Дипломная работа: Фінансові важелі управління державним боргом

Дипломная работа: Фінансові важелі управління державним боргом

ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему:

 “ ФІНАНСОВІ ВАЖЕЛІ УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНИМ БОРГОМ ”

Київ—2002

3міст

ВСТУП

            Актуальність теми. В умовах формування та функціонування ринкової економіки значно посилюється роль та значення такого компонента державних фінансів як державний борг. Гострою фінансовою проблемою є державний борг для України. В структурному плані він поділяється, як і в інших країнах, на державний внутрішній та зовнішній державний борг. Внутрішній борг держави становить собою заборгованість уряду по державних цінних паперах, по невиплаті заробітної плати у всіх галузях народного господарства, взаємозаборгованість підприємств між собою і державі, боргу держави підприємствам за продукцію. Державний борг деформує економіку, гальмує розвиток реальних економічних процесів і в кінцевому рахунку не дозволяє ефективно розвиватися країні. Великий тягар лягає на державний бюджет. Він постійно знаходиться у кризі, яка чим раз більше поглиблюється. Це й зумовлює формування в Україні значної частини внутрішнього боргу, який дедалі більше зростає.

            Великі розміри внутрішнього і зовнішнього боргу, а також зростання витрат по його обслуговуванню посилює як актуальність самої проблеми державного боргу, так і пошуку шляхів вдосконалення його управління. Як свідчить досвід розвинутих країн, чим обтяжливішим стає для держави нагромаджений зовнішній та внутрішній борг, тим його обслуговування істотніше включається у взаємодію з функціонуванням економіки та її фінансової системи.

            В перехідній економіці України державний борг все більше набуває характеру не лише фінансової, але і соціально-політичної проблеми, яка прямо пов’язана з проблемою економічної безпеки країни. Важливого значення набуває питання управління та обслуговування державного боргу в контексті тих економічних труднощів, які вже впродовж восьми років переживає Україна.

Усі ці  обставини  обумовлюють актуальність вибраної теми  дипломної роботи.

Теоретичні  основи  державного боргу  та  управління  ним  більш-менш  розроблені в  фінансовій літературі. Важливе  місце  в  дослідженні  цієї  проблеми займають праці українських вчених: О.Д.Василика, А.С.Гальчинського, Г.Н.Климка, В.М.Суторміної, В.О.Степаненка, В.М.Федосова, В.М.Федоренка  та  інших. Серед  російських  вчених  потрібно відмітити  праці: М.Б.Богачевського, Б.Г.Болдирєва, Л.О.Дробозіної, Л.М.Красавіної, та  інших. Серед  західних  економістів  важливий  внесок  в  дослідження  цієї  теми  зробили: Д.Рікардо, А.Сміт, Дж.Кейнс, А.Лаффер, А.Лернер, Р.Масгрейв, М.Фрідман і інші.

            В  той  же  час  в  Україні  майже  відсутні  дослідження, що  присвячені  проблемам  управління  державним  боргом, особливостями  його  формування  і  розвитку  в  період  переходу  до  ринкової  економіки. Саме  актуальність, науково-теоретична  і  практична  важливість  проблеми, її  недостатня  дослідженість  в  Україні  склали  передумови  для  вибору  теми  дисертаційного  дослідження. Виходячи  із  ступеню  наукових  розробок  вказаних  проблем  і  реальних  вимог  практики, визначена  мета  і  основні  задачі  дослідження.

          Мета дослідження полягає у вивченні та аналізі основних тенденцій та специфічних особливостей формування державного боргу України, а також розробці на цій основі практичних рекомендацій щодо механізму його управління та обслуговування.

            Для досягнення поставленої мети у роботі передбачається ряд завдань головними з яких є:

-  виявлення основних тенденцій в розвитку державного боргу України, його сучасних розмірів;

-  аналіз структури, основних принципів формування державного боргу України та механізму його обслуговування;

-  досліження місця і ролі держави на фінансовому ринку;

-  виявлення економічних передумов формування державного боргу;

-  проведення аналізу структури окремих компонентів державного внутрішнього боргу та його специфіки;

-  дослідження механізму управління державним боргом;

-  обгрунтування шляхів удосконалення управління державним боргом в Україні;

-  розробка підходів до визначення його оптимальних розмірів і структури.

            Предметом дослідження є фінансові відносини, які утворюються між державою і її кредиторами, в результаті яких формується та зростає державний борг і відбувається його управління та обслуговування.

            Об’єктом дослідження є державний борг, його місце і роль в економічному розвитку України в період 1992 – 2000 роках.

При написанні дипломної роботи використовувались законодавчі і  нормативні  акти, які  регулюють  систему  державного  боргу  та  механізм  його  управління, матеріали  Міністерства  фінансів  України, Міністерства  економіки  України, Міністерства  статистики  України, Державної  комісії  по  цінних  паперах  і  фондовому  ринку, Національного агенства України  по  реконструкції  і  розвитку. В  роботі  над  дисертацією  використовувались  офіційні  публікації  законодавчих  і  виконавчих  органів, видання  фінансових  і  статистичних  установ  країн  з  ринковою  економікою  та  країн, що  трансформуються. В  роботі  використані  також  статистичні  дані  МВФ, ЄБРР. Важливе  значення  мали  праці  українських  та  зарубіжних  економістів, матеріали  науково-практичних  конференцій  та  семінарів, довідкова, періодична  література  та  інші  публікації.

Розділ І. ЕКОНОМІЧНА ПРИРОДА ДЕРЖАВНОГО БОРГУ

1.1. Державний борг в системі державних фінансів

Державний борг – важлива складова державних фінансів. Під державним боргом розуміють всю суму випущених і непогашених боргових зобов’язань держави (як внутрішніх, так і зовнішніх) включаючи видані гарантії за кредитами, що надаються іноземним позичальникам, місцевим органам влади, державним підприємствам. До появи державного боргу призводить існування державного кредиту.

Призначенням державного кредиту є мобілізація державою коштів для фінансування державних видатків, особливо коли державний бюджет є дефіцитним. Державний борг підрозділяється на внутрішній і зовнішній.

Державний внутрішній борг - це економічна категорія, що відображає підсистему економічних відносин між державою (включаючи місцеві органи влади) та кредиторами з числа юридичних та фізичних осіб. [48, c. 27]                   

З чисто формальної точки зору під державним внутрішнім боргом розуміється вся сума випущених, але не погашених державних позик з нарахованими по них процентами. Останні мають бути сплачені власникам державних цінних паперів у визначені державою строки. Крім суто державного внутрішнього боргу який визначається сумою випущених центральним урядом облігацій та інших видів боргових зобов’язань, а також кредитних цінних паперів, що випущені місцевими органами влади (штати, муніципалітети, окремі великі міста, як правило адміністративні центри) до внутрішнього державного боргу включається також заборгованість державних підприємств. Проте типовою, можна сказати, класичною формою державного боргу є борг центрального уряду та місцевих органів влади.

Державний внутрішній борг класифікується за видом фінансових інструментів та інституціональними ознаками. Мова йде про види та фінансові характеристики державних боргових зобов’язань або позик з одного боку, та державний статус чи рівень влади тих, хто випускає позики чи інші види державних цінних паперів. Звідси йде поділ державного внутрішнього боргу відповідно на державний внутрішній борг центрального уряду та борг місцевих органів влади.

Розміри державного боргу залежать від безлічі факторів, причому вони впливають на борг нерівнозначно. Це стосується випуску державних боргових зобов’язань як у вартісній, так і в товарній формах, відновлення й захист заощаджень громадян, як це має відбуватись в Україні, Росії та інших країнах СНД. Всі ці фактори спричиняють зростанню державного внутрішнього боргу. Цьому сприяє також невиконання зобов’язань національних об’єднань і асоціацій щодо отриманих ними валютних кредитів.

Зовнішній державний борг виникає в зв’язку з залученням державою зовнішніх позик. Державний зовнішній борг класифікується по наступних ознаках: по видах кредитів (банківські і фірмові); по формах надання (валютні і товарні); в залежності від цільового використання (інвестиційні і неінвестиційні позики); по умовах надання (пільгові, за сплатою високих процентів, на компенсаційній основі); по строках повернення заборгованості (короткострокові – до І року, середньострокові – 5-10 років, довгострокові – більше 10 років); по умовах повернення боргу (одночасно, рівними чи не рівними частинами). [22, c. 192]

Протягом двох століть між представниками різних економічних шкіл точаться суперечки: чи є державний борг тягарем для економіки? Прихильники позиції, що заперечує твердження щодо тягаря державного боргу, яка була панівною до другої світової війни і нині підтримується деякими впливовими економістами, вважають, що витрати поточного використання ресурсів, залучених шляхом державних позик, не можуть бути перенесені на майбутні покоління, і тому державний борг – не тягар для них. Їх позиція базується на таких основних аргументах:

-  ресурси, які одержує держава, завжди оплачуються її кредиторами у формі зменшення кількості товарів для приватного споживання, яке не може бути оплачене наступними поколіннями. Закрите суспільство не може мати більшу кількість товарів і послуг, ніж воно виробляє нині. Суспільство не може збільшити цю кількість, розраховуючись за неї майбутнім випуском. Збільшити сьогоднішній обсяг товарів і платити за них виробленим у майбутньому можливо, лише якщо здійснюване запозичення – зовнішнє, тобто зроблене кредиторами, які надають сьогоднішні товари в обмін на пізніший випуск;

-  зобов¢язання для майбутніх платників податків по процентах і основній сумі боргу, до яких призводить внутрішнє запозичення, не є тягарем для суспільства в цілому, оскільки ці платежі тільки перенесення доходів між майбутніми членами суспільства. Втрати платників податків компенсуються вигодою одержувачів платежів.

Один з відомих американських економістів А.Лернер розглядає концепцію “функціональних фінансів”, у якій значну увагу приділяє державному боргу. [21, c. 19] Як відомо, англійська класична політекономія розглядала державний борг як тягар, що накладається на майбутнє покоління, підриває його накопичення. Ця теза міцно закріпилась серед економістів, які займаються проблемою державних фінансів і фінансової політики. Кейнсіанська теорія, навпаки намагалася довести, що питання перекладення частини боргу неможливо розглядати прямолінійно. По суті справа значно складніша. А.Лернер, розглядаючи суть, наслідки державного боргу, виділяє дві його частини – внутрішній і зовнішній борг. На його думку, внутрішній борг не можна розглядати як тягар, накладений на майбутнє покоління. Особи різних вікових груп позичають один одному певні кошти. Під час погашення боргів грошові потоки повертаються до власників. У результаті рівень споживання не зменшується, відбувається лише перерозподіл доходів. [            А.Лернер писав: “Державний борг не є тягарем для майбутнього покоління, бо якщо воно буде здійснювати платежі по цьому боргу, то буде платити самому собі. Державний борг не є тягарем для нації, так як кожен цент процентів чи погашення основної суми позики, яка зібрана серед громадян як платників податків для здійснення платежів по державному боргу, повертається громадянам як до власників облігацій державних позик”. Щодо зовнішнього боргу, то, з точки зору А.Лернера, важливим є те, з якою метою робились позики: для фінансування поточних чи капітальних видатків держави. Якщо позики використовуються для фінансування поточних видатків, то майбутнє покоління з своїх майбутніх доходів будуть змушені гасити борг і проценти зовнішнім кредиторам. Якщо ж позики використовуються для фінансування капітальних державних витрат, то проблема полягатиме в тому, як продуктивно будуть використовуватись отримані кошти. Приріст національного доходу, отриманого в результаті економічного злету, дасть можливість не тільки сплатити проценти, а й збільшити доходи держави і населення.

Погляди на державний борг як на явище, що не є тягарем для економіки, були різко розкритиковані після другої світової війни такими впливовими економістами, як Дж.Бьюкенен, Е.Меаде, Р.Масгрейв, Ф.Модігліані. Їх мотивація у цілому зводиться до такого:

-  тягар державних видатків, що фінансуються податками, переноситься оскільки примусово вилучаються ресурси у теперішніх платників податків. Але видатки, що фінансуються запозиченням – чи то зовнішнім, чи то внутрішнім, - як правило не стають тягарем для поточного покоління, оскільки ресурси надаються заощаджувачами в обмін на державні облігації або інші активи. Для кредиторів змінюється лише форма утримання їх заощаджень;

-  тягар покладається на майбутні покоління, які вимушені платити податки для обслуговування боргу. Ці податки – не просте перенесення доходу, а тягар для всього суспільства, оскільки при відсутності видатків, що фінансуються запозиченням, ці податки не стягувалися б, тоді як інвестори в облігації одержували б такий самий доход від прибутковості фізичних активів, в які їх заощадження були б інвестовані. [18, c. 44-47]

Це думка прихильників класичної обтяжливої позиції, в якій власне стверджується, що тягар державного боргу полягає в додатковому оподаткуванні, необхідному для фінансування процентних зобов¢язань. Так в роботах визначного американського економіста, лауреата Нобелівської премії Дж. Б’юкенена значна увага приділена питанням державного кредиту.

Як підкреслює Дж. Б’юкенен, проблема існує тому, що уряд і політики рідко говорять про те, що державні витрати фінансуються за рахунок випуску грошей. Свою концепцію державного кредиту й урядової заборгованості Б’юкенен виводить з закономірностей суспільного вибору. Він відмічає, що “ніхто не може заперечувати більшу схильність політиків до нарощування державного боргу, ніж до збільшення податків”. Позики розширюють фінансові можливості й сприймаються виборцями як менш тяжкі в порівнянні з податками. Тому депутати законодавчих органів охоче підтримують позичкове фінансування.

Проблема тягаря державного боргу має ряд важливих аспектів. Один з них – це коли державні позичкові операції в довгостроковій перспективі неминуче призводять до зменшення споживання внаслідок падіння обсягів інвестицій в основні виробничі фонди, хоча на короткому проміжку часу одержані позики підвищують споживання.

Відомий економіст М.Калберг пояснює, що допускається, що держава підвищує частку запозичення у національному доході. В короткостроковому періоді це не впливає на дохід, а споживання на душу населення навіть поліпшується. Але у довгостроковому періоді дохід знижується і, як наслідок, споживання на душу населення падає.

Таким чином, на підставі дослідження державного боргу з усіх концепцій можна виділити дві, на наш погляд найцікавші. Перша – А.Лернера про зовнішній борг і його ефективність, яку можна застосувати до наших умов. Зростання зовнішнього боргу тільки тоді стає кабалою, коли залучені фонди пішли на поточні цілі й не привели до створення нової вартості і багатства. Зовнішні позики, залучені на фінансування об¢єктів промислового чи сільськогосподарського будівництва, тобто витрачені продуктивно, створять можливість повернути фонди з процентами, а залишок збільшить вартість і національне багатство.

Друга концепція (кейнсіанська теорія), яку розвивають багато економістів (Р.Масгрейв, К.Макконнелл, С.Брю та ін.), полягає в тому, що державний борг є громадянським активом, складеним із фінансових активів усіх суб¢єктів ринку, тобто веде до підвищення попиту і ціни інших активів. Це становище особливо загострилося б під час зниження нових емісій корпорацій. Через це зайві заощадження мають бути залучені в інвестиції державних цінних паперів. [27, c. 42]

Дослідженню теоретичних питань державного боргу та державного кредиту у вітчизняній літературі приділяється недостатньо уваги, тоді як західна фінансова наука вивчає не лише природу державного боргу, а й наслідки використання боргового фінансування на макро- і мікрорівнях. Тому ці проблеми особливо актуальні і заслуговують на грунтовні дослідження вітчизняною фінансовою наукою.

            Підсумовуючи вищесказане, можна відмітити, що державний борг є іманентною складовою державних фінансів у ринковій економіці. Аналізуючи еволюцію теорій державного кредиту слід відмітити існування багатьох ідей фінансової думки, які пройшли шлях від заперечення доцільності позик у класиків до захоплення ним у кейнсіанців і знову до заперечення державного боргу у неокласиків. Вітчизняна фінансова наука про державний борг, на нашу думку, повинна рухатись шляхом загальносвітових тенденцій фінансової думки, але з урахуванням національних умов.

1.2. Економічні передумови формування державного боргу

Досліджуючи державний борг, не можна обійти проблему бюджетного дефіциту. Існує позитивний взаємозв’язок між розмірами бюджетного дефіциту і державного боргу. Бюджетний дефіцит збільшує державний борг, а зростання боргу, в свою чергу, потребує додаткових витрат бюджету на його обслуговування і тим самим збільшує бюджетний дефіцит. Бюджетний дефіцит – це фінансове явище, яке не обов`язково відноситься до надзвичайних, виключних подій. В сучасному світі немає держави, яка б в ті чи інші періоди своєї історії не стикалася б з бюджетним дефіцитом. Але якість самого бюджетного дефіциту може бути різною:

а) дефіцит може бути пов`язаний з необхідністю здійснення значних державних вкладень в розвиток економіки. В цьому випадку він відображає не кризовий стан суспільних процесів, а державне регулювання економічної кон’юнктури, прагнення забезпечити прогресивні зрушення в структурі суспільного виробництва. Ще Дж.Кейнс обгрунтував можливість допущення випереджаючого росту державних витрат над доходами на певних етапах розвитку суспільства;

б) дефіцити виникають в результаті надзвичайних обставин (війни, великі стихійні лиха і т.д.), коли звичайних резервів стає недостатньо і потрібно вдаватися до джерел особливого виду;

в) дефіцит може відображати кризові явища в економіці, її розвал, неефективність фінансово-кредитних зв`язків, нездатність уряду тримати під контролем фінансову ситуацію в країні. В цьому випадку бюджетний дефіцит – явище надзвичайно тривожне, яке вимагає прийняття не лише термінових і діючих економічних заходів (по стабілізації економіки, фінансовому оздоровленню господарства і т.д.), але і відповідних політичних рішень.

Звідси зрозуміло, що в умовах економіки, яка розвивається динамічно із стійкими, а головне – ефективними міжнародними зв`язками бюджетний дефіцит (звичайно, в кількісно допустимих межах) може використовуватись. Його не потрібно драматизувати, тому що в борг жили і продовжують жити багато економічно розвинених держав.

Бюджетний дефіцит виник як результат негативних явищ в економічному та політичному житті держави і посилює їх, якщо він перевищує встановлені світовим досвідом показники, в рамках яких бюджетний дефіцит, як правило, керований у цивілізованому суспільстві. Тобто в такому суспільстві він допускається і при чіткому управлінні може дати поштовх розвитку економіки за рахунок керованості процесів. Рівень дефіциту визначається по відношенню до валового внутрішнього продукту (ВВП), або до затверджених витрат бюджету, але він не може бути постійним і залежить від різних чинників, які впливають на розвиток економіки (зростання або зменшення капіталу, розвиток інфляційних процесів). На цій основі можна виділити активні і пасивні форми дефіциту бюджету. [23, c. 34]

Активний дефіцит бюджету дає змогу підштовхнути подальший розвиток економіки і зростання капіталу. Пасивний – підкоряється законам інфляції. Завдання полягає в тому, щоб вишукати можливість за допомогою бюджетного дефіциту стимулювати економічний розвиток держави.

При створенні дефіциту державного бюджету виникають проблеми його покриття з найменшими витратами для економіки. Є декілька шляхів.

1.  Скорочення витрат держбюджету. Цей шлях не завжди прийнятний, так як зменшення витрат може посилити спад в економіці, а скорочення соціальних програм провокує соціальну напруженість і веде до зменшення сукупного попиту, що в свою чергу знижує стимули виробництва.

2.  Збільшення податкового тягаря. Цей шлях призведе до зменшення інвестицій і споживання, що в свою чергу також знижує можливість росту ВВП.

3.  Перетворення дефіциту бюджету в державний борг. Це відбувається за рахунок:

- звернення держави за кредитом до національних банків;

- перетворення кредиту в зовнішній борг при одержанні його від іноземних держав;

- випуску державних цінних паперів – облігацій, які є зобов`язаннями держави виплатити суму запозичених грошей у населення з процентами.

4.  Виплата державного боргу за рахунок збільшення пропозиції грошей на основі їх емісії. Це самий небезпечний шлях погашення бюджетного дефіциту, тому що він веде до інфляції. До такого методу покриття бюджетного дефіциту держави вдаються у випадку неможливості або невміння використовувати інші джерела. По суті це є спосіб відмови від частини боргу, поскільки його виплата відбувається обезціненими грішми.

Інфляційним джерелом фінансування бюджетного дефіциту є монетизація дефіциту, яка відбувається в результаті позик центрального банку урядові та купівлі центральним банком державних цінних паперів.

Характер фінансування державного сектора і бюджетного дефіциту має різні макроекономічні наслідки. Найбільш негативний вплив справляє монетизація дефіциту. Фінансування дефіциту через центральний банк безпосередньо впливає на грошову базу та розмір грошової маси. При монетизації дефіциту держава отримує сеньйораж – дохід від друкування грошей. Сеньйораж виникає в умовах перевищення приросту грошової маси над приростом реального ВВП, наслідком чого є зростання середнього рівня цін.

Напруженість бюджету, що потрібна для стабілізації боргу, можна дещо ослабити якщо допустити деякий темп інфляції. За цих обставин керівна грошово-кредитна установа може дозволити зростання пропозиції грошей темпом швидшим, ніж темп економічного зростання в країні. Держава отримує гроші для фінансування бюджетного дефіциту, коли центральний банк погоджується купити частину державного боргу за заново випущені центральним банком гроші.

Факт існування державного боргу не дає уявлення про реальний фінансово-економічний стан держави. Зростання державного боргу – це складне явище, зумовлене цілою низкою факторів, яке в умовах окремої держави може мати свою специфіку. Як правило, зростання державного боргу є наслідком існування бюджетного дефіциту. Проте боротьба з окремими дефіцитами не сприяє викоріненню причин, що породжують ці дефіцити. Бюджетні дефіцити через неправильні способи боротьби з ними стають причиною розладу всієї системи фінансових відносин. Це пояснюється систематичною нестачею коштів у уряду, і тому він змушений постійно посилювати податковий прес і водночас удаватися до позик, до випуску паперових грошей та до інших надзвичайних способів і джерел.

Сучасні західні вчені вважають, що питання полягає не у збалансуванні державного бюджету, а в тому, що бюджет балансував економіку. Проблема пов’язується з переходом держави від пасивної до активної бюджетної політики. На відміну від учених ХІХ століття, вони стверджують, що немає потреби в погашенні сучасних боргів, оскільки відбувається постійний розвиток економіки. Держава за допомогою державного регулювання повинна здійснювати управління державним боргом. Кемпбелл Р. Макконнелл і Стенлі Л. Брю у роботі “Економікс” регулювання розмірів боргу та балансування бюджету пов’язують з циклічністю розвитку економіки.

Вони вважають, що щорічне балансування бюджету поглиблює коливання економічного циклу й тому достатньо, коли бюджет балансується протягом економічного циклу. Розгляд розмірів державного боргу необхідно пов’язувати з обсягами ВВП. На їхній погляд, немає необхідності скорочувати державний борг (не говорячи вже про повну його ліквідацію) тому, що, на відміну від приватних господарств і корпорацій, які можуть збанкрутіти, уряд не може стати банкрутом. На противагу їхнім поглядам на зовнішній борг як тягар, внутрішній борг розглядається як суспільний актив.

Завважимо, що витоки дефіциту державного бюджету України були закладені ще у фінансовій політиці колишнього СРСР. Оскільки криза економіки бере початок у відтворені виробництва, то і корені інфляційних процесів потрібно шукати в розбалансованості економіки, скороченні доходів бюджету, диспропорції в таких показниках як накопичення та споживання. Прорахунки як в економічній так і в фінансовій політиці призвели до розвитку позаекономічних методів перерозподілу фінансів – розкрадання державного майна, приписок, тобто розвитку тіньової економіки. Посиленню кризових явищ слугував і затратний механізм управління бюджетними витратами, у результаті чого з’явилась необмежена кількість будов соціально-культурної сфери та об’єктів незавершеного будівництва і невстановленого обладнання. Таке неефективне використання державних фінансів порушило фінансові відносини, за якими завжди стоять реальні матеріальні цінності, оскільки рух фінансових ресурсів відображає процес утворення, розподілу і використання національного доходу та його вагомої частки – державного бюджету, що й спричинило постійний дефіцит бюджету.

Таким чином, інфляційні процеси виникли давно і закономірно призвели до економічної кризи, різкого зниження доходів бюджету та зростання дефіциту державного бюджету.

Глибокі кризові процеси в економіці України, що пов’язані з руйнуванням старих, адміністративно-командних структур та формування нових засад ринкових відносин, спричинили до різкого скорочення виробництва і відповідно валового внутрішнього продукту. Динаміку ВВП за 1992-1999 роки відображено в таблиці 1.1.

 Таблиця 1.1

Динаміка ВВП України в 1992-1999 роках

Джерело: Тенденції української економіки. – червень, 2000 – с.4.

Бюджетний дефіцит впливає на економіку не лише своїм розміром, а і його співвідношенням з доходами і витратами і найважливішими макроекономічними показниками. В 1998 році частка граничного розміру дефіциту в доходах бюджету становила 12,7 %, а у видатках 11,2%, в 1997 році частка фактичного дефіциту в доходній частині бюджету складала 37,5%, а у витратній – 27,3% (див.табл.1.2).

Україна протягом цілого ряду років покривала величезний дефіцит державного бюджету за рахунок кредитної емісії центрального банку. Тому приріст державного боргу здійснювався паралельно і в прямій залежності від розміру та динаміки дефіциту державного бюджету. Емісійний шлях покриття бюджетного дефіциту використовувався в противагу тим статутним положенням, які були проголошені щодо принципів функціонування Національного банку України. Зокрема в Законі “Про банки та банківську діяльність”, констатувалося: “Національному банку забороняється фінансування дефіциту державного бюджету”. Але Україна впродовж цілого ряду років використовувала кредитну емісію центрального банку для прямого грошового покриття дефіциту бюджету.

Так, на протязі 1991 – 1995 років розмір кредитної емісії Національного банку України, що здійснювалася з метою фінансування дефіциту бюджету, досяг справді астрономічної суми – 7 738 817 790 гривень. Якщо прийняти до уваги ту обставину, що державний внутрішній борг України за станом на 1 січня 1996 року становив 8 002 222 910 гривень [66], то це означає, що 96,7% цієї суми боргу утворилося за рахунок кредитів, що були надані уряду Національним банком для фінансування дефіциту державного бюджету. Такий нецивілізований спосіб фінансування державних витрат виявився найбільш дійовим фактором розвитку гіперінфляції, яка впродовж 1992, 1993 та 1994 років зруйнувала економіку і спричинила зубожіння переважної більшості населення України.

В світовій господарській практиці існують різні оцінки граничного розміру бюджетного дефіциту. Наприклад, Маастрихтський договір серед інших умов, що ставляться потенційним учасникам валютного союзу ставить показник розміру дефіциту державного бюджету (3 % від ВВП). А за даними міжнародної статистики величина бюджетного дефіциту в індустріально розвинутих країнах також коливається в межах 3 – 4 % від розміру ВВП, хоч у деяких країнах цей показник сягає 10 і більше процентів. Згідно з такими міжнародними стандартами рівень бюджетного дефіциту в Україні відносно прийнятний. Проте важливо постійно з’ясовувати, завдяки чому складається та чи інша його величина, аналізувати джерела його покриття.

Починаючи з 1995 року в Україні дефіцит усе більше покривався за рахунок державних облігацій та зовнішнього фінансування (див.табл.1.3).

Використання внутрішніх державних позик для покриття дефіциту державного бюджету є більш ринковим інструментом, ніж додаткова грошово-кредитна емісія, проте тривале його застосування за умови збереження незмінними всіх інших параметрів економічної системи (тобто без зростання ВВП, рівня податкових надходжень, інвестицій тощо) призводить до збільшення розмірів державного боргу та поглиблює фінансову кризу в країні.

Таблиця 1.2

Динаміка дефіциту Державного бюджету України за 1992-1999 роки

1992-1995 роки-млн.крб.

1996-1999 роки-тис.грн.

Таблиця 1.3

Фінансування дефіциту бюджету,

(в % до загальної суми дефіциту)

            Дефіцитний бюджет призводить до прискореного зростання державного внутрішнього боргу і в інших країнах перехідної економіки. Так, в Росії дефіцит державного бюджету (в % до ВВП) за ряд років становив: в 1991 році – 16, в 1992 році – 6,9, в 1993 році – 5,7, в 1994 році – 8,3 процента.

На нашу думку, в аналізі бюджетного дефіциту слід виділити глибинне, загальне, що властиве будь-якій державі, в якій витрати стали перевищувати доходи, і більш поверхове, що має місце в окремій країні, тобто особливе. До загального необхідно віднести стан виробництва, його ефективність і політику державного впливу на доходи і витрати.

Якщо це визначення застосувати до пояснення глибинних причин бюджетного дефіциту в Україні, то такими будуть спад виробництва і зростання витрат на виготовлення продукції, а також невиважена політика витрат у відношенні до державних доходів.

Щодо конкретних особливостей розвитку економіки України, які зумовлюють дефіцит бюджету, можна виділити:

-  структурну дисбалансованість народного господарства в бік значного переважання виробництва засобів виробництва над виробництвом предметів споживання;

-  збереження значної кількості нерентабельних державних підприємств, що одержують дотації;

-  збереження ситуації, за якої прибутковішими є вкладення капіталу в торгово-посередницьку і фінансово-кредитну сфери;

-  невиправдано “роздуті” соціальні програми;

-  величезні державні невиробничі витрати;

-  приписки, крадіжки, втрати виробленої продукції і багато чого іншого, що не піддається суспільному обліку і не стало об¢єктом ефективного контролю з боку держави. [28, c. 20]

Очевидно, що зменшення і повна ліквідація бюджетного дефіциту можуть бути забезпечені лише шляхом подолання причин, які його зумовлюють. Зрозуміло і те, що це справа багатьох років, протягом яких економіка буде функціонувати в умовах бюджетного дефіциту.

Таким чином, проведений аналіз свідчить, що найважливішими причинами формування державного боргу є: [26, c.23]

-  незбалансованість державного бюджету, невиконання його прибуткової частини, безконтрольні і безвідповідальні витрати фінансових ресурсів;

-  гіпертрофований розвиток тіньової економіки, в якій на кінець 1998 року майже половина грошей перебувала поза сферою банківського обігу;

-  високий податковий тиск і, як результат не повне збирання податків;

-  значно поширений процес бартерного (безгрошового) обміну продукції, який практично не контролюється державою.

Отже, бюджетний дефіцит виникає як результат негативних явищ в економічному та політичному житті держави і призводить до утворення і зростання державного боргу. Необхідно здійснювати довгострокову політику регулювання бюджетного дефіциту, відмовитись від його споживчого характеру з метою використання джерел фінансування бюджетного дефіциту в інвестиційних цілях.

Розділ 2. МОНІТОРИНГ ВНУТРІШНЬОГО ДЕРЖАВНОГО БОРГУ

В УКРАЇНІ

2.1 Структура державного внутрішнього боргу України

Державний борг України – це заборгованість держави за усіма кредитними операціями. Відповідно, державний внутрішній борг країни – це борг перед юридичними особами та перед фізичними особами, що володіють державними цінними паперами та компенсаціями за них.

 На даний час державний борг в Україні, в тому числі внутрішній не розраховується централізовано і немає відомостей про спроби об′єднання зусиль різних державних інститутів, які були б спрямовані на те, щоб звести всю інформацію, що мається стосовно загальної суми державного боргу, визначення її співвідношення з іншими загальними макроекономічними показниками (ВВП, обсяг зовнішньої торгівлі, тощо).

 Варто зауважити, що інформація, яка торкається державних боргів України є в значній мірі закритою для широкого загалу. І це в певній мірі виправдано деякими політичними міркуваннями. В першу чергу це пояснюється соціальною напругою в суспільстві, що не лише не спадає, а час від часу посилюється, набуваючи все нових гострих форм свого прояву.

Залежно від того, з внутрішніх чи зовнішніх джерел здійснюються запозичення, державний борг формується як внутрішній чи зовнішній борг. Кількісна оцінка внутрішнього боргу здійснюється в національній валюті, зовнішнього – в іноземній, як правило в доларах США. Тому для співставності результатів аналізу обидві складові боргу необхідно оцінювати за відповідним курсом валют на якусь одну валюту.

Враховуючи, що з часу набуття Україною суверенітету, державний бюджет затверджувався і виконувався з дефіцитом, з 1991 року відбувається зростання державного боргу.

Статистика державного боргу свідчить про кілька етапів у його формуванні та розвитку. [39, c.30] Перший етап – період з 1991 по першу половину 1994 років характеризувався залученням із внутрішніх джерел виключно прямих кредитів Національного банку та хаотичним утворенням зовнішнього боргу шляхом надання урядових гарантій по іноземних кредитах. На початок 1994 року державний борг склав 4,8 млрд. доларів США, з яких 25 процентів складав внутрішній державний борг.

До другого етапу можна віднести період з другої половини 1994 року по перше півріччя 1997 року. В цей період поряд з наданням зовнішніх гарантій державний борг формувався і за рахунок отримання зовнішніх позик від міжнародних фінансових організацій, було врегульовано заборгованість України за енергоносії, розпочався випуск облігацій внутрішніх державних позик та поступове заміщення цими облігаціями прямих кредитів Національного банку України.

Третій етап – з другого півріччя 1997 року по нинішній час – характеризується суттєвим скороченням можливості урядових запозичень як зовнішніх, так і внутрішніх джерел.

Рис. 2.1. Структура державного боргу України, %

Поняття державного внутрішнього боргу, його структури, види і форми, визначені Законом України про державний внутрішній борг, прийнятому у вересні 1992 року. До складу внутрішнього державного боргу згідно з Законом входять позичання уряду України і позичання, здійснені при безумовній гарантії уряду. До складу внутрішніх боргових зобов’язань уряду належать випущені облігації внутрішніх державних позик та одержані урядом кредити. До 1996 року внутрішній борг України формувався переважним чином внаслідок отримання прямих позик Національного банку для фінансування дефіциту державного бюджету. Структура внутрішнього боргу була затверджена законом лише в 1997 році. В січні 1997 року прийнято Закон України “Про структуру державного внутрішнього боргу України за станом на 1 січня 1996 року і граничний розмір державного внутрішнього боргу України на 1996 та 1997 роки ”. Сумарний обсяг державного внутрішнього боргу в Україні на 1 січня 1996 року становив 8 002 222 910 гривень, в тому числі заборгованість держави перед юридичними особами, включаючи заборгованість уряду за внутрішніми позиками становила 253 290 877 гривень, або 3,17% від загальної величини державного боргу (див. Рис. 2.2).

Рис 2.2 Структура державного внутрішнього боргу України станом

на 1.01.1996 року, %

Таблиця 2.1

Структура державного внутрішнього боргу України

станом на 1 січня 1996 року

Джерело: Закон України “Про структуру державного внутрішнього боргу України за станом на 1 січня 1996 року і граничний розмір державного внутрішнього боргу України на 1996 та 1997 роки”.

 Деталізовану структуру державного внутрішнього боргу України відображено в додатку А. В заборгованість держави по облігаціям внутрішньої позики входять випуск облігацій в 1995р., 1996р. та в 1997р., Республіканської десятипроцентної позики 1990 року, державної внутрішньої п′ятипроцентної позики 1990 року.

 Крім заборгованості перед юридичними особами держава виявилась за станом на 1996 рік величезним боржником перед банківськими установами, точніше кажучи, перед Національним банком України. На 1 січня 1996 року заборгованість уряду перед Національним банком становила: 7 747 977 383 гривень або 96,8% загальної заборгованості.

Таким чином, непогашений внутрішній борг уряду України охоплює собою усі кредитні угоди, що протягом ряду років були заключенні та гарантовані ним, передусім борги перед Національним банком, інші позики та зобов’язання уряду перед підприємствами та населенням, включаючи й боргові зобов’язання колишнього СРСР.

Починаючи з 1996 року основний вплив на динаміку державного внутрішнього боргу мав випуск облігацій внутрішньої державної позики, які відповідно до Законів про державний бюджет на 1996, 1997 та 1998 роки поступово заміщували прямі кредити Національного банку. На 1997-ий і 1998-ий роки структури державного внутрішнього боргу не затверджувались, тому неможливо зробити їх аналіз, виходячи із офіційних цифр державного боргу.

Динаміку зростання внутрішнього боргу України можна прослідкувати по рисунку 2.3. Порівняні дані по розміру державного боргу за шість останніх років наведенні в таблиці 2.2.

Таблиця 2.2

Державний борг України у 1996-2001 роках

(на початок року)

 Звертає на себе увагу стрімке зростання внутрішнього державного боргу – більш як у два рази на початок 1998 року та на 32,5% – на 1.01.1999 року, порівняно з попереднім періодом. Окрім того, станом на початок 2000 року державний борг практично становить більше половини розміру ВВП, що є економічно небезпечним рівнем. Якщо підтримувати імідж України як держави, що розраховується по своїх боргах, то необхідно додержуватись рівня боргового навантаження, що не перевищує 20-25% від ВВП.

Рис 2.3. Динаміка зростання внутрішнього боргу України

Внутрішній борг можна умовно поділити на боргові зобов’язання двох видів: ринкові, що існують у формі державних емісійних цінних паперів, та неринкові, що виникли за підсумками виконання державного бюджету, інших позиках та зобов’язаннях.

 До ринкових інструментів можна віднести облігації внутрішньої державної позики (ОВДП), облігації внутрішньої державної ощадної позики (ОВДОП) та казначейських векселів.

 Типовим прикладом неринкових інструментів державного внутрішнього боргу є заборгованість уряду Національному банку України. Сюди входить також заборгованість, що створилась в результаті компенсації гарантованих заощаджень громадянам України чи інших державних боргових сертифікатів, що в свій час були розміщені серед населення (речові облігації, тощо).

Щодо державних цінних паперів, то доцільно взяти до уваги досвід Росїі, де емісія державних казначейських зобов′язань розпочалась на 2 роки раніше. Там обслуговування внутрішнього боргу стало основним дефіцитоутворюючим фактором. Підтримання піраміди державних казначейських зобов′язань стає можливим лише за рахунок її розширення, але його резерви вже майже вичерпано. Поточні зобов′язання за внутрішнім боргом складають 10% ВВП на місяць. Це означає, що, навіть якщо Федеральний бюджет припинить фінансування всіх видатків, крім обслуговування внутрішнього боргу, податкових надходжень без емісії державних цінних паперів для цієї мети не вистачить.

 Враховуючи темпи зростання емісії ОВДП в Україні, ставки їхньої дохідності, а також усе менші обсяги податкових надходжень, логічно припустити аналогічний до російського сценарій розвитку подій.

В 2000 році внутрішній державний борг склав 22,8 млрд. гривень, з яких 12,2 млрд. гривень або 53,3% становила заборгованість по ОВДП (див.табл.2.3, рис. 2.4).

З огляду на це розглянемо докладніше, як відбувалось формування боргу за рахунок облігацій.

Державні боргові зобов’язання давно стали невід’ємною частиною фінансових систем розвинених країн, передусім, як інструменти обслуговування внутрішнього державного боргу. Випускаючи державні цінні папери держава може фінансувати поточний дефіцит державного бюджету та цільові державні програми, забезпечувати касове виконання бюджету, зменшувати коливання в процесі надходження податкових платежів. Випуск цінних паперів дає змогу державі ліквідувати касові розриви і відповідно гасити раніше випущені і розміщувати нові боргові внутрішні зобов’язання.

Сформований внутрішній ринок державних боргових зобов’язань крім неінфляційного фінансування державного бюджету є також основою кредитно-грошової політики центрального банку. Він допомагає визначити реальну вартість обслуговування державного боргу і встановлювати орієнтири для ринкових ставок за іншими інструментами фінансового ринку. З допомогою ринку державних боргових зобов’язань його учасники отримують можливість розміщувати тимчасово вільні фінансові ресурси й одержувати високонадійні й високоліквідні інструменти, створювати вторинні резервні активи, а центральний банк – інструмент для проведення кредитно-грошової політики за допомогою операцій “на відкритому ринку”. Ринок державних зобов’язань охоплює також значні шари як внутрішніх, так і зовнішніх інвесторів.

 Таблиця 2.3

Структура державного внутрішнього боргу України

В нашій країні ринок державних боргових внутрішніх зобов’язань розвивався трохи інакше. В Україні склалася деформована система випуску й обігу державних цінних паперів, що не відповідає сьогоднішнім вимогам економічного та політичного розвитку і, як наслідок цього, вона зіткнулася з рядом принципових проблем, зволікання з розв’язанням яких може призвести до хронічної фондової кризи ринку державних зобов’язань.

Загальний обсяг випуску державних боргових зобов’язань згідно із чинним законодавством регулює Верховна Рада України в межах визначеного бюджетом на поточний рік граничного розміру внутрішнього державного боргу. Кабінет Міністрів України за погодженням із Національним банком України визначає характер і умови випуску державних боргових зобов’язань. До боргових зобов’язань уряду України належать випущені ним цінні папери, інші зобов’язання у грошовій формі, гарантовані урядом України, а також одержані ним кредити.

Ринок державних цінних паперів України функціонує на базі використання таких фінансових інструментів як облігація внутрішньої державної позики, облігації внутрішньої державної ощадної позики (ОВДОП) та казначейських векселів. ОВДП випускаються у вигляді записів на рахунках у системі електронного обігу цінних паперів, термін їх погашення – 28, 63, 91, 182, 273 дні та 12, 18, 24 і 36 місяців. Номінальна вартість облігації 100 гривень.

Випуск облігацій внутрішньої державної позики розпочався з березня 1995 року. В цьому ж році обсяг випуску становив 293,8 млн. гривень, було залучено від випуску коштів за номінальною вартістю на 304 млн. гривень, виплати в 1995 році по облігаціях становили 140,7 млн. гривень. Дохідність по облігаціям коливалась від 63% до 145% річних.

На початок 1996 року в обігу знаходилось ОВДП за цінами розміщення на первинних аукціонах в сумі 204 млн. гривень, а з врахуванням процентів належних до виплати по облігаціях – 253 млн. гривень.

За результатами випуску ОВДП в 1996 році на покриття дефіциту бюджету залучено було 1571,1 млн. гривень, виплати за державним облігаціями склали 1935,3 млн. гривень, як результат, борг у формі облігацій за 1996 рік зріс у 9,2 рази. На фактичні вартісні показники ринку державних облігацій мав негативний вплив ряд факторів: перевищення фактичних місячних темпів інфляції у першому кварталі над прогнозними; нерівномірність надходження допомоги протягом року. Внаслідок політики дорогих облігацій, що проводилась в першому півріччі 1996 року, обсяги виплати доходу за облігаціями у другому півріччі зросли втричі в порівнянні з першим півріччям. Разом з тим, дохідність за облігаціями протягом другого півріччя була знижена більш, як у півтора рази. Серед факторів, які стримували якісний розвиток ринку державних облігацій в 1996 році слід відзначити також відсутність єдиного підходу до оподаткування доходів по операціях за внутрішніми державними позиками.

За станом на 1 січня 1997 року в обігу знаходилось державних облігацій за цінами розміщення 1788 млн. гривень, а з врахуванням процентів, належних до виплати – 2340 млн. гривень. Показник співвідношення державного боргу ОВДП стосовно ВВП на початок 1997 року складав 2,2%.

Внаслідок уповільнення інфляційних процесів у 1996 році, облігації внутрішньої державної позики перетворилися в найбільш ліквідний та надійний і водночас максимально прибутковий інструмент. Порівняно швидке зростання ринку державних цінних паперів, активна політика позик та намір уряду і Національного банку переорієнтувати ресурси з ринку ОВДП на користь реального сектору економіки сприяли тому, що на ринок державних цінних паперів України прийшли іноземні інвестори. Приплив ресурсів нерезидентів спричинив деяке зниження ставок прибутковості державних облігацій.

Але, незважаючи на досягнуті результати, уряд України й далі використовував для фінансування бюджетного дефіциту тільки розміщення короткострокових зобов’язань, не ризикуючи випускати облігації з довшим терміном погашення, що не усувало диспропорцій держбюджету і нагромаджувало короткостроковий внутрішній борг.

На початку 1997 року Національний банк і Міністерство фінансів узяли курс на зниження облікової ставки і ставок прибутковості по державних облігаціях. Основною метою цієї політики було зниження вартості обслуговування внутрішнього державного боргу, переорієнтація тимчасово вільних ресурсів комерційних банків у реальний сектор економіки й одночасне зниження кредитних ставок. Цей період характеризується зниженням облікової ставки, остаточною відмовою від кредитних аукціонів НБУ та практики зменшення сум обов’язкових резервів комерційних банків на суму придбаних ОВДП.

 В результаті введення Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” з липня 1997 року проценти, нараховані по ОВДП і дисконт по них враховуються у складі прибутку резидентів України і, як прибуток від операцій із державними цінними паперами, отриманий на вторинному ринку, оподатковуються на загальних підставах. В результаті резиденти, передусім вітчизняні банки, були поставлені в нерівні умови із нерезидентами, тому іноземний капітал, найбільш чутливий і мобільний до будь-яких ринкових змін, одержав безперешкодний доступ на внутрішній український ринок цінних паперів.

Положення про порядок роботи нерезидентів на внутрішньому фондовому ринку було прийняте тільки у вересні 1997 року, однак і воно практично не змінило їхнього становища, так як на той час іноземний капітал контролював уже понад 60 % державного внутрішнього боргу.

При цьому Національному банку доводилося викуповувати на торгах Міжнародної валютної біржі значні обсяги пропозиції долара, щоб утримати стабільний курс національної валюти.

Попит нерезидентів на державні облігації підтримувався також офіційним запевненням уряду про швидкий випуск зовнішніх довгострокових зобов’язань, ставка прибутковості по яких була б значно нижчою, ніж по внутрішніх. Та надання кредитного рейтингу, необхідного для випуску державних цінних паперів на міжнародний ринок капіталів, стримувалося неприйняттям Верховною Радою державного бюджету.

Впродовж 1997 року ринок державних облігацій функціонував у несприятливому макроекономічному оточенні. Це відсутність протягом першого півріччя 1997 року закону про державний бюджет, незадовільне надходження до державного бюджету податкових платежів, недостатні темпи приватизації, повільні зрушення в економіці.

У розвитку ринку ОВДП у 1997 році можна виділити декілька періодів. В перший період – з січня по травень – попит на державні облігації стабільно перевищував пропозиції, що дозволило знизити дохідність за ОВДП з 48 – 60% до 21 – 31%. Протягом другого періоду, з червня по серпень, суттєво зросла інтенсивність залучення коштів через ринок ОВДП. Саме на ці місяці припали пікові виплати по ОВДП попередніх випусків. Попит на облігації впродовж цього періоду перевищував їх пропозицію, відповідно продовжувалось зниження дохідності ОВДП. На кінець серпня дохідність по короткотермінових облігаціях знизилась до 19,7%, з червня було припинено фінансування бюджетного дефіциту через тримісячні облігації і був згорнутий продаж півторарічних облігацій.

Третій період розпочався в вересні і продовжувався до кінця 1997 року. Суттєве зниження дохідності ОВДП влітку 1997 року створило умови для спрямування інвестицій не тільки на операції на ринках валюти і державних облігацій, а і на ринок корпоративних цінних паперів, кредитування виробничих об’єктів. Проте корпоративний сектор ринку цінних паперів через його нерозвиненість не набув поштовху. З іншого боку ставки за банківськими кредитами і депозитами не знижувались адекватно зниженню дохідності ОВДП. В поєднанні з цією обставиною кризові явища на міжнародних ринках капіталу спричинили різке скорочення попиту на державні облігації та зростання дохідності за ОВДП.

Кризові явища на міжнародних ринках капіталу в четвертому кварталі 1997 року, складна ситуація в країні щодо надходження податкових платежів у грошовій формі, їх невідповідність потребам фінансування першочергових бюджетних програм та незадовільні темпи приватизації створили тиск на ринок ОВДП, призвівши до різкого зменшення попиту на облігації та зростання їх дохідності у січні-лютому до 50% річних. Нова хвиля кризових явищ на закордонних фінансових ринках, продовження складної ситуації з надходженням податків та обмеження Національним банком своєї участі на ринку облігацій спричинили в червні різке підвищення дохідності – до 75% річних.

На початку 1998 року ситуація на ринку ОВДП дещо стабілізувалася, хоч попит іноземних інвесторів і далі падав і основним покупцем на первинному ринку ОВДП залишався Національний банк України. Проаналізувавши події осені 1997 року, уряд переглянув свою політику на ринку внутрішніх державних зобов’язань, було прийнято рішення не нарощувати суми внутрішнього боргу з ОВДП.

Проте на той час на фінансовому ринку з’явився ряд нових дестабілізуючих чинників. По-перше, істотне розширення валютного коридору і наступне різке знецінення гривні створили серйозні інфляційні очікування. По-друге, в ухваленому законі “Про державний бюджет на 1998 рік” не знайшла чіткого відображення схема виплат з ОВДП. І, нарешті, обсяги виплат з ОВДП порівняно з попереднім роком значно збільшилися.

Таким чином, основною проблемою, що постала на ринку державних цінних паперів на початку 1998 року, було погашення вже накопиченого боргу. Всього за 1997 рік в Україні було розміщено ОВДП обсягом більш ніж 11,5 млрд.гривень, внутрішня заборгованість уряду з ОВДП становила 8,8 млрд.гривень, яка до того ж була короткостроковою заборгованістю терміном погашення в 1998 році. Здійснити це погашення з прибуткової частини бюджету було б нереально. А тому перед урядом постало питання про розміщення триваліших фінансових інструментів, які дали б змогу перенести остаточне погашення заборгованості на пізніший період.

Із цією метою, а також для компенсації втрат на внутрішньому ринку ОВДП на початку 1998 року Україна здійснила розміщення двох зовнішніх позик із терміном погашення два і три роки. Кошти від цих позик були спрямовані на викуп придбаних раніше державних облігацій, та на погашення бюджетної заборгованості із заробітної плати і соціальних виплат.

Починаючи з березня 1995 року, обсяги емісій облігацій внутрішньої державної позики постійно зростали, змінювалась номінальна вартість, залучались кошти нерезидентів, а також громадян. Якщо в 1995 році сума випущених ОВДП становила 0,5% по відношенню до ВВП 1995 року, то в 1996 році вона збільшилась до 4,6% до ВВП за відповідний період. За два останніх роки урядові зобов’язання за ОВДП склали більше 12% відносно валового внутрішнього продукту, тобто зросли порівняно з 1995 роком відносно до обсягів ВВП більше ніж у 24 рази.

Ринок облігацій внутрішньої державної позики в Україні стає домінуючим. Одночасно бюджет перевантажується старими і новими борговими зобов’язаннями, підвищується вартість позичкових коштів. Національний банк вимушений брати пряму участь у фінансуванні дефіциту бюджету через безпосередній викуп ОВДП (у 1998 році НБУ викупив 71% облігацій), тобто має місце прихована емісія грошей. Первинний ринок ОВДП поступово набуває ознак розбалансованості. Кругообіг державних облігацій є коротко терміновим – фактично слід визнати, що найдовші українські облігації є дуже короткими в порівнянні зі світовими аналогами.

Негативною тенденцією протягом 1995-1998 років було те, що значна частина державних облігацій випускалась із терміном погашення до 1 року. Це сприяло формуванню нераціональної структури внутрішнього боргу України та зосередженню значних обсягів виплат протягом короткого терміну, надходження у бюджет зменшувалися, ставки доходу росли. На рисунку 2.6 відображено обсяги залучених коштів на ринку ОВДП і виплати заборгованості за облігаціями у 1997-1998 роках.

Стан ринку державних облігацій ускладнився необхідністю залучення з внутрішніх джерел ресурсів для забезпечення пікових виплат за зовнішнім боргом у серпні 1997 року. В результаті цього внутрішній ринок урядових цінних паперів виявився надто перенасичений державними облігаціями і це створило своєрідний негативний ефект. Він полягає в тому, що подальші спроби збільшення обсягу залучень у внутрішньому ринку призводять до неадекватного, в порівнянні з динамікою валового продукту і податкових надходжень, зростання процентних виплат з бюджету.

ОВДП були дуже короткостроковими та дорогими, тому переважна частина нових запозичень направлялась на погашення попередніх випусків облігацій, що призвело до побудови так званої фінансової “піраміди”.

Висока дохідність ОВДП призвела до того, що грошові ресурси направлялись на ринок державних цінних паперів, обминаючи інші сектори економіки і в першу чергу виробництво. Дохідність державних облігацій була значно вищою, ніж дохідність від інвестицій у виробництво, тому виробництво залишилось без капіталів.

На обслуговування піраміди НБУ вимушений був витратити більш як 1,5 млрд.доларів (у розвинених країнах аналогічні витрати не перевищують 10% ВВП). Валютні резерви Національного банку України восени 1998 року впали до загрозливої відзначки – менше 1 млрд.доларів. Спростовано хибне уявлення про виключно неемісійний облігаційний шлях фінансування державного бюджету.

Оздоровлення фінансового ринку України не можливе без розробки науково обгрунтованої стратегії випуску та обігу державних цінних паперів, яка базується на довгострокових інтересах держави. Державні боргові зобов’язання повинні стати окремим об’єктом дослідження.

Безсумнівно, що державні запозичення не повинні використовуватися для вирішення поточних проблем. Потрібно змінити хибний погляд на фондовий ринок як такий, де викачуються максимально можливі суми.

Відмітимо особливості які пов’язані з сучасним станом та структурою державного внутрішнього боргу.

1. Бюджетний дефіцит призводить до прискореного зростання державного внутрішнього боргу. На протязі 1997 року – більше як у 2,7 рази, на протязі 1998 року - на 32,5%. При збереженні таких темпів росту в недалекому майбутньому об’єм державного внутрішнього боргу буде співставний з величиною ВВП.

2.  На державний борг списується все поточне бюджетне недофінансування за останні сім років. В структурі державного внутрішнього боргу починаючи з 1996 року зростає об′єм зобов′язань по ОВДП.

3.  Відсутнє середньо і довгострокове планування об′єму і структури державного боргу а також графіків його погашення. Без такого прогнозу неможливо проводити перспективний аналіз ситуації.

Таким чином, можна зробити висновок, що державний внутрішній борг України сформувався на протязі короткого проміжку часу, продовжується його динамічне зростання. Останнім часом запозичення уряду диктувались насамперед необхідністю погашення та обслуговування накопиченого державного боргу, можливості залучення коштів з внутрішнього ринку були наближені до вичерпання. Значно нарощується частка юридичних осіб у структурі основних кредиторів уряду, населення фактично не бере участі в формуванні урядових боргових зобов’язань. В Україні необхідно поступово створювати інфраструктуру для функціонування державного внутрішнього боргу, враховуючи помилки попередньої практики.

2.2  Специфіка внутрішнього боргу держави

В Україні, як і в ряді інших країн, що виникли на терені колишнього СРСР створився специфічний внутрішній борг, що виник в державі перед населенням в результаті невчасної виплати заробітної плати пенсій, стипендій, інших соціальних виплат.

З огляду на це важливе значення має аналіз і оцінка стану й тенденцій заборгованості з виплати заробітної плати працівникам бюджетної сфери, встановлення причин виникнення та загострення цієї проблеми. Не менш важливою є проблема пошуку шляхів її вирішення.

Проблема подолання заборгованості з виплати заробітної плати включає економічні, соціальні, політичні і правові аспекти. Нами зроблено спробу коротко проаналізувати в основному економічні аспекти означеної проблеми.

Своєчасне одержання винагороди за працю є конституційним правом усіх громадян України і тому масове затримання виплати із заробітної плати протягом тривалого періоду (1992-1999 роки) є не лише порушенням прав громадян, а ще й значно загострює соціальні проблеми. Заборгованість притаманна не тільки бюджетній сфері, але й госпрозрахунковому сектору народного господарства, на який припадає 80-85 % усієї суми заборгованості із заробітної плати в цілому по Україні. Законодавчою та виконавчою владою України здійснюється певна робота щодо зниження заборгованості із заробітної плати: за період, що аналізується, прийнято щонайменше 20 постанов Верховної Ради України, указів Президента України. Але через незадовільне їх виконання і неефективність запропонованих ними заходів заборгованість із заробітної плати не зменшується, а зростає вже протягом майже чотирьох років.

Проблема невчасної виплати заробітної плати та інших соціальних виплат з державного бюджету виникла ще в 1992 році. До 1994 року урядам країни вдавалося в межах одного року вирішувати питання щодо погашення заборгованості по заробітній платі, пенсіях.

Заборгованість з виплати заробітної плати вперше офіційно зареєстрована в лютому 1994 року Національним банком України, коли вона становила 22 млн. гривень. Спочатку на неї не зважали, вважаючи явищем випадковим, швидкоминучим. Однак за станом на 1 січня 1995 року заборгованість становила вже 36 млн. гривень, а через рік досягла 575 млн. гривень. Особливо росли борги з виплатами заробітної плати в 1996 році, коли в травні вони вперше випередили за обсягом місячний фонд оплати праці по народному господарству, а до вересня це співвідношення вже становило 1,4% від місячного фонду оплати праці. У бюджетному ж секторі заборгованість досягла суми двомісячного фонду оплати праці.

Дані із заборгованості по виплатах заробітної плати і пенсій особам, які перебувають на обліку в органах соціального захисту, в 1996-2000 роках наведені в таблиці 2.4. З наведених даних видно, що заборгованість по заробітній платі у 1996 році зросла в 2,8 разів, у 1997 – на 31,3 %, у 1998 році – на 32,8 %.

Загальний рівень заборгованості з виплати заробітної плати скорочується у 2000 році, значно скоротились затримки виплати пенсій та заробітної плати в бюджетній сфері. Така стабільність є добрим знаком намірів українського уряду скоротити рівень заборгованості. Рівень заборгованості по пенсійному фонду знизився на 19 процентів у червні 2000 року. Починаючи з січня 1996 року подібне зниження спостерігалося лише один раз – у жовтні 1999 року, і ніколи ще тенденція до зниження заборгованості не була настільки тривалою.

Таблиця 2.4.

Заборгованість по заробітній платі в Україні

(млн.грн., на кінець періоду)

Основною причиною зберігання заборгованості по виплаті пенсій є невиконання підприємствами зобов’язань по перерахуванню коштів у Пенсійний фонд.

В державному секторі економіки мали місце тенденції до стрімкого зростання номінальної і, водночас, – тенденція до різкого зниження реальної заробітної плати. Так, реальна середня заробітна плата протягом 1995 року знизилась майже в три рази. Україна лідирує як країна з найдешевшою робочою силою. На початок 2000 року в Україні майже на всі товари діють світові ціни, а на робочу силу припадає лише 3 % рівня оплати праці США. [56, c.42]

З середини 1993 року реальна заробітна плата коливалась між 30 та 40 процентів від рівня 1990 року. Ця тенденція залишилась і надалі, коли рівень заробітної плати впав до 33,2 процента у 1998 році та до 31,4 процента у 1999 році. Значна девальвація гривні протягом останніх двох років зменшила рівень реальної заробітної плати у доларовому еквівалентні до рівня близько 46 доларів США у 1999 році. Купівельна спроможність середньої зарплати, обчисленої у доларах США зменшилась у два рази у порівнянні з кінцем 1997 року.

Усе це свідчить про те, що ігнорується право працівника на одержання заробітної плати, яке гарантовано статтею 115 Кодексу законів “Про працю і оплату праці”.

Масові довготривалі затримки виплати заробітної плати працівникам, зайнятим у державному секторі економіки, та іншим категоріям населення спричинюють вкрай негативні наслідки.

Несвоєчасні виплати заробітної плати, пенсій штучно обмежуючи сукупний попит в економіці, в короткостроковому періоді позитивно впливають на загальний рівень цін, стримуючи інфляцію попиту, проте в довгостроковому періоді, стримуючи збут товарів, вкрай негативно впливають на виробництво, знижують ВВП та обумовлюють інфляцію витрат за рахунок подорожчання одиниці продукції, що її виробляють в умовах зниження обсягу виробництва. Заборгованість з виплатами заробітної плати знижує рівень інфляції, але частка цього фактора, за оцінками експертів, не перевищує 20%.

Тривала затримка виплати заробітної плати та соціальних виплат призводить до значного зниження рівня життя населення. За даними Федерації профспілок України половина сімей уже не може сплачувати за житло та комунальні послуги, третина потребує житлових дотацій. В умовах виживання й масового прихованого безробіття більша частина населення змушена вдаватись до нерегламентованої зайнятості, що збільшує масштаби тіньової економіки.

Затримки виплати заробітної плати протягом тривалого часу тягнуть за собою істотне зменшення грошових надходжень у різні соціальні фонди – фонд соціального страхування, пенсійний фонд, фонд зайнятості населення та інші, що унеможливлює соціальний захист незаможних верств населення країни.

Заборгованість з виплати заробітної плати спричиняє до багатьох інших негативних соціальних наслідків. Зокрема, в школах скорочуються навчальні плани, збільшується наповнюваність класів, скорочуються штати вчителів, зменшуються розміри доплат тощо. Має місце масовий перехід спеціалістів до інших видів діяльності; проводяться масові акції протесту проти порушень конституційних, соціально-економічних і трудових прав громадян.

Повсякденними стали випадки звертання працюючих до судових установ з метою отримання зароблених коштів. Так, за даними Міністерства юстиції України за шість місяців 1998 року до судів усіх рівнів надійшло 117,4 тисяч позовів щодо виплати заробітної плати, що у 2,5 рази більше, ніж у відповідному періоді 1997 року. Серед усіх справ, що виникають з трудових відносин, означені вище становили 93,4 %. При цьому, по закінчених справах щодо виплати зарплати відмічається найвищий процент їх задоволення – 98,5 серед усіх справ про порушення трудового законодавства. За перше півріччя 1998 року на користь позивачів у справах щодо невиплати заробітної плати присуджено до стягнення 101,2 млн. гривень, що в 3,5 рази більше, ніж у відповідному періоді 1997 року.

З іншого боку, несвоєчасність виплати заробітної плати як в госпрозрахунковій так і в бюджетній сфері є однією з причин трудових конфліктів, що мали місце в, наприклад, останні роки.

            Певна робота щодо погашення заборгованості з виплати заробітної плати, пенсій, стипендій, та інших соціальних виплат в Україні вже проводиться. За роки, коли несвоєчасні виплати по заробітній платі набули систематичного характеру (1995-1998 роки), державними органами законодавчої та виконавчої влади було прийнято з питань погашення заборгованості 8 постанов Верховної Ради України, два укази і одне розпорядження Президента України, 7 постанов, одне розпорядження і одне протокольне рішення Кабінету Міністрів України. По роках: 1996 рік - 6 документів, 1997 - 4, 1998 - 10 документів. Разом усі ці документи містять 118 пунктів, з яких майже половина не виконана з різних причин. Практично усі запропоновані заходи – організаційного характеру, виконання яких надало невеликого ефекту і лише декілька мають економічний зміст. З 20 прийнятих законодавчих і нормативних актів - у 15 питання погашення заборгованості із заробітної плати розглядаються разом з ліквідацією заборгованості по пенсіях, стипендіях, з грошового забезпечення та інших соціальних виплатах. [51, c. 24]

Набільш конструктивними з точки зору можливого впливу на погашення заборгованості із заробітної плати є рішення Президента України і Кабінету Міністрів України. Більшість пунктів Указу Президента України від 12.05.96 №333/96 «Про невідкладні заходи щодо забезпечення своєчасної виплати заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат» і Розпорядження Президента України від 11.07.97 №253/97-рп «Про додаткові заходи щодо прискорення погашення заборгованості із заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат населенню», які носять суто організаційний характер, не дали очікуваних результатів. Наприклад, на виконання указу і розпорядження розроблено та затверджено графіки погашення заборгованості із заробітної плати, встановлено через Національний банк України оперативну звітність з цього питання, вдосконалено контрактну форму трудового договору з керівниками державних підприємств у напрямку посилення їх відповідальності за несвоєчасну виплату заробітної плати, покладено персональну відповідальність на керівників центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій усіх форм власності за несвоєчасну виплату заробітної плати. Генеральній прокуратурі України рекомендовано посилити контроль за своєчасною виплатою заробітної плати, а профспілковим організаціям - вжити заходів до недопущення порушення права громадян на вчасне одержання винагороди за працю під час укладання колективних договорів тощо. Із самого переліку наведених заходів зрозуміло, що завдяки їх здійсненню подолати кризу із масовими невиплатами заробітної плати не можливо. В цілому, незважаючи на прийняття з боку державної влади і управління протягом 1996-1998 років великої кількості постанов і указів, поліпшення стану із заборгованістю по заробітній платі не відбулося.

Попередній аналіз чинників, які впливають на зростання заборгованості із заробітної плати показує, що заходів, які приймались і зараз приймаються на всіх рівнях державної влади і реалізуються в економіці, недостатньо для погашення боргів по зарплаті. Зарубіжний і вітчизняний досвід свідчить про те, що поряд з організаційними (адміністративними) заходами вкрай потрібні розробка і здійснення економічних заходів, в тому числі посилення економічної відповідальності за несвоєчасну виплату заробітної плати.

Для погашення заборгованості з виплати заробітної плати доцільно здійснити комплекс заходів на всіх рівнях управління: державному, галузевому, регіональному і рівні підприємства (установи, організації). При цьому необхідно проаналізувати причини затримок виплати заробітної плати, які склалися на названих вище рівнях. З урахуванням особливостей кожного з рівнів доцільно структуризувати розробку механізмів вирішення цієї економічної та соціальної проблеми.

Важливим напрямом вирішення проблеми ліквідації затримок виплати заробітної плати є збільшення надходжень грошових коштів у бюджети всіх рівнів за рахунок поліпшення збирання податків з платників шляхом зміцнення фінансової дисципліни; скорочення товарообмінних (бартерних) операцій; забезпечення дійового контролю за виконанням законів про оподаткування і т. п.

Суттєвим напрямом погашення заборгованості з виплати заробітної плати є раціональне використання бюджетів усіх рівнів шляхом забезпечення суворого режиму економії.

Реформування податкової системи також є важливим резервом щодо погашення заборгованості з виплати заробітної плати. З огляду на це було б доцільним замінити велику кількість неузгоджених і економічно необгрунтованих податків і платежів, знизити податковий тиск на суб’єкти господарювання до оптимального рівня, що дасть можливість забезпечити розширене відтворення виробництва. Але зниження податків може не призвести до підвищення активності суб’єктів господарювання, а тільки створити додаткові проблеми для бюджету, якщо не буде доповнено іншими стимулюючими для виробництва заходами, особливо, створенням сприятливих умов для відродження конкурентоспроможного на внутрішньому і зовнішньому ринку вітчизняного товаровиробника.

            З метою забезпечення своєчасної виплати заробітної плати та погашення її заборгованості необхідно розробити та вдосконалити нормативно-правову базу, яка забезпечить своєчасну оплату праці в Україні. При розробці нормативно-правової бази необхідно врахувати слідуючі заходи:

- забезпечити поетапне введення в дію в повному обсязі Закону України “Про оплату праці” і внести до чинного законодавства відповідні доповнення, які надаватимуть громадянам безперешкодне право безпосередньо або через свої об’єднання стягувати в судовому порядку з боржників, включаючи державу, заборгованість по зарплаті аж до обернення стягнення на майно боржників, передбачивши можливість аукціонного продажу їх основних фондів;

- підготувати пропозиції щодо скорочення бюджетних витрат і встановлення жорсткого котролю за бюджетними витратами з введенням звітності міністерств і відомств перед Держказначейством за використання бюджетних коштів;

- розробити і здійснити програму реструктуризації мережі всіх бюджетних організацій з переведенням їх від системи повного утримання за рахунок бюджету до системи змішаної або повної комерційної діяльності на основі закріпленого за ними майна і майнових прав з введенням часткових державних дотацій або оплатою державних замовлень з бюджету по видах діяльності, що мають особливе соціальне значення, чи послугах, які надаються соціально незахищеним верствам населення;

- запровадити порядок виплати заборгованості із заробітної плати з місцевих бюджетів у рахунок недоїмки з податку на додану вартість і з акцизного збору;

- ввести порядок, згідно з яким заробітну плату працівникам бюджетних організацій платити безпосередньо з рахунків Держказначейства на їх особисті рахунки в банківських установах, обминаючи рахунки бюджетних організацій;

-  спрямувати кошти від грошової приватизації на погашення заборгованості із заробітної плати в бюджетній сфері.

Таким чином, заборгованість по заробітній платі як нове для соціально-економічного стану України явище виникло ще у 1992 році, а з 1995 року заборгованість по заробітній платі та соціальних виплатах набуває хронічного характеру. Якщо по бюджетних організаціях України час від часу мають місце коливання в обсягах заборгованості по оплаті праці, пов’язані з тим, що уряд здійснює часткові перерахування в бюджетну сферу, то заборгованість у небюджетній сфері має стабільний характер зростання. Збільшується тривалість невиплат заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат в цілому по Україні.

Проблема несвоєчасної виплати заробітної плати та інших соціальних виплат є комплексною і її необхідно розглядати в безпосередньому зв’язку з проблемою платіжної кризи, яка охопила всі галузі економіки, і вирішувати на основі застосування організаційних, економічних і правових механізмів.

2.3 Управління та обслуговування державного внутрішнього боргу.

            Внутрішній борг України швидко зростає, і тому його обслуговування стає окремою вагомою статтею бюджетних витрат. Законом “Про Державний бюджет України на 2001 рік” передбачено витрати на обслуговування державного внутрішнього боргу в сумі 1,536 млрд. гривень.

На 2001 рік встановлено граничний розмір державного внутрішнього боргу України в сумі 25,711 млрд.гривень (без урахування поточної заборгованості із зарплат, пенсій тощо), що становитиме майже 77% річних доходів бюджету. Обслуговування й погашення цього боргу в найближчі роки буде найважливішою статтею витрат державного бюджету.

В економічній літературі країн Заходу побутує одностайна думка, що загрозу економіці становить не стільки сам по собі державний борг як такий, особливо якщо він не відхиляється за своїми параметрами від узагальнюючих об¢ємних макроекономічних показників, скільки зростання суми виплат процентів по державним позикам, особливо якщо вони прострочені. [30, c.42]

Виплати процентів по позикам посідають одне з перших місць серед витрат державних бюджетів. Так, наприклад, в США на виплату процентів по державному боргу в 1995 році було виділено в федеральному бюджеті 232 175 млн. доларів. Це четверта за величиною (після асигнувань на соціальне забезпечення, медичне обслуговування та національну оборону) стаття витрат в федеральному бюджеті США.

   Мінімізація вартості обслуговування державного боргу є стратегічним завданням управління державним боргом, а в більш широкому розумінні – всієї бюджетно-податкової політики. Це завдання погоджується не лише з чисто фіскальними інтересами, але і з потребами стимулювання інвестиційної активності, а також з довгостроковим покращенням добробуту населення, адже економія поточних витрат на обслуговування боргу знижує податковий тягар для майбутніх поколінь.

   Під управлінням державним внутрішнім боргом необхідно розуміти сукупність державних заходів, що пов’язані з випуском та погашенням державних боргових зобов’язань, визначенням ставок процентів та виплатою доходу по державним цінним паперам, проведенням конверсій та консолідацій, встановленням ліміту боргу, підтриманням курсу державних зобов’язань, визначенням умов і випуску нових державних цінних паперів.

   Емітенти облігацій (центральний уряд, уряд автономії та місцеві органи влади) в процесі управління державним внутрішнім боргом прагнуть підтримувати курс державних цінних паперів і отримувати фінансові ресурси в позичку під порівняно нижчі проценти.

   Уряди всіх рівнів при управлінні боргом ставлять завдання досягнення оптимальної структури боргу з точки зору вартості та строків погашення облігаційних сертифікатів. Прагнуть дотримуватись “золотого правила” державних фінансів: збільшення довгострокових позик при скороченні питомої ваги короткострокових позик.

Обслуговування боргу – це комплекс заходів з погашення позик, виплати процентів за ними, уточнення і зміни умов погашення випущених позик. Обслуговуванням внутрішнього боргу займаються, звичайно, емісійні банки країн, які виступають фінансовими агентами казначейства або Міністерства фінансів.

   Мінімізація поточної вартості обслуговування боргу передбачає, що дохідність якісно однорідних зобов’язань не повинна значно відрізнятись. Якщо якийсь цінний папір забезпечує відносну економію для бюджету, то потрібно розширювати його емісію, наприклад, шляхом дорозміщення і, навпаки, виключати із обігу невигідні випуски. Дане правило повинно розповсюджуватись як на внутрішні, так і на зовнішні облігації.

   Окрім чисто фінансових цілей управління внутрішнім боргом має переслідувати також цілі забезпечення економічного зростання, стимулювання інвестиційного процесу, протидіяти втечі капіталів за кордон. Якщо внутрішній державний борг становить надто великий процент відносно ВВП, то цілком зрозумілий той значний негативний вплив цього боргу на динаміку економічного розвитку країни.

   Управління державним боргом включає слідуючі заходи:

·  ефективне використання коштів запозичення;

·  пошук коштів для виплати боргу;

·  нейтралізація негативних наслідків державного боргу.

Методами управління державним боргом є конверсія, рефінансування або консолідація, уніфікація, обмін облігацій за регресивним співвідношенням, відстрочення погашення і анулювання позики.

Під конверсією розуміють зміну дохідності позики. З ціллю зниження витрат по управлінню державним боргом держава часто знижує розмір процентів, що виплачуються по позиках. Але не виключена також можливість підвищення дохідності державних цінних паперів для кредиторів. Така операція була проведена, наприклад, в 1990 році в колишньому СРСР, коли дохідність облігацій 3% виграшної позики була збільшена до 9%, а дохідність казначейських зобов’язань – з 5 до 10%. [30, c.152]

   Існує декілька методів проведення конверсій, головними з яких є конверсії примусові, добровільні і факультативні. При примусовій конверсії кредитор зобов’язаний обміняти облігації старої позики на облігації нової з пониженою ставкою процентів. При добровільній конверсії кредитор має право погодитись на нові умови або одержати дану в борг державі суму, при факультативній – погодитись або відмовитись від зміни умов позики. Щоб зацікавити власників облігацій в конверсії, держава звичайно надає пільги по нових позиках: казначейство може обміняти облігації короткострокових і середньострокових позик, які підлягають оплаті, на облігації “до запитання” або на довгострокові. Держава також вправі випустити нову довгострокову позику на більш вигідних умовах і реалізувати її на грошовому ринку, направляючи виручені суми на викуп облігацій короткострокових позик. Конверсія державних позик здійснюється при надлишку позичкового капіталу. При конверсії знижується середня норма дохідності, в результаті чого курси облігацій підвищуються, що збільшує доходи власників облігацій.

Конверсії використовують в умовах державного боргу, який хронічно зростає, але вони недостатньо ефективні. Бюджетна економія від конверсії невелика: в зв’язку з новими дефіцитами вона, як правило, поглинається приростом державного боргу і значним збільшенням ставок процентів по позиках, які знову випускаються.

Одним з методів управління державним внутрішнім боргом в країнах з розвинутою ринковою економікою є рефінансування або як його ще називають консолідація державного боргу. [18, c.44] Здійснюючи рефінансування державного боргу, уряди переслідують мету скорочення короткострокового боргу й заміни певної його частини на довгостроковий борг. Перший спосіб рефінансування полягає в тому, що Міністерство фінансів здійснює обмін облігацій державної позики, строки яких пройшли (або облігацій, що погашаються за пред’явленням) на знову емітовані облігації довгострокові. Другий спосіб передбачає ситуацію, коли Міністерство фінансів здійснює аналогічний обмін чи заміну облігацій достроково. Третій спосіб рефінансування державного внутрішнього боргу передбачає ситуацію, коли Міністерство фінансів продає довгострокові облігації і на отриману суму випускає короткострокові.

Уніфікація державних позик, як правило, проводиться разом з консолідацією, але може бути проведена і без неї. Уніфікація позик – це об’єднання декількох позик в одну, коли облігації раніше випущених позик обмінюються на облігації нової позики. Такий захід передбачає зменшення кількості видів цінних паперів, що спрощує роботу і скорочує витрати держави по системі державного кредиту.

В виключних випадках уряд може провести обмін облігацій за регресивним співвідношенням, тобто коли декілька раніше випущених прирівнюється до однієї нової облігації. Наприклад, такий обмін було проведено в післявоєнний період з ціллю вилучення із обігу облігацій позик воєнного часу. Обмін облігацій по регресивному співвідношенню позбавляє державу від необхідності виплачувати проценти і погашення в повноцінних грошах по облігаціях, які продавались державою за обезцінену валюту воєнних років.

Відстрочення погашення позики або всіх раніше випущених позик проводиться, як правило, коли подальший активний розвиток операцій по випуску нових позик не має фінансової ефективності для держави. Це виникає тоді, коли держава вже випустила дуже багато позик і умови їх емісії не були достатньо вигідними для держави. В таких випадках більша частина надходжень від реалізації облігацій нових позик направляється на виплату процентів і погашення по раніше випущених позиках. Тому уряд об’являє про відстрочку погашення позик, яке відрізняється від консолідації тим, що при відстроченні не лише відсуваються строки погашення, але і припиняється виплата доходів. Під час консолідації позик власники облігацій продовжують одержувати по них свій дохід.

Під анулюванням державного боргу розуміють заходи, в результаті яких держава повністю відмовляється від зобов’язань по випущених позиках (внутрішніх, зовнішніх або по всьому державному боргу). Анулювання цінних паперів держави може проводитись по двох причинах. По-перше, анулювання державного боргу об’являється у випадку фінансової неспроможності держави, тобто її банкрутства. По-друге, анулювання заборгованості може бути наслідком приходу до влади нових політичних сил, які по певним причинам відмовляються визнати фінансові зобов’язання попередньої влади. Так, в січні 1918 року уряд РСФСР анулював всі дореволюційні і зовнішні позики. Відмова від боргів вважається нерозумним заходом, так як підриває репутацію держави. В майбутньому вона вже не зможе розраховувати на одержання кредитів.

В ряді країн до управління державним боргом відносяться і спроби обмежити його зростання шляхом встановлення ліміту (стелі). В США до першої світової війни конгрес приймав рішення про кожен додатковий випуск і розміщення облігацій позики. В 1917 році здійснено перехід до практики встановлення його стелі. [16, c.48]

Ліміт державного боргу підлягає вимушеному частому перегляду. Так, в 60- ті роки конгрес США приймав 13 актів про підняття цього ліміту, в 70 – ті роки – ще 18 актів. В 1980-1987 роках рішення про підвищення ліміту боргу приймались від 2 до 4 разів в рік. В ряді випадків казначейство США відкладало проведення аукціонів по розміщенню векселів і зупиняло їх продаж і інших облігацій до чергового підвищення ліміту боргу. [16, c.59]

   В США набуває сили тенденція до посилення регулювання місцевого боргу. Так, ще в 1975 році під впливом негативних наслідків фінансової кризи м. Нью-Йорка на федеральному рівні було засноване Управління по відпрацюванню правил по операціях з муніципальними цінними паперами. На це відомство були покладені завдання регулювання ринку муніципальних облігацій, реєстрація усіх ділерів та брокерів, заснування системи кваліфікаційних екзаменів для професіоналів, що оперують на ринку місцевих цінних паперів.

   В 1975 році було засноване в США Управління по відпрацюванню відповідних правил операцій з муніципальними цінними паперами. На це Управління було покладене завдання регулювання ринку муніципальних облігацій, реєстрування усіх ділерів та брокерів, встановлення порядку проведення кваліфікаційних екзаменів для усіх тих, хто причетний до здійснення операцій на ринку цінних паперів.

 В інших країнах (Франція, Великобританія) обмежень на абсолютний розмір боргу нема, головним є показник приросту його за рік, тобто різниця між сумою випущених і погашених в даному році позик; при цьому вказаний приріст не може перевищувати об’єму передбачених в даному році асигнувань на капітальні вкладення в федеральному бюджеті і бюджеті земель.

В країнах з розвиненою ринковою економікою операції, що пов’язані з обслуговуванням державного боргу, а саме підготовку документів, необхідних для продажу нових випусків державних цінних паперів, вивчення кон’юнктури на ринку позичкових капіталів, розміщення позик серед кредиторів, виплату і нарахування процентів здійснюють спеціальні підрозділи міністерства фінансів (в США – спеціальні бюро державного боргу міністерства фінансів, в Англії – особливий відділ міністерства фінансів і т. д.)

Федеральна резервна Система (ФРС) виступає як фінансовий агент та депозитарій для Міністерства фінансів США і виконує в такий спосіб всі поточні операції, що пов’язані з функціонуванням боргу.

   Питання регулювання і відповідно управління державним боргом з боку ФРС розглядаються під кутом зору власного становища центрального банку на фінансовому ринку. За визначенням теоретиків та практиків ФРС, управління трильйонним державним боргом, який до того ж ще й постійно зростає, завдання досить складне. Якщо взяти до уваги процентне співвідношення державного боргу США відносно ВВП, то стане зрозумілим який суттєвий вплив справляє державний кредит і державний борг зокрема на економіку країни. Якщо мова йде про США, які є своєрідним локомотивом світової економіки, то стає очевидним вплив державного боргу цієї країни – а це близько 5 трильйонів доларів – на все світове господарство. [23, c.35]

В країнах з розвинутою економікою державні позики розміщуються урядом на ринку позичкового капіталу двома способами: в порядку підписки або при допомозі банків. Перший спосіб мало розповсюджений: підписка розтягується на довгий час, її сума невідома, виникають додаткові затрати на утримання апарату службовців. Тому облігації, призначені для реалізації основної суми позики, звичайно розміщуються через банки, а для мобілізації заощаджень населення – через ощадні каси (банки) і податкові управління. Наприклад, в Великобританії місцеві ощадні банки і ощадні каси при поштових відділеннях реалізують ощадні бони і ощадні сертифікати. В США операції по розміщенню державних позик безпосередньо входять в компетенцію федеральних резервних банків. Значна частина облігацій закуповується і комерційними банками як для власного портфеля так і для перепродажу.

Останнім часом при розміщенні державних облігацій в країнах з розвинутими ринковими відносинами використовуються аукціони. Так, ріст державного боргу і вимоги еластичності на ринку державних облігацій в США привели до відмови від попередньої політики і в 1971 році була введена аукціонна форма первинного розміщення облігацій по купонних серіях.

Важливу роль в управлінні державним боргом відіграє вторинний ринок державних облігацій, де обертаються цінні папери попередніх випусків. Ці операції виконують ділери, в число яких входять і банки.

В управлінні державним внутрішнім боргом велику роль відіграє організація та система обліку державних облігацій. Для цього використовуються комп’ютеризовані системи рахунків для індивідуальних осіб та недепозитних інститутів. Обидві системи мають служити меті вдосконалення бухгалтерської банківської технології.

Клієнти комерційних банків та інших депозитних установ відкривають свої комп’ютеризовані рахунки по угодах з цінними паперами, комерційні банки й депозитні установи, в свою чергу, відкривають такі ж рахунки в центральному банку. Через систему комп’ютерних рахунків здійснюється переказ коштів по угодах купівлі-продажу, погашень сум та виплата процентів та доходів по облігаціях. Функціонування системи комп’ютерних рахунків комерційних банків довело високу надійність цих рахунків.       

    В такий спосіб державні облігації як фізичний різновид цінних паперів замінюються системою комп’ютеризованих рахунків. До речі, українські державні цінні папери також до останнього часу заносилися на комп’ютеризовані рахунки. Така форма обліку й управління державним боргом в Україні відповідає, звичайно, світовій практиці, оскільки підвищує ефективність та ліквідність ринку державних цінних паперів. Проте, якщо мова йде про державні облігації, розраховані не на інституційних інвесторів, у всякому разі в Україні; така форма обліку не звична, а отже мало придатна.

Важливою є сфера управління державним боргом, зв’язана з визначенням умов і випуском нових позик. При визначенні умов емісії позик, головними з яких є рівень дохідності цінних паперів для кредиторів, строк дії позик, спосіб виплати доходів, держава повинна керуватись не лише інтересами досягнення максимальної фінансової ефективності позик, але і враховувати реальну кон’юнктуру на фінансовому ринку. Успіх нових позик може бути забезпечений лише в тому випадку, якщо правильно врахований реальний стан в економіці, стан грошового обороту, рівень дохідності і термін діючих позик, пільги, які надаються кредиторам і багато інших факторів. Операції по управлінню державним боргом в ряді країн з розвинутими ринковими відносинами тісно пов’язані з касовим виконанням бюджету і виконуються звичайно емісійними банками. Ці банки беруть участь в випуску позик, виплаті процентів по них (оплачують облігації, які виграли по виграшних позиках і проценти по процентних позиках), а також проводять оплату облігацій, які підлягають викупу. Часто суми виплачуюємих процентів по державному боргу перевищують суми його чистого приросту.

Управління внутрішнім державним боргом в країнах з розвинутим ринком тісно пов’язане з операціями центральних банків по проведенню відповідної монетарної політики. Як відомо, інструментами та засобами здійснення грошової політики в цих країнах є, так звані, обов’язкові резервні виплати, маніпулювання центральним банком дисконтною ставкою та операції центрального банку на відкритому ринку.

Перший інструмент – резервні вимоги передбачає, як пише американський економіст П. Самуельсон, “резерви, що встановлені законом на рахунку в своєму окружному федеральному резервному банку”.

“Резерви, передбачені законом” (П.Самуельсон) є досить сильним інструментом грошової політики, який використовується для зміни темпів економічного зростання. Через механізм підвищення або зниження норми резервних вимог центральний банк контролює діяльність банків. Торкаючись своєї країни П. Самуельсон стверджує, що передбачені законом резервні вимоги “Становлять важливу частину того механізму, за допомогою якого Федеральна резервна рада контролює банківські гроші.”

Наступний інструмент грошової політики – дисконтна ставка. Підвищення або зниження її центральним банком по короткострокових позичках справляє вплив на рух міжнародних потоків капіталу, а отже на платіжний баланс і курс національної валюти. Дисконтна ставка не такий сильнодіючий засіб як “резервні вимоги” для здійснення впливу на економічну кон’юнктуру.

Операції з державними цінними паперами на відкритому ринку – третій інструмент грошової політики, найбільш гнучкий, придатний для “тонкої наладки” ринкової кон’юнктури засіб. За допомогою операцій на відкритому ринку можна порівняно в короткий відрізок часу досягти значних змін в динаміці економічного зростання без певних руйнівних наслідків, як це могло б мати місце за умов підвищення чи зниження процента по строкових депозитах (депозитах до запитання), а ще більше за умов змін норми резервних вимог.

Хоча в цілому метою грошової політики, а отже застосування фінансових інструментів її здійснення є регулювання грошей, що знаходяться в обігу, динаміки цін, вона одночасно органічно пов’язана з управлінням внутрішнім державним боргом. При проведенні грошової політики відбувається поєднання управління державним боргом та відповідальності за стан грошового обігу. Управління державним боргом повинне, в свою чергу, задовольняти вимоги регулювання грошового обігу.

В Україні лише відпрацьовується механізм управління державним внутрішнім боргом, при цьому становлення цього механізму та відпрацювання інструментів регулювання боргу відбувається паралельно з формуванням ринкової фінансової інфраструктури.

Управління державним внутрішнім боргом в Україні здійснює Міністерство фінансів у порядку, погодженому з Національним банком. Національний банк України, як безпосередній учасник ринку державних цінних паперів виконує обов’язки: генерального агента Міністерства фінансів України з обслуговування розміщення ОВДП та проведення платежів за ними; контролюючого органу; депозитарію за облігаціями внутрішньої державної позики, що випущені у вигляді записів на рахунках у системі електоронного обігу цінних паперів; ділера на вторинному ринку.

Національний банк України виконує на підставі договору з Міністерством фінансів також функції генерального агента з обслуговування випуску ОВДП та проведення платежів за ними. НБУ також організовує продаж ОВДП на первинному ринку, який може проводитись у формах аукціону з оголошенням та без оголошення обсягу ОВДП, що виставлені на продаж, а також продажу з оголошенням та без оголошення обсягу реалізації облігацій за фіксованими цінами, які встановилися на попередньому аукціоні. Проведення аукціонів без попереднього оголошення обсягів емісії ОВДП не дає змоги інвесторам визначити стратегію і структуру вкладення коштів і сприяє непрозорості ринку.

Покупцями державних зобов’язань на торгах, які проводяться Національним банком України є комерційні банки, їх філії та небанківські фінансові установи.

В Україні система оформлення та розміщення випуску ОВДП слідуюча.

Емітує облігації внутрішньої державної позики Міністерство фінансів України. Гарантом своєчасності погашення державних облігацій від імені Кабінету Міністрів України також виступає Міністерство фінансів. Генеральним агентом по розміщенню та обліку прав власності на облігації є Національний банк України. У ньому зберігається глобальний сертифікат на весь випуск, ним же через комерційні банки здійснюється обслуговування випуску. Емісія визнається здійсненою вже при 20% розміщення. Причому НБУ може, за спеціальною домовленістю з Міністерством фінансів України, скупити ту частину випуску, яка залишилася для подальшого перепродажу.

Загальний обсяг випуску державних цінних паперів регулює Верховна Рада України, характер і умови випуску визначаються Кабінетом Міністрів України за погодженням із НБУ.

На даний час ринок державних цінних паперів в Україні має недостатню інформаційну забезпеченість, недостатньо висвітлюється інформація про кількість і склад учасників ринку, про результати угод вторинного ринку. Непрозорість ринку державних цінних паперів перешкоджає його повноцінному функціонуванню.

Виділяють наступні організаційні етапи проведення торгів ОВДП: підготовчий; формування та розповсюдження інформаційного повідомлення щодо проведення торгів; здійснення торгів; проведення платежів за результатами розміщення ОВДП. Міністерство фінансів України за погодженням із Національним банком приймає рішення про час, місце і форму проведення торгів, обсяг та умови розміщення ОВДП, що пропонуються на продаж у межах загальної суми емісії, визначеної Кабінетом Міністрів України. До початку проведення торгів Міністерство фінансів надає Національному банку погоджене з ним повідомлення про їх проведення. Механізм проведення торгів державними борговими зобов’язаннями грунтується на чіткому розподілі повноважень між Міністерством фінансів України та його генеральним агентом Національним банком України. Міністерство фінансів України встановлює цінові умови придбання державних боргових зобов’язань, а НБУ організовує торги ОВДП і здійснює грошові розрахунки за їх результатами.

Згідно Закону України “Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” обслуговування обігу державних цінних паперів, в тому числі депозитарну діяльність щодо цих паперів здійснює Національний банк України. На спеціальних рахунках депозитарного обліку у депозитарії НБУ ведеться облік прав власності на ОВДП окремо щодо кожного учасника в розрізі державних боргових зобов’язань, що перебувають у власності Національного банку та власності клієнтів. Депозитарій НБУ обслуговує розміщення, укладання угод купівлі-продажу на вторинному ринку, сплати процентів та погашення ОВДП у системі електронного обігу цінних паперів. Депозитарій НБУ виконує функції: ведення рахунків депозитарного обліку депонентів, при розміщенні й обігу ОВДП на біржовому та позабіржовому ринку; відповідального зберігання ОВДП; проведення розрахунків з урахуванням вимог поставки цінних паперів проти платежу між депонентами – учасниками угод з ОВДП; організації грошового клірингу та перерахування належних коштів на відповідні рахунки учасників ринку ОВДП при здійсненні розрахунків за результатами торгів, а також оплаті доходу та погашення облігацій. Облігації внутрішньої позики, що перебувають у власності юридичних і фізичних осіб можуть бути предметом купівлі-продажу на біржовому та позабіржовому ринках.

Здійснення НБУ функцій платіжного агента Міністерства фінансів у процесі погашення ОВДП і сплати доходу за ними пов’язані із функціонуванням депозитарію. Кошти за ОВДП перераховуються депонентам, що зареєстровані у депозитарії Національного банку України.

Управління державним внутрішнім боргом безпосередньо пов’язане із управлінням грошово-кредитною сферою. До статутної діяльності НБУ належить виконання функцій ділера на вторинному ринку ОВДП. Ці функції пов’язані із регулюванням обсягів грошової маси, що знаходиться в обігу. Такий вплив на обсяги грошової маси здійснюється шляхом укладання угод купівлі-продажу державних зобов’язань на біржовому та позабіржовому ринках.

З липня 1997 року було законодавчо регламентовано діяльність нерезидентів на ринку державних цінних паперів України. Операції з облігаціями проводять на договірній основі з нерезидентами лише уповноважені банки-резиденти, які уклали відповідні договори з НБУ. Таким чином на підставі угоди з уповноваженими банками Національний банк може обмежувати обсяги придбання нерезидентами ОВДП.

На початок 1998 року на користь нерезидентів було виплачено 2,9 млрд. гривень у рахунок погашення та обслуговування ОВДП, в той час як вкладення їх за рік становили 0,6 млрд. гривень. Таким чином, 2,3 млрд. гривень було проконвертовано і репатрійовано за кордон.

Стрімке зростання обсягів боргових зобов’язань уряду у 1996-1997 роках при збереженні високого рівня державних витрат та спаду виробництва знижували довіру до уряду з боку кредиторів, а отже призводили до зменшення терміну залучення коштів і зростання процентних ставок та вартості обслуговування боргу. Основні показники функціонування ринку облігації внутрішньої державної позики у 1995-1998 роках наведені в таблиці 2.7.

Виплата боргу та процентів за облігаціями внутрішньої державної позики постійно зростає, в 1996 році вона склала 15% усіх доходів державного бюджету, а в 1997 році вже 23,7% доходів бюджету та 57,8% від загальної суми залучених коштів із ринку ОВДП. В 1997 році витрати на виплату заборгованості становили більше половини залучених коштів. Особливої гостроти проблема обслуговування боргу набула в 1998 році. Видатки по виплаті боргу та процентів за ОВДП у 1998 році склали 55,5% доходів державного бюджету, та 121,4% до залучених коштів, тобто виплати заборгованості перевищили надходження на 1,555 млрд.гривень. [25, c.23]

Таблиця 2.7

Ринок облігацій внутрішньої державної позики України в 1995-1998 роках

На кінець 1998 року заборгованість уряду за ОВДП склала 12,63 млрд.гривень. Чисті витрати бюджету від побудови піраміди ОВДП за всі роки її існування складають 7,64 млрд.гривень [36, с.21].

Брак попиту на державні цінні папери при наявності значних зобов’язань з погашення їх змусив уряд застосувати конверсію ОВДП. В другому півріччі 1998 року проводилась конверсія існуючого портфеля облігацій з метою продовження терміну їх обігу на період від двох до п’яти з половиною років із застосування різних механізмів конверсії для трьох категорій отримувачів облігацій: для резидентів, для нерезидентів та Національного банку України.

В ході першого етапу конверсії, яка відбулася в період з 27 по 31 серпня 1998 року, було замінено облігацій на загальну суму 803 млн.гривень. Наступним кроком щодо конверсії стала заміна облігацій, які належали нерезидентам, в ході якої було замінено короткострокових зобов’язань на суму 1,1 млрд.гривень.

Проведена конверсія дала можливість через заміну облігацій внутрішньої державної позики продовжити строк повернення залучених коштів, а також зменшити виплати по облігаціях в 1998 році на загальну суму 1,2 млрд.гривень і в 1999 році на 659 млн.гривень Завершення процедур конверсії ОВДП дозволило знизити навантаження з обслуговування і погашення державного боргу.

У конверсії для резидентів України взяли участь 16 комерційних банків, які конвертували ОВДП на 35% від всієї суми облігацій, якими володіли українські банки. Процес конверсії ОВДП що перебувають у власності НБУ не завершено. Пропозицію Міністерства фінансів щодо конвертації портфеля НБУ на 5–100 років Національним банком було відхилено, він запропонував випустити нові цінні папери з більш привабливою дохідністю та строковістю, що влаштовувала б комерційні банки.

За результатами конверсії для нерезидентів було замінено ОВДП на суму 1,07 млрд.гривень. ОВДП, що належать нерезидентам було конвертовано у 2-річні єврооблігації з гарантованою валютною дохідністю 22% річних. Вважаємо, що нерезидентам за конверсійними облігаціями було запропоновано занадто вигідні умови, конвертувати ОВДП варто було на тих умовах, на яких вони купувалися, забезпечивши їм дохідність у гривнях, без гарантій валютної дохідності та конвертації в єврооблігації.

Проведена реструктуризація підірвала довіру кредиторів до держави та засвідчила неспроможність уряду виконувати свої зобов’язання. В Україні не створено економічних передумов для погашення дедалі зростаючих державних боргів.

Основними обставинами цього були недоліки в управлінні та обслуговуванні державним внутрішнім боргом. Їх умовно можна поділити на проблеми стратегічного управління та безпосереднього обслуговування боргу. До проблем стратегічного управління слід віднести: необгрунтоване зростання внутрішньої короткотермінової заборгованості та видатків на обслуговування боргу; за рахунок залучених коштів фінансувалися неефективні поточні видатки бюджету, що призвело до створення “фінансової піраміди” на ринку державних зобов’язань. До проблеми безпосереднього обслуговування боргу можна віднести непрозорість ринку та встановлення цін на аукціонах без врахування реального попиту та пропозиції.

Недовіра до кредитоспроможності уряду посилюється цілим рядом додаткових обставин:

-  уряд, який відмовився платити за своїми зобов’язаннями, не зазнав ніякого покарання (крім недовіри інвесторів, яку можна вважати своєрідним покаранням), жодного урядовця не було відправлено у відставку. Таким чином створено прецедент для аналогічної поведінки у майбутньому;

-  незважаючи на неодноразові завіряння, уряд не в змозі не лише погасити, а навіть зупинити зростання заборгованості із соціальних виплат населенню. Це викликає недовіру до кредитоспроможності уряду з боку його потенційних кредиторів.

Конверсія ОВДП, яка була проведена урядом у вересні-жовтні 1998 року, незважаючи на непривабливі умови обміну для вітчизняних інвесторів, на нашу думку, це реальний шлях виходу із ситуації, що склалася на ринку державних цінних паперів.

Витрати на обслуговування внутрішнього державного боргу в Україні невпинно збільшуються, тому найбільші зусилля потрібно зосередити саме в напрямі здешевлення вартості запозичень. За останні роки значні зміни відбулись в структурі самих витрат по обслуговуванню і погашенню державного боргу по видах запозичень, частка витрат по обслуговуванню облігацій внутрішньої державної позики почала різко збільшуватись в структурі витрат, починаючи з 1997 року.

Світовий досвід свідчить, що причинами росту вартості обслуговування можуть бути:

а) високий рівень боргу по відношенню до об’єму заощаджень, що призводить до необхідності підвищення процентних ставок для залучення коштів в державні цінні папери;

б) втрата довіри до уряду (по самих різноманітних причинах: відсутності стабільної політики і твердої влади, незадовільна оцінка структури бюджетних витрат, невиконання зобов’язань по обслуговуванню боргу);

в) можливість вивозу капіталу в країни з більш високими ставками процентів;

г) інвестиційний бум, викликаний різким злетом економіки.

Перша і друга причина зростання обслуговування державного боргу із перелічених вище в сучасних умовах в Україні хоч і впливає на рівень проценту, але не самим суттєвим чином, третя і четверта – практично не виявляє ніякого впливу.

Враховуючи свій і міжнародний досвід обслуговування державного внутрішнього боргу, вважаємо за доцільне запропонувати такі заходи для врегулювання проблеми на українському ринку ОВДП:

1.  Потрібно розробити нормативно-законодавчі акти з питань регулювання ринку внутрішніх запозичень держави, де встановити нормативні співвідношення між обсягами емісії державних позик, їх дохідністю та величиною ВВП. Наприклад, Польща має законодавчі обмеження державних запозичень, що не перевищує 30% ВВП.

2.  Поряд зі скороченням обсягів державних запозичень потрібно диференціювати ринок ОВДП за типами боргових фінансових інструментів і умовами їх обігу та реструктуризації: при емісії нових облігацій доцільно передбачити збільшення строку позичкового боргу, перевагу віддавати довгостроковим облігаціям. Це значно розширило б операційний діапазон на ринку ОВДП.

3.  Необхідно зменшити вартість позичкових коштів і відповідно вартість обслуговування державного боргу. Дохідність державних цінних паперів не повинна бути вищою за дохідність інших фінансових інструментів, депозитних ставок банків.

4.  Випуск державних позик повинен бути зумовлений не лише покриттям поточного дефіциту бюджету, а й інвестиційними потребами. Держава повинна фінансувати продуктивні інвестиції. За рахунок коштів, залучених на ринку державних облігацій, в першу чергу слід фінансувати галузі, розвиток яких сприятиме швидкому збільшенню виробничого та експортного потенціалу економіки України і зростанню ВВП. Від цього виграє як економіка, так і держава, адже залучені кошти з процентами можна повернути за рахунок прибутку, а не за рахунок нових позик чи податкових надходжень.

5.  Першочерговим завданням політики управління державним внутрішнім боргом є забезпечення принципу ефективного використання залучених коштів. Адже борги держави виправдані лише у випадках, якщо здійснювані за їх рахунок витрати сприяють збільшенню майбутніх бюджетних доходів, або скороченню майбутніх витрат. До них відносяться інвестиції та витрати на проведення структурних реформ.

Треба зазначити, що відповідно до зростання ринку державних цінних паперів, збільшується і його вплив на фінансовий сектор країни, курс національної грошової одиниці, напрямки використання та обсяги потоків грошових ресурсів, а також можливості їх залучення до фінансування розвитку вітчизняного виробництва. Все це потребує виключної уваги з боку держави до процесів, що відбуваються на ринку державних цінних паперів.

Можливість залучення коштів на тривалі строки виникає лише на такому етапі розвитку, коли стабільність економічної ситуації і економічної політики є незмінним законом. Тому найбільш реальним строком для розміщення цінних паперів в Україні на сучасному етапі є 2-3 роки.

Немаловажне значення мають і умови запозичення. В багатьох країнах широко використовуються цінні папери з фіксованим купонним доходом, які повністю погашаються на встановлену дату, цінні папери з плаваючим купоном, з індексованим доходом. Великим недоліком українського ринку державних цінних паперів є те, що всі найбільш популярні інструменти ринку прив’язані по дохідності в кінцевому рахунку до одного параметру – дохідності ОВДП. Це не дозволяє суб’єктам ринку застрахувати себе від різких коливань факторів, які впливають на дохідність цінних паперів, а також призводить до подорожчання обслуговування державного боргу, обмежуючи можливості держави по маневруванню інструментами ринку через зміни їх об’ємів і ставок. Тому існує, на наш погляд, необхідність випуску в обіг середньострокових цінних паперів з більш низьким, але фіксованим доходом.

Для підвищення ефективності управління державним боргом необхідно забезпечити чітку координацію дій Національного банку України і Міністерства фінансів України. Грошово-кредитна, інвестиційна і фіскальна політика повинні розроблятись і реалізовуватись синхронно і координовано. В першу чергу це стосується управління державним боргом.

Розділ 3. ЗОВНІШНІ ЗАПОЗИЧЕННЯ В СИСТЕМІ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ТА БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

3.1. Динаміка формування зовнішньої заборгованості України

   Інтенсивне залучення іноземних кредитів під гарантії уряду у різноманітних формах і на різних умовах закономірно веде до утворення зовнішнього державного боргу.

   Аналізуючи проблему зовнішнього боргу України, доцільно зупинитися на наступних аспектах проблеми: а) причини, що викликають зростання державного боргу країни; б) розміри зовнішнього державного боргу та його динаміка; в) можливі соціально-економічні наслідки, до яких призведе зростання зовнішнього державного боргу в Україні; г) заходи, що їх було б доцільно вжити для того, щоб загальмувати зростання зовнішнього державного боргу в Україні, а ще краще – припинити його зростання.

   Варто зауважити, що в даній роботі буде робитися аналіз структури й динаміки переважно тієї частини зовнішнього боргу України, яка створилася внаслідок розвитку співробітництва уряду з міжнародними фінансовими організаціями та приватними кредиторами, що здійснюють кредитні операції під гарантії уряду.

   Характер фінансової допомоги міжнародних фінансових організацій (МФО) і зокрема Міжнародного валютного фонду визначається загальною стратегією діяльності цих організацій, суть якої полягає в формуванні і зміцненні засад ринкової економіки та її домінанти – інституту приватної власності.

У 2000 році зовнішній державний борг України становив 10,2 млрд. дол. США. В структурі зовнішнього боргу борг міжнародним фінансовим організаціям склав 44,4%, борг іноземним країнам, в тому числі за позиками, наданими під гарантії уряду, – 31,3%, заборгованість за позиками, наданими іноземними комерційними банками – 1,5%, заборгованість по облігаціям державної зовнішньої позики – 22,8 %.

Проводячи аналіз структури зовнішнього боргу, потрібно відмітити, що кредити змінилися у бік західних кредиторів (див. Табл. 3.1).

Так, якщо на 1.01.1994 року заборгованість країнам СНД складала 75,4% усього зовнішнього боргу, то вже на початок 1997 року – 34,9; 1998 року – 27,2 і на початок 1999 року – 20,5%. Це дає підстави зробити висновок про позитивні тенденції зменшення росту боргу, зокрема за поставки енергоносіїв з Росії і Тукменістану. Зовнішній державний борг зростає в основному за рахунок кредитів, які надають міжнародні фінансові організації. Так, в структурі зовнішнього боргу на початок вересня 2000 року 20,2 % займає борг Міжнародному валютному фонду (МВФ), 20,1 % – Світовому банку (СБ), 3,0% – Європейському співтовариству (ЄС), 1,1% – Європейському банку реконструкції та розвитку (ЄБРР).

Таблиця 3.1

Динаміка та структура зовнішнього державного боргу України

у 1993-2000 рр.

(млрд. дол. США)

Джерело: За даними Міністерства фінансів України

З початку 1998 року державний зовнішній борг збільшився на 1,9 млрд. доларів, за рахунок залучення позик для фінансування дефіциту державного бюджету із зовнішніх джерел та за рахунок надання гарантій за експортними кредитними лініями.

          За характером утворення та управління державний зовнішній борг України можна розділити на три етапи. Перший етап охоплює період 1992 – 1994 років. В 1992 році на підставі постанови Президії Верховної Ради України від 15 липня уряд почав залучати кредити під державні гарантії. За цей час під державні гарантії було залучено близько одного мільярда доларів, з яких лише 104,9 млн. було погашено в першому періоді. На протязі 1993 року державний зовнішній борг становив 3,624 млрд. доларів США, в тому числі борг зріс на 2,7 млрд. доларів – за рахунок врегулювання заборгованості перед Російською Федерацією.

Другий етап розпочався з кінця 1994 року і тривав по 1996 рік. У 1995 році відбулося значне зростання державного зовнішнього боргу порівняно з 1994 роком на 70%, з яких 46 % пов’язано з початком освоєння ресурсів міжнародних фінансових організацій, а 24% припадає на зростання боргу перед країнами СНД.

З метою врегулювання прострочених боргових зобов’язань України перед Російською Федерацією 20 березня 1995 року було укладено Міжурядову угоду про реструктуризацію заборгованості України за державними кредитами, наданими Росією в 1993 році. Згідно з цією угодою було реструктуризовано платежів на загальну суму 1,130 млрд. доларів, протягом 1995 – 1996 років відбувалася сплата лише процентів за кредит. Термін погашення цього кредиту починався з 1997 року. Планові платежі по погашенню основного боргу становили 68 млн.доларів у 1997 році та згідно існуючих оцінок 106,8 млн. доларів щорічно, починаючи з 1998 до 2007 року. Зазначені заходи дозволили поліпшити структуру заборгованості за кредитами, одержаними від Російської Федерації за рахунок пролонгації строків їх повернення і встановлення більш тривалого пільгового періоду.

Протягом другого етапу під державні гарантії було залучено іноземних кредитів в Україну на суму близько 950 млн. доларів.

Третій етап розвитку державного зовнішнього боргу розпочався в 1997 році і продовжується по даний час. Відповідно до Закону України про державний бюджет на 1997 рік за рахунок надходжень з зовнішніх джерел дефіцит державного бюджету в 1997 році мав бути профінансований на суму 1,260 млрд. доларів. Залучення коштів з боку міжнародних фінансових організацій для фінансування дефіциту бюджету склало лише 311 млн. доларів, або 24,7% від запланованих у державному бюджеті надходжень.

Незадовільні темпи структурних зрушень в економіці, зокрема щодо скорочення дефіциту державного бюджету та вплив світової фінансової кризи негативно відобразилися на можливих обсягах та цілі запозичення коштів із зовнішніх джерел. Таке недонадходження коштів із зовнішніх джерел було частково компенсовано додатковим залученням коштів шляхом продажу на внутрішньому ринку облігацій внутрішньої державної позики. [35, c.44]

Залучення іноземних кредитів може мати різні джерела їх отримання:

1)  МФО в їх основних трьох різновидах - МВФ, СБ, ЄБРР;

2)  різні іноземні країни-позичальники капіталів та ЄС;

3)  альтернативність країн-постачальників енергоносіїв тощо.

Так як в структурі державного зовнішнього боргу України заборгованість міжнародним фінансовим організаціям займає більше 41%, вважаємо за доцільне більш детально розглянути діяльність саме цих організацій.

Світовий банк і його споріднена установа – Міжнародний валютний фонд – були засновані в 1945 році, як частина нової структури в системі організації міжнародного співробітництва.

Ціль Світового банку полягає в сприянні економічному розвиткові, що буде на користь біднішим верствам населення в країнах, що розвиваються. Світовий банк надає позики країнам, що розвиваються з метою допомогти знизити рівень бідності і фінансування інвестицій, які сприятимуть економічному росту. Інвестиції спрямовуються як на будівництво шляхо-сполучень, електростанцій, шкіл, зрошувальних систем, так і на такі види діяльності, як сприяння розвитку сільськогосподарських структур, перекваліфікація вчителів та інші. Деякі позики Світового банку фінансують видатки, які сприяють підсиленню стабільності, ефективності і ринкової орієнтації економіки країни. Світовий Банк забезпечує також “технічну допомогу” або експертну пораду, що допомагає урядам країн підвищити ефективність специфічних секторів їх економік відповідно до цілей національного розвитку.

Міжнародний валютний фонд створено спільно з Світовим банком як агенцію Організації Об¢єднаних Націй. Прямо МВФ не підпорядковується ООН, це незалежна, організація, яка входить до загальної системи ООН.

Управління МВФ здійснюють 24 директори, кожний із яких представляє певну групу країн. Деякі директори представляють одну окрему державу. Як правило, свого прямого представника мають найбільш вагомі індустріальні країни – США, Японія, Великобританія. Але більшість країн світу розподілені за територіальними об’єднаннями. Найчастіше до складу такої групи входять 5-6 країн, інколи – 10. Україна включена в об’єднання, до складу якого входять Білорусь, Вірменія, Голландія, Грузія, Ізраїль та Молдова.

Репрезентує інтереси цієї групи країн і координує їхню діяльність у структурі МВФ директор – представник Голландії.

Мета створення МВФ відрізнялась від мети, за ради якої створювався Світовий банк. Світовий банк мав займатись вирішенням проблем розвитку економіки країн світу шляхом розробки проектів, шляхом, так би мовити, фізичних інвестицій, які допомагали б розвитку країн-членів Банку. Метою ж заснування МВФ було створення та підтримка стабільної міжнародної фінансової системи, в рамках якої могла б процвітати міжнародна торгівля. Тобто головні завдання Фонду – це підтримка фінансової стабільності і свободи міжнародних платежів. Тому одним із основних зобов’язань, які бере на себе країна, вступаючи до Міжнародного валютного фонду, є створення можливостей вільного переказу коштів за поточними платежами, щоб не було будь-яких фінансових обмежень на експорт і імпорт товарів.

З часом функції Фонду зазнали певної еволюції. Діяльність фонду переключилась більшою мірою на роботу з конкретними країнами, на підтримку економічної стабільності кожної з країн з урахуванням місцевих особливостей. Тому сьогодні МВФ у взаємовідносинах з країнами-членами звертає увагу насамперед на фінансову стабільність відповідної країни. Це означає, що сьогодні МВФ не намагається жорстко координувати економічну політику країн-членів. Досягнення фінансової стабільності кожною країною призведе до фінансової стабільності у світовій системі.

МВФ від фінансування всіх країн-членів зараз переключився на підтримку країн, що розвиваються, тобто тих країн, які не мають доступу до приватних фінансових ринків. Відбулась переорієнтація МВФ від статусу, би мовити, міжнародного банкіра до організації, що сприяє економічному розвитку країн, які самі не в змозі вийти на фінансові ринки і потребують офіційної підтримки Фонду.

У рамках такої еволюції можна зрозуміти роботу МВФ і з Україною. Тут працюють обидва елементи. По-перше, Україна як держава на сьогодні не має реального доступу на міжнародні фінансові ринки. Зовнішнє фінансування Україна може отримати тільки з офіційних джерел. А головне офіційне джерело – це МВФ. І навіть те можливе однобічне фінансування від таких країн як США, Японія, як правило, пов’язано з домовленостями з Фондом.

По-друге, політика Фонду, яка проводиться в Україні і пов’язана з грошовою підтримкою, спрямована на стабілізацію в Україні. Тобто не на спроби якось звести обмінний курс українського балансу або ввести цей курс у певну обмінну систему, а – на досягнення фінансової стабілізації в Україні.

Європейський банк реконструкції та розвитку засновано в 1991 році. Мета діяльності банку – фінансове сприяння переходу країн Центральної і Східної Європи, включаючи країни колишнього Радянського Союзу, до ринково орієнтованої економіки та демократичних принципів врядування. До акціонерів Банку входять 59 країн-учасників Європи та Америки, Європейська Спільнота, Європейський Інвестиційний Банк, а також країни операцій ЄБРР. Основний капітал Євробанку складає 10 млрд. ЄВРО. Найбільший акціонер ЄБРР – США, частка якого становить 1 млрд.ЕКЮ. Внесок України як акціонера дорівнює 80 млн. ЄВРО. [30 , c.47 ]

Основні функції ЄБРР – сприяння переходу до ринкової економіки через фінансування життєздатних проектів у державному та приватному секторах економіки, а також сприяння в здійсненні державних програм структурної перебудови та приватизації.

Банк відіграє роль каталізатора економічних змін, сприяє залученню іноземних та місцевих інвестицій, а також допомагає іншим установам державного та приватного секторів. ЄБРР є унікальним поєднанням комерційного банку та інвестиційного банку розвитку. За Статутом не менше ніж 60% обсягу фінансування Банку повинні бути спрямовані на реалізацію проектів у приватному секторі. Хоча Банк також розглядає і фінансує комерційно життєздатні проекти в державних галузях економіки.

Діяльність ЄБРР в Україні та її ефективність значною мірою залежить від економічних реформ і приватизації в Україні. В 1993 році було фінансовано 3 проекти загальною сумою 7,7 млн. ЕКЮ, у 1994 р. 2 проекти на суму 141,4 млн. ЕКЮ, а в 1995 році – 12 проектів на суму 1514,77 млн. ЕКЮ. Взагалі, ефективність значно залежить від стану економічних реформ. Пріоритетними для ЄБРР в Україні є, насамперед, такі напрямки:

-  розвиток фінансових установ. Без них економіка України не зможе розвиватися;

-  розвиток сільського господарства. В Україні є надзвичайні потужності і можливості значно поліпшити ефективність цього важливого сектора не тільки для українського ринку, але й на експорт;

-  реструктуризація енергетичного сектора і впровадження передових технологій; проекти енергозбереження;

-  розвиток і відновлення інфраструктури виробництва для поліпшення загальних умов розвитку суспільства та приватного сектора;

-  фінансування зростаючого приватного сектора, особливо приватизованих великих підприємств, які стали рентабельними.

Банк зорієнтований на такі важливі сектори як транспорт, система транспортування та розподілу природного газу, впровадження передових технологій у металургійну, хімічну та нафтопереробну і харчову промисловість.

Надання Міжнародним валютним фондом кредитів країнам, що трансформуються, пов’язується з виконанням країнами-дебіторами певних політико-економічних умов. Цей порядок отримав назву принципу “обумовленості” (conditionality) і випливає він із статуту МВФ. Із статутних положень випливають вимоги забезпечити повну впевненість в тому, що використання країнами - членами Фонду наданих їм фінансових ресурсів буде знаходитись “у відповідності з положеннями статей Угоди про створення МВФ та політики, що її провадить Фонд”.

   Формально, як відомо, ця політика зводиться до “пом’якшення та усунення труднощів в зовнішніх платежах”. З цією метою МВФ надає тимчасові кредити державам-членам для можливості на протязі 3-5 років ліквідувати порушення платіжного балансу, здійснювати виплати боргових зобов’язань (після відповідної реструктуризації).

Надання кредитів Міжнародним валютним фондом супроводжується Меморандумами економічної політики уряду. Невиконання країною своїх зобов’язань, що знайшли відображення в Меморандумах, призводить до негайного припинення подальшої допомоги з боку МВФ.

   Усе це цілком стосується і України. Визначальним для неї є те, що після проголошення в 1991 році свого національного суверенітету соціально-економічна ситуація в країні різко погіршилась і системно-структурна криза набула хронічного характеру.

   В Україні в системі зовнішніх платежів виник значний платіжний дефіцит, який із року в рік збільшувався. Це спричинило до того, що Україна втратила можливість виконувати зобов’язання стосовно вже накопичених боргів, які зростали.

   Дефіцит платіжного балансу негативно відбивався на стані державного бюджету, дефіцит якого також стрімко зростав. Ці диспропорції, що виникли в платіжній та бюджетній сферах призвели, до того, що Україна дедалі більше втрачала свій міжнародний статус.

   Всі ці обставини стали причиною того, що Україна почала втрачати шанси на отримання пільгових кредитних ресурсів Фонду, а також не могла розпочати реалізації програми інвестиційних проектів зі Світовим банком, які могли бути спрямовані на здійснення структурних реформ.

   Характеристика ситуації з зовнішніми боргами України мало чим відрізнялася від боргової ситуації в інших незалежних країнах, що утворилися в результаті розпаду колишнього СРСР. Усі ці країни з точки зору існуючих норм міжнародної класифікації належать до країн з порівняно невеликою заборгованістю.

   Найбільшими боржниками офіційних та приватних кредиторів є країни, що розвиваються. Як свідчать статистичні дані, що наводяться в щорічнику МВФ в 1995 році загальна сума зовнішнього боргу країн, що розвиваються становила 1748,6 млрд. доларів [67]

   Переважна частина боргу – 1437,2 млрд. доларів в 1995 році припадає на довгострокові борги, решта 311,4 – це короткострокова заборгованість. За типами кредиторів боргові зобов’язання країн, що розвиваються, розподіляються в такий спосіб: офіційним кредиторам країни, що розвиваються, заборгували 725,3 млрд. доларів, комерційним банкам – 575,7 млрд. доларів, іншим приватним позичальникам заборгованість становить 447,6 млрд. доларів.

   Допомога Заходу країнам, що трансформуються спричиняє зростання заборгованості цих країн. Так, за даними МВФ з 1991 року по 1995 рік заборгованість країн перехідного періоду зросла з 177,3 до 215,5 млрд. доларів.

Необхідно зауважити, що накопичення боргу в колишніх соціалістичних країнах Східної Європи почалося ще задовго до краху світового соціалізму. Так, в колишніх соціалістичних країнах Східної Європи ще в 1981 році валовий борг країнам Заходу становив 52,4 млрд. доларів. В 1986 році сумарний борг країн становив 124,5, а в 1990 – вже 171,4 млрд. доларів.

   В 1990 році Польща та Болгарія випереджали по зовнішньому боргу більшість країн, що розвиваються. Угорщина також мала значний зовнішній борг (в 1990 році він досяг 21,3 млрд. доларів).

   Для Чехословаччини проблеми зовнішнього боргу фактично не існувало, оскільки вона не вдавалася до отримання боргів від західних країн. Так, в 1990 році в Чехії зовнішній борг становив 4,4 млрд. доларів, а в Словаччині – 1,5 млрд. доларів.

Існують різні способи застосування іноземних кредитів: [38, c.34]

1)  на покриття дефіцитів бюджету та платіжного балансу;

2)   на розвиток національного виробництва;

3)   на ввезення товарів особистого споживання тощо.

Лише у другому варіанті відкриваєть­ся можливість повернення кредитів при обов'язковій наявності спеціального меха­нізму їх отримання і використання. Причому, особливого значення набирає креди­тування провідних галузей економіки країни, що відповідає й потребам її структу­рної трансформації і створення умов для ринкової економічної рівноваги.

Аналізуючи стан зовнішнього державного боргу України, який виник в результаті заборгованості за позиками, наданими міжнародними організаціями економічного розвитку необхідно відмітити, що сума заборгованості, починаючи з 1996 року зросла з 2,211 млрд.доларів до 4,508 млрд.доларів на початок вересня 2000 року, тобто більш ніж у два рази. З них кредити МВФ – на 131%, СБ, ЄС та ЄБРР – в три рази. (див.табл.3.1).

Серед міжнародних фінансових організацій найбільші запозичення надійшли в Україну від МВФ – 45,4% усіх кредитів МФО на 1.09.2000 року. Хоча в порівняні з початку 1996 року, коли їх частина становила 70,8%, вона і зменшилась, в першу чергу, за рахунок значного зростання частки СБ, ЄС та частково ЄБРР. Обсяг одержаних кредитів МВФ склав на 1.09.2000 року 2,048 млрд.доларів США.

З характеристики цільових призначень цих запозичень, їх практичного використання та умов повернення випливають і наслідки від них на перспективу. Із всієї суми кредитів Міжнародного валютного фонду, як видно з таблиці 3.2, на системну трансформаційну позику (STP) припадає 513,0 млн.доларів на резервний кредит (Stand-by) – 609,3 млн.доларів. Ці величезні суми призначені для використання на покриття дефіцитів платіжного балансу і державного бюджету країни, а також на консультативно-технічну допомогу. А це значить, що вони не працюють в економіці країни, її виробництві. Тому в такій формі кредити МВФ є тягарем для економіки країни. [44, c.21]

Такі кредити, як доводить вже не лише досвід країн, що розвиваються, а й самої неза­лежної України, стають на перешкоді розвиткові країни. Кредити SТF та Stand-by могли бути доцільно для позичальника використані (при катастрофічному cтані економіки країни та неотриманні кредитів з інших зарубіжних джерел) на самому початку залучення позик МВФ. В даний час навіть в позиках МВФ альтернативними відзначеним вище є кредити розширеного фінансування (ЕFF), функції яких розширені у порівнянні з кредитами Stand-by, бо вони призначаються також і для кредитування національного бізнесу з метою структурних перетворень.

Позики Світового банку за цільовим призначенням поділяються на: 1) інституційні; 2) реабілітаційні; 3) на розвиток певних галузей економіки; 4) на їх структурну перебудову. Загальна сума кредитів, що надійдуть від СБ за угодами з урядом України складе 1975,8 млн.доларів, з них 1410 млн.доларів, тобто 71,6% були спрямовані на покриття дефіциту платіжного балансу країни, а не за перерахованими групами призначення. [47, c.7]

До групи інституційних кредитів відноситься позика Світового банку на реформи та розвиток державного управління фінансами і економікою, яка складає 1,4% кредитів СБ. До другої групи можна віднести позики СБ на підтримку критичного імпорту, бюджету, платежів по зовнішньому боргу (25,3%) та на ГЕС і системи контролю енергопостачання (5,8%). Реабілітаційні позики складають 31,1% до всіх кредитів Світового банку. До третьої групи відносяться кредити на розвиток: 1) насінництва (1,6%); 2) підприємств (15,2%); 3) ринку електроенергетики (16,0%); 4) експорту (3,5%) -всього 36,3% кредитів СБ. А до четвертої групи належать такі проекти структурної перебудови, як: 1) експериментальний проект у галузі вугільної промисловості (0,8%); 2) вугільної галузі в цілому (15,2%); 3) сільського господарства (15,2), - всього з кредитів СБ 31,2%.

Кредити СБ мають багато варіантів в своїх альтернативах. В своїй основній частині вони можуть використовуватись на розвиток економіки. Щоправда їх переважна частина не прямо використовується на такий розвиток, а через фінансування імпорту. Це знижує їх ефективність для економіки України, бо зобов'язує наші підприємства на іноземних постачальників товарів, а не на національне виробництво їх аналогів.

Кредити ЄБРР мають помітно гірші за МВФ та СБ умови отримання та повернення, але вони мають іншу цілеспрямованість. Вони можуть безпосередньо використовуватись на розвиток національного виробництва та інфраструктури, а також на об’єкти які визначаються доцільними нашою країною при визначенні банком їх потенційної окупності

Обсяг кредитів ЄБРР які надаються Україні на підставі міжнародних договорів під гарантії уряду наведено в таблиці 3.3. Найбільшу питому вагу – 91,3% від усіх позик ЄБРР Україні складають кредити на розвиток приватних малих і середніх підприємств, це єдиний проект, який повністю фінансується за рахунок кредиту Банку. На реконструкцію міжнародного державного аеропорту «Бориспіль» частка ЄБРР становить 0,7 %, на будівництво української частини лінії зв’язку – 7,4%. Така система кредитування дає змогу активно використовувати надані кредити, що забезпечує їх повернення.

Отже, аналіз кредитів Міжнародних фінансових організацій з точки зору їх повернення та наслідків для економіки України загалом свідчить про наступне. Кожен кредит має чітко означені певні строки. В МВФ вони більш короткі, а суми значні. У СБ підхід більш м'який - 17 років з 5-річними канікулами - від­строчками початку сплати позики. ЄБРР визначає строки повер­нення кредитів в залежності від обсягу наданих сум. Співпраця з МФО розширила можливості за­лучення кредитів з інших джерел. Так, зростає частка кредитів СБ, а також ЄБРР і зменшується частка МВФ.

В структурі зовнішнього державного боргу України збільшується частка кредитів зарубіжних країн, оформле­них через кредитні лінії під гарантії уряду України. З даного джерела запозичень було отримано майже 2 млрд.доларів, основними кредиторами стали ФРН, США та ЄС.

Усі розрахунки за кредити зарубіжних країн через кредитні лінії під гарантії уряду України, повернення яких із сплатою процентів завершено до 1997 року, відбулися за рахунок державних коштів. Хоча планувалося сплатити з бюджетних коштів при погашенні зазначених кредитів (враховуючи основний борг, проценти та комісійні) – 71,4% загальної суми по угодах, а решта суми повинна була бути сплачена на основі самоокупності позичальників.

На нашу думку, залучені кредити потрібно направляти не на отримання готових засобів виробництва за кордоном, а на закупі­влю обладнання і технологій для їх виготовлення в Україні. Це зменшить на май­бутнє залежність країни від зарубіжних поставок, а разом з тим і кредитів для їх отримання. Що дійсно потрібно на перспективу для економіки України, так це не зовнішня допомога, а зовнішня торгівля, зовнішній обмін кадрами, ідеями, проек­тами. А в процесі зовнішньоекономічних зв'язків міжнародний кредит є загально­світовою практикою.

В цілому ж кредити з іноземних країн та ЄС із спрямуванням у виробничу сферу мають інвестиційний ефект і дають можливість розраховуватися за них на основі отриманих прибутків. Але для цього потрібно суворо дотримуватися прин­ципу самоокупності цих кредитів позичальниками їх під контролем відповідних органів держави.

Розглядаючи державний зовнішній борг України, на нашу думку, потрібно приділити увагу питанню правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР. Зараз важко дати однозначну оцінку обгрунтованості спрощеного, “нульового” підходу до проблеми врегулювання союзних зовнішніх боргів і активів, так як існують реальні складності і умовності при спробі більш точно і справедливо поділити їх між колишніми союзними республіками. Але при необхідності (наприклад, якщо б активи в багато разів відрізнялись від боргу) такого розподілу навряд чи можна було б уникнути.

На сьогоднішній день стан справ щодо врегулювання питань, пов‘язаних з передачею Україні майна колишнього Союзу, має свої історичні аспекти. На виконання постанови Президії Верховної Ради України від 30 серпня 1991 року “Про розподіл фінансових ресурсів та боргів між Україною та Союзом РСР” розпорядженням Кабінету Міністрів України від 31.10.91 №323 була створена Урядова Комісія. Комісії було доручено разом з відповідними міністерствами і відомствами, Національним банком розробити проект спеціальних угод з повноважними органами колишнього Союзу РСР з питань розподілу внутрішнього та зовнішнього боргу СРСР, алмазного, валютного фондів та золотого запасу СРСР та визначення частки України у статутному, резервному, позичковому та інших фондах колишньої банківської системи СРСР. Комісії не вдалось отримати об’єктивної інформації від російської сторони про реальний розмір зовнішнього боргу та активів СРСР на момент правонаступництва, не було отримано і інформації про вартість закордонної власності.

За даними російської сторони, майно СРСР за кордоном складає 3,5 млрд. рублів. Наведена ціна є балансовою і на декілька порядків нижча, ніж реальна. За даними російської преси ціна закордонних об’єктів, які були на балансі Міністерства закордонних справ Російської Федерації в 1991 році, становила від 300 – 400 млрд. доларів США. [45, c.26]

Загальна заборгованість третіх країн по кредитах колишнього СРСР оцінюється орієнтовно в 170 млрд. доларів. Якщо враховувати, що більша частина кредитів виражена в колишніх інвалютних рублях і їх перерахунок в сучасні долари пов’язаний із великими складностями і протиріччями, тому інколи пропонується вважати, наприклад, більш правильним, що борг по цих кредитах складає приблизно 47,9 млрд. перевідних рублів і 74 млрд. доларів. Найбільші суми були надані таким країнам, як Куба (біля 20% всіх кредитів), Монголія, В’єтнам, КНДР, із країн, що розвиваються – Індії, Сірії, Іраку, Афганістану, Ефіопії, Алжиру, Анголі.

Що стосується розмірів алмазного фонду та золотого запасу СРСР, то за даними російської сторони на 1 січня 1989 року золотий запас дорівнював 577 тоннам, на 1 січня 1990 року – 784 тоннам, а на кінець 1991 року – 259 тонн; на кінець 1990 року запас платини становив 60 тонн. Лише у 1991 році було продано 10 мільйонів карат алмазів і 500 тисяч карат діамантів.

Інформація про суму активів СРСР є розрахунковою і неповною, оскільки не враховано обсяги резервного валютного фонду та алмазного фонду, інвестиції СРСР за кордоном та валютні кредити, надані іншим банкам.

Згідно з договором про правонаступництво щодо державного боргу та активів колишнього Союзу РСР від 4 грудня 1991 року, Україна в особі уряду взяла на себе зобов’язання обслуговувати 16,37% сукупного зовнішнього боргу Союзу РСР та прийняла право власності на такі ж проценти його активів. При цьому визнавалось, що розподіл власності у відношенні до нерухомості, яка використовувалась дипломатичними, консульськими та іншими представниками колишнього СРСР, а також нерухомості, пов’язаної з обслуговуванням цих представництв, повинен був здійснюватись у пріоритетному порядку.

Після розвалу Союзу РСР, окрім матеріальних цінностей (тобто активів), залишилися ще й пасиви – зовнішні борги розвинутим країнам. Свого часу було вирішено борговий тягар розділити адекватно між колишніми братніми союзними республіками. Розрахункова, на кінець 1991 року, сума зовнішнього державного боргу СРСР склала 81,0 млрд. доларів США. Крім того, додатково рахувалась заборгованість: за ленд-лізом – 0,8 млрд. доларів, за кредитами, залученими безпосередньо радянськими організаціями – 1,0 млрд. доларів; заборгованість країнам РЕВ – 17,3 млрд. перевідних рублів.

Виходячи з наданої інформації, частка України в боргах та активах колишнього СРСР мала б скласти: борг – 13 млрд. доларів та 2,8 млрд. перевідних рублів; активи – 12,1 млрд. доларів, 7,8 млрд. перевідних рублів, майна на 0,6 млрд. рублів по балансовій вартості (49 млрд. доларів по реальній вартості); золото – 42,1 тонн.

У вступній частині Договору між державами - колишніми суб’єктами СРСР про розподіл зовнішнього боргу СРСР, золотого запасу СРСР, валютного та алмазного фондів СРСР, майна СРСР за кордоном і активів СРСР у вигляді боргів іноземних держав була зафіксована норма неможливості гарантій погашення зовнішнього боргу СРСР без вирішення питання по поділу активів СРСР. Проте ця норма не була реалізована.

Треба зазначити, що Україна – єдина з країн колишнього СРСР, яка й досі не ратифікувала “нульовий варіант”, тому що ратифікація Угоди по так званому “нульовому варіанту” повністю позбавляє Україну права на частку закордонної власності колишнього СРСР.

Підписання 9 грудня 1994 року Угоди між Україною та Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу і активів колишнього Союзу РСР, що передбачає “нульовий варіант” врегулювання, було зумовлене несприятливою для України міжнародною ситуацією щодо реалізації нею свого статусу правонаступника щодо закордонних активів та зовнішніх боргів колишнього СРСР, а також важкою економічною ситуацією та пов’язаною з нею відсутністю фінансових ресурсів для обслуговування зовнішнього державного боргу.

Можна зробити наступні висновки про фінансово-економічні наслідки набуття чинності угодою з урядом Російської Федерації про врегулювання проблеми правонаступництва стосовно зовнішнього державного боргу та активів колишнього Союзу РСР на основі “нульового варіанту”.

По-перше, підписання цієї угоди надало можливість досягти у І кварталі 1995 року домовленості з урядом Російської Федерації щодо реструктуризації заборгованості по державних кредитах, внаслідок чого фактичне фінансування російським урядом дефіциту платіжного балансу і бюджету України склало лише у 1995 році близько 1,1 млрд. доларів США.

По-друге, відкрився шлях до переоформлення частини заборгованості Укргазпрому перед РАТ “Газпром” за поставлений у 1994 році природний газ, що стало додатковим джерелом фінансування дефіциту платіжного балансу України.

По-третє, Україні необхідно поновити переговори на підставі Угоди про реалізацію права на закордонну власність колишнього СРСР для цілей дипломатичних, консульських та торговельних представництв від 3 серпня 1992 року з тим, щоб уточнити перелік об’єктів нерухомості колишнього СРСР, які Російська Федерація повинна передати Україні

Отже, важливою ланкою входження України до світогосподарського простору є її участь в міжнародному русі капіталів, в тому числі на даному етапі особливо через залучення іноземних кредитів, які закономірно ведуть до утворення зовнішнього державного боргу. Потреба в іноземних кредитах не викликає сумніву, так як міжнародний рух позичкового капіталу в формі іноземних кредитів є нормальною функцією у світовій економіці. В той же час гостро стоїть проблема їх ефективного використання з точки зору розбудови незалежної України.

3.2. Застосування нововведень в управлінні і обслуговуванні державним зовнішнім боргом.

Високий розмір зовнішнього боргу України як в абсолютному, так і в відносному виразі, велика кількість ресурсів, які відвертаються на його обслуговування, надають особливу гостроту вирішення проблеми управління зовнішньої заборгованості. Ефективне управління зовнішнім боргом неможливе без постановки чітких цілей і створення механізму для їх реалізації. Це можна вважати однією з пріоритетних задач економічної політики, вирішення якої дозволило б зменшити навантаження на бюджет по обслуговуванню зовнішньої заборгованості і оптимізувати політику залучення нових запозичень.

Управління зовнішнім боргом є одним із елементів макроекономічної політики. Ефективне використання зовнішнього боргу може стати потужним фактором економічного росту, який дасть додаткові фінансові ресурси. Стабільна позиція країни на міжнародному ринку капіталу, своєчасне виконання боргових зобов’язань – усе це сприяє зміцненню міжнародного авторитету і забезпечує додатковий приплив інвестицій на більш вигідних умовах. Крім того, зростає довіра до її валюти, зміцнюються зовнішньоторговельні зв’язки. З іншого боку, зовнішній борг може стати серйозним негативним фактором не лише економічного, але і політичного значення. Непомірно високі виплати із державного бюджету по боргах відвертають кошти від фінансування соціальних, економічних, оборонних і інших програм уряду.

Основні цілі управління державним боргом в найбільш загальному вигляді можна розділити на декілька груп.

До економічних цілей відносяться перш за все мінімізація вартості зовнішніх запозичень, які привертаються, покращення умов рефінансування і, (або) переоформлення зоборгованості, зниження загальних витрат по обслуговуванню зовнішнього боргу, підвищення ефективності використання залучених ресурсів. В цю групу можна включити також бюджетні цілі, такі, як згладжування нерівномірності податкових надходжень і фінансування поточних бюджетних витрат. В цілому економічні цілі визначаються ступенем обтяженості країни зовнішнім боргом.

 Політичні цілі управління зовнішнім боргом – підтримка стабільності функціонування політичної системи.

 До соціальних цілей відносяться перш за все своєчасне фінансування соціальних програм, забезпечення соціальної стабільності.

 Управління зовнішнім боргом – процес циклічний і багатостадійний. Цикл управління зовнішнім державним боргом, як і кожним боргом взагалі, включає три стадії: залучення, розміщення (використання) і погашення (виплата процентів і основної частини боргу). Відповідно система управління зовнішнім державним боргом означає управління всіма стадіями циклу.

 Управління залученням зовнішнього боргу може базуватись як на прямому державному управлінні, так і на побічних методах, які включають державні гарантії і нормативно-адміністративне регулювання залучення негарантованих кредитів приватними фірмами. Проте державне управління залученням зовнішнього боргу, як правило, здійснюється в контексті бюджетного процесу, який визначає граничні розміри зовнішніх державних запозичень і державних гарантій на поточний бюджетний рік.

 Необхідно підкреслити, що політика, яку проводить український уряд, орієнтується на значні зовнішні запозичення.

 З 1992 по 2001 роки Україна залучила ресурсів більше як на 11 млрд. доларів, і приріст нового боргу йде надзвичайно високими темпами. [52, с. 29]

 Управління розміщенням зовнішнього боргу характеризується як ключовий активний елемент системи управління зовнішнім боргом. Можна виділити три способи можливого використання залучених ресурсів:

-  фінасове розміщення, коли із зовнішнього джерела здійснюється фінансування інвестиційних проектів і розвитку економіки. Даний спосіб є найбільш прогресивним видом використання зовнішнього боргу. При цьому надзвичайно важливим є відбір конкурентних високоефективних інвестиційних проектів, які забезпечували б повернення одержаних ресурсів;

-  бюджетне використання, при якому за допомогою залучених ресурсів фінансуються поточні бюджетні витрати, в тому числі на обслуговування зовнішньої заборгованості. Цей спосіб використання ресурсів, які залучаються з міжнародного ринку, – найменш ефективний з існуючих;

-  змішане бюджетно-фінансове розміщення, коли запозичення використовуються як на фінансування поточних бюджетних потреб так і на розвиток економіки в цілому.

 В українській практиці велике розповсюдженя, на жаль, отримав найменш ефективний спосіб – нові запозичення направляються на фінансування поточних витрат бюджету, включаючи і обслуговування існуючого зовнішнього боргу.

Погашення зовнішнього боргу проводиться із трьох основних джерел: із бюджету; за рахунок золотовалютних резервів, приватизації власності; із нових запозичень.  В українській практиці нові запозичення відіграють суттєву роль в обслуговуванні заборгованості.

 Необхідно відмітити, що методи погашення заборгованості шляхом конвертації її в акції підприємств, які широко використовуються в міжнародній практиці, в нашій країні практично не використовувались.

Проблема зовнішнього боргу – добре відоме в світовій практиці явище. Світова криза заборгованості, яка вибухнула в кінці 70-х – початку 80-х років, дозволила накопичити значний досвід по управлінню борговим тягарем. Відпрацьований комплекс заходів має інтернаціональний характер і може бути ефективно використаний і в нашій країні.

В світовій практиці використовуються різні напрямки реструктуризації зовнішньої заборгованості. Мова йде зокрема про

а) реструктуризацію боргу по лінії Паризького клубу;

б) реструктуризація боргу комерційними банками;

в) конверсія боргу в активи;

г) зворотний викуп боргових зобов'язань;

д) конверсія боргу в облігації;

ж) списання всього боргу або його частини. [62, c.91]

Реструктуризація зовнішнього боргу здійснюється в залежності від типів кредиторів і боржників. Використовується декілька її варіантів, які пропонуються різноманітними кредиторами. Один з них – реструктурування міжурядових позик і позик, які гарантовані урядом в рамках Паризького клубу офіційних кредиторів. Воно базується на так званому меню, яке передбачає вибір між зменшенням боргу чи скороченням його обслуговування. Важливою умовою реалізації цих схем є погодження з МВФ країною-кредитором програми економічного розвитку і наявності достатньо переконливого платіжного балансу, який підтверджував би, що подальшої реструктуризації заборгованості не потребується.

В червні 1988 року були прийняті перші умови переоформлення заборгованості в рамках Паризького клубу, які називались Торонтськими – по місцю підписання угоди. Дані умови дозволяли боржникам або провести списання боргу на одну третину, або використовувати понижені процентні ставки (на 3,5 процентних пункта нижче ринкової, чи половина ринкової ставки). З використанням Торонтських умов 20 країн – боржників реструктуризували зовнішню заборгованість об′ємом 5,9 мільярдів доларів.

 Торонтські умови були замінені Лондонськими умовами в грудні 1991 року, які дозволяли боржникам списання 50% боргу чи зниження процентної ставки таким чином, щоб обслуговування боргу скорочувалось на 50%. Запровадження Лондонських умов дало можливість зрівняти надходження від боржника між кредиторами. Важливим досягненням цих умов є встановлення трьохрічного періоду, після якого кредитори фіксують чіткість виконання програми МВФ країною-боржником, а також порядок заключення угод з іншими кредиторами на умовах не гірше існуючої домовленості по переоформленню заборгованості офіційним кредиторам. Кредитори повинні також впевнитись, що проведення зниження боргу не потребує додаткової реструктуризації. Лондонські умови примінялись до грудня 1994 року, в період терміну їх дії 23 країни реструктуризували свій борг на загальну суму 9,1 мільярдів доларів.

  Сучасний варіант програми, який пропонується в рамках Паризького клубу країнам з низьким рівнем доходу, регламентується Неапольськими умовами, які вступили в силу в грудні 1994 року. Важливим нововведенням цих умов стало створення таких схем реструктуризації, які дозволяють суттєво змінити об′єм боргового тягаря у дуже обтяжених боргами бідних країнах. Програма реструктуризації передбачає одержання боржником відстрочки виплати основної частини боргу терміном до трьох років.

  В категорію країн-боржників, на які розповсюджуються ці умови, відносяться ті які мають середньорічний ВВП на душу населення менше 500 доларів США або відношення боргу до експорту на рівні 350%. Неапольські умови дозволяють їм списувати загальну величину боргу або процентних виплат по ньому на величину до 67%. Інші країни, обтяжені боргом, можуть провести 50 - процентне списання боргу або еквівалентне списання вартості його обслуговування.

По лінії Паризького клубу з 1989 року засновується спосіб реструктуризації боргів комерційних банків. Банки йдуть на реорганізацію деякої частини боргу (як правило, це зниження процентів). Реорганізація боргу здійснюється лише в тому випадку, якщо уряд такої країни-боржника приступить до здійснення більш радикальної програми макроекономічних та структурних перетворень в своїй країні.

Кожний банк-кредитор цілком вільний у виборі тих чи. інших методів реструктуризації боргу. Ці методи, як правило, обумовлюються в умовах договору.

Застосування тих чи інших методів реструктуризації боргів, виданих по лінії приватних кредиторів як і сама проблема їх повернення взагалі вирішується на засіданні Паризького клубу. Власне кажучи, повернення боргів – це головна ціль і завдання, що його ставлять на. своїх зустрічах члени-учасники Паризького клубу.

Останнім часом реорганізація боргів в Паризькому клубі здійснюється на основі ряду прецидентів, які мали місце в світовій кредитній практиці. Зокрема, згідно рішення головних кредиторів Заходу — а це "сімка" провідних індустріально-розвинених країн (США, Нїмеччина, Франція, Велика Британія, Японія, Італія, Канада) пільги були надані африканським країнам, що знаходяться на південь Сехеля, всім країнам з низьким доходом: ("умови Торонто"), країнам з більш низьким середнім рівнем доходів (так звані "умови Х'юстона"). Згідно задуму, "умови Торонто" (прийняті в 1991 році) застосовуються лише до найбідніших країн, які мають ВВП на душу населення в 75 доларів США та найвищий рівень зовнішньої заборгованості. Такі умови передбачають дві можливості змін умов повернення зовнішніх боргів. Перша - скорочення обслуговуваних боргів на 50 % від загального обсягу або друга умова – скорочення на 50 % витрат по обслуговуванню боргу. [65, c.49; 151]

Умови Торонто застосовуються в тому разі, коли країна-кредитор не бажає або не в змозі списати частину боргу або скоротити вимоги по його обслуговуванню. В такому випадку повернення боргу кредитору розтягується більш як на 25 років, при цьому виплати процентів здійснюються за ринковою ставкою з канікулами на перші 16 років. На вересень 1994 року на таких умовах був реорганізований борг для 23 країн.

Умови Х'юстона були опрацьовані в м. Х'юстоні (США) в вересні 1990 року і торкалися, як вже говорилося, країн з більш низьким середнім рівнем доходу. Ця категорія країн знаходиться в градації країн, де ВВП на душу населення не перевищує 1345 доларів США і де існує високий рівень заборгованості. Згідно х'юстонським умовам, країнам, що одержують офіційну допомогу на розвиток (25% кредиту на розвиток дається у вигляді  грантів), повернення боргу розтягується на 20 років, проценти не виплачуються протягом перших 10 років. Решті інших країн, строк погашення боргу продовжуєтся до 15 років, з яких проценти не виплачуються протягом 8 років.

Однією із інтегральних частин управління зовнішнім боргом є конверсія боргів. Першою країною з високим рівнем боргового навантаження, яка прийняла програму конверсії боргів, стала Чілі (травень 1985 року). З цього часу багато країн-боржників почали використовувати подібну схему переоформлення заборгованості. Активізація операцій виникла після посилення зацікавленості комерційних банків до даної програми починаючи з травня 1987 ріку. Пік популярності схем конверсії боргів припадає на початок 90-років.

Найбільшу питому вагу серед конверсійних операцій має схема викупу боргу із вторинного ринку нижче ринкових цін (40% всіх операцій) і конверсія в акції корпоративних підприємств (34% всіх операцій). Механізм переводу боргу в акції являє собою конвертацію боргу приватним кредиторам в акції компанії країни-боржника. Інвестори купують борг на вторинному ринку, потім він трансформується центральним банком країни в відповідні інструменти в національній валюті для подальшої купівлі акцій. Максимальний об’єм заключення подібних угод припадає на 1989-1990 роки, вони активно використовувались при переоформленні заборгованості таких країн-боржників, як Чілі, Аргентина і Мексика. Але до 1991 року їх об’єм значно скоротився в основному тому, що з початку 90-х років ціни боргів на вторинних ринках зросли і зацікавленість інвесторів в подібних операціях зменшилась. Операції по конверсії боргу в акції підприємств іноземними інвесторами були прибутковими до тих пір, поки їх національна вартість була нижче світової.

В останні роки поступово зростає зацікавленість кредиторів до конверсії боргів в розвиток національних економік-боржників (в національну валюту). Ця угода фактично являє собою безоплатну допомогу. Держави-кредитори розробили програми конверсії боргів в національні валюти з ціллю довгострокового фінансування проектів розвитку. Виділяється три види таких програм: борг для охорони природи, борг для охорони здоров’я, борг для освіти. Механізм операції зводиться до того, що міжнародна неурядова організація купує борг на вторинному ринку із значним дисконтом. Потім борг обмінюється на національну валюту, часто щоб уникнути інфляційних стрибків національної валюти на закуплену суму боргу випускаються спеціальні облігації в національній валюті, які потім використовуються для фінансування програм розвитку.

Таким чином, для різних видів зовнішнього боргу існують різноманітні концепції управління реструктуруванням для країн з низьким і середнім рівнем доходу на душу населення. З врахуванням класифікації, яку використовує Світовий банк (градація по рівню доходу на душу населення і ваги боргового тягаря), найбільш репрезентативним для України може стати досвід управління зовнішнім державним боргом в латиноамериканських державах. З середини 80-х до середини 90-х років було заключено біля двох десятків угод про зниження боргу і його обслуговування на загальну суму, що перевищує 120 млрд. доларів. При цьому загальна сума боргу була зменшена майже наполовину, а для ряду країн – Болівії, Чілі, Мозамбіку, Філіппін і інших – борг був списаний майже повністю.

Досвід країн, що розвиваються, свідчить, що обов’язково настає час, коли обслуговування зовнішнього боргу починає систематично перевищувати нові надходження зовнішніх фінансових ресурсів у країну, якщо борги спрямовувалися не на виробничі потреби, які ведуть до одержання прибутку і зростання ВВП. Така картина спостерігається і в Україні, про що свідчать дані таблиці 3.2, у якій подано характеристику динаміки обслуговування зовнішнього державного боргу в видатках держбюджету України.

Таблиця 3.2

Динаміка обслуговування зовнішнього боргу в видатках

Державного бюджету України

Таблиця 3.2 відображає розвиток залучення в Україну іноземних кредитів під гарантії уряду, що знайшло вираз у видатках державного бюджету країни. При цьому візьмемо до уваги, що всі надходження іноземних фінансових позичок в Україну й до нині відбувається за умови надання за них державних гарантій.

Вперше позиція про зовнішньоекономічну діяльність з'являється серед вида­тків державного бюджету в 1993 році, коли ці видатки були означені сумою в 405592,6 млн.крб., в т.ч.:

1) платежі по кредитних угодах під гарантію уряду (власне по обслуговуванню зовнішнього державного боргу) – 81984,3 млн.крб., та

2) витрати по зовнішньоекономічній діяльності - 323608,3 млн.крб.

З 1995 року, коли зовнішні фінансові запозичення почали помітно наростати, у видатках державного бюджету вже безпосередньо були введені позиції про зовнішні запо­зичення для фінансування дефіциту бюджету та про обслуговування зовнішнього державного боргу. У 1998 році введена до державного бюджету позиція про зовнішні запо­зичення для погашення державного боргу та фінансування дефіциту державного бюджету. Визначено планові, намічені для уряду межі державних зовнішніх запозичень України в 1998 році у розмірі 5850300,0 тис.гривень, в т.ч.: на покриття дефіциту державного бюджету – 2250000 тис.гривень, та на погашення державного боргу – 3600300 тис.гривень. При цьому допускається збільшення або зменшення зовнішніх (як і внут­рішніх) запозичень у межах загального обсягу встановлених граничних розмірів суми державного внутрішнього боргу та зовнішніх запозичень.

Потреба в жорсткому виконанні бюджету посилюється вкрай напруженим обслуговуванням зовнішнього боргу у 2001 році. Законом України “Про Державний бюджет України на 2001 рік встановлено розмір державних зовнішніх запозичень в 2001 році для погашення державного боргу та фінансування дефіциту державного бюджету в сумі 825 495 тис. доларів США.

На обслуговування зовнішнього державного боргу у 2001 році передбачалося витратити 2 009 млн.гривень, з них на сплату процентів – 1582 млн. гривень, на сплату комісій по зобов’язаннях – 19 млн. гривень, на сплату інших платежів по зобов’язаннях – 22 млн. гривень і на сплату доходу (процентів) за облігаціями зовнішньої позики – 386 млн. гривень.

Причина важкої ситуації з обслуговуванням зовнішнього боргу прихована не у номінальній сумі платежів, термін яких настав у 2000 та 2001 роках, а у тому, що Україна підірвала довіру до себе як отримувача кредитів на міжнародних ринках капіталів й більше не може розраховувати на приватні позики для фінансування боргових зобов’язань.

На нашу думку, проблема боргу не є результатом несприятливих змін в економічному оточенні України (азіатська чи російська фінансові кризи), а швидше віддзеркалює відсутність послідовної політики реформ, яка б викликала довіру міжнародної спільноти. Тому Україні важко розраховувати на ті джерела фінансування, якими зазвичай користуються країни для обслуговування зовнішнього боргу. Валові резерви НБУ складали на 1 січня 2001 року 1,049 млрд.доларів США, які вважаються недостатніми для адекватного обслуговування боргу.

У таблиці 3.3 розглянуті джерела надходжень капіталу, за рахунок яких у 2001 році Україна фінансувала свій бюджетні витрати і погашала зовнішній борг.

Таблиця 3.3

Оцінка іноземних надходжень в Україну в 2001 році (млн.доларів)

Загальна сума зовнішнього фінансування, що може бути використана на обслуговування зовнішнього боргу, є меншою за передбачувані зобов’язання на 300 млн доларів. Крім цього приватні запозичення в сумі 103 млн.доларів є малоімовірними, та враховуючи 157 млн. доларів, необхідних для зовнішнього фінансування дефіциту бюджету нестачу коштів для України у 1999 році можна оцінити у майже 560 млн. доларів. Тому потрібно запровадити надзвичайний стан в управлінні фінансами, який би дозволив країні вчасно обслуговувати свої зовнішні зобов’язання.

При надто важкому стані наповнення державного бюджету в умовах глибокої все­осяжної кризи, значному від'ємному сальдо як торгівельного, так і платіжного балансів, складності отримання іноземних кредитів для покриття дефіцитів та критичного імпорту, урядом України, особливо останнім часом, для існування в параметрах економічної політики, яка здійснюється, доводиться звертатися до та­кої форми іноземного кредитування, як випуск державних облігацій, в тому числі зовнішніх. Це і випуск облігацій державної зовнішньої позики України в 1995 році, і розміщення в 1997 році короткострокових (9-12 місяців) облігацій через японський банк Номура, що принесло 780 млн. доларів США під 12% річних, роз­міщення у лютому 1998 року трирічних державних зовнішніх облігацій на 750 млн. німецьких марок під 16% річних. А на початку берез­ня 1998 року були випущені українські державні облігації на суму в 500 млн.євро (до введення євро – ЕКЮ) під 15%, тобто всього дві останні позики за облігації склали майже 1 млрд. доларів США.

Для оцінки майбутніх наслідків від таких випусків державних зовнішніх облігацій зазначимо, що наприклад, Туреччина платить за свої облігації 5,6%, Польща - 6,7%, Хорватія - 8,4%. Навіть Росія, що нині вважається досить ризиковим позичальником, платить 10%. [63, c.71] Для України її річні проценти за облігації означають, що за позику через банк Номура треба вже в 1998 році повернути не тільки основну позику, а й додаток у 100 млн. доларів США процентів. По двох остан­ніх зазначених позиках у вигляді одних сум за проценти доведеться віддавати по­над 15 млн. доларів США річних. Підкреслимо, що справа не в сумах позик, навіть не у процентах самих по собі. Головне, куди підуть отримані гроші. Останні мають працювати й нести нові гроші, коли перетворюються в інвестиції у виробництво. Але позики за облігації використовуються на покриття дефіцитів, в т.ч. боргів за постачання енергоносіїв, по заробіт­ній платі та пенсіях тощо, щоб запобігти соціальному вибуху. Повертати ж борги доведеться досить швидко. І знову будуть не виробничі, а споживчі запозичення. Цільова функція отриманих позик під обліга­ції - виживання, а не розвиток виробництва, який тільки й може відкрити шлях до їх повернення без збільшення в майбутньому боргів.

Розв'язання проблеми зовнішнього державного боргу через його повернення та в подальшому призупинення росту лежить у площині знаходження відповідних сум з внутрішніх джерел фінансування економіки країни. Отримання таких коштів можливе за рахунок наступних заходів.

Рис. 3.1 Прогнозні розрахунки видатків Державного бюджету україни на 2002-2012 роки., що пов’язані з обслуговуванням зовнішнього державного боргу (сплата процентів і сплата боргу)

1) Переходу до проведення приватизації за вивіреною в інтересах національної економічної безпеки стратегією з отриманням належної ціни за державне майно що має продаватися. Згідно з визначенням навіть керівництвом Фонду держмайна України за останні роки було продано державної власності на 120 млрд. гривень. а в державний бюджет надійшло менше 1 млрд. гривень.

2) Створення необхідних економічних законодавчих умов для повернення в Україну вивезеної тіньовими шляхами за межі країни й покладеної на рахунки в іноземних банках вільно конвертованої валюти, мінімальні оцінки якої становлять 10 млрд. доларів США, а максимальні – 40 (саме остання сума за багатьма розрахунка­ми є необхідною потребою України в іноземних капіталах).

3) Жорсткого контролю за надходженням і використанням зовнішніх фінансових ресурсів, щоб вони працювали на розбудову країни

Все сказане вище дає підставу зробити висновок, що ті країни Східної Європи, які мають велику заборгованість перед західними кредиторами, незалежно від того чи вони є офіційними при сумлінному та пунктуальному виконанні програм МВФ, пов’язаних з ринковою трансформацією економіки мають можливість реструктуризувати свої борги. В такий спосіб країни-боржники отримують можливість з одного боку значно полегшити свій борговийй тягар перед країнами Заходу і міжнародними фінансовими організаціями, а з іншого з’являються можливості отримання нових кредитів.

В зв’язку з цим було б корисно розглянути питання про можливість використання різноманітних методів реструктуризації зовнішньої заборгованості, які використовуються в світовій практиці, і знайти способи переходу від відстрочки платежів до скорочення боргу. Для цього можна використати схеми, які пропонуються Х’юстонськими умовами для країн сильно обтяжених заборгованістю із низьким рівнем доходу на душу населення (до числа яких можна віднести і Україну), включаючи різноманітні види конверсії боргів (в тому числі в акції українських підприємств) чи викуп боргів на вторинному ринку. Виконання даних програм буде сприяти урегулюванню проблем зовнішньої заборгованості і розвитку ефективної економіки в Україні.

3.3  Державний борг в контексті економічної безпеки

Розробка системи національної безпеки включає декілька основних напрямків – політичний, військовий, економічний,  ідеологічний тощо. На жаль, ще не стала пануючою як в законодавчих сферах, так і в суспільстві думка, що  рівень державного боргу, бюджетного дефіциту слід включити  в сукупність оцінок національної безпеки.

Значною мірою це зумовлено тим, що при визначенні бюджетного дефіциту, який призводить до  утворення державного боргу, його розглядають лише як економічну категорію. Однак він має вплив на всі аспекти життя суспільства, і не тільки на економіку, а й на політику. В західних країнах державний бюджет не лише забезпечує акумулювання коштів необхідних для фінансування державної машини, використовується не тільки для часткового перерозподілу доходів з метою підтримання сприятливого соціального клімату в державі, але й не в меншій мірі для різноманітних форм впливу на економічні, соціальні, національні, регіональні процеси для здійснення верховною владою відповідної національної стратегії розвитку, спрямованої на зміцнення національної безпеки. В Україні остання функція державного бюджету не лише практично не використовується, але й не розробляється теоретично. [56, c.40]

В умовах нездатності країни виконувати зобов’язання по виплаті зовнішнього боргу і процентів по ньому, виникає загроза її економічної самостійності. Надмірно високий тягар зовнішнього боргу, несвоєчасне здійснення платежів по ньому складають значні перепони в функціонуванні національної економіки, підривають можливість проведення незалежної економічної політики і, відповідно, є фактором, який може впливати на економічну безпеку країни. В теорії подібне явище одержало назву – «тиски залежності». На практиці це означає фактичне банкрутство країни: їй починають диктувати умови не лише по погашенню заборгованості, але і по проведенню економічної політики в цілому. Отже, здатність ефективно управляти зовнішнім боргом напряму зв’язана з системою економічної безпеки країни.

Зовнішній борг є складовою частиною економічної системи, він виявляє прямий і побічний вплив на її елементи, зокрема на державний бюджет, грошово-кредитну і валютну системи, рівень інфляції, внутрішні і зовнішні заощадження, іноземні інвестиції і ін. Таким чином, зовнішній борг впливає на економіку країни в цілому, а можливості його ефективного використання багато в чому визначаються загальним рівнем розвитку економіки і торкаються практично всіх елементів економічної системи.

Економічна небезпека означає поступову  втрату народом власності на своє національне багатство, а державою – здатності проводити незалежну політику в інтересах усього населення, а також поступове перетворення країни на сировинний додаток.

Іноземні кредити дозволяють усій нації існувати в борг, і навіть в окремі роки підвищувати заробітну плату при дальшому зниженні ВВП. Так, у 1995 році реальна заробітна плата збільшилася на 28,5 %, тоді як ВВП скоротився на 11,8 %, а продуктивність праці – на 7 %. Водночас вони дозволяють маневрувати, не допускати соціального вибуху, який у разі відсутності кредитів був би неминучим.

Бюджетна політика держави, спрямована на забезпечення економічної безпеки, має наступні основні виміри:

–  встановлення частини валового внутрішнього продукту, яка перерозподіляється через державний бюджет;

–  співвідношення між основними статтями витрат державного бюджету;

–  співвідношення між доходами і витратами держави.

Проблема зростання державного боргу безпосередньо пов’язана із проблемою визначення дефіциту бюджету. Рівень бюджетного дефіциту обернено пропорційний рівню бюджетної безпеки.

Надзвичайно важливою загрозою економічному суверенітетові України у зовнішньоекономічній сфері є катастрофічно швидке зростання зовнішнього боргу. Останній зростає в процесі отримання кредитів.

Розглядаючи проблему зовнішнього боргу, передусім слід зазначити два аспекти його взаємозв’язку з системою економічної безпеки держави. По-перше, з точки зору позитивного впливу міжнародної фінансової допомоги (за відсутності власних коштів) на задоволення нагальних потреб України, а відтак – відносного покращання стану її фінансової безпеки. Виходячи з того, що обсяги зовнішньої фінансової допомоги закладено у бюджет, її неотримання, або несвоєчасне отримання чи отримання в менших розмірах означатиме загрозу бюджетній (а відтак і фінансовій в цілому) безпеці України, загальмує виконання цілого ряду програм, призведе до погіршення платіжного балансу. Це в свою чергу може  поставити під сумнів успішність проектів випуску українських єврооблігацій позначитися на процесі іноземного інвестування в нашу країну тощо. По-друге, з точки зору досягнення надмірних по відношенню до узагальнюючих об’ємних економічних показників розмірів зовнішнього боргу та коштів на його обслуговування, а відтак – погіршення стану економічної безпеки держави. Тобто виникає потреба у пошуку таких умов, коли б поточні потреби держави задовольнялись без шкоди для її подальшого поступального соціально-економічного розвитку. Контроль за дотриманням такого співвідношення можливий за умови  впровадження відповідних індикаторів цього аспекту фінансової безпеки держави. Максимально можливе досягнення інтересів України як позичальника з обов’язковим урахуванням інтересів позикодавців на взаємовигідних умовах –  центральна проблема при отриманні іноземних кредитів. Тому необхідно здійснювати пошук і знаходження відповідних альтернативних позикодавців і відстоювання державотворчих інтересів України.

Особливе значення при залученні зарубіжних коштів  має не лише комерційна сторона отримання доходу для повернення кредиту, а й політична сторона – недопущення утиснення національного суверенітету й загрози економічній  безпеці країни. Обидві ці сторони діалектично взаємопов’язані. У світовій практиці відомі приклади збільшення зовнішнього боргу як розвинутих країн, так і країн, що розвиваються. Досвід цих країн показує, що зростання зовнішнього боргу по різному впливає на їх економічну безпеку залежно  від рейтингу країни за макроекономічними показниками.

Розглянемо дані світової статистики. У 1992 році країни, що розвиваються, повинні були витратити 160 млрд. доларів на обслуговування боргу, що на 60 млрд. доларів більше від загального припливу у дані країни приватного капіталу за рік. З 1970 року до середини 1990-х років  загальна сума зовнішнього боргу країн, що розвиваються, зросла у 20 разів і становила понад 2 трлн. доларів США. [60, c.21] Тобто видатки, пов’язані з обслуговуванням свого боргу країнами – боржниками, значно перевищують суму взятих ними позик і є однією з перешкод економічній безпеці цих країн.

   Загрозу економічній безпеці становлять, насамперед, рекомендації та пропозиції щодо, по-перше, недоцільності державного регулювання макроекономічних процесів навіть за допомогою ринкових підойм – ціноутворення, капіталоутворення, валютного режиму, кредитно-інвестиційної політики, зовнішньоекономічної діяльності та соціальних пріоритетів; по-друге, форсованих темпів роздержавлення та приватизації, незважаючи на відсутність відповідних умов; по-третє, жорстко ортодоксальної монетарної політики яка  послужила вагомою причиною руйнування макроекономічних пропорцій процесу відтворення, отже – і  поглиблення економічної кризи.

Ці процеси мають негативні наслідки, і зокрема той факт, що, втілюючи подібні пропозиції з метою одержання кредитів (адже тільки за таких умов МВФ надасть їх), ми зазнаємо економічних збитків у національній економіці, які набагато перевищують суму цих кредитів.

Адже названі рекомендації МВФ спрямовані не стільки на впровадження ринкових підойм саморегулювання економіки, скільки на приховане руйнування економічної могутності раніше сильної європейської держави. Зокрема, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності сприяє проникненню на внутрішній ринок, як правило, неякісних, але дешевих товарів, що поступово знищує національне виробництво, перетворюючи Україну на периферію світового господарства.

            Головні наслідки отриманих кредитів МВФ випливають не з умов їх погашення, які є в кінцевому підсумку прямим відрахуванням з багатства країни, а в політико-економічній їх зумовленості. Це доводить наступне.

Починаючи з кінця 1994 року (коли для отримання кредитів в МВФ для цієї організації був розроблений перший меморандум уряду України спільно з НБУ, який потім постійно щорічно поновлювався все більше очевидним став факт, що МВФ має сильні важелі впливу не тільки на економічний, а й особливо на політичний стан в Україні, на внутрішньополітичний розклад в ній сил. МВФ (як і СБ) суттєво впливав на внутрішню і зовнішню політику країни: скорочення Верховною Радою за вимогами МВФ та поданням уряду бюджетних дефіцитів, обмеження кредитної емісії НБУ, лібералізація грошових і товарних ринків, зняття обмежень на експорт, фіскальна реформа, прискорення приватизації без відповідних проробок її результатів в кожному конкретному випадку тощо. Кожний меморандум визначає цілі економічної політики та шляхи її досягнення. Залежність від МВФ (як і інших МФО) виявляється кожного разу, коли уряд вирішує відступити від оговорених в меморандумах параметрів економічної політики. Відповідь наступає негайно: ніякого спеціального політичного тиску, але й ніякого кредитування.

            Всякі намагання владних структур країни проводити корекції жорсткої монетарної політики відповідно вимогам МВФ, наштовхуються на перепони МВФ. Вона зациклена на фінансовій стабілізації на базі монетаристських методів без необхідної виробничої на основі структурної трансформації, що вже само по собі унеможливлює й першу. Фінансова стабілізація звелась до грошової без виробничої. Звідси хиткість навіть такої стабілізації, коли немає необхідного виробничого підгрунтя, яке тільки й може надати імпульс інвестиціям та виходу з кризи.

Центральним питанням меморандумів є масова приватизація, яка стала найболючішим питанням та з якої випливають усі інші багаточисельні вимоги МВФ по скороченню державних витрат на соціальний захист тощо. Протистояння в суспільстві України не з приводу приватизації, її потреби, а з приводу її форм, методів, масштабів тощо. Приватизація без відповідних її проробок та контролю, а головне – належної оцінки майна, що приватизується, веде до розкрадання державної власності.

Нарешті, співробітництво з МВФ (як і іншими МФО) не привело до очікуваного урядом виходу національної економіки  з кризи. Головним чином це сталося тому, що угоди так і не змогли створити умови для розвитку ринкових перетворень та структурної трансформації економіки в цілому.

            Розгляд проблеми, викликаної загрозою зовнішнього боргу економічній безпеці країни потребує аналізу альтернативних наслідків залучення іноземних кредитів в Україну, бо можливі наслідки цього процесу випливають із конкретних умов як отримання, так і особливо використання зарубіжних коштів.

Якісна характеристика боргу випливає з його кількісної характеристики та певних меж. Перевищення меж веде до створення і поглиблення кризових явищ в країні. В міжнародній практиці для оцінки стану державного боргу використовуються різноманітні показники.

Світовий банк, наприклад, вважає критичним рівень державного зовнішнього боргу, який відповідає 50% ВВП. Рада національної безпеки Російської Федерації вважає максимально допустимим показник потреби держави в обслуговуванні і погашенні внутрішнього боргу по податковим надходженням зведеного бюджету на рівні 25%. [61, c.80]

Взагалі ж, як вважають фахівці, економічно безпечним для держави є обсяг іноземних кредитів, що не перевищує 70% обсягу її річного експорту. Поки що Україна вкладається в ці межі. За іншими оцінками, межею небезпеки вважається перевищення суми боргу порівняно з експортом у 2 рази, підвищеної небезпеки – в 3 рази.

Для визначення меж зовнішнього державного боргу існують такі основні пока­зники: по-перше, відношення зовнішнього державного боргу до ВВП та експорту країни; по-друге, відношення обслуговування зовнішнього державного боргу до експорту країни. Щодо відношення заборгованості до ВВП та експорту країни, то виділяються 3 групи країн-боржників:

1) з низьким рівнем заборгованості, коли обидва показники менші 60%;

2) з помірною заборгованістю, коли ці показники нижчі 80% і 220% відпові­дно, але вищі 60%;

3) з надмірною заборгованістю, коли зазначені показники перевищують 80% та 220% відповідно. [66, с. 14]

У світовій практиці безпечним вважається такий рівень зовнішнього боргу, коли сума його обслуговування не перевищує 25 процентів загальних валютних надходжень країни або 20 процентів вартості експорту товарів. Межею небезпеки при оцінці ситуації з погашенням боргу і сплатою процентів вважається відношення процентних платежів до експорту 15-20 процентів, межею підвищеної небезпеки – 25-30 процентів, критичною межею – коли зовнішні борги перевищують 40 процентів ВВП.

Україна не має на сьогодні своїх узаконених напрацювань по критичних показниках економічної безпеки країни по державному боргу. Міністерство фінансів і Національний банк України пропонують порогове значення співвідношення валового розміру державного зовнішнього боргу до річного експорту товарів і послуг встановити на рівні не більше 165 процентів.

Наведені дані свідчать, що хоч за більшістю показників боргової безпеки Україна поки що нібито перебуває у безпечному стані, проте показник співвідношення обсягу зовнішньої заборгованості до ВВП перевищив порогові значення і наближається до критичної межі. Особливо слід підкреслити, що проблема зовнішнього боргу загострюється й існуванням проблеми внутрішнього боргу, насамперед з обслуговування ринку державних цінних паперів.

В своєму Посланні до Верховної Ради України Президент України наголосив, що “успішне вирішення всього комплексу завдань економічної та соціальної політики на 2000-2004 роки значною мірою залежатиме від ефективної реалізації заходів, пов’язаних з упередженням дальшого нарощування державного боргу України, особливо зовнішнього. На кінець 1999 року зовнішній борг перевищив 12,6 млрд. доларів. З урахуванням девальвації гривні його частка стрімко зростає: у 1997році вона становила 22,9% ВВП, у 1998 році – 41,8%, у 1999 році – 54,2%.

Ми наблизилися, - констатував Президент України, - до критичної межі, за якою, і це засвідчує світовий досвід, країна втрачає практичні можливості вибратися з боргової ями, перетворюється в хронічного боржника. Добре відома особлива складність цієї проблеми для України.

            Щодо обсягу обслуговування зовнішнього державного боргу у процентах до експорту, то в Україні це співвідношення становило 6,0%, що значно нижче ніж у Румунії (15,6 %), Болгарії (19,6 %), Хорватії (18,7%) та ряду інших країн Східної Європи.

Економічні дослідження свідчать, що акумуляція державного боргу не сприяє збільшенню інвестицій в економіку країни, а після перевищення критичного значення у 50 % від ВВП зменшує цей показник.

Для прикладу можна привести стрімке збільшення зовнішнього боргу Болгарії, за допомогою якого фінансувались сумнівні програми соціального захисту й підтримки виробництва і до пори до часу маскувалась відсутність економічних реформ, що призвело до повного краху економіки й екстремальних рішень у економічній політиці. Ці рішення проявились у тому, що із серпня 1997 року у Болгарії діє система грошової ради, що забороняє надання позик центрального банку уряду та комерційним банкам, а також операції відкритого ринку.

У другій половині 70-х років країни Латинської Америки залучили понад 200 млрд. доларів США іноземних позик (переважно під гарантії уряду), однак у жодній з країн це не допомогло а ні визначенню пріоритетних напрямків у структурній перебудові, а ні селективній підтримці окремих галузей і виробництв, як це часом пропонується в Україні.  У Бразилії протягом 1978-1981 років, коли іноземні позики залучалися найінтенсивніше, частка інвестицій зменшилася до 20,5% від ВВП проти 21,7% у 1965-1977 роках. Прикметно, що в Україні в 1998 році планувалось з залучених 5,85 млрд. гривень за рахунок бюджету виплатити 5,6 млрд. гривень. (або 95,7% від загальної суми).

     Перед Україною гостро стоять проблеми, по-перше, диверсифікації джерел критичного імпорту в інтересах національної безпеки; по-друге, розвитку національних джерел енергоносіїв; по-третє, налагодження перспективних довгострокових договірних основ співробітництва із зовнішніми контрагентами. Цьому мають, наприклад, слугувати: договір про зону вільної торгівлі між Грузією, Україною, Азербайджаном і Молдовою (ГУАМ), що відкриває нові джерела і шляхи проходження нафти; широкомасштабний договір про дружбу, співробітництво і партнерство України та Росії; угода між Російською Федерацією та Україною про економічне співробітництво  до 2010 року тощо.

Згідно Закону “ Про державний внутрішній борг України”, граничні розміри внутрішнього боргу, його структура, джерела і строки погашення повинні встановлюватись Верховною Радою одночасно із затвердженням державного бюджету на наступний рік, але структура державного внутрішнього боргу протягом трьох останніх років не затверджувалась.

В Україні необхідно прийняти закон “Про державний борг України”, який повинен удосконалити процес управління державним боргом, а також сформувати чітку методику розрахунку величини державного боргу і віднесення відповідних видів заборгованості до внутрішнього і зовнішнього боргу. На сьогодні відсутність такої методики призводить до розбіжностей при обчисленні величини державного боргу. Так за розрахунками Міністерства фінансів на початок 1999 року державний борг складає 52,8 млрд.гривень і становить більше половини розміру ВВП країни. В той же час по оцінках Рахункової палати Верховної Ради України, обсяг державного боргу досягає більш ніж 180 млрд.гривень за рахунок неврахованих урядом заборгованостей по заробітній платі, соціальним виплатам та заощадженням населення в Ощадбанку (в сумі 131,96 млрд.гривень), співвідношенням величини цього боргу із розміром ВВП за 1998 рік становить 178%. Такий показник свідчить про потенційну неплатоспроможність України, тобто про пряму загрозу економічній безпеці.

Настав час, коли Уряд України разом з Верховною Радою та НБУ повинен розробити узгоджену стратегію держави у питаннях зовнішніх запозичень і шляхів їх поетапного зменшення. В реалізації стратегії економічної та соціальної політики на 2000 – 2004 роки передбачається зменшити частку зовнішнього боргу з 58% ВВП у 2000році до 54% у 2002 році, та 46% у 2004 році. За твердженням Президента України, “це ключова проблема економічної політики держави на наступні п’ять років.”

З осені 1997 року запозичення уряду диктувались насамперед необхідністю погашення та обслуговування накопиченого державного боргу. Форсоване нарощування внутрішнього запозичення у 1995-1997 роках призвело до того, що можливості залучення коштів з внутрішнього ринку були наближені до вичерпання. З огляду на це зусилля уряду були сконцентровані  на суттєвому зниженні темпів зростання боргу по облігаціям внутрішньої державної позики, було поставлено за мету  переорієнтацію з внутрішніх джерел фінансування бюджетного дефіциту на більш дешеві і довгі зовнішні. Однак, якщо і подалі зовнішні запозичення будуть зростати такими темпами – це становитиме пряму загрозу економічній безпеці держави.

При цьому слід зазначити, що у  подальшому питома вага коштів, потрібних для обслуговування та погашення державного зовнішнього боргу, може зростати, по-перше, за умов закінчення пільгових термінів надання зовнішніх кредитів, і, по-друге, внаслідок більш жорстких умов  надання запозичень зовнішніми кредиторами.

Нестача достатньої кількості вільних коштів для обслуговування зовнішнього боргу обтяжлива для платіжного балансу України і становить потенційну загрозу економічній безпеці держави. Враховуючи значення ефективного контролю за формуванням зовнішнього боргу України для забезпечення економічної безпеки держави, необхідно вдосконалювати цю діяльність. В Україні на даний час не має єдиного контролюючого органу. Так, фінансова допомога МВФ перебуває під контролем Національного банку України; допомога Світового банку і кредитні лінії Японії та ЄС – під контролем Міністерства фінансів України; міждержавні кредитні лінії – Укресімбанку. Отже, слід здійснити концентрацію контролюючих функцій. Необхідно розробити і впровадити комплексну систему індикаторів щодо стану зовнішнього державного боргу України, а також сукупного державного боргу (з урахуванням внутрішнього).

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що при вирішенні проблеми зовнішнього боргу України потрібно виходити з того, що ця проблема поєднує в собі надзвичайно широкий спектр економічних перетворень. Це не лише прийняття бездефіцитного бюджету, а й здійснення додаткових заходів спрямованих на забезпечення надійної стабілізації валютного ринку, удосконалення структури зовнішньоторговельного балансу, відпрацювання механізмів повернення з-за кордону національного капіталу, сприяння прямим іноземним інвестиціям, утвердження ефективної системи страхування від інвестиційних ризиків тощо.

Нинішній рівень економічної безпеки в Україні в зв’язку з існуючою на цей час тенденцією до швидкого зростання обсягу зовнішньої і внутрішньої заборгованості явно недостатній. Уряд України з огляду на важке становище у сфері державних фінансів та значне поточне боргове навантаження вважає за необхідне вжити негайних заходів, спрямованих на підвищення ефективності управління державним боргом. В числі цих заходів наступне:

досягнення домовленостей щодо умов погашення та обслуговування в 2000 – 2001 роках зовнішнього державного боргу та оптимізації його структури шляхом продовження середнього терміну погашення кредитів і зменшення вартості обслуговування;

активізація співпраці з міжнародними фінансовими організаціями та Європейським співтовариством;

концентрація зусиль на відновленні програми розширеного фінансування, що підтримується Міжнародним валютним Фондом, яка є необхідним фактором реструктуризації значної частини державного боргу. Саме це і дає підставу говорити про необхідність комплексного вирішення проблеми внутрішнього і зовнішнього боргу з метою запобігання можливим загрозам економічній безпеці України, а відтак і її національному суверенітету.

Висновки

На основі дослідження державного боргу України можна зробити наступні висновки і пропозиції теоретичних аспектів цієї проблеми.

1.  Державний борг України має дві складові – це державний внутрішній борг та державний зовнішній борг. Кількісна оцінка державного внутрішнього боргу здійснюється в національній валюті, зовнішнього – в іноземній, як правило в доларах США.

2.  Статистика державного боргу свідчить про кілька етапів в його формуванні та розвитку. Перший характеризується залученням із внутрішніх джерел виключно прямих кредитів Національного банку України та хаотичним утворенням зовнішнього боргу шляхом  надання урядових гарантій по іноземних кредитах. Протягом другого етапу державний борг формувався за рахунок отримання зовнішніх позик від міжнародних фінансових організацій та за рахунок випуску облігацій внутрішньої державної позики і поступовим заміщенням цими облігаціями прямих кредитів НБУ. Третій період, який продовжується по нинішній час, характеризується суттєвим скороченням можливості урядових запозичень як зовнішніх, так і внутрішніх джерел.

3.  В перехідний період в Україні державний внутрішній борг впродовж кількох років формувався переважно за рахунок кредитних емісій Національного банку з метою покриття великих розмірів бюджетного дефіциту. Такого інфля­ційного джерела покриття дефіциту державного бюджету немає в жодній країні з розвинутим ринковим господарством. А відтак, в жодній індустріальній розви­неній країні немає неринкового, інфляційного за своєю суттю механізму формування державного внутрішнього боргу. І лише в останні три-чотири роки в Україні стала формуватися цивілізована форма державних позик через емісію та продаж облігацій державної внутрішньої позики.

4.  Незважаючи на теперішній, відносно невдалий етап функціонування системи внутрішніх позик в Україні державні облігації є необхідним фінансовим інструментом, який при належному використанні може бути важливим джерелом фінансування державних витрат.

5.  Для вдосконалення функціонування системи державної позики необхідно гарантувати довіру інвесторів; визначати обсяги залучень державою коштів виходячи із реальних можливостей їх повернення; запозичені кошти використовувати в інвестиційних цілях; дотримуватися тенденції збільшення строків обігу облігацій, та зменшення їх дохідності.

6.   Особливе значення мають зовнішні запозичення. Залучені зовнішні фінансові джерела потрібно розглядати з двох сторін: з точки зору їх обсягу і з позицій ефективного використання. Відомо, що при неефективному використанні ресурсів потреба у їх кількості стає необмеженою. Це викликає необхідність у встановленні межі їх залучення, тобто лімітування обсягів кредитів.

7.  Залучені зовнішні позики повинні вести до збільшення виробничих потужностей, головним чином тих підприємств, продукція яких йде на експорт. Збільшення експорту продукції призведе до збільшення валютних надходжень до держави, які необхідні для обслуговування та погашення зовнішнього боргу.

8.  Ріст державного боргу призводить до збільшення витрат по його обслуговуванню. Управління державним боргом повинно бути спрямовано на збільшення середнього терміну погашення заборгованості та скорочення витрат на обслуговування боргу. Тому політика Національного банку і Міністерства фінансів України повинна бути направлена на збільшення довгострокових зобов’язань при скороченні питомої ваги короткострокових позик.

9.  Розміри державного боргу в своїх абсолютних значеннях можуть досягати досить великих величин, проте борг завжди мусить знаходитися в певній визначеній кореляційній залежності у відповідній пропозиції, відносно абсолютної величини ВВП. Перевищення показника державного боргу стосовно величини ВВП, а відтак і інших (скоординованих з ВВП) макроекономічних показників, починає становити загрозу економічній безпеці країни.

Підвищенню рівня боргової безпеки держави та покращенню ефективності обслуговування державного боргу повинні сприяти:

1.  Удосконалення законодавчого забезпечення формування внутрішньої заборгованості.

2.  Опрацювання обгрунтованої стратегії залучення внутрішніх та зовнішніх позик в економіку України.

3.  Розробка та впровадження єдиної політики державних запозичень, відмова від наявної практики прийняття разових рішень.

4.  Удосконалення структури державного боргу і переведення його на більш довгострокове обслуговування.

5.  Зменшення обсягів іноземних кредитів, гарантованих урядом, забезпечення умов і сприяння самостійному виходу вітчизняних підприємств на міжнародні фінансові ринки для залучення інвестицій.

6.  Запровадження системи управління державним боргом, яка б дозволила приймати рішення скоординовано і зважено, з урахуванням ситуації, що склалась у фінансовій сфері.

Комплексне вирішення проблеми внутрішнього і зовнішнього державного боргу із врахуванням запропонованих заходів сприятиме розбудові державних фінансів та покращанню фінансового стану України.

Cписок використаних джерел

1.  Закон України “Про державний бюджет України на 1995 рік” // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — №16. — с. 353-365.

2.  Закон України "Про Державний бюджет України на 1996 рік" // Відомості Верховної Ради України. — 1996 . — № 16. — с. 151 -163.

3.  Закон України "Про Державний бюджет України на 1997 рік" // Відомості Верховної Ради України. — 1997. —№33. — с. 591-602.

4.  Закон України "Про Державний бюджет України на 1998 рік" // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — №13-14. — С. 4-6.

5.  Закон України “Про державний бюджет України на 1999 рік” // Фінанси України. – 1999. – №3, с. 17-54.

6.  Закон України “Про державний бюджет України на 2000 рік” // Фінанси України. – 2000. – №2, с. 12-46.

7.  3акон України "Про державний внутрішній борг України" //Закони    України. – Том 4. – Київ, 1996. – с.43-44.

8.  Закон України "Про структуру державного внутрішнього боргу України за станом на 1 січня 1996 року і граничний розмір державного внутрішнього боргу України на 1996 та 1997 роки” // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – №11. – с. 165-166.

9.  Алексеев М.Ю. Рынок ценных бумаг и организация работы на нем. – М.: Перспектива, 1991.

10.  Алехин Б.И. Рынок ценных бумаг, введение в фондовые операции. – М.: Финансы и статистика, 1991.—260 с.

11.  Аникин А.В. Кредитная система современного капитализма. – М.: Наука, 1964. - 434 с.

12.  Андрущенко В.Л. Західна фінансова думка про природу державних фінансів // Фінанси України. 1996.-№9.—С.21-27.

13.  Барановський О. Боргова безпека // Банківська справа. – 1998. – №4. – с.60-64, 1999. – №1. – с.28-32.

14.  Барановський О. Бюджетна безпека. // Вісник Національного банку України.- 1998. – №6. – с.40-43.

15.  Бланк И.А. Инвестиционный менеджмент. – К.: МП «ИТЕМ» Лтд, 1995.

16.  Богачевский М.Б. Государственный кредит в капиталистических странах. – М.: Финансы, 1986.- 192 с.

17.  Боголепов Н.М. Государственный долг: типологический очерк. – Санкт-Петербург: Изд-во О.Н. Поповой, 1910., 369 с.

18.  Бондарук Т.Г. Внутрішній борг України та проблеми його    регулювання // Наукові праці НДФІ. – 1998. – №6. – с.40-45.

19.  Бондарук Т.Г. Зовнішній державний борг України та механізм його обслуговування // Фінанси України. – 2001. – №5. – с.94 – 102.

20.  Брегель Э. Я. Ссудный капитал и кредит. -М.: Госполитиздат, 1955.- 136 с.

21.  Василик О. Д. Державні фінанси України. -К.: Вища школа, 1999. – 383с.

22.  Васильченко А. Державний борг невпинно зростає // Економіст. - 1997. – №1. – с. 34-35.

23.  Вахненко Т, Державний борг: ситуація в Україні та досвід інших країн // Банківська справа. - 1997. -.№6. - с. 27-30.

24.  Вахненко Т. Державні запозичення в Україні: підсумки 1998 року. // Банківська справа. – 1999. – №2. – с.21- 24.

25.  Вахненко Т. Тягар державного боргу: теоретичний аспект // Економіка України, - 1998. - № 3.- с. 21-30.

26.  Волынский В.С. Государственный кредит, бюджетный дефицит и методы его покрытия // Финансы СССР.- 1990.- № 8.- С. 65-68.

27.  Гапонюк М., Буряченко А.Є. Бюджетна реформа в Україні // Економіка, фінанси, право. – 1999. – №1. – с. 17-22.

28.  Гапонюк М.А., Буряченко А.Є., Особливості розвитку ринку ОВДП // Фінанси України. - 2001. - № 11. - с. 68-77.

29.  Государственные финансы. Учебное пособие для студентов экономических ВУЗов и факультетов. / Под ред. В. М. Федосова, С. Я. Огородника, В. Н. Суторминой. /- К.: Лыбидь, 1991.—205 с.

30.  Губський Б. Державні гарантії: ринковий аспект / Урядовий кур'єр. - 1997. -№ 143-145. - 7 серпня. - с. 5.

31.  Дьяконова І. І. Бюджетний дефіцит та методи його оптимізації. // Фінанси України. - 1998.- № 10. -с. 53-59.

32.  Жураховская Л., Жураховский С. ОВГЗ остаются непревзойденным инструментом. // Финансовые риски.- № 4.- 1996.

33.  Заруба О.Д. Новий бюджетний дефіцит із старими проблемами // Фінанси України. – 1996. – № 6. – с. 5-23.

34.  Іваницька О. Зовнішній борг і проблеми економічного розвитку // Вісник НБУ, –2001 – №2.- с. 44-45.

35.  Корнєєв В.В. Фінансові зигзаги на ринку запозичень // Фінанси України, - 1999. - № 3. – с.116-122.

36.  Климко Г. Н. Альтернативні можливості залучення іноземних кредитів в Україну // Фінанси України, – 1998. – № 10. с. 11-22.

37.  Климко Г. Н., Матвієнко А. С. Проблема ефективності використання іноземних кредитів у економіці України. // Фінанси України. – 1997. – №2 – с. 29-37.

38.  Климко Г. Н. Можливі наслідки залучення іноземних кредитів в економіку України на перспективу // К., НДФІ, 2001.-25 с.

39.  Критика современных буржуазных теорий финансов, денег и кредита. -М.: Финансы, 1970. -304с.

40.  Кучер Г.В. Державний борг: історія і сьогодення // Фінанси України. – 1999. – №2. – с.16-22.

41.  Кучма Л.Д. Про заходи щодо економічної стабілізації та стимулювання виробництва // Урядовий кур'єр. – 1998. – № 233-224. – с. 3-5.

42.  Льовочкин С. В. Государственный долг США: Дис. канд. ек. наук: 08.04.01.-К, 1997. – 155 с.

43.  Льовочкін С.В. Теоретичне обгрунтування державного боргу // Фінанси України.- 1997.- № 1. С.18-27.

44.  Льовочкін С. В. Проблеми державного боргу // Фінанси України.- 1997.- №4.—С.24-29.

45.  Михеев Ю. Управление процессом обновления портфеля ценных бумаг // Рынок ценных бумаг – 1996. – №3.- с. 28-32.

46.  Мочерний С. Плотніков О. Економічна безпека в контексті державного суверенітету України // Економіка України.-2001.- №4.-с.4-12.

47.  Новицький В.Є., Плотніков О.В. Динаміка зовнішніх боргових зобов’язань України. – Київ: Політична думка. – 2000. – 330с.

48.  Новосад Л.Я. Соціально-економічні передумови і макроекономічні наслідки державної заборгованості. // Фінанси України. – 1998. – № 6. с. 37-41.

49.  Охріменко О.О., Охріменко О.А. Ринок держоблігацій: ретроспектива, аналіз, прогноз // Фінанси України. - 2000. – № 6. – с. 48-54.

50.  Пашута М., Куліков Г. Заборгованість з виплати заробітної плати: стан, причини, наслідки, шляхи подолання // Україна: аспекти праці. – 1997. – №2. – с. 21-27.

51.  Редькін О. С., Коктаров О. В. Деякі оцінки практики обслуговування державного боргу в Україні // Фінанси України -2001.-№5 -С. 25-35.

52.  Рубцов Б. Б. Зарубежные фондовые рынки. Инструменты, структура, механизм функционирования. – М.: Инфраструктура. 1996.—266 с.

53.  Симоненко В. Государственный долг Украины: нет законов – нет и нарушений? // Украина-Business, – 1998. – № 45. – с. 5.

54.  Соколик М. Оплата праці в доходах і витратах населення України // Україна: аспекти праці. – 1998, – №3. – с. 22.

55.  Степаненко В., Софіщенко І. Боргова яма // Віче. – 1998. – № 8. — С. 37-50.

56.  Степаненко В.О., Бондарук Т.Г. Проблеми утворення та обслуговування державного внутрішнього боргу // Фінанси України. – 1998. – №4. – с. 5-10.

57.  Степаненко В.О. Резерви зростання державних інвестицій // Закон і бізнес. – 1997. – №37.

58.  Савлук М. Загострення проблеми фінансування бюджетного дефіциту в 1999 році // Вісник НБУ. – 1999. – №5. – с.9-10.

59.  Суторміна В. М. Державний капіталістичний кредит, – К.: Науково-методичний кабінет вищої заочної економічної освіти, 1986.- 32с.

60.  Титков В. Проблемы управления российским внешним долгом // Вопросы экономики. – 2001. – №11. – с. 78-85.

61.  Титков В. Реструктурирование внешнего долга // Экономист – 2000, – №2.- с.90-94.

62.  Хакамада И. Государственный долг: структура и управление // Вопросы экономики, – 2000. – №4. – с. 67-83.

63.  Хайхадаева О. Д. Внутренний государственный долг России и роль государственных ценных бумаг в его формировании. – С. – П., 1995.

64.  Харисов К. Г. Некоторые вопросы теории кредита в современной экономической литературе. – М.: МФИ, 2000.- 124с.

65.  Шохин А. Как не попасть в долговую "петлю" // Вопросы экономики. – 1999. – №5. – с. 4-18.

66.  Экономические обзоры МВФ, Вашингтон, 1993-1999 г.г.