Дипломная работа: Лівобережне козацьке військо доби Руїни

Дипломная работа: Лівобережне козацьке військо доби Руїни

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський Національний Університет

Факультет заочної та дистанційної освіти

Спеціальність історія

Кафедра історії України

Дипломна робота

Лівобережне козацьке військо доби Руїни

Анотація

Об’єктом дослідження є лівобережне козацьке військо доби руїни та його участь у військових акціях цього періоду.

Предметом дослідження є Особливості діяльності лівобережних реєстрових і найманих полків та їх роль у військових діях доби Руїни.

Мета роботи: вивчити особливості функціонування лівобережного козацького війська в добу Руїни.

Мета дослідження: Структурно-функціональний, порівняльно-історичний, системний, проблемно-хронологічний, історико-генетичний, персоно логічний, реконструктивний.

Отримані результати: Факт існування національних збройних сил, як елемента державності, свідчить про державотворчу здатність українського народу, яку всіляко гальмували чужоземці – Московщина, Польща, Туреччина, Кримське ханство.

Результати дослідження можуть бути застосовані при підготовці спеціальних курсів в школі.

Annotation

The paper is devoted to the activity of Ukrainian Left-bank host during ages of Ruins, its structure, arming, peculiarities of tactics and strategies, which conditioned its power and glory.

In the course of our research it was shown the military customs and traditions of Ukrainian people as well as the most important host’s operations during the second half of 17th century, in which Left-bank regiments took part.

The first chapter, called Characteristics of Left-bank Registered Host of the second half of 17th century, is devoted to the management, tactical units, and host order, peculiarities of infantry, cavalry, chisel, artillery, arming and movable camp of Left-bank registered Cossacks.

The second chapter “Kompaniytsis and Serdiuks as a part of Left-bank Cossacks Host during Ruins ages” shows the formation, structure, build and arming of hunting host, commanding of it, military art and using of hired hosts.

The third chapter “Left-bank Cossacks host in military operations during ages of Ruins” describes the participation of Left-bank regiments in battle of Chygyryn.

The work has enough quantity of sources and allows us to fulfill set up questions of this research. It includes published materials.

The results of our research may be used in studying of Ukrainian Cossacks at school programs as well as preparation of special courses.

Вступ

В наш час, коли Україна здобула незалежність та шукає шляхи свого демократичного розвитку, особливо цінним стає досвід попередніх поколінь. І тому саме зараз важливо враховувати уроки, які нам дала історія, щоб не повторити минулих помилок. Я вважаю, що події кінця ХVII ст.. перегукуються, в певній мірі з нашим сьогоденням. Адже, після Національної війни Україна майже досягла мети – здобути незалежність, але не змогла зорієнтуватися в тих складних умовах. Українці не зуміли вчасно визначитися зі своїми ідеалами, згуртуватися, поставити суспільні інтереси вище за свої власні, повірити в свою силу і спроможність самостійно збудувати вільну, незалежну державу. Зараз Україна знову стоїть певною мірою на розпутті.

Факт існування національних збройних сил, як елементу державності свідчить про державотворчу здатність українського народу. До того ж звернення до історії збройних силу країни є досить актуальним, зважаючи на те, що наша молода держава починає формування своєї армії на контрактній основі, відроджуючи принцип збільшення боєздатності за рахунок не кількості, а ефективності.

Вивчення особливостей українських збройних сил періоду кінця ХVII ст.. Є також актуальним з огляду на його не досить широке висвітлення у вітчизняній історіографії. Хоча цей аспект необхідний для утворення цілісної картини цього складного періоду, в якому військовий фактор займав важливе місце. А розуміння цього питання ускладнюється розгалуженою системою збройних сил. Специфікою якої на Лівобережжі було існування реєстрового козацтва та охотницьких полків. Між цими структурами були відмінні і спільні риси. І кожна з них по своєму впливала на розвиток подій в добу Руїни. Хронологічні межі роботи окреслені 1663-1687 роками – часом, коли Україна була розділена на Лівобережну і Правобережну і до початку правління Мазепи, коли, на думку більшості сучасних дослідників, завершилася доба Руїни.

Географічний регіон дослідження охоплює Лівобережну Україну – Гетьманщину. Саме тут, на думку автора, розгорталися найбільш важливі події, які значно вплинули на подальшу історію всієї України.

В будь якому разі цей період визначився розкладом української державності, цілковитою суспільно-політичною та моральною ієрархією, загальним занепадом. Небачене за своїми масштабами спустошення значної території України, масовий згін населення в рабство татарам, нескінченна громадянська війна між самими українцями, запекла боротьба за владу над пограбованим народом і, нарешті, військові сутички з сусідніми країнами та вторгнення турецької армії, яке викликало втечу того населення, що вціліло на Лівобережну та Слобідську Україну і падінням славного на всю тодішню Європу козацького Чигирина, знаменитої столиці Богдана Хмельницького.

Отже, зважаючи на ситуацію, що склалася на Україні в другій половині ХVII ст., вирішальним фактором її життя, який і визначив долю краю, був військовий.

Історіографія проблеми є достатньо різноманітною. У вітчизняній історіографії існує цілий ряд праць, присвячених розвитку України в період Руїни. Достатньо широко висвітлює життя і діяльність козаків, від побуту до зовнішньополітичної діяльності, Дмитро Яворницький, а також В. Антонович, М.Аркас, А. Кащенко. Подробиці діяльності українських лідерів цієї доби надає Микола Костомаров в своїй праці “Історія України в життєписах визначних її діячів”, а також Б.І. Сушинський. Яскраво висвітлюються особливості козацького війська, його тактика, стратегія, улюблені маневри, озброєння козаків в праці Ю.Мицика, С. Плохого “Як козаки воювали”. Цікаву інформацію про збройні сили України цього періоду можна знайти у І. Стороженка. Робота В. Заруби “Студії з історії України” детально освітлює утворення, склад, загалом життя і діяльність, озброєння, військове мистецтво, участь в збройних конфліктах охотницьких військ. Загалом для вивчення військового фактору в добу Руїни дуже цінним є праці В.М. Заруби, особливо його монографія “Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті ХVII століття”. Важливу інформацію по тогочасній артилерії та організації війська можна знайти у В.І. Палієнка, Олексія Сокирка; по історії судноплавства козаків цього періоду – у А.Л. Сакульського; по особливостям козацького вбрання – у К.К. Стамерова. Емоціонально забарвлену панораму Чигиринської війни дає Ігор Сюрдюков. Дотичні проблеми означеного часу, в яких в тій чи іншій мірі задіяні й факти військових конфліктів (зовнішня та внутрішня політика, ідеологія, право, культура, світогляд, релігія) активно розроблені в працях Н. Яковенко, В.Горобця, О.Сокирка, О.Гуржія, Л.Мельника. У тринадцятому та чотирнадцятому томах «Истории России» Сергія Соловйова домінуюче місце посідає опис та аналіз політичних подій останньої чверті ХVII ст.., зокрема російсько-польські та російсько-турецькі взаємини. Соловйов подав детальний опис відсічі Чигиринських походів.

Досить оригінальні погляди на військове мистецтво козаків можна знайти в статтях О.Бадьо.

В цілому аналіз історіографії проблеми показує, що деяким її аспектам приділялась значна увага. Наприклад, діяльність українських Правобережних і Лівобережних гетьманів, їхня боротьба між собою, турецько-татарська агресія. Разом з тим, слабко висвітлені, особливо в радянській історіографії, деталі україно-московських військових конфліктів, розвиток найманого війська на Україні.

Таким чином, не дивлячись на існуючу широку історіографії, проблеми, в її вивченні є ще деякі недостатньо дослідженні аспекти.

Джерельна база роботи заснована на опублікованих козацьких літописах Самійла Величка, Самовидця та Григорія Грабянки. Вони були учасниками і очевидцями подій другої половини ХVII ст. і багато місця приділили їх висвітленню. Як справжні патріоти рідної землі, свого народу, вони з глибоким жалем відзначали лихо руїни на Україні, яка потрапила у вир війн. Літописці особливо багато написали про відсіч Чигиринських походів, участь у військових акціях цього періоду Лівобережних полків. Літописці завжди чітко й послідовно розрізняють у подіях два війська – російське та українське. При цьому обов’язково вказують на роль саме козацьких формувань у воєнних акціях.

Відчути дух цього періоду, емоції, переживання, горе і сподівання людей, що жили тоді, допомагають вірші про війну ХVII ст., які знаходимо у збірці «Марсове поле». Серед письменників варто згадати Олександра Бачинського-Аскольда, який яскраво змалював облогу Чигирина 1677 року, Лазара Барановича, Климентія Зінов’їва.

Важливим історичним джерелом, яке зберігає матеріали про найрізноманітніші сторони буття в Україні кінця ХVII ст., є збірка документів, листів, універсалів гетьманів, складену Іллею Новацьким, яка викладена в детальному цитуванні в тексті роботи В.Заруба «Студії з історії України». Але інтерес до подій в Україні кінця ХVII ст. виникав не тільки в українців, але й у різних країнах Європи. Оскільки «в гетьманські міжусобиці» були втягнуті всі три «великі держави» Східної Європи, їх наслідки, тобто утвердження якої із цих держав на Україні, впливали на загальнополітичну ситуацію в Європі, порушуючи існуючу рівновагу сил. Тому це змушувало Західну Європу стежити за невщухаючою боротьбою в «країні козаків». Ці бурхливі й заплутані події української історії другої половини ХVII ст., відбиті в різноманітних західноєвропейських джерелах; в часописах, які ґрунтувалися розповідях дипломатів, агентів, мандрівників, найманців, які побували на Україні. Про ці події регулярно друкували французька «Газет де Франс», англійська «Лондон газет», німецька «Ордінер Паст цайтунг» (пізніше перейменована на «Єуропеішер Меркуріус»); багато інформації про Україну з’являлося також на сторінках голландського журналу «Меркюр голандс», що виходив французькою мовою з 1672 по 1684 рр. Незмінно приділяв значну увагу перебігу подій в Україні французький часопис «Меркюр історік е політік контенан ль’ета презан де ль’Ероп», що розпочав своє існування в 80-рр. ХVII ст. Також про події в Україні розповідалося у багатьох брошурах і «летючих листках». Найбільше їх було видано німецькою, а також італійською, французькою і англійською мовами [41. с. 283-284 ] . детальні цитування цих джерел викладені в роботі Дмитра Наливайка «Козацька християнська республіка». Тому можна сказати, що джерельна база теми є широкою і ці джерела залучаються до вивчення теми у вітчизняній історіографії.

Мета роботи – вивчити особливості функціонування лівобережного козацького війська в добу Руїни.

Для досягнення мети необхідно вирішити наступні завдання:

1.  Проаналізувати історіографію та джерела з проблеми.

2.  Дати характеристику лівобережному реєстровому війську.

3.  Виявити особливості розвитку охотницьких полків.

4.  дослідити перебіг основних бойових дій в Україні в добу Руїни, в яких були залучені лівобережні реєстрові та охотницькі полки.

Об’єктом дослідження є лівобережне козацьке військо доби Руїни та його участь у військових акціях цього періоду, а предметом – особливості діяльності лівобережних реєстрових і найманих полків та їх роль в цих подіях.

Методологічну основу роботи складають сукупність загально історичних принципів історизму та об’єктивності, конкретно-історичних та наукових методів дослідження таких як структурно-функціональний, порівняльно-історичний, системний, проблемно- хронологічний, історико-генетичний, персонологічний, реконструктивний. З допомогою структурно-функціонального аналізу автор дослідив як на хід військовий операцій впливало становище війська, їх підготовка. Історико-генетичний метод допоміг розкрити розвиток лівобережного війська. Користуючись проблемно-хронологічним методом вдалося скласти періодизацію військових акцій. З допомогою персонологічного методу вдалося простежати вплив конкретних особистостей на перебіг подій.

Структура роботи: вона складається із вступу трьох глав, висновків та списку джерел і літератури.

Глава І. Характеристика Лівобережного реєстрового війська

другої половини XVII ст.

У нас над усе честь і слава, Військова справа, – Щоб і себе на сміх не дати, І ворогів під ноги топтати. ( З козацької пісні).

Козацьке військо славилося своєю високою боєготовністю і військовою майстерністю. Це досягалося в значній мірі завдяки тому, що воно було регулярним і значна його частина перебувала в черговому режимі, тобто жила повсякденно займаючись бойовою підготовкою. Про козаків як неперевершених майстрів військової справи багато написано іноземцями. Так, католицький священик А. Віміна, що побував на Україні в середині XVII ст., записав: “Мені траплялося бачити, як вони кулею гасили свічку, відсікаючи нагар так, наче це зроблено за допомогою щипців” [40, с. 106-107]. На війні козак відзначався завжди розумом, хитрістю, вмінням у ворога “виграти вигоди, якнайшвидше на нього напасти й несподівано заманити”, вражав ворога великою відвагою, гідною подиву здатністю витримувати найтяжчі випробування й жах смерті. Про це говорять і вороги козаків. “Наш ворог, - пише поляк Симон Окольський, - уміє витримувати татарські атаки, звик терпіти спрагу й голод, спеку й студінь, він невтомний у нападах”. Про хоробрість козаків турецький султан сказав: “Коли довколишні панства на мя возстають, я на обидві уші сплю, а про козаків мушу єдиним вухом слухати”. А літописець козацький з цього приводу відзначає: “В мирі жити ніколи не хочуть, але коли в землі їхній мир оголошений буде, то самовільно йдуть на поміч іншим царствам, і заради малої користі велику нужду приймають ”.

Самі ж козаки про свою хоробрість говорили:“Ми завжди тепло, хоробро й мужньо країни поганих розорювали й спустошували ” [22, с.169-170]. Війна для козака була так же необхідна як птахові крила, як рибі вода. Без війни козак - не козак, без війни лицар – не лицар. Козак не тільки не боявся а й любив війну. Він турбувався не стільки про те, щоб урятувати собі життя, скільки про те щоб умерти в бою, як помирають справжні лицарі на війні, тобто щоб про нього сказали: “Умів шарпати, умів і вмерти, не скиглячи”. [22, с.172]. В цьому розділі я хочу дослідити це унікальне і неповторне явище в українській та світовій історії як козацьке військо, а саме Лівобережне реєстрове військо другої половини XVII ст..; вивчити його структуру, особливості тактики, озброєння, військові традиції, щоб з`ясувати причини, які зробили можливим існування такої організації, а також її перемогу і вічну славу.

Стародавнє українське прислів'я говорить: "Рабів до раю не пускають". Ці слова відтворюють життєве кредо козаків. Вони мали глибокі знання військової справи, володіли унікальними бойовими прийомами і найрізноманітнішою зброєю.

З історичних джерел відомо, що зброєю козаків легко ставала зброя самого супротивника. Але класичною козацькою зброєю була шабля індо-іранського зразка. Цікаво, що в місцевому виконанні форма шаблі трансформувалася, наблизившись до китайського варіанту.[11, с.18]

В бою козаки могли виставити жорсткі системи оборони з підручних засобів з чіткістю римських легіонерів - і через мить вчинити контратакуючий маневр із стихійністю кочівників.

Історичні факти беззаперечно свідчать про наявність у козаків цілісного комплексу військових знань та бойового мистецтва. Зрозуміло, мистецтво такої довершеності не могло витворитися протягом кількох століть. Його традиція сягає глибин. Це підтверджується археологічними пам'ятками, що їх зберегла наша земля, і архаїкою бойових мистецтв іранських народів, народів Індії та Китаю... Серед частини дослідників є припущення, що саме вихідці з Наддніпрянщини й Північного Причорномор'я, переселяючись до Ірану, Північної Індії, Центральної Азії, зокрема Тібету, принесли з собою досконале бойове мистецтво. (Атрибутом козака є чуприна-коса на тім’ї; такі пучки волосся на головах носили тібетські ченці, які не поривали зі світом, а також індійські раджі-радники.) Сліди орійської традиції простежуються й у військових утвореннях Європи (бойові традиції та прийоми балканських гайдуків, карпатських oпришків, західноєвропейських лицарських орденів). За своєю суттю це мистецтво має не агресивний, а захисний та контратакуючий характер, що є головною ознакою бойового мистецтва козаків.

Основою життя українців серед агресивних сусідів була воля. На цій моральній засаді розвивалась орійська традиція в українській військовій справі та бойовому мистецтві, що частково дійшло й до наших днів у вигляді ритуальних танків. Це не поодинокий випадок в історії бойових мистецтв світу. [11, с.18]

Найпопулярніший український танок гопак є вершиною нашого хореографічного мистецтва. Хоч сучасні хореографічні тлумачення й нівелюють бойовий зміст рухів, однак військове значення танку не викликає сумніву, надто в тих, хто знайомий з бойовими мистецтвами Сходу.

Козаки-воїни у своєму обладунку використовували замість щита й тяжких лат тільки невеликі накладки на передпліччі та зап'ясті рук з грубої шкіри з металевими набивками, а під шапку підкладали тоненьку сталеву таріль. Непрості були й широченні яскраві шаровари з тонкої та міцної тканини, в якій заплутувалися стріли й приховувалися рухи ніг. Мав свій секрет і червоний шлик шапки з жовтою китицею, до якого часом підвішувався “часник” – невеликий сталевий їжак, намащений отрутою. Оманливо-дзеркальне володіння шаблею робило козака неприступним для ворога практично зусібіч.

А головне — це внутрішній бойовий настрій козаків: сприйняття реальності чистим серцем адже в непередбачуваності бойових дій лише серцем можна було відчути вихід із найскрутнішого становища. Козак-воїн передусім гасив агресивність ворога, а далі обирав методи боротьби з ним, зважаючи на його поведінку. Ворог сам собі визначав присуд. [11, с.18]

Козаками вважали, в другій половині XVII ст., вільних господарів, вписаних до спеціального списку-реєстру (згодом — компуту) і юридично зареєстрованих як представники військово-служилого стану. Це були реєстрові козаки, на відміну від козаків низових — запорожців. Вперше реєстр, як відомо, укомплектував король Сигізмунд ІІ у 1572 р. Такі переписи робилися на жадання польської влади, що хотіла мати контроль над козаками. Але пізніше реєстри ведено для власного порядку. [32, с.255]

Період формування козацьких збройних сил завершився в часи Національно-визвольної війни 1648 — 1657 pp.. В цей час на підставі військового устрою запорозького козацтва сформувалася адміністративна й воєнна полково-сотенна структура української козацької держави, яка прибрала назву "Війська Запорозького".

Остання чверть XVII ст. становить особливий етап в історії козацького війська ранньомодерної української держави Гетьманщини (Лівобережної України). То був час його найвищого розквіту, найбільшого злету. [29, с.86]

В другій половині XVII ст. гетьманське козацьке військо, яке в документах іменується "військо запорозьке", "малоросійські полки", "гетьманський регімент", складалося з двох основних структурних частин — городових (реєстрових) і найманих (охотницьких) полків.

Комплектація (система набору до війська особового складу) реєстрового козацького війська, яке мало характер ополчення, здійснювалася за двома основними принципами: становим і територіальним. Незалежно від роду, категорії і складу все реєстрове військо мало становий характер і складалося лише з козаків – юридично вільних, незалежних господарів. Городові козаки репрезентували провідну верству Лівобережжя, що мешкали в містах, містечках та селах, поряд з селянами та міщанами, були найчисленнішою частиною українського козацтва, котре користувалося самоврядуванням і особливими правами та привілеями "вольностями". Основною повинністю козака було відбування військової служби на своєму повному утриманні — кінь, боєприпаси, провіант, зброя, амуніція. Козак мав брати участь у воєнних діях, а в мирний час, окрім ведення власного господарства, будувати прикордонні укріплення, нести сторожову, допоміжну службу і на перший поклик старшини з'являтися до війська і йти в похід. [29, с.86]. Коли треба було зменшити військо, відбувався випис. Це викликало велике невдоволення і «випищики» легко пускалися па всяку самоволю.

Основні привілеї (вольності) козаків полягали в особистій волі, в спадковому володінні ґрунтами, угіддями, млинами, промислами, у звільненні від усіх податків і повинностей, вони мали власний суд і адміністрацію (від отамана до гетьмана), незалежну від адміністрації сільської та міської. З часом сформувався їхній становий менталітет. Козацьке звання, привілеї і майно передавалося у спадщину. Це гарантувалося законом.

Наступ на права козацького загалу, а також часті війни привели в кінці XVII ст. до зубожіння основної частини лівобережних городових (реєстрових) козаків і до суспільної диференціації та жорсткої соціальної стратифікації в їхньому середовищі.

Починає чітко простежуються багата козацька верхівка, біднота і середній прошарок. Проявом антагонізму станового розшарування стали факти соціальної напруженості в середовищі реєстрового козацтва. Почастішали випадки заворушень. Крім численних скарг, непокори старшинському проводу, з'являються і випадки вбивств урядовців. Щоб не бути покараним за дезертирство і водночас уникнути згубних походів, реєстровці або відкуплялися, або посилали замість себе бідноту. [29, с.87]

В XVII ст. Формується категорія знатних козаків, що мали за собою особливі військові заслуги і решту товариства перевищували своїм значенням. Військовий товариш”, це титул козака, що мав уже старшинський уряд. Самойлович утворив окрему категорію бунчукових товаришів, що служили під гетьманським бунчуком; звичайно це були сини старшини. Значковими то товаришами називали козаків, що служили під полковою корогвою, «значком»; “значне військове товариство”, - вигадана умовна категорія для родичів старшини, яким не вистачало посад. Проте утримання і рангові маєтності вони діставали як військове офіцерство і входили до впливових олігархічних груп старшини.

В кінці XVII ст. з'являються так звані виборні козаки (вибраний з кількох один), коли “два третього виставляли”, заможні реєстровці й під помічники, які надавали допомогу виборному в озброєнні, фуражем, провіантом, кіньми, амуніцією, тобто утримували його. Військова служба мала різні назви, як осавульці, стійчики, курінчики, дейнеки (народне військо, що йшло у похід зі самими палками, що звалися дейнеки). [32, с.256].

Через зубожіння реєстрового козацтва, а також через природні (фізичні) причини виникала потреба поповнення реєстру, кількість якого суворо дотримувалася. Загальною мобілізацією під час великої війни, коли "всіх до війська гнано", тут не обходилося. Старшина суворо слідкувала, щоб до реєстру записували лише козацьких дітей або залишали в ньому тих, "которые старые казаки, и многую службу служили", хоча вже й нездатні були воювати. Відтак козацька служба ставала не лише спадковою, але й довічною. Кожна козацька родина виставляла від одного до трьох козаків (батько з синами). За віком це мали бути здорові, молоді, енергійні чоловіки — від "парубка" до "мужа". В документах зустрічаємо часто дефініцію — "козаків добрих молодців", — тобто відносно молодих людей, набираних до оперативно-тактичної служби.

У Глухівських статтях 1669 p., в статтях Самойловича 1672 р. і в Коломацьких 1687 р. зазначено, що "а чего старых козаков в полках в тридцять тисяч недостанеш, и в то число принимать в козаки мещанских и поселянских детей". Але гетьмани і до, і після вживали всіх заходів, щоб обмежити цей притік. 24 вересня 1684 р. І. Самойлович видав універсал київській полковій старшині з забороною вписувати до полкового реєстру тяглих людей київської ратуші.

Позаяк Україна не мала цілком незалежної, самостійної державності, кількість реєстрового війська завжди обумовлювалася міждержавними військово-політичними угодами лівобережних гетьманів з Московією.

У зв’язку з цим кількість городових козаків протягом останньої чверті XVII ст. не була постійною: вона то зростала, то значно зменшувалася. Так, згідно зі “статтями” – угодами українських гетьманів з царським урядом [18, с. 105]: угода І.Брюховецького підтверджувала 60 тисячний реєстр, Д.Многогрішного – 30 тисяч козаків реєстру; 16 пункт статей І.Самойловича встановив реєстр у 20 тисяч чоловік. [29, с.90]. Згідно зі статтями 1687 р. чисельність козацького війська зросла до30 тисяч чоловік. Проте насправді козаків нараховувалося набагато більше. [18, с.106].

Згідно з договірними статтями верховним головнокомандувачем збройних сил Гетьманщини вважався російський цар. В цьому власне й полягала одна з основних ознак васальної залежності Лівобережжя від Москви. Регімент іменувався "його царської пресвітлої величності Військо Запорозьке". Царю належало право затвердження гетьмана, генеральної старшини і полковників, він визначав указом кількість, роль і місце українського війська в бойових діях, встановлював кількість реєстру. Наприклад, протягом 1677 р. цар давав вказівки І. Самойловичу про тактику дій в Чигиринській війні, наказував вжити заходів проти поширення в Україну з Польщі морової пошесті, а путивльського воєводу Хрущова покарав за неувагу до гетьмана. [29, с.90].

Вищою військовою елітою, козацьким генералітетом вважалася генеральна старшина, яку з часів Б. Хмельницького призначав гетьман (хоча мала обирати рада) і затверджував цар. Генеральні старшини очолювали основні військово-адміністративні відомства державно-інституційного облаштування козацької держави й утворювали раду генеральної старшини при гетьманові. Функції, обов'язки і рангову підпорядкованість генеральних старшин не було чітко визначено і розмежовано. [29, с.92].

Але загалом означити місце гетьмана і старшин на Лівобережжі в другій половині XVII ст. можна таким чином.

Найвищою була посада гетьмана (нім. Hauptmann). Він обирався на невизначені строки генеральною радою з верхівки старшини за погодженням і з наступним затвердженням царським урядом. В офіційних козацьких документах гетьман титулувався: «Божією милостію великий государ наш... пан гетьман всієго Війська Запорозького», або «...Божією милостію Гетьман з Військом Запорозьким». Резиденцією гетьманів були послідовно Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів. Між царським урядом і гетьманом укладалися спеціальні Статті (умови), які визначали гетьманські права і компетенцію. Гетьман очолював раду генеральної старшини і об'єднував у своїх руках політичні, адміністративні, військові, фінансові і судові функції (зокрема, переглядав рішення генерального суду і остаточно затверджував смертні вироки). Гетьман мав право роздачі земель старшині у власність чи володіння за службу, «військові заслуги», призначення на «уряди». Це ставило старшину у повну залежність від гетьманської прихильності. Гетьман визначав напрями внутрішньої політики, вів переговори чи листування з урядами інших держав, передусім російським. Письмові розпорядження гетьмана — універсали — були обов'язковими для всього населення Гетьманщини.

Влада гетьмана поширювалася частково й на церкву: гетьман затверджував на вищі духовні посади, надавав земельні володіння, встановлював повинності для монастирських «підданих». Законодавчу владу гетьман реалізовував шляхом видання універсалів, наказів, листів тощо. Підписував він їх «рукою власною». Він мав особисту охорону (жолдаки), наймане військо — гвардію (компанійці і сердюки), з допомогою яких міг придушувати всіляку непокору, з боку старшин зокрема. Отже, в руках гетьмана зосереджувалася фактично необмежена влада. Гетьман мав великі земельні володіння, так звані «рангові маєтності». Крім того, він одержував володіння за царськими грамотами. [39, с.172-173].

Першою особою після гетьмана був генеральний обозний — вища службова особа гетьманської адміністрації. Він відав усією артилерією (генеральною, полковою), засідав у генеральному суді, виконував обов'язки наказного гетьмана, вів у генеральній військовій канцелярії усі військові справи, зосереджував у своїх руках все військове управління Гетьманщини. При ньому були: наказний обозний (в його відсутність), осавул, хорунжий, економ, гарматний, писар, отамани.[39, с.173].

Генеральний писар керував генеральною військовою канцелярією, провадив зносини з іноземними державами, вів дипломатичне листування, приймав послів, разом з гетьманом готував питання для вирішення на раді старшини. Відав також таємним листуванням. Оберігав державну (військову) печать, яку прикладав до найважливіших актів. [39, с.173].

Генеральні судді (їх було двоє — головний і другий) очолювали генеральний суд, вирішували ті справи, які до них безпосередньо надходили, звичайно по скаргах, що подавалися на ім'я гетьмана. Суд вівся за участю також судового писаря. Генеральні судді часто виїздили на місця для розгляду й вирішення справ, що там виникали; виконували також дипломатичні доручення (переговори). Головний суддя міг виконувати функції наказного гетьмана. Генеральні судді мали свої атрибути — «трость судейську». [39, с.173].

До складу генеральної старшини належали також генеральні осавули (їх було двоє). Вони вели нагляд за складом війська, відали веденням козацьких реєстрів (компутів), військовим спорядженням. На них покладалась також охорона старшинської земельної власності, з приводу чого генеральні осавули видавали спеціальні листи — «універсальне питання». За дорученням гетьмана вони розслідували особливо важливі справи; генеральний осавул іноді міг виконувати обов'язки наказного гетьмана.

На чолі генеральної скарбової канцелярії стояв генеральний підскарбій, який відав фінансовими справами, керував системою фіску (податків), ранговими маєтностями. У полках були полкові підскарбії, які завідували скарбом полку.

Генеральний хорунжий відав військовими справами, охороною головного військового прапора (корогви), який під час церемоній несли попереду гетьмана; брав участь у засіданнях генерального суду, проводив слідство на місцях; міг бути призначений наказним гетьманом.

Охорона гетьманського бунчука покладалася на генерального бунчужного. Він відав військовими справами, також виконував адміністративні та судові доручення, зустрічав, і проводжав послів. Бунчукові товариші (підбунчужні були введені наприкінці XVІІ ст. як помічники бунчужного; на святкових церемоніях вони носили малі бунчуки за гетьманом, у походах виконували обов'язки ад'ютантів гетьмана. [39, с.174].

Також існували і більш дрібні посади. Полковник. Він мав повну владу над підпорядкованими йому козаками. Дбав про всі їхні потреби і приймав рішення про всі воєнні операції полку після наради зі старшиною полку. Встановлював артилерію у містах, і для цього при ньому завжди знаходився полковий обозний. Крім того він був головою суду свого полку. Осавул, або ад`ютант полку. У кожному полку їх було двоє для підтримання порядку. Двоє полкових хорунжих. Вони наглядають за бойовими прапорами. Коли козаків посилали на кордон, ними завжди командував хорунжий. Сотник – командир сотні козаків. Кількість сотників непостійна була у полках, так само як і кількість козаків. Його обов’язок: дбати про всіляке збільшення добробуту підпорядкованих йому козаків. Йому допомагає найстарший з цієї сотні. Хорунжий охороняє військовий прапор. Значкові товариші – це чотириста козаків обраних в усіх полках. Вони зобов`язані одержувати і виконувати накази своїх полководців щодо будь-яких справ, військових чи інших [7, с. 54-55].

З усього вище наведеного, ми бачимо, що на Гетьманщині в кінці XVII ст.. існувала розвинута система командування.

Більш детально звернемо увагу на поділ лівобережного війська. Козацьке військо ділилося на полки, сотні і курені. [32, с.258]. В цьому полягав територіальний принцип комплектації і мобілізації, позаяк кожна військова одиниця займала певну територію. На Лівобережній Україні в останній чверті XVII ст. остаточно устійнилося десять військово-адміністративних округ — полків, котрі мали назви головного полкового міста. [29, с.93]. Це були: Стародубський, Чернігівський, Київський, Ніжинський, Прилуцький, Лубенський, Гадяцький, Миргородський, Переяславський, Полтавський [44, с. 249]. Остаточно вони були усталені в 1688р. і проіснували на Лівобережжі до ліквідації гетьманату (1764р.) і знищення полково-сотенного устрою в 1782р. Але до 1688р. відбувалися певні зміни. Після оголошення Лівобережного гетьманату (1663р.) у діях гетьмана І. Брюховецького простежується прагнення більш надійно прикрити України з півночі порубіжними полками. Так, у 1663р. були ліквідовані Іркліївський та Кременчуцький полки, але поповнений Сосницький і утворені: Стародубський полк та на 3 роки (1663-1665) Глухівський, а також поновлений на один рік (1668) Новгородський полк (зі складу Стародубського). Кількісний склад полків залишався незмінним (11), крім 1663-1665 та 1668рр. в які було 12 полків. За гетьманування І.Самойловича перестав існувати (1672р.) Зінківський полк, але поновлений Гадяцький. У 1688р., за гетьманування І. Мазепи, ліквідований Сосницький полк. Розглянута динаміка реформування козацьких полків на Лівобережжі свідчить, що вона зводилася лише до перегрупування сил. Військовий потенціал їх залишався незмінним [53, с.91]. Полки поділялися на сотні, які також були і військово-тактичними, і адміністративними одиницями. Їхня кількість теж залежала від густоти населення. Протягом останньої чверті XVII ст. (як до і після того) в жодному полку не було сталого числа сотень. Воно коливалось від 7 в невеликому полку і до 20 у великих полках. Називалися сотні теж за назвою сотенного містечка (Керибердянська, Ічнянська тощо). Іноді у великих містах було по 2, по 3 і навіть по 4 (яку Прилуках) сотень, які іменували подвійно: Перша Ніжинська або Четверта Прилуцька. Кількість козаків у сотні теж коливалася від 50 — 60 чоловік у малих сотнях до 1000—у великих. Керував сотнею, як це зазначалося вище, призначений гетьманом (чи полковником) сотник та сотенна старшина — писар, осавул і хорунжий, які підпорядковувалися лише полковій адміністрації. Кожна сотня, як найнижча тактична одиниця, мала власний прапор (хоругву), котра символізувала військову честь і доблесть. Сотник мав шестипер (чи пернач). Інших клейнодів у сотні не було. [29, с.95-96].

Козаки однієї сотні, які жили в різних близьких селах, хуторах та присілках, об'єднувалися в курені на чолі з курінним отаманом, якого обирали самі. Це була радше економічно-соціальна структура, аніж тактичний підрозділ. Хоча в документах значиться, що козаки одного куреня в поході трималися разом і керувалися вказівками курінного отамана. В сотні було від 6 до 12 куренів по 5 — 10 чоловіку кожному. [29, с.96].

За родами реєстрове козацьке військо Лівобережної України чітко розподіляється на кінноту (кавалерію), піхоту й артилерію. В полках і сотнях не було сталого поділу на кінноту й піхоту—до них входили і перші й другі, аркебузери, піхотинці, пищальщики, кавалеристи. В похід вирушали переважно кінні сотні, які могли діяти і у пішому строю як мушкетери. Суто піші козаки, які складали сотню в мирний час, залишалися для несення гарнізонної служби. Мали місце виступи у похід і чисто піших сотень. Змішані не могли існувати і діяти спільно в бойових умовах. Проте в останній чверті XVII ст. переважала все ж кіннота, підпорядкована генеральному осавулу. Вона становила від половини до трьох четвертих складу полку чи сотні. [44, с.249]. У бойових діях і далеких походах брала участь переважно кіннота. Але при потребі залучалася і піхота, підпорядкована хорунжому. Наприклад, у Чигиринській війні піхотинців використовували головним чином як гарнізони фортець для охоронної (караульної) і сторожової служби, як обслугу для артилерії в обозі.[29, с.97].

Важливим родом козацького війська була артилерія (армата), якою порядкував генеральний обозний і котра підкорялася безпосередньо гетьману. Гармати виготовляли двома способами: їх виковували із заліза (вже наприкінці XVII ст. майже припинилося) й відливали із чавуну та міді (спижу). Важливим удосконаленням стало введення нарізних (гвинтових) гармат. Недоліком артилерії була її багатокаліберність. Всі гармати поділялися на два типи—облогові (стінобитні) й польові. Останні в свою чергу ділилися на загальновійськові та полкові. Гармати можна класифікувати й за такими видовими ознаками: по виробництву (ковані й литі), по матеріалу (чавунні, залізні, мідні), за призначенням (родом служби — фортечні, стінобитні, польові), за розмірами (великі й малі), по калібру (фальконети — дрібнокаліберні; мортири — крупнокаліберні), по вазі ядер (шестилотові, трифунтові і т.д.).

Гармати діставали з царських арсеналів, брали як трофеї і виготовляли в Україні. Центрами гарматного ремесла були Батурин і Глухів, про що засвідчують написи на казенній частині зброї. [29, с.143].

Українські козаки створили цілий клас багатоствольної артилерії. В Росії такі гармати називали “сороками”, а на Україні – “ожигами”. В XVII ст. “ожиги” вдосконалили і розробили більш досконалу конструкцію – “органи”, що складалися з мушкетних стволів, кількість яких сягала кількох десятків, а іноді доходила і до сотні. “Органи” були розташовані в декілька рядів, і встановлені на двоколісному лафеті. Як свідчать документи, в другій половині XVII ст. на озброєнні Київської фортеці знаходилась велика кількість “органів”: на 23 лафетних двоколісних станках було встановлено 537 мушкетних стволів і 10 “пищалей затинних”. Таким чином, розташовані в найслабкіших і найнебезпечніших місцях Київської фортеці, ці 23 “органи” заміняли цілий полк і надійно охороняли Київ від ворогів. [42, с.177-178].

У великих містах (Києві, Чернігові, Чигирині) була фортечна (кріпосна) артилерія, що утримувалася ратушею чи магістратом і з міста не вивозилася. .Під час походів артилерію, що рухалася, охороняли компанійці, а в таборах—сердюки. Обслугу і коней генеральної артилерії утримували міста і села, які називав гетьман. Він же визначав час їхньої приписки до обозу і функціональні обов'язки. В останній чверті XVII ст. такими містами (з присілками) були Лохвиця, Ромен, Короп, Вороніж

До штату генеральної артилерії, призначеного генеральним обозним і затвердженого гетьманом, належали: гарматний осавул, артилеристи (армаші, пушкарі), ковалі, теслі, конюхи, затинщики, лимарі. Везли гармати на "палубах" — великих возах, в які впрягали 2 — 3 пари коней чи волів.

Полкова артилерія підпорядковувалася полковому обозному і знаходилася в полковому місті. До її штату входили теж згадані фахівці-ремісники і тяглова обслуга, якими безпосередньо керував на місці боїв "арматний отаман". Кількісно артилерійський парк кожного полку був різний. За даними Михайла Слабченка, в Полтавському полку було 29 різнокаліберних гармат, з них 12 у самій Полтаві. Для утримання штату полкової артилерії гроші і продукти здавали жителі міст і сіл полку. Амуніцію (вози, колеса, збрую) виготовляли самі артилерійські команди або діставали зі "скарбу військового" гроші для їх придбання.

Сотні, як підрозділ рівний роті, не мали польової артилерії. Сотня, як одиниця адміністративна, ще включала сотенне місто, що мало укріплення, для оборони якого тримали гармати і гаківниці. Ці гармати були трофеями або закуплені чи відлиті на місці. Отже, сотенна артилерія існувала не в усіх сотнях, а лише в тих, які знаходилися у більших містах і містечках, і складала 2 — 3 гармати.

Таким чином, козацька артилерія підпорядковувалася: сотенна—сотникові через обозного або отаманові сотенного міста, бо сотенна артилерія не була польовою, а тільки фортечною; полкова—полковникові через обозного; генеральна— гетьманові або наказному, через генерального обозного. [29, с.98-99].

Козацькі з’єднання мали різноманітну гарячу та холодну зброю, котру можемо розділити на стратегічну (наступальну) й тактичну (оборонну). Пріоритет у виборі вогнепального озброєння для української (козацької) піхоти обумовлений був потребою послабити, а у поєднанні її з рухомим табором з возів і звести нанівець тактичну перевагу кінноти. При цьому висока динаміка бою, яка створювалася кіннотою ворога, вимагала від українських піхотинців, у свою чергу, високої майстерності у застосуванні вогнепальної зброї і перш за все скорострільності, влучності, безперервності та максимальної щільності мушкетно-артилерійського вогню. Дбаючи про останнє, козаки досягли вершин досконалості у технічній експлуатації та бойовому застосуванні вогнепальної зброї. Вони повністю реалізували технічні можливості вогнепальної зброї тих часів.

Серед заходів, що забезпечили використання вогнепальної зброї в українській армії на високому професійному рівні, були:

а) висока особиста підготовка козака з питань балістики, ретельної пристрілки зброї та надбання великих навичок у влучній стрільбі.

Збереглися свідчення, що козаки “гасять кулею свічку, відсікаючи нагар так, що можна подумати, наче зроблено це щипцями”. [52, с.47-48].

б) скорочення часу на підготовку мушкета до стрільби.

Щоб підготувати до стрільби мушкет з ударним кремінним замком, треба було виконати 12 операцій. При цьому основна частина часу витрачалася на заряджання мушкета. Знахідки козацької зброї та спорядження свідчать, що українські стрільці завчасно готували набої (ладунки) до мушкетів. Кожний ладунок - це порція пороху з кулею, упакована в паперовий мішечок (прототип сучасного патрона). Останній вкладався у чашечку ладівниці (пристрій зі спаяних коротких трубок, що нагадує бджолиний стільник), яка у шкіряному футлярі закріплювалася на поясі стрільця. Козацькі ладівниці розраховані на 24-36 набоїв. Наявність готових до використання ладунків скорочувала час на підготовку мушкета до бою, що підвищувало скорострільність та влучність вогню: було досить рухом руки взяти з ладівниці паперовий пакет з ладунком, розірвати його, всипати у ствол набій та притиснути шомполом. [52, с.48].

в) мінімальна глибина побудови розімкнутого багатошеренгового (батового) строю козаків-мушкетерів на полі бою.

Оскільки для заряджання мушкета витрачалось досить багато часу, то для забезпечення безперервності вогню мушкетери вели його почергово у складі шеренг. Кількість шеренг перебувала у прямій залежності від досконалості мушкета та виучки стрільців і визначалась інтервалом часу, за який шеренга, що зробила постріл, встигала приготуватись до наступного пострілу, поки інші вели вогонь. Так, при використанні мушкета з ґнотовим замком стрій мушкетерів мав 8-10 шеренг, а мушкета з кремінним ударним замком - 4-5 шеренг. Застосування ладівниць у поєднанні з високою виучкою дозволило українській (козацькій) піхоті зменшити цей стрій до 3 шеренг. Така побудова козацької піхоти дозволяла, при забезпеченні безперервності вогню, залучити до одночасного пострілу (залпу) максимальну кількість стрільців і цим створити широку фронтальну смугу щільного вогню. З іншого боку, така побудова піхоти зводила до мінімуму людські втрати від артилерійського вогню ворога. Тришеренговий (батовий) стрій української (козацької) піхоти дозволяв робити до 6 пострілів за хвилину. Перша шеренга після проведення пострілу робила два кроки назад (а дві інші - крок уперед), висипала у ствол мушкета набій, взятий з ладівниці, притискувала його шомполом (паперовий мішечок, очевидно, використовувався у ролі пижа), робила крок уперед, зводила курки замків, готувала натруски. Робила ще крок уперед, готувалась до стрільби, насипала з натруски запалювальний порох на полицю замка і, прицілившись, стріляла. Виконання всіх цих операцій здійснювалось за відповідними командами. Розрахунки свідчать, що шеренга, яка зробила постріл, була готова до наступного через 30 секунд. Існують повідомлення, що українська (козацька) піхота для підвищення скорострільності перетворювала батовий стрій у своєрідну технологічну лінію - перша шеренга стріляла, а дві інші - заряджали мушкети. Але ефективність досягалась за умов однотипності зброї, при цьому скорострільність збільшувалась майже вдвічі. [52, с.49].

г) використання найсучаснішої зброї.

У збройних силах України кінця XVII ст. використовували таку ручну вогнепальну зброю: 1) Самопал — назва, що вживалася до будь-якого типу рушниць. Самопалом називали московську пищаль (архаїчна назва старого мушкета калібру 23 мм.), турецьку рушницю, гвинтівку, аркебуз. У кінці XVII ст. самопал був на озброєнні головним чином у піхоти, ним іменували всю ручну вогнепальну зброю, окрім карабіна та мушкета; 2) Мушкет — це також самопал з кремнієвим ударним замком, але ліпшої конструкції, значно більшого розміру, калібру в 12 мм; вага кулі 5 0 г), вагою 8 — 10 кг. Стріляли з нього за допомогою гашетки з рогачеподібних підставок-сошок. Тому ним користувалися переважно піхотинці, а з кінця XVII ст., коли мушкети удосконалили і вони не потребували сошок, — також і кіннотники; 3) Гвинтівка — рушниця-самопал, яка заряджалася і стріляла гвинтами. Використовувалася у ближнім бою. 4) Карабін (або бандолет) — коротка, легка, гладкоствольна рушниця з кремінним ударним замком. Він коротший і легший, ніж самопал, тому використовувався в основному кіннотою; 5) Аркебуза — тип самопала-пищалі. Це рушниця калібру 12,5 — 18 мм, яка стріляла камінням, а потім свинцевими кулями. Пороховий заряд спочатку підпалювався у стволі через затравку вручну, а потім через гніт. Стріляла вона з триноги; 6) Яничарка — довгий турецький мушкет з кремнієвим або ґнотовим замком, що була на озброєнні в турецькій яничарській піхоті, тому використовувалася головним чином сердюками та козаками-піхотинцями. Стріляли з неї майже на сто кроків далі за інші рушниці. [29, с.144-145]. 7) Пістоль з колісним та кремінним ударним замками був на озброєнні української кінноти. Кожен кіннотник мав два пістолі в кобурах при сідлі і два за поясом; 8) гаківниця – важка фортечна рушниця калібром від 25 до 31 мм і довжиною ствола від 1 до 2,5 м. Залежно від довжини вона поділялась на півгак, гак (або повний гак) та подвійний гак. З розвитком полкової артилерії та вдосконаленням мушкета ця зброя була витіснена з армії і використовувалась переважно гарнізонами міст (фортець) при їх обороні. [52, с.52]. Застосовувалися також гульдинка, кий, ручні гранати.

Вся вогнепальна зброя того часу заряджалася з дула і мала переважно ударно-кремнієвий замок. Вироблялася (як і ремонтувалася) в Україні та імпортувалася з Європи, Порти, Московщини. Рушницю носили на плечі на ремені або спертою прикладом на ліву долоню і стволом на плече. У залежності від наявності зброї кожен козак мав відповідне спорядження. До пояса прив'язували порохівницю з порохом для набоїв та ладівницю для ремонту зброї, натруска (мала порохівниця) з дрібним запалювальним порохом, торбинка з кулелійкою та кулями, шомпол та крейцер. Для накручування пружини колісного замка мушкетер мав при собі спеціальний ключ. У складі обозу козак май 5-6 мушкетів, запас пороху, свинцю та необхідний інструментарій для технічного обслуговування зброї. Мушкети та пістолі зберігались і перевозились у шкіряних футлярах. Порохівниці та ладівниці виготовляли зі шкіри, дерева або звичайного волячого рога. Деяку зброю вишукано прикрашали золотими та срібними візерунками, насічками, арабесками, ложе інкрустували перламутром, слоновою чи моржевою кісткою.[32, с.259-260]. Місцями зосередження зброї (магазинами) були фортеці.

д) високий рівень розвитку польової артилерії.

Легка польова артилерія на полі бою перебувала у бойових порядках піхоти, у проміжках між тришеренговими (батовими) групами мушкетного вогню і пересувалась разом з ними, але в окремих випадках могла використовуватися самостійно. [52, с.56]. Як зазначалось вище, у поході реєстровець повинен був мати відповідний запас пороху і куль. Порох виробляли в Гетьманщині в усіх полках. Його міг виготовити кожен козак самостійно або купити готовий у майстрів. Особливо добре його виробляли у Стародубському полку в Мглинській сотні [178, с 325]. Туту 60-ті роки ХУП ст. полковник Петро Рославець налагодив відливання гармат та виробництво пороху і свинцю. У той час порох складався на 77 % із селітри, 10 — сірки, 13 — вугілля. Селітру продукували на Лівобережжі давно, дуже широко й вміло. Цьому сприяли заохочувальні заходи козацької старшини та гетьманів. Тому вже до кінця XVII ст. селітроваріння перейшло від ремісничого виробництва до вищого типу — мануфактурного, де застосовувалася праця груп найманих робітників. Майстри-селітровари стали відомі далеко за межами України, а селітра — товаром не лише внутрішньої, а й зовнішньої торгівлі.

Свинець видобували й переробляли теж в Україні. Через генерального обозного забезпечували ним усі реєстрові й наймані полки. Набої — кулі, шріт, гніт, свинець, порох (а також сідла і збрую) козаки виготовляли самі, одержували із гетьманських арсеналів, купували за гроші або добували в бою як трофеї. [29, с.105-106].

Використання холодної зброї козаками на полі бою визначалося загальносвітовими закономірностями, але існували при цьому свої українські національні особливості. Холодна зброя в українській армії була допоміжною, застосовувалась разом із вогнепальною, а також у випадках, коли можливості останньої були вичерпані. [52, с.57-58].

Мортира мідна являє собою мідну ступку, довжиною 100, шириною 90 та отвір 40 мм. Мідна гармата складається з мідного ствола довжиною 5, товщиною 4 чверті, отвір 1 чверть, зі шпилем з глухої сторони, довжиною 1½ чверті. Гармата залізна складається з залізної кованої труби, яка закріплена вісьмома залізними кільцями і відкритої з обох боків; до кінця, який заряджають приробленні залізні скоби, в які вкладався залізний для заряду ящик. Довжина труби 640 мм, довжина ящика 240 мм; ширина ящика з верхнього кінця 175, з нижнього 110 мм, внутрішній діаметр труби 80 мм, товщина стінок труби по 20 мм. Гармата чугунка складається з чавунного ствола з хвостом та підставкою для прицілу; довжина ствола 640, довжина хвоста 120 мм (довжина всієї гармати 760 мм), діаметр біля хвоста160, біля дула 125 мм, діаметр самого дула 55 мм.

Серед холодної зброї найбільш популярними були шаблі та списи. Особливо майстерно володіли козаки списом. Шаблі використовувалися у козаків не дуже криві і не дуже довгі, але вельми якісні та гострі: «Як рубне кого, то так надвоє і розсіче, – одна половина голови сюди, а друга сюди». Рукояття шабель часто обкладалися чешуйчатою шкірою морських риб а закінчувалися головою якого-небудь птаха або звіра. Леза часто мали головну насічку та вкладалися в дерев’яні, обшиті шкірою або оббиті металом піхви. Зазвичай шаблі носили з лівого боку та прив’язували за допомогою двох кілець, одного блище до ручки, другого блище до кінця, вузеньким ременем під пояс, яким був опоясаний козак. [58, с. 217].

При безпосередньому зближенні з ворогом батовий стрій української піхоти припиняв вогонь з мушкетів, перебудовувався у лаву і ставав до рукопашного бою на шаблях. Для відсічі атак ворожої кінноти на піхотний стрій запорожці з високою майстерністю застосовували спосіб рубки шаблею знизу-догори, як з правої, так і з лівої руки. Таким способом рубки козаки користувалися й з коня, що робило їх удари несподіваними для ворога.

У козака була шабля бойова ("чорна") і парадна. Існував окремий тип козацької шаблі. На думку І. Свєшнікова, це була проста бойова шабля з коротким кривим клинком без поздовжніх різців і з перснем для великого пальця на перехресті. Останнє забезпечувало надійне утримання її в руці при ударах по ній супротивника. Така шабля була ним знайдена на Берестецькому полі бою (на переправі).

Парадну шаблю (гарно оздоблену) козаки носили при собі у святкові дні та у вільний від праці час. Серед українців шабля вважалась не тільки зброєю, а й невід'ємним елементом національного одягу, користувалася особливою шаною як символ свободи та рицарства. Шабля вважалася настільки необхідною зброєю для козака, що в піснях козацьких вона завжди називається «шаблею-сестрицею, ненькою рідною, дружиною-панночкою молоденькою». «Ой, панночко наша шаблюка! З бусурманами зустрічалась, не раз, не два цілувалась». Також козаки називали шаблю «чесною зброєю». [58, с. 217-218]. За велику честь вважалося мати шаблю здобуту у ворога в бою.

Дуже часто використовували козаки списи: «Козакові без ратища, як дівчині без намиста». Складалися вони із залізного наконечника різних форм та величини (близько 5 вершків) та дерев’яного древка, яке називалося ратищем (від слова рать) та яке робилося з тонкого та легкого дерева, довжиною в п’ять аршин, і нерідко фарбувалися спірально і навскоси червоною та чорною фарбами. На нижньому краю ратища робили наскрізь дві, одна під одною, дірочки для продівання в них тонкого ремінця, що надівався вершникам на ногу для підтримки ратища вертикально та для легкості перевозки його на коні. На деяких ратищах робили ще, трохи нижче наконечника, залізну перепонку для того, щоб проткнутий списом супротивник бува не просунувся по спису до самих рук козака та не зчепився з ним в рукопашну. Іноді ті самі списи слугували у козаків готовим матеріалом для спорудження мостів, якщо зустрічалося на шляху болото: коли козаки дійдуть до якого-небудь топкого місця, то зараз же кладуть, один за одним два ряди списів – в кожному ряду спис, один уздовж, інший поперек, і по тим списам, як по мосту переходять болото. [58, с. 217-218].

Окрім шабель та списів часто використовувалися келепи, або бойові молотки. Це ручна зброя, яка складалася з дерев’яної, довжиною з один аршин ручки з залізним на одному з кінців ручки молотком, який мав на одній стороні тупий обушок, а з іншої гострий носок. На іншому кінці дерев’яної ручки келепа, робилося дві невеликі дірочки, для ременевої петлі, за допомогою якої келеп надівався на руку, біля згибу ліктя, а також, можливо на луку сідла. На думку військового історика Зеделлера келепа застосовувалися козаками для розбиття ворожих лат. А на думку В.Коховського келепа слугували у козаків як допоміжна зброя та використовувалася в рідкісних випадках, коли була неможливою стрільба, кола супротивники перемішувалися у бою до такої міри, що небезпечно було стріляти, для уникнення нанесення шкоди своїм же. Д. Яворницький допускає, що іноді козаки користувалися келепом для розбиття лат, а іноді для ураження ворога в рукопашному бою. [58, с. 219]

Також використовували бердиш – бойову сокиру з довгим держаком і лезом у вигляді півмісяця, нижній кінець якого переходив у смугу-косицю, що кріпилась до держака, підсилюючи кріплення обуха. Під час бою бердиш був закріплений (як і келеп) за спиною за пояс мушкетера-піхотинця. Ця зброя призначалася для боротьби з ворожою кіннотою. Чекан – невелика сокира на короткому держаку, з напівкруглим лезом. Використовувався у рукопашному бою у сполученні з іншою холодною та вогнепальною зброєю. Ножі, які козаки носили на поясі, за халявою та в сумці. Крім звичайних – з дерев’яними та кістяними руків’ями – були ножі суцільно металеві, як можливо (за думкою І,Свєшнікова), використовували як метальна зброя [32, с.59-60]. “Якірці” – шматки заліза з загостреними кінцями, які розкладалися на шляху ворога з метою поранення кінських ніг. У рукопашному бою піхотинці іноді користувалися булавами, киями і всім, що потрапить під руку. У джерелах навіть згадуються сутички із застосуванням звичайного каміння, шанцевого знаряддя — заступа, мотики і навіть голоблів. Саме ними проломили голову Кара-Ахмеду-паші з Боснії під час атаки на березі Бужинського перевозу в 1678 р. Проти кіннотників застосовували аркан, а як засіб захисту щит, панцир, лати тощо. [29, с. 147].

Розвиток вогнепальної зброї звів майже нанівець роль списа та стріли, однак вони все ще широко використовувалися. У запорожців козак зі списом був на печатці ще й у ХVIII ст. У джерелах про Чигиринську війну неодноразово згадуються факти застосування лука й стріли. Так, у 1679 р. стрілою вбили сина хана, який з чамбулом брав ясир під Менжеліївкою. Луком користувалися у випадках, якщо застосування вогнепальної зброї ускладнювалося через відсутність боєзаряду, або в дощову погоду, коли вологий порох втрачав вибухові властивості. Середня відстань стрільби з лука була 200-300 кроків, а кіннотник міг влучно стріляти і до 350 — 400 кроків. За хвилину лучник випускав пересічно до 10 стріл. Лук зберігали в спеціальному налуччі, а стріли — в сагайдаку. Лук, стріли, налуччя та сагайдак разом називалися саадак. [29, с.146].

Розглянуті зразки холодної зброї виготовлялись переважно арсеналами України, за винятком окремих видів шабель. [32, с.161].

Неперевершеної майстерності козаки досягли у використанні табору з возів, який використовувався для просування військ, наступу, а також оборони. Історія виникнення і розвитку бойового порядку – табору з возів – губиться в глибині віків. Батьківщиною табору з возів є безмежний степ. Народившись спочатку як спосіб захисту від ворога в голому степу, табір поступово перетворився на грізний, неприступний спосіб оборони, а потім і наступу. Згідно з організаційної структурою війська того часу на кожні 5-10 козаків був один віз, на якому перевозилася зброя, боєприпаси, продукти, фураж для коней (взимку), лопати, сокири, пилки та ін. На окремих возах перевозилися гармати. Як пише трансільванський історик Краус, «в поході ці вози їдуть з двох боків, а посередині піше військо, і в разі потреби ці вози служать їм за шанці, цими возами вони дуже сильні, і про них кажуть, що немає в світі війська, яке б вміло краще будувати шанці, як козаки.» [40 с. 111]

Рухомий табір з возів мав вигляд прямокутника (також іноді трикутника, півмісяця, кола, овалу), по великих сторонах якого рухались вози один за одним, в один або декілька рядів. Між рядами возів рухалось спішене військо. В першому або другому зовнішньому ряду були встановлені гармати, а біля возів йшли козаки з вогнепальною ручною зброєю, готовою до бою. Посередині табору вели коней. Передня і задня сторона прямокутника були не замкнені, їх прикривала кіннота. Для замкнення цих двох сторін прямокутник мав «крила», тобто один або декілька рядів були довші за інші на величину ширини табору. Якщо табір раптово зупинявся для оборони, «крила» заверталися, замикаючи передню та задню сторону табору возами. Що робилося далі, красномовно свідчить турецький мандрівник Евлія Челебі, описуючі події під час походу козаків: «Вони розташувалися з західної сторони мадярського табору на іншому березі ріки. Миттєво, подібно кротам, розривши землю вони взяли величезний табір в кільце. Виставили навкруги варту. На кургані, зверненому до табору Ракоці, вони вирили лінію рівчака і закріпили його сорока-п’ятдесятьма гарматами. Потім вони зв’язали ланцюгами свої сім тисяч возів і опоясали ним свій табір. В проміжках між возами було наставлено багато рушниць» [40 с. 111-115]

Якщо передбачалася довготривала оборона табору, то колеса возів закопували в землю, її насипали і на вози. Навколо возів з внутрішньої і зовнішньої сторони робилася мережа окопів та брустверів, з’єднаних ходами сполучення. Такий табір був базою з якої розпочиналися подальші боєві дії з ворогом. Розміри табору залежали від кількості війська. [40 с. 113-114].

Але рухомий табір з возів козаки використовували і для наступу на ворога, в тому числі і глибинні бойові рейди козацького табору. Захисні функції табору з возів були настільки високі, що вони зводили нанівець кількісну перевагу ворога. Так, Баплан повідомляє у своїй книзі «Опис України»: «Кілька разів я зустрічав у степах татарів, їх було понад п’ятсот, і вони нападали на наш табір, але нічого не могли вдіяти, хоча й було зі мною лише 50 чи 60 козаків». Особливістю рухомого табору з возів було те, що йому не страшна була перевага ворога в озброєнні та військовій майстерності. Тож не дивно, що табір з возів широко використовували й повсталі селяни для свого захисту. [40 с. 115].

Козацький рухомий табір з возів будувався залежно від тактичної обстановки і переслідував створення штучної перепони для ворога на відкритій, рівнинній місцевості. Для його побудови використовували звичайні обозні вози, обладнанні пристосуванням для запрягання коней з обох кінців. При цьому основним засобом для підвищення захисних функцій, тобто неприступності табору, було збільшення кількості возових рядів (до 6-12). З цією побудовою поєднувалося широке використання артилерії малого калібру, що вела вогонь під час руху з возів, а також швидкострільність та влучність мушкетного вогню. Наближення ворога до такого табору ближче дальності стрільби вогнепальної зброї було для нього смертельним. Тому бій безпосередньо біля возів козацького табору був винятком, а історія його використання не знає прориву. Але є всі підстави стверджувати, що в таборі кожні п’ятдесят козаків під час зупинки або маршу перебували біля свого воза і кожен з них мав певні обов’язки. Частина з них забезпечувала безперервність вогню, а частина слідкувала за рухом воза і загальними сигналами керування табором, щоб не допустити розриву ряду. Якщо ж табір зупинявся для тривалої оборони, то козаки робили земляні укріплення біля свого возу. Хтось серед них був старшим, розподіляв обов’язки і відповідав за дії цього маленького підрозділу. Є всі підстави також вважати, що козаки мали розподіл обов’язків на випадок бою безпосередньо біля свого возу. [40 с. 118-120].

У Глухівських статтях московсько-української угоди Дем'яна Многогрішного, підписаних 12 лютого 1669 р., неодноразово наголошується на згубності для супокою краю діяльності всіляких "клеветников и плевосеятелей", "свавільних людей, які, забувши острах Божий та свої обіцянки, поширюють різні сварні та руїнницькі слова і від того чиняться всілякі біди: залишивши працю свою, посполиті, будники, винокури починають називати себе козаками і від того біда і поруйнування великі настають..." У статтях дається суворий наказ "гетьману і старшині... дивитися й оберігати накріпко", якщо "в українських містах почнуть чинитися якісь свари від жителів чи від кого б то не було, ...то приборкувати їх, і розправлятися, і карати смертю..." Отже, як бачимо, рухомий табір з возів був важливою ланкою в бойовому мистецтві українських козаків.

Якщо козацьке військо вирушало в похід і при цьому передбачалася зустріч з ворогом, то його похідний порядок будувався за всіма правилами військового мистецтва. Першим рухався козацький розвідувальний загін, який висилав на відстань до шести кілометрів розвідувальні роз’їзди. За розвідувальним загоном на відстані чотирьох-шести кілометрів рухався передовий загін, що складався з трьох підрозділів кінноти, який теж висилав на відстань до шести кілометрів фронтальні та бокові роз’їзди охоронної розвідки. На відстані 11-15 кілометрів за передовим загоном йшли під захистом таборів головні сили. Від табору на відстані два-три кілометра висилались дозори фронтального і бокового сторожового охоронення [40 с. 121-122]

Бій з ворогом козаки розпочинали герцем, тобто двобоєм окремих сміливців або невеликих загонів. Такий козак-сміливець сам або на чолі загону наближався до ворожого табору і закликав до двобою. Якщо ніхто не виходив, сипались образи на адресу ворожого війська, звинувачуючи його в боягузтві й нікчемності. Військова козацька старшина вважала ознакою рицарської честі викликати ворога на двобій. Якщо вороже військо не виходило до бою, козаки починали його облогу. Для артилерійського обстрілу ворожого табору поблизу нього під захистом валів та шанців обладнувались під час темряви вогневі позиції. Якщо ж командування супротивника вирішувало дати бій, то його військо виходило з табору і шикувалося в бойові порядки. Відповідно до нього займало бойовий порядок і козацьке військо. В центрі бойового порядку ставала кіннота, вишикувана в три-чотири шеренги. На флангах “батовалась” піхота, тобто ставала в три шеренги. В розривах між піхотними підрозділами ставали гармаші з легкою артилерією. При підтримці артилерії з табору починався наступ козацького війська або відсіч атаки ворога. Козацька атака проводилася “лавою”, тобто невирівняною шеренгою з загнутими краями для обхвату ворога з флангів. Піхота, ведучи невпинний вогонь з гармат та мушкетів, який забезпечували першій шерензі дві інші, готуючи набої, підтримувала атаку кіннота. Кіннота наступала під захистом шанців які вона сама для себе копала. Якщо під час бою козацьке військо зміщувалося з ворожим, то такий бій вони називали “галасом”. Бій окремими загонами, не зв’язаними між собою козаки називали “розгардіяшем”. А якщо піхотний підрозділ попадав в оточення, то він приймав бойовий порядок “триангулою”, тобто стрій трикутником, і бився на смерть. Головною метою було виснаження супротивника та його деморалізація. Навальний обхват ворога з флангів, вихід йому в тил, створення резерву та засідки, раптовість удару та вміле використання рельєфу місцевості – характерні риси військового мистецтва козаків. Керування підрозділами в бою здійснювалося візуальними та голосовими “гаслами”, для яких використовувався прапор, труба (сурма) або голос [40 с. 121-127]

Відповідно до озброєння козака робився рондик або ронзик, тобто обладунок його бойового коня. У заможного козака на коня надівалася вуздечка з байраком або мундштуком і лакированими ріменними поводями, черпак багряного кольору, по краю обшитий галунами, арчак або кульбака, тобто сідло на червоному оксамиті із срібними галунами, з підвішеними по боках, на пряжках, підбеньками, тобто шкіряним полами; спереду сідла підвішувалися два кобура для пістолів, ззаду підвішувалися ременневі торока для підвішування до них мішку або в’юка для поклажи. Сам в’юк покривався червоним саф’яном. Іноді в торока в’язалися і полонені вороги. Також для похідної їзди козаки мали пліті, які називалися малахаями «під сріблом», або «ногаями руки малой» [58, с. 223]

Загалом в озброєнні козаки перевершували навіть Західну Європу. З цього приводу В. П. Коховський говорить: «Згадаємо, що військах європейських вогнепальна зброя не була розповсюджена. Особливістю козаків є те, що мушкет не виключав спису, який замінював штик. А в Західній Європі мушкетери були відділені від пікенерів, від чого виникала важлива незручність в бою, так як він мав або одну оборонну зброю, або одну наступальну». [58, с. 223].

Важливу роль відігравала інженерна служба козацького війська, яка забезпечувала його переправами, понтонами під час походів, фортифікаційними спорудами, риттям підкопів, тощо. Крім неї залучали і рядових козаків. Інженерна служба і флотилія – відомство генерального обозного. [29, с. 99]. Є також згадки про наявність у козацькому війську спеціалістів з підривних робіт – гранатників та підкопщиків. [44, с. 254].

У кожному полку діяла військова музика – необхідна служба для подачі сигналів у бою, на марші, при тодішній відсутності інших видів швидкого зв’язку. Музика слугувала також засобом психічного впливу на супротивника. До музичних полкових команд входили (трубники, довбиші, литаврщики, скрипники. [29, с. 99-100].

Довбиш ігри військові гарно відправляє,

Але також і тримач в тримби витрублює.

І потрібно їм обом брат за брата жити,

Адже довбишу – бубнить, тримачу – трубити.

Їхні ігри слухачів часом звеселяють,

Превелику іноді жалість викликають. [5, с.84]

Старшим над ними був “трубний отаман” або “старший музика”. Музики отримували порівняно високу грошову і натуральну (одяг, харчі і т.д.) плату з полкового скарбу. [44, с.254].

До військової обслуги входили лікарі й перукарі (цирульники), які часто поєднували ці два фахи, а також різноманітні ремісники (шапошники, сукновали, лимарі, коновали і т. д.). Утримувалися вони коштом того військового підрозділу, який обслуговували, або до якого були приписані.[29, с. 100].

Перелік допоміжних служб буде неповним, якщо не згадати поштово-військову, кур’єрську і фельд’єгерську службу, котра забезпечувала вище, середнє і нижче офіцерство (старшину) оперативною, тактичною інформацією, вказівками і наказами гетьмана та царя. З 1674 р. почав постійно діяти поштовий тракт до Москви: “учинены почты на дороге от Киева со стороны Днепра в Малоросийських городах, в Нежине да в Батурине, и из Малоросийських городов к царскому величеству всякия письма велено принимать на тех почтах”. Під час походів командири розставляли поштові пікети і стани із спеціальними вістовими кур’єрами, посильними, розсильними. Гетьмани сповіщали важливі новини полковникам через посланців. [44 с. 254]

Мобілізація (збір і виступ в похід) реєстрового козацтва здійснювалася перш за все на підставі царського указу та гетьманського універсалу, рескрипту, ординансу. Про збір і виступ у великий похід обов'язково надходило розпорядження (указ) царя. В ньому монарх визначав дату початку походу, кількісний склад війська, напрямок його руху, можливі тактичні дії, місця і дати з'єднання гетьманського регіменту з російськими військами, хто і як забезпечить постачання боєприпасами, амуніцією, фуражем, продуктами. Подібні укази одержували, наприклад, І.Самойлович у Чигиринській війні і Кримських походах; місцем збору 1677 р. цар визначив р. Артополоть, Зосередження керівництва польовими кампаніями в Москві гальмувало оперативність, гасило ініціативу й знижувало бойову готовність війська. Згідно з царським указом уже безпосередню мобілізацію здійснював гетьман, видаючи спеціальний універсал, або ординанс, в якому вказував час виступу, місце збору, напрямок руху, кількість козаків, гармат і т. д. Цей документ Генеральна військова канцелярія розмножувала й розсилала в полки. Полковники мобілізовували сотні. [29, с. 100]. За Самойловича ще діяла система, коли гетьмани давали царю власні поради щодо плану здійснення походу. І. Самойлович радив Тяпкіну, як краще завершити кровопролитну Чигиринську війну. [1, с.71]. На окремі походи гетьмани мобілізовували козацтво самостійно, але повідомляли про них у Москву. Якщо військо полишало Лівобережжя, то гетьман самостійно обов'язково залишав обмежений контингент — "виборне товариство" — для його охорони від татарських чамбулів. У складі об'єднаного війська гетьман і генеральна старшина завше входили до загальної військової ради і вносили пропозиції нарівні з російськими воєначальниками. Гетьман і старшина виробляли власний оперативний план, коли проводили самостійний, без росіян, похід. У далекому поході діяла похідна гетьманська канцелярія, яка доводила рішення гетьмана до підлеглих. [32, с. 266-267].

Реєстрові козаки (крім артилеристів та допоміжних служб) грошової плати, як правило, не одержували. Вони мали самі себе забезпечити всім необхідним, оскільки були фактично військовими поселенцями з тією різницею від пізніших військових поселень в Україні, що не солдати були перетворені в селян, а селяни й міщани несли солдатську службу. Козак мав з'явитися на гетьманський поклик з конем, при повній амуніції і екіпіровці, з запасом харчів на означений термін. Але не все можна було виробити в козацькому господарстві. Дещо (зброю, порох тощо) доводилося купувати, на що не завжди були гроші, бо не всі козаки могли вести торгівлю, а продавати один одному однакові продукти не могли та й залишків майже не було. Тому, наприклад, статті І. Самойловича (пункт 16), визначаючи кількість реєстру, обов'язково встановлюють плату кожному козаку по 30 польських злотих. І брати цю плату з усіх маєтностей (крім монастирських). Із цих поборів також платити гетьману 1000 червоних злотих на рік, генеральним — обозному й писарю 1000 польських злотих, суддям—300 злотих, судовому писарю — 100 злотих, полковникам по 100 Єфимків (йоахімсталлерів), сотникам по 100 злотих річних. Джерелом коштів були податки з господарств селян (посполитих), міщан, з торгівлі, з продажу оренд .[29, с. 100].

Старшина на час несення служби, крім означених грошей, одержувала рангові маєтності, ґрунти і млини. І згідно з царським указом, усі посполиті, які живуть на землі старшин, "подлежат поборам и суду своих державцев" [1, с. 192]. На утримання гетьманського двору з посполитих Стародубівщини брали натурою — яловицями, баранами, кабанами, конопляною олією, сиром, вершковим маслом, гусьми, курми, грошима [32, с. 273]. Для ведення Чигиринської кампанії І. Самойлович обіклав народ податками для утримання війська — "від хліба, солі, від винних котлів по рублю, від пивних котлів пів сорока алтин, від млинового колеса—по 3 рублі, і з купців, і з торгових людей мито" [32, с. 273].

За успішні походи реєстровцям видавав, як свою милість, подарунки цар (“царское жалование"). Під час Чигиринської війни у 1677 році стольник О.Карандєєв привіз гетьману й старшині соболі і атлас від царя [50, с. 209]. За службу в 1676 р. І. Самойлович від імені царя роздав П. Забілі, І.Домонтовичу, І.Лисенку і всім полковникам по 40 соболів, тканини та ін. [29, с. 103].

Харчі (провіант) козак мав брати власні на термін, який називав гетьман чи полковник в універсалі. До складу входили продукти, які не псувалися — сухарі, крупи, сіль, сало, борошно, цибуля, часник, солонина, сушена риба, мед олію, мак, пивні солоди, гусей, качок, курей і т.д. Усе це козак віз у мішках на коні, або в складчину з іншими козаками на возі волами, що спричиняло величезний обтяжливий обоз, котрий завжди волочився за військом. Старшина ж набирала значно більше харчів, напоїв і людей для розваг. В обозі сиділа ціла армія маркитантів, яка живилася на війні торгуючи — продаючи вино й купуючи трофеї. Щоб полегшити пересування і позбутися (хоча б частково) громіздкого обозу, під час далеких походів створювали продовольчі комори й магазини у фортецях. [29, с. 103].

Як і харчами, реєстровий козак забезпечував себе сам і одягом. Лише артилерійській обслузі мав видаватися одяг із військових запасів, — кожух, шапку, свиту, чоботи, панчохи, рукавиці. Козаки мали виготовляти однотипний одяг. Як одягався козак і який мав вигляд свідчать гетьманські печатки. Українські воїни XVII ст. носили вуса, голову голили зовсім або підстригали під коло чи відпускали оселедець — довге пасмо волосся, яке закручували за вухо. [29, с. 104]. Козаки носили полотняну сорочку, суконні штани, шкапові чоботи, вовняний пояс, кольоровий (синій, жовтий, червоний, зелений) жупан із густо пришитими ґудзиками під саму шию, а зверху кирею (опанчу, ярмолук) або кожух (габаняк, кобеняк), чи свиту [4, с. 362-363]. Поляк — очевидець подій російсько-турецької війни — зазначав, що в час облоги Чигирина (1678) війська Самойловича мали різнокольорові строї — найбільше були одягнуті в сині, жовті й червоні каптани (жупани) [51, с. 159 —179]. Евлія Челебі занотував до щоденника, що під час битви з козаками на полі "переливалося ціле море людей в соболиних ковпаках і чорних шапках. Попереду стояли сімдесят воєначальників в одязі з голубого шовку з хрестами". Головний критерій для обмундирування воїна — зручність і надійність. Воював козак одягнутим в сорочку, штани, чоботи і жупан. Решту залишав в обозі. [29, с. 104].

Ціна кожної речі в джерелах не називається, але комплект — два кожухи, дві шапки, по дві пари рукавиць і панчох — коштував 4 золотих. Якщо одяг (барма) не видавався готовим, то на його виготовлення давали гроші, за які можна було купити готові речі або замовити їх у кравця. Сорочки виготовляли із льняного або конопляного полотна, верхній одяг із сукна, шапки — зі смушка або хутра собак, лисиць, вовків, кіз, зайців, чоботи з юхти, вичиненої шкапової шкіри. Реєстрова козацька старшина вбиралася досить багато. На її одяг ішли дорогі тканини—лудан, кармазин, парча, лундуш, китайка, оксамит, тафта, штоф, камка, атлас, ізорбаф, бейберак, шуфрень, добре вичинена шкіра (юхта, сап'ян), цінні хутра — горностаї та соболі. Для оздоблення застосовувалися дорогоцінні метали та каміння. Більшість свого майна і статків лівобережні старшини накопичили у боротьбі з турецько-татарськими наїздами і в походах на Порту та Ханат — не лише у вигляді царських та гетьманських нагород, але і як військові трофеї та відвертий грабунок.[32, с. 162-163].

Коней на Лівобережній Україні розводили в кожній сотні, в козацьких господарствах та в спеціальних кінних заводах. Тому реєстровець, якщо не мав, або втратив власних коней, за виділені гроші міг купити собі коня в інших козаків або одержати його із спеціальних табунів — "бидла військового". Такі табуни стояли по всій Гетьманщині. Так, у 1677 р. Іван Самойлович у листі згадує, що таке "бидло войсковоє в Вереміївці зостаючоє" стояло неподалік чигиринського табору бойових дій, щоб мати змогу поповнювати кінноту й харчувати військо. Захоплювали коней і у ворога — турків, татар, поляків.

Фураж реєстровий козак брав теж із собою, що збільшувало (особливо взимку) обоз, який поповнювався сіном та мішками вівса. Влітку реєстровці брали коси й серпи, щоб добувати фураж на марші. Знаючи таку залежність козацького війська від природи, татари ослабляли його, заздалегідь випалюючи степи. Так сталося під час Кримських походів 1687 р. і 1689 р. коли від "безводдя і безтрав'я" загинула одна третина козацьких коней. [29, с. 106].

Козацькій армії були притаманні всі складові тогочасної військової майстерності. Основою воєнної доктрини козацького війська була оборона. Загарбницько-наступальних війн українські збройні сили не вели. Контрпоходи козацтва були лише ударами-відповіддю на агресивні наміри сусідів. Як і скрізь в тодішній Європі, метою військової акції козацька старшина бачила не армію противника, а його територію. Вищим досягненням стратегічної майстерності вона вважала захоплення земель, зайнятих ворогом, без зайвих втрат і зусиль і без кровопролитних боїв примусити противника відступити. Для цього відрізали комунікації, били по тилах. Втілення подібної доктрини стратегії добре видно на прикладі історії Чигиринської війни 1677 — 1678 рр. Захоплену територію осаджували фортецями (в Кримських походах), або займали залишені ворогом (в Дніпровських походах), будували укріплені лінії, вели прикордонну сторожову службу. Козацьке військо мало наступальну стратегію, яка тіснила ординців на південь і прямувала до моря. Воно здійснювало у 80 — 90-х рр. XVII ст. наступ на Причорномор'я, яке і стало основним стратегічним напрямком цього періоду. Всім складовим частинам збройних сил України була притаманна власна тактика—теорія та практика підготовки і ведення бою козацькими з' єднаннями.. [29, с. 147-148].

Передумовою успішного ведення війни завжди залишались достовірні знання про противника. Їх в усі часи і в усіх народах забезпечувала розвідка. Козацькі розвідники постачали старшину стратегічними розвідданими – про політичний стан сусідніх держав, їхні військово-політичні наміри, про дружбу чи ворожнечу з іншими країнами, про можливі міжнародні коаліції. Необхідні дані гетьманам, кошовим, полковникам доставляли купці, посли, паломники до святих місць, власні резиденти. Це була зовнішня розвідагентура. Її свідчення козацька старшина повідомляла до Москви. Козацька армія вела практичну розвідку по добуванню і вивченню даних про противника в районі бойових дій. Застосовувалися розвіднадзор, розвідка боєм, розвід група, розвідзагін, захоплення язиків, допит полонених, свідчення перекинчиків. [24 с. 21]

27 червня 1677 р. І. Самойлович повідомляв царя, що для здобуття певних свідчень про турецькі заміри він посилав у розвідку козака Василя Новака, “котрий, яко знаючий турського язика і обичая, на виедной недели нинешего года нарочно в ту там сторону посилан бил для проведивания о замислах неприятельских”. Василь Новак поїхав з купцями до Ясс, потім, переодягнувшись в одяг чабана, прикинувся кривим калікою і ніби лікаря шукав, з людьми за Дунаєм розмовляв і вивідав, що султан іде саме під Чигирин, а вже потім, можливо, і на Київ, дізнався про кількість турецької армії. Якщо відомостей не надходило, а потреба в них була, гетьман організовував похід розвід групи або розвідзагону. Гетьманські інструкції розпорядчо-тактичного й планово-оперативного змісту складають невід’ємну частину мистецтва старших офіцерів. [24 с. 22]

Оперативна розвідка застосовувалась при ході безпосередніх військових дій, а також контррозвідка – оперативні дії по знешкодженню турецько-татарських розвідників, розповсюджувалася дезінформація. В стані противника знаходилася агентура. 31 липня 1676 р. В універсалі І.Самойлович визнав, що в армії П. Дорошенка у нього є “многіє певниє і зичливі особи”. Розвідка користувалася даними сторожової і вістової служби, збираючи оперативні дані. Існували також невеличкі розвідувальні загони – “польові” ватаги, очолювані ватажком. Ватага поряд з розвідкою вела бої, чинила диверсії, захоплювала язиків. Тобто вела розвідку боєм. Ватага комплектувалася по гетьманському чи полковницькому ординансу або й добровільно. Похід ватага був ще й засобом збагачення. Ватаги влаштовували засідки на ворога на стежках татарських чамбулів. Як діяли ватаги, свідчить опис походу паліївців у степи. Хоча на широких і просторих степах немає жодної стежинки чи сліду, як на морі, ватаги їздили степом, як битим шляхом. Щоб їх не помітили татари, довго не розводили вогонь, харчувались раз на день сухим харчем, толокном і товченими сухарями, коням не давали іржати, ховалися в очеретах і рогозах, як дикі звірі, щоб сплутати сліди, з’їжджалися і роз’їжджалися, орієнтувалися по горизонту, сонцю, зірках, вітру, джерелах і ріках. За противником, який відступав, гетьман висилав погоню. У 1677р. за турками, що відійшли від Чигирина, І. Самойлович надсилав загони П. Кожуховського, Ф. Мойсинка до Чорного Лісу й ті відбивали добро, обоз, зброю, полоняників.[24 с.22-23].

Також українські козаки здобули славу в Європі як чудові піхотинці. Вони добре використовували в бою місцевість, щоб досягти успіху, зводили земляні укріплення, переборювали важкі далекі походи, виснажливу спеку й лютий мороз, брали в облогу фортеці, ходили в атаки й контратаки. Про них писали вороги: “Не один інженер дивувався, спостерігаючи розташування їхніх валів, траншей, батарей, заборол... Якби вороже військо пройшло їхні перепони і ями, зламало грудьми дубові палі частоколу, пройшло бруствери і вали, то ще більшої відваги потрібно було для того, щоб здобути їх всередині [укріплень]”. Бойове мистецтво козаків наводило жах на ворогів. Лише в’їхавши на територію України, турок Євлія Челебі молився за своє життя, бо, як він пише, в боях за Азов “зазнав горя від козаків і бачив як вони б’ються і воюють”. Але, все-таки козацтво являлося легким військом, що вже в останній чверті XVII ст. не відповідало вимогам професійних армій, котрі формувалися в Європі. У великій польовій битві козаки не могли довго протистояти ні яничарській піхоті, ні панцирним підрозділам спагі, ні хоругвам польських гусар, через що мусили ставити вагенбурги і діяти від оборони. У жодній польовій битві другої половини XVII ст. і далі піхота не вистояла проти серйозного противника Це треба визнати. Але уступаючи лінійним військам, козаки уміло застосовували винайдений гуситами вагенбург, що дозволяло їм здобувати перемоги, використовуючи прорахунки і самовпевненість противника. [29 с. 151-153].

Якщо турецька армія ставала наступальноспроможною і потужною завдяки татарській кінноті, то українське військо цими якостями завдячує городовій та компанійській кавалерії. У походах кінця XVII ст. Українська кіннота набула досвіду форсування рік зходу і з допомогою переправ. Вона захоплювала плацдарм, охороняла його, удаваним відступом заманювала ворога в пастку, провокувала сутички. Євлія Челебі неодноразово згадує, як козаки вправно будували переправи через ріки з возів. [32 с. 270]. На Дніпрі в 1677-1678рр. використовувалася козацька флотилія з байдаків, човнів, чайок, котрі виготовлялися в Гетьманщині. Судна блокували фортеці з моря чи з ріки або відрізали комунікації і переправи ворогу. [3 с. 224]

В останній чверті XVII ст. українське козацьке військо набуло досвіду боїв за фортеці. Основними військовими прийомами, які застосовували збройні сили, при здобутті фортець були: масований удар по фортеці, її штурм, блокада з води, використання насипного валу, риття підкопів, закладка мін, артобстріл, часті вилазки. При обороні фортеці козаки намагалися перш за все завдати ворогу найбільших втрат. Для цього — виходили для атаки, лили гарячу смолу й кидали вогонь на атакуючих, вели артобстріл їхніх позицій, попереджували підкопи й порохові міни, нападали вночі на сонного ворога, "складного сну уживаючого".[32 с. 274-275]

Отже, реєстрове військо, котре складало частину державної структури Гетьманщини, відзначалися високими тогочасними якостями з функціонування, мобілізації, керування та забезпечення, озброєння та військового мистецтва, що й засвідчують щойно наведені факти. [29 с. 106].

Глава ІІ. Компанійці та сердюки як складова Лівобережного козацького війська доби Руїни

Основу збройних сил Гетьманщини становили укомплектовані військовослужилими — реєстровими козаками полки: Ніжинський, Гадяцький, Прилуцький, Полтавський, Лубенський, Київський, Переяславський, Чернігівський, Миргородський та Стародубський. За принципом мобілізації вони мали характеристики, що відповідають ополченню. Але в кінці XVII ст. важливою складовою частиною війська гетьманського регименту стають наймані полки (охотники). Вони відрізнялись від реєстрового війська комплектуванням, забезпеченням і характером діяльності. Водночас мали з городовим козацтвом спільну організацію і керівництво. [28 с. 73].

Створені в кінці 60-х років XVII ст. з чисто поліційною метою, до кінця століття наймані полки перетворилися на частини регулярної армії з широкими військово-політичними функціями . [27 с. 24].

Разом з гетьманами важливу роль в цій справі відіграв і Ілля Новицький. Створена система об'єднала в собі: а) службу попередження; б) розвідку; в) службу сповіщення; г) контр-походи; д) оборонні лінії і перешкоди із фортець, укріплень, ретраншементів, засідок. [28 с. 69-70].

Зважаючи на значущість цієї системи, в цьому розділі я хочу дослідити виникнення, структуру і роль в історії українських збройних сил такого нового для України явища, як регулярні наймані війська – сердюки та компанійці, які з’являються в кінці XVII ст.

Створення охотницьких полків на Лівобережній Україні пов'язане насамперед з тією ситуацією невпевненості, розрухів і свавілля, що склалася в 50 — 60-х роках XVII ст. через внутрішні чвари, громадянські війни серед козацтва і втручання в них Московщини, Речі Посполитої та Османської Порти. Аби охолодити "гарячі голови", гетьманське правління вирішило укомплектувати полк служилих за державні гроші вояків [27, с.15].

У Глухівських статтях московсько-української угоди Дем'яна Многогрішного, підписаних 12 лютого 1669 р., неодноразово наголошується на згубності для супокою краю діяльності всіляких "клеветников и плевосеятелей", "свавільних людей, які, забувши острах Божий та свої обіцянки, поширюють різні сварні та руїнницькі слова і від того чиняться всілякі біди: залишивши працю свою, посполиті, будники, винокури починають називати себе козаками і від того біда і поруйнування великі настають..." У статтях дається суворий наказ "гетьману і старшині... дивитися й оберігати накріпко", якщо "в українських містах почнуть чинитися якісь свари від жителів чи від кого б то не було,...то приборкувати їх, і розправлятися, і карати смертю..." [29, с.107; 1, с. 205-206].

Аби запобігти розрусі і дати старшинам самодостатню додаткову допомогу, 23-й пункт статей вимагав "вчинити полковника і 1000 вояків... Давати їм по угоді на рік гроші, і щоби були вони на влаштованім місці... А коли почнуться від когось хитання та зрада, то йому, полковнику, тих свавільців приборкувати по своєму праву" [1, с. 205-206]. Такий полк було дійсно створено десь наприкінці 1669р. Це підтверджує Самовидець: Многогрішний, "жеби і його тоє не спіткало (що Брюховецького. — В.З.), собі гетьманства жичачій, назбирал компанії з литви, ляхів та інших немало, жеби оному зичливими били" [4, с. 106]. Твердження літописця дає підстави визначити спосіб комплектації першого полку як кінного формування ("компанія"), укомплектованого головним чином іноземцями — вихідцями з Польщі, Білорусії, Литви та інших країн, імовірно, Волощини, Молдови та Сербії. Про того, хто очолив цю "компанію" доброзичливих до гетьмана найманців, свідчить 10-й артикул Конотопських статей Івана Самойловича, прийнятих в Козачій Діброві 25 травня 1672 р. Якщо за попереднього гетьмана старшина наполягала на утворенні найманого полку, то в 1672 р. вона слізно прохала протилежного: "А нині б'ють чолом великому державцю, щоб його царська величність їх пожалував гетьмана, полковників і козаків, і тисячі чоловікам полку Новицького кумпанії бути не указав, бо від таких кумпаній малоросійських міст і містечок і сіл жителям чиняться всіляке руйнування і образи. І великий державець його царська величність пожалував їх і велів тій статті бути по їхньому чолобиттю" [1, с. 326].

Отже, будемо вважати, що у 1672 р. очолював першу на Лівобережжі державну "кумпанію" найманців у 1000 чоловік Ілля Федорович Новицький. Його полк 1672 р. мали розпустити, як свідчить "чолобиття", але Іван Самойлович, перечекавши хиткий період обрання, не лише не розпустив полк Новицького, а й широко розгорнув комплектацію нових найманих підрозділів, що поступово перетворилися на постійні військові частини України-Гетьманщини. [2, с. 685].

Трансформація охотницьких полків у регулярне військо пояснюється кількома причинами. Насамперед охотники повністю залежали від гетьмана і на відміну від реєстрових козаків, схильних до отаманщини, були слухняною і вірною зброєю. Крім того, найманці несли постійну прикордонну варту, були мобільнішими й не пов'язані з господарством.[28, с. 75].

Відмінність між охотницькими і реєстровими полками полягала також і в тому, що найманців не називали козаками. У документах вони йменуються "товаришами", "полчанами", "молодцями". Такою назвою лише підкреслювалась принципова різниця в їхньому службовому становищі. На відміну від козаків охотники не були осілими, а користувалися тимчасовими "становиськами" для постою, що в кожному окремому випадку визначав особисто гетьман. У зв'язку з цим їхні полки називалися не за територією, як реєстрові (Полтавський, Ніжинський тощо), а іменем полковника—Новицького, Рубана, Шульги, Павловського, Яреми та ін. Нарешті, остання найпринциповіша відмінність найманців від городових козаків полягала в забезпеченні. Охотники перебували на повному гетьманському утриманні харчами, одягом, зброєю, амуніцією, фуражем (або взамін отримували гроші).[18, с. 106].

Військово-політичне значення найманців було настільки великим, що з легкої руки Івана Самойловича вони дістали тривале життя на Лівобережній Україні. Так, вступаючи до гетьманського уряду, І. Мазепа просив, щоб "для всілякої остороги і для страху свавільникам" царі дозволили йому оточити себе найманими сердюками і драгунами (кіннотою) [50, с. 407]. Спеціальний пункт Коломацької угоди, підписаної Іваном Мазепою з Москвою у 1687 р., теж визначав: "Позаяк охотницькі полки кінні і піші під сей час на оборону малоросійського краю суть потрібні, щоб вони були збережені, так як і при попередньому гетьманові, а давати їм плату, збираючи гроші у посполитих людей, які не вписані до козацького реєстру" [1, с.51].

За родом військ наймані полки чітко розподілялися на кінноту (комонники, компанійці, компанія, охочекомонні) і піхоту (серденята, сердюки, охочепіхотні). Однак інколи у польових кампаніях і далеких походах сердюки мали коней. У1678 р. під Чигирином сердюки Данила Рубана були на конях. Але це була військова потреба і швидше виняток, аніж правило.

Кількість охотницьких полків в останній чверті XVII ст. змінювалася у межах від одного (на початку 70-х років) до восьми. За чисельністю воїнів охотницькі полки були меншими, ніж реєстрові. Кількість полчан у них коливалася від 400 до 1000, а сотень — від 3 до 8, бо не завжди в них було 100 чоловік. Деякі нечисленні полки існували недовго, розпадалися і відновлювалися за потребою. Так, у Чигиринській війні фігурує компанія "ротмістра нашого" (гетьманського) Якова Павловського а пізніше — "особная компанія ротмістра Ростковського" Як бачимо, воєначальник нечисленного полку навіть називався не полковником, а ротмістром. До складу полку іноді належав великий підрозділ, що мав права полку і старшину. [29, с.112].

Гетьман Самойлович у 1684 р. в розмові з думним дяком Омеляном Українцевим зазначав, що у нього загальне число в "охочих кінних і піших полках чотири тисячі" [50, с. 381 ]. Про кількість полчан Новицького свідчить такий реєстр: "У Лубнах товариства на стаціях стоять 308, в Чигирин-Діброві товариства 6, в Лукомлі — 24, в Лохвиці — 65, в Сенчі — 16, в Пирятині — 23, в Чорнухах— 56, в Глинську — 38, в Ромні — 102, в Смілій, в Костянтинові з Хорунжівкою — 20. Всього товариства полку його милості пана Новицького451". Коли ж скласти всі наведені цифри, то маємо іншу суму — 658 чоловік. Але й це, мабуть, не всі, бо полчани квартирували і в інших полках.

Комплектування компанійських і сердюцьких полків здійснювалося за суто добровільним принципом. На заміну вбитим, хворим, старим набирали шляхом вербування добровольців-охотників з місцевих міщан, селян та міських обивателів Правобережної України, а також іноземців—поляків, волохів, сербо-хорватів [174]. У полку Новицького фігурує "волоський курінь", напевно, укомплектований молдаванами та румунами [232, № 14486]. Наведений В. Модзалевським реєстр полку Павловського за 1682 р. засвідчує прізвища рядових, в основному польські, сербські та румунські [216, с. 180—183].

Різкому зростанню чисельності полчан в охотницьких полках, а відтак і загальної їхньої кількості сприяли переходи з Правобережжя на Лівобережжя військових формувань П. Дорошенка від Гоголя, Драгинича, Куницького, Могили та ін. У вересні 1676 р., за наказом І. Самойловича, до свого полку прийняв поповнення з числа збіглих від Є. Гоголя козаків І.Новицький [2, с. 685]. Протягом 1675 — 1676 рр. переходили на Лівобережжя серденята Дорошенка. У 1677 р. перейшла "піхота Ханенкова" [29, с. 113].

Гетьманськими універсалами й наказними листами суворо заборонялося охотницьким полковникам приймати до своїх полків селян, що втекли від державців, осілих у лівобережних полках посполитих — тяглих селян, а також козаків з реєстрових (городових) полків, "бо якщо городових приймати в компанію будемо, то і всі з полків городових козаки в компанійський реєстр тиснутися схочуть", — писав Іван Самойлович.[29, с. 113].

Аби не допустити небажаного поповнення, гетьмани періодично проводили ревізію найманих полків. 1684 р. Самойлович наказував Іллі Новицькому надіслати до Генеральної військової канцелярії кондуїт "о новопринятих оних товаришах, отколь они взялися, бо хочемо ведати достаточно, що они суть за люде, чи з прихожих", а коли є серед них біглі селяни — негайно гнати їх до своїх власників за місцем проживання. Ревізія полочан здійснювалась і з метою підвищення їхньої бойової підготовки. [32, с. 256].

Щоб потрапити до реєстру найманого полку, кандидат мав пройти випробування "молодиком" — прослужити певний час і зарекомендувати себе здібним до ратної служби, аби лише тоді його приймали до числа "товаришов". Прийом здійснював полковник особисто в присутності осавула і писаря. Розпорядження на прийом давав гетьман. "Молодиков, коториє при товариству полку вашой милості служили, — писав І. Самойлович І. Новицькому 30. V. 1684 р., — і вже могут бути взяті за товаришов, можеш ваша милость упевнити ласкою нашою... ", — тобто, коли всіх по полках підвищуватимуть, зарахують і їх. "А о тих, которие ново ваша милость, як сам так і осавул ваш приймете, хочемо відати достатнє, що они суть за люде, чи з осілих, чи з прихожих, чи лі з полков інших", — зазначає гетьман і додає: отож поки що новоприбулих тримайте при собі, а тим часом з'ясуйте їхнє походження і становище). Полчани (як молодики) вивчали військову справу під керівництвом старшини, або вже бувалих "товаришов", досліджували місцевість, оволодівали шаблею, мушкетом, верховою їздою і премудростями гарнізонної служби.[28, с. 79]. Власне "молодик" — це джура, якому певний час не платили нічого, крім частки військової здобичі. Козаки перейняли таку практику від польських затяжних хоругв. Тому реальне число бійців у полку в 2 — 2,5 рази перебільшувало спискове число, в якому значилися тільки товариші, кожен з яких мав 1 — 2 джур.[28, с. 114]. Щоб між полчанами не було схильних до бешкету, добре пильнували гетьмани, засилаючи листи полковникам з наказом регулярно проводити профілактику правопорушень. Якщо ж серед охотників траплялися злочинці, то їх карали "по правилам військовим". Окрім генерального, були суди й судді полкові, які й визначали міру покарання за скоєння злочину. За бійку, втечу, крадіжку, невиконання наказу били при всіх полочанах батогами або киями, за "мужебойство", вбивство відрубували голову. За злочини проти моралі — спалювали живцем.

Серед рядових полчан були й одружені вояки. У цьому переконує лист до І.Новицького полкового осавула І. Максимовича, де написано, що в Чигирин-Діброві, де стояв підрозділ, з'явилися одружені, нездатні відтепер нести службу, тому він "товариство жонатоє все посилаю до Вашої милості і до уваги вашої панської подаю, що оним належить платіж місячний вибрати". Служили найманці від 17 — 18 до 40 — 50 років, залежно від того, яку несли службу — оперативну чи тилову.

Внутрішня структура охотницьких полків була подібна до устрою городових (реєстрових) полків, тобто вони поділялися на сотні й курені (десятки) на чолі з сотниками й курінними отаманами. Очолював полк полковник, якого універсалом призначав особисто гетьман, вручаючи клейноди — бунчук, пернач, знамена, сурми, тулумбаси. Тривалий час охотницький полковник міг виконувати свої обов'язки на підставі усного наказу гетьмана, іншими словами, бути неповним, тимчасовим полковником. Наприклад, Ілля Новицький з часу утворення його "кумпанії" аж до липня 1676 р. залишався "несовершенним" полковником. Лише в липні 1676 р. Самойлович видав два універсали, якими оголошував його "совершенним", тобто постійним, повноправним з городовими, полковником. Гетьман незатверджених полковників називав також "наказними" або ротмістром.

Призначаючи І.Новицького повноважним охочекомонним полковником і репрезентуючи його полчанам, І. Самойлович в універсалах дає йому таку характеристику: "Илияш Новицкий чоловік в вєрности пресвєтлого царського величества маєстатови непохибного, в повинной рейментови нашому зичливосте сталого и в ділости рицарской досвідчоного...", "яко чоловік от молодих літ воєнную трактуючий услугу...", "человек нам зичливий, расторопний і пильний в своїх ділах". У листах до Новицького Мазепа завжди наголошував, що "всегда ми первішую нашу імієм к ваш мості прихильность" [29, с. 115-116].

Довіра гетьманів до охотницьких полковників, котрі належали до української політичної еліти, була великою, особливо до Іллі Новицького. Мазепа не тільки залишав його в Батурині замість себе (наприклад, коли 1689 р. їздив до Москви), а й доручав керувати охотницькими полками, віддавати накази городовим сотням, призначив І. Новицького начальником прикордонних міст і містечок з татарського боку. [28, с. 80].

За вірну службу охотницькі полковники діставали від гетьманів грошову винагороду (талери, злоті, леви), багаті дарунки, тканину (лудан, сукно), хутра, млини, землі, їм належали тяглі люди, села й хутори. Охотницькому полковнику, як і городовому, керувати полком допомагала полкова старшина. її склад фіксує грамота І. Самойловича 1679 р. про виплату грошей старшині І. Новицького. Щодо грошових винагород, то старшинська ієрархія мала такий порядок: осавул, хорунжий, писар, обозний, підосавул. [2, с. 685].

Осавул охотницького полку — це заступник полковника в усіх важливих справах полку. За необхідності очолював полк у поході (був наказним полковником) або окремі загони під час військових дій, складав компут (реєстр) товаришів, першим підбирав і приймав у "молодці" нових полчан, відповідав за наявність і роздачу обмундирування, екіпіровки та зброї.

Помічником осавула був підосавул, який теж у міру потреби виконував ці функції (окрім наказного полковника). Допомагав осавулу в безпосередньому керівництві полком (у стройовій частині) хорунжий охотницького полку. Полковий писар вів справи полкової канцелярії, а обозний клопотався тим, що провадив забезпечення провіантом, грошима, набоями, порохом, а під час воєнних дій — влаштуванням табору, розміщенням гармат тощо. Полки поділялися на сотні на чолі з сотником і сотенною старшиною (осавул, обозний, хорунжий) та курені на чолі з курінним отаманом. [32, с. 257].

Комплектувалася старшина зі складу самих полчан, з найвміліших, найдосвідченіших і заслужених, щоб це був, як писав Самойлович, "человек нам зичливий, расторопний і пильний в своих делах, жеби мог міти в руках своих" керівництво підрозділом. Сотниками та курінними отаманами намагалися призначати не іноземців, а українців. Про це свідчать згадані в архіві І. Новицького прізвища сотників і курінних: Гордій Левченко, Лук'ян Скребишенко, Андрій Гамалія, Яків Конотоп, Іван Решківський, Петро Блавадський, Сергій Криштопович [28, с. 82].

Для підтримання боєздатності охотники використовували допоміжні служби реєстрового війська, позаяк своїх не мали. їх обслуговували: на переправах — кормщики, суднобудівники, конопатники, мостобудівники; під час облоги—гранатники, підкопники, підривники. Для виготовлення одягу найманці послуговувалися шапошниками, чоботарями, кравцями. При конях були стадники, коновали. Для догляду за козаками тримали цирульників, які виконували й лікарські функції.

З допоміжних служб у охотницьких полках можна також назвати кур'єрів, фельд'єгерів та полкову музику у складі барабанщиків (довбиші, литавристи), скрипників та сурмачів. Музики подавали сигнали збору, виступу в похід, тривоги, наступу, відходу, атаки тощо, тому вони завжди були при війську, якщо навіть у поході брав участь не весь полк. Гетьман у своєму наказі завжди вимагав надіслати молодців, а "разом з тими людьми і трубачов пильно і пильно жадаю". Музиканти також звеселяли охотницьку старшину і рядове товариство під час свят [44, с. 250].

Командував охотницькими полками і видавав розпорядження на всі без винятку акції особисто гетьман. Тільки перед ним звітувалися наймані полковники про виконання того чи іншого завдання. Щоб видати наказ, гетьман викликав охотницького полковника до Батурина або в похідну ставку до табору. Іноді командування здійснювалося через спеціальних розсильних—молодців, які "послані в пильних делєх" усно передавали інформацію і через них "слушний ответ чинився". Коли ситуація змінювалася, гетьман "добрим молодцем" надсилав негайну звістку про відміну старого і видання нового наказу. [29, с. 118].

Гетьманські інструкції розпорядчого змісту мали лаконічний характер і містили лише коротку інформацію до виконання. Коли ж задіяним був увесь гетьманський регімент, розпорядження давались об’ємніші.

У великих військових акціях гетьмани в письмовому наказі визначали не лише шлях, а й конкретні стратегію і тактику дій у майбутній ситуації, передбачали розташування війська та порядок ведення бою. Гетьман пильнував за тим, аби його накази справно виконували всі підлеглі. Коли ж їх не виконували, або виконували неточно чи погано, він виносив підлеглим догану чи карав. [28, с. 79-83].

На відміну від реєстрового козацтва охотницькі полки не мали постійної території дислокації. Вона завжди визначалась гетьманом у кожному окремому випадку на підставі потреби або з тих чи інших обставин. З часом все ж якась територіально-адміністративна одиниця поступово закріплювалася за одним компанійським чи сердюцьким полком, перетворювалася для них у "звиклі становиська". Наприклад, у 1676 р. полк Ілляша Новицького мав квартири (постій) у Стародубському й Чернігівському полках, у 1677-1680 рр. — в Лубенському й Миргородському, а в 1681 р.—у Переяславському полку, а пізніше за ним остаточно закріпили Лубенський полк із постоєм у сотнях Роменській, Глинській, Лохвицькій, Городиській, Чорну-хинській, Лукомльській, Лубенській, Костянтинівській, Чигирин-Дібровській, Пирятинській, Сенчанській. Полк Якова Павловського мав квартири в Прилуцькому полку, сердюки — у містах Батурині, Глухові, Лубнах, Гадячі, Лохвиці. У 70-х роках прибуваючі з Правобережжя найманці розташовувалися Петром Рославцем на Стародубівщині [28, с.83].

Розквартировував полчан полковник чи осавул, або обозний, чи хорунжий у тісному контакті з полковником та полковою старшиною того городового полку, в якому визначено місце постою. Жили полчани на квартирах у міщан, селян, а іноді (в дуже незначних випадках) і в козаків, хоча останні звільнялися від постою. Гетьман, визначаючи постій, завжди клопотався, щоб він не був обтяжливий: "без докуки жителям тамошнім" і щоб молодці вели себе чесно, не досажджали лихою поведінкою обивателям, щоб охотницьке товариство "слушне і порядне, подлуг давнього обичая по становиськах розпряжено було". Проте розквартирування компанійців часто відбувалося з "ущербком і обтяженням для подданих". Гетьман, реагуючи на скарги скривджених свавіллям, часто писав Новицькому, щоб той, "нікому не глядячи в зуби", закликав товаришів-полчан до негайного порядку [32, с.257]. На стаціях охотники отримували від місцевих жителів утримання. У 1676 р. від П. Рославця на Стародубівщині компанійці дістали провіант, фураж для коней, гроші (5 рублів на тиждень сотнику, 9 алтин отаману, 2 гривні рядовому), всім по 2 кварти горілки, по кварті олії. Тому гетьмани й приказували "іменем нашим" товариству своєму накажіте "аби яко в дорозі, в тягненню вашом так і на тих становиськах жадних докук и найменших збитков господаром своїм не чинили". Грошей не збирати, лише харчі і корм коням, одяг надішле генеральна канцелярія, а "всіх людей і коней зареєструвавши, до нас реєстри присилайте, жебисьмо зрозуміли где указати вам стацію" [29, с. 121-122].

Сердюцькі та компанійські полки перебували на повному забезпеченні у гетьманського правління, а полчани-молодці одержували плату за службу й повне продовольче та амуніційне утримання. Для виплати грошей охотникам у 1678 р. ввели оренди на шинки, винокуріння і торгівлю горілкою. Вони поновлювалися щорічно, і, як зазначає Самійло Величко, за І. Самойловича розпочиналися від Великодня. Заможні полчани Лубенщини викупили увесь полк, заплативши за оренду до гетьманської скарбниці 7010 золотих талерів [29, с. 122; 1, с. 544].

У 1686 р. Іван Самойлович універсалом підтвердив встановлення в містах Гетьманщини, а також у містечках і селах усталених та надзвичайних податків, оренд і відкупів на продаж хлібного вина, дьогтю і тютюну, на млини з метою утримання на одержані з того гроші охотників. Мотивуючи необхідність подібного заходу, гетьман писав: "Ижь около обороньг отчизньг нашое Украйни и около захованья цілости церквей Божьих и добра общого всего народу нашого християнського... мусіли есьмо под рейментом нашим держати для данья отпору неприятелем, людей до війни завши готових, меновиті полки пехотньге и комонные охотницкие, которых яко до вшелякой услуги и до воєнних праць занимати маєм, так и уконтектовати их платою належитою стараємося: якож явно то кождому, же и грошима и одежою их контектуем. За чим, за позволенням их царского пресвітлого величества, наше рейментарское зо всею старшиною войсковою постановленье стало на том, аби для зобранья на тыя потреби грошового скарбу аренды во всей Украине были утверждены..." [28, с. 84].

Оренди переважно лягали на плечі заможних міщан та старшини, тому під час обрання Мазепи старшина просила, щоб не було оренди на охотницькі полки, але позаяк вони потрібні для оборони, то давати їм плату, збираючи гроші з посполитих людей, котрі не записані до козацьких реєстрів.

У 1679 р. на місячне утримання компанійців і старшини полку Новицького виплачували скарбових грошей: осавулу 20 золотих, обозному 9, хорунжому 10, писарю 10, підосавулу 7, двом сурмачам по 6 золотих, цирульнику 6, добошеві (барабанщикові) 6, сотникам по 9, отаманам по 4 золотих, а кожному товаришеві по 1 талеру. Всього за цей рік на полк витратили 1860 золотих. В інші роки сума плати на пана-товариша коливалася у межах 1 — 4 золотих на місяць. Тому річне жалування могло скласти 20 злотих. Компанійцям платили більше, ніж сердюкам, позаяк в обов'язки молодця входило на виплачувані гроші утримувати ще й коня.[32, с. 258].

Крім регулярного жалування, полковники отримували також нагороди і гетьманські подарунки грошима. Влітку 1674 р. І. Новицький за бій із татарським чамбулом одержав похвальний лист. І.Самойловича, 48 левів на лікування ран і продукти (борошно) [2, с. 685].

Грошову плату охотникам гетьмани видавали нерегулярно і щороку різну. Це підтверджують документи архіву І. Новицького. Так, у червні-липні 1685 р. І. Самойлович видав полку Іллі Новицького річну платню, наказуючи зберігати скромність на місцях постою, і висловив подяку за вірну службу. 29 вересня 1690 р. Мазепа доручив Новицькому виплатити всім охотницьким полкам, що брали участь у поході проти татар, місячне жалування — компанійцям тільки гроші, а сердюкам — ще й одяг. Того ж року місячні кормові гроші (по 4 золотих на чоловіка) і по жупану висилав Мазепа і в жовтні полкам Новицького, Кузьмовича, Кожуховського, Пашковського, Яреми і Яворського. Компанійським полкам давалось по 4 золотих на молодця, а сердюки на додачу одержали по жупану на чоловіка. Розподілу на всі полки немає, але сердюкам Яреми дісталося у цілому 2330, а Яворського — 3010 золотих. [29, с. 123].

Грошове утримання — це лише частина державних витрат на охотницькі полки. Товариші-молодці діставали від гетьманського правління також продуктові порції (харчі), а компанійці ще й фураж (рації). Запаси на виплату порцій та рацій, що узагальнено називалися стаціями, [2, с. 686] створювалися за рахунок натуральних поборів з міщан та селян Лівобережної України. У 1668 р. при створенні компанійського полку Дем'ян Многогрішний встановив, що компанійця утримує 25, а сердюка—20 дворів. Стація могла виплачуватися грошима для подальшого придбання продуктів за них або вже готовими харчами. [28, с. 86].

Села Новицького поділялись на двори для здавання стацій та порцій. В архіві полковника є папірець, на якому зазначена їхня кількість: Снітин 2/4 (перша цифра—порції, друга—стації); Ісачки 3 /7, Окоп 3 /4, Литвяки 2/7, Хорошки 2/8, Щоки 3 /5, Галицьке 4/6, Кліщинці 4/6 [29, с. 124].

Що входило до продовольчої стації, яку збирали із посполитих Лубенського полку, дає відомості "Реєстр, альбо речей устава, з канцелярії виписана, много стацією роковой... в год мається вистачати наросходи войсковіє" за 1690 р. Отож, "вівса 13,5 мірки, житнього борошна 12 мірок, пшеничного борошна 6 мірок, гречаного борошна 4 мірки, крупи гречаної і крупи пшоном 20 осьмачок, окремо пшона 12 осьмачок, ячменю 4 мірки, мірку гороху, солі чотири діжки, масла чотири фаски, солодів пивних на чотирьох возах по мірці, лою 5 каменів, горшки чотири кварти, олії барило в 125 кварт, 4 пуди меду, кабанів з усіма полтами, салом, подробами і окостами 13,5. Капусти кадовб і огірків кадовб, хмелю на чотири важі, дві діжки соленої риби, півтори в' яленої голови, З З вінки цибулі й часнику 33 вінки, а також гуси, кури і качки" [28, с. 87].

На утримання охотників натуральні побори збирали і з церковних володінь. У 1676 р. Самойлович наказував Новицькому "вибрати борошно на селах архімадричних” на Чернігівщині. Стації та порції із загальновійськових запасів видавались на два-три місяці, а то й на півроку. Певних обмежень у забезпеченні продуктами і товарами, а за їх відсутності — грошима («харчі грошовіє»), на які товариші мали «корм собі і коням діставати», не існувало. Видачі здійснювали напередодні далекого походу, після його завершення, під час військової акції, а також коли виникала потреба, викликана тим, що вичерпувалися видані запаси. Іван Мазепа в своєму листі лубенській старшині писав: «Дакладал нам пан Илия Новицкий, полковник комонний охотницкий, же товариству его полку харчі, якая ім на два месяці била видана, не стает, а вже термін тих месяцей близко приходит. Пильно теди сим листом нашим приказуєм, абисте зараз, подлуг устави нашое, вам данное, велели знову на месяцей два харчи грошовие вистарчити».

Позаяк полк Новицького квартирував на Лубенщині, цього листа відправили лубенському полковнику Леонтію Свічці. Згідно з документами, він видавав борошно на місяць з полкових запасів полчанам Іллі Федоровича, які вирушали в похід на татар.Коли ж полк охотників стояв на спочинку, полчани одержували необхідне утримання через полкову старшину від обивателів (селян та міщан). При цьому збір харчів і одягу дуже часто супроводжувався ґвалтом і проходив «не без докуки жителям тамошнім». Подібних фактів багато у листах архіву Новицького.[28, с. 83-87].

В останній чверті XVII ст. основною особистою зброєю воїнів компанійських та сердюцьких полків була вогнепальна — рушниця та пістолі. Водночас широко застосовувалася і холодна зброя — шабля, шпага, кий, булава, келеп, кинджал, ніж, спис і навіть лук із стрілою. Джерела зберегли згадку про той факт, що українське військо тоді «билося вогненним і лучним боєм».

У збройних силах України кінця XVII ст. використовували таку ручну вогнепальну зброю:

а)      самопал,

б)      мушкет,

в)      гвинтівка,

г)       карабін,

д)      аркебуз,

є) яничара,

Застосовувалися також гаківниця, гульдинка, ручні гранати, півгак і пістолет. На озброєнні козацького війська були різноманітні гармати, але наймані полки не мали власних артилерійських підрозділів.

Вся вогнепальна зброя не зазнала істотних змін і використовувалася традиційно. Особливої популярності зажила шабля, що стала не лише зброєю і захисницею козака, а й символом його лицарської відваги та мужності. Українська армія мала шаблі місцевого, національного виробництва, а також імпортні, особливо з країн Сходу — Туреччини, Сирії, Ірану. Козаки любили шаблі іранського типу з легким і вузьким клинком та турецького — із порівняно масивнішим, розширеним на кінці клинком (елманню) — так звані ятагани. Користувалися і своїми козацькими шаблями сферичної форми з важким клинком, виробленими і загартованими українськими ковалями.[28, с. 88].

Компанійські і сердюцькі полковники використовували шаблі іноземного виробництва, інкрустовані слоновою кісткою, оздоблені золотом і сріблом. У реєстрового полковника П. Рославця вдома зберігалася така дорога зброя: лубкова порохівниця, два німецьких сідла, куті сріблом по краях, три вуздечки, оздоблені сріблом, два саадака, дві оправлені і дві прості шаблі, дев'ять пищалей, у тому числі чотири гвинтівки.[28, с. 89].

Розвиток вогнепальної зброї звів майже нанівець роль списа та стріли, однак вони все ще широко використовувалися. У джерелах про Чигиринську війну неодноразово згадуються факти застосування лука і стріли. Так, у 1679 р. стрілою вбили сина хана, який з чамбулом брав ясир під Менжеліївкою. Сердюк з лука стріляв на 200—300 кроків, а компанієць міг влучно стріляти і до 350—400 кроків. За хвилину лучник випускав пересічно до 10 стріл.

У рукопашнім бою сердюки користувалися ножами, кинджалами, келепами, булавами, киями. У джерелах згадуються бої із застосуванням звичайного каміння, шанцевого знаряддя (заступа, мотики і навіть голоблів). Саме ними сердюки проламали голову Кара-Ахмет-паші з Боснії під час сутички на березі Бужинського перевозу в серпні 1678 р. Проти кіннотників застосовували аркан, а як засіб захисту — щит, панцир, лати тощо.

Рушницю носили на плечі на ремені або спертою прикладом на ліву долоню і стволом на плече, до пояса прив'язували порохівницю з порохом і кулями та ладівницю для ремонту зброї. їх виготовляли зі шкіри, дерева або звичайного волячого рога. Шаблю прив'язували ліворуч до пояса, спис носили у руках, ножі — на пасі в піхвах зі шкіри, дерева, карбованого металу. Сагайдак чіпляли з правого боку до пояса, а лук у налуччі — на ремені через ліве плече або ліворуч на поясі. У подібному спорядженні «товариші» з'являлися на службу. Зброю і бойові припаси (кулі, порох, свинець тощо) охотники одержували через своїх полковників та полкову старшину від гетьмана безпосередньо із загальновійськових арсеналів, а також купували за спеціально видані на ці потреби гроші. [28, с. 89].

Свинець видобували і переробляли теж в Україні. Через генерального обозного забезпечували ним також і наймані полки. Набої — кулі, шріт, гніт, свинець, порох (а компанійці також сідла і збрую) охотники одержували із гетьманських арсеналів, купували за гроші або добували в бою — як трофеї.

Коней на Лівобережній Україні розводили в кожній сотні. Тому компанієць за виділені гроші міг купити собі коня в козаків або одержати його із спеціальних табунів — «бидла військового». Захоплювали коней і у ворога — турків, татар, поляків.

Фураж зерном (оброк) і сіно компанійці, не маючи постійного місця проживання, купували за виділені гроші або заготовляли самі.

Одяг сердюків і компанійців був однаковий. Автор «Історії Русів» викладає опис одягу сердюків у 1678 р.: «Жупан з рукавами червоної мальви бавовняний, набитий бавовною, і прострочений частими смугами, шаровари суконні, голубі, замість плаща — турецький доломан білого сукна (габа) з коміром, пояс».[29, с. 126].

Головний критерій для обмундирування охотника — зручність і надійність. Компанійці та сердюки забезпечували себе одягом самостійно — замовляли його у місцевих умільців-кравців або одержували готовий від гетьмана з військових запасів, що створювалися за рахунок зборів з населення. Як одягався козак, свідчать гетьманські печатки.

Таким чином, компанійці і сердюки носили полотняну сорочку, суконні штани, шкапові чоботи, вовняний пояс, кольоровий (синій, жовтий, червоний, зелений) жупан із густо пришитими ґудзиками під саму шию і зверху кирею (опанча, ярмолук), або кожух (габаняк, кобеняк), або свиту. Подібний одяг мала гетьманська охорона — полк-сердюків і рота жолдаків (білі — габові свити, сині шаровари, сіра смушева шапка із синім або червоним шликом).[2, с. 686]. Якщо одяг (барма) не видавався готовим, то на його виготовлення давали гроші, за які можна було купити готові речі або замовити. Сорочки виготовляли із льняного або конопляного полотна, верхній одяг із сукна, шапки — із смушка або хутра собак, лисиць, вовків, кіз, зайців, чоботи з юхти, вичиненої шкапової шкіри.

Полковники сердюцьких та компанійських полків, як і полкова та генеральна старшина реєстрового війська, у святкові дні одягалися розкішно, урочисто і багато. Своє вбрання вони в основному замовляли у найкращих кравців або купували в іноземних купців, захоплювали як трофеї, одержували з рук гетьманів як нагороду, навіть від царя, як наприклад 1678 р. І. Новицький.[29, с. 126]. Про старшинські строї свідчать такі переліки одягу старшини: «Жупан золотий на соболях з гудзиками-запанками в 1000 рублів, оксамиту та атласу золотого 12 аршин, ізорбаф золотий, два партища бейбераку, п'ять косяків камок лудану, хутро рисі в 100 рублів, на шапку лисиця чорно-бура в 60 рублів, 5 пар соболів по 20 рублів пара...».[12, с. 13].

У стародубського полковника Петра Рославця під час арешту взяли «ферезею червону суконну на рисі, 5 жупанів — два оксамитових вишневого і червчатого кольору, два покриті атласом і бейбераковою тафтою з золотою нашивкою і один суконний черлений каптан на куницях. Валізу з 8 жупанами суконними чорного і коричневого кольору, білий з тафти, зелений з атласу і лазуровий з камки жупан на білці, один шуфреневий цегляного кольору і два жупани, обшиті соболями».[28, с. 89].

В «Історії Русів» змальовується повсякденний одяг охотницької старшини: «Жупан з червоними рукавами набитий вовною і прострочений смугами, суконні голубі шаровари, доломан білого сукна (з габи) з коміром та поясом». [29, с. 126].

Військове мистецтво українського козацтва, сформоване в умовах іноземної окупації і постійної національно-визвольної боротьби, є самобутнім і своєрідним. В останній чверті XVII ст. воно віддзеркалювало рівень розвитку військової майстерності козацьких ватажків і ввібрало в себе вікову традицію лицарської звитяги збройних сил українського народу, а також тактичні і стратегічні постулати Польщі, Туреччини, Росії, Криму та Європи в цілому.

Військове мистецтво великою мірою залежало і від особистих якостей гетьманів. Так, Самойлович був надто обережним воєначальником і основою військової доктрини вважав таке, часто вживане ним, поняття: «Всі царі прагнуть не стільки виграти битву, скільки до того, щоб зберегти цілість свого війська».[24, с. 25].

Джерела свідчать про високі бойові якості охотницьких полків Лівобережної України у XVII ст. За своїми бойовими чеснотами і структурно-управлінською системою найманці ні в чому не поступалися городовому козацтву. Матеріали архіву Іллі Новицького переконують у цьому.

Якщо мобілізація реєстрового козацтва проходила повільно, особливо в екстремальних ситуаціях, то охотники були мобільніші, готові швидко вирушити на охорону кордонів, кинутися навздогін татарським чамбулам, аби відібрати награбоване: «Поки козаки городові і реєстрові з полків виберуться, ...вони, охотницькі, завжди готові на швидкі поїздки і для здобуття язика, і для першої сторожі, під час баталії перший фронт супроти ворога витримати».

В останній чверті XVII ст. сердюки і компанійці разом з усіма частинами збройних сил України (слобожанами, запорожцями, реєстровцями) набули значного досвіду у військовій справі та в удосконаленні військового мистецтва. Це стосується насамперед бойових дій навколо фортечних укріплень у роки російсько-турецьких воєн (1676—1681), що прокотилися Україною.[2, с. 685].

Дії сердюцької піхоти в обложеній фортеці дуже добре ілюструють події Чигиринської війни 1677— 1678 років. Сердюки, сховавшись за мурами, мали за мету виснажити ворога частими вилазками, що завдавали збитків у живій силі, тяглі й артилерії. Коли ж ворог підривав мури, то вони засипали вирви, відбивали атаки, до підкопних ям проривали нори, щоб знешкодити вибухівку.

Сердюки і компанійці також застосовували оточення ворожих укріплень і замкнення кільця оточення обозом, спорудження системи шанців і підходів під фортецю, розвідку, інтенсивний артилерійський вогонь, атаку, штурм, підкоп, прорив оборони противника в підірваних мурах, відбиття і попередження вилазок ворога, споруджували осадну вежу, насипали під ворожими стінами високий земляний вал, з якого вдиралися до замку або вели артвогонь. В уже захопленій фортеці сердюцька піхота залишалася гарнізоном. [28, с. 98].

Сердюки успішно билися з ворогом на відкритій місцевості (з піхотою, кіннотою та артилерією) і здобували перемогу. Під час наступального бою вони шикувалися в бойові лави — однією шеренгою — або бойові лінії — розгорнутим строєм по 3—4 шеренги і, наступаючи на противника, стріляли з рушниць одночасними груповими пострілами. Щоб досягти високої щільності вогню, остання шеренга лише заряджала зброю, передаючи її для пострілу переднім лавам. Під час оборони піхота сердюків з лави чи лінії швидко шикувалася трикутником і таким чином оборонялася на місці або тим таки трикутником відступала до свого обозу «оборонною рукою». У рукопашних сутичках з ворогом билися шаблею, келепом, ножем, ятаганом. [44, с. 253].

Дії сердюцької піхоти в обложеній фортеці дуже добре ілюструють події Чигиринської війни 1677— 1678 рр. та облоги Кизикермена й Таванська турками й татарами у 1677 р. Сердюки, сховавшись за мурами, мали на меті виснажити ворога частими вилазками, що завдавали збитків у живій силі, тяглі й артилерії. Коли ж ворог підривав мури, то вони засипали вирви, відбивали атаки, до підкопних ям проривали нори, щоб знешкодити вибухівку. Тисяча сердюків на чолі з Я. Жеребиловським 20 серпня 1677 р. з драгунами Ф. Тумашева, прорвавши вороже оточення, увійшли до обложеного Чигирина. Вони принесли боєприпаси обложеним і стали їм підкріпленням. Це був прорив оточення, підмога фортеці й порятунок обложенцям.[24, с. 25]. У серпні 1678 р. сердюцький полк І. Рубана у складі 867 чоловік обороняв чигиринське передмістя. У сутичках з ворогом загинув сам Рубан — йому турецький ага відрубав голову. Беручи участь в облозі сердюки і компанійці застосовували оточення ворожих укріплень і замкнення кільця оточення обозом, спорудження системи шанців і підходів під фортецю, розвідку, інтенсивний артилерійський вогонь, атаку, штурм, підкоп, прорив оборони противника в підірваних мурах, відбиття і попередження вилазок ворога, споруджували осадну вежу, насипали під ворожими стінами високий земляний вал, з якого вдиралися до замку або вели артвогонь. Атакуючи, обов'язково несли стяги, хоругви, виставляли гетьманський штандарт, полкові прапори та сотенні значки. В уже захопленій фортеці сердюцька піхота залишалася гарнізоном. Після ворога знищували його шанці, укріплення, траншеї, пагорби, фашини тощо.[24, с. 25].

Українське військо ставало мобільним і швидким завдяки городовій та компанійській кавалерії. Зокрема, компанійці під час боїв здійснювали сміливі атаки і контратаки, переслідували ворога, влаштовували засідки, залишали під прикриттям місцевості резерви, застосовували під'їзди й оточення, захоплювали язиків і трофеї, атакували позиції противника з фронту і тилу. Досконало володіючи списом, шаблею, пістолем, гвинтівкою, компанійці сіяли паніку в яничарських корпусах і були грізним противником татарській кінноті і турецьким спагі.

У походах кінця XVII ст. охотницька кіннота набула досвіду раптового форсування рік і за допомогою переправ. Вона захоплювала плацдарм, охороняла його, удаваним відступом заманювала ворога в пастку, провокувала сутички.[29, с. 154].

Спільним з городовим козацтвом у компанійців і сердюків під час походу був як оборонний, так і наступальний табір. Оборонний табір козацького війська описав 1678 р. поляк — очевидець подій під Чигирином.

Зразком наступального може служити табір, описаний Патриком Гордоном під час Кримських походів. Це гігантський прямокутник, що мав версту в ширину і дві в довжину. У центрі розташовувалися піхотні полки, що закривалися з флангів возами. За обозом — ліворуч і праворуч — стояла артилерія, а закривала обидва крила кіннота. Оборонний і наступальний табори давали змогу вести активні бойові дії при мінімальних втратах. [28, с. 96-99].

Як наймане регулярне військо охотники були постійно задіяні на військовій службі, у найрізноманітніших акціях. Під час воєн сердюки і компанійці брали активну участь у далеких і близьких походах — на Правобережжя (1674—1676), Чигиринських походах 1677—1678 рр., у російсько-турецькій війні 1676—1681 рр., Кримських походах В. Голицина, у складі армії Самойловича, а потім Мазепи і т.д. Значна їхня роль у сторожовій та вістовій службі. Водночас вони виконували поліційні функції у придушенні селянсько-козацьких виступів, затримували втікачів-селян, охороняли гетьмана і генеральну старшину, державні установи України-Гетьманщини — генеральну військову канцелярію, суд, гетьманський архів тощо.

Коли компанійці виходили «на чати» на подніпровські кордони «для оборони їх від наїздів татарських і для захисту людських добитків», сердюки несли гарнізонну і караульну службу у фортецях, допомагали митній службі збирати побори з купців — індукту.[28, с. 92].

Інколи охотницьким полковникам доручали важливі дипломатичні і політичні місії — супроводжувати послів і гінців, які подорожували по Україні. У 1674 р. Новицький і Павловський охороняли царського посла Василя Тяпкина, що їхав до Петра Дорошенка після здачі Чигирина туркам. У листопаді 1678 р. Новицький відвідав Москву для доповіді в Боярській думі про стратегічну обстановку в Україні й одержав інструкцію щодо забезпечення оборони Києва від турецько-татарських походів. У 1684 р. Самойлович наказав йому «подлуг розпорядження нашого» охороняти «висланих нами в Крим послів».

Гетьмани залучали сердюків і компанійців до виконання охоронно-поліційних акцій. У джерелах ця їх функція визнається головною: «На усмиряння самовольне називаючихся козаками будників і винокурів легкомислених», «супроти почвар, підбурливих слів, розрух ів та зради укомплектовані наймані полки». За статтями 1669 р. охотники, власне, й утворювались заради цього.[2, с. 702].

Щоб уберегти гетьмана від «гарячих голів», з часів І. Самойловича при ньому завжди була «компанія надвірної хоругви» — рота компанійців. Мазепа збільшив особисту гвардію на полк сердюків і батальйон жолдаків — спеціальний преторіанський підрозділ гвардії, якщо можна зробити таке порівняння. Жолдаків поселили в конотопській сотні, де згодом виникло однойменне село.

Гетьмани неодноразово вказували на охоронні завдання найманців. Після арешту на допитах Іван Самойлович говорив: «А війська охотницькі, для яких встановлено оренди, тримав я по волі монаршій, та й здається мені, що потрібні вони тут, тому що під час розрухів на Москві я цими військами стримав малодушність неспокійних голів, котрі здатні були, спонукувані польською зрадою, підійняти розбрат». [50, с. 378].

Полщійні дії сердюків і компанійців були різними. Так, вони відловлювали селян-втікачів на кордонах у містах і містечках, на дніпровських перевозах. Охороняли Гетьманщину від «клеветников и плевосеятелей» стежили за населенням, збирали інформацію про настрої серед селян, міщан, городових козаків, виявляли і відловлювали польських шпигунів, татарських вивідувачів. У 1676 р. Ілля Новицький, повідомивши Самойловича про настрої і чутки серед реєстрових козаків і старшин Стародубського полку, дістав спеціальний гетьманський рескрипт залишатися в Стародубі під час виборів полковника і, доки «панове стародубцове старшого межи собою обернуть і до первшого прийдут порядку», пильнувати порядок, а також «на речи поглядати, який межи ними станет порядок и дальший их буде прогрес».[28, с. 94].

В 1676 р. гетьман доручив компанійцям охороняти жителів Правобережжя від переманювачів і вербувальників Євстафія Гоголя. У вересні 1677 р. Новицькому й Павловському з полчанами наказали охороняти жителів Черкас від донської та запорозької піхоти, які стояли в місті і "незносние людем чинили кривди". Отож, "чого ви доглядіте, коли будут ониє росходитися, жеби людей до остатку не пошарпали". Гетьман хотів ввести їх до своїх охотницьких полків, але зрозумів, що то такий набрід, що і добрих своєю поведінкою зіпсує. 1681 р. охотники виловлювали по Лівобережжю польських ясновидців та збирали чутки і плітки по містечках про господаря Григорія Дуку, у 1682 р. ганялися за зрадниками Білевичем та Крембишевським, у 1685 р. — виловлювали під Чигирином запорозьких бродяг. [29, с. 128-129].

Коли 1689 р. Іван Мазепа відбув до Москви з візитом, то 12 серпня надіслав наказ Новицькому пильнувати за спокоєм у Гетьманщині, прислухатися до настроїв, а на випадок розрухи, щоб «неспокійные здесь и малодушные голови, которыї безславними плітками своїми всенародний покой нарушают, аби били до крепкого вязення давані і держані до нашого приєзду». Подібні настанови повторив гетьман і 29 та 31 серпня 1689 р. вже з Москви.

До настроїв серед старшини прислухався і сам полковник Новицький. Про це свідчить лист І. Мазепи до нього у січні 1690 р. Гетьман просить спостерігати за посланцем Січі Лихопоєм, який 1689 р. їздив з ним до Москви, а тепер, мандруючи по Гетьманщині, розповідав, що там бачив. Залишившись у лубенського полковника, «той п'янюга Лихопой,— пише Мазепа,— всю ніч у полковника пропиячив. Відтак бажаємо, щоб вашамосць (Новицький) уважно розпитали, з ким власне він пив — сам чи з товариством і які вів там розмови, а також які йому давали подарунки. Негайно по тому через нашого посланця заженіть мені цю відомость».[29, с. 129].

Іноді охотницька старшина виконувала й не зовсім звичні, нестандартні гетьманські розпорядження. У 1678 р. Самойлович доручив Новицькому сторгуватися з козаками Вереміївки й купити в подарунок князю Каспулату двох мулів і двох верблюдів (з трофеїв). А у 1686 р. за дорученням гетьмана полковник розшукував в Чигирині місце садиби Б.Хмельницького і жінку, яка була годувальницею його доньок.[29, с. 129].

Коли військо гетьманського регименту відправлялося у похід, компанійці несли охоронну та дозорну службу, направлялись у похідну охорону. «А караули свои всюда для належитой соби и нам осторожности разослати речь»,— писав гетьман у наказі охотницьким полковникам. Важливим завданням компанійців було ведення військової розвідки — тактичної, оперативної, засиланням розвідзагонів — «польових ватаг» тощо. З якою метою та як здійснювалася розвідка компанійцями, дізнаємося з.листування гетьманів із І. Новицьким. [28, с. 95].

20 квітня 1673 р., маючи бажання дізнатися про тактичні дії турецько-татарського війська на терені Правобережної України, Іван Самойлович писав і наказував Іллі Новицькому: «Фрасуємся тим не помалу, же самих певних вістей о том неприятелю, особливо о войсках турецьких не маємо, где тепер обретаются. А так жадаєм вашой милості пильно: порадившися з товариством своїм, із своєй компанії виберите чоловік двадцять, а не большей, самих певних і свідомих добре тих країв, аж под самую Тягиню навідатися, жеби очима своїми обачили, єслі там єсть войсько неприятельскоє, альбо ніт. Для того-то кажемо малую лічбу люду послати, жеби всі криємо йшли, нігде себе не показуючи людям і по лісах зостаючися. Пильно, пильно жадаєм вашій милості о тоє. Без откладу постарайтеся так учинити. Тилько прошу, нехай істотне ісполнять тоє, жеби аж там били, а не где іней... А нехай скоро і оттоль поворачаються нігде не блукаючи». Мався на увазі далекий (аж під Бендери) і небезпечний похід.

Аби запобігти діям ворожих агентів і ватаг, а також «втарчок неприятельских», здійснювалася контррозвідка — виявлення і розгром турецько-татарських розвідзагонів. Осавул компанійського полку Іван Максимович у 1688 р. очолив роз'їзд охотників, що вишукував сліди «кримських чатовников» в околицях Чигирин-Діброви. На місці воєнних дій проводилася оперативна розвідка — збирання необхідної інформації про розташування, бойові дії і задуми ворога. У 70—80-х роках XVII ст. полчани Новицького вели постійну розвідку в Нижньому Подніпров'ї. Вони подавали інформацію Самойловичу, котрий відзначав, що завжди «маєм повную відомость і пересторогу от многих певних і нам зичливих особ». Інформацію забезпечували перекинчики, ті, хто втік із полону, захоплені язики, селяни, які переселялися з Правобережжя в Гетьманщину, а також розвідники.».[2,с. 695].

Комонники організовували проти ворога походи, здійснювали диверсії і засідки. Іван Максимович повідомляв Новицького: «...ознаймуєм Вашу милість, же товариство твоє, которое ходило з Паськом для перебиття шляхів неприятельських, по указу вашому панському, до Лебедина, за Капустяную Долину і за Тікичі, аж до Мушуровських пасік дотягнули, бавячися. неділі півтори в тій дорозі, тепер повернулися в Чигирин-Діброву... і повідають, же нігде жадного шляху не видали». Інший загін розвідки з б чолбвік, який ходив за Чорний Ліс, теж не віднайшов слідів ворожих «чатників».

Найманці активно використовувалися і в службі попередження, шр складалася із шкетів та дозорів і розосереджувалася у прикордонних містечках, селах і фортецях.

Охотницькі полки зазнавали великих труднощів похідного життя. Самойлович з цього приводу писав якось Новицькому: «їж під сей час вашу компанію заставуєм єще там, в побережних местцах: того не мійте за жадную прикрость», «хочай холодно і голодно, і до дому далеко, а однак потерпи вашмосць єще: бо потерпевий до конца, той спасен будет; сам ти часто тоє проповідуєш». За вірну службу гетьман обіцяв компанійцям «уконтентованнє статками», «ласковий взгляд міти» тощо. Але інколи рядовим молодцям доводилося чути від гетьмана, що за пережиті незгоди їм «у Бога буде велика прислуга за тоє». [28, с. 92-96].

Прикладом "тягот військової служби" компанійців можуть слугувати події жовтня 1677 р., після розгрому першого Чигиринського походу. Іван Самойлович пише Іллі Новицькому, що вже хотів його полк разом з полчанами Якова Павловського поставити на хороші становиська і дати нарешті відпочити від кривавої літньої кампанії, як надійшла вістка від розвідки, що турки і татари, за малолюдством Чигирина, хочуть його зненацька захопити і готують спільний похід. Гетьман пише, що розуміє втому козаків, до того ж наступає зима і навряд чи ворог зважиться на похід. Але ж береженого Бог береже! Отож він наказує полковникам по отриманні листа, обом "згодні з собою знестися, і виправити з меж компаній своїх, если не большей, то принаймней з тридцять человек, людей добрих и отважних, на конех добрих, зареку Буг, аби в тих краях речивист без отмини побувавши, коли не язика, то певную и досто-верную о неприятельских оборотах и замислах постаралися зявзяти ведомость" [28, с. 92-96].

Підсумовуючи історію найманих полків на Лівобережній Україні, можем відзначити деякі особливості. Охотники відрізнілися від реєстрового війська комплектуванням, забезпеченням і характером діяльності. При комплектуванні охотницьких полків суворо слідкували за тим, щоб кандидати були особисто вільними людьми. Найманці перебували на повному забезпеченні у гетьманського правління, а полочани-молодці одержували плату за службу і повне продовольче та амуніційне утримання. Водночас мали з городовим козацтвом спільну організацію і керівництво. Створені в кінці 60-х років XVII ст. з чисто поліційною метою, для придушення заколотів і повстань, вони розвинулися у регулярне військо з широким військово-політичним застосуванням. Мобілізаційними тактико-стратегічними і внутрівійськовими якостями вони не поступалися городовим полкам.

Охотники становили важливу складову частину загальнонаціональних збройних сил України останньої чверті XVII ст.

Глава ІІІ. Лівобережне козацьке військо у бойових діях доби Руїни

Період в історії козаччини, що наступив після смерті Богдана Хмельницького, і справді можна назвати Руїною, зважаючи на події, які мали місце на Україні в цей час і наслідки для краю. Володимир Антонович, вважає, що причиною Руїни було те, що український народ, скинувши те, що було для нього погане, не знав як збудувати собі те, що для нього потрібне. І тому, коли треба було упорядкувати побут краю, з’являються групи людей, які висловлюють цілком супротилежні бажання, тягнуть в різні сторони. [8, с. 143]

Ці суперечки призвели до братовбивчих війн, які до того ж супроводжувалися боротьбою із сусідами, які намагалися використати розбрат на Україні для привласнення її земель.

В цьому розділі я хочу дослідити перебіг найбільш значних битв і військових кампаній, які мали місце на Україні в період Руїни, і в яких приймало участь лівобережне козацьке військо. Суперниками і водночас союзниками українців в цей період були: Московська держава, Річ Посполита, Туреччина і Кримське ханство. Ситуація на Україні значно ускладнювалась ще й тим, що українці не знали, кого звати другом, а кого ворогом, і тому не могли зрозуміти один одного й узгодити свої дії проти агресорів, що й привело до таких жахливих наслідків.

Так, як на човен хвилі налітають,

На Україну лиха нападають.

Ні, іще гірше! Човен воду крає,

А Україна в крові потопає.

Пане, водою правиш і вітрами,

Хай же затихне буря ця над нами!

[5, с. 29]

У січні 1667 року в селі Андрусово під Смоленськом представники Московської держави й Речі Посполитої підписали мирну угоду на тринадцять з половиною років. Вона поклала край тривалій війні між ними за Україну. Вирішальною умовою угоди був розподіл Українських земель – Лівобережжя прилучалося до Росії; Правобережжя – до Польщі. Київ з околицями на кілька років віддавався під управління Росії, а фактично залишався за нею й надалі. Після підписання Андрусівської угоди, котра зневажала козацьку міжнародну правосуб’єктність, політична ситуація в Україні, яка й без того потерпала від політичних чвар і міжусобиць, надто загострилася. Поділена між двома державами-хижаками шматована внутрішніми суперечностями, козацька державність потрапила під перехресний вогонь сусідів – Московщини, Польщі, Туреччини та Кримського ханства. [33, с. 89–90]

Під тиском магнатсько-шляхетської опозиції, невдоволеної втратою багатих маєтків на Поділлі та Братславщині, польський сейм не ратифікував умов Бучацького миру, підписаного 16 жовтня 1672 року з Портою.обраний у 1674 році польським королем Ян ІІІ Собеський поклявся відвоювати всі землі Україні втрачені Полькою від 1648р. [28, с. 101]

З російського боку Лівобережний гетьман Іван Самойлович і командуючий російськими військами білгородський воєвода Г. Ромадановський від 1674 р. розпочали боротьбу проти П. Дорошенка, прагнучи захопити його володіння зі столицею Чигирин та розірвати союз гетьмана із султаном. [28, с. 102]

Їхні військові дії в 1674 – 1676 р.р. мали кілька особливостей. По-перше, йшла боротьба за приєднання Правобережної України; По-друге, велися військові акції проти турецько-татарських наїздів, і по-третє, тривала особиста боротьба І.Самойловича з П.Дорошенком за гетьманську владу над Правобережжям. Ця війна розпочалася в умовах польського без королів’я між смертю Міхала Вишневецького й елекцією Яна Собеського, а закінчилася в час зміни влади на Москві після смерті царя Олексія Михайловича й переходу її до його сина Федора та клану Милославських. Все це також впливало на політичну ситуацію і хід воєнних акцій. Була ще одна особливість: у цій війні українці воювали проти українців, «барабаші» проти «задніпрянців». Тобто в ній поєднувалися боротьба із загарбниками й вагомі елементи громадянської війни – тривала Руїна. Війська гетьманського Лівобережного регіменту були задіяні у війні за Дорошенком і водночас з його союзниками – турками і татарами. [29, с. 229]

В цілому українське козацьке військо І Самойловича та Слобідських полків разом із московітами здійснило два походи по завоюванню Чигирина (1674 – 1676) і два походи для його захисту та утримання (1677 і 1678), зрештою втративши це місто для Росії до кінця XVIII століття. Відразу ж після обрання на гетьманський уряд І Самойлович розпочав військові акції проти турецько-татарських загонів на Ліво– та Правобережжі і в Пониззі Дніпра. З 1672 року документи засвідчують і його претензії на владу на правобережній Гетьманщині з очищенням її від турків, татар, поляків і «задніпрянців» – козаків Дорошенка. У квітні 1673 р. гетьман віддав наказ І. Новицькому вислати козацькі розвід загони в Пониззя для ведення спостереження за рухом турецького та татарського війська і доносити про все, що там відбувається. [29, с. 230 – 231]

Про січнево-лютневий похід на Правобережну Україну найповніші свідчення збереглися у листах Самойловича до Малоросійського приказу. Згідно з його повідомленнями, 17 січня 1674 р. гетьман об’єднав свої війська із військами Ромадановського під Гадячем і вирушив на Чигирин. Форсувавши Дніпро ці війська захопили Бужин, Крилів і отаборилися біля містечка Боровці. Звідси були послані загони (підїзди) із козаків і ратних людей, які зайняли Мошни, Трипілля, Фастів, Мотовилівку, Чорногородку. Мешканців цих поселень громадами переселяли на Лівобережжя, аби не дати можливості Дорошенкові поповнювати харчові припаси, живу силу за рахунок українського населення. 31 січня 1674 р. до Чигирина послали окремий корпус козаків і ратних людей під командуванням окольничого П.Скуратова і наказного гетьмана переяславського полковника Д. Раїча. З українських частин належали до корпусу належали полки: Чернігівський, Прилуцький, Ніжинський, Стародубський, Гадяцький, Переяславський, а також виборні козаки інших полків. Під Чигирином у них « з Дорошенковими людьми був бій… і козаки багатьох… побили і язиків піймали і сікли їх, до міських стін і помешкання все навколо Чигирина випалили». Не піддалися міцні фортечні мури, а тому корпус пішов на північ, захоплюючи придніпровські міста і містечка. [28, с.102-103]

29 січня 11676 р. Дорошенко, дізнавшись про форсування Дніпра «москалями та барабашівцями», надіслав гінця до великого візира, прохаючи допомоги. Вже 6 лютого султан дав наказ хану негайно рушати на Правобережжя і розбити війська Ромоданівського та Самойловича. 2 лютого в таборі під Боровицею І.Самойлович пише цареві черговий звіт про спільний похід з Ромоданівським, розповідаючи про події 18 січня – 2 лютого. Того ж дня, 2 лютого, князь і гетьман підійшли до Черкас і розпочали негайно штурм міста [29, с.232]. така велика армія викликала страх у жителів і, як пише Самовидець, «черкасці собою звонтпиши, здалися князю і гетьманові». Ддорошенкову забрали з собою, а залишили Прилуцький полк Лазаря Горленка й Острозький полк Герасима Корнбута. [4,с.117] 6 лютого вояки Самойловича і Ромоданівського, через бездоріжжя, рушили по замерзлому Дніпру до Канева. Коли вони 9 лютого підійшли до міста, їм назустріч вийшов зі старшиною генеральний осавул П.Дорошенка Яків Лизогуб, котрий побачив безперспективність боротьби і здався на милість переможця, присягнувши «його царський величності»[29,с.42] Самовидець теж зазначає, що «і канівці, собою стривоживши, поклонилися князеві і гетьманові і до города впустили»[4,с.117]. 10 лютого союзники відрядили з-під Канева до Корсуня полковника Михайла Кияшку з відділом, а 12 лютого лубенського полковника Івана Сербіна вглиб Правобережжя проти турецько-татарських загонів, які наближалися до Дорошенка. 15 лютого військо князя і гетьмана перейшло на лівий берег Дніпра й отаборилися під Переяславом. У реляції цареві від 13 лютого і 6 березня Самойлович доповів, що П.Дорошенко знарядив значні сили між Корсунем і Лисянкою. Яків Лизогуб. З наказу гетьмана, вислав у розвідку чернігівського полковника Василя Дуніна-Барковського розвідати про наближення татар. Орда підійшла до Лисинки, як тільки розвідка Барковського повернулася в Переяслав. Тоді боярин і гетьман сформували значний козацький корпус, очолений генеральним осавулом Іваном Лисенком та колишніми дорошенковими старшинами – генеральним осавулом Я.Лизогубом та генеральним обозним І.Гулаком. до нього ввійшли Чернігівський, Канівський, Лубенський, Київський, Білоцерківський полки та вибрані козаки різних полків, а також московський полк полковника Цеєва [29,с.43].

27 лютого корпус вирушив з Богуслава. Виславши перед собою в похідну охорону авангард, І.Лисенко наблизився до Лисинки, де 2 березня дав бій орді й козакам Григорія Дорошенка. І.Самойлович пише: «Як тільки перші наші люди дійшли близько до Медвіна, то там застали під Мед вином Грицька Дорошенка, який разом з ордою штурмував місто». Він розбив передовий загін, але невдовзі підійшов весь Лівобережний корпус і, навалившись на ординців і задніпрянців, «наголову їх розбили, і трупів багато навалили в полі, язиків наловили багато і навіть до самої Лисинки, п’ятнадцять верств рубаючи, гнали до пізньої ночі» орду і козаків Дорошенка. Залишки орди сховалися з Григорієм у Лисинці, а решта втекла й заперлася в містечку Тарасівці [29, с. 233]. Самовидець кепкує, що ті «заледве увійшли в Лисянку – добре один гнано». [4, с. 117]

У Лисянці вибухнуло повстання проти татар. Прибулі від Самойловича з'єднання Чернігівського, Київського, Лубенського і Білоцерківського полків на чолі з Лизогубом полонили рештки татарського війська. Григорія Дорошенка «знайшли на передмістю криючогося й узяли в неволю на Москву». 4 березня 1674 р. його і командира татарського загону мурзу Джану-Тугая привезли до Переяслава, де стояли війська гетьмана і князя. [28, с. 103].

Після цих боїв придніпровські правобережні полки змушені були «схилитися його царській величності та гетьманові задніпрянському Івану Самойловичу,— пише автор літопису — Самовидець,— опроч самого Чигирина і Паволочі. І побравши письма от гетьмана Самойловича полковники по городах разьехалися з войсками». [4, с. 117]. Для підтвердження об'єднання Правобережної України з Лівобережною в Переяславі 16 березня 1674 р. була скликана рада, де старшина десяти правобережних полків формально усувала від влади П. Дорошенка й проголошувала гетьманом обох боків Дніпра І. Самойловича, , котрий відтепер титулувався лише так і не інакше [29, с. 234]. Самовидець зазначавСамовидець зазначав, що «й по Дорошенка посилали, але Дорошенко не поехал, жалуючи утратити гетьманства». Він обіцяв улітку прибути на раду і продовжити з царським урядом переговори про умови власної здачі і про майбутню долю України.[4, с. 117].

Навесні до гетьмана Петра Дорошенка надійшла від турків допомога — два солтани з ордою, котрі разом із загонами Андрія Дорошенка зайняли Лисянку, Вільховець та у інші міста. Сюди 16 травня прибув із російськими та козацькими військами як наказний гетьман Д. Райча, «який, напавши на них за Тайшликом, оних значно громив, бо чотири милі гонили, рубаючи татарву, і багатьох спіймали».

18 травня 1674 р. з п'ятьма лівобережними полками — Переяславським, Миргородським, Полтавським, Лубенським та Гадяцьким — рушив у напрямку до Сміли, де до нього мали приєднатися правобережні Канівський, Черкаський, Уманський, Корсунський та Торговицький полки і, склавши разом двадцятитисячне військо, рушити проти орд та дорошенківців під Чигирин. В козацький корпус були придані також московські стрільці в 1000 чоловік та 1000 чоловік сумського полковника Герасима Кіндратьєва.

Під Орлівцем татари солтанів Мібарен-Прея і Джамбет-Гірея та козаки Андрія Дорошенка атакували Уманський і Гадяцький полки, котрі рухалися за похідним табором Дмитрашки ар' єргардом. Але наказний вчасно скерував туди козацьку кінноту в 3 000 чол. і завдав татарам і дорошенківцям нищівної поразки в гарячому бою, котрий тривав з полудня до півночі. Татари ганебно втекли, так що козаки гетьмана гнали їх аж до Чорного лісу. По дорозі вони втратили 7 бунчуків, 3 прапори, 3 литаври, 20 чол. полонених, з яких два вищі офіцери. А Дорошенко з рештками замкнувся в Жаботині.[33, с. 93-94].

Влітку бої ішли фронтом по всьому Правобережжю. 1 червня Самойлович з регіментом стояв під Переяславом, ведучи бої з татарами. 29 червня гетьман надсилає Іллі Новицькому 48 левів для залікування ран, які той дістав у цих боях; Відтак то були тяжкі, криваві сутички з жертвами з обох боків, якщо страждали не лише рядові козаки, але й офіцери—полковники.

29 червня гетьман Іван Самойлович був зі старшиною в Черкасах, а 5 липня розпочав переправу всього війська з лівого на правий берег Дніпра, щоб іти на Чигирин до приходу туди турецько-татарської допомоги. 15 липня завершив переправу з Богушкової Слободи під Черкаси і князь Ромодановський. За день війська під Смілою з'єдналися з корпусом Дмитрашки. Сюди ж прибула й дальня розвідка, яка доповіла, що з-за Дністра на Поділля вдерлася буджацька орда й розпочала грабунки. Самойлович і Ромодановський відправили проти них корпус Раіча в складі лівобережних полків, що були в нього, і правобережних — Кальницьюго, Канівського, Корсунського, Могилівського та Уманського полків та московське з'єднання яїцьких і донських козаків. Основна армія князя і гетьмана рушила під Чигирин, залишивши в Смілі залогу — "Москви приказ" і Сумський полк [29, с. 236].

Ідучи під Чигирин, з маршу, десь 20 липня, Самойлович і Ромодановський спровадили з-під Канева з'єднання з вибраних козаків усіх полків на чолі з генеральним суддею Павлом Животовським під Паволоч, де засіли дорошенківці. З Києва воєвода князь Трубецькой виправив йому на допомогу стрільців, драгунів і солдат з амуніцією під проводом стрілецьких голів Михайла Уварова, Луки Ізєддінова та драгунського полковника Петра Делоргія. Але Паволочі вони не змогли взяти, коли 8 серпня вдалися до загального штурму. До того ж, Дмитрашко сповістив, що на Київщину, під Ставище й Білу Церкву прорвалася велика орда, і корпус змушений був відступити. 21 липня московсько-козацька армія стала за 15 верст від Чигирина під Боровицею. Авангард прилуцького полковника Лазаря Горленка з двомастами козаками Сумського полку вчинив під'їзд на Чигирин, але Андрій Дорошенко із своїми козаками, серденятами і черемисами відбив атаку. Підійшовши до Чигирина, Ромодановський і Самойлович з Ніжинським, Київським, Чернігівським, Прилуцьким і Стародубським полками отаборилися на лівобережжі Тясмина понад ставом під лісом. Потім два дні козаки рили окопи вздовж ріки, а згодом поставили з південного кримського боку 15 тисяч слобожан та стрільців і там почали рити шанці. Таким чином Чигирин було взято в суцільне кільце облоги. В шанцях вгніздили гармати й розпочали бомбардування міста.

28 липня боярин дав наказ до штурму, але обложені відбили його. Облога явно затягувалася і у війську князя та гетьмана почалося дезертирство [60, с. 305].

Аби зняти облогу, він направив послів до пашів, які перебували у Валахії, з проханням прийти йому на допомогу. Правобережжя знову зазнало спустошливого турецького нашестя. У липні 1674 року війська сераскира Каплан-паші форсували Дністер і, оволодівши Хотином вдерлися на Поділля. Прикордонні міста очікували допомоги від Самойловича, і підтримані його грамотами про надходження армії, не евакуювалися завчасно. Тому вони й стали легкою здобиччю завойовників: "Турчин Косницю достал, і усіх вистанано, а напотім місто Ціну достали і вистинали, відтіля зась місто Куничое в котором кілька городов зійшлося було, і там багато турків побито, але поганин не одступив таж приступом узяли і всіх вистинали", — пише Самовидець.[4, с. 118]. У цей час були атаковані також Підгайці, Меджибіж, Бар. Проти агресора зі ставки гетьмана й князя відправили Тульчина корпус Д. Раїча. Дійшовши до села Буки, Раїч послав полковника Вуйцу Сербина з двома тисячами козаків на допомогу Ладижину, а сам повернувся до Канева. [28, с. 104-105].

З 1,5 тис. козаків, після облоги здалося в полон 800 козаків; турків прийшло під Лодижин 40 тис., вони мали 80 гармат. Побачивши турецьку потугу, ладижці викинули прапор і здалися після переговорів безоглядно. Склало зброю ї 800 козаків. А. Мурашко нізащо не хотів піддаватися і тримався кілька днів. Одна звістка повідомляє, що всіх мурашкінців перебито, друга – що А. Мурашко здався, коли в нього залишилось 12 чоловік. Його скарали за те, що він сміливо й непочтиво вилаяв візира, йому відтяли голову і жителів міста відправили в неволю. [1, с. 176].

Лівобережна козацька розвідка доповіла в табір під Чигирином, що на початку серпня хан форсував Дністер біля Сорок і простує під фортецю, а 9 серпня в таборі Самойловича стало відомо, що хан з Ладижина вислав авангард, який уже стоїть за Тясмином під містом. Тому командири дали загальний наказ до відступу. 10 серпня стрільці й козаки спалили табір і вирушили до Черкас, де були вже 12 серпня. Напередодні, 11 серпня, під Чигирин прибув хан з ордами. Дорошенко в подяку подарував йому 20 козаків-барабашів і дозволив набрати ясир з тих жителів, які присягали царю. Об'єднавшись з татарами, дорошенківці 13 серпня під Черкасами наздогнали обози Самойловича і Ромодановського і раптово атакували їх. Але в бою, який тривав цілий день, були відбиті й повернули до Чигирина. Перелякані вістками про підхід основного турецького війська, князь і гетьман спішно 17 серпня переправилися на Лівобережжя, захопивши з собою черкасців, а фортецю спаливши [29, с. 238-239], — "так усе вигоріло, нічого не зостало в Черкасах" [4, с. 120]. Самовидець з докором зазначає, що те "войсько, которое першей переправовалося кілька недель, то одного дня і ночі усе Дніпр переправили" [ 4, с. 120]. П. Дорошенко з ханом, кинувши табір під Черкасами, поспішили до Умані, де вже стояв султан з армією.[29, с. 239]. Про те, який опір загарбникам чинило українське населення і як на це реагували інтервенти, свідчать події під Уманню, куди підійшли турецько-татарські війська після Лодижина. Міська старшина, "турецької зради не знаючи", відправилась до ворожого табору просити помилування. їх, а потім і другу делегацію взяли у полон, після чого місто почали посилено штурмувати. Протягом тижня населення мужньо захищало місто. Ворог оточив його окопами, насипав нарівні з міським високий вал, "так що з гармат турецьких у гармати уманскі стриляно". Було зроблено підкоп під фортецю і "значну частину замку з лівої сторони, з приїзду, міни вирвали, аж до самого фундаменту". Оточенці не розгубилися і "тую дірку возами, гноєм і землею понасипавши заставили були і вельми боронилися" далі. Однак турки вдерлися до міста. Самовидець свідчить про жорстокі вуличні бої і розправу над жителями міста: "Не тилько на парканах, але юже по улицях з дворов билися так, же кров текла ріками, аж усі полегли, а інших по льохах, соломи понаволікавши, турки подушили, аиньїхнещадя, й малого й великого, у Раковской брами, где були остатнє в місти сперлися, усіх вистинали, й конми по трупах ездячи, кого й мало живого сискали, без всякой милости мертвили.. Підкорене 25 серпня місто спалили. Загинуло до 40 тис. людей. З таким же звірством турецький султан захопив Ладижин, Мурафу, Умань, Стіну (Ціну), Бар та інші міста.

Захопивши Умань, турки рушили до Молдови, залишивши Дорошенкові орду, котра пішла на допомогу Чигирину, оточеному Ромодановським і Самойловичем. Довідавшись про наближення турків, князь і гетьман, остерігаючись їхнього нападу на Київ, поквапливо зняли облогу Дорошенкової столиці, спалили табір і 9 серпня 1674 р. повернулися до Черкас. Незабаром туди прибули і переслідувачі — Дорошенко і хан. Самойлович і Ромодановський, забравши з собою черкаських жителів, фортецю знищили. Після сутички з супротивником за ніч і день (12—13 серпня) перебралися на Лівобережжя, «хоча перед цим цілий тиждень переправлялись на правий берег»,— дорікає командирам Самовидець. Виселили жителів і спалили Лисянку. Дорошенко зайняв невеликі порубіжні містечка, «барзо содравши плату» з них для татар.

В кінці вересня 1674 р. Дорошенко і хан з ордою підійшли до Дніпра під Ржищевом і, стоячи там два тижні, готували пароми з і наміром вторгнутися на Лівобережжя. В Миргородський полк вдерлася розвідка боєм, але була відбита козаками й компанійцями. Навпроти, в Переяславі, стояли табором Самойлович і Ромодановський. Від нових боїв противників врятували запорожці Сірка та донські козаки з калмиками, які напали на Крим. Дорошенко відійшов в Корсунь. На початку жовтня дав відбій військам і Самойлович, убезпечивши Дніпровий берег міцними залогами. В Кременчуці став Полтавський полк, в Чигирин-Діброві — Миргородський, у Вереміївці—Лубенський, а в Каневі з вибраними козаками усіх полків—Павло Животовський. 10 жовтня гетьман написав в Посольський приказ Матвєєву, що розпустив основне військо на спочинок, бо виснажене літньо-осінньою кампанією, воно й саме вже розбігається. [29, с. 241].

26 квітня 1675 р. цар Олексій Михайлович дав наказ Ромадановському і Самойловичу, об’єднавшись, розпочати похід до Дніпра і стати табором під Переяславом, чекаючи там наказу вирушити в похід на Крим і вести зносини з польськими й литовськими гетьманами про спільні дії проти турків, татар і дорошенківців. Проте ще й з кінцем червня похід не розпочинався. І.Самойлович вів жваве листування з московським урядом, відмовляючи його від союзу з Польщею і від великих військових акцій проти Дорошенка й Криму. Тим часом, улітку 1675 р., татари нахапали дуже багато ясиру за Бугом, в районі Тульчина—Чичельника. Гетьман І.Самойлович оперативно скерував під'їзні загони на Правобережжя для розвідки боєм. Зокрема, Ілля Новицький з Стайків доповідав йому 31 липня про рух хоругв польського ставленика Григорія Гуляницького під Білою Церквою, Ржищевом і Трипіллям [38, с. 96].

2 липня 1675 р. цар удруге дає наказ Самойловичу й Ромодановському іти до Дніпра. Але указ знову тоне в дипломатичному листуванні. Втретє такий наказ цар дає 6 серпня. І лише 18 серпня регімент гетьмана вирушив з Батурина. 7 вересня він з'єднався з військом Ромодановського (у якого були полки П.Скуратова і Г.Кіндратьєва) між Прилуками і Галицею і рушили на Яготин, де стояли до 16 вересня. Нарешті 18 вересня підійшли до Дніпра і за 10 верст навпроти Канева розбили табір.

Уже з табору Самойлович і Ромодановський відрядили на Правобережну Україну з'єднання під проводом генерального осавула Івана Лисенка й генерал-майора Франца Вульфа. З козаків до з'єднання ввійшли переяславський полк Вука Сербина, сердюки Мовчана і компанійці Шовицького. Це військо підійшло до Корсуня і, узявши всіх людей, "с полковником їх спровадили на Задніпря". 21 вересня цар дав командирам вказівки упевнитися, що турецько-татарські війська пішли в Галичину й можна розпустити армію та повернутися з дніпровського берега, бо вона восени там "изнужаєтся". 8 жовтня гетьман і князь зняли табір і рушили до Пирятина, звідки розпустили вояків по домівках. Іван Лисенко в жовтні 1675р. понад Дніпром, від Києва до Кременчука виставив міцні залоги в фортецях і перехоплював татар та дорошенківців, котрі втікали на Лівобережну і Слобідську Україну від голоду [29, с. 244-245].

Все літо 1676 р. тривали приготування до нового походу на правий берег Дніпра, вивчались обставини, поціновувалось становище. 19 липня 1676 р. гетьман Самойлович і князь Ромодановський одержали царський указ іти походом на Чигирин. І. Самойлович постійно тримав регімент у бойовій готовності на випадок вторгнення турецького чи татарського війська 31 липня він видає універсал всій старшині військовій—приготуватися до вторгнення кримчаків та дорошенківців і допомогти у веденні розвідки в пониззі Дніпра компанійцям Іллі Новицького. Лише 11 серпня князь і гетьман нарешті виступили на Чигирин. З-під Лохвиці, за сто верст до Дніпра, вони вислали передовий загін із 15 тисяч московських стрільців на чолі з Г.Косаговим і 4 козацькі полки генерального бунчужного Леонтія Полуботка.[21, с. 47-50].

До складу цього з'єднання, очевидно, ввійшли і полки компанійців Новицького таПавловського. Бо 14 серпня гетьман віддає наказ полку І. Новицького негайно вирушати з ним в похід на Чигирин і рухатися до Константинова, де з' єднатися з полком Я.Павловського. 8 вересня він пише листа І.Новицькому під Чигирин, обіцяючи скоро прибути особисто для остаточного вирішення проблеми з Дорошенком. А 12 вересня Самойлович наказав І.Новицькому прийняти до свого полку і козаків, які перейшли від Є.Гоголя після здачі П. Дорошенка. Ці війська форсували Дніпро і, просуваючись маршем, знову не дали можливості населенню прибережних містечок заховатися у гетьманській фортеці і, захопивши їх, наблизились до Чигирина. А 8 вересня І. Самойлович і Г. Ромодановський стали табором над Дніпром проти Воронівки. Полки Г.Косагова й Л.Полуботка, вдаривши кілька разів по місту з гармат, відправили Дорошенкові царську грамоту з порадою здати булаву. [29, с. 246]. На річці Яничарці за три вести від міста відбулися переговори із Дорошенком, котрий "собою звонтпивши, почав трактувати, варуючи своїм здоров'ям, нащо боярин князь Ромодановський зісвоїми начальниками, також і гетьман зі своєю старшиною дозвлили”. [4, с. 122]. 19 вересня 1676р. Дорошенко нарешті визначився у ставленні до Москви, декларувавши власну лояльність і з двохтисячним загоном у таборі за Дніпром навпроти Воронівки присягнув цареві Федору Олексійовичу й "повіддавав знаки військові, що належали гетьманам, тобто бунчук, булаву, гармати" [4, с. 122]. Капітуляція і присяга царю були задокументовані [12, с. 262].

Царські війська Г.Косагова й козацькі полки В.Дуніна-Борювського захопили Чигирин — горішнє і долішнє місто, запаси харчів, гармат "лічбу чималу", порох та ін. Залишивши в замку залогу, російське й українське військо повернулося на Лівобережжя. В верхньому місті лишилося 1200 стрільців, в нижньому — 1000 козаків Чернігівського полку.[29, с. 247].

Отже, від 1674 р. в боротьбу з турецько-татарською агресією активно залучаються збройні сили Лівобережної України й поступово перехоплюють ініціативу у запорозьких козаків, роль яких до цього часу була домінантною. Саме у 1674 р. відбулися найбільші бої за досліджений щойно період, як з П. Дорошенком, так і з турецькими та татарськими частинами, котрі основний натиск спрямували на Поділля та Правобережжя. Українсько-московське військо здійснює два великих походи до Чигирина, які супроводжує підтримкою чисельних авангардних з'єднань. Власне означені бої, роль в яких лівобережних та слобідських полків визначальна, вирішили зрештою долю гетьманату Дорошенка та його союзу з Туреччиною.[29, с. 249].

Наступного, 1676 р., коли турецько-татарська армія зосередила воєнні дії головно проти Речі Посполитої, князю Ромодановському й гетьманові Самойловичу демонстрацією військової переваги вдалося добитися остаточної капітуляції П.Дорошенка, а відтак розірвати його союз з Османською імперією. Це стало причиною першої російсько-турецької війни за Україну, яку оголошено Москві Стамбулом восени 1676 р.                                                                  

Здійснюючи Чигиринські походи, Османська імперія розраховувала захопити Україну і таким чином очистити собі шлях до Московської держави, Польщі, Австрії, Центральної Європи. Порта заходилася готуватися до війни восени 1676 р. Турецьке командування мало намір захопити Чигирин як найміцнішу фортецю Правобережжя, «потом за єдиним заходом... граду Києву сотворити то же», а приборкавши їх, перетворити у плацдарм для завоювання всієї України. Приводом для виправдання своєї агресії Туреччина, «хотячи учинити замішанину на Україні», використала допомогу ченцю Юрію Хмельницькому, що перебував у Стамбулі в полоні. [28, с. 109].

Свого першого удару турки намірялися завдати Чигирину як місту, що мало велике політичне значення, як резиденції гетьмана, як стратегічній, найміцнішій фортеці, що перебувала в руках московських і козацьких полків, стояла на перехресті важливих шляхів, що прямували углиб України, Польщі та Росії. Турецьке командування вважало, що в Києві фортеця слабша, запасів амуніції й харчів обмаль, гарнізон невеликий (трохи більше 6 тис. чоловік), так що захопити його після Чигирина не становитиме значних труднощів. Чигирин мав багато гармат, залишених у 1676 р. Дорошенком і привезених солдатами й козаками вже 1677 р., а також сильний гарнізон.

Турецьке командування розраховувало дійти до Бендер за 9 днів, а від Бендер до Чигирина похід мав зайняти близько 29 днів. Хоча візир хотів скоротити цей термін до 24 днів, позаяк планувалося піти ще й на Київ і та Канів, де стояли менші залоги. Передбачалося, що вся кампанія триватиме 40, найбільше 60 днів і 1 жовтня військо повернеться на Дунай в Ісакчі..[28, с. 111-112].

Суне сила велика, іде в Україну –

Плаче вже тридцять років вона на руїну.

Ворогами обдерта з плодів усіх гарних

І своїми побита з амбіцій примарних,

Переділена, повна вона ворожнечі –

Загорілася з жару від власної печі!

Що їм доля в ці літа принесла щербата?

Батька син убиває, іде брат на брата.

Того мало. Найгірше, що гак уже пада,

Тепер бідам давнішим була б вона рада.

Уже власні хвороби забула б навіки,

Дарував би брат брату провини великі,

Бо всіх дрож схопила – гряде вже навала

І для віри святої загроза настала. [5, с. 51]. 3 осені 1676 р. московський уряд і гетьманське правління почали готуватися до війни. В українських містах козаки, міщани, ремісники і селяни заготовляли селітру, порох, харчі, виготовляли зброю, ядра, гранати, купували худобу й вози, будували човни й баржі. Уряд вживав заходів і щодо укріплення Чигирина, комендантом якого був стольник і полковник Матвій Кравков із полку генерала Агея Шепелева. У місті було 45 гармат, із них 14 — великокаліберні. Припаси харчів — 20 тис. Пудів. Місто було добре укріплене. Промовистий факт: частина яничар, довідавшись, що вони прямують на Чигирин, «з дороги повтікали». Фортечні споруди з огляду на сильного ворога й очікувану облогу, додатково зміцнили.

Сюди були направлені 4,5 тис. козаків та 2400 стрільців. До початку облоги у Чигирині перебували: в долішньому місті виборні козаки Ніжинського, Стародубського, Київського, Чернігівського полків, три сотні з Лубенського та Гадяцького полків, рота гетьманської драгунії Рубана, сердюцькі полки Журахівського, Василенка та Ясиківського — чисельністю 7 тис. чоловік. Російських солдатів у замку налічувалося 5 тис. Першого дня боїв до міста встигли прибути 500 козаків Полтавського полку. Отож до початку облоги гарнізон мав 12,5 тис. чоловік. [28, с. 112-113]. Для опрацювання спільного плану бойових дій у липні до Батурина приїхав царський стольник Карандєєв. До того ж під літо 1677 р. на кордонах України в російських полках налічувалося 32 258 солдатів, із яких 11 535 — піхотинці, а 20 673 — кіннотники; артилерія мала 126 гармат. В Путівлі стояла армія князя В. Голицина (5 705 солдат). Армія Самойловича визначається однозначно — 20 тис. козаків. Крім городових і охотницьких полків, до неї належали сотня запорозьких козаків і з'єднання донської піхоти та мобілізовані в обоз посполиті. У цілому вся діюча російсько-українська армія складалася приблизно з 50 тис. чоловік.. [28, с. 113-114].

Ібрагім-паша Шайтан протягом серпневого 1677 р. військового походу під Чигирин мав від 60 до 90 тис. війська і приблизно від 28 до 60 гармат. Перший загін татар з’явився перед містом 30 липня, 2 серпня прибули татарський і турецький загони, оглянули місцевість і зникли в степу. 3 серпня поблизу Чигирина з різних боків постало кілька загонів, а до ранку 4 серпня — все велетенське турецько-татарське військо наблизилося до фортеці. 5 серпня турки письмово висунули ультиматум — негайно очистити і здати місто. Не чекаючи відповіді, турецько-татарське ; військо наступного дня почало готуватися до штурму. [28, с. 116].

Вже турецька притисла нога Україну –

Смок азійський поспішно повзе до Чигирину,

Він преславну фортецю навколо обходить,

До Дніпра інше військо в загоні відводить, Щоб обсісти найшвидше усі переправи,

На Дніпра узбережжі свої ставить лави.

Чигирин ув облозі у відчай впадає

І надії на поміч вже майже не має.

Є на бога надія! Його допомоги

У молитвах прохає багатий і вбогий. [5, с. 51].

Турки оволоділи старим міським валом, що на 216 сажнів віддалявся від валу горішнього міста, й почали будувати апроші, встановлювати гармати, рити шанці й траншеї так швидко й глибоко, що окопались під містом по "самісінькі вуха", а надвечір уже відкрили шалену стрілянину. Два наступні дні вони продовжували спорудження траншей, підводячи їх якомога ближче до міста, і навіть спромоглися порад зі стіною встановити батарею 20-футових гармат. Ними ворожа артилерія завдавала значних пошкоджень фортечній стіні. Але взяти місто за 3 — 4 дні Ібрагім-паші не поталанило. Завдяки мужності гарнізону вони були тут зупинені надовго.[28, с. 116].

"А надто и в обоз межи самие намети турецкие, мужественным сердцем казаки, чигиринские облеженцы, єдиного часу о полуночи впадши, из мягких перин турков розкошних, сладкого сна уживавших, викинувши великую тривогу, замішане й ущербок им учинили, и из многими здобичами в Чигирин щасливе повернули". [1, с. 431].

Із передових траншей турки кинулись навздогін за втікачами до фортеці. їхній відхід прикривав загін мушкетерів, залишених у резерві коло міського валу. Близько тисячі яничар забито, чимало поранено, а нападники втратили 30 убитими і 48 пораненими [28, с. 267].

Турки вирішили робити підкопи під горішнє місто, але зупинились, натрапивши на дикий камінь. 6 серпня за 30 сажнів від міського валу навпроти Спаської вежі вони поставили батарею із 3 6-футових гармат і мортир, що стріляли 80-футовими бомбами. Батареї ворог підсилив додатковими стволами. Розпочався обстріл горішнього і долішного міст. Дуже зруйнували Спаську вежу та мур біля неї, підбили гармати оборонців вежі.. Проте вони швидко за руйнованою стіною спорудили нову, а простір між ними закидали землею. Козаки з долішнього міста часто вчиняли контратаки й робили вилазки, "и армати многіє прикрвание от столпов отломлювали и в Чигирин запроваживали' [1, с. 431 ].

Оточені потрапили в тяжке становище, позаяк від ворога "было великое утеснение от верховных нарядных гармат, телеги, запани, и платье разметало и пожгло". Але вони не припиняли вилазок, навіть удень. 10 серпня опівдні 800 козаків і 600 стрільців із трьох полків під командуванням стрілецького голови І.Дурова вийшли з фортеці та, напавши на передові укріплення, відігнали турків, котрі з великими втратами втікали за другий ряд траншей. Загін Дурова втратив 26 убитими і близько 50 пораненими. Аби не допустити нових вилазок із фортеці, турецьке командування наказало покрити фашинами передові лінії, подвоїти й доозброїти в них варту.

Розвідники, які висилалися з Чигирина до гетьмана, доповідали, що перед 10 серпня турки штурмували фортецю дуже жорстоко, і верхнє місто, де стоять московити, і нижнє, яке обороняють козаки. Обложенці разом роблять спільні вилазки, рубають яничарів у окопах, а козаки, сівши в човни, плавають по Тясмину і нападають на татарський табір. Інтервенти заховалися за земляним валом і сиплять його перед собою, тому й завдати збитків ворогу важко. Турки риють підкопи, незважаючи на дикий камінь. В облогу взято лише кримський бік фортеці. За Тясмином облоги немає, лише татарські загонщики всіх перехоплюють [55,с. 5].

10 серпня 1677 р. до турецького табору прибув кримський хан Селім-Гірей з двома тисячами кіннотників і розташувався на черкаській дорозі. У щоденнику Гордона відзначено, що Селім-Гірей привів мало війська, оскільки, либонь, брав участь у поході не з доброї волі, а згідно з фірманом султана [29, с. 268].

Того ж дня, 10 серпня, війська гетьмана Самойловича і князя Ромадановського з'єдналися на річці Артополоті в Липовій Долині, між Хоралом і Сулою та й попрямували 13 серпня до Дніпра вздовж лівого берега Сули [4, є. 126]. І. Самойлович писав в Приказ, що вони "хотели йти с великим поспешением" до дніпрових переправ. Але того "поспешения" не було, бо відстань в 150 верст військо долало 12 днів (10 — 15 верст за день!). 13 серпня з доганою про уповільнений похід поїхав від царя стольник О.Карандєєв. А до князя і гетьмана щодня квапилися гінці від оточених, прохаючи допомоги. Розгніваний Самойлович у своєму листі оголосив догану козацьким полковникам, що були в Чигирині: "Уже есте, праві, голову нам проїли, просячи о посьшке скорше: всіх немаль повьісилали есте людей з листами. Ведаем ми и сами, же не без обтяження вашего мусіть то бнти: але то що ж чинити? Трудно єдиної години войском перелетіти. Чого ж вашим милостем о посилках вонтгшти, большую половину міста вольную от насилія неприятел ьського міючи" [29, с. 269].

І все ж 16 серпня разом із Г.Ромодановським гетьман відправив двохтисячний загін Якова Коряцького на підмогу оточеним. Окрім того, Самойлович послав авангардом Лубенський полк і разом з князем продовжував рухатися до Дніпра лівим берегом Сули. Саме тоді обидва воєначальники направили князю Голіцину прохання перейти зі своєю тиловою армією із Переяслава в Лубенський полк, аби прикрити їхній тил. Допоміжний загін прибув у Чигирин 20 серпня [33, с. 96]. 17 серпня 1677 р. о 17 годині турки підірвали підкоп коло пошкодженої Спаської вежі і в місці пролому почали наступ. Їм пощастило відкинути стрільців і козаків, здобути частину зруйнованого валу й вдертися до долішнього міста. Козаки чинили відчайдушний опір, використовували переважно ручні гранати, їм удалося витіснити ворога з великими для нього втратами, відігнати до траншеї, а за ніч остаточно залатати пролом. Розлючений ворог спрямував шквал гарматного вогню на чигиринські укріплення, збив 4 гармати на валу і просунув траншею, покриту фашинами, ще ближче до фортеці, так що передові рубежі були вже за сто — сто п'ятдесят кроків. Місто закидалося запалювальними снарядами. Виникли пожежі. В оточених уже майже не було гармат і набоїв. Не задовольнившись стріляниною, турки розпочали рити нові підкопи до вежі Козячий Ріг, Кримського та Дорошенкового бастіонів. Перший вибух біля вежі Козячий Ріг не вдався, позаяк оточенці прорили нори для виходу газів. Найбільше поруйнували вал коло бастіону Дорошенка, де 22 серпня вибухнув другий підкоп. Фортечні укріплення, підкинуті вибухом у повітря, впали на турецьку піхоту, що засіла під бастіонами для атаки. Наступного дня, І 23 серпня 1677 р., вибухнув третій підкоп. С.Величко відзначає, що третій турецький підкоп у Чигирині козаки спостерегли, відразу його перерізали й відняли і тим порохом частували турків, а на частих витічках одних турків забивали в шанцях, інших хапали за волосся з шанців і затягували живих у Чигирин разом з турецькими гарматами. Відтак, дізнавшись про третій підкоп від перекинчика-модцаванина, оборонці відвели від валу війська. Тому, коли яничари кинулися в утворений від вибуху пролаз, їх уже чекали 500 козаків в нашвидкуруч спорудженому укріпленні за стіною і з успіхом відбилися. "Тоді козаки-обложенці, — пише далі С.Величко, — мужньо і великодушно виступили з голими грудьми через ті ж проломи з Чигирина і, заслонивши його собою, мали з яничарами превелику, кілька годин незгасну, битву, аж доки не забудовано проламані стіни" [1, с. 225].

22 серпня Ян Гнінський написав королю Яну Ш: "Чигирин мужньо і міцно тримається. По дорозі до нього сила-силенна людей І з турецького війська задармо пропала, через голод і посуху, хоча молдавани та волохи і маливирити 1050 криниць для армії"'.У Києві під час штурму Чигирина турками ішли щоденні молебні, хресні ходи. Лазар Баранович розіслав по всій митрополії богомольні грамоти духовенству, щоб молилося за перемогу над неприятелем. Татари намагалися зайти в тил армії боярина й гетьмана і 20 серпня напали на відроги Муравського шляху під Валуйки й Полетів та на дніпровське узбережжя. На Слобожанщині, під Новим Оскалом, їх зупинив князь Петро Хованський, а за Чигирин-Дібровою батуринський сотник Іван Бутович. На прохання гетьмана 25 серпня В.В.Голіцин одержав наказ царя іти теж на допомогу Чигирину [55, с. 5].

Цієї пори головні сили московського та українського війська ще були на шляху до Чигирина. Йдучи вздовж лівого берега Сули, вони рано-вранці 24 серпня підійшли до дніпрових берегів коло Чигирин-Діброви (за 20 верст від Чигирина), але, "зрозумівши, що берег дніпровий непридатний для переправи, війська повернулись до бужинської пристані", що за 10 верст від Чигирина. Самойлович, спорудивши з великим клопотом мости (не було лісу), перейшов із полками Сулу й рушив до переправи навпроти Бужина. Ромодановський з'явився тут зі своїм військом уже аж "на ніч" (тобто увечері) 25 серпня. 25 — 26 серпня відбулися перші жорстокі бої на бужинській переправі, котрі стали вирішальними в усій військовій кампанії 1677 р.

Зазначимо, що в дослідників, які писали про бої під Вужиним, зустрічаються протиріччя і неточності, а головне — помилкове визначення боїв лише як оборонних. Джерела ж, на нашу думку, дають зовсім інше уявлення. Свідчення О.Богданова та М.Васильєва в Малоросійському приказі, полонених турків, а також опис чигиринської кампанії складений в канцелярії І. Самойловича, висвітлюють події цих чотирьох днів таким чином.

Коли 24 серпня гетьман Самойлович прибув до бужинської переправи, одразу ж із чигиринських полів до правого берега наблизились татари на чолі з сином хана — нуреддіном і заходилися обстрілювати лівий берег, де стояли козацькі полки. Цим вони зашкодили намірові Самойловича з маршу форсувати Дніпро в найвужчій місцині. Козаки відповіли татарам гарматною та мушкетною стріляниною. Гетьман дав наказ козакам під вечір перевезти з Кременчука і Воронівки судна для переправи. Коли козаки вели їх в табір Самойловича, яничари стали діставати їх вогнем рушниць,—Дніпро був того літа мілководний і дуже вузький. Козаки потягли ті човни волоком, берегом, відбиваючись від турків. Пополудні, 24 серпня, обложені в Чигирині побачили, що з шанців рушило багато рот яничар, деякі намети зникли, в таборі ворога почався масовий рух до берега Дніпра. Перестрілка під Вужиним тривала від самого ранку 25 серпня, коли до Самойловича прибували частини Ромодановського, а до нуреддіна, — "сам хан з ордами й Ібрагім-паша Шайтан зі всіма спагі і з добірними яничарами" з 10 гарматами. Вони отаборилися під самісіньким бужинським містечком, а на березі Дніпра коло води поставили гармати й спорудили укріплення для яничар, зайнявши все бужинське поле. "И стреляли из пищалей, и окрики чинят, и бранятся, а государевьім де людям урону никакого не учинили". Роз'їжджаючи по бужинському полю в 50 — 100 чоловік, татари й спагі демонстрували силу і хотіли залякати козаків, які зайняли передову лінію лівого берега. Артилерія гетьмана зробила кілька залпів і, вбивши трьох чоловік, змусила решту відступити [29, с. 272].

26 серпня перестрілка продовжувалася. Турки з берега відкрили артилерійський вогонь, але ядра не долітали на лівий берег. Козацьким же артилеристам вдалося вбити кількох ворожих пушкарів. Тоді турки витягли гармати на прибережні висоти запів версти від води. А тим часом гетьман з боярином усе шукали зручної місцини для переправи. Ввечері, зібравши раду, вони вирішили послати вночі на правий берег з острова на Дніпрі десант з 4 тисяч вояків — 2 тисячі полковника Верстова й підполковника Воєйкова з команди генерала А.Шепелєва і 2 тисячі козаків Ніжинського та Полтавського полків під орудою полковників Левенця і Борсука Частину стрільців і козаків скерували в човнах вниз Дніпра, щоб вдарити туркам в тил [35, с. 395].

О 3 годині ночі 27 серпня авангард гетьманом і боярином був посаджений на човни та баржі, що прийшли з Кременчука та Воронівки, і переправлений на правий берег із наказом, "щоб ніхто ні з ким не розмовляв, щоб турки і орда не чули", "а гребти і шестами йти заборонили, аби водою не холохнути". Для прикриття на березі стояли гармати. Загін тихо підплив і зійшов на правий берег. Одночасно з півдня почав наступати другий загін. Не сподіваючись на переправу вночі, захоплені зненацька яничари відкрили безладну стрілянину, котру й було подавлено артилерією Г.Ромодановського. У рукопашному бою козацько-солдатський загін відкинув яничарів, зайняв їхні шанці, а потім почав споруджувати власні укріплення. Козаки й солдати, витримавши битву, втратили 10 бійців і змогли закріпитися на правому березі. Противник перебрався на гору до табору, кинувши амуніцію. Човни відправили назад, і переправа тривала всю ніч, так що до ранку на правому березі було вже до 15 тисяч вояків. Переправа продовжувалась і протягом дня 27 серпня, при цьому "одни чинили оборону, адругие делали шанци"..[29, с. 274].

Самовидець відзначив роль козаків у цій нічній акції: "Еднак де войска козацкіе отважившися суднами, на той бок Дніпра переправлялися уночі, й там зараз шанці над Дніпром делали у переправи, хочай оним турецкіе войска барзо налігали, але оних вспирали гарматами через Дніпр з войска козацкого и московского" [4 , с. 126].

Того ж дня, 27 серпня пополудні, І.Самойлович послав І.Новицького та Я.Павловського з кіннотою до турецько-татарського табору. Спровокувавши противника, козаки вступили в бій, котрий тривав "после обеда часа три". "И видя турки и орда отпор крепкий и великое опасение, учали уступати ис того места в поля к Крьілову". В результаті цієї атаки російсько-українські війська закріпились на всьому дніпровському березі.

28 серпня Г.Косагов з кращою кіннотою, компанійці Шовицького та Я.Павловського, кавалерія чернігівського полковника В. Дуніна-Борковського розпочали нову атаку на турецький табір — "для язьїков і подьезду". На острові-косі, де розташувався добре укріплений табір, вони взяли сердюків і напали на противника и "часу в шестом снова начали бой". У бою І.Новицький зійшовся у рукопашному поєдинку з татарським мурзою: "Новицкий де стрелил в того мурзу в груди из пистоли, да не пробил, потому что на нем бьш пансьірь, и у Новицкого подкнулась лошадь, и мурза в то время с лошади нагнулся и хотел колоть его саблею". Але компанійський сотник врятував свого полковника — "убив того мурзу из мушкета"..[29, с. 275].

Вночі форсування продовжувалося. Гетьман і боярин стояли на березі ріки і керували переправою. Вони не дозволяли переходити річку новим частинам, доки не були певні, що ті, котрі вже переправилися, закріпилися на правому березі. 27 серпня Дніпро перейшло 5 тисяч полчан під командою генерал-майора Агея Шепелєва. Турецькі гармаші перетягли гармати північніше Бужина, на висоти, звідки було добре видно табір переправлених частин. Розставивши відповідним чином стволи, розпочали обстріл. Проте шкоди завдали незначної, оскільки відстань була занадто великою.

Під час переправи війська відчували гостру потребу в човнах. Тільки підійшовши до переправи, боярин надіслав гінця до ІСиєва по човни. Вони прибули з великим запізненням, 2 вересня, у кількості 22 байдаки, у кожен могло сісти 200 чоловік [55, с. 5 ].

Вранці 28 серпня переправили Ніжинський, Гадяцький і Полтавський козацькі полки разом з виборним солдатським полком Матвія Кравкова. Переправилися також і окремі підрозділи компанійців. Десь о полудні компанійці вирушили до турецького табору, що розташувався під лісом, щоб дати можливість піхотинцям назбирати хмизу й нарубати колод для будівництва укріплень та засік. Але турецька кіннота мала переваги, а тому компанійці з боями почали відходити до своїх і сховалися за іспанськими рогатками, якими був обкиданий табір. Спагі в кількості 100 чоловік, з десятьма білими прапорами, в яких був червоний берег і півмісяць посередині, хотіли пробитися за ними, але кілька залпів з козацьких самопалів примусили їх зупинитися і ретируватися. Спочатку спагі відійшли на безпечну відстань. Звідти вони побачили, як з протилежного флангу на російсько-українські позиції вирушив ще один загін спагі в 200 чоловік. Тому, повернувшись, знову пішли в атаку. Витримавши З залпи з 9 гармат з протилежного берега Дніпра, турки відійшли, залишивши на пісках двох убитих, чотирьох коней і захопивши на списи 32 голови зарубаних солдат [60, с. 227].

Під вечір, 27 серпня, Ромодановський переправив під Бужин генерала Гордона з його солдатським полком нового строю, а на світанку 28 серпня перевезли ще й охочепіхотний полк сердюків.

Після полудня 28 серпня, коли війська споруджували укріплення, з боку Чигирина запалало величезне багаття, дим якого стояв стовпом і підпирав небо. Козаки Полтавського полку й компанійці Новицького, які повернулися із розвідки, повідомили, що це татари й турки розклали багаття напівдорозі до фортеці. Розвідники побачили у таборі Ібрагіма-паші великий рух, який свідчив, що турки і хочуть кудись іти, а скоріше всього — вдарити на бужинський табір. Ця звістка підтримала бойовий дух козацького війська, й будівництво укріплень завершили дуже швидко. На природних і штучних висотах між ротами і сотнями встановлювали по 2 — 3 гармати [29, с. 278].      Незабаром на пагорбах побачили численну татарську кінноту. Коли вона підійшла зовсім близько, солдати й козаки відкрили по ній гарматний і рушничний вогонь. Татари відступили і сховались за висоти, звідки довго не з'являлися. Тоді генерал Косагов взяв сотню рейтарів, а кілька сотень сховав у засідки зліва й справа і вирушив проти татар. Але й ті зробили подібний маневр. Кілька разів обидві сторони намагалися заманити ворога в засідку уда ваним відступом, але марно. Тоді татари швидко рушили дорогою у напрямку Чигирина й сховалися за лісовим виярком. Косагов побоявся засідки й не переслідував ворога Десь далеко після по лудня розвідка зважилася ввійти до татарського табору й побачила; його порожнім — жодної живої душі, тільки голови убитих напередодні солдатів.        У боях 27 — 28 серпня активну участь брав і підрозділ запорозьких козаків. Про його дії згадує С.Величко. Одержавши із турецьких донесень свідчення про бужинські бої уже в Константинополі, польський посол Ян Гнінський повідомляв короля Яна: 6 листопада 1677 р. "сераскир за Тясмин відправив велику частину орди (боронити москві і задніпрянцям переправу).

Пізніше Осман-паша з боснійськими найбойовитішими полками й Ахмед-паша, заступник найвищого дефтердара, який з найкращими полками, з Мізії та Анатолії, під трьома тулами, тобто бунчуками, ходили, щоб припинити переправу москві і задніпрянцям. Але ті за чотири години, перейшовши Дніпро, випередили їхі всіх наголову знесли, так що Ахмед-паша заледве в 15 коней втік" [29, с. 248],

З-поміж наступаючих у боях відзначились Новицький, ніжинський полковник Борсук, полковник Косагов, полтавський полковник Левенець. Вояків підтримувала тилова 20-тисячна армія В.Голіцина та І.Бутурліна, що стояла на Дніпрі між Чигирин-Дібровою і Максимівною, навпроти Воронівки, позбавляючи можливості татар перейти Дніпро на лівий берег і з тилу завдати удару Ромодановському.

Розгром турків у боях 27 — 28 серпня коло бужинської переправи вирішив хід кампанії 1677 р., яку турецька армія практично програла Це була вирішальна битва, після котрої Ібрагім-паша почав відступати, тому що боявся утратити всю армію. Бої засвідчили визначальну роль козацької кінноти, яка разом з московськими військами захопила плацдарм на правому березі Дніпра, чим забезпечила переправу всьому війську. На березі Дніпра дії російського та українського війська мали активний, цілеспрямований, наступальний характер на позиції противника, що добре укріпився. Російсько-українське військо не лише форсувало Дніпро, а й повністю розгромило й відкинуло ворога від берегових укріплень.

Ібрагім-паша з військом відступив до Крилова. Увечері 28 серпня заплавою Тясмина пішов до Чигирина. Вночі з 28 на 29 серпня зібралась військова рада, на якій хан Селім-Гірей заявив, що зберегти честь і гідність імперії можна лише відступивши від Чигирина "Військо ісламське, що розташувалося в таборі і шанцях, не може встояти проти невірних неприятелів, — говорив він. — Якщо ще два дні триватиме облога міста, то і непереможне воїнство, і снаряди, і гармати—все загине, а ми, очевидячки, зганьбимо себе. Найрозумніше — вивести військо з окопів, витягти гармати та й піти собі прямо рятівним шляхом відступу" [33, с. 590].

Підтримавши пропозицію хана, члени військової ради вирішили відступати. Як повідомив 1678 р. із Туреччини російський посол Афанасій Поросуков, до Ібрагіма-паші на допомогу йшов сам султан, але, довідавшись про відступ війська з-під Чигирина, зупинився за Дунаєм. Залишивши біля фортеці частину обозу й артилерії, Ібрагім-паша наказав підпалити табір й о 3 годині ранку 29 серпня почав відступ. Дорогою турки продовжували залишати військове майно, що заважало. Відступ дедалі більше нагадував панічну втечу.

С. Величко так пише: 'Турки впали в сильний страх та й кинулися втікати налегці додому, покинувши всі обозові тяжарі, запаси і великі користі чигиринським обложенцям" . Свій табір турки запалили — той вогонь і дим було видно аж у Бужині. Побачивши вранці 29 серпня табір порожнім, оточенці, "чая какой обман", не мали наміру переслідувати ворога, а вислали до табору розвідку, котра й підтвердила, що противник відступив. Генерал Гордон у спогадах пише, що в Чигирині залишалося припасів і сил дуже мало. Місто могло протриматися ще днів зо три. Оточену фортецю врятувала перемога гетьмана і князя над Дніпром біля бужинської переправи.

Ці поля чигиринські давно не орались,

Гострим скопані рогом, а трупом всівались.

На миль декілька турків лягло, яничарів,

Вал високий поклався і з диків татарів.

Мчить огир по трупах і трупом лягає,

Русь уже не бахматих, турецьких сідлає!

Павно цінних завоїв і кожен в блаватах.

На війні козак піший, з війни – на бахматих.

Не бродивши, козак наш зумів взяти качку,

Не ходив до них морем, суху дав трепачку.

Не шанують тут трупа – наука з Чигирина,

Погреб вовк відспіває, як їсть поганина.

Воювать з козаками, хай знає, - не жарти,

Не попустять оцього вкраїнські варти! [5, с. 52].

Переслідувати Ібрагіма-пашу, що відступав, князь і гетьман не захотіли. Надто далеко відійшов уже ворог, щоб можна було його наздогнати, маючи такий обоз, який ледь рухався за російсько-українською армією. Обмежилися посилкою погоні. Коли турки відійшли 15 верст від Чигирина, навздогін їм відправили загін кери-бердянського сотника Полтавського полку, який за 40 верст від фортеці наздогнав ворожий ар'єргард — турків, волохів і сербів з 150 возами. [28, с.129].

На четвертий день після відходу Ібрагіма-паші козацький загін переволочанського сотника Федора Мойсеєнка наздогнав за Великим Інгулом на ріці Кам' янка, за 100 верст від Чигирина турецький обоз з 200 возів і 500 чоловік обслуги. В бою козаки розбили противника, захопили всі вози і привезли 10 полонених. 5 вересня 1677 р., коли все військо підійшло до Чигирина, Самойлович і Ромодановський послали навздогін противникові тритисячний загін переяславського полковника Лисенка й стольника Косагова теж в 3 тисячі чоловік. До нього ввійшли також козаки Сумського та Охтирського полків. Загін увійшов аж в долину між Великим та Малим Інгулом. Цей загін наздогнав частину ар'єргарду ворога біля Чорного лісу й захопив бранців, котрі повідомили, що турки, перейшовши Інгул та Інгулець, посварилися з татарами й ханом і, розділившись, татари попрямували до Криму "обороняти улуси від Сірка й Каспулата", а Ібрагім-паша пішов до Дністра і далі за Дунай до Туреччини .[29, с.298].

Одразу ж услід татарам, що відступали, Самойлович послав загони козацької кінноти, які наздогнали хана між Дніпром та Інгулом і завдали йому тяжких втрат. Татари втікали так швидко, що коло Кизикермена, 4 вересня, не шукаючи броду, кидалися в Дніпро, аби скоріше дістатися протилежного берега, "один одного випереджаючи" [55,с.6].

Порахувавши власні втрати, гетьман Самойлович і князь Ромодановський дізналися, що при облозі загинуло 150 стрільців, 800 козаків і 48 солдатів, поранено понад 500 вояків. На бужинській переправі та в інших боях полягло 2460 чоловік і 5000 поранено. За свідченнями Патрика Гордона, а також згідно з повідомленнями полонених, втрати турків (убиті, поранені й полонені) сягали від 4 до 6 тисяч чоловік [78, с. 120; 369, с. 210].

До 9 вересня російсько-українське військо стояло під Чигирином і коло Бужина. Ромодановський і Самойлович тричі приїздили до фортеці й наказали зрівняти із землею всі турецькі укріплення, ями, бастіони, шанці, пщкопи, розпочати відбудову мурів і веж, бастіонів фортеці, поруйнованих турками. Оперативність і чіткість дій привели не тільки до відступу Ібрагіма-паші, а й зупинили підхід підкріплення на чолі з султаном.

Переконливими фактами ми довели, що український народ як збройними силами, так і матеріальною допомогою взяв безпосередню, найактивнішу участь у кампанії 1677 р. і відіграв вирішальну роль у її переможнім завершенні. Селяни й міщани заготовляли харчі, виробляли зброю, будували укріплення для фортець, переправи, мости, човни та баржі, несли обозну службу, на своїх возах і власною тягловою силою перевозили амуніцію. Духовенство, організовуючи молебні й хресні ходи, підтримувало духовно й ідеологічно справедливу боротьбу українського народу з інтервентами. Генеральна старшина брала участь в опрацюванні загального стратегічного плану бойових дій. Під час облоги перший жорстокий удар прийняв на себе козацький гарнізон долішнього міста. У боях на Дніпрі загони Самойловича були в десанті, разом з російськими солдатами билися на березі 27 і 28 серпня. Після відступу турків переслідували їх, а потім несли варту й розвідувальну службу.[29, с.288].

Українське суспільство сприйняло успіх у кампанії 1677 р. як заслугу саме козацького війська В кінці 1677 р. на честь гетьмана І.Самойловича, а відтак і всього українського козацтва, на ознаку його мужності й відваги у війні, на ознаку принципової позиції старшини у відстоюванні рідної землі було складено панегірик, вміщений у літописі С.Величком. Його написав випускник Києво-Могилянського колегіуму, викладач Новгород-Сіверського колегіуму Олександр Бачинський-Аскольд і назвав "Чигирин, прикордонне місто, у тяжкій турецькій облозі року 1677".

Протягом другої половини XVII ст. на Україні точилася постійна внутрішня боротьба, серед якої кожна партія мусила звертатися до допомоги сусідніх держав, не покладаючись на свої сили. Через те кожна сусідня держава вважала край своїм і вела за нього боротьбу і, чим далі, тим сторони ставали більш жорстокими.

Наслідком цього настає правдиве руйнування краю, кожний суспільний стан, тратив свої правові добутки, а з ними разом свої надії, з якими пропадала віра в добро і енергія до опору, до обстоювання за своє. Уся південна сторона України обернулася у справжню пустелю. Внутрішня боротьба і війна з турками, поляками, московітами знищила на Правобережжі мало не половину людності, решта ж, не бачачи кінця своєму лихові, вибирається із правобережних земель на лівий берег і Слобожанщину.

Висновки

Україна в другій половині XVII ст. опинилась в дуже складній військовій і суспільно-політичній ситуації. Воюючи між собою і з сусідами. Українці вкрай виснажились цією боротьбою. Хоча за свою військову майстерність, мужність, відчайдушну хоробрість, кмітливість українським воякам соромитися не приходилось.

Український воїн – це традиційно козак-лицар. Лівобережне козацтво мало досконалу, відшліфовану століттями організацію і традиції, які перетворили його на справжню бойову машину. В останній половині XVII ст..; до реєстрових козацьких структур додалися ще й новоутворені наймані (охотницькі) війська. Вони продовжили традиції козацтва. Хоча й були якісно іншою структурою. Та незважаючи на все це, розбрат, руїна, велика кількість ворогів зробили свою справу. Українці програли визвольні змагання.

Проблема українського лівобережного війська доби Руїни. Незважаючи на значні досягнення, не є остаточно розглянутою в українській історіографії. Взагалі, історіографію з даної теми можна умовно розділити на три періоди: дорадянський, радянський і сучасний. До першої групи можна віднести праці таких відомих істориків як Д.Яворницький, М.Космогаров, В.Антонович, М. Грушевський та ін.

Для цих робіт характерне висвітлення політичної історії. Велика увага приділяється дослідженню діяльності тогочасних українських лідерів і впливу їх на історію.

В радянські часи ця проблема. І взагалі звернення до доби Руїни, не була популярною. Тому і висвітлена вона досить поверхово, багато фактів, які підтверджують несправедливо агресивну політику Московії щодо України, невиконання взятих зобов’язань і відверто зраду, просто замовчувалися, пропогуючи ідею “дружби братніх народів”. Хоча такі нейтральні теми, як боротьба з турками і татарами висвітлені достатньо глибоко. Прикладом такої роботи може слугувати “Історія Української РСР у XІII т.”

Після проголошення незалежності України повертається інтерес до цієї теми. Вона широко досліджується, залучаються різноманітні джерела. На сьогодні, на думку автора, найбільш цінною з цього приводу є монографія В.Заруби.

Джерела цієї доби в основному складають козацькі літописи, листи, універсали гетьманів, західноєвропейська преса цього періоду.

Лівобережне козацьке військо другої половини XVII ст. мало розгалужену структуру. Окремо треба виділити реєстрових козаків і найманців. Козацьке військо мало піхоту, кавалерію, артилерію, флот. Найбільш відомі козаки як піхотинці. Озброєння було різноманітним і кожен козак мав сучасне, на той час, озброєння. Перевагу віддавали вогнепальній зброї, але особливо “ніжне” відношення було до шаблі. Так само ставилися і до бойового товариша – коня, основною складовою флоту був човен – чайка. Різноманітною була тактика ведення бою. Це і рухомий табір, бій галасом, лавою, триангулою, розгардіяшем і т.д.

Означене дає підставу твердити, що козацьке військо не поступалося за рівнем оснащення арміям Західної Європи. Воно вело бої на належному військово-тактичному й технічному рівні, що засвідчує воєнне мистецтво козацтва та бойова звитяга українських збройних сил. Які сформувалися в умовах іноземної окупації і постійної національно-визвольної боротьби.

В другій половині XVII ст. вони віддзеркалювали рівень розвитку військової майстерності козацьких ватажків і ввібрали в себе вікову традицію лицарської звитяги збройних сил українського народу, а також тактичні й стратегічні постулати Польщі, Туреччини, Росії, Криму та Європи в цілому. Військове мистецтво великою мірою залежало і від особистих якостей гетьманів. Наприклад, Самойлович був надто обережним воєначальником і діяв за принципом: “Всі царі прагнуть не стільки виграти битву, скільки того, щоб зберегти цілісність свого війська”. [29, с. 147].

Певні особливості мали охотницькі полки. Вони з’явилися лише в кінці XVII ст. і були найбільш молодою структурою. Найманців не називали козаками. Охотники повністю залежали від гетьмана (перебували на повному утриманні харчами, одягом, озброєнням) і були слухняною і вірною зброєю. Не були смілими, а тому були дуже мобільними. З часом їх військово-політичне значення суттєво збільшилося.

В роботі автор також розглядає участь, дії і роль військ лівобережного регіменту в боях 1663-1687 рр. з турецько-татарськими наїздами та походами, в умовах боротьби з гетьманом Петром Дорошенком. Безпосередньо сама справа Дорошенка виходить поза рамки даного дослідження. Але оскільки в боях з Дорошенковими загонами були задіяні й лівобережні полки, автор побіжно торкається цієї теми. Найбільш жорстокі трагічні бої в цей час велись за Чигирин. В цілому українське козацьке військо разом з московітами здійснило два поході по завоюванню Чигирина (в1674-1676 рр.) і два походи для його захисту та утримання (в1677 і 1678 рр.).

Ці події надовго збереглися в пам’яті українського народу і знайшли своє відображення в піснях та думах. А це, можливо найбільше підтвердження їх важливості, а також значення українського козацького війська в тому числі і лівобережного в добу, прозвану Руїною.

Список використаних джерел і літератури

1.  Величко Самійло. Літопис. Том другий. – Київ: Дніпро, 1991. – 648 с.

2.  Довідник з історії України (А-Я). – Київ: Генеза, 2001. – 1136 с.

3.  Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. – Київ: Знання, 1991. – 185 с.

4.  Літопис самовидця. – Київ: Наукова думка, 1971. – 208с.

5.  Марсове поле. – кн. 2: Героїчна поезія на Україні. Друга половина XVII – початок XIX ст. Київ: Молодь, 1989. – 384 с.

6.  Мыцык Ю. А. “Літописець” Дворецьких – памятник украинского летописания XVII века // Летописи и хроники. – Москва: Наука, 1984. – с.219-234

7.  Шерер Жан Бенуа. Літопис Малоросії або Історія козаків-запорожців-Київ: Український письменник, 1994.-311 с.

8.  Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні. – Київ: Дніпро, 1991.-238 с.

9.  Аркас М.Історія України-Русі. Одеса: Маяк, 1994.-392 с.

10.  Багалій Д.І. Історія Слобідської України. – Харків: Дельта, 1993.-256 с.

11.  Бадьо О. Традиція українського бойового мистецтва. Укр.. світ. – 1996.№1-3.-с.18.

12.  Бантиш – Каменський. Д.Н. История малой России от водворения словян в сей стране до уничтожения гетьманства.-Київ:Час,1993.-656 с.

13.  Велика історія України: у 2-х.т. – I.II. – Київ: Глобус, 1993.-400 с.

14.  Горобець В. Козацький гетьман у соціополітичній структурі Речи Посполитої: проект устроєвої моделі гетьмана Павла Тетері з року 1664. Молода надія. – Київ: Смолоскип, 2000.-272 с. №1.

15.  Грушевский М. Иллюстрированная история Украины. – Донецк: ООО ПКФ “БАС”, 2002. – 768 с.

16.  Гурій О.І. Право в Українській козацькій державі (друга пол.. XVII – XVIII ст. ). –Київ: АНІ інститут історії України, 1994.-47 с.

17.  Гурій Олександр. Українська козацька держава в другій половині XVII – XVIII ст.: кордони, населення, право.- Київ: Основи, 1996.-224 с.

18.  Гурій О.І. Чухліб Т.В. Гетьманська Україна. Т.8.-Київ: Видавничий дім альтернатива., 1999.-303 с.

19.  Доросиенко Д.І. Нарис історії України в 2-х. томах. Т. II. (від половини XVII ст..). – Київ: Глобус, 1992.-349 с.

20.  Єфремов Ю.М. Україна і “Руїна”. От Хмельницького к Мазепе (Малоизвестние трагические страницы из истории украинского народа).-Киев, 1992.-61 с.

21.  Жуковський А. Субтельний О. Нарис Історії України. – Львів: Видавництво наукового товариства ім.. Т. Шевченка у Львові, 1992.-230 с.

22.  Запорожці: до історії козацької культури, - Київ: Мистецтво, 1993.-400 с.

23.  Заруба В.М. Архіви кошнанівського полковника Ільї Новицького Київська старовина.-1992, №4.-с. 12-19.

24.  Заруба В.М. Воєнне мистецтво українсько козацького війська (остання чверть XVII ст..) Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. –Дніпропетровськ, 2001.- с. 20-27.

25.  Заруба В.М. Висвітлення історії України кінця XVII ст. у документах “Архіву полковника Іллі Новицького” Архіви України.-1989, №5.-1.50-55.

26.  Заруба В.М. Гербові знаки на печатках документів архіву Іллі Новицького Клейноди. Записка Українського геральдичного товариства. Київ – Львів,1991.- Том I. – с. 19-21.

27.  Заруба В.М. Охотницьке (наймане) військо на Лівобережній Україні – Гетьманщині в останній чверті XVII ст. ЗНТШ. – Львів. – 1993. – Т.225. – с. 232-257.

28.  Заруба В.М. Студії з історії України. – Київ: Остіта,1995.-192 с.

29.  Заруба В.М. Українське козацьке військо в російсько- турецьких війнах останньої чверті XVII ст. Монографія – Дніпропетровськ: ПП Ліра ЛТД. – 2003.- 464 с.

30.  Заруба В.Н. Украинское казацкое войско в борьбе с турецко-татарской агрессией (последняя четверть XVII в.). – Харьков: Основа, 1993.- 168 с.

31.  Історія України в прозових творах і документах Руїна. Друга половина XVII ст. – Київ: Україна, 1996.- 405 с.

32.  Історія Українського війська (від княжих часів до 20-х рр..XX ст.). 4с вид. – Львів: Світ,1992. – 712 с.

33.  Історія Української РСР у VIII т. том. Другий . – Київ: Наукова душка, 1979.-620 с.

34.  Кащенко А. Сповідання про славне військо Запорозьке низове.- Дніпропетровськ : Січ, 1991.- 494 с.

35.  Костомаров М. Історія в Життєписах визначних її діячів (Переложив О. Барвінський. Накладом книгарні Наукового товариства ім.. Шевченка у Львові, 1918р.).- Київ: Україна, 1991. – 495 с.

36.  Котляр М. Кульчитський С. Довідник з історії України.- Київ: Україна, 1996.- 463 с.

37.  Литвин В.М, Смолій В.А, Шпаковський М.І.- Київ: Видавничий дім “Альтернативи”, 2001.- 351 с.

38.  Маслійчук В. Козацька старшина слобідських полків XVII – XVIII ст.: Київська старовина. – 2003.- №1.- с. 42-58.

39.  Мельник Л.Т. Боротьба за українську державність (XVII ст.). – Київ: Освіта; 1995.- 192 с.

40.  мисик Ю.А., Плохін С.М. Як козаки воювали.- Дніпропетровськ: Промінь, 1990.-303 с.

41.  Наливайко Д. Козацька християнська республіка (Запоріжська січ у западноєвропейських літературних пам’ятниках). Київ: Дніпро, 1992.- 500 с.

42.  Полієнко В.І. З історії козацької артилерії (XVII – XVIII ст.). Українська козацька держава: витоки та шляхи і сторичного розвитку (Матеріали Четвертих Всеукраїнських читань). – Київ – Черкаси, 1994- 200 с.

43.  Панашенко В.В. 300-рыччя героїчної оборони Чигирина від татаро-турецької агресії // УІЖ- 1977. -№ 8 – с. 126-130.

44.  Полтава К50-летию Полтавского сражения. Сборник статей. - Москва: из-во АН СССР, 1959. – 459 с.

45.  Рігельман.О.І Літописна оповідь про Малу Росію та її народ козаків узагалі. – Київ: Либідь,1994. – 768с.

46.  Слюсарський А.Г. Слобідська Україна Історичний нарис. – Харків: ХКТ, 1954. – 279с.

47.  Сокульський А.Л. З історії судноплавства в Україні: козацька “чайка” // УІЖ. – 2001. - № . – с. 75-81.

48.  Сокирко О.Г. “Збройні сили Козацького Гетьманату 1648-1783 рр”. – Київ, 2003.- 27 с. Сокирко О.Г. “Незнане військо хмельницького” // Молода нація. Київ: Смолоскип, 2001.-156 с. №9.

49.  Соловьев С.М. История России с древнейших времен. – Москва: Изд-во Соц.-эконом. литературы, 1962 – Кн 7. – т. 13.- 14. 726с.

50.  Стамеров К.К. Нариси з історії костюмів. – Київ: Мистецтво, 1978 – с. 159-179.

51.  Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у визвільній війні. Книга перша. Воєнні дії 1648-1652 рр. // Наукове видання .- ДДІ, 1996. – 320 с. Стороженко І.С. Збройні сили України від останньої третини XVII ст – кінець XVIIІ ст.. // УІЖ . – 1998. - № 1 – с.87-93.

52.  Сушинський Б.І. Козацькі вожді України . Історичне іссе. // Одеса: “ВМВ”, 2004р..- 592 с.

53.  Сюндюков Ігор. Загибель козацької столиці.. Облога і падіння Чигирина. // Київ, 2002. - № 191, с.5

54.  Український історичний календар; 1996. Київ: Планета, 1995. – 392 с.

55.  Український історичний календар; 2001. Київ: Планета, 2001. – 424 с.

56.  Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: у трьох томах Т.1 – Київ: Наукова думка, 1990. – 592 с.

57.  Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: у трьох томах Т.2 – Київ: Наукова думка, 1990. – 560 с.

Яковлєва Т. Руїна Гетьманщини: Від Переяславської ради – 2 до Андрусівської угоди (1659-1667 рр) – Київ: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2003. – 644 с.