В сучасних умовах розвитку національної економіки важливе значення має стан банківської системи. Саме банки є одним із головних джерел інвестування фінансових ресурсів в економіку країни. Забезпечення стабільності банківської системи — це першочергове завдання, яке необхідно вирішити на шляху інтеграції України до європейського економічного простору. З розвитком міжнародних відносин та посиленням глобаліза-ційних процесів у банківській сфері виникає все більше проблем, які необхідно негайно вирішити, щоб забезпечити її стабільність та нормальне функціонування національної економіки.

Наявність в Україні успішно функціонуючого фінансового сектору, зокрема банківського, є необхідною умовою створення ефективної ринкової економіки, завоювання міцних позицій на вітчизняному та світовому ринках. Це пов'язано з його провідним значенням у забезпеченні рівня накопичень та інвестицій, необхідних в умовах зростання та підвищення ефективності економіки .

Для функціонування банківської системи України розроблена нормативна база, впроваджені принципи діяльності банків, методи та інструменти грошово-кредитної політики тощо. Проте швидкий розвиток фінансових глоба-лізаційних процесів ставить перед банківською системою все більше завдань, при вирішенні яких Україна стане активним учасником глобалізаційних процесів.

Актуальність даної роботи на сьогоднішній день є суттєвою, так як проблема банків в Україні є однією з головних і її вирішенню має надаватися пріоритетний характер. Адже в нашій країні дуже багато іноземних банків, і тому це має негативний вплив на економіку нашої держави.

Мета роботи полягає в аналізі функцій банківської системи, її проблем в Україні та розвитку банківської системи в розвинутих країнах світу.

Завданням роботи є оцінка сучасного стану банківської системи України,та її порівняння з банківськими системами розвинутих країн світу.

Розділ 1 Теоретичні аспекти, поняття «Банк»

1.1 Історія розвитку сутності банку

Історія розвитку банківської справи тісно пов’язана з історією діяльності банків та виникненням грошей. На жаль, немає достовірних відомостей про виникнення перших кредитних установ та характер здійснюваних ними позичкових операцій. Однак історичні дані свідчать, що перші банківські операції з обміну грошей існували ще за дві тисячі років до нашої ери у Стародавній Греції (IV ст. до н.е.), у Стародавньому Вавилоні (VI ст. до н.е.), у Стародавньому Єгипті та Римі.

Термін “банк” походить від італійського “banco” й означає “конторка”, “стіл”, за яким здійснювався обмін грошей. Французьке слово “bangue” означає “скриня”, тобто вказує на функцію збереження чогось цінного.

Багатьма мовами світу слово “банк” завдяки його єдиним кореням має аналогічне значення: bank (англ., нім.), banco (італ., ісп.), bangue (фр.). В українській мові це слово почало вживатися давно за посередництвом французької мови.

За свідченням істориків, перші кредитні операції здійснювалися у Стародавньому Вавилоні, де не тільки обмінювались, гроші однієї держави на гроші іншої, а й практикувалося прийняття вкладів та видання по них певних відсотків. Зародилася і подальшого розвитку банківська справа набула в Стародавній Греції (Елладі), де організацію банківської справи було закладено понад дві з половиною тисячі років тому у давньогрецьких містах на узбережжях Середземного, Егейського і Чорного морів.

Починаючи з VI ст. до н.е., кілька сотень грецьких міст та їхніх колоній карбували власні монети, вели жваву торгівлю, розвивали грошово-кредитні відносини. Однак інтенсивна торгівля, що велася з використанням різних монет, які карбувалися як державами, так і містами, зумовила виникнення таких учасників торгових операцій, які б розбиралися у монетах, що були в обігу. За цих умов виникла така професія, як міняйли, які розкладали монети на спеціальному столі (від грец. “trapeza” — трапедза) і перевіряли їх якість. Звідси грецька назва — міняйли-трапедзити. Спочатку трапедзити займалися обміном грошей однієї монетно-вагової системи на іншу й перевіряли їх якість, а пізніше здійснювали інші грошові операції. До трапедзи можна було внести коротко-або довгостроковий вклад. Трапедзит здійснював грошові перекази в інші міста, позичав гроші під відсотки, за певну платню зберігав цінності й документи, укладав різноманітні угоди від імені свого клієнта. На кінець V ст. до н.е. трапедза — лавка міняйли, де працювали кілька осіб, перетворилася на прототип сучасного банку.

Як свідчать деякі джерела, винахідцями перших банківських операцій були не тільки окремі особи (трапедзити), а й деякі церковні установи, де нагромаджувалися значні кошти. Надійним місцем для зберігання цінностей були храми. Злодії ставилися з повагою до вівтарів і не грабували їх. Завдяки вкладам, недоторканність яких гарантувалася поважним ставленням до релігії, грецькі храми (Дельфійський, Делоський, Самоський і Ефеський) перетворилися в своєрідні банківські установи.

Грошовий обіг античного світу, торговельні угоди між полісами Греції та Босфору, діяльність трапедз і трапедзитів поширилась і на південні землі сучасної України завдяки жвавій торгівлі Афін із Босфорським царством, яке розташувалося на Керченському та Таманському півостровах (Північне Причорномор’я).

Історія розвитку банківської справи Нового часу пов’язана з розвитком виробничих і торговельних відносин і започаткована у Середземноморській Європі, особливо на півночі Італії. Зародження діяльності банкірів і відповідно банківської діяльності почалося у XII ст. Розвиток в Італії банківської діяльності і поява перших банкірів пояснюється тим, що ця територія була на перехресті торговельних шляхів, через які європейські держави мали можливість підтримувати зв’язок з різними частинами світу, а це сприяло розвиткові торгівлі грошового обігу. На той час відродилася професія міняйли, які займалися під час купівлі-продажу обміном різних монет і здійснювали інші грошові операції.

Пізніше банківська справа поширилась на Північну Європу. В XIII ст. кілька італійських міняйл (із Ломбардії) влаштувалися в Лондоні і почали пропонувати свої послуги комерсантам.

В Європі виникнення банківської справи і поява перших лихварів пов’язано з князівськими дворами і торговими домами пізнього середньовіччя. Утримання князівських дворів у розкоші, марнотратство, необхідність мати регулярну армію зумовлювало дедалі зростаючу потребу у фінансах. Князі були готові для цього залізти в борги, проте щодо християн діяла “канонічна заборона на стягнення відсотка”. Гроші вважали “не урожайними”, а нарахування відсотка — лихварством і за це накладались великі штрафи. Цю нішу заповнили євреї, для яких у багатьох країнах існували обмеження щодо зайняття ремеслами. Євреї ставали посередниками при дворах, добували для князів необхідні гроші. Звідси поява перших приватних банкірських домів, які часто перебували у власності євреїв.

Крім того, поширювачами банківської справи в Європі стали великі та іноземні комерсанти, які як торгові банкіри до додатку до своїх торгових угод здійснювали також операції з обміну грошей та укладали банківські угоди. Згодом банківські операції комерсантів стали їх основною справою.

У XVI ст. З’явилися перші банкірські доми — Медичі в Італії, купецькі гільдії Амстердама, Венеції, Генуї, Мілана, які створили навіть спеціалізовані банки — “жиро-банки”, що здійснювали безготівкові розрахункові операції між купцями.

Банківська справа в сучасному вигляді зародилася в період мануфактурної стадії капіталізму, коли виникли банкірські доми, які надавали кредит промисловим і торговим капіталістам під помірний відсоток. Досить відомими на той час банкірськими домами були: Чайльда в Англії, Ротшильдів у Франції, Фуггерів у Німеччині. Спочатку банки перебували у приватному володінні. У 1694 р. створено перший центральний акціонерний банк Банк Англії, який надавав комерційні кредити, а також мав право випуску банкнот та цінних паперів для оплати урядового боргу.

Першу спробу створення банків у Росії було зроблено у XVII ст. в 1665 р. у Пскові воєвода Афанасій Ордин-Нащокіи вирішив створити комерційний банк, однак ця ідея не була схвалена центральним урядом і банк так і не розпочав свою діяльність. Поява першого російського банку відноситься до 1733 р., коли указом було створено державний позичковий банк, який значною мірою відіграв роль казенного ломбарду.

У 1754 р. було засновано два банки — Державний займовий банк для дворянства у Москві і Санкт-Петербурзі — для кредитування купецтва, однак ці банки швидко припинили свою діяльність, зіткнувшись з проблемою повернення кредиту. В 1772 р. поряд з банками з’являються спеціалізовані кредитні установи, які приймали внески до запитання і видавали позики або під заставу іпотеки (охоронні каси), або під заставу коштовних металів (позичкові каси). У 1769 р. у Санкт-Петербурзі та Москві було засновано Асигнаційний банк, а в 1786 р.—Державний земельний банк, почали також з’являтися інститути довгострокового іпотечного кредитування. Отже, в цей період у Росії розпочинається формування банківської системи.

1.2 Розвиток банківської діяльності в Україні

В Україні початок банківської діяльності було покладено в середині XVIII ст. Вона розвивалася разом зі становленням банківської системи Росії. У ті часи торгівля велась за готівку, а промисловість розвивалась в основному за рахунок держави. В Україні поширення комерційного кредиту істотно запізнювалось порівняно із Західною Європою. Першими позичальниками були уряд і землевласники, а в ролі кредиторів виступали одноосібні підприємці-лихварі. За умов натурального поміщицького господарства така діяльність давала можливість безконтрольно підвищувати відсоток за кредит. Крім того, впродовж 1769-1774 рр. Росія випустила в обіг паперових грошей-асигнацій на суму 20 млн руб. Усе це і сприяло створенню казенних банків та банківських контор у провінції, які мали намір вдосконалити грошовий обіг в імперії та надавали позики.

Кредитна система в Україні була започаткована в 1781 р., коли Російський Асигнаційний банк відкрив свої банківські контори у Києві, Ніжині, Харкові, а в 1782 р. — у Херсоні. У 1839 р. в Києві засновується місцева контора державного комерційного банку. Указом від 31 травня 1860 р. було створено Державний банк Росії, який займався емісією кредитних білетів і здійснював низку комерційних операцій, а в Україні діяли його контори (в Києві, Харкові та Одесі). Крім того, в цей період в Україні почали функціонувати великі комерційні банки (Дворянський, Селянський), налагоджувалась мережа ощадних установ, що акумулювали заощадження населення.

Після реформи 1861 р. в Україні було створено низку місцевих банків: 20 травня 1864 р. — Херсонський земський банк, що діяв на підставі принципу взаємного кредитування для надання довгострокових позик під заставу поземельної власності, 4 травня 1871 р. — Харківський земельний банк, який видавав позики під заставу нерухомості в українських і російських губерніях. У 1868 р. розпочав операції Київський приватний комерційний банк.

Трохи пізніше засновується Київський промисловий банк і Катеринославський комерційний банк, а в Одесі формується Бессарабсько-таврійський земельний банк, у 1879 р. відкрито Одеський обліковий банк, який здійснював облік векселів. Така ситуація сприяла розвиткові товарно-грошових відносин та виникненню промислового капіталу в Україні.

Стрімкий розвиток економіки і нагромадження капіталів у країні наприкінці XIX ст. забезпечили умови розвитку банківської системи Росії в цілому, і в Україні зокрема.

На початку XX ст. в Україні фактично діяли три контори Державного банку Росії та 19 його філій, існувала розгалужена система акціонерних банків, значного поширення набули товариства взаємного кредиту (26), міські суспільні банки (38), селянські банки (148), казначейства (112), позичкові каси (66). Крім того, функціонували приватні банківські контори, які здійснювали значну кількість суто банківських операцій.

Розвиток банківської системи в Україні під час Першої світової війни переживає серйозну кризу. Внаслідок падіння виробництва і загальної економічної розрухи господарський обіг знизився, банківські операції різко скорочуються, а грошовий обіг був украй розладжений. Незважаючи на це, напередодні Жовтневої революції в Росії на території України було створено розгалужену мережу банківських установ за багатоярусною структурою, пристосованою для обслуговуванню ринкових відносин, яка забезпечувала нормальний рух товарів, грошей і кредитних ресурсів.

За незначний час існування незалежної держави України здійснювалися певні заходи щодо формування національної кредитної системи створенням відповідної банківської мережі.

Становить певний інтерес досвід побудови банківської системи України в період державності (1917-1919 рр.). Після проголошення 20 листопада 1917 р. Третім Універсалом утворення Української Народної Республіки важливим завданням Центральної Ради було реорганізація банківської системи та формування національної грошової системи. 22 грудня 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон про утворення Українського державного банку. Цим самим законом на території України було припинено діяльність відділень російського Державного дворянського земельного банку і Селянського поземельного банку. 10 серпня 1918р. Рада Міністрів ухвалила статут Українського державного банку, в якому було визначено його призначення: “Український державний банк має на меті полегшення грошового обігу, допомогу шляхом короткострокового кредиту державному торгу, промисловості і сільському господарству в Україні, а також забезпечення грошової системи”. Для задоволення потреб землевласників у наданні позик 23 серпня 1918 р. засновано Державний земельний банк, метою якого було сприяння зміцненню дрібного землеволодіння та поліпшення справ у сільському господарстві. Завдяки вжитим УНР заходам певною мірою вдалося в цей період стабілізувати фінансову і грошову систему України, добитися задовільного обслуговування державних і господарських потреб країни.

У радянський період правове становище банків неодноразово змінювалось. Декретами ВЦВК від 14 грудня 1917 р. та Тимчасового робітничого селянського уряду України від 22 січня 1919 р. всі банки та приватні кредитні установи було націоналізовано, а банківську справу проголошено державною монополією. У 1920 р. Україна залишилася без власної грошової одиниці і без банківської системи. Однак у зв’язку з переходом до непу і пожвавленням товарно-грошових відносин виникла потреба у відновленні банківської системи для організації торгового обігу та фінансування народного господарства.

Після заснування в Харкові Всеукраїнської контори Держбанку (жовтень 1921 р.) в Україні було створено контори й філії інших банків (кооперативного, торгово-промислового, сільськогосподарського, комунального).

У 1927 р. відкрито Київську філію Всеросійського комерційного банку зовнішньої торгівлі та Київський місцевий комунальний банк.

У період непу в країні відбувається деяке пожвавлення ринку, економіка починає набувати ринкового характеру, функціонує порівняно розгалужена кредитна система, випускаються державні облігації та акції в системі дозволеного приватного сектора, використовується іноземний капітал, однак такий період тривав недовго.

Серйозні зміни у правовому становищі банків відбулися внаслідок кредитної реформи 1930-1932 рр. Було ліквідовано банки, засновані на недержавній формі власності. Банківська система була перебудована за функціональною ознакою і складалась із Державного банку СРСР, який став єдиним розрахунковим центром і займався концентрацією короткострокового кредитування і платіжного обігу, та чотирьох спеціалізованих банків (Промбанк, Сільгоспбанк, Торгбанк, Цекомбанк). Крім того, функціонував Зовнішньоторговельний банк, який мав широку мережу кореспондентських відносин з іноземними банками та систему ощадних кас, що становили собою єдину загальнодержавну кредиту установу, яка обслуговувала широкі верстви населення залученням вільних коштів, оплатою послуг, розміщенням облігацій державних позик.

У роки Другої світової війни зберігалося централізоване державне управління кредитною системою та всіма її ланками і аж до другої половини 60-х років Україна не мала автономної кредитно-банківської системи. Тут діяли філії Держбанку, Будбанку, відділення Зовнішньоекономічного банку, державні ощадні каси, кредитні кооперативи та державні ломбарди. Отже, тривалий час у колишньому СРСР банківська система підпорядковувалася адміністративній системі, була надто обмеженою і неефективною. Діяла державна монополія на банківські грошові операції, був відсутній фінансово-комерційний бізнес, не існувало ринку цінних паперів, що позначилось на існуванні банківської системи, яка була нездатна сплачувати і мобілізовувати великі грошові кошти. Існування в соціалістичній державі монобанківської системи призвело до створення високого рівня монопольного становища Держбанку країни. Крім того, Держбанк СРСР, функціонуючи як орган уряду, був залежний від нього, що призвело до створення безконтрольної фінансово-банківської олігархії, яка тримала в таємниці дані про золотий запас країни, стан випуску грошей в обігу, розподіл та використання коштів державного боргу тощо.

У 1987 р. у СРСР з метою реорганізації банківської системи було проведено банківську реформу: новоутворені шість банків (Держбанк СРСР; спеціалізовані банки Агропромбанк СРСР, Промбудбанк СРСР, Житлосоцбанк СРСР, Ощадний банк СРСР, Зовнішньоекономічний банк СРСР) підпорядковувались Раді Міністрів СРСР і одночасно виступали як органи державного управління та юридичні особи, займались господарською діяльністю.

Після проведення банківської реформи правове становище банків істотно не змінилося, реорганізація не торкнулася економічних відносин, у банківській системі збереглася державна монополія. Банки продовжували здійснювати адміністративно-контрольні повноваження. Однак завдяки реорганізації банківської системи підвищилась роль банків у механізмі кредитування розвитку різних галузей економіки.

В Україні в цей період існувала широка мережа установ Держбанку і Будбанку, трудових ощадних кас.

Фундамент нової банківської системи в Україні було закладено створенням перших кооперативних комерційних банків на підставі Закону СРСР “Про кооперацію” (1988 р.). Перший кооперативний банк “Таврія” зареєстровано в листопаді 1988 р., а перший комерційний банк — Український інноваційний банк заснований у січні 1989 р. в Києві.

Формування нової банківської системи України почалось із побудови незалежної суверенної-держави і прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990р.) та Закону України “Про економічну самостійність України” (3 серпня 1990 р.), у яких було зазначено, що Україна на своїй території самостійно організовує банківську справу і грошовий обіг та створює банківську систему.

Діюча в країні банківська система виникла на основі прийнятого Верховною Радою України 20 березня 1991 р. Закону , України “Про банки і банківську діяльність”.

Процес становлення банківської системи. України в новій історії охоплює кілька періодів.

Перший період (1989-1991 рр.). У цей період українські (банки реєструвалися у Москві за таким принципом.

По-перше, були створені міністерські або галузеві банки (понад 15 банків): на основі Мінмонтажу УРСР — Монтаж-спецбанк; Держпостачу УРСР — Укрпостачбанк (правонаступник— банк “Ажіо”); Мінбудмату —Укрбудбанк (правонаступник — банк “Відродження”); Мінлегпрому — Лег-банк; Мінлісгоспу —Лісбанк; Міншляхбуду—Шляхбанк (правонаступник “Трансбанк”) тощо.

По-друге, понад 20 банків були засновані за змішаною ознакою; різні державні та кооперативні установи. Це — Укрінбанк, Градобанк, Перкомбанк, Народний банк, Українська фінансова група, Приватбанк тощо.

По-третє, реорганізовано філії московських банків з “московським капіталом” — Інкомбанк, Східінвестбанк тощо.

По-четверте, продовжували функціонувати банки з державним статусом: Промінвестбанк, Агропромбанк “Україна”, Укрсоцбанк, Ощадбанк і Укрексімбанк.

Другий період (1991 1992 рр.). Починаючи з жовтня 1991 р. відбувається перереєстрація Національним банком комерційних банків. У комерційних банках відбуваються зміни, у складі засновників (відповідно до постанови Кабінету Міністрів України “Про передачу міністерських пакетів акцій на управління до Міністерства фінансів України” з числа засновників виходять міністерства), а державні банки (Промінвестбанк, Агропромбанк “Україна”, Укрсоцбанк) акціонуються персоналом банків, а також окремими клієнтами цих банків. За окремими банками стоять великі промислові комплекси, доходи яких становили основу банківських капіталів.

Третій період (1992-1993 рр.) характеризується створенням банків “нової хвилі” із залученням значного приватного капіталу. В цей час спостерігаються подальший розвиток малих сільських підприємств, акціонерних товариств, залучення коштів новостворюваних державних бюджетних та позабюджетних фондів, відбувається уніфікація пасивів у діючих банках. До них належать: “Аваль”, “Інко”, “Відродження”, “Трансбанк”. Під час гіперінфляції спостерігається масове утворення дрібних “кишенькових” банків (понад 100 банківських установ).

Четвертий період (1994-1996 рр.). Для цього етапу характерне призупинення інфляційних процесів, активізація діяльності НБУ з регулювання діяльності комерційних банків, зниження рівня банківського менеджменту, а все це призвело до банківської кризи та банкрутства окремих банків. У 1994 р. збанкрутувало 12 банків, у 1995 р. — 20, у 1996 р. — 45 банків, а ще 60 опинилися в стані прихованого банкрутства. В цей період банківська система України перебувала в стані стагнації: відбувається скорочення розміру активів деяких банків, спостерігається велика розбіжність у концентрації банківського капіталу, третина зареєстрованих банків не мали необхідного сплаченого статутного фонду.

П’ятий період (1996-2000 рр.) характеризується активною діяльністю НБУ у подоланні інфляційних процесів, створенням сприятливих умов для здійснення грошової реформи і введення в обіг національної грошової одиниці — гривні. В банківській системі спостерігаються позитивні тенденції, вона набуває ринкового типу, в державі реєструються іноземні банки та їхні представництва (всього було зареєстровано 14), відбувається зміна акціонерів продажем і перепродажем банків (70), а також здійснюється реєстрація нових банків (5).

На сьогодні банківська система України є ключовою частиною фінансової системи країни, важливим елементом господарського механізму, де реформування розпочалося раніше. ніж в інших секторах економіки. Саме банківська система повинна відіграти важливу роль у створенні оптимального середовища для мобілізації й вільного переливання капіталів, нагромадження коштів для структурної перебудови економіки, приватизації й розвитку підприємництва.

Розділ 2 Банківська система: сутність та структура

2.1 Структура банківської системи України

Сучасний стан розвитку економіки України потребує постійної уваги до банківської системи в цілому і комерційних банків зокрема, проведення політики, спрямованої на створення сприятливих умов для їх стабільного та ефективного функціонування. Ця потреба обумовлюється тим, що банківська система України - одна з найважливіших і невід’ємних структур ринкової економіки і є одним з основних чинників політики економічного зростання. Адже через неї здійснюється процес акумуляції фінансових ресурсів суспільства і забезпечується їх найефективніше і раціональне використання.

Банкiвська система — законодавчо визначена, чiтко структурована сукупність фiнансових посередників грошового ринку, якi займаються банкiвською дiяльнiстю.

Банкiвська система виникає не внаслідок механічного поєднання окремих банкiв, а будується по заздалегідь виробленій концепції, в межах якої відводиться мiсце кожному виду банкiв i кожному окремому банку.

В такому тлумаченні банкiвська система не включає небанківські фiнансовi iнститути грошового ринку. Цим вона помiтно вiдрiзнясться вiд кредитної системи. до складу останньої включають всiх посередників грошового ринку — як банкiвських, так i небанківських.

Необхiднiсть, формування банківської системи, як особливої,структури, визначається двома групами причин:

· пов’язаних з необхідністю здійснення суспільного нагляду i регулювання банківської дiяльностi, узгодження комерцiйних iнтересiв окремих банкiв з загальносуспільними iнтересами — забезпеченням сталостi грошей i стабільної роботи всiх банкiв;

· пов’язаних з функціонуванням грошового ринку, забезпеченням збалансованості попиту i пропозиції на грошовому ринку i в кожному його секторi.

За своєю структурою банкiвськi системи рiзних країн iстотно вiдрiзняються. Разом з тим є ряд ознак, якi властивi всiм банківським системам, що функцiонують в ринковiй економiцi. Це, перш за все, дворівнева побудова.

На першому рiвнi знаходиться один банк (або декілька банкiв, об’єднаних спільними цiлями i завданнями). Такiй установi надається статус Центрального банку. Законом визначено підзвітність Національного банку України (НПУ) безпосередньо Верховній Раді України. На нього покладається вiдповiдальнiсть за вирішення макроекономічних завдань в грошово-кредитній сферi.

Його основними функціями є:

· грошово-кредитне регулювання економіки;

· емісія валюти країни і забезпечення обiгу;

· контроль за дiяльнiсть кредитних установ;

· акумуляція і зберігання резервів кредитних установ;

· кредитування комерцiйних банкiв;

· кредитно-розрахункове обслуговування уряду;

· зберігання та проведення операцiй iз золотовалютними за пасами i резервами.

На другому рiвнi банкiвської системи знаходяться решта банкiв, якi в Україні прийнято називати комерцiйними банками.

На вiдмiну вiд центрального комерцiйнi банки покликанi обслуговувати економiчні суб’єкти — учасникiв грошового обiгу: фірми, сiмейнi господарства, державнi структури. через ці банки система обслуговує господарство вiдповiдно до задач, що випливають з грошово-кредитної полiтики центрального банку. Тому комерцiйнi банки можна розглядати як фундамент всiєї банкiвської системи вершиною якої є центральний банк.

Вони утворюються як акцiонернi товариства або на пайових засадах i є кредитними установами унiверсального характеру. Їх часто називають “фінансовими універмагами”.

Питання про те, що таке банк, не є таким простим, як це здається на перший погляд. Кажуть, що банк - це сховище грошей. Але таке життєве тлумачення банку не тільки не розкриває його суті, а й приховує його дійсне призначення в народному господарстві. Тому необхідно докладніше роздивитися те, з чого складається дійсна сутність банку.

Банк як установа або організація є найбільш масовим уявленням про банк. Слід відмітити, що він хоча і виконує суспільну місію і є суспільною організацією, але історично був справою приватної особи і лише потім, із розвитком банківської справи, особливо в сучасних умовах господарювання, перетворився у великі, середні та малі об'єднання.

В уявленні про банк як установу він асоціюється із службовою конторою, із апаратом управління. В СРСР, як і в інших соціалістичних країнах, протягом декількох десятиліть існували банки тільки державного походження, тому стала необхідна радикальна ломка їх зв’язків клієнтами, розвиток комерційних, а не директивних відносин між ними. Тільки завдяки цьому відношення між банком та підприємствами набувають справжній економічний характер, а банк стає базисом.

Логічною є трактова суті банку не як організації, а як підприємства. Саме так він характеризується в деяких радянських публікаціях. Банк визначається не як підприємство взагалі, а як капіталістичне підприємство, не просто банк, а капіталістичний банк.

Як будь-яке підприємство, банк є самостійно господарюючим суб'єктом, має права юридичної особи, виробляє та реалізує продукт, виконує послуги, діє на принципах госпрозрахунку.

Мало чим відрізняються і завдання банку як підприємства — він вирішує питання, які пов'язані із задоволенням суспільних потреб у своєму продукті та послугах, із реалізацією на основі отриманого прибутку соціальних та економічних інтересів як членів його колективу, так і інтересів власника майна банку. Банк може здійснювати будь-які види господарської діяльності, якщо вони не суперечать законам країни та випливають із статуту банку. Як і будь-яке підприємство, банк повинен мати спеціальний дозвіл.

Банк як торгівельне підприємство. Разом з тим банк як підприємство має свою специфіку, його діяльність відрізняється від діяльності інших підприємств. На відміну від промисловості сільського господарства, будівництва, транспорту і зв'язку банки діють у сфері обміну, а не виробництва. Банки дійсно "купують" ресурси, "продають", функціонують у сфері перерозподілу, сприяють обміну товарами. Вони мають своїх "продавців", сховища, "товарний запас". Їх схожість має зовнішній характер, тому що банк торгує не товарами, а особливим продуктом.

Функціонування банку у сфері обміну породжує ще й інші уявлення про його сутність. Іноді банк характеризується як посередницька організація. Основою для цього є особливе переливання ресурсів, які тимчасово осідають у одних і вимагають застосування у інших.

Банк - це і кредитор, і позичальник, і посередник між юридичними і фізичними особами, і посередник в грошових розрахунках, в цих якостях він розкриває свою суть. Банк - це особливе явище господарського життя.

Банки як агенти біржі можуть самостійно організовувати біржові операції, виконувати операції по торгівлі цінними паперами. Торгівля цінними паперами є частиною банківських операцій, але не головною, бо досить відмінна від банківської справи.

Банк як кредитне підприємство. Кредит — це відношення між кредитором і позичальником з приводу зворотного руху вартості, що позичається. На відміну від кредиту банк — це одна із сторін відносин, яка хоча і може одночасно виступати в якості кредиту і в якості позичальника, однак в кожний даний момент при окремій угоді виступає або в якості кредитора або в якості позичальника.

Банк — наслідок розвитку кредиту. На основі грошових та кредитних відносин з'явилось таке унікальне утворення, як банк, який в цілому можна визначити як систему особливих підприємств, продуктом яких є кредитна та емісійна справа. Головним в сутності банку, його основою є організація грошово-кредитного процесу та імітування грошових знаків.

Але вони не обмежені централізовано виданими інструкціями з кредитування та проведення iнших операцій, проводять кредитну полiтику на свiй страх i ризик, що сприяє оперативному впливу банкiв на економіку. Однак це не означає, що комерційні банки діють безконтрольно. Щоб обмежити створення великої кiлькостi “слабких” банкiв, якi можуть легко банкрутувати i викликати “ланцюгову реакцію банкрутств” серед своїх клієнтів, держави встановлюють досить високі квоти на їх статутний капітал.

За розміром статутного капiталу банки можна поділити так:

· малі банки зі статутним капіталом д 5 млн. євро;

· середні — зі статутним капіталом від 5 до 10 млн. євро;

· великі — зі статутним капіталом від 10 до 30 млн. євро;

· найбільші — зі статутним капіталом понад 30 млн. євро.

Безумовно, лідером за цим критерієм є „Аваль”. Решта банкiв із найбільших за обсягом активів входять до групи великих за розміром статутного капіталу. Усього в цій групі було 13 банкiв.

Залежно вiд величини активiв усi банки подiляються на чотири групи:

· малi банки з активами до 50 млн. грн;

· середиi — з активами вiд 50 млн. грн до 100 млн. грн;

· великi — з активами вiд 100 млн. грн до 1 млрд. грн;

· найбільші банки з активами понад 1 млрд. грн.

За секторами ринку, на яких функціонують банківські установи, усі банки можна поділити на:

· міжнародні, працюють як в Україні так i за її межами;

· міжрегіональні, якi здійснюють свою д на території всієї України;

· регіональні, що обслуговують, як правило, клiєнтiв одного регiону;

Більшість комерцiйних банкiв, що функціонують на банкiвському ринку України, є регіональними. Причому значна частина таких банкiв (понад 50%) сконцентрована в Києві та Київській області, а також в областях що вважаються індустріально розвинутими (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Харківська – понад 20%).

За формою власності комерційні банки можуть бути:

· унітарними – заснованими на принципах єдиновладдя. Такі банки мають єдиного власника в особі держави чи приватної особи.;

· з колективною формою власності.

Нині в Україні функціонують 2 унітарні комерційні банки з державною формою власності6 Державний ощадний банк України (Ощадбанк) та Державний експортно-імпортний банк України (Укрексімбанк). Статутні капітали цих банків сформовано за рахунок бюджетних коштів.

За організаційно-правовою формою діяльності банки можуть створюватися як:

· акцiонернi товариства вiдкритого i закритого типiв (акцiонернi банки);

· товариства з обмеженою вiдповiдальнiстю (пайові банки);

· кооперативи (кооперативнi банки).

Акцiонернi банки формують свiй капiтал за рахунок об’єднання iндивiдуальних капіталів засновникiв шляхом випуску i розміщення акцiй банку. Причому всi емітовані акцiї мають бути іменними, оскiльки банки за чинним законодавством не мають права на випуск акцiй на пред’явника. Власником капiталу є акціонерне товариство, тобто банк. Акцiонери не мають права вимагати в банку повернення своїх внесків. Саме тому акцiонернi банки вважаються бiльш стiйкими i надiйними.

Пайові банк формують свiй капiтал за рахунок грошових внескiв (паїв) у статутний капiтал. При цьому за кожним iз учасників зберiгається право власностi на його частку капiталу, тобто банк не є власником цього капiталу. Пайові банки в Україні створюються на принципах товариств з обмеженою вiдповiдальнiстю, в яких ( кожного учасника обмежена розмiром його внеску в статутний капiтал банку.

Кооперативні банки в Українi можуть створюватись за територiальним принципом: мiсцевi та центральний кооперативнi банки. До особливостей створення та функцiонування мiсцевих кооперативних банкiв слiд вiднести:

· законодавче обмеження кiлькостi учасникiв банку 50-ма особами;

· кожен учасник банку має право лише одного голосу;

· клiєнтами кооперативного банку можуть бути тільки його учасники.

Залежно від діапазону операцій які здійснюють учасники банківських систем розрізняють:

· універсальні банки, які виконують широкий спектр операцій та надають різноманітні послуги своїм клієнтам;

· спеціалізовані банки, які у своїй діяльності орієнтуються за:

o клієнтською спеціалізацією;

o галузевою спеціалізацією;

o функціональною спеціалізацією - невелике кола послуг для більшості своїх клієнтів

За функціональною спеціалізацією розрізняють:

· інвестиційні та інноваційні, що спеціалізуються на акумуляції тимчасово вільних грошових коштів на тривалі строки і надання довгострокових кредитів;

· ощадні банки спеціалізуються на кредитуванні населення за рахунок залучення невеликих строкових депозитів;

· іпотечні здійснюють кредитні операції на тривалий строк, під заставу нерухомості;

· облікові і депозитні банки історично спеціалізуються на короткострокових депозитних і кредитних операцій.

· Представником банку з вираженою функціональною спеціалізацією в Україні є Ощадбанк, у пасиві якого близько 90% - це кошти фізичних осіб.

Законом України „Про банки і банківську діяльність” заборонена спеціалізація інших комерційних банків на залучення вкладів від фізичних осіб. Частка цих депозитів не повинна перевищувати 5% капіталу банку.

Розвиток банків, товарного виробництва і обороту історично йшов паралельно і тісно переплітався. При цьому банки, проводячи грошові розрахунки і кредитуючи господарство, виступаючи посередниками у перерозподілі капіталів, істотно підвищують загальну ефективність виробництва, сприяють зростанню продуктивності суспільної праці.

Банки являють собою невід'ємну рису сучасного грошового господарства, їх діяльність тісно пов'язана з потребами відтворення. Знаходячись в центрі економічного життя, обслуговуючи інтереси виробників, банки опосередковують зв'язки між промисловістю і торгівлею, сільським господарством та населенням. Виникнувши як альтернатива державним банківським структурам, комерційні банки стали, по суті, першою сферою економіки, де реально йде її демонополізація, поступово починає діяти конкуренція, гроші й кредит набувають ринкового змісту. Завдяки операціям, які здійснюють комерційні банки вони є невід'ємною і основною частиною сучасного грошового господарства.

2.1.1 Національний банк України:розвиток та функції

Відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність” у березні 1991 року на базі Української республіканської контори Держбанку СРСР утворено Національний банк України, який є державним органом. Він “підзвітний Верховній Раді України”.

Керівним органом Національного банку є Правління:

Правління Національного банку формується з 11 чоловік. До його складу входять: Голова Правління, його заступники та інші члени Правління.

Ø Голова Првління Національного банку призначається Верховною Радою України строком на 4 роки за поданням Голови Верховної Ради України.

Ø Голова Правління Національного банку керує роботою Правління.

Ø Заступники Голови Правління Національного банку та інші члени Правління призначаються Президією Верховної Ради України за поданням Голови Правління Національного банку.

Ø Рішення Правління Національного банку приймаються звичайною більшістю голосів і оформляються постановою.

Правління Національного банку:

· розглядає стан грошового обігу і розробляє пропозиції щодо основних напрямів державної грошово-кредитної політики, яуі затверджуються Верховною Радою України;

· приймає рішення про рівень резервних вимог, економічних нормативів діяльності комерційних банків та процентних ставок на кредити, що надаються комерційним банкам;

· затверджує нормативні документи з питань, що стосуються компетенції Національного банку України;

· здійснює іншу діяльність відповідно до Статуту банку.

· У своїй практичній діяльності Національний банк підтримує постійні контакти з урядом держави і в першу чергу з Міністерством фінансів України.

Національний банк України є:

Ø центральним банком, який проводить єдину державну політику в сфері грошового обігу, кредиту та забезпечення стабільності національної грошової одиниці;

Ø емісійним центром;

Ø валютним органом;

Ø органом банківського нагляду;

Ø банком банків;

Ø державним банком;

Ø організатором міжбанківських розрахунків

Центральний банк

Як центральний банк держави Національний банк здійснює грошово-кредитну політику, використовуючи відповідні інструменти.

Національний банк веде Республіканську книгу реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ.

Комерційні банки України та іноземні банки можуть здійснювати банківські операції тільки після реєстрації в Республіканській книзі реєстрації банків.

Національний банк представляє інтереси України у відносинах із центральними банками інших країн, міжнародними банками та фінансово-кредитними організаціями.

Емісійний центр

Національному банку України належить монопольне право на емісію грошей в обіг, а також випуск національних грошових знаків (банкнот, монет). Для друкування банкнот створено власну банкнотну фабрику. Карбування монет здійснюється в Україні на замовлення Національного банку.

Забезпечення економіки готівковими грошима (на сьогодні гривні) здійснюється через мережу регіональних управлінь Національного банку на замовлення комерційних банків.

Валютний орган

Національний банк України є головним органом, який визначає валютну політику.

У сфері валютного регулювання Національний банк:

· здійснює валютну політику на підставі принципів загальної економічної політики України;

· складає разом з Кабінетом Міністрів України платіжний баланс України;

· контролює дотримання затвердженого Верховною Радою Ураїни ліміту зовнішнього державного боргу України;

· визначає ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентам;

· нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики;

· видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування;

· визначає способи встановлення і використання валютних (обмінних) курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених в іноземній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях.

У сфері валютного контролю Національний банк:

· здійснює контроль за виконанням правил валютних операцій на території України;

· забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю.

Банківський нагляд

На Національний банк України покладено функцію контролю за виконання комерційними банками законодавства з банківської справи, додержанням економічних нормативів, встановлених Національним банком, та власних нормативних актів.

Зметою захисту інтересів клієнтів та забезпечення фінансової надійності комерційних банків Національний банк встановлює для комерційних банків такі економічні нормативи:

· мінімальний розмір статутного фонду;

· граничне співвідношення між розміром власних коштів банку та сумою його активів;

· показники ліквідності балансу;

· розмір обов’язкових резервів, що розміщуються у Національному банку;

· максимальний розмір ризику на одного позичальника;

Порядок розрахунку зазначених економічних нормативів визначається Національним банком.

Банк банків

З метою підтимки стабільності банківської системи та розширення її кредитних можливостей Національний банк надає комерційним банкам кредити, які використовуються для задоволення тимчасових потреб банків і для кредитування цільових програм, пов’язаних з реорганізацією і модернізацією виробництва, розвитком окремих галузей народного господарства та структурною перебудовою економіки Ураїни.

Надання комерційним банкам короткострокових кредитів здійснюється Національним банком через аукціон, що забезпечує створення рівноправних умов доступу комерційних банків до централізованих кредитних ресурсів.

Банк уряду

Національний банк організовує і здійснює через банківську систему касове обслуговування державного бюджету України. На нього покладено виконання операцій з державними цінними паперами. У 1993 році в Україні запроваджено новий механізм касового обслуговування державного бюджету, який виключає автоматизм кредитування державних витрат. Фінансування за рахунок бюджету здійснюється в межах наявних коштів. За рішенням Верховної Ради України Національний банк може надавати уряду кредит на загальних засадах.

Згідно із Законом “Про банки і банківську діяльність” Національному банку забороняється пряме фінансування дефіциту державного бюджету.

Організатор міжбанківських розрахунків

Із січня 1994 року Національний банк відповідно до покладених на нього функцій запровадив автоматизовану систему міжбанківських розрахунків з використанням прогресивних технологій у банківській справі, до якої нині залучена банківська система України. Для функціонування цієї системи в Республіці Крим та кожній області створено регіональні озрахункові палати, що обєднуються у загальнодержавну мережу розрахункових палат України, на верхньому рівні якої знаходиться Центральна розрахункова палата у м. Києві.

Система обслуговується комплексом програмно-технічних засобів, які забезпечують обмін електронними документами, їх перевірку, аналіз та захист від несанкціонованого втручання.

2.1.2 Виникнення та функціонування комерційних банків в Україні

Починаючи з першої половини ХIХ сторіччя, в України стали здійснюватися банківські операції і використовуватися широкі форми кредитування, що насамперед було пов’язано із розвитком ярмаркової торгівлі. Значним банківським центром, що здійснював операції на ярмарках, став Бердичів. Через свої 8 банківських домів він мав зв’язки з банківськими домами Петербурга, Москви, Варшави, Одеси. Основні операції бердичівські банкіри здійснювали на Контрактовому ярмарку в Києві. У 1835—1844 рр. вони завезли туди 500—600 тис. руб. сріблом, а в 1845—1849 рр. — понад 1 млн. руб.

Кредитно-розрахункові установи поступово ставали невід’ємною частиною господарського життя України. Їх призначення у дореформений період (1861 р.) полягало в підтримці поміщицьких господарств. Дворянський банк та iншi кредитні установи („сохранные казны”, „приказы общественного призрения”) давали позики під заставу маєтків, а держава тримала у своїх руках монополію на використання грошових накопичень.

Все це не відповідало інтересам індустріального розвитку країни. Тому з припиненням видачі позик під заставу маєтків (1859 р.) почалася лiквiдацiя кредитних установ. Проте, створюючи нову банківську систему, царський уряд не хотів втратити керівних позицій у банківсько-кредитній справі. Державному банку, заснованому в 1860 р., були надані крім права здійснювати звичайні комерційні операції й iншi важливі функції, через що разом Міністерство фінансів і Державний банк мав вирішальний вплив на діяльність інших банкiв.

Створення індустріальної банківської системи в Україні почалося саме із заснування контор державного банку Російської імперії. У 1896 р. кредитно-банкiвська мережа в українських губерніях виглядала так: Держбанк мав три контори (Київ, Одеса i Харкни) та 14 відділень. При повітових казначействах i відділеннях держбанку діяли 66 позиково-ощадних кас, що відігравали велику роль у мобілізацій дрібних заощаджень населення. В ощадкасах при поштово-телеграфних установах м. Києва значилося 7 284 вкладники, на рахунках яких було 0,84 млн. рублів.

Загалом на територiї України напередодні революції 1917 — 1921 рр. була створена широка мережа кредитно-банкiвських установ з багаторівневою структурою, що охоплювала всi галузi аграрно-iндустрiальноiї економіки регiону і була мiцно iнтегрована в загальноімперську грошово-кредитну систему, а через не і в європейську. Вона забезпечувала нормальний рух товарiв, грошей i кредитних ресурсiв, хоча за своєю могутністю значно поступалася аналогiчним системам індустріальних та iндустрiально-аграрних країн Західної Європи.

До середини 1920-х років кредитно-банкiвська мережа України склалася кiлькiсно і якiсно. Український кредитний капiтал, як і ранiше, концентрувався в системi сільськогосподарської, промислово i споживчої кооперації, у сферi приватновласницької позикової справи.

Реальна лiквiдацiя залишкiв автономiї української кредитної справи роэпочалася на межi 20-30-х рокiв, коли внаслідок заборони приватного підприємництва в промисловості, транспортi й торгiвлi припинили iснування товариства взаємного кредиту.

До другої половини 60-х рокiв Україна не мала у своєму розпорядженні автономної кредитно-банкiвсько системи. Тут дiяли фiлії Держбанку СРСР, Будбанку СРСР i трудовi ощадкаси.

З сiчня 1989 р. в республiцi починаеться створення комерцiйних i кооперативних банкiв.

На 20 червня 1990 р на території України було офіцiйно за реєстровано 25 банкiв (17 акцiонерних комерцiйних i 8 кооперативних). Вони були розміщені вкрай нерівномірно й оперували обмеженими капiталами. Самi банки мiстилися в Киевi, на Захiднiй Україні, Пiвденно-Схiдний Україні і в Криму.

Розвиток сучасної банкiвської системи незалежної України розпочався з 20 березня 1991 року. Тодi був прийнятий перший Закон України “Про банки i банківську дiяльнiсть”.

У формуванні сучасної банкiвської системи України можна видiлити кiлька етапiв:

Ø І етап — 1991 -1992 роки: процеси перереєстрації та реорганiзацii

· 2 жовтня 1991 року Нацiональний банк починає перереєстровувати комерцiйнi банки України, що були зареєстровані ще держбанком СРСР.

· Починається витіснення “міністерського” капiталу — частку капiталу, вкладеного у комерцiйнi банки рiзними державними установами ринковим капiталом спiльних та малих пiдприємств, акцiонерних товариств.

· державнi “Промiнвестбанк”, “Агропромбанк”, “Укрсоцбанк” акцiонуються пiд тиском головних менеджерiв та основних клiєнтiв.

Ø II етап — 1992-1993 роки: бурхливе виникнення банкiв “Другої хвилі”.

· На цьому етапi на бюджетних та позабюджетних фондах, диверсифікації пасивiв iз числа дiючих банкiв та внескiв пiдприємств (через скриту форму кредитiв) виникає низка комерцiйних банкiв. На 07.01.93 р. Їх було134.

· Закономірністю цього етапу було те, що у комерцiйних банках спостерігалося подальше зменшення частки „мiнiстерського” капiталу, що було спричинено постановою Кабiнету Мiнiстрiв “Про передачу мiнiстерських пакетiв акцiй на управлiння до Мiнiстерства фiнансiв України”. Цiєю постановою передбачалося, що Мiнiстерство фiнансiв України буде одержувачем дивідендів по акцiях, що належать державним підприємствам, та прийматиме участь в управлiннi банкiв. Саме на цьому етапi спостерiгалося масове народження дрiбних малопотужних “кищенькових” банкiв, капiтал яких часто становив суму, що не перевищувала вартостi трикімнатної квартири. Цi банки непогано зростали на гiперiнфляцiт, примiтивно експлуатуючи цей зовнiшнiй фактор.

Ø Ш етап — 1994-1996 роки: першi банкрутства.

· Активiзацiя роботи Нацiонального банку України з побудови чіткої системи регулювання дiяльностi комерцiйних банкiв співпала у часi iз призупиненням iнфляцiйних процесiв, якi були, як зазначено вище, основним джерелом безбiдного iснування цiлої низки комерцiйних бакiв. Цi банки не були готовi до бiльш жорсткого контролю з боку НБУ, до змiни кон’юнктури фiнансового ринку, до управлiння банкiвськими процесами з середини, i це поставило їх на межу банкрутства. Багатьом з них не вдалося втриматися на цiй межi: 1994 року збанкрутило та було ліквідовано 11 банкiв; 1995 року — ще 20 банкiв-банкрутiв, серед яких були найбiльшi комерцiйнi банки — “IНКО”, “Вiдродження”, “Економбанк”, “Лiсбанк”; 1996 року прямими банкрутами стали 45 банкiв, а ще 60 опинилися у станi прихованого банкрутства.

Ø ІV етап 1996-2001 роки початок стабiлiзацii банкiвськоi системи.

· На цьому етапi було введено в обiг нацiональну грошову одиницю “гривню” Цей етап характеризується посиленням контролюючої i наглядової ролi Нацiонального банку України за дiяльнiсть всiх комерцiйних банкiв. В цей перiод відбувається поступове нарощування капiталу банками. Поступово збільшуються об’єми залучення грошових коштiв від населення, збільшується кредитний портфель банкiв.

З переходом до ринку після одержання незалежності України склад кредиторів та позичальників змінився. Основні кредитори – державні та комбанки. Позичальники – приватні та колективні підприємства, державна власність, приватні підприємці, громадяни. Комбанки від кредитування окремих об’єктів перейшли до суб’єктів, дбаючи про свої доходи і повернення кредиту, на покриття дефіциту оборотного капіталу підприємців.

У 1991 р. Законами України було легалізовано комерційний кредит, вексельний обіг, який здійснювався до Женевської вексельної конвенції. У 1993 р. затвердили Порядок проведення банками операцій з векселями, де визначалось, що комерційний кредит може надаватися і з оформленням векселів. 1994 – процес монополізації кредиту, зосередження його в руках великих українських банків. Це привело до використання кредиту в інтересах групувань, які здійснювали контроль над іншими банками. Із-за дефіциту кредитних ресурсів банки надавали короткострокові кредити переважно в сфері обігу. В 1995 після випуску облігацій внутрішньої державної позики обсягу набув державний кредит. Основними умовами було: високій дохід на облігації, зарахування сум за рахунок резервів комбанків, звільнення від податку на прибуток тощо. Але з погіршенням умов грошовий оборот через зміну пропозиції грошей (формування готівки та депозиту – додаткові резерви, позички комбанкам, купування ЦП) і зміни ціни на гр. – рівень % ставки. ЦБ поєднують риси банківської установи і державного органу управління. Вони використовують кредитування, операції з ЦБ тощо як інструменти управління грошовим ринком, керуючись державними інтересами та законодавством. За правовим статусом ЦБ – самостійно юридична особа, його майно відокремлюється від майна держави, може їм розпоряджатися як власник.

За останні декілька років банківська система України потерпіла глобальні зміни. Стався різкий перехід від централізованої до комерційні децентралізованій дворівневій банківської системі, в якій чітко розмежовані функції центрального і комерційних банків. Але в сучасній банківській системі комерційні банки складають первинну ланку, тому їх ефективному існуванню має приділятися першочергова увага.

Розділ 3 Розвиток банківської системи в розвинутих країнах світу

У розвинених країнах з ринковою економікою функціонує система державного регулювання банківської діяльності. У деяких із них вона існує понад століття, в інших сформувалася нещодавно. Упродовж останнього десятиліття минулого століття відбулися реформи у банківських системах постсоціалістичних країн, невід'ємним атрибутом яких було становлення системи банківського регулювання. Водночас, істотні зміни у концепції побудови банківської системи відбуваються і в деяких країнах із сталим економічним розвитком.

Характерною рисою розвитку сучасної системи банківського регулювання у розвинених країнах світу є посилення вимог до банків щодо забезпечення прозорості їхньої діяльності.

Законодавчі обмеження банківської діяльності у розвинених країнах світу на різних етапах їх розвитку мали на меті захистити банківську діяльність від надмірного ринку, руйнівної конкуренції, небезпеки масових банкрутств тощо. Дуже важливо при цьому, щоб регулятивно-наглядові органи володіли усіма необхідними повноваженнями для реалізації поставлених перед ними завдань, передбачених на законодавчому рівні.

На побудову системи банківського регулювання значний вплив мають особливості історичного та економічного розвитку країни, а також традиції і характер банківської системи. Так, особливості банківського законодавства у США сприяли збереженню децентралізованої роздробленої банківської системи. У країні створено розгалужену систему банківського реулювання як на федеральному рівні, так і на рівні окремих штатів. В ній функціонує дванадцять федеральних резервних банків (Бостон, Нью-Йорк, Філадельфія, Атланта, Даллас, Сан-Франциско). Основними структурами системи банківського регулювання у США є: Федеральна резервна система, Служба контролера грошового обігу, Федеральна корпорація страхування депозитів і банківські департаменти в урядах штатів.

Основу для сучасної системи федерального регулювання американської банківської діяльності заклав Закон "Про діяльність національних банків" (1864 р.), який запровадив обов'язкові резерви, визначив порядок створення і діяльності національних банків. Банківське законодавство США розвивалося поступово, під впливом різних історичних обставин, причому основні етапи розвитку часто були пов'язані із загальнонаціональними кризами. Загалом, банківське законодавство США, незважаючи на труднощі та кризи, які обумовлювали потребу постійного удосконалення правового регулювання банківської діяльності, сприяло зміцненню фінансової системи країни. Основною ознакою законотворчого процесу було розуміння того, що роль уряду у сфері банківського регулювання повинна бути принциповою і визначальною, щоб не допустити фінансової депресії. Так, наприклад, у період правління Президента Ф. Рузвельта (1934 р.) у США була системна банківська криза, внаслідок якої більшість банків припинили свою роботу. З метою усунення цієї кризи було вжито таких заходів:

• запропоновано федеральні гарантії для банківських депозитів;

• тимчасово закрили усі банківські установи;

• слабкі банки отримали фінансову допомогу через федеральні позики;

• банкам надали повноваження видавати шестивідсоткові привілейовані акції в обмін на державні позики.

Особливістю банківської системи США було те, що у цій країні тривалий час існувала децентралізована система банкнотної емісії. Так, у період з 1864 по 1914 рр. емісію здійснювало кілька тисяч банків. У 1913 р. було прийнято Закон про Федеральну резервну систему, який визначав систему Центрального банку США та методи здійснення грошово-кредитної політики. Було створено 12 резервних банків по всій країні, які функціонують до цього часу і виконують функції депозитаріїв для резервів Федерального резервного банку. Законом МакФадена, який було прийнято у 1927 р., було вирішено питання правового регулювання діяльності банку та його структури. Згідно цього Закону саме штат, а не федеральний уряд, здійснює регулювання філій банку. У 1933 р. було прийнято Закон "Про банківську діяльність", який чітко розмежовував діяльність комерційних банків та інвестиційних компаній. З цього часу кількість банків із філіями почала швидко зростати. До 1966 р. у країні діяло 3300 банків із 16 600 філій [4, c. 195]. У 1956 р. був прийнятий Закон "Про банківську холдингову компанію", який розширив сферу діяльності банків через створення ними холдингових компаній. У 1994 р. Конгрес зняв всі заборони, що стосувались територіальних обмежень діяльності філій банків, внаслідок чого стрімко зросла кількість банків з філіями. Усе це дало змогу американським банкам успішно увійти в міжнародну фінансову систему. Така політика сприяла укріпленню домінуючої ролі США на міжнародному фінансовому ринку. Боротьба навколо діяльності філій створила в країні банківську систему, що за показником кількості банків значно перевищує інші країни. Після того, як було розроблено систему і правила регулювання банківської діяльності між штатами, діяльність філій стала ліберальнішою. Це призвело до збільшення кількості приватних банків. Банки, які проводять операції поза межами одного штату, так само мають змогу перетинати й міжнародні кордони, що створило додаткові важелі для регулювання американської банківської системи.

Прийняття у 1978 р. Закону "Про норми регулювання фінансових інститутів і контролю за процентною ставкою" дало право контролюючим органам не лише припиняти діяльність банків та усувати окремих працівників, але й накладати штрафи на ті банки і на тих співробітників, які не виконують розпорядження контролюючих органів і порушують чинне законодавство. У 1989 р. прийнято Закон "Про реформу фінансових інститутів, їхнє оздоровлення і застосування примусових мір", який дав змогу контролюючим органам застосовувати примусові заходи не тільки стосовно банків та їх працівників, а й щодо тих працівників, які працюють за контрактом.

У 1999 р. в США відбулась системна банківська реформа, початок якій поклав Gram-Leach Bliley Act 1999 р. Цей закон дав змогу істотно розширити сферу діяльності банків та інших фінансових інститутів і дозволив їх вихід на ринок страхових послуг. На сьогодні банківське регулювання США ґрунтується на ліберальних принципах. Широкого розмаху набули процеси злиття банків, поштовхом до чого стала фінансова криза. Істотними особливостями, які доцільно було б врахувати у розвитку вітчизняної банківської системи, наділена банківська система Німеччини. Вона містять дві основні ланки: Німецький федеральний банк (Бундесбанк) та багато комерційнихбанків. Для ФРН характерним є невисокий рівень централізації банківського бізнесу. Тому значну роль у цій країні відіграють земельні банки.

Німецький Федеральний банк є центральним банком. Він виник у 1875 р. і має 12 центральних земельних банків. Бундесбанк не підпорядковується ні Уряду, ні Парламенту, ні Вищому Суду, а тільки "Закону про Бун-десбанк".

Основними його функціями є: нагляд за діяльністю банків на підставі аналізу їх фінансової звітності, аналіз аудиторських висновків, здійснення інспекційних перевірок на місцях. У Німеччині, банки, як фінансові інститути, з'явились ще у ХІХ ст. Тоді було створено трійку найпотужніших банків, які діють дотепер: "Дойчебанк", "Комерцбанк", "Дрезднербанк". Характерними рисами німецьких банків є:

• універсальність їхньої діяльності. Впродовж тривалого часу саме універсальні банки не тільки надають довготермінові кредити, а й вкладають кошти у власний капітал підприємств;

• присутність банків у вигляді пайової участі в капіталі німецьких підприємств. Ця присутність надає додаткові переваги як банкам, так і підприємствам. Банку вона дає змогу забезпечити кращий контроль за роботою підприємства, а підприємству - скоротити загальну вартість фінансування виробництва, що певною мірою компенсує контроль з боку банку. Присутність німецьких універсальних банків у промисловості часто викликає невдоволення з боку інших установ, зазвичай, конкурентів. Але водночас ця присутність часто допомагає підприємствам у складні часи, коли банки "рятують" їх;

• великий кооперативний сектор. На сьогодні у ФРН функціонує близько 1,5 тис. кооперативних банків, які обслуговують малий і середній бізнес у містах та селах. Верховною установою Коопбанків є Німецький кооперативний банк. У ФРН діє близько 500 ощадних кас, які мають 2,5 тис. філій. Центральна установа, яка керує ощадними касами - це "жироцентраль", яких є дванадцять. Вони проводять операції з безготівкового розрахунку населення і кредитування муніципалітетів [4, с. 98].

Важливими знаряддями впливу уряду на відтворення економіки є державні банки з особливими завданнями - "Банк відновлення", "Експортний банк". Німецькі банки є основними постачальниками ліквідних коштів і водночас основними одержувачами доходів від "реконструкції Східної Німеччини". Серед найрозвиненіших країн світу, тільки у ФРН основними джерелами фінансування є не цінні папери, а банківські кредити, про що свідчить високий освітній рівень населення країни, яке має змогу користуватись послугами банків для здобуття освіти.

Показовою, на наш погляд, є банківська система Великобританії. Завдяки відсутності антимонопольного законодавства і суворого контролю за злиттям банків, у цій країні досягнуто високого ступеня концентрації банківського капіталу. Утворилися потужні банківські об'єднання з розвиненою мережею філій не лише у країні, а й за кордоном, які сконцентрували у своїх руках значну частку фінансових ресурсів. Усі повноваження щодо регулювання діяльності банків покладено на Банк Англії, який часто здійснював банківське регулювання на неформальній основі. Внаслідок фінансової кризи 70-их-80-их років минулого століття ця система зазнала значних труднощів. В результаті цього з метою посилення контролю за діяльністю банків у структурі банку Англії було створено спеціальні підрозділи. У 1998 р. у країні було створено новий регулятивно-наглядовий орган з повноваженнями здійснювати нагляд за діяльністю всіх фінансових посередників грошового ринку.

Банківська система Італії, на відміну від США, Німеччини та Великобританії, є дуже політизованою. Частка участі держави у банківській системі цієї країни сягає: 35 % депозитів, 35 % кредитів і 30 % службовців банківської сфери припадає на державний сектор [4, с. 73], що має негативний вплив на ефективність усієї банківської системи. Разом з тим в Італії спостерігається тенденція до зниження частки державної власності у банківській системі, що зумовлено широким розмахом приватизаційних процесів.

У Конституції не визначено правового статусу центрального банку (Банку Італії). Вона не закріплює за ним обов'язків щодо проведення грошово-кредитної політики. Особливістю центрального банку Італії є й те, що його засновником була не держава, а приватні структури - банки, страхові компанії, установи соціального забезпечення. У 1945 р. держава викупила акції Банку, щоб володіти контрольним пакетом і мати змогу проводити свою політику.

Процеси євроінтеграції банківництва в країнах ЄС і Європи змусили італійських урядовців вдатися до реформування банківської системи Італії, оскільки в ній набирали сили такі тенденції, як концентрація капіталу, регулювання, запровадження сучасних інформаційних технологій, удосконалення методів управління ризиками. Першим кроком у цьому напрямку стало прийняття у 1990 р. Закону Амато - Карлі, який започаткував приватизацію банківських установ. Цей закон дозволив перетворення державних комунальних банків в акціонерні товариства і вільний продаж 49 % акцій; публічний продаж державних міноритарних акцій; стимулювання злиття банків за допомогою податкових пільг.

Другим важливим кроком на шляху до формування ефективної банківської системи в Італії стало прийняття у 1994 р. "Єдиного банківського кодексу", який надав змогу банкам вибирати будь-яку організаційну форму і розширювати спектр своїх послуг, головною висунув модель універсального банку, визначив конкурентний стан банківництва як ринкову норму. Внаслідок цього у наступні 8 років кількість власників банківських акцій зросло до 2 млн. чол., значно збільшився капітал і зросла норма прибутку [4, с. 77].

Значну роль у банківській системі Італії відіграють кооперативні банки. На сьогодні на їх частку припадає 30 % у загальному обсязі наданих кредитів. Закон ці установи оберігає від втрати самостійності і забороняє інсти-туційним інвесторам купувати більше 5 % їх капіталу [4, с. 77]. Кооперативні банки є підґрунтям для появи банківської конкуренції. Закон Амато - Карлі визначив, що відповідальним за захист конкуренції є Банк Італії. За 1990-2002 рр. він відкрив 33 справи, пов'язані з порушенням конкуренції і зловживанням монопольним становищем. Наслідком цього стало зменшення кількості банків в Італії та збільшення їх розмірів в 2000-2004 рр. [4, с. 79].

Найбільшими банками в Італії є: "Унікредіто", "Банк Інтеза", "Сан-Па-оло Імі". Це одні з найбільших і найпотужніших банківських груп Європи. В Італії немає аграрних банків, однак функціонують універсальні банки і ощадні каси, які мають відділи аграрного кредиту. В цій країні запроваджено до-

волі високі гарантії вкладникам. Так, гарантована виплата на одного вкладника становить 130 тис. дол., із яких 24 тис., повинні бути виплачені протягом перших трьох місяців після банкрутства банку.

Протягом останнього року ми спостерігаємо у всіх країнах світу глибоку фінансову кризу, яка завдала серйозних збитків провідним країнам світу з добре розвиненими фондовими ринками - Великобританії, Японії, Німеччині.

Пізніше ця криза вдарила по тих країнах, в яких не витримала тиску національна валюта (Угорщина, Україна). Світова фінансова криза розпочалася ще в 2006 р. з обвалу іпотечного ринку США, що було спровоковано масовим неповерненням іпотечних кредитів. В результаті цього у травні 2008 р. був поглинутий банком JP Morgan один із найбільших банків США - Bear Streans, а через 4 місяці збанкрутували ще два найбільших банки США -"Lehman Brothers" та "Merrill Lynch", який був придбаний "Bank of America". З метою подолання кризи на фінансовому та фондовому ринках країни уряд США вжив безпрецедентних заходів, включаючи радикальні (неринкові) методи регулювання фінансового сектора, спрямовані на стабілізацію американської фінансово-банківської сфери, повернення впевненості кредиторам та інвесторам, захист громадян від втрати заощаджень. Згідно з затвердженим " планом порятунку" уряд США 14 жовтня 2008 р. оголосив про виділення 250 млрд. дол. США на стабілізацію фінансової системи, з яких 125 млрд. було спрямовано на купівлю часток дев'яти найбільших американських банків [3, c. 6].

Значне поглиблення фінансової кризи мало негативний вплив на реальну економіку, насамперед на банківський сектор. Відбулося значне падіння ВВП та зростання безробіття у більшості країн світу. Уряди деяких з них, зокрема й України, звернулися за допомогою до Міжнародного валютного фонду. Серед найпоширеніших антикризових заходів, яких вживали уряди іноземних держав, потрібно виділити такі:

• часткову націоналізацію комерційних банків із одночасним посиленням державного контролю за їхньою діяльністю;

• надання банкам державних гарантій за зарубіжними позиками в іноземній валюті;

• зобов'язання банків, яким була надана державна допомога, у пріоритетному порядку кредитувати стратегічні галузі економіки;

• мобілізацію заощаджень населення та повернення довіри до банківської системи.

Висновок

Банківська сфера є однією з провідних ланок фінансової системи, від стабільності якої залежить подальший розвиток економіки України, можливість виходу на міжнародні ринки та активної участі у глобалізаційних процесах. У період фінансової кризи банки отримали значні збитки, викликані багатьма причинами, що призвело до негативних наслідків. Державі необхідно розробляти напрямки реформування банківської системи, спрямовані на її оздоровлення та розвиток.

Розглянуті банківські системи розвинених країн з ринковою економікою - США, Німеччини, Великобританії та Італії - засвідчують, що розвиток банківської сфери, а також будь-які зрушення у фінансових відносинах були зумовлені законодавчо-інституційними перетвореннями в банківській діяльності, які формувалися у процесі історичного розвитку. Тому кожна з цих країн має свій особливий досвід здійснення інституційних реформ, який міг би стати корисним для удосконалення вітчизняної банківської системи.

Список літератури

1.Авилова А. Реформа банковской системы в Италии / А. Авилова // Проблемы теории и практики управления. - 2005. - № 3. - С. 59-65.

2. Баранецький І. Світова фінансова криза: перші результати та уроки для України / І. Баранецький // Зовнішні справи. - 2008. - № 12. - С. 5-7.

3. Кушнеренко С.М. Оптимізація банківської системи України в контексті міжнародного досвіду : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон. наук / С.М. Кушнеренко. -К., 2004. - 18 с.

4. Реверчук С.К. Грошово-банківські системи зарубіжних країн : навч.-метод. посібн. / С.К. Реверчук. - Львів : Вид-во "Тріада плюс". - 2007. - 160 с.

5. Комерцiйнi банки в Українi . Довiдник. К: Вища школа, 1990

6.Мороз А. Основи банкiвської справи, К: , 1994р.

7. Закон України "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 р.// Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності. - 2001. Закон України "Про Національний банк України" від 27.02.2004.

8. Васюренко О.В. Банківські операції.-К.-2002.

9.Костюченко О.А. Банківське право. — К.: МАУП, 1998

10. http://textbooks.net.ua/content/view/2733/14/

11. http://lection.com.ua/pravo/finprvshk/bankivska-sistema-ukrayini-ta-rol-u-niy-natsionalnogo-banku-ukrayini-finansove-pravo-ukrayini

12. http://tables.finance.ua/ua/finres/capital/~/2010/9/4/desc