу дорікали радикальні кола українства, про що йтиметься далі.

У багатьох склалося враження, що Антонович «оговтався»: скінчилися юнацькі забави, політичні маніфестації — тепер він увесь у науці. Сам Володимир Боніфатійович дуже тішився такою опінією, яку підтримував навіть серед колег. Ця думка утвердилася й у жандармському управлінні завдяки М. Юзефовичу. Однак ця ідилія тривала недовго. Емський указ, одним із творців якого був усе той же Юзефович, спричинився до чергового наступу на українство. Першою впала інституція, на яку покладала великі надії українська наукова інтелігенція.

15 липня 1876 р. Антонович із жалем повідомляв Б. Познанському, що Південно-Західний відділ Російського географічного товариства закривають, і, «говорят, что есть циркуляр, воспрещающий все издания на малороссийском наречии без исключения, даже печатание нот й сценические представления. Придется нам в чужом пиру похмелье» [119]. Сам Антонович теж мав чимало неприємностей. Почали загострюватися стосунки з офіційною владою. Генерал-губернатор М. І. Чертков поставив собі за мету звільнити Антоновича з університету й вислати з Києва. Попечитель Київського учбового округу з цього приводу запропонував ученому виїхати на рік за кордон у наукове відрядження. О. Ф. Кістяківський у своєму щоденнику підсумовував: «Всякий раз, когда подымается волна гонений и розысков, начинают подкапываться под Антоновича» [120]. А в колі знайомих ученого ходив легендарний вислів Черткова: «Украинский вопрос окончится только тогда, когда я с корнем уничтожу эту хибарку на углу Кузнечной и Жилянской улиц» (будинок Антоновича) [121].

Ймовірно, наслідком такої різкої зміни ставлення до Антоновича був його вихід із Комісії для розгляду давніх актів і розрив стосунків з М. Юзефовичем. Останній з опікуна перетворився на гонителя.

У лютому 1880 р. Антонович виїхав за кордон. Певний час він працював в архівах Львова. Тут його чекала... помста поляків. У листі до Ф. Вовка Антонович писав, що його приїзд викликав «целый поток ругани в польских газетах — на диво здесь много эмигрантов 1863 г., следовательно, есть старые счёты. Выругали меня знатно, так, как ругали во время оно... некий публицист заявил, что будто Драгоманов жаловался, что должен был бежать из России вследствие моих доносов... Жду с нетерпением своего выезда из Львова, но думаю, что могу это учинить только покончивши работу, иначе это будет неустойка й позорное бегство» [122].

Невідомо, як склалася б доля Антоновича після повернення до Києва (кінець грудня 1880 р.), якби комісія сенатора О. О. Половцова не зняла генерал-губернатора М. І. Черткова з посади за зловживання. Знову громадівці почали будувати плани, сподіваючись на відміну закону про заборону української мови. Однак замах на Олександра II призвів до нової реакції. Антонович зміцнюється в думці, що в Україні за таких умов можлива лише культурно-освітня діяльність. Він намагається не вплутуватися у політичні акції нелегального характеру, сприймаючи спроби свого залучення до них як провокацію. До цього часу, ймовірно, належить і рішення Антоновича зав'язати стосунки з російськими ліберальними земськими діячами, яке все ж не дало бажаних результатів. Але загалом він оцінював цю групу позитивно: «Это единственный честный и умный кружок, с который мне удалось познакомиться в Великороссии за 30 лет самого тщательного искания» [123].

У 1885 р. відбувається остаточний розрив Антоновича з Драгомановим через принципові розходження: оцінка боротьби галицьких народників із москвофілами (Антонович її підтримував, Драгоманов вважав зайвою), концепція майбутнього устрою України (Антонович виступав за південно-західнослов'янський федералізм, Драгоманов — проти), оцінка младогромадівських гуртків «політиків» (Антонович— негативна, Драгоманов — позитивна), оцінка значення російської літератури для української інтелігенції (те ж саме) [124]. Під впливом Антоновича «Стара Громада» вирішила приділити головну увагу формуванню політичної свідомості українства за допомогою культурно-освітньої діяльності. Громадівці переконалися, що культурний рівень українського народу низький, тому засвоєння соціально-політичних ідей Драгоманова й, відповідно, політична пропаганда неможливі.

Драгоманов сприйняв цю зміну лінії бурхливо. З убивчим сарказмом він давав Антоновичу найнищівніші характеристики (зокрема в листах до Івана Франка). Зрозуміло, з-за кордону робити це було легше, не відчуваючи всіх складнощів подвійного життя не лише Антоновича, а й усього українського руху в Російській державі. Слід віддати належне Володимиру Боніфатійовичу: він не гудив Драгоманова, а просто мовчав.

Цей трагічний конфлікт двох визначних діячів українства, звісно, мав не стільки особисті, скільки ідейні корені.

М. С. Грушевський писав, що на добі українського життя другої половини XIX ст. повік залишаться виписаними обидва імені, які символізували тяглість української традиції та національного історичного самопізнання, кожен з оцих двох діячів підкреслив свою сторону в програмі розвитку національного життя. Один — суспільно-політичну, а другий — культурно-наукову, історично-етнографічну. Це були Драгоманов і Антонович. Для сучасників вони стали антитезами в сфері теоретичного і практичного українства. Але наступники звели їх у синтез та поставили на чолі тих, хто «шукав у пітьмі підвалин національного життя». Це були два провідники Старого Риму, які в найтяжчі часи «не вважали пропащою справу свого народу» [125].

Зрозумівши, що політичне майбутнє за молоддю, та зважаючи на особливе значення українських організацій на місцях, Антонович, скільки вистачало сил, працював на цьому терені.

З особливим пієтетом згадували його приїзди й виступи одесити. А. Синявський писав, що «справоздання В. Б. про становище української справи заслуховувалися з таким захопленням, уважністю, в такій тиші, що, здавалося, чути було, як б'ється пульс тих сердець, що об'єдналися тут коло «божественного», як тоді шуткуючи казали, «Вчителя», щоб почути його слово» [126]. Окрім того, Антонович відшуковував кошти для конкретних справ одеської «Громади».

Молодь постійно оточувала Антоновича, до нього йшли за порадою навіть ідейні противники — драгоманівці.

Як згадувала М. Беренштам-Кістяківська, коли курсистки ВЖК (Вищих жіночих курсів) звернулися до Антоновича за порадою, що їм зробити для народу, чи не варто діяти рішучіше, він відповів: «Народні рухи на загад не робляться, нарід можна тільки готувати до них, а як обставини наспіють, то й найменшої зачіпки досить буде, щоб зайнялася революція... Наперед знати, коли це може бути, не можна ніяк, треба тільки готувати матеріал та творити в масах потрібний настрій». Антонович був упевнений, що «ніякими таємними змовами нічого зробити не можна, що вся вага — в масах, що їх треба освічувати». Як наслідок, більшість учениць Антоновича після закінчення курсів пішли працювати сільськими вчительками [127].

У 1887 р. у зв'язку з 25-річним ювілеєм діяльності Антоновича його шанувальники організували вечір, про який згадував М. В. Стороженко. Тут Антонович говорив «у напрямі своєї «сповіді», поширюючи її зміст та мов зміцньовуючи ті мрії та думки, що він тоді проказував, спогадами з свого життя, немов упевньовуючи й себе, й своїх слухачів, що він ступив тоді на правий шлях». При цьому, за Стороженком, Антонович промовляв, «прикро дивлячися на Олександра Матвієвича Лазаревського, що поза його очима частенько було промовляв своїм особливим акцентом: «Не верю-с Антоновичу! Не искренен-с!» То була думка «невтаємничених» у справи Володимира Боніфатійовича українофілів. Але Антонович стоїчно ніс свій хрест. Він ні перед ким не виправдовувався, не афішував свої справи, не спростовував чуток. Олександр Лотоцький справедливо зауважував: «З надзвичайно скромної натури своєї В. Б. ухилявся од політичних виступів зовнішніх; коли ж обставини примушували його до того, то ті виступи були яскраві й блискучі» [128].

Так, у 1888 р. в Києві на Шевченкових роковинах Антонович виголосив промову, зміст якої зафіксував у споминах О. Барвінський. Учений говорив про значення цього свята для розвитку народної ідеї, про завдання української освіченої верстви щодо пробудження народної свідомості. «Вся стать тихенького і прибитого важкою працею провідника України оживилася під час сеї промови, котра була несхитним доказом, яке гаряче серце било в його груди [129].

Цікавим є свідчення того ж Барвінського стосовно антиросійського (антиімперського) спрямування Антоновича та його орієнтації на більш демократичну щодо українства Австро-Угорщину. У 1888 р., коли загострилися стосунки Росії з Австрією, наддніпрянські українці стали розмірковувати про австрійську карту. Тоді Бісмарк фінансував видання книги Гартмана про відновлення Київського князівства на чолі з австрійським архікнязем. Антонович у розмові з Барвінським зауважив, що якби австрійські війська вступили на територію Росії, то «українське населення не дало ти ся ужити за топорище російській сокирі проти австрійської армії і віднесло би ся до неї приязно» [130].

Наприкінці 1890 р. виникла ідея про примирення галицьких українців із поляками задля спільних дій в австрійському парламенті (так звана «нова ера»). В Києві її підтримали О. Кониський та В. Антонович. У цьому контексті виникла думка про Товариство їм. Шевченка з його подальшим перетворенням на Українську Академію наук та ін. У січні 1891 р. Антонович побував у Львові, де намагався вести переговори у справі «нової ери», про що повідомляв в одному з листів: «Вот уже 2 дня сижу во Львове и так кручусь и шарпаюсь на все стороны, попал в такой водоворот, что кручусь, як муха в укропі, і голова ходором ходить» [131]. Антонович констатував, що «галицкая публика скорбна наукою», в основному — «дешева публіцистика». «Между тем,— зауважував учений,— хороший материал есть, и из него можно бы устроить научные солидные кружки,— лишь бы позитивизм был не верхоглядный и вывесочный, а действительно реальный,— ведущий дело научное, совсем откаснувшись всякой политики сучасной,— по моему, в этом будущность, а не в кипячении страстей по текущим вопросам...» [132]

Однак сподівання на успіх «нової ери» виявились марними. Ні галичани, ні громадівці її не сприйняли. Проект примирення і культурницького поступу провалився. По-різному оцінюють тепер саму ідею «нової ери» й участь у ній Антоновича.

На думку Марка Антоновича, ця участь була продиктована «свідомістю слабості українських позицій в Галичині і намаганням здобути щось легальним шляхом для української справи, використовуючи міжнародне напруження між Росією і Австро-Угорщиною» [133].

Складними були й стосунки у київській «Старій Громаді». Настільки складними, що неконфліктний Антонович змушений був вийти з неї.

У 1891 р. в листі до Ф. Вовка Антонович так пояснював це: «Компания сия сделалась на мой нрав невозможною», засідання перетворилися в «передачи городских сплетен, текущих маленьких новостей и т. п., и все это завернуто в тогу будто бы стояния у народного дела»; запропоновані ним програми діяльності хоч і приймалися, але «объявлено было, что громада не чувствует себя в силах их выполнить»; дедалі загострювалися особисті конфлікти з П. Житецьким, В. Науменком, Є. Тригубовим та ін.; довкола приватного життя Антоновича Я. Шульгин та «громадські дами» розвели справжній скандал. Проте вчений вважав, що для нього це лише на краще: «...освободившись от узов громады, я значительно оживился и стал деятельнее. Сношения мои расширились и деятельность тоже» [134].

О. Лотоцький згадував про «політичний салон» на розі Жилянської та Кузнечної. У 1890-ті роки тут збиралася молодь, яка працювала над біографічним словником українських діячів. Після занять «за добре відомим киянам круглим столом» ішли розмови політично-громадського змісту. При цьому «господар здебільшого не сидів на місці, а обходив гостей круг стола, частував, кожному знаходив сказати щось інтересне, дати раду і вказівку щодо якоїсь праці — наукової чи громадської,— а разом слідкував за загальною розмовою, яка за столом точилася, кидаючи своє влучне слово, що звичайно освітлювало ситуацію». Це була своєрідна «лабораторія української політичної думки» .

І як це не дивно було для сучасників, зістарений літами й вимучений хворобами Антонович мав як ніколи обширні й плідні взаємини з молоддю. Тепер не він ішов до неї, але вона до нього. І потік той не вщухав до останніх днів життя. Вірний своєму культурницькому спрямуванню, Антонович виступив також із кількома теоретичними працями, обґрунтовуючи українську ідею.

В одному з науково-публіцистичних есе, написаному близько 1896 р. (опублікований вперше К. Мельник у І928 р. [136], Антонович детально розкриває поняття «українофіли» та головні наукові засади українофільства. Він писав: «Под словом украинофилы мы понимаем тех уроженцев Южнорусского края, которые настолько знакомы с своею родиною, что успели констатировать отличительные черты ее народонаселения, настолько развиты, что изложить могут и литературно свои убеждения, настолько любят свою родину и желают ее развития и преуспевания, что считали бы делом греховным умалчивать о ее особенностях и вытекающих из этих особенностей нуждах и потребностях, настолько не исключительно поглощены заботою о личной карьере и благосостоянии, что по мере возможности, в законных рамках готовы отстаивать свои убеждения, несмотря на предубеждения, которые обыкновенно встречают их мнения, и на последствия этих предубеждений».

Антонович обґрунтовував виділення українців в окрему етнографічну одиницю на підставі антропологічних, психологічних і культурно-історичних особливостей. Представлені вченим наукові докази були на той час досить вагомими, хоч і містили спірні моменти. Наприклад, серед особливостей українського характеру він називав внутрішнє усвідомлення свободи, розвиток особистості, пошуки справедливості та істини. Або думка про те, що українці ніколи не прагнули до політичної самостійності: мовляв, навіть запорожці протягом двох століть визнавали владу польських королів, а потім російських царів. Проте, зазначав Антонович, українці «очень живо всегда отстаивали свои общественные идеалы по отношению к внутреннему устройству своей страны... равноправность всех перед законом, отсутствие сословных отличий, соборное управление земскими делами, свободу религиозной совести, право развития и совершенствования собственных народных начал, применение выборного начала в управлении».

В цілому вчений доводив, що «украинофильство истекает не из моды, не из каприза, не из подражания кому бы то ни было, а из осознания факта действительно существующего». Однак його дуже пригнічувало роздрібнення й розмивання українського руху, відсутність у ньому єдності.

На початку 1897 р., їдучи на лікування до Рима, Антонович зупинився у Львові. Тут його вразили чергові сварки навколо НТШ. «Гадав я,— писав учений Грушевському,— що наша народність стількі вже культурна, що може відрізнить минутний інтерес від справжнього на будущій час розміченного діла — вийшло не так... якби я не був такий кволий, то зістановився би во Львові кинувся в омут публіцистики...» Антонович дуже хвилювався, що НТШ зліквідується, і тоді «вже не знаю, за що зачепити руки». Коли ж у лютому він дізнався від Грушевського, що справа полагодилася, то «неначе камінь з серця зпав», і поздоровив учня з обранням на голову НТШ [137].

У непосвячених та навіть в учнів Антоновича створювалося враження, що старий вчений вже не бере участі в політичному житті. Але саме в цей час Антонович спільно з Кониським обмислював ідею створення організації, яка б змогла знову поєднати розрізнений український рух та його чільних діячів. При цьому вона мала базуватися на безпартійному принципі. Всеукраїнський з'їзд був скликаний у 1897 р., тут і виникла всеукраїнська таємна організація, що згодом дістала назву Товариства українських поступовців (ТУП). На перших же її зборах Антонович був обраний почесним членом. ТУП тоді виконувала подвійну функцію: як осередок української, головним чином культурно-національної, праці в умовах Російської держави та як лабораторія соціально-політичної думки. «В обох напрямках,— зазначав О. Лотоцький,— практичний розум та широкий політичний світогляд В. Б. прислужилися найбільше для успішної діяльності ТУПа» [138].

Цей короткий огляд дій і частково помислів Антоновича на ниві українського громадського життя є досить красномовний. Але навіть сьогодні рано підбивати якісь підсумки цієї праці. Хіба що слідом за Сергієм Єфремовим можна сконстатувати незаперечне: «В іншій країні, за інших політичних обставин він зміг би на повну широчінь розгорнути свій талант політика й зробився б, мабуть, проводирем широких мас людності до кращого життя. В Росії, в обставинах самодержавно-поліційного режиму сталося інакше. Хіба що маленька частка його великих політичних здібностей ішла в роботу, та й то невидну, часто дрібну, без широкого розмаху, без ясних перспектив. Але все ж і цією навіть часткою Антонович політик виконав ту присягу, що її зложив був колись, на переломі юнацького віку, перед судом власної совісти».

4.1 Антонович як науковець: загальний погляд

Наукова діяльність В. Б. Антоновича, на перший погляд, очевидна. Це увесь список його праць, наукові кабінети та музеї університету, археологічні розкопки... Однак, знову ж таки, і тут учений взяв собі за правило мінімально показувати свою лабораторію дослідження, подаючи вже готові результати часто без певних висновків, які полишав на волю читачів. Ці та інші обставини ускладнюють завдання кожного, хто намагається аналізувати науковий доробок Антоновича. Цей аналіз завжди проводився в трьох засадничих (напрямах: місце вченого в попередній і сучасній йому російській історіографії; порівняння його творчості з напрямами світової науки; вплив політичних поглядів. При цьому ті, хто більше знали Антоновича як громадського діяча, говорили, що наука для нього була другою справою; ті ж, хто знали його як ученого, вважали що саме це було його головним покликанням і принесло найбільші результати. Але майже всі дослідники погоджувалися, що громадські й наукові погляди Антоновича дужо тісно перепліталися. Саме історія була для нього вчителькою життя, із своїх історичних студій учений черпав знання про головні засади й напрями розвитку українства, його специфічні риси та потреби.

Сучасники (лише за одним винятком — Драгоманова) оцінювали його наукову діяльність дуже високо. У цьому сходилися представники різних течій, поглядів і груп. Науковий авторитет Антоновича був засвідчений обранням його членом багатьох наукових установ і товариств, а в 1902 р. Російська Імператорська Академія наук обрала його своїм членом-кореспондентом.

Спробуємо вияснити особливості творчої праці Антоновича як ученого, його місце в українській, слов'янській та загалом європейській історіографії.

Насамперед його порівнюють з істориками-україністами XIX ст. Вважається, що на відміну від народницької історіографії, наприклад, М. І. Костомарова, у Антоновича «більше критики, аналізи, об'єктивізму, більш освітлення подій і з'явищ доби, яку він малює». В його працях «вражає гармонія між ідеєю й фактом». Він не подає наперед жодної готової думки, а групує матеріал так логічно, «в такій ясній перспективі, що ідея встає перед вашими духовними очима сама... і, не вважаючи на сухий виклад, вони (факти — В.У.) заставляють читача не тільки думати, але й почувати та уявляти собі час, події й людей, про які в них іде мова» [140]. Антонович замикає в українській історіографії період етнографізму та романтизму й починає новий період, «де більше було наближення до спізнання об'єктивної істини в минулому». Один із відомих його учнів М. В. Довнар-Запольський зауважував, що В. Б. Антонович не приєднався до жодної з ідейних течій російської історіографії, «его можно скорее признать эклектиком, несколько склонным к славянофильской догме, но пролагающим в ней самостоятельные пути» [142]. Незважаючи на значне поширення ідеї вирішальної ролі особи в історії, Антонович звернув основну увагу на народні маси. Довнар-Запольський припускав вплив на вченого ідей слов'янофілів, панславізму кириломефодіївців та гміновладства польського історика Іоахима Лелевеля. Однак Антонович розглядав не суцільну масу, а різні її групи та соціальні начала, боротьба яких і витворювала цілі історичні явища та епохи. Все це було, стверджує Довнар-Запольський, «крупным шагом вперед», тому Антоновича оцінювали вже у 1909 р. як «выразителя одного из поворотных моментов в развитии русской исторической науки» [143]. Наступні покоління істориків внесли певні корективи в ці оцінки. Еклектизм був відкинутий, вірніше, змодифікований у теорію впливів. Слідом за С. Томашівським [144] більшість дослідників і сьогодні сходяться на думці, що Антонович був родоначальником позитивізму в українській історіографії. При цьому він, можливо, першим із слов'янських істориків уже на початку 1860-х років став переконаним позитивістом, коли погляди Конта, Дж. Мілля, І. Тена, Г. Спенсера ще були майже невідомі в Росії. Віра в силу людського розуму, який,пізнаючи закони природи й суспільства, підкорює їх, сприяла розвитку позитивістами нових галузей науки, зокрема археології, антропології, соціальної та національної психології тощо. Всі ці дисципліни в Україні започатковані саме Антоновичем (ідеться про належний науковий рівень). Ним було сприйняте також поняття про націю, що його обґрунтовував німецький учений-романтик Й. Гердер,— як етнічну категорію з усіма її особливими ознаками й насамперед мовою. Як уже зазначалося, Антонович замолоду студіював твори класиків європейської історіографії О. Тьєрі, Ф. Гізо, Е. Літре, А. Токвіля, Г. Бокля, Н. Фюс-Ітель де Куланжа, П. Прудона, Л. Блана та ін. На цих працях зростали його історичний світогляд та професіоналізм.

Фактично Антонович протистояв домінуючій на той час державницькій школі російської історіографії (Кавелін, Чичерін, Соловйов), яка виділяла «історичні» та «неісторичні» народи. Антонович же висував на перший план не політичні, а соціально-природничі чинники. Позитивістська теорія «факторів», яку він послідовно проводив, передбачала всебічне висвітлення ходу історичного процесу, всіх сторін і проявів життя різних соціальних верств. Антонович сприйняв також теорію Г. Спенсера про еволюційний прогресизм та історичний органіцизм, тому завжди вважав, що будь-яке порушення закономірностей еволюційного прогресу нації призводить до розладу й революцій. Завдяки проф. М. Д. Іванішеву, своєму першому наставнику, Антонович перейняв також наукові методи критичного аналізу історичних джерел, обробки актового матеріалу та ін. [145].

Вважають, що на розробку історії України спрямували Антоновича Михайло Максимович та Микола Іванішев. Певний вплив на нього мав і Микола Костомаров та його ідеї про політичний федералізм, особливу роль в історії слов'янських народів громади (общини) та віча, антинорманізм у поглядах на початок руської держави.

Розуміючи історію як відображення еволюційного розвитку народного життя, усіх його сторін, Антонович ясно усвідомлював, як важко іноді простежити зв'язок між окремими гранями того чи іншого явища або періоду і як багато історичних питань не можуть бути розв'язані без допоміжних дисциплін. Саме тому він так пильно займався антропологією, археологією, етнографією, нумізматикою тощо.

Заняття Антоновича природничими науками й медициною наклали значний відбиток на його метод дослідження й у галузі гуманітарних наук. Це сувора логічність, реалізм, відсутність будь-яких фантазій чи припущень у висновках, еволюційна послідовність і доцільність викладу матеріалу, всебічна перевірка й критика джерел.

Окрім того, досвід природничих наук навчив Антоновича вмінню чітко систематизувати й класифікувати історичний матеріал, вести порівняльний аналіз. Все це зумовило своєрідність історичних, археологічних та етнографічних розправ ученого: широта наукової постановки проблеми, вдумливе групування фактологічного матеріалу, всебічне критичне висвітлення, обгрунтовані висновки.

Таким чином, прикметними рисами Антоновича-історика були суворий документалізм (саме він заклав в українській історіографії традицію документалізму), що передбачав постійне введення нових архівних матеріалів, використання статистичних та актових даних; відхід від емоційного етнографізму; позитивізм, реалістичне насвітлення історичних процесів як проявів живого суспільного організму — нації.

О. Гермайзе назвав Антоновича першим українським істориком без національної роздвоєності, притаманної його попередникам, істориком з ясною, хай і не цілком правильною, концепцією спадкоємності історичного процесу в Україні. «Національна і демократично-народницька концепція української історії, обласництво і інтерес до внутрішньої історії... раціоналістичне і позитивістичне витолкування історичних процесів, документалізм і точність в дослідженню та ясність у формулюванню висновків — ось те нове, що вніс Антонович в нашу історіографію. І до цього треба додати, що історична цінність цього вкладу збільшувалась іще тим, що... Антоновичу вдалося першому з українських істориків оточити себе групою талановитих і працездатних дослідників, так що іще за життя міг вже Антонович бачити живе продовження своєї роботи і своїх бажань».

На терені української історії виділяється кілька основних напрямів студій Антоновича: архівні заняття і видання джерел; історичні дослідження; археологія; географія та етнографія. Розглянемо бодай коротко здобуток ученого в кожній із цих ділянок.

4.2 Діяльність В. Антоновича в галузі архівістики

Непересічне значення для історичної науки мають відшукування та публікація Антоновичем «фіксованих слідів» української людності та окремих діячів минулих епох — архівних документів. Учений збирав їх по малих і великих, державних і приватних архівах Києва, Москви, Петербурга, Львова, Кракова, Варшави, Рима. Особливе місце в його житті й творчості займала двадцятилітня праця на посаді головного редактора Комісії для розгляду давніх актів, у якій він видав дев'ять томів «Архива Юго-Западной России», де на понад 4000 сторінок було видрукувано 2220 актів (з 8000 відібраних ученим). Навіть ця проста інформація не може не вражати, особливо якщо врахувати складності архівного пошуку, відбору, копіювання та звірки документів, написаних старим письмом, різними почерками й мовами.

Окрім АЮЗР, Антонович видав значну кількість інших, головним чином наративних джерел. Це передусім літописи: 4-й том праці Самійла Величка та збірник із восьми літописів, включаючи Київський 1241—1621 рр., Межигірський 1608—1700 рр., Літопис Юзефовича 1624—1700 рр., Вітебський, Добромисловський 1648—1700 рр., Львівський кармелітський 1648—1676 рр. та ін.

У 1874 р. побачив світ «Сборник материалов по исторической топографии Киева и его окрестностей», в якому Антонович подав добірку уривків із літописів та документи за 1411—1786 рр.

Учений опублікував також чималу кількість вітчизняних та іноземних мемуарів про Україну: щоденник Станіслава Освенцима 1643—1651 рр.; записки Карла Хоєцького 1768—1776 рр.; щоденник Федора Євлашевського 1564— 1604 рр.; записки київського міщанина Божка Балики; записну книжку прилуцького полкового осавула Михайла Мовчана. Не втратило своєї цінності двотомове видання «Мемуаров, касающихся истории юга России», які Антонович підготував спільно з К. Мельник. Відомо, що готувалися до друку й наступні томи, та, на жаль, цей задум завершити не вдалося.

Заслуговує на увагу також унікальна збірка документів, більшість оригіналів яких сьогодні втрачена,— «Грамоты великих князей литовских с 1390 по 1569 год, собранные и изданные под редакцией Владимира Антоновича и Константина Козловского». Із 64 грамот 20 друкувалися з власної колекції Антоновича.

Дуже часто вчений публікував документи як додатки до своїх праць. Наприклад: 70 документів за 1700—1765 рр. долучені до розправи про чаклування і процеси проти відьом в Україні; додатками слугували й невідомий наказ гетьмана Дмитра Барабаша, витяги з заміток Яна Юзефовича, документи про долю Максима Залізняка та ін.

Авторитет Антоновича як архівіста був настільки великий, що він був залучений до складу урядової Комісії по виявленню підробних актів про дворянство у київському Центральному архіві давніх актів, яка діяла протягом І867—1892 рр.

Трудомістка праця в архівах і публікація документів для Антоновича не були самоціллю. Вони стали тією базою, що визначила всю його наукову діяльність як історика-синтетика і зумовила прикметну ознаку всіх його праць.

4.3 Історичні праці В. Антоновича

Власне історичні дослідження Антоновича виглядають тематично розпорошеними. Однак це лише на перший погляд. У широкому тематичному обширі праць закладена єдина авторська концепція, яка проймає всю творчість ученого на ниві історіографії.

М. С. Грушевський визначав її як єдиний акт обжалування історичної Польщі. Йдеться про спростування ідей про «культурницьку місію», поширення західноєвропейської цивілізації, героїчну оборону українських земель від орд. При цьому Антонович «осуджував лише ту політику, яку історична Польща вела на українських землях, був ворогом панування польської шляхти над українським народом» [147]. Однак не лише ця критична ідея визначає зміст праць ученого. Він детально вивчав внутрішній лад України, намагаючись віднайти основний стрижень української історії. Таким стрижнем для всіх слов'янських народів Антонович вважав общину (громаду), власне принцип общинності, що означав рівноправність і демократичну спрямованість соціального розвитку. Ця ідея була для Антоновича провідною, ніби підсумком усього історично-народницько-романтичного напряму [148].

Як взірцеву модель учений розглядав общинно-вічовий устрій Давньої Русі. Литовський період він характеризував як позитивний для розвитку старих общинних начал, а польський — як час руйнування цих начал; відповідно козацькі війни стали виявом боротьби за збереження общинності соціального устрою. Ці війни відображували сутичку двох національних ідей. Однак на початку козацтво захищало свої станові права. Лише коли воно зверталося до селянства, тоді здобувало хоч і тимчасову, але перемогу. Козацька верхівка знову зводить усе нанівець, прагнучи створити нове шляхетство за польським зразком. Нові хвилі боротьби за общинні начала вчений бачить у Коліївщині та Гайдамаччині. Потребу такої боротьби — українства з польщизною, демократизму з шляхетством — як основне завдання розвитку культури й цивілізації українського народу Антонович убачав і в XIX ст.

Таким чином, Антонович створив свою єдину концепцію історії українського народу, зцементовану общинною ідеєю. О. Гермайзе назвав її демократично-народницькою й національно-українською концепцією і представляв як основну заслугу Антоновича-історика [149]. На думку ж Б. Крупницького, Антонович не дав систематичного огляду українського історичного процесу, а лише заклав «цеглини для майбутнього будинку української історії» [150]. Справді, вчений дослідив лише окремі періоди історії середньовічної України. Зокрема, загальний погляд Антоновича на княжий період висловлений у виданих текстах двох його публічних лекцій («Киев в дохристианское время», «Киев в княжеское время») та в університетському курсі. Тут учений висуває гіпотезу про двох князів Олегів у Києві, називає часи Святослава розквітом дружинного устрою. XI ст. автор визначає як період піднесення Київської Русі, XII ст.— розпаду і XIII ст,— занепаду. Антонович вважає, що перший період князівської доби характеризується загарбницькими походами та перевагою дружинного начала. Лише за Володимира князівське начало починає переважати і впроваджується чинник, який поєднує князя й народ,—це християнство, церковне та світське законодавство.

Унікальною і до сьогодні є праця Антоновича «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти в. к. Ольгерда», захищена як докторська дисертація. Вона подає початкову історію князівства на підставі системного аналізу літописів, корпусу документів Литовської метрики, рукописів хронографів із петербурзьких та московських архівів, іноземних джерел. Чотири роки працював учений над цим твором — ґрунтовною реконструкцією політичної історії до XV ст. [151].

Обидва ці періоди (княжий та литовський) системно опрацьовані в літографованих курсах лекцій вченого.

Основним напрямом історичних студій Антоновича були соціальні відносини: козацтво (як суспільна сила), селянство й шляхта (як стани), міська громада, соціальні рухи, колонізаційні процеси. Увесь фактологічний матеріал, який він подавав чи публікував в окремих збірниках, був ілюстрацією до аналізу соціальних процесів, в основу яких він поклав еволюцію общини.

Общинна теорія історії України Антоновича мала певне, ідейне та історіографічне підґрунтя (Кондорсе, О. Конт, Г. Бокль, Фюстель де Куланж, Г. Спенсер та ін.). Спираючись на зазначених авторів, Антонович розглядав історичний процес як розвиток провідної ідеї, якою вважав народний дух. Історичний поступ полягає у прискоренні чи стриманні народного духу, що в свою чергу впливає на хід соціального життя народу. Важливим при цьому, на думку Антоновича, є культурний рівень народних мас (суспільний світогляд, етичні, моральні норми, релігійні погляди, політичні ідеї). З огляду на це просвіта народу, піднесення його самосвідомості та політичної активності стало головним завданням як громадської, так і наукової діяльності вченого.

Вважається, що ідея про общину як основу народного життя виникла в Антоновича у зв'язку з поглядами слов'янофілів (Аксаков, І. Беляев, О. Попов). З нею була тісно пов'язана теза вченого про органічну недержавність українців. Існують різні пояснення причин появи цієї тези.

С. Томашівський та М. Кордуба писали, що ідеалами вченого були «федералізм у політичних справах, демократизм, посунений до повної волі громад, навіть одиниць, безоглядна рівність, можливість всебічного розвитку, виключне право одиниці розпоряджатися сама собою і т. п. Усе це об'єднувало Антоновича з Драгомановим та обох — «з анархістичною школою Прудона» [152]. Б. Крупницький схарактеризував це просто: Антонович «все ставив нарід супроти держави, свій нарід супроти чужої державности» [153]. Грушевський пояснював антидержавницьку настанову вчителя трьома основними факторами: традицією української опозиції чужим державам, до яких входили українські землі; вродженою польсько-шляхетською підозріливістю й ворожістю до всякого зміцнення державної влади; опозицією державній владі, в якій «виховував» усі волелюбні елементи російський царський режим [154]. О. Гермайзе виходив із головної ідеї Антоновича про те, що українству притаманні общинні ідеали, вічовий устрій, рівноправність; тому-то Антонович і доводив, що енергія народу спрямовувалася на відстоювання цього внутрішнього соціально-громадського, а не політично-державного устрою [155].

Антонович намагався простежити на усьому просторі історії України розвиток тих елементів давньоруського життя, які, на його думку, складали суть історичного процесу. В основу історичних явищ він ставив вивчення народу та його окремих верств — насамперед общини, дружини й князя, що згодом акумулювалися у два начала, які постійно боролися одне з одним — дружинно-князівське та общинне. Протягом історико-хронологічного розвитку ці два начала видозмінювали свої форми й почасти зміст, але основа залишалася. Особливо це стосується общинного компонента, який, зокрема, зберігся в козацтві, в його трьох головних рисах: прагненні до відновлення общинного начала, боротьбі з аристократією, антидержавних настроях.

 Дану теорію Антонович поклав і в основу документовидавничої діяльності, формуючи окремі збірники, присвячені найвизначнішим явищам у житті українського народу та його соціальних груп.

Убачаючи в козацтві явище, в якому збереглися рештки давньоруського укладу, Антонович приділив йому особливу увагу. Він видав у 1863 р. акти про козаків за 1500— 1648 рр., що «створило величезне враження у вченому світі, розкривши останньому новий, невідомий до того світ» [156]. Тут Антонович представляв козаків як нащадків давньослов'янської общини, котрі до Люблінської унії жили під кермом Гедиміновичів; унія, мовляв, зруйнувала общину й призвела до закріпачення, а реформи Баторія (реєстр) розділили козацтво; повстання ж козаків (починаючи від Лободи) були боротьбою за общинні начала. На той час такі висновки сприймалися як нові й зовсім неочікувані, однак сама теорія піддавалася критиці, зокрема Максимовичем. Сам Антонович характеризував цю свою спробу як невдалу.

Другий том актів про козаків (за 1679 — 1716 рр.) містив і обширну монографію вченого «Последние времена козачества на правой стороне Днепра». Тут було показано тяжіння українського населення до Російської держави, польські й турецькі пертрактації гетьмана Дорошенка, антипольську діяльність Самуся і Палія та «шляхетські тенденції» Мазепи.

«Исследование о гайдамачестве» доводило неперервність гайдамацьких рухів протягом усього XVIII ст. й подавало матеріали про два невідомі науці значні виступи до Коліївщини — 1735 і 1750 рр. Вчений розкриває стихійність і неорганізованість цих виступів, як і слабкість протидії їм польської влади. Коліївщина почасти була висвітлена вченим у нарисі про Ґонту. Останній том «Архива Юго-Западной России», що вийшов за редакцією і з передмовою Антоновича (1902 р.), подавав матеріали слідства про очікувані в І789 р. нові гайдамацькі рухи.

Антонович послідовно підкреслював двоїсту природу Гайдамаччини: політично-соціально-релігійний рух як продовження одвічної боротьби двох соціальних начал — і вольниця спрагла сваволі та поживи, викликана польсько-шляхетськими порядками в Україні [157].

Суворий оцінювач творчості Антоновича С. Томашівський писав з приводу «Исследования о гайдамачестве»: «Беручи на увагу необробленість предмету, величезну масу дрібних, непов'язаних із собою фактів, розуміннє політично-соціяльної боротьби на України та загального стану польської держави, вкінці прекрасну наукову методу, мусимо признати, що монографія про гайдамаччину мабуть чи не найліпша праця В. Антоновича» [158].

Козаччиною Антонович цікавився все життя і збирався писати велику працю про генезу козацтва до Хмельниччини. Можливо, її сліди збереглися в текстах лекцій «Виклади про часи козацькі». Це й найбільш синтетична публікація з даної проблеми. Аналізуючи генезу української шляхти, Антонович доводив, що в переважній більшості вона є руського походження, лише внаслідок окатоличення та ополячення перестала відчувати себе такою. Особливо пильно вивчав дослідник поліську шляхту, котра трималася православ'я, традицій і мала певну національну свідомість («О происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России»). Околичну шляхту вчений представляв як верству, що має одні корені з козацтвом, проте покладає свої надії на союз із польською шляхтою. Зневірившися в останній, околична шляхта знову пристала до козацтва. Антоновичу належить також нарис про волинську шляхту («Дворянство Волынской губернии»), який вийшов під псевдонімом «Н. К. Имеретинский».

Своєрідну концепцію розвитку українських міст на основі актового матеріалу за 1432—1798 рр. Антонович виклав у праці «Исследование о городах в Юго-Западном крае» (1869 р.). Він розглядає міста як окремі правові одиниці, як центри військової організації і як торгово-промислові осередки. Антонович виводить «город» зі старослов'янського громадського вічового центру, потім останній перетворюється на фортецю та осідок старости й починається боротьба общинних прав із польськими аристократичними тенденціями, затим місто стає торговим осередком зі спеціальними правами й пільгами і врешті зводиться лише до ринку сільськогосподарських продуктів. До кінця XVIII ст., на думку Антоновича, промислова діяльність розвивалася повільно через несприятливі обставини. Тому на ринку панував імпорт, а власна промисловість виробляла найпростішу продукцію («О промышленности Юго-Западного края в XVIII ст.», 1874 р.).

Селянству Антонович присвятив передмову до другого тому АЮЗР, де в загальних рисах показував, як польська шляхта поступово закріпачувала українське селянство, особливо з упадком на початку XVIII ст. козацтва.

Окрім соціальної історії, Антонович приділив належну увагу «обласницькому» (крайовому, регіональному) методу дослідження. На це він спрямовував багатьох своїх учнів.

Нарешті, завершуючи огляд історичних студій Антоновича, згадаємо ще про один напрямок його праці. В історіографії постулюється відхід ученого від біографічного принципу написання історії. Мабуть, не варто так однозначно підходити до цієї проблеми. Адже в популярному й сьогодні виданні “Исторические деятели Юго-Западной России в биографиях и портретах» (К., 1885, вип. 2) Антоновичу належать дев'ять біографічних нарисів: про Петра Сагайдачного, Юрія Хмельницького, Саву Туптала, Івана Виговського, Павла Тетерю, Дем'яна Многогрішного, Івана Брюховецького, Михайла Ханенка, Петра Дорошенка.

Яскраву характеристику дав Антонович одному з ватажків гайдамацького руху Іванові Ґонті. Більше того, саме Антонович виступив ініціатором створення біографічного словника діячів України і залучав до його складання молодь.

4.4 Здобутки Антоновича в сфері археологічної науки

Антонович був еволюціоністом і досліджував історію України від самих витоків, щоб показати наскрізні явища й розвиток історичного процесу. Цим пояснюється його особлива увага до археології. Більшість сучасників і наступників ученого категорично стверджують, що до Антоновича української археології як науки не існувало.

Заслуги Антоновича в галузі української археології, на думку дослідників, полягають у піднесенні значення археологічних пам'яток до рівня повноцінних історичних джерел; у систематичному вивченні археології України і повному зборі усієї відомої інформації у цій галузі; у створенні великої колекції археологічних знахідок та їх синтезації; в об'єктивності та обережності наукових узагальнень. На думку І. Линниченка, «его археологический кругозор... всегда стоял на высоте европейской археологической науки, благодаря чему его собственные археологические труды имели общекультурное археологическое значение, а не были простым описанием результатов местного археологического исследования,— его выводы имели в виду общеархеологическую перспективу и займут важное место в ряду крупных работ европейских археологов» [159].

Спробуємо коротко схарактеризувати основні досягнення . Антоновича на терені археології [160].

Антонович був одним із кращих дослідників палеоліту України (розкопки в Студениці на Поділлі 1887 р., у Києві 1893 р.). Детально вивчав він і неолітичні печери в Україні (класифікувавши їх на штучні лесові та природні скельні), а також неолітичні стоянки, городища та могили. На початку 1890-х років, ще до відкриттів В. Хвойки, Антонович уже мав ряд знахідок трипільської культури (розкопки в с. Романівці Сквирського повіту, у Балтському повіті на Поділлі). Йому належить гіпотеза про те, що мальована трипільська кераміка могла виникнути на Наддніпрянщині. У 1898 р. Антонович зробив спеціальну доповідь в історичному товаристві Нестора-Літописця, де відзначив оригінальність трипільських знахідок В. Хвойки, датував їх кінцем кам'яної — початком залізної діб та схарактеризував як малоазійську культуру, що передувала еллінам і скіфам. Разом із тим учений заперечував існування в Україні бронзової доби і відповідні пам'ятки приписував різним впливам зі сходу та заходу.

Найбільше, як вважають, Антонович зробив для вивчення могил. Він подав свою класифікацію могильників, спочатку поділивши їх на сторожові, межові та поховальні й визначивши три хронологічних типи: скіфські, середнього періоду залізної доби та часу, ближчого до християнської доби. Пізніше вчений уточнив класифікацію: могили кам'яної доби (випростані кістяки, спалення, скорчені фарбовані кістяки), скіфські, слов'янські (древлянські, полянські, сіверянські). Вчений обстоював метод первинного складання географічного плану розкопів та визначення принципу їх розташування. Він виробив для III Археологічного з'їзду інструкцію щодо розкопів могил і в 1890 р. у своїх лекціях присвятив цьому окремий розділ. Зазначимо, що Антонович написав із цього приводу дві популярні праці: «Черты быта славян по курганным раскопкам», та «Про життя давніх слов'ян».

До найважливіших здобутків Антоновича-археолога належить комплексне дослідження культури та етнографічних меж древлян. Його підсумовуюча праця «Раскопки в стране Древлян», окрім аналітичного тексту, містить щоденники розкопок та сім планів.

Важливою є також вищеназвана праця «Черты быта славян по курганным раскопкам» (К., 1902), де автор малює загальний образ матеріального життя наддніпрянських слов'ян на підставі курганних поховань. Аналізуються сам поховальний обряд, одяг, прикраси, зброя, посуд, засоби для рибальства та полювання, промислові вироби, предмети торгівлі тощо. Антонович уперше спробував зіставити матеріали своїх археологічних розкопів із літописним розселенням давньоруських племен, взявши за головний критерій поховальний обряд. Учений визначив також ареал розселення скіфів. Особливо цікавився Антонович городищами, зробив їх класифікацію (майданні, циркулярні, княжі — з XI ст., литовські — з XIV ст., прямокутні — XVII—XVIII ст.) та картографування.

Помітною працею була виготовлена Антоновичем археологічна карта Київської губернії. Вона вийшла друком у Москві 1895 р. і, крім власне карти, мала велику текстову частину, огляд усього відомого археологічного матеріалу, детальний географічний опис Київщини з зазначенням для кожної місцевості археологічних відомостей про неї, опис валів Київщини, географічний і предметний покажчики. Російське Археологічне товариство присудило вченому за цю працю «велику золоту медаль» [161]. За таким саме принципом була підготовлена й видана «Археологическая карта Волынской губернии» (М., 1900). Аналогів подібної праці слов'янська археологія на той час не мала.

Стародавній Київ здавна цікавив Антоновича. Кожна археологічна знахідка чи пам'ятка старовини міста була добре відома дослідникові. Сам він брав участь у розкопках могильника біля Йорданської церкви на Подолі, у дослідженнях неолітичної стоянки поблизу Кирилівської вулиці. Перу Антоновича належать три огляди археологічних знахідок на території Києва: «Археологические находки и раскопки в Киеве и в Киевской губернии в течение 1876 г.»; «Обозрение предметов великокняжеской эпохи, найденных в Киеве и ближайших его окрестностях»; «Памятники каменного века, найденные в Киеве в течение 3-х последних лет». У 1896 р. в історичному товаристві Нестора-Літописця Антонович читав доповідь про давне минуле Києва. А в 1899 р. під час XI Археологічного з'їзду в Києві він водив екскурсії для його учасників по місту, показуючи давні пам'ятки.

Колосальною заслугою вченого є власноручно зібраний ним археологічний матеріал. Протягом майже 30-річного терміну завідування Музеєм пам'яток старовини Київського університету Антонович поповнив його 7630 експонатами. Тоді зібрання музею зросло до 429 мап, а рідкісна довідкова археологічна бібліотека — до 583. Антонович створив нову концепцію музею: він прагнув представити в експонатах усі українські землі, всі передісторичні та ранньоісторичні культури України з їхніми конкретними особливостями. В цьому розумінні музей Київського університету був унікальним.

Як стверджували сучасники, Антонович володів даром особливого чуття у виборі місця розкопок. Високоякісною, як на той час, була і його методика археологічного розколу: очищені від землі предмети залишалися на своїх місцях, поки не була опрацьована вся площа. Потім замальовувалася і зафотографовувалася уся поховальна обстановка, тому жодних помилок стосовно місцезнаходження певних предметів у могилі не було.

Антонович брав участь в усіх археологічних з'їздах, починаючи з II (1871, Петербург) по XIII (1905, Катеринослав), де виголосив 35 блискучих доповідей. І. Линниченко засвідчував, що до з'їзду вчений завжди підготовляв працю першорозрядну за значенням археологічного матеріалу і класичністю дослідження і являв, так би мовити, останню інстанцію у вирішенні багатьох археологічних питань [162]. З огляду на великий авторитет ученого в 1880 р. Московське археологічне товариство делегувало Антоновича як свого представника на Археологічний конгрес у Ліссабон.

З археологією був нерозривно пов'язаний ще один напрям діяльності Антоновича — нумізматика. Протягом 34 років учений завідував Мюнцкабінетом (Нумізматичним музеєм) Київського університету. За час його завідування колекція поповнилася більш ніж 10 тис. експонатів. Учений самостійно проводив їх експертизу, постійно переглядав усі знахідки скарбів, консультував колекціонерів і вів закупівлю.

Нумізматиці Антонович присвятив кілька спеціальних праць. Особливу цінність має також складений ученим каталог Мюнцкабінету (8818 позицій) перший довідник такого типу, виданий слов'янською мовою.

4.5 Праці В. Боніфатійовича по географії та етнографії

Сьогодні вважається, що Антонович був також зачинателем наукової розробки загального нарису географії України. Протягом 1883—1888 рр. він приватно читав слухачкам ВЖК та студентам Київського університету курс географії з ухилом до історичної географії. На думку А. Синявського, «це, безперечно, був науковий і перший курс географії України», для якого Антонович власноручно виготовив першу мапу українських земель [163].

Антонович із юнацьких років захоплювався географією, його гімназичні креслення були зразковими. Пізніше археологічні мапи Волині й Київщини викликали захоплення точністю і незвичайною технічністю виконання. Генерал М. І. Драгомиров навіть користувався ними для виготовлення копій для Генерального Штабу. Коли наприкінці 1880-х — на початку 1890-х років почалися розмови про відкриття кафедр географії при університетах, Антонович загорівся бажанням посісти таку кафедру в Києві. Однак кафедра була відкрита лише при Московському університеті [164].

Під географією вчений розумів широке поняття, що включає увесь комплекс людського буття: природу, грунт, корисні копалини, відомості про людність, її минуле й сучасне, про етнографію та економіку краю. Опановуючи методологію комплексного географічного знання природничих та суспільних наук, він спирався на європейські та російські зразки (Елізе-Реклю, Філіпсона, Семенова-Тян-Шамського, Анучіна). Він використовував також статистичні видання, економічні дослідження, праці Географічного товариства, відомості з геологогії, гідрології, кліматології. Так був створений систематичний курс географії України, в якому Антонович не мав попередників.

Збереглося три варіанти цього курсу в записах слухачів, не вивірені автором. Курс складався з таких основних розділів: загальні відомості (територія, людність), геологічний нарис, мінералогія, гідрографія, флора і фауна, людність України (етнографія, антропологія, етнопсихологія) та її особливості, економічна географія, етногеографічні регіони України з їхніми особливостями.

Величезна картотека історико-географічних матеріалів по областях України та прилеглих районах, заселених українцями, зберігалася в архіві вченого, і його вдова безрезультатно намагалася видати цей унікальний звід.

Те, що Антонович відійшов від етнографізму в історичній науці, не заважало йому живо цікавитися етнографією українців. Він постійно збирав пісні, легенди, приказки тощо, розуміючи особливе значення цих матеріалів як таких, що відображають історичну пам'ять, світогляд народу. На терені етнографії вченому належить кілька вагомих праць.

Високо оцінювали сучасники і наступники виданий Антоновичем та Драгомановим збірник «Исторические песни малорусского народа». Тут були згруповані пісенні твори «віку дружинного і княжого» й «віку козацького». Світ побачили лише 1-й том і перша частина 2-го тому. Так не змогла бути відтворена до кінця, як писав М. С. Грушевський, «історія українського народу, розповіджена ним самим в поетичній формі» [166]. Дана праця була високо оцінена також офіційною наукою: Імператорська Російська Академія наук присудила за перший том «Исторических песен» Уварівську премію. Фахівці особливо відзначають також розвідку Антоновича про чаклування в Україні з додатком значної добірки документів XVIII ст. стосовно відьомства та демонології в цілому. За цю працю Імператорське Російське Географічне товариство нагородило дослідника срібною медаллю.

5.1 Антонович як просвітник

Окрім наукових занять, Антонович активно сприяв поширенню історичних знань, небезпідставно вважаючи, що це розвиває людність, сприяє піднесенню її культурного рівня й свідомості.

Відомо, наприклад, що Антонович стояв біля витоків популярного серіалу — «Руської історичної бібліотеки», яка видавалася у Західній Україні О. Барвінським. Учений запропонував цілу програму видання з 18 томів, починаючи з праць С. Качали, М. Костомарова, Д. Іловайського, Д. Смирнова, І. Шараневича та ін. Сам він подав до 6-го тому «Историю Великого княжества Литовского» та для Наступних томів мав написати матеріал про початки козаччини на підставі нових джерел, однак останнє не встиг здійснити. Саме у виданнях РІБ, за свідченням О. Барвінського, Антонович запропонував іменник «Україна-Русь» і прикметник «українсько-руський» [168].

Антонович був одним із засновників «Киевской Старины» (почала виходити з 1882 р.), брав участь в усіх нарадах, редагував і давав відгуки на матеріали, подавав власні статті та рецензії, добував кошти на видання.

Проте найбільшою мрією Антоновича було створення українського наукового центру — Національної Академії наук. У 1891 р. Антонович разом з іншими плекав плани перетворення львівського Товариства ім. Шевченка в Академію наук. Задля розвитку цієї інституції вчений збирався передати до Львова частину власної колекції: 1000 предметів старожитностей, близько 150 автографів, збірку документів та рукописів XVI---XVIIІ ст. [169]. Як відомо, за життя Антоновича даний проект здійснити не вдалося.

5.2 Викладацька робота Антоновича

Ще одною важливою гранню діяльності Антоновича була викладацька праця, виховання молоді. Своє кредо на цьому терені він виклав у вступній лекції 1870 р. Тут, згадавши про своїх попередників на кафедрі, Антонович запевнив, що старатиметься керуватися такими основними принципами — енергією праці і добросовісним ставленням до науки, об'єктивним, неупередженим підходом до предмета — історії власного народу. Лектор звернув увагу на відмінність процесів, які проходили в Північно-Східній Русі (творення держави) і Південно-Західній (уперта тривікова боротьба за основні начала народного життя). Антонович підкреслював, що боротьба у Південно-Західній Русі триває у плані громадянському й моральному, і вона має спиратися на ґрунтовне вивчення історичної долі свого народу. На жаль, текст першої лекції Антоновича повністю не зберігся, однак і наявна частина чітко окреслює засади та предмет викладів нового доцента [170].

Микола Білінський, який у 1871 р. вступив на історико-філологічний факультет, пригадував, що «Антонович приваблював студентів своїми лекціями: його лекції завсіди були багаті на зміст, засновані на суто наукових підставах, без жодної фразеології, і студенти дуже остерігались, щоб як-небудь не пропустити його лекції» [171]. У більшості опублікованих спогадів зазначається, що лекції Антоновича вирізнялися чітким, ясним і стислим викладом, рідкісним багатством змісту, відсутністю зайвих подробиць; вони давали найновіший матеріал про стан проблеми в сучасній науці й водночас були доступні широкому колу слухачів. Майже всі курси Антоновича будувалися на його власних вислідах здобутих матеріалах чи на самостійному опрацюванні першоджерел.

Разом із тим усі одностайно підкреслюють, що Антонович не був блискучим лектором. Мова його була не дуже барвистою, навіть не зовсім правильною, звучала приглушено й сухо. «Говорив він просто, без гучних фраз, взагалі без жодного прямування до ефекту, але ж його слова були вельми змістовні, глибоко продумані» [172]. М. В. Стороженко згадував: «Се не була якась риторична, заздалегоди складена промова, а приязне ласкаве оповідання старшої досвідченої людини задля молоді про те, що він повичитував по тіх літописах, кроніках та актах що-про минуле життя рідного краю».

Всі сучасники відзначають неабияку популярність лектора. Однак є деяке протиріччя. Якщо В. Ляскоронський пише, що велика аудиторія, де читав лекції Антонович, «майже щоразу була повна студентів не свого тільки, але й інших факультетів, не вважаючи на постійні студентські розрухи та сходки, що відбувались мало не щодня» [173], то І. Линниченко, навпаки, стверджує, що лекції Антоновича через їхню непривабливу форму «посещали только его присяжные слушатели, но зато последние посещали их усердно и тщательно их записывали» [174].

В університеті Антонович читав кілька курсів: давньоруської історії, історії Південно-Західної Русі (України), історії козацтва, історії Галицького князівства, джерела західноруської історії, руські старожитності (археологія), а також вів практичні заняття з давньоруської та південнозахідноруської (української) історії. Він, таким чином, не розпорошувався і ретельно опрацьовував ці основні курси. Особливо змістовні були виклади вченого з передмонгольського періоду руської історії, де, як свідчать колишні студенти, він давав силу критичних зауважень, дуже цікавих і вельми важливих для правдивого зрозуміння тієї чи іншої події. При тому факти й висновки подавалися з великою науковою критикою, без ризикованих гіпотез. Особливий інтерес викликали лекції Антоновича з археології; спеціальний курс із неї він викладав для студентів двох старших курсів на їхнє прохання.

Антонович часто читав лекції приватно. Серед слухачів були, зокрема, такі відомі в майбутньому науковці, як В. Данилевич, С. Єфремов, О. Лотоцький, В. Доманицький та ін.

Подібні до університетських лекції Антонович читав також на Вищих жіночих курсах. І тут він, окрім нормативних, приватно читав лекції з антропології, географії та етнографії України, історії Ірландії. М. Беренштам-Кістяківська згадувала: «Що ці лекції читано без дозволу начальства, тобто нелегальним порядком, то про них старалися не казати стороннім особам; і за ввесь час, поки їх читано, як я знаю, не було ніякого «провалу», чи то розслідування та переслідування од поліції» [175].

Особливо підкреслимо, що тексти майже всіх курсів лекцій Антоновича збереглися в рукописах. Вони й сьогодні не втратили своєї цінності і можуть слугувати добрими навчальними посібниками.

У викладацькій діяльності Антоновича особливе значення мали практичні заняття — підготовка студентами рефератів, їхні теми «вращались в сфере изучения источников туземных и иностранных, преимущественно касавшихся Южной Руси». Кращі реферати публікувалися в «Университетских записках» та окремих збірниках. З них склалася ціла історична бібліотека [176].

На практичних заняттях в Антоновича студенти розбирали, читали й перекладали давньоруські пам'ятки, акти, козацькі літописи. Професор виправляв помилки і давав обширні коментарі — фактично нові знання, — вказував на нерозроблені проблеми даних джерел, визначаючи теми для самостійних робіт. Останні зачитувалися та обговорювалися на семінарі. Антонович ніколи різко не критикував їх і досить делікатно вказував на недоліки, аналізував їх причини і методи подолання, «при чому робив це з тією рідкісною м'якістю, якою він так відрізнявся у спілкуванні з усіма». Ніколи він не виступав у ролі незаперечного авторитету, не нав'язував своєї думки [177].

Окрім того, Антонович намагався одразу залучати своїх слухачів до наукових занять, зокрема в архівах. Водночас для бажаючих він вів заняття з палеографії, навчаючи студентів читати стару актову мову. Антонович завжди був доступним для студентів як в університеті, так і вдома (приймав до 11-ої ранку). Він постійно направляв їхню працю, давав консультації, книги зі своєї бібліотеки, архівні виписки, годинами демонстрував експонати музеїв університету, на прохання молоді проводив цілі цикли занять зі сфрагістики, геральдики, нумізматики. Щовесни вчений організовував історичні екскурсії, а влітку обов'язково брав своїх учнів на археологічні розкопки. Антонович багато працював також індивідуально з тими, хто прагнув займатися наукою, і навіть по закінченні університету кожен «міг бути впевненим, що вчитель пам'ятає його, завжди готовий надати необхідну допомогу. Зв'язки його з учнями ніколи не переривались» [178].

Особливо підкреслимо, що вперше саме під керівництвом Антоновича велика група молодих науковців та студентів почала складати біографічний словник видатних осіб, які діяли в Україні чи в українській тематиці з найдавніших часів. Студентською працею керував учень Антоновича Гру-шевський. Матеріал було зібрано до літери 0, по 200— 300 життєписів на кожну літеру. НТШ у Львові мало видати українською мовою перший том (А—Д), а потім у Києві мав вийти російський варіант. Упорядкування тому було завершене в 1897 р., однак його редагування затяглося, матеріали застаріли і том не вийшов. Картотека була передана у Львів до НТШ [179].

Окремо слід зазначити, що Антонович завжди перебував у числі професорів, які на Раді й перед колегами намагалися обстоювати інтереси й права студентської корпорації. В. Ляскоронський згадував: «Його добра, людяна натура не давала одмовити людям помочи в тяжких годинах життя... Мушу при цьому зауважити, що про цю прекрасну рису В. Б., як оборонця та заступника в тих чи інших справах, я багато чув і од інших осіб, які завжди з щирою вдячністю згадували про гарячу участь В. Б. в їх справах» [180].

У 1895 р. виповнилося 25 років праці Антоновича в Київському університеті св. Володимира. Його вшанували званням заслуженого професора, і вчений мав вийти на спочинок. Він подав прохання залишити його в університеті, однак заявив, що «считает тягостным для себя впредь читать обязательные курсы по русской истории и просит факультет сохранить за ним только специальные курсы». Бажання заслуженого професора було задоволене.

Щоправда, саме в 1890-х роках виникла ідея про перехід Антоновича у Львівський університет, де мали відкрити кафедру історії України.

Як свідчив О. Барвінський [181], думка про заснування кафедри та запрошення на неї Антоновича була пов'язана також із перетворенням Товариства ім. Шевченка в наукове і планованим очоленням НТШ Антоновичем. Останній підтримував ці ідеї з огляду на те, що в Києві неможливо було належним чином розгорнути українську справу, а Галичина могла стати «українським П'ємонтом». Однак існували чималі складнощі: і в предметі викладання (історія України) і в особі професора (православний з Росії). Справа зрушила з мертвої точки лише у зв'язку з діяльністю галицьких послів у Відні. При цьому Антоновича підтримували поляки — намісник Галичини граф Казимир Бадені та посол сейму князь Адам Сапега, яким учений заявив свій «демократично-русинський» напрям, який, утім, «есть и не объединительный панславизм, и не социалистическое радикальство [182].

У червні 1893 р. професор Львівського університету Ісидор Шараневич подав у Міністерство культури та освіти в Відні характеристики на трьох кандидатів: В. Антоновича, М. Грушевського та В. Мілковича, найбільше толеруючи останнього [183]. Антонович написав до Львова, що через родинні обставини і свій вік не зможе переїхати, рекомендуючи на кафедру свого учня М. Грушевського.

Певну інформацію про причини відмови професора подав його син Дмитро Антонович у листі до О. Барвінського 1926 року (з Праги) [184]: «Не знаю, чи правдиве моє враження зложилося тоді, але воно було таке, що в останню хвилину іменно Кат. Мик. (Катерина Миколаївна Мельник.— A. P.) не схотіла цего переїзду і в тому змислі вплинула на батька». По-перше, вона не була офіційною дружиною Антоновича. По-друге, вона мала «побоювання зостатися в чужому місті з немолодим батьком, сили якого тоді значно починали слабнути». По-третє, обставини змушували її навідуватися у ще не розділений родинний маєток на Полтавщині.

Отже, справа з кафедрою Львівського університету для Антоновича завершилася протегуванням туди свого учня. Гадаємо, що й для самого Володимира Боніфатійовича, і для Львова то був найкращий вихід. Ідеологія Антоновича, увесь стиль його поведінки, вироблені в Російській державі, не могли бути перенесені в Галичину. Чиста наука й культурництво ніколи не могли бути достатніми у Львові. Вчений мав зіткнутися зі спротивом різних груп і втратити у цьому протистоянні рештки своїх фізичних сил та й років життя. І доля розпорядилася так, що Володимир Боніфатійович Антонович — ця окраса Наддніпрянської України, Києва і університету св. Володимира залишився тут до скону.

ВИСНОВКИ

Отож Володимир Боніфатійович Антонович був видатним українським вченим (істориком, археологом, архівістом, етнографом та географом), його громадська діяльність - це викладацька праця, просвітництво, він був одним з найдосвітченіших представників тодішнього українського руху (Дмитро Дорошенко вважав, що він фактично керував ним протягом останніх десятиліть 19 ст.), тому можна впевнено сказати, що він зробив свій і величезний внесок в діло служіння Україні. І нам у нього слід було б повчитися.

Але й по сьогодні дечому «він залишається незбагненним і неосяжним, головним чином, через свою неоднозначність, замкнутість, через обмаль достеменних фактів його життя. Його учень Антін Синявський писав із цього приводу: «Великі гори, їх високість спізнаємо, одійшовши на віддалінь простору, а великих людей — на віддалінь часу!» Однак у випадку з Антоновичем час небагато допомагає, а може, й навпаки. Ті люди, що несли в собі пам'ять про вченого, не зафіксувавши всього, відійшли, і тепер про вченого ми знаємо менше. Залишається тільки ствердити, що сам Антонович найкраще світиться, звучить, промовляє до нас у своїх творах. Тож навчаймося, читаймо їх уважніше, сприймаючи не лише видиму простоту змісту.

1. Дорошенко Д. Мої спомини про давнє-минуле. Вінніпег, 1949. С.98.

2. Доманицький В. Володимир Антонович //Нова Громада. 1906. № 9. С.45.

3. ЦДІА (Центральний Державний Історичний Архів) України у м. Києві.Ф. 856, оп. 2, спр. 25, арк. 7 – 7 зв.

4. Могилянський Н. М. Трагедия Украины ( Из пережитого в Киеве в 1918 году // Архив русской революции. Берлин, 1923. Т. 11. С. 85.

5. Rawita-Gawronski F. Wlodzimierz Antonowicz. Lwow, 1912. S. 6.

6. Lasocki W. Wspomnienia z mojego zycia. Krakow, 1933. S. 329.

7. Кордуба М.Зв”язки Антоновича з галичанами // Україна. 1928. № 5. С. 77.

8. Линниченко И. А. Речи и поминки. Одесса, 1914. С. 259.

9. Барвінський А. Спомини з мого життя. Львів, 1913. Ч. 2. С. 318.

10. Линниченко И. А. Речи и поминки. С. 264.

11. Єфремов С. Перед судом власної совісти. Громадська і політична робота В. Б. Антоновича // Зап. іст.-філ. Від. ВУАН. К., 1925. Кн. 1. С. 7.

12. Там само. С. 10.

13. Левицький О. Сторінка з життя В. Б. Антоновича // Літ-наук. Вістник. 1913. Кн. 4. С. 19.

14. Єгунова-Щербина С. Пам”яти В. Б. Антоновича // Україна. 1928. № 5. С. 96.

15. Линниченко И. А. Речи и поминки. С. 253 – 255.

16. Левицький О. Сторінка з життя... С. 19.

17.Невидані спогади В. Г. Ляскоронського за Володимира Боніфатійовича Антоновича як професора // Україна. 1928. № 6. С. 80.

18. Антонович В. Б. Твори. К., 1932. Т. 1. С. 76.

19. Білінський М. З минулого пережитого // Україна. 1928. № 2. С. 123.

20. Грушевський М. Володимир Антонович, основні ідеї його творчости і діяльности // Зап. Укр. Наук. Тов-ва в Києві. 1908. Кн. 3. С. 7.

21. ЦДАВО. Ф. 3956, оп. 1, спр. 14, арк. 47-47 зв.

22. Бужинський М. Листи В. Б. Антоновича до Б. С. Познанського // Україна. 1928. № 5. С. 107.

23. Там само. С. 106.

24. ЦНБ. ІР. Ф. 3, спр. 3742, арк. 6.

25. Бужинський М. Листи В. Б. Антоновича... С. 106.

26. ЦНБ. ІР. Ф. 1, спр. 8077, арк. 6.

27. Грушевський М. Володимир Антонович... С. 8 – 10.

28. Там само. С. 10 – 14.

29. Там само. С. 5 – 6.

30. Лотоцький О. Сторінки минулого. Варшава, 1933. Т. 2. С. 168 – 169.

31. Антонович В. Б. Твори. Т. 1. С. 3 – 4.

32. Там само. С. 4 – 6.

33.Там само. С. 9.

34. Там само. С. 6 – 9.

35. ЗНТШ. 1909. Т. 89, кн. 3. С. 150.

36. Ляскоронський В. В. Б. Антонович (некролог) // ЖМНП. 1908. № 6. С. 51 52.

37. Киевские вести. 1908. № 67. 9 (22) марта.

38. Postki Stownik Biograficzny. Krakow, 1935. T. 1. S. 142 – 144.

39. Мельник-Антонович К. Додаткові примітки та відомості до “ Мемуарів” // Антонович В. Б. Твори. Т. 1. С. 66.

40. Антонович М. Спомини Яна Мйодушевського про Володимира Антоновича і Тадея Рильського // Укр. археогр. щорічник. 1992. Вип. 1. С. 282.

41. Антонович В. Б. Твори. Т. 1. С. 10 – 13.

42. Там само. С. 16.

43. Там само. С. 13 – 14.

44. Там само. С. 25 – 27.

45. Там само. С. 29.

46. Там само. С. 30 – 31.

47. Там само. С. 40.

48. Там само. С. 68.

49. ЦНБ. ІР. Ф. 1, спр. 7907, арк. 6.

50. Слабченко Т. До життпису В. Антоновича // Зап. іст.-філ. від. ВУАН. К.,1927. Кн. 15. С. 212.

51. ЦНБ. ІР. Ф. 1, спр. 7907, арк. 1 – 1 зв.

52. Там само. Арк. 2, 11 – 11 зв.

53. Антонович В. Б. Твори. 1. С. 69.

54. Але Моніка Гурська померла у 1859 р.

55.ЗНТШ. 1909. Кн. 3. С. 148; Антонович М. Спомини Яна Мйодушевського... С. 281, 284.

56. Линниченко И. А. Речи и поминки. С. 259; ЦДІА Україна у м. Києві.Ф. 832, оп. 1, спр. 118, арк. 17.

57. Невидані спомини І. Каманіна про В. Б. Антоновича // Україна. 1928. Кн. 6. С. 66 – 67.

58. ЦДІА України у м. Києві. Ф. 442, оп. 815, спр. 391, арк. 1- 6.

59. РДІА (Спб.). Ф. 733, оп. 120, спр. 547, арк. 1 – 1 зв.

60. Там само. Арк. 3 – 3 зв.

61. Там само. Оп. 121, спр. 228, арк. 264 – 265 зв.

62. Там само. Оп. 121, спр. 288, арк. 263.

63. Там само. Арк. 866 – 867 зв.

64. Там само. Арк. 954.

65. Там само. Спр. 397, арк. 689 – 701, 821.

66. ЦДАВО. Ф. 3956, оп. 1, спр. 14, арк. 20 зв. - 56.

67.РДІА (СПб.). Ф. 733, оп. 150, спр. 1156, арк. 46, 56, 131 – 132.

68. ЦНБ. ІР. Ф. 1, спр. 8077, арк. 35.

69. Грушевський М. Памяти Володимира Антоновича // Літ.-наук. вістник. 1908. Т. 42, кн. 4.

70. ЦНБ. ІР. Ф. 1, спр. 8077, арк. 35 – 36.

71. Діло. 1908. № 65. С. 1 – 2.

72. Доманицький В. Володимир Антонович. С. 46.

73. Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України. Мюнхен, 1959. С. 92.

74. Єфремов С. Перед судом власної совісти. С. 10.

75. Єфремов С. Житецький про Антоновича // Рада. 1912. № 55. С. 2.

76. Лотоцький О. Г. Сторінки минулого. Т. 2. С. 173.

77. Укр. історик. 1991 – 1992. Т. 28/29. № 110 – 115. С. 404.

78. Гермайзе О. В. Б. Антонович в укрїнській історіографії // Україна. 1928. № 5. С. 21.

79. Єгунова-Щербина С. Пам”яти В. Б. Антоновича. С. 97.

80. Гермайзе О. В. Б. Атонович... С. 20.

81. Єгунова-Щербина С. Пам”яти В. Б. Антоновича. С. 97 – 98.

82. Крупницький Б. Історіознавчі проблеми... С. 91.

83. Укр. історик. 1991 – 1992. Т. 28/29. № 110 – 115. С. 403.

84. Єфремов С. Перед судом власної совісти. С. 11.

85. ЗНТШ. 1909. Кн. 3. С. 151 (пер. З пол.).

86. Єфремов С. Перред судом власної совісти. С. 11.

87. Антонович В. Б. Твори. Т. 1. С. 40.

88. Там само. С. 60.

89. Там само.

90. Там само. С. 61.

91. Там само. С. 41.

92. Там само. С. 45.

93. Там само. С. 46.

94. Там само. С. 77 – 78.

95. Там само. С. 46.

96. Там само. С. 36.

97. ЦДІА України у м. Києві Ф. 832, оп. 1, спр. 118, арк. 17.

98. Антонович М. Спомини Яна Мйодушевського. С. 281.

99. Антонович В. Б. Твори. Т. 1. С. 55.

100. Міяковський В. Володимир Антонович // Недруковане й забуте. Нью- Йорк, 1984. С. 332 – 334.

101. Фогель Н. В. Иосафат Огрызко и Петербурзкий революционный ржонд в деле последнего мятежа. Вильна, 1866. С. 34 – 35.

102. Матеріали до біографії В. Б. Антоновича. // Україна. 1928. Кн. 6. С. 55 – 58..

103. Антонович В. Б.Твори. Т. 1. С. 46

104. Там само. С. 47 – 49.

105. ЦДІА України у м. Києві.Ф. 442, оп. 810, спр. 132, арк. 8 – 14, 17, 19, 51 52 та ін.

106. Там само. Арк. 229 – 230.

107. Там само. Ф. 832, оп. 1, спр. 118, арк. 17.

108. Антонович В. Что об этом думать? // Основа. 1861. Кн. 7. С. 7 – 13.

109.Антонович В. Моя исповедь // Там само. 1862. Кн. 1. С. 83 – 96.

110. ЦДІА України у м. Києві.Ф. 442, оп. 812, спр. 85, арк. 24 – 30.

111. Там само. Арк. 31.

112. Доманицький В. Володимир Антонович. С. 39.

113. Антонович М. Спомини Яна Мйодушевського... С. 281.

114. ЦДІА України у м. Києві. Ф. 473, оп. 1, спр. 20, арк. 417—417 зв., 804, 189 зв., 536—543 зв.

115. Єфремов С. Житецький про Антоновича. С. 2.

116.  Rawita-Gawronski F. Ор. сіt.         

117. Бужинський М. Листи В. Б. Антоновича. С. 108

118. Там само. С. 105.

119. Там само. С. 101.

120. Шандра В. В. Б. Антонович і О. Ф. Кістяківський // Академія пам'яті професора Володимира Антоновича. К-, 1994. С. 191.

121. Дорошенко Д. Володимир Антонович. Прага, 1942. С. 85.

122. Укр. історик. 1988. № 1/4. С. 152.

123. Там само. С. 158.

124. Козирев О. Ставлення В. Б. Антоновича до закордонної місії М.П.Драгоманова // Академія пам'яті... С. 165.

125. Грушевський М. Памяти Володимира Антоновича // Літ.-наук,- вістник. 1908. Кн. 4

126. Синявський А. З публіцистичної діяльності В. Б. Антоновича. Листування з М. Ф. Комаровим // Україна. 1928. № 5. С. 82.

127. Беренштам-Кістяківська М. Українські гуртки в Київі другої половини 1880-их та початку 1890-тих років // За сто літ. К., 1928. Кн. 3. С. 209.

128. Лотоцький О. Сторінки минулого. Т. 2. С. 172.

129. Барвінський А. Спомини з мого життя. Львів, 1913. Ч. 2. С. 375.

130. Там само. С. 375.

131.Укр. історик. 1988. № 1/4. С. 157.

132. Там само. 1989. № 1/3. С. 97; Кордуба М. Зв'язки Антоновича... С. 59, 75.

133. Антонович М. Спомини Яна Мйодушевського... С. 283.

134. Укр. історик. 1988. № 1/4. С. 158, 159; Дорошенко Д. Володимир Антонович. С. 70—75.

135. Лотоцький О. Сторінки минулого. Т. 2. С. 171.

136. Україна. 1928. Кн. 6. С. 58—66.

137.Укр. історик. 1991—1992. Т. 28/29. № 110—115. С. 409—410.

138. Лотоцький О. Сторінки минулого. Т. 2. С. 172.

139. Єфремов С. Перед судом... С. 12.

140. Доманицький В. Володимир Антонович. С. 29—30.

141. Гермайзе О. В. Б. Антонович. С. 32.

142. Довнар-Запольский М. В. Исторические взгляды В. Б. Антоновича // ЧИОНЛ. 1909, Кн. 2. Вып. 1—2. С. 33.

143. Там само. С. 34.

144. Томашівський С. Володимир Антонович. Його діяльність на полі історичної науки // Літ.-наук. Вісник. 1906. Кн. 1-3. С. 471

145. Киян О. Формування наукового світогляду й становлення Володимира Антоновича як історика України // Академія пам”яті... С. 9 – 16.

146. Гермайзе О. В. Б. Антонович. С. 30—32.

147. Кордуба М. Володимир Антонович. С. 158—159.

148. Грушевський М. З соціально-національних концепцій... С. 9, 12.

149. Гермайзе О. В. Б. Антонович. С. 26—28.

150. Крупницький Б. Історіознавчі проблеми... С. 94.

151. РДІА (СПб.). Ф. 733. оп. 149, спр. 10, арк. 253—262.

152.Кордуба М. Володимир Антонович. С. 160.

153. Крупницький Б. Історіознавчі проблеми... С. 94.

154. Грушевський М. Володимир Антонович. С. 10—11.

155. Гермайзе О, В. Б. Антонович. С. 28—29.

156. Ляскоронский В. Г. В. Б. Антонович. С. 58—59.

157. Каманин Й. М. Труды В. Б. Антоновича по истории козачества // ЧИОНЛ. К., 1909. Кн. 21, вьш. 1—3. С. 44—52.

158. Томашівський С. Володимир Антонович. С. 270.

159. Линниченко Й. А. Речи й поминки. С. 269.

160.Див.-. Козловська В. Значіння проф. В. Б. Антоновича в українській археології//Зап. Всеукр.Археол. комітету. К-, 1930.Т. 1.С. ІХ—XXI.

161. ЦНБ. ІР. Ф. ІІ, спр. 30369, арк. 1.

162. Линниченко Й. А. Речи й поминки. С. 269.

163. Синявський А. Проф.. В.Б. Антонович як географ України // Вибрані праці. К., 1993. С. 52.

164. Антонович В. Б. Твори. Т. 1. С. 68.

165. ЦДІА України у м. Києві. Ф. 832, оп. 1, спр. 176, арк. 1 — 1 зв.

166. Грушевський М. С. П'ятдесят літ «Исторических песен малоруського народа» Антоновича і Драгоманова // Україна. 1924. Кн. 1/2. С. 98-109.

167. ЦНБ. ІР. Ф. II, спр. 30367, арк. 1—1 зв.

168. Барвінський А. Спомини з мого життя. Ч. 2. С. 318—320, 322.

169. Укр. історик. 1989. № 1/3. С. 94, 97.

170. ЦНБ. ІР. Ф. І, спр. 7895, арк. 1—6.

171. Білінський М. З минулого пережитого. С. 122.

172. Невидані спогади 8. Г. Ляскоронського. С. 72

173. Там само.

174. Линниченко Й. А. Речи й поминки. С. 256.

175. Беренштам-Кістяківська М. Українські гуртки в Київі. С. 207.

176. Линниченко Й. А. Речи й поминки. С. 257.

177. Данилевич В. Е. В. Б. Антонович как профессор. С. 63—64.

178. Там само. С. 65.

179. Лотоцький О. Г. Сторінки минулого. Т. 2. С. 170—171.

180. Невидані спогади В. Г. Ляскоронського. С, 79.

181. Барвінський А. Заснуваванє катедри історії України в Львівському університеті // Ювилейний збірник НТШ у Львові в 50-ліття основання. Львів 1925. С. 1 — 18.

182. Укр. історик. 1988. № 1/4. С. 158.

183. Держархів Львів, обл. Ф. 26, оп. 5, спр. 510, арк. 87—101.

184. ЛНБ НАНУ ім В. Стефаника. ВР. Ф. Барв. 530/п. 54, арк. 7—9 зв.