Курсовая работа: Процес формування багатопартійності в Україні на початку ХХ ст.

Курсовая работа: Процес формування багатопартійності в Україні на початку ХХ ст.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 Стан наукової розробки теми та її джерельна база

1.1  Історіографічний огляд теми

1.2  Джерельна база дослідження

РОЗДІЛ 2 Ґенеза багатопартійності на початку ХХ ст.

2.1 Формування перших політичних партій на Україні

2.2 Структура та соціальна база

РОЗДІЛ 3 Доктрини перших українських політичних партій

3.1 Національні аспекти у програмах

3.2 Моделі державного устрою

3.3 Економічні питання у програмах партій

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність теми. Здобуття Україною незалежності і розбудова власної держави викликають значний інтерес до історії національно-визвольних змагань українського народу, ролі і місця в них національних політичних партій, що сформувалися на теренах колишньої Російської імперії, досить помітно проявили себе в 1900-1907 рр. і врешті-решт забезпечили в зазначений період остаточний перехід українського національного руху в політичну стадію. Цілком очевидно, що науковий неупереджений аналіз історичного досвіду українських партій в розробці важливих проблем національно-державного будівництва і їх діяльності в цьому напрямку в конкретно-історичних умовах російської дійсності має як пізнавальне, так і певне практичне значення. Хоч зрозуміло, що не можна ототожнювати сучасні державотворчі процеси в Україні з практикою і досвідом національно-визвольних змагань на початку ХХ ст. Тим більше, що тоді жодна з українських партійно-політичних структур так і не змогла в силу, насамперед, об’єктивних обставин реалізувати свій варіант національної програми. Але утворення найбільш свідомою частиною українців своїх політичних організацій, без сумніву, засвідчили про початок нового етапу боротьби українського народу за створення своєї держави, який пізніше знайшов логічне продовження у подіях 1917-1920 рр.

Вивчення ролі українських партій у розвитку національного відродження початку ХХ ст. забезпечує відтворення складного і суперечливого процесу нашого становлення як державної нації. Отже, актуальність обраної теми обумовлюється, насамперед, необхідністю розуміння і обґрунтування історичного значення сучасних державотворчих процесів в українському суспільстві.

У радянську добу національно-політичний рух в Україні початку ХХ ст. був однією з найбільш заідеологізованих тем, яка, по суті, майже не досліджувалася. Вітчизняна історіографі я проблеми формувалася на основі марксистських підходів, а разом з тим стереотипних оцінок і висновків, які не були належним чином підкріплені і обґрунтовані конкретно-історичним матеріалом. У зв’язку з цим історія становлення та еволюції українських партій а початку ХХ ст., розробка, пропаганда та відстоювання ними програмно-національних засад потребують поглибленого дослідження. Таким чином, актуальність досліджуваної теми визначається ще й необхідністю концептуального переосмислення питань національно-державної орієнтації українських партій та оновлення на основі використання як старих, так і нових джерел концептуальних структур щодо українського національного руху та української ідеї початку ХХ ст., на змісті яких у свій час позначилися ідеологічні нашарування тоталітарних часів.

Актуальність даної роботи зумовлюється ще й тим, що державне відродження України збіглося з відновленням багатобарвної мозаїки політичних партій і рухів. Потреба в об’єднанні їх зусиль для розбудови власної держави вимагає наукового пізнання партійної історії дореволюційних часів, засвоєння повчальних уроків минулого, коли між партійні розколи та суперечності початку ХХ ст. серйозно уповільнювали загальнонаціональну консолідацію українського суспільства.

Об’єктом дослідження є українські політичні партії, що сформувалися на тій території України, яка входила до складу Російської імперії. До партій, які включені в об’єкт дослідження, відносяться Революційна українська партія (РУП), Українська соціалістична партія (УСП), Українська народна партія (УНП), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська демократична партія (УДП), Українська радикально партія (УРП), Українська демократично-радикальна партія (УДРП), Українська соціал-демократична Спілка.

У роботі свідомо полишені осторонь партії Західної України, оскільки їх утворення, умови діяльності докорінно відрізнялися. Вони становлять той своєрідний феномен, що потребує окремого вивчення.

Предметом дослідження є процеси утворення та еволюції зазначених партій.

Хронологічні рамки роботи визначаються особливостями 1900-1907 рр., як періоду надзвичайно бурхливого політичного розвитку Наддніпрянської України. Це досить своєрідний етап українського національного руху з притаманним йому визріванням й остаточним окресленням структур українських політичних партій, обріїв їх ідеологічної орієнтації. У цей час відбувалося організаційне формування провідних українських партій, на програмному рівні завершилося визначення їхніх національних домагань, яскраво проявилася як теоретично-програмна, так і практична діяльність, яка охоплювала різні форми і методи пропаганди та відстоювання завдань у галузі національно-державного будівництва.

Саме тоді завершився історичний перехід від українофільського до політико-національного суспільного руху, що значною мірою обумовило його поступове зростання в 1900-1907 рр.

При визначенні хронологічних меж дослідження враховувалось і те, що після 1907 р., більшість політичних партій Наддніпрянської України внаслідок посилення реакції, по суті, згорнула свою роботу або зійшла з політичної арени. Верхня ж межа позначається 1900 р., коли виникла перша українська політична партія.

Територіальні межі роботи являють собою територію Наддніпрянської України, що знаходилася на початку ХХ ст.. У складі Російської імперії.

Метою даної роботи є вивчення процесу формування багатопартійності в Україні на початку ХХ ст. Для досягнення поставленої мети необхідно виконати наступні завдання:

–  з’ясувати стан дослідження проблеми в українській історіографії;

–  виявити та класифікувати історичні джерела з теми, визначити їх повноту і достовірність;

–  встановити передумови утворення перших політичних партій на Україні;

–  розкрити процес формування багатопартійності на початку ХХ ст.;

–  вивчити соціальну базу політичних утворень;

–  проаналізувати програмні документи з даного періоду та порівняти вирішення в них національних, економічних та державотворчих питань.

Історіографія теми є досить об’ємною, включає у себе значну кількість праць, присвячених діяльності політичних партій початку ХХ ст. Щодо джерельної бази, то масив джерел охоплює різні за типом і значенням джерела. З огляду на таке різноманіття та об’єм джерельної та історіографічної бази, ми виносимо їх окремим розділом і розглядаємо у першому розділі даного дослідження.

Методи дослідження. Під час написання роботи використано загальні принципи наукового пізнання: об’єктивності, єдності історичного та логічного, комплексного підходу до висвітлення проблеми. З метою розв’язання дослідницьких завдань використані джерелознавчий, порівняльний, ретроспективний методи та метод системного аналізу та синтезу. Автор керувався принципами історичної науки, які покликані сприяти об’єктивному і всебічному висвітленню теми.

Наукова новизна роботи обумовлена тим, що досі не існує праці, спеціальним предметом розгляду якої стала б дана тема. Роботи присвячені цій проблемі розглядають зазвичай лише якийсь конкретний аспект, а не процес загалом.

Практичне значення роботи. Підсумки роботи можуть бути використані в майбутньому при плануванні досліджень з політичної історії України. Також робота може бути використана з навчальною метою, як додаткова література.

Обсяг і структура роботи зумовлені змістом, метою та дослідницькими завданнями. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які включають сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Загальний обсяг роботи – 84 сторінки, список використаних джерел та літератури становить 120 позицій.

РОЗДІЛ 1

СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ТЕМИ ТА ЇЇ ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА

1.1 Історіографічний огляд теми

ХХ століття було бурхливою епохою. Для України початок змін відчувся на його початку, коли почалося відродження національного життя у підросійській її частині (на західних землях цей процес розпочався значно раніше). Характерною особливістю означеного періоду є не лише відродження національного та культурницького життя, а й утворення нових за формою організацій на території Наддніпрянщини – політичних партій. Український національний рух перейшов із фази культурницької пропаганди до політизації.

Iсторiя українських полiтичних партiй початку ХХ ст. та основнi напрями їх дiяльностi знайшли своє вiдображення в iсторичнiй лiтературi чи не з перших років їх iснування. Вказанiй проблематицi присвятили свої працi немало дослiдникiв, але в той же час узагальнюючої роботи, в якiй би фундаментально подавалась iсторiя всiх полiтичних партiй вказаного перiоду так i не з'явилось.

Перш ніж розпочати детальне дослідження праць з даної тематики, слід, на нашу думку, дати короткий огляд факторів розвитку історичної науки у даній сфері.

Перші студії, присвячені діяльності політичних партій початку ХХ ст., з’явилися ще в дореволюційний час. Автори, які торкалися цієї тематики, здебільшого були не професійними істориками, а політичними діячами, членами тієї чи іншої партії. Зрозуміло, що часто праці того періоду мали суб’єктивістський характер відносно своїх опонентів і своєї партії [88, 6].

Після повалення самодержавства в 1917 р. починається новий етап дослідження проблеми, який тривав до 1931 р. Марксизм-ленінізм в радянській державі стає ідейно-теоретичною і методологічною основою офіційної історичної науки. Паралельно до середини 20-х рр. існує немарксистська історична наука на підґрунті старої ліберально-об’єктивістської методології і філософії історії. У той період історико-революційна проблематика домінувала. В Україні 1917 – 1919 рр. триває період розбудови державності, і тому виходять не тільки фрагментарні дослідження, а й роботи, які визначають проблеми, завдання і форми діяльності партій.

Починаючи з 1924 р., розгортається тотальна “ленінізація” радянської історичної науки. Ленінські оцінки історичних фактів, явищ і процесів стають аксіомами. Відповідно трактуються і формуються погляди істориків. Разом з тим цьому етапу притаманний надзвичайно великий приріст наукових історичних знань у тих галузях, які раніше в українській історіографії системно не вивчалися і, по суті, заборонялися. Це стосувалося масових народних рухів за соціальне і національне визволення, особливо історії революцій. Однак з’явилися й негативні тенденції. Історія державної системи царизму, монархізму загалом, політичних партій і політичних діячів буржуазії та дворянства майже зникли з тематичних планів досліджень. Це негативно позначалося на вивченні історичного процесу. Крім того надзвичайна і тотальна “ленінізація” привела до догматизації марксизму-ленінізму, появи нових міфів в історії, ідеалізації революційного руху і революцій [78, 120].

Паралельно з цими процесами з’являються й інші негативні тенденції. Зокрема, розвідки цього періоду виконані на досить обмеженій джерельній базі та й містять значну кількість фактичних помилок. Авторам не вистачало критичного осмислення використаних матеріалів. Для більшості авторів характерна ідеалізація революційного руху. Саме в цей період українські партії починають кваліфікувати як “буржуазно-націоналістичні” [119, 3].

З 30-х рр. історична наука потрапляє під жорсткий ідейно-політичний контроль партійних органів, які практикували метод безпосереднього розбору і рецензування всієї історичної продукції. У результаті цього пізнавальні функції історії різко обмежилися. Принцип об’єктивності фактично зник з історіографічної практики, а принцип історизму трактувався вкрай спрощено, оскільки дослідники не мали права самостійно узагальнювати досвід історії і робити висновки.

З початку 30-х і до середини 50-х рр. історія українських партій перебувала поза дослідницьким процесом. Головна причина – боротьба з так званим “національним ухилом”. До кінця 50-х рр. історія “непролетарських партій” загалом вивчалася недостатньо [77, 14].

З хрущовською відлигою починається третій етап радянської історіографії. Розвідки, які вийшли в середині 50-х – 80-х рр. ХХ ст., відрізняються певною різноманітністю викладення матеріалу, більш глибокою документальною базою. За кількістю і якістю наукових праць цей етап значно переважає усе зроблене за попередні сорок років.

Кінець 50-х – початок 70-х рр. характеризується зростанням цікавості до історії непролетарських партій і розвитком цього напряму радянської історіографії.

Зрозуміло, що дослідженням з історії України, зокрема політичних партій, уваги приділялося значно менше. Вийшли друком окремі статті, в яких побіжно згадувалося про Україну і політичні партії. На той час правомірно було зображувати всі партії як ворожі більшовикам і, з огляду на це, аналізувати боротьбу і тактику більшовиків у різний час та з різних причин.

Період 1987 – 1991 рр. визначався процесом перебудови і політики гласності. Вони обумовили радикальні зміни щодо умов розвитку історичної науки, яка отримала такі права і свободи, яких не мала впродовж усього розвитку за радянської влади. За багатством і різноманітністю проблематика досліджень за чотири роки перебудови перевершила всі напрацювання попередніх років радянської історичної науки [77, 15].

З 1991 р. починається новий етап розвитку історичної науки. У цей час виникають сприятливі умови для вільного розвитку історичної науки, ґрунтовної розробки проблем українського історичного процесу. В українській історіографії впроваджуються модерні концептуальні підходи, застосовується новий методологічний інструментарій, залучаються здобутки вчених з діаспори. Разом з тим значною мірою зростає науковий інтерес як до місцевих відділів російських партій, так і до українських національних партій та об'єднань початку ХХ ст. Серед досліджень цього періоду перважають статті, дисертації, значно менше досліджень монографічного типу. Особливостями історичної літератури 90-х рр. було відбиття в дослідженнях тих питань, які раніше системно не вивчалися або замовчувалися. Це виникнення, діяльність, соціальний склад і структура політичних партій України як самостійного явища, становлення партійної системи в Україні.

Охарактеризувавши основні етапи розвитку історіографії з даної проблеми, варто перейти безпосередньо до її аналізу.

Наукову літературу з вказаної проблеми, умовно, можна поділити на дві основні групи. Перша – це праці загального характеру, в яких висвітлено iсторiю однієї чи декількох політичних партій. Друга – науковi публiкацiї, якi розкривають той чи iнший перiод в iсторiї партiй або носять проблемний характер, пов’язані з партiйним життям, розглядаючи при цьому в загальному контекстi iдеологiю тiєї чи iншої партiї.

До першої групи належать науковi працi рiзних перiодiв таких вчених як В. Дорошенко, Д. Дорошенко, Й. Гермайзе, I. Курас, Г. Касьянов, В. Сарбей, Т. Гунчак, I. Калмакан, О. Голобуцький.

Праці М. Грушевського [24] виступають як джерельна база і як історіографічні роботи. Вони дають змогу дослідити погляди вченого на проблему державності України й водночас розкривають позицію різних політичних сил в Україні та Росії щодо цієї проблеми.

1921 р. вийшла друком праця В. Дорошенка “Революцiйна Українська партiя” [31], у якiй подається її історія РУП до II-го з'їзду. Багато уваги приділяється проблемі розробки партією національного питання, визначаються причини переходу на позиції автономізму.

Фундаментальним дослiдженням iсторiї РУП-УСДРП стала монографiя Й. Гермайзе [14], в якiй детально розглядається процес зародження партiї, основнi етапи її становлення, iдейна еволюцiя, органiзацiйна структура, причини суперечок в середині партії.

У монографiї I. Калмакана [42] прослiдковується iсторiя українських полiтичних партiй та аналiзується їх дiяльнiсть вiд утворення (кiнець ХIХ ст.) до кінця ХХ ст..

До останнього часу в Україні не існувало узагальнюючої праці з політичної історії України загалом і політичних партій зокрема. Перша спроба написання такої роботи відбулася на початку ХХІ ст. У 2002 – 2003 рр.. виходить друком капітальна шеститомна праця “Політична історія України. XX ст.” [85]. У її підготовці науковці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, Інституту історії України НАН України, інших академічних установ та вищих навчальних закладів України.

Теми нашого дослідження безпосередньо стосується перший том названого шеститомника, який хронологічно охоплює події кінця XIX ст. – початку ХХ ст.. (до 1917 р.). Автори тому Ю. Левенець (доктор політичних наук, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України), Л. Нагорна (доктор історичних наук, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України) та М. Кармазіна (доктор політичних наук, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України) детально аналізують основні фактори і сутність політичних процесів в Україні, ідейно-теоретичні надбання української політичної думки, роль “українського питання” у Російській імперії. Предметом дослідження першого тому є історія політичної думки, політичних партій, суспільно-політичних рухів України від початку XX ст. до Лютневої революції 1917 р. Але автори подекуди свідомо виходять за згадані хронологічні рамки, заглиблюючись, принаймні в аналізі політичної думки, у більш ранні часи. Екскурс авторів у XIX ст. уявляється необхідним і доречним, бо, по-перше, дозволяє простежити, коли і в яких формах викристалізовувалася українська національна ідея; і, по-друге, “український проект” націє- і державотворення спирався на потужний фундамент, закладений саме у XIX ст. зусиллями М. Грушевського, М. Драгоманова та І. Франка [21, 152].

До другої групи використаної лiтератури відносяться роботи в яких дослiджується той чи iнший аспект дiяльностi українських полiтичних партiй.

З початку 30-х рр. i до кінця 80-х iсторiя українських партiй по сутi перебуває поза дослiдницьким процесом, якщо вони й згадувалися то лише як об'єкт критики.

Виходять праці зі специфічною тематикою. Наприклад, стаття Н. Ассонової [1] аналізує соціалістичні погляди в діяльності українських революціонерів демократів. Ф. Лось [62] у контексті більшовицького бачення революції 1905 – 1907 рр. зображує участь у ній українських “буржуазних” політичних партій.

Крім праць на терені СРСР виходять дослідження у еміграції, зокрема це праці П. Мірчука [67; 68] та інших дослідників політичних процесів на Україні.

Новий етап вивчення проблеми почався на початку 90-х р. Започаткували цi змiни виступи учасникiв “круглого столу” на засiданнi Вченої ради Iнституту полiтичних дослiджень, яка вiдбулася 18 червня 1990 р. Результатом проведеного “круглого столу” стала поява низки статей у збiрнику “Науковi працi з питань полiтичної iсторiї”. Першими з’явилися роботи П. Шморгуна [120], В. Борисенка.

Із розпадом Радянського Союзу активізується процес формування українських політичних партій, тому процес зацікавлення проблемою багатопартійності стає закономірним явищем.

Особливого поширення дана проблематика набуває у другій половині 90-х рр., коли масово одна за одною починають виходити статті та інші дослідження з різних питань партійного життя України початку ХХ ст.. На нашу думку такий стан можна пояснити доступністю джерельної бази проблеми, адже на початку 90-х рр.. активно проходить видання програм, листів, спогадів та інших джерел з життя політичних партій.

До праць цього часу можна віднести роботи таких дослідників як О. Власенко [10], В. Доморослого [29], С. Донченко [30], М. Карамазіної [43; 44], В. Головченка [20; 21].

М. Карамазіна розглядає у своїх працях кристалізацію ідеї державності в українській політичній думці кінця ХІХ – початку ХХ ст., даючи аналіз програмних положень перших українських політичних партій у даному напрямі. Дисертація С. Донченко спрямована на розкриття діяльності політичних партій ліберального спрямування.

Особливої уваги заслуговує робота C. Телешуна [103]. Дана праця є однією з перших у вітчизняній науці спроб комплексно розглянути еволюцію програмно-теоретичних засад українських політичних партій та організацій кінця ХІХ – початку ХХ ст. в галузі національного питання, самовизначення і державотворення на тлі індивідуальних соціально-політичних перетворень на всіх землях України.

Опубліковано також ряд робіт, присвячених політичним персоналiям того часу, де автори значну увагу зосереджували на ставленнi конкретного політика ідеї державності, національних проблем. Безпосередній стосунок до нашої роботи має праця C. Лінецького, у якій він аналізує діяльність і життєвий шлях М. Міхновського. Характеристику особистості А. Жука [додаток 5] дає І. Гирич у серії статей, присвячених спадщині видатного політичного діяча.

Отже, обсяг літератури з даної проблеми є досить об’ємним, особливо якщо зважати на не досить активний інтерес до подібної тематики протягом століття. Проте стан наукової розробки даної теми залишає бажати кращого. Хоча матеріалу і є досить багато, проте він або тенденційно висвітлює процес формування багатопартійності на початку ХХ ст., або досліджує лише якийсь один аспект даної проблеми.

1.2 Джерельна база дослідження

Специфіка теми дослідження передбачає оперування величезною джерельною базою даного періоду, доступ до якої не є обмеженим чи ускладненим, оскільки багато з джерел опубліковано.

Перш ніж аналізувати джерела, потрібно скласти їхню класифікацію для полегшення процесу їх опрацювання. За словами С. Варшавчика, класифікація джерел не є самоціль. ЇЇ завдання у виробленні принципів самої класифікації, виявлення ознак, які обумовлюють специфічну внутрішню визначеність різноманітних джерел, зведення джерел по цим ознакам у групи, які допускають схожі для джерел кожної групи вцілому методи і засоби їх використання, а також встановлення зв’язку і взаємовідношення між різними групами [7, 141].

Отже, використовуючи класифікацію і аргументи Варшавчика у його праці, джерела з історії політичних партій можна поділити на 3 основних групи:

–  документи партійних органів;

–  партійна періодика;

–  особові джерела [7, 166].

Також сюди можна додати фотодокументи та матеріали органів влади. Проте внаслідок специфіки теми і самих джерел, вони використані в роботі опосередковано.

І хоча С. Варшавчик застосовує цю схему для дослідження історії КПРС, вона в основі може бути застосовувана і для класифікації джерел в нашому дослідженні. Залишивши при цьому той же принцип класифікації, дещо видозмінимо окремі найменування груп й пристосуємо до нашого кола джерел.

Виходячи з вищесказаного, джерельна база періоду умовно складається із трьох груп джерел. Перша – пропагандистсько-агітаційні джерела, друга – джерела особового походження, третя – партійно-організаційні документи та матеріали

До пропагандистсько-агітаційних джерел належать документи і матеріали, які були спрямовані на безпосередній вплив на українське населення, а саме: партійна періодична преса, твори провідних діячів українських політичних партій, партійна публіцистика, листівки, прокламації.

Аналіз партійної преси показав, що вона має унікальний характер, як джерело, оскільки містить величезний обсяг матеріалів з історії українських політичних партій і національно-визвольного руху.

При використанні преси як комплексного джерела з історії українських політичних партій необхідно враховувати особливості її існування на початку XX ст., зокрема поділ видань на легальні й нелегальні. Перші змушені були публікувати матеріали, що проходили жорстку урядову цензуру, а тому для них притаманне викладення матеріалу “езопівською мовою”. Нелегальна преса мала неприховано опозиційний характер, і в ній ширше представлені матеріали щодо внутрішньопартійного життя, політичної боротьби з існуючими порядками [66, 12].

Як джерело, партійна преса суттєво відрізняється від інших масовістю тиражу, періодичністю видання, доступністю для дослідника, комплексним складом матеріалів. Періодика виступає своєрідною і цінною збіркою документів: на її сторінках оприлюднені всі існуючі види і типи джерел з історії українських політичних партій.

Матеріали партійної преси дозволяють проаналізувати найважливіші віхи функціонування українських політичних партій, виявити основні питання внутрішньополітичної боротьби, з’ясувати міжпартійні відносини; визначити загальну політику урядів щодо українських політичних партій, простежити характер відносин різних класів, союзів, груп населення щодо партій; виявити зв’язки українських партій із державними та громадськими організаціями.

Зокрема, під час дослідження використовувалися матеріали із партійного видання УСДРП “Наш голос“, в тому числі цінні матеріали з історії заснування партії та її діяльності [53].

Деякі періодичні видання особисто нам були не доступні, але зробити аналіз їх вмісту та виявити їх значення для даного дослідження вдалося за допомогою праць Ю. Шаповала, у яких він аналізує значення для суспільства та історичного розвитку таких двох важливих періодичних видань, як “Діло” [116] та “Літературно-науковий вісник” [117].

“Діло” – за слова Ю. Шаповала, – “одна з унікальних сторінок історії української преси. Унікальна не лише своєю хронологією, яка з ХІХ ст. простяглася на десятиліття в ХХ ст., а й впливом часопису на суспільну свідомість українців, творення патріотичної ідеології” [118, 5]. І хоча цей часопис видавався в Галичині, на його сторінках є досить багато цінних свідчень про розвиток політичних відносин на Підросійській частині України.

Щодо “Літературно-наукового вісника” котрий теж видавався у Львові, то значення для нашого дослідження мають огляди С. Єфремова під рубрикою “З російської України”. У ній читач знаходив широкий об’єктивний погляд на головні прояви суспільного життя у їх єдності, з акцентами на визначальних тенденціях [118, 469].

Наступна група джерел – друкована партійна продукція. Брошури, звіти, звернення – теж містять матеріали з цікавої нам проблеми. Відзначимо рупівські брошури такі, як “Самостійна Україна”, “Дядько Дмитро”, “Народна справа”, “Козаччина”. Ознайомитись із цими джерелами можна завдяки публікації їх у різноманітних збірниках документів.

Дослідженню основних напрямків діяльності політичних партій України на етапі їхнього становлення допомагає введення до наукового обігу такого історичного джерела, як листівки.

Листівки українських політичних партій початку XX ст., за метою та завданнями, відносяться до 3 основних тематичних груп:

1) такі, що були звернені до українського народу і призначалися для різних категорій населення: а) до всього українського народу; б) до селян; в) до робітників; г) до інтелігенції; д) до прогресивного студентства; е) до солдатів російської армії;

2) такі, що були написані від імені українського народу до громадських організацій Росії, або звернені до суспільної думки інших країн і до політичних діячів;

3) спільні декларації різних політичних або національних партій та міжпартійних громадських об’єднань щодо подій у російській імперії [66, 20].

Іншою групою є джерела особового походження, під якими розуміються мемуарна література, щоденники та особисте листування діячів українських політичного життя початку ХХ ст..

Аналіз мемуарів, присвячених історії українських політичних партій, дозволив виявити ряд їх специфічних рис: по-перше, основна частина була написана українськими діячами після революційних подій 1917 – 1920 рр., до того ж, поза межами російської України, в еміграції. Вони вимушені були емігрувати до Львова і далі на Захід. Наприкінці 20-х рр. світ побачило багато творів, присвячених політичному розвитку України кінця XIX – початку XX ст.

По-друге, спогади відображали розвиток національно-визвольного руху, діяльність українських політичних партій і історичні події крізь призму ідеологічних переконань авторів, що дозволяє повніше відчути тогочасний революційний дух, з'ясувати підходи до розв'язання актуальних проблем групами і окремими партійними лідерами, які мали різні політичні переконання [65, 98].

По-третє, в мемуарах політичні діячі широко використовували документальний матеріал. Іноді такі документи публікувалися повністю і тому джерелознавча цінність спогадів зростає, оскільки в багатьох випадках наведений матеріал відсутній в інших джерелах.

Привабливим для дослідника є блок літератури мемуарного характеру 20-х – 30-х років. Серед авторів численних споганів Є. Чикаленко [113], С. Єфремов [37], Д. Дорошенко [33], А. Жук [38], Ю. Коллард [51], С. Русова [98].

Цінним історичним джерелом є спогади громадського діяча, мецената Є. Чикаленка, який вів активну діяльність у політичної житті України кінця XIX – початку XX ст. Він брав участь у гуртку “драгоманівців”, був одним із провідних членів “Старої громади”, загальної української безпартійної демократичної організації, Української демократичної і демократично-радикальної партій, Товариста українських поступовців, що знайшло своє відображення в його мемурах.

У центрі уваги спогадів М. Галагана [13] – процес організації перших українських соціалістичних партій (РУП, УСД “Спілки”, УСДРП), їх діяльність та визначення ролі цих політичних формувань у організації української національної революції, активним учасником якої був автор.

Окремим сторонам розвитку партійного життя і політичним подіям, партіям і міжпартійним організаціям присвячені мемуарні твори відомого діяча українського національно-визвольного руху Д. Дорошенка.

Важливе значення для дослідження утворення та діяльності РУП мають спогади Ю. Колларда, у яких він детально описує не лише процес утворення першої політичної партії на Наддніпрянщині, а й дає детальний аналіз її складу, структури, значення у формуванні багатопартійності на початку ХХ ст.

Одним із різновидів мемуарної літератури є щоденники діячів українського політичного руху. Їх характерні риси полягають у тому, що вони написані алегоричною мовою, оскільки могли потрапити до жандармсько-поліцейських установ, не призначалися для публікації, фіксували тільки найбільш важливі, на думку автора, тогочасні події і його міркування щодо окремих політичних питань. На нашу думку, даний вид джерел хоч і не досить об’єктивний, проте інформація носить відбиток одномоментного ставлення до тої чи іншої події саме під час неї бо безпосередньо після завершення подій. У випадку роботи із щоденником як джерелом ми мусимо при аналізі історичних реалій зважати на суб’єктивізм автора, його власне ставлення та роль у різних подіях, то у випадку роботи із спогадами потрібно враховувати ще й момент зміни ваги різних подій і ставлення до них автора. Особливістю спогадів є те, що автор пише їх після завершення подій, про які йде мова. Це накладає деякий відбиток на зміст і ставлення до тих явищ, значення яких з часом змінилося. Але, загалом, і спогади, і щоденники є безцінним джерелом дослідження партійної історії початку ХХ ст.

Отже, мемуарні твори цієї тематики подають основний обсяг інформації про діяльність українських політичних партій, дозволяють крок за кроком розглянути партійну діяльність, виявити вплив партій на населення України, з'ясувати взаємовідносини різних партій і партійних діячів, виявити точки їх зіткнення, а головне – поглянути на всі зазначені проблеми очима самих українських політиків [65, 100].

До третьої тематичної групи мемуарної літератури (після спогадів і щоденників) належать спогади про діяльність окремих діячів українських політичних партій. У них відображена громадська діяльність відомих українських політиків, їх життєвий шлях, висвітлені невідомі подробиці їх взаємовідносин із діячами політичних партій, інших суспільно-політичних рухів і авторами спогадів [65, 101].

Мемуарні твори цієї групи дозволяють глибше зрозуміти підвалини діяльності видатних українських політичних лідерів, виявити невідомі сторінки їх життя,ознайомитися з їх поглядами на актуальні тогочасні проблеми.

До четвертої тематичної групи входять автобіографії діячів українських політичних партій. З них можна отримати інформацію про життєвий шлях, громадську і політичну діяльність членів українських партій. Вони писалися, як правило, з метою надання інформації про свою попередню діяльність для офіційних органів або розповісти про себе своїм нащадкам. Останні призначалися до опублікування.

П’ята тематична група — це некрологи, статті з приводу смерті людини, що містять відомості про її життя і діяльність. Зазначимо, що, як правило, вони були написані близькими товаришами, добре знайомими з небіжчиком, його ідейними однодумцями і отже, містять елементи спогадів. Хоча в некрологах досить мало конкретного матеріалу, але вони передають основні життєві віхи людини, дозволяють уточнити деякі факти його життя й діяльності, взагалі уявити його історичний поступ [65, 102].

Особливою частиною групи джерел особового походження є листування. Оскільки листи проходили ретельну перевірку жандармсько-поліцейськими установами, особисте листування членів партій набуло специфічних форм: воно почало здійснюватися дуже лаконічною мовою; кореспонденція насичена алегоричними висловами; часто найважливіші політичні міркування та інформація були зашифровані.

Листи українських політичних діячів збереглися в різних місцях і по-різному: західноукраїнських – в особових архівних фондах її діячів (як правило, оригінали); наддніпрянських – у фондах губернських жандармських управлінь (як правило, копії, перекладені російською мовою) і рідше – в особових фондах діячів. Тому доступ до цього типу джерел є можливим лише у випадку їх опублікування.

Таким цінним джерелом виявилося листування Андрія Жука та Зиновія Книша, опубліковане у альманасі “Молода нація”. З поміж інших даних, А. Жук подає для Книша досить цінний матерал з політичної діяльності М. Міхновського.

Таким чином, мемуарні твори діячів українських політичних партій і національно-визвольного руху є цінним джерелом з політичної історії початку XX ст., оскільки містять матеріал, який нерідко є відсутнім в джерелах іншого походження і дозволяють скласти загальне уявлення про розвиток українських земель у складі імперій, допомагають з'ясувати загальні тенденції їх політичного й національного розвитку; сприяють виявленню основ діяльності українських політичних партій; дозволяють крок за кроком розглянути партійну діяльність, виявити вплив партій на населення України; з'ясувати взаємовідносини різних партій і партійних діячів, визначити точки їх зіткнення; глибше зрозуміти постать видатних діячів українських політичних партій, виявити незнайомі сторінки їх життя,ознайомитися з їх поглядами на актуальні тогочасні проблеми; розширити наші погляди на окремі проблеми партійного життя початку XX ст.

І нарешті найважливіша для даної роботи група джерел – партійно-організаційні документи та матеріали.

Можливість знайомства з ними є набагато ширшою ніж з джерелами інших груп, оскільки їх на сьогодні публікують у багатьох збірниках, таких як “Багатопартійна українська держава на поч. ХХ ст.” [2], “Самостійна Україна” [99], “Українська суспільно-політична думка в ХХ ст.”. Також досить часто тексти програм можна зустріти у перших двох групах джерел, оскільки вони могли публікуватися у партійній пресі, і також повторюватися у спогадах політичних діячів.

Характерними особливостями програм і статутів українських політичних партій того часу була відсутність чіткої внутрішньої структури, неозначеність розділів. Зміст документів часто викладався довільно, нерідко у вигляді літературного публіцистичного твору, газетної передовиці або листівки.

Програмові матеріали поділяються на: 1) програми, 2) доповнення до програм, 3) короткі виклади програмних цілей та завдань у вигляді тез.

У дослідженні здійснено аналіз партійних програм за допомогою порівняльно-історичного методу, що дало можливість виявити розбіжності у визначенні змісту стратегічних цілей, а також тактичних прийомів досягнення кінцевої мети, дозволило встановити місце політичної партії, або сукупності партій у боротьбі за вирішення українського питання. Програми дають можливість всебічно розкрити економічну платформу політичних партій, оцінити погляди лідерів революційних сил тогочасного суспільства на невирішені проблеми в галузі соціальної політики, вивчити ставлення партій до організації народної освіти, використання рідної мови в різних сферах суспільного життя та ін.

Окрему групу джерел партійного походження становлять статути українських політичних партій, які сприяють розумінню організаційної структури, виявленню невідомих партійних підрозділів, відтворенню загальної побудови партій.

Інколи програмні матеріали не повністю відображають справжню політику партій і міжпартійних об’єднань, оскільки приймалися з огляду на ряд факторів, а саме: на державний устрій імперії, до складу якої входили; на соціальні верстви населення, які передбачалося залучити до активної роботи; на протиріччя, що виникали під час діяльності тощо.

Істотним історичним джерелом є матеріали з’їздів, конференцій і нарад. Доповіді на партійних форумах дають можливість виявити партійні позиції щодо вирішення найактуальніших проблем суспільної ваги, з’ясувати засоби політичної і революційної боротьби. Цей різновид джерел мав певну специфіку: вони могли викладатися від імені як окремої людини, групи членів партії, так і центральних органів партії; доповідь, яка збереглася до нашого часу, може бути альтернативною і не підтриманою більшістю з’їзду; опублікована доповідь може суттєво відрізнятися за обсягом, змістом і гостротою поставлених проблем від доповіді, яка була проголошена на з’їзді [65, 105].

Таким чином, аналіз джерельної бази свідчить про те, що вона є досить об'ємною. Сукупне використання різних груп джерел дає змогу виявити ті провідні ідеї в українській політичній думці стосовно держави та державотворення – навзаєм переплетені, але часом і такі, що взаємно виключають одна одну, – які побутували в політичній свідомості української спільноти кінця XIX – початку XX ст., вичленення яких із різнорідного комплексу текстів, врешті-решт, дає змогу дослідити ідею української державності в українській політичній думці межі віків.

РОЗДІЛ 2

ҐЕНЕЗА БАГАТОПАРТІЙНОСТІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

2.1 Формування перших політичних партій на Україні

На поч. ХХ ст. для українського національного відродження розпочався новий етап – політичний. Він характеризується усвідомленням українством ідеї відновлення державності – самостійної або автономної, необхідності політичного реформування тодішнього ладу, боротьби за владу і створення політичних партій як інструменту досягнення цих цілей.

Цей процес через бездержавність українського народу мав ряд специфічних рис.

По-перше, неповна соціальна структура українського народу ускладнювала формування політичного спектру партій. Йдеться, насамперед, про слабкість консервативного, монархічного напрямів, з одного боку, та анархічних, лівосоціалістичних – з другого. На практиці це призвело до відтоку значної кількості активних у громадянському житті українців до російських, австрійських, польських та інших партій.

По-друге, простежується орієнтація деяких українських політичних партій на підтримку в зовнішній політиці урядів “своїх” країн-гнобителів, що істотно заважало порозумінню східних і західних українців [10, 210].

По-третє, невирішеність питання про пріоритет розв’язання соціальних та національних проблем. Зрештою, така ідеологічна невизначеність породила непослідовність у практичній політиці.

По-четверте, впливові політичні партії здебільшого не виходили за межі вимог автономії у складі багатонаціональних державних утворень [10, 211].

Вцілілий після російської ідейної інтервенції політично свідомий прошарок української нації, утримавшись від вступу до партійних об’єднань росіян, прагнув до організації й самовизначення у власних партійних організаціях. Першим українським політичним партіям, створюваним інтелектуальною елітою, була притаманна нечіткість ідеологічного обличчя [85, 127].

На початку ХХ ст. в Наддніпрянській Україні утворилися і діяли українські політичні партії, які за соціально-політичною спрямованістю, стратегією і тактикою умовно можна поділити на три основні групи: 1) ліворадикальні партії: Революційна українська партія (РУП), Українська соціал-демократична партія (УСДРП); 2) ліберально-демократичні: Українська демократична партія (УДП), Українська радикальна партія (УРП), Українська демократично-радикальна партія (УДРП); 3) національно-радикальні: Українська соціалістична партія (УСП), Українська народна партія (УНП).

Ще з початку 90-х років ХІХ ст. в Україні виникають різні гуртки соціал-демократичного спрямування, не лише загальноросійські, а й українські. Так, у 1896 р. в Києві І. Стешенко, М. Коцюбинський, Л. Українка, П. Тучапський та інші організували окремий український соціал-демократичний гурток. Він мав на меті боротьбу з культурництвом серед української молоді. Через деякий час українські соціал-демократичні гуртки намагаються об’єднатися. Так виникає перша українська партія – РУП [19, 26].

Юрій Коллард про ідею заснування першої української політичної партії говорить так : “Ініціатором заснування РУП був Дмитро Антонович, але сама ідея партійної праці, на думку Д.Антоновича, належить Михайлові Русову. Ще в 1-ій пол. 1899 р. у відповідь комусь він із залпом вигукнув: “Нам не треба громад, нам треба партії!”. Це речення глибоко запало в душу Антоновичу й він почав обмірковувати план реалізації тої ідеї” [51, 72].

Офіційно РУП засновується у січні 1900 р. у Харкові на так званій “Раді Чотирьох”: Д. Антонович [додаток 1], Б. Каменський, Л. Мацієвич [додаток 3] і М. Русов [додаток 4]. Утворення РУП Юрій Коллард [додаток 2] згадував так : “повернувся він [Д. Антонович] до Харкова з Києва на початку 1900 року. Якось він зайшов до Боніфатія Камінського, якому розвинув намічений ним плян заснування партії. Б. Камінський дуже цим захопився й вони вирішили зараз же обміркувати це в тіснішому колі активних членів “Української Студентської Громади”. Намітили вони, крім себе, для цього ще: М. Русова, Л. Мацієвича, О. Коваленка, Б. Мартоса і мене. ... зразу ж удвох пішли до одної з сестер Маціевич, Мелітини... У неї ми часто збиралися, тому вони мали надію нас там спіткати. Але застали тільки Левка Мацієвича й Михайла Русова. У Камінського Дм. Антонович ширше розвинув свою думку про потребу заснування революційної партії. М. Русов (бо це власне була його ідея) з великим ентузіазмом за цю думку ухопився; Маціевич трохи вагався, але потім згодився пристати, кажучи, що він хоч в успіх мало вірить, але всякі ініціативні спроби добрі, бо підносять енергію й діяльність. Ці ініціятивні збори були 29 січня 1900 р. Через тиждень на 5 лютого призначено нові, на яких, крім цих чотирьох членів Громади, були присутні: Олекса Коваленко, Юрій Коллард, Борис Мартос, Дмитро Познанський. Всі присутні висловили щиру згоду взяти участь в організуванні партії” [51, 73]

Про належність до цієї партії Миколи Міхновського у науковій спадщині і до сьогодні є досить багато суперечок. Фактом залишається одне – йому запропонували написати програму партії. Якщо він не належав до партії, то чому йому доручили це зробити? Автори 1-го тому “Політичної історії України ХХ ст.” пояснюють це слабкою теоретичною підготовкою членів партії, адже це були студенти [85, 127]. Проте Кармазіна говорить, що на основі аналізу публіцистичної та періодичної літератури, можна зробити висновок, що ні теоретичної, ні практичної підготовки не бракувало. Швидше за все М. Міхновський був у добрих стосунках із Д. Антоновичем, тому йому і запропонували цю місію [43, 24].

О. Голобуцький і багато інших дослідників через полемічний характер твору приходять до висновку, що спершу “Самостійна Україна” була виголошена М. Міхновським на Шевченківських святах у Харкові, а потім надрукована у Львові. Це твердження зустрічається у багатьох дослідників, які займалися даною проблемою. Але Андрій Жук, у своєму листуванні із Зиновієм Книша, повністю заперечує цю думку, говорячи що на святах була виголошена зовсім інша промова. На підтвердження цього наводить вислів одного з учасників про те, що “Він (Міхновський) з таким великим запалом говорив про терористичну акцію, бомби, що старий О. Русов, що був на зборах, іронічно спитався, що це за артилерійський офіцер” [59, 175]. Насправді ж у тексті програми “Самостійної України” нема жодних слів про бомби та терористичні акції. Чому тоді твору надано вигляд виступу? А.Жук пояснює це просто – М.Міхновський був юристом і форма виступу була єдина відома і зручна для нього форма написання текстів [59, 176].

РУП об'єднала у собі відразу три течії: драгоманівсько-федеративну, соціал-демократичну та народно-революційну. Пізніше до РУП приєдналися представники націоналістичного українства на чолі з М. Міхновським. Перші три-чотири роки існування РУП несли на собі відбиток боротьби цих течій.

Свої ідеї РУП поширювала в основному серед українського селянства. Проводила агітацію за допомогою літератури, яку почала випускати з 1900 р. Перша брошура – “Самостійна Україна” (вийшло 1000 пр.), другою – “Дядько Дмитро” (вийшло 10000 пр.). З 1901 р. РУП почала випускати свої партійні органи у Львові. Це були “Селяни” і “Гасло”. Загалом з 1900 р. по 1904 р. РУП видала 44 числа цих часописів [додаток 7].

У 1901 р. виникає потреба скликати з'їзд партії, бо протиріччя у ній катастрофічно загострились. Марксисти видають літературу, яка підкреслює соціалістичні засади РУП, а Міхновський у кінці 1900 р. написав від імені РУП “Відкритий лист до міністра Сипягіна”, який закінчується словами: “Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія” [61, 217].

У 1902 р. відбувається з'їзд РУП, який висловлює свою прихильність до соціалістичної програми. Після цього вже сформована націоналістична фракція РУП на чолі з Міхновським виходить з РУП й засновує свою партію. У цьому ж році й наступному 1903 р. РУП приймає активну участь у селянських розрухах на Україні разом з близькою по духу Українською Соціалістичною Партією (УСП). До неї почали вступати деякі представники українського пролетаріату.

1903 р. у своєму теоретичному органі “Гасло” офіційно заявила про свій відхід від “Самостійної України” й перейшла на загальні засади марксизму, вимагаючи національної автономії України [6, 49].

1900 р. в Україні була створена ще одна партія, яка мала в собі деякі самостійницькі елементи. Так, 1900 р. українці польської культури Ярошевський, Меленевський та інші заснували Українську Соціалістичну Партію, яка практично не мала розбіжностей з РУП [19, 29].

Відомостей про її діяльність маємо дуже мало, бо ця партія була не чисельна й практично не мала ніякого впливу серед населення, тому з самого початку існування діяла разом з ППС (Польська Партія Соціалістична) й РУП. Мала свій періодичний орган “Добру Новину”, яка була призначена для соціалістичної агітації серед українського пролетаріату.

Разом з РУП приймала участь у селянських розрухах 1902-1903 рр. Ця співпраця з РУП призвела до того, що УСП у 1903 р. увійшла у РУП. Але вже в кінці 1903 р. Ярошевський з частиною прихильників вийшли з РУП й увійшли у ППС. Пояснювали вони це тим, що ця організація була більш зорганізованою й мала свою певну програму, до того ж ППС, єдина з соціалістичних партій Росії, наголошувала на важливості національного питання й визнавала права українського народу [42, 58].

М. Міхновський разом зі своїми однодумцями (брати Макаренки, брати Шемети, Є. Любарський-Письменний) у 1902 р. засновує Українську народну партію (УНП).

У своїй програмі, яка буде проаналізована пізніше, Українська народна партія проголошувала ідея самостійної держави. Українство зустріло ці документи вороже, й тому М. Міхновський в наступній розробці своєї програми вносить деякі соціалістичні елементи, щоб інтегруватись у політичне життя України.

Як про це згадував член УНП С. Шемет, “ця гра в соціалізм була досить несерйозною демагогією, якою Міхновський, доведений до страшної розпуки невдалими способами захопити українською національно-самостійною ідеєю ширші кола активної молоді, намагається своєї мети під покришкою соціалізму таки осягнути” [18, 47].

Про діяльність УНП до 1905 р. практично нічого невідомо, бо вона була не чисельною й діяла дуже конспіративно. Займалася в основному агітацією.

1906 р. в УНП стався розкол: від неї відійшла група «автономістів», які хотіли легалізуватися, аби взяти участь у виборах. “Автономісти” заснували свою Українську демократичну партію, але вона існувала лише декілька місяців [17, 57].

Що ж до партійної періодики, то восени 1905 р. УНП розпочала видавати часопис “Самостійна Україна”. 1906 р. М. Міхновський спробував видавати газету “Запоріжжя” у Катеринославі. О. Голобуцький, повідомляє, що у цій газеті було проголошено про “заснування Української селянської партії. Головним завданням цієї партії було будити національну і класову свідомість українського селянства. Ця партія нібито провела свій з'їзд й прийняла програму-мінімум, яка в основному дублювала програму УНП” [19, 35].

Можливо це була спроба оживити чи, може, легалізувати УНП, яка з 1906 р. починає занепадати: деякі її члени відійшли від політики, а інші перейшли до легальних партій.

Причин цього процесу багато, але головна причина – це “не сприйняття ідей УНП українством” [17, 58].

Після чергового з'їзду Безпартійної Загальної Організації 1902 р. Рада нового складу, крім поточних справ, більшу частину свого часу приділяла обміркуванню платформи Організації, на якій наполягав головним чином І. Стешенко. Старші члени Організації В. Науменко та В. Беренштам доводили, що ніяких платформ чи програм виробляти не слід, а потрібно дотримуватись тільки традиції, яка вимагає від членів громад праці для національного відродження нації [113, 353]. Молодші, а за ними й Лисенко, доводили, що час усім українським громадам, крім культурної активності, проявляти й політичну, хоч не такого крайнього спрямування, який виявляла РУП.

Разом з тим, було доручено Раді обміркувати проект перетворення Організації на партію на зразок галицької “Націонал-демократичної”, проектувалися назви: “Українська народна”, “Українська національна”, “Демократична”, навіть “Радикальна”, доручено детально розробити програму партії і доповісти майбутньому з'їзду. Зимою 1903 – 1904 рр. було ухвалено проект програми партії, яку Рада назвала “Українська демократична”, і проект той було розіслано по громадах [19, 38].

Але проіснувати довго партії у її початковому складі не вдалося

Ліберально налаштовані російські громадські діячі, які вбачали в переході до конституційного ладу природне завершення реформ Олександра П, вважали, що земські установи – основа для створення конституційного ладу. Земські з'їзди, що мали місце протягом 1904 – 1905 рр., проілюстрували генезу земського ліберального руху. Земські з'їзди засвідчили зародження та організаційне оформлення двох течій: конституційно-демократичної та ліберальної, що потім отримала оформлення в “Союзе 17 октября” [19, 41].

Протиріччя між ними полягали не в якомусь конкретному пункті програми, а в самій ідеології. Земська меншість, тобто “октябристи”, не визнавала нового ладу в Росії без згоди з історичною владою.

Більшість же (конституційні демократи) нічого від самодержавства не очікували. З ним кадети перебували у стані війни і проти нього були раді будь-яким союзникам.

Ця дискусія знайшла своє відображення і серед українських лібералів, зокрема членів УДП, де назрівав черговий розкол. Це був розкол між радикалами та поступовцями [19, 41].

Почалося з непринципового питання – розповсюдження літератури. Виникла суперечка між В. Грінченком, який славився своїм темпераментом, та Науменком. Фактично зіткнулися два табори, що їх вони уособлювали: Грінченко – радикалів, Науменко – поступовців. Остаточно виник розкол тільки з прийняттям програми УДП. Київська стара громада почала, як пише Чикаленко, “саботаж”: більшість перестала сплачувати внески до Центральної Організації, не хотіла посилати делегатів на з'їзди, взагалі перестала цікавитись партією. Те ж діялося і в Одеській старій громаді та в Пітерській [113, 364].

Тому енергійніші члени Київської старої громади, д-р М. Левицькнй, О. Юркевич вийшли з неї і намовляли Є. Чикаленка вийти з громади та з УДП і заснувати нову Українську радикальну партію. Чикаленко доводив їм, що він не бачить в цьому логіки: “коли Громади саботують УДП, то нема рації засновувати нову партію” [113, 366], а, навпаки, тримався старої УДП.

На березень 1905 р. УРП була майже організована. Негайно з УДП до нової УРП перейшли всі радикальні члени. Головою став Б. Грінченко.

Рада УДП умовила професора В. Антоновича, геть хворого, написати записку для Київського університету, а професора Багалія – для Харківського, а коли той відмовився за браком часу, то на прохання Ради її склав професор М. Сумцов. Намовила Рада і Н. Молчанвcького, правителя канцелярії генерала Західного Криму написати від свого імені записку про потребу скасування закону 1876 р. [19, 42]. Крім цього, було вислано до прем'єра Вітте делегацію: О. Косач (Олену Пчілку) та М. Дмитрієва. Делегація просила дозволу для українського слова та письма. Вітте обіцяв допомогти. І дійсно, була створена за наказом прем'єра наукова комісія з цього питання.

Крім культурницьких справ, Рада УДП займалась і соціально-економічними. У відомих віттевських комітетах із землеробства було багато представників від УДП.

УДП робила акцент у своїй програмі на політичні питання, а УРП – на соціально-економічні. Саме це їх і роз'єднало, але потім і сполучило в УДРП. Хоча УРП і мала добре розроблену економічну програму, вона не приваблювала широких кіл інтелігенції, а тим паче народних. Можна погодитись із твердженням Є. Чикаленка, що радикали не мали популярності ні в Києві, ні в провінції, а тільки вносили розбрат в громади й тим паралізували їхню діяльність [113, 385].

Розкол гальмував діяльність як УДП, так і УРП; Грінченко це бачив і тому близько середини 1905 р. не раз підкидав ідею об’єднання обох партій.

Громадівці вимагали від Грінченка покаяння й аби той розпустив УРП та увійшов на загальних засадах в УДП. Грінченко, в свою чергу, вимагав монополії його партії на видавничу справу та прийняття тільки його платформи в економіці [113, 386]. Але з часом непримиренність змінилась певною злагодою. Було вирішено, що УРП увійде до федерації УДП на засадах автономії. Нова партія мала називатися “Українська Демократична Радикальна Партія”. Після деяких нюансів Рада УДП одноголосно висловилася за з'єднання. Також постановила агітувати за це по провінціальних громадах, щоб делегати приїздили на наступний з'їзд уже з готовим рішенням. Подібну постанову ухвалила й УРП [30, 18].

Восени 1905 р. на з'їзді УДП делегати від громад майже одноголосно постановили об'єднати УДП з УРП у зв'язку з виборами до І Державної Думи та неможливістю провадити видавничу діяльність. Також обрали комісію з трьох (І. Шрага, Є. Тимченка та Є. Чикаленка) і доручили їм самим виробити умови об'єднання і йти на поступки, але обов'язково об'єднатися. Дійсно, комісія пішла на великі поступки. Нова програма тепер вже УДРП виглядала так: одна частина, там, де йшлося про державний устрій, була взята з програми Демократичної партії, а економічна частина – з програми УРП. Членів Ради УРП ввели до Ради УДРП, де всі мали рівні права [19, 45].

Також цей з'їзд розробив докладний план дій на виборах та вимогу до уряду щодо української мови.

Таким чином, УДП та УРП з 1906 р. перестають існувати і перетворюються на єдину УДРП, де об'єдналися всі українські національно свідомі поступові елементи. Навіть члени кадетської партії були також і членами УДРП.

Річ у тім, що, на думку кадетів, рішення щодо питань національно-політичної автономії мало ухвалюватись окремо в кожному конкретному випадку. Тому взаємодія між УДРП та кадетами не носила характеру централізованого співробітництва, а мала скоріш локальне значення. Окрім того, членами Київської обласної групи Конституційно-демократичної партії були такі лідери громад, як редактор “Київської старини» В. Науменко, професор історії Київського університету 1. Лучицький, барон Ф. Штейнгель. У Харкові до кадетів належав Д. Багалій.

А такі організації кадетів, як Катеринославська та Полтавська, уклали союз з УДРП на основі “принципу федерації і вимог автономії України” [113, 386].

Це об'єднання мало величезний позитивний результат. Воно дозволяло українцям провести своїх людей до російського парламенту – І Державної Думи [13, 49].

Ще одна політична партія, яка мала місце на початку ХХ ст. На ІІ партійному з’їзді РУП знову спалахнули внутрішньопартійні суперечки. Меленевський, Голіцинський, Канівець і Ткаченко 11 січня 1905 р. подали відповідну заяву до ЦК РУП, а наступного дня випустили відозву “Розлом Революційної Української Партії” [додаток 9], в якій звинуватили своїх колишніх товаришів у “буржуазному радикалізмі, відданості національно-демократичним ідеям і висловили бажання увійти до складу РСДРП на основах автономії” [9, 11]. 18 січня до них приєдналися К. Голіцинська, В. Мазуренко і О. Скоропис-Йолтуховський, що спільно створили нову політичну організацію – “Українську соціал-демократію” [9, 12].

Ось як роз’яснює причину розколу офіційний орган УСДРП “Наш голос”: “На ґрунті незгод в справі з’єднання з РСДРП в РУП назрівав внутрішній ідейний конфлікт. Непорозуміння при провірці мандатів делегатів, які з'їхались на II з'їзд, стали формальною причиною для виходу з партії, головно закордонного комітету, кількох осіб, котрі організували потім так звану Спілку РСДРП” [53, 277]. Тоді ж “Спілка” оголосила свою програму, в якій теоретики організації головно критикували політику РУП. Вони доводили, що українська інтелігенція, яка зосередилась в РУП, тримається виключно на дрібнобуржуазному українському селянстві, бо це єдиний прошарок населення, який залишився українським.

До Головного Комітету “Спілки” ввійшли: Меленевський, Скоропис-Йолтуховськнй, Завадський, Слуцький, Рабінович та ін. Ця організація ввібрала в себе людей, далеких від українського руху (Рабінович, Завадськнй та ін.).

1905 р. “Спілка” увійшла до складу РСДРП на основі окремого статуту, як національна організація, що має своїм завданням організування пролетаріату, який розмовляє українською мовою. У тому ж році “Спілка” взяла участь у виборах до Думи, блокуючись з УСДРП і Бундом. До ІІ-ої Думи “Спілка” провела своїх членів: Кирієнка, Федорова, Терещенка. Під час виборів вона проявила себе як русифікаторська організація, проти чого виступали УСДРП та ліберальні українські кола.

Але з початком реакції активна діяльність “Спілки” занепала. У 1907 році було заарештовано практично увесь Головний Комітет.

Після усіх розколів, виходів з РУП різних політичних груп, вона у грудні 1905 р. провела II з'їзд партії, який перевів партію на соціал-демократичні засади. Тодішній член УСДРП Д. Донцов так коментував пізніше цю подію: “Гасло “самостійна Україна” РУП хутко змінила на “автономію” й прийняла назву УСДРП” [33, 120].

УСДРП брала участь у виборах до Думи, де, блокуючись зі “Спілкою”, провела свого представника від Київської губернії Вовчинського, котрий вступив у Думі до загальноросійської соціал-демократичної фракції. 1906 р. УСДРП також узяла участь у з'їзді слов'янських соціал-демократів у Празі. Тоді ж відбувається заміна у проводі УСДРП: замість фундатора РУП Д. Антоновича, що відійшов від УСДРП, головою партії стає М. Порш. У часи реакції діяльність УСДРП занепадає.

У кінці 1906 р. думка зібрати партійну конференцію, де б утворилася об'єднана партія українських соціал-революціонерів, набула великої кількості прихильників. Конференція на початку лютого відбулася 1907 р.. Прибули представники з Таврії, Херсонщини, Чернігівщини, Поділля, Київщини, а також були делегати від українців з російських есерівських організацій. Всього до 30-40 осіб.

На цій конференції прочитано було доповідь про основні програмні засади УПСР.

У Києві в цей час працював як організатор член УДРП, колишній драгоманівець, С. Єфремов. У Харкові утворився гурток за участю М. Залізняка. З участю М. Шаповала та А. Товкачевського виник гурток у Чугуєві. У Харкові в цей час серед членів гуртка обговорювалася спроба боротьби за створення самостійного “земельного фонду”. Подібне відбувалося і в інших містах. Під впливом українських есерів у цей час по селах масово виносяться резолюції про скликання Українського селянського з'їзду в Києві. З'їзд мав бути скликаний ЦК, що вже утворився з участю М. Стасюка. У цій акції живу участь брали і члени УДРП. Поодинокими членами гуртків провадилася праця в напрямі організації селянства в “Українські селянські спілки”. Наприклад, таку працю в цей час вів О. Мицюк на Полтавщині та Катеринопільщині. Після конференції 1907 р., де українські есери так і не спромоглися прийняти програму партії, УПСР видала низку відозв.

Таких відозв партії наприкінці 1906 р. і в 1907 р. було видано кілька. Поруч із закликами до соціально-економічної боротьби, відозви ці виразно окреслювали основні вимоги і мету партії – здобуття в майбутньому держаної самостійності України. Есери вважали, що практичним кроком до її здійснення є автономний лад та скликання Українських Установчих Зборів у Києві. Тоді ж відбувся перший легальний виступ українських есерів на парламентській трибуні з точно виробленою програмою. Це був виступ депутата Хвоста, що вважав себе українським соціал-революціонером.

Однак мусимо сказати, що перша спроба утворити УПСР не мала великих і тривких наслідків в українському житті.

1907 р. активна партійна діяльність занепадає через реакцію, що запанувала після перевороту 3 червня та розпуску ІІ Державної Думи. Проте протягом досить незначного періоду (1900 – 1907 рр.) склалась багатопартійність. Всередині політичних партій формувалося бачення майбутнього устрою України, яке мало значний вплив на обличчя української революції 1917 – 1920 рр.

2.2 Структура та соціальна база

Складним залишається питання структури новоутворених політичних партій. Найбільше даних з цього питання нам відомо про РУП.

Детально проблема аналізується у праці Гермайзе: “Хоча РУП була заснована 1900 р., але сталих організаційних форм вона набула неодразу. В окремих містах існували і самостійно працювали ерупівські гуртки. Найактивнішими були групи в Харкові, Києві та Полтаві. У двох перших містах групи РУП складалися з студентів, а в Полтаві мало не вся організація була з семінаристів, де здавна існувала міцна революційна течія і де поруч з марксистськими ідеями дуже легко приймалась та ширилась ідея українського руху” [14, 29].

У кожній місцевій організації існував комітет, що носив назву “Вільна громада”.

На час проведення Першого з'їзду, в основному, склалася стала організаційна мережа РУП, що з незначними змінами проіснувала до кінця 1905 р., коли Другим з'їздом був затверджений партійний статут. Вона охоплювала 6 Вільних Громад – Київську, Харківську, на Чернігівщині (Ніженську), Полтавську, на Полтавщині (Лубенську), на Чорномор'ї (Катеринодарську). Протягом 1903 – 1904 рр. виникли ще Донський комітет РУП, Волинська, Катеринославська, Одеська і Подільська організації [додаток 6], але тривалий час вони залишалися нечисленними і малоактивними. Завдяки зусиллям членів Ніжинської вільної громади РУП влітку 1903 р. вдалося організувати робітничі гуртки на цегельнях. Один із активістів Київської вільної громади. М. Галаган згадував про існування в місті у другій половині 1903 р. двох робітничих осередків РУП чисельністю 6-7 і 10-12 чол., через які підтримувалися тісні зв'язки з навколишніми селами, звідки ці робітники походили [13, 107].

Основною проблемою залишалася малочисельна соціальна база партії. Частка міських робітників серед членів рупівських осередків 1902 – 1904 рр. була незначною, оскільки партія тільки почала налагоджувати роботу серед них за ініціативою Харківської, Київської та Ніжинської громад. Однак не зважаючи на всі спроби заручитися підтримкою міських верств населення, особливо фабрично-заводського пролетаріату, у створенні міцної партійної організації, РУП не витримувала конкуренції з боку російських соціал-демократів і есерів, залишаючись напередодні загальноросійської революції порівняно малочисельною й ізольованою від мас партією [14, 35].

Під час І з’їзду було обрано Центральний комітет партії, до складу якого увійшли Д. Антонович, В. Козиненко та Є. Голіцинський.

Для керівництвом над видавничою діяльністю, яка проводилася за кордоном у Галичині, було обрано “Закордонний Комітет”, що грав велику роль пізніше в організаційному житті партії.

3 грудня 1905 р. на ІІ з’їзді партії РУП було перейменовано в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), прийнято програму і статут.

С. Телешун говорить, що саме слабка організаційна структура партії була основною причиною невеликої соціальної бази УСДРП [103, 42].

Черговий ІІІ з’їзд партії відбувся в березні 1907 р. в Києві, коли УСДРП досягла найвищої точки свого організаційного розвитку. На той час партія у своїх лавах нараховувала до 3 тис. членів та значну кількість прихильників, особливо серед студентської та учнівської молоді. УСДРП на час проведення з’їзду мала свої організації і групи в Полтавській, Чернігівській, Київській, Подільській, Катеринославській, Харківській губерніях та на Кубані. Всього – близько 20 організацій [103, 50].

Проте вибори до ІІІ Державної Думи показали, що партія втрачає свій вплив на робітничі і селянські маси.

Можна зробити висновок, що українська соціал-демократія в Наддніпрянщині пережила складну ідеологічну та організаційну еволюцію. Спочатку соціальним адресатом її діяльності було селянство, яке за своїми специфічними якостями не сприйняло ортодоксальний марксизм. Тому постало питання про переорієнтацію діяльності партії на захист інтересів міського пролетаріату. Та ці намагання були вороже зустрінуті головним монополістом у цьому питанні – РСДРП, єдиною соціальною верствою РУП-УСДРП, яка практично залишалася незмінною, була українська інтелігенція. Перед провідниками української соціал-демократії постійно стояла складна дилема: або спиратися на спролетаризовані верстви села та дрібнопромислового робітництва (що відповідало національним прагненням українських соціал-демократів), або йти у середовище міського, індустріального, здебільшого зрусифікованого пролетаріату (що мало б задовольнити соціально-політичні прагнення). Внаслідок затягування вибору власного шляху РУП-УСДРП виявилася неготовою до участі у революційних подіях 1905-1907 рр. Крім того процес формування української соціал-демократії відбувався за вкрай несприятливих соціально-політичних умов [103, 59].

1902 р. із РУП виходить група націонал-радикалів, на чолі з М. Міхновським, яка формує УНП. Вона проголосила себе партією міського та сільського пролетаріату. УНП була переважно інтелігентською організацією, в якій більшість складали військові та юристи, але намагалася претендувати на роль “єдиної захисниці українського робітництва” [103, 59]. З цією метою члени партії починають вести пропагандистську діяльність серед робітників дрібних та частково середніх підприємств, які ще тісно були пов’язані з українським селом і не русифіковані. Найбільш вагомий осередок УНП був у Харкові.

Соціальна база Української соціал-демократичної Спілки, яка вийшла з РУП, значною мірою залежала від її орієнтації на соціал-демократів Росії. “Спілка” вважала, що українська інтелігенція, яка зосередилась в РУП, тримається виключно на дрібнобуржуазному українському селянстві, бо це єдиний прошарок населення, який залишився українським. Український пролетаріат, твердили вони, вже русифікований і стоїть ближче до російських соціал-демократів, тому “Спілка” бачить своє завдання в очолюванні цього дійсно пролетарського прошарку, бо ідеологія РУП не мала в собі пролетарської ідеї [9, 12].

“Спілка” розпочала роботу серед українського пролетаріату й одразу ж зіткнулася з РСДРП та Бундом, з якими мала тісні стосунки. Чисельність “Спілки” швидко зростає, і скоро вона стала однією з найчисельніших партій в Україні.

За статутом “Українська соціал-демократична Спілка” складалася з громад, які по тих місцях, де нема комітетів партії, являються незалежними, по місцях же, де такі існують, входять в склад місцевої партійної організації як її складова частина, автономна щодо питань своєї внутрішньої організації, пропаганди і агітації.

Досить слабку підтримку мали партії, утворені після розпаду УДРП. Наприклад, в Одесі УРП не мала успіху. Стара Одеська громада розкололася на стару громаду (керівник Комар) та молоду (керівник Шелухін). Але обидві трималися УДП. До інших провінціальних українських громад, особливо Катеринославської, радикали внесли розкол і тим звели до нуля роботу цих громад. У Києві робота УДП майже завмерла, але й УРП не провадила ніякої політичної діяльності, крім культурницької. Молодь йшла до УСДРП і публічно ганьбила лідера УРП Грінченка. Останній викликав на суд честі представників молоді. Обвинувачем виступив молодий Д. Антонович [114, 390]. Суд ще більше поглибив антагонізм між соціалістами та радикалами. А тим часом в Україні набули популярності кадети, навколо яких згуртувалась уся поступова інтелігенція.

Коли більшість Революційної Української Партії пішла шляхом марксизму, тоді революційно-соціалістичні елементи вийшли з партії. Частина з них тоді подалася до російських есерів, а частина залишилася поза партією, взялася до організаційної праці в провінції, утворюючи українські гуртки соціал-революціонерів.

Спершу ці гуртки виявляли себе не дуже виразно. Лише деякі з них брали активну участь в організації аграрних рухів (Полтавщина, Харківщина, зокрема група у Золотоноші).

З 1904 р. починається виникнення українських соціал-революційних гуртків по селах. До революційної роботи залучаються селяни, що складали основну рушійну силу у світогляді есерів. У Харкові діяла соціал-революційна українська організація робітників (робітничий гурток) під назвою “Харківська вільна громада української революційної партії”. Гурток займався розповсюдженням нелегальної літератури серед робітників. Головою гуртка в 1904 р. був Іван Мішин, що фактично організував роботу гуртка [19, 66].

До речі, під назвою “Українська революційна партія” діяли соціал-революційні елементи, що вийшли з РУП; в більшості це були саме робітничі гуртки, що автономно діяли на території України (в промислових районах). До 1905 року гуртки ще не утворювали революційної єдності. Щойно по революції 1905 р. почали вони в цьому напрямі активізуватися, зв'язуючись між собою та з Києвом. Протягом 1906 – 1907 рр. можна було помітити виникнення в різних місцях нових гуртків українських соціал-революціонерів.

У цей час у Сімферополі виник невеликий гурток з українців, які називали себе українськими соціал-революціонерами. 1905 р. виник подібний гурток в Одесі. Це були лише початки організації, і чогось певного, скристалізованого не було.

1906 р. діяльність цих гуртків починає поширюватися, і робляться спроби утворити українські гуртки есерів по різних селах. Так, заходами одного з членів Сімферопольського українського есерівського гуртка утворилась невеличка група з селян с. Великі Михайлівні Мелітопольського повіту. Коли виник конфлікт між українськими та російськими есерами у Сімферополі, українські соціал-революціонери зблизилися з татарськими соціалістами, які підтримали українців.

Восени 1906 р. заходами членів українського соціал-революційного Сімферопольського гуртка виникли відділення серед робітників, а також в тісній співпраці з Київським гуртком утворились філії по селах Чернігівської, Волинської, Подільської губерній.

Отже, можна сказати, що соціальна база політичних партій початку ХХ ст. значно залежала від її програмних положень. Тому, досить часто, з метою її розширення політичні діячі звертаються до соціалізації власних доктринальних положень, забуваючи про першочергову мету. Щодо структури нових політичних утворень на підросійській частині України початку ХХ ст., то в основному партії складалися із значної частини місцевих організацій, які іноді не зовсім точно відображали головну лінію партії.

РОЗДІЛ 3

ДОКТРИНИ ПЕРШИХ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

Аналіз програмних положень перших політичних партій вимагає детального та уважного опрацювання цих документів, адже дуже часто саме вони вирізняли не досить яскраво виражені політичні утворення початку ХХ ст. у політичні партії. Хоча внаслідок опрацювання цих важливих джерел не можна зробити висновків щодо діяльності тих чи інших складових політичного життя України (дуже часто написане на папері залишалося нереалізованим), проте важливість думок, висвітлених у них переоцінити не можливо.

Одним з головних напрямків розвитку українських політичних партій була робота, пов’язана із створенням теоретичного фундаменту своєї діяльності. Теоретичні шукання були зосереджені навколо важливих для їх існування і успішної боротьби проблем: сутності та стратегії вирішення національного питання, принципів самовизначення і державотворення, співвідношення і поєднання національно-визвольного руху з розв’язанням суттєвих соціально-економічних протиріч. У процесі пошуків українські ідеологи постійно зверталися до ідейних надбань з національного питання, накопичених українським визвольним рухом у ХІХ ст. [103, 73].

3.1 Національні аспекти у програмах

Першим українським партійним документом, опублікованим на початку ХХ ст.. стала програма РУП “Самостійна Україна” (1900 р.). Написана юристом М. Міхновським на прохання Д. Антоновича, вона містила досить радикальні вимоги самостійності України і надалі стала однією з причин розколу партії на безліч угруповань.

Щодо вираження у ній національного питання, та на думку М. Міхновського “кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче вилитись у форму незалежної, самостійної держави, коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту зможе дати своїм членам необмежену змогу всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого гаразду…” [99, 8].

Ультра-радикалізмом лунають подальші вимоги: “Усі, хто в цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для Українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружія…” [99, 14].

Радикальні погляди “Самостійної України” з національного питання одразу ж істотно звузили соціально-політичну базу РУП і з часом стали підставою для утворення ряду фракцій. Проте цей документ був першою партійною програмою, в якій РУП відмовлялася від культурництва та аполітичності і засобами націонал-радикалізму декларувала свою готовність боротися за державну незалежність.

Одночасно з першими кроками РУП у сфері теорії націй розгорнулася гостра полеміка між Українською Соціалістичною партією і Групою Української Соціал-Демократії про завдання українського соціалістичного руху. УСП мала намір створити демократичну Українську республіку на засадах повної рівноправності національностей з правом кожної нації увійти до складу республіки.

С. Телешун про цей момент у програмі УСП говорить, що “такого своєрідного підходу до вирішення національного питання в межах майбутньої Української держави ми більше не знаходимо ні в одній з українських партій до 1917 р.” [103, 80].

Цікавим є висвітлення національного питання у доктринах УНП. Особливу увагу звертає на себе той факт, що її програма значну увагу приділяла становищу національних меншин в самостійній Україні. Це питання є особливо цікавим, якщо зважати на усталену думку про основні риси українського націоналізму – русофобство і антисемітизм. Дійсно, наприклад, той же таки М.Міхновський писав у “Десяти заповідях УНП” [додаток 8], що “усі люди – твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди – се вороги нашого народу”, та далі додавав – “поки вони панують над нами і визискують нас” [103, 80].

Говорячи про необхідність українського усамостійнення, націоналісти вказували, що кожен народ (у тому числі ж і поляки), яким би він малим не був, має право на самостійне існування на “своїй території”, а таким націям, як єврейська, що не мають своєї власної території, вона “мусить бути дана”, чого євреї й “самі добиваються” [99, 18].

Досить характерну оцінку єврейської нації знаходимо у М.Міхновського, який писав, що єврей, живучи поміж чужими, вдається до різноманітних хитрощів в боротьбі за життя. Через це не дивує те, що в кожній державі євреї стоять на боці сильної, пануючої нації: “стати на стороні слабшого, згнобленого, в обороні нації поневоленої для жидів – це значить стати проти своїх інтересів на свою конечну гибіль; а хто не хоче жити? Ми не більше виступаємо проти жидів, як і проти москалів, поляків і всій, хто визискує й поневолює наш нарід. Ставимо жидів урівні з іншими нашими гнобителями і, значить, ніхто не може нам закинути антисемітизму... Жиди на Вкраїні російській не тільки експлуататори, але ще й (гидко сказати!) “москалізатори”, та, зазначав М.Міхновський, “найсердечніше привітаємо жидів, коли вони покажуть, що суть прихильниками нашого народу, а не ворогами йому, бо ми боремось проти чужинців не тому, що вони чужинці, а тому, що вони експлуататори” [69, 16].

Популярність на початку ХХ ст. ідей соціалізму примусила лідерів українського національного руху шукати шляхів поєднання демократичного націоналізму пригнобленої нації з інтернаціоналізмом всесвітньої боротьби пролетаріату. Знаходячись під впливом ідей західноєвропейської та російської соціал-демократії, інтелектуальна верхівка РУП працювала над виробленням нової партійної програми в контексті загальнодемократичних ідеалів та вирішення аграрного питання.

Будучи практично ідентичним РСДРП, проект нової програми РУП відрізнявся лише у двох пунктах, які мали принципове значення. Це національне і аграрне питання. М. Порш виступав за постановку конкретного завдання (досягнення власної національно-територіальної автономії), тоді як російські соціал-демократи декларували право на самовизначення в загальному плані. “РУП ставить соєю задачею…заміну царату федеративною республікою з діленням держави відповідно національній та історичній ріжниці земель, з забезпеченням прав кожної національності і залишенням права кожній складовій федеративній частині на повне державне відокремлення після бажання більшості й людності висловленого голосування” [80, 85].

1904 р. в ній з’явився пункт про самостійність України. Значним поштовхом до цього стали події російсько-японської війни, які відродили у партійних “націоналістів” надії на розвал Російської імперії. Проте таких думок не поділяли “інтернаціоналісти”, які виступали за єдність дій партії з РСДРП, і для яких національна програма РУП стояли на перешкоді.

Через ці розходження від РУП відколюється група “Українська соціал-демократія”. Намагаючись відкинути звинувачення у зраді національних інтересів, “інтернаціоналісти” у січні 1905 р. видають відозву “Розкіл Революційної Української партії” [9].

Спілчани вважали, що спроби української інтелігенції з РУПу “повернути робітничий клас до “Самостійної України” і націоналізму” [9, 12] не мають перспективи, оскільки відволікають його від класової боротьби. Більше того, саме національне питання бачилося їм “політичним атавізмом” [103, 84].

Аналіз агітаційної літератури “Спілки” починаючи з 1905 р. дозволяє зробити висновок про те, що організація фактично не висунула вимог національного характеру, переважно орієнтуючись лише на загальнодемократичні ідеї меншовицької течії в РСДРП.

Буремні події революції 1905 р. підштовхнули партійну еліту РУП до скликання чергового з’їзду, який фактично став установчим з’їздом нової організації – Української соціал-демократичної партії. Національне питання програма УСДРП визначала як “право кожної нації на культурне і політичне самоврядування” [2, 9].

3.2 Моделі державного устрою

Звертаючи особливу увагу на визначення проблеми національностей у програмах перших політичних партій на Україні початку ХХ ст., не можна залишити поза увагою таке значне питання доктринального характеру, як бачення майбутнього устрою Української держави.

Різноманіття поглядів щодо устрою держави, форм здійснення народовладдя у ній, співвідношення різних гілок влади – ці ат інші питання розглядаються різними партіями по-різному. Кожен проект особливо цікавий для дослідника, адже якщо економічне та національне питання могли повторюватися у партій з однаковими поглядами, то уявлення про майбутню державу було тією ознакою, що різнила програми цих партій.

Як уже неодноразово згадувалося, першим програмним документом була “Самостійна Україна” М. Міхновського. Держава наших предків, говорить він, добровільно об'єдналася з московською монархією (йдеться про події 1654 р.) на умовах політичної унії “як рівний із рівним” і як “вільний із вільним”. Тобто дві окремі держави, “цілком незалежні одна від другої щодо свого внутрішнього устрою, схотіли з’єднатися для осягнення певних міжнародних цілей”. Тож можливість відокремлення України в самостійну державу він убачав у тому, що “коли один із контрагентів ... переступив контракт, то другому контрагентові лишається ... визнати контракт зламаним у всіх його частинах, зірвати всякі зносини з контрагентом” [22, 25].

Що ж стосується решти етнічних українських земель, то підстави для об'єднання їх в “одну, єдину, нероздільну” Україну бачилися більше віртуальними, ніж реальними. Автор “Самостійної України” не вдається, як у випадку з Україною Наддніпрянською, до політико-правового вмотивування статусу західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії, отже й можливостей правового відокремлення, обмежуючись вочевидь завищеними сподіваннями. Питання соборної, до того ж політично незалежної, України на порядок денний не ставилося.

Проект програми РУП, хоч і не прийнятий через розкол партії, містить вже цілком окреслений план побудови демократичної республіки. Вища державна влада в ній мала належати загальноросійському зібранню народних представників. Для України передбачалась автономія з окремим представницьким зібранням (сеймом), якому належало право законодавства в тих внутрішніх справах, що стосуються тільки населення України. Формуватися цей парламент мав на основі рівного безпосереднього виборчого права з таємним голосуванням для кожного громадянина, віком від 20 років, при кожних виборах. Зафіксовано також пункти стосовно пропорційного представництва, призначення виборів і перевиборів на неробочий день, дворічного парламенту, встановлення платні депутатам, можливості проводити референдуми, широкого місцевого та національного самоврядування для всієї людності Російської республіки, політичних свобод та громадянських прав [10, 214].

У нарисі програми УСП містилася пряма вказівка на те, що метою її діяльності є демократична Українська республіка, побудована на таких засадах, як безпосереднє загальне, рівне виборче право і таємне голосування, національна рівноправність, громадське і земське самоврядування , рівність громадян, незалежно від статі, національності та віросповідання, свобода слова, друку, зібрань тощо.

Українська народна партія, як представниця радикально-націоналістичного напряму в політичній думці, мала найрадикальніше уявлення про форму майбутнього устрою Української держави – це мала бути, насамперед, незалежна держава, тоді як усі інші партії наважувалися говорити лише про автономію у складі Російської держави.

Майбутня незалежна Україна бачилась як демократична республіка з президентом чи без нього, або як конституційна монархія. Парламент, “управи”, як зазначалось у програмі УНП, повинні були формуватись в результаті виборів “вселюдських”, рівних, безпосередніх, таємних за пропорційною системою від сіл, міст, від кожної нації. Виборними повинні були бути президент, суд і “адміністрація”. Звертає на себе увагу така закладена в програму демократична засада, як “відповідальність урядовців перед громадянами”, а також наголошення принципу розподілу виконавчої (“урядової”) і судової влади [95, 47].

Як структурний елемент політичної системи, окрім держави та її органів, мислилась сама УНП. Мали бути утворені такі громадські організації, як Всеукраїнський союз українців-робітників, Всеукраїнський союз хліборобів-українців, а також інші організації економічного і політичного характеру робітників і селян. Потреба у своїх організаціях обґрунтовувалась тим, що “українські фізіономії” в російських організаціях, служити покірною масою для виконання указів московських чи петербурзьких робітничих організацій. Недоречним бачилось і утворення партії, яка б була “хвостом”, “причепкою” російських партій – тільки свої власні організації можуть боронити інтереси українського пролетаріату. Отже, у державі мала існувати однопартійна система і досить розвинена система громадських організацій [95, 48].

Важливі моменти “Десяти заповідей” такі: Соборна Суверенна Українська Держава, боротьба проти націй поневолювачів, культурницький націоналізм і заборона вживання мови окупантів. УНП видавала часопис “Самостійна Україна” у Львові (вийшов тільки один номер), де була надрукована Конституція України за проектом М. Міхновського. У ній ідеться про федеративний державно-адміністративний лад у самостійній Україні, суверенність України.

Після багатьох спроб поширити свої ідеї серед українства ідеолог УНП М. Міхновський вирішив внести в програму елементи соціалізму, щоб якось інтегруватись у політичне життя України. Як про це згадував член УНП С. Шемет: “Ця гра в соціалізм була досить несерйозною демагогією, якою Махновський, доведений до страшної розпуки невдалими спробами захопити українською національно-самостійною ідеєю ширші кола активної молоді, намагається своєї мети під покришкою соціалізму таки досягнути” [51, 113].

Отже, програма передбачала розбудову держави на принципах децентралізації і розвитку місцевого самоуправління. “Громада” наділялась значними правами, їй у відання віддавалась школа, наука, церква, міліція, засоби масової інформації. Тому, напевно, правомірним буде висновок, про те, що програма передбачала високий ступінь розвитку громадянського суспільства, сфера впливу якого мала бути значно більшою, ніж сфера впливу держави як політичного інституту.

УСП була за “українську республіку”, яка повинна бути незалежною. В усьому іншому УСП стояла на засадах соціалізму, хоча можемо сказати, що ніякої теоретично розробленої програми не мала. Не маючи певного досвіду, вона несла у своїй програмі протилежні ідеї соціалізму і націоналізму [109, 89].

Програма УДП передбачала скасування політичного абсолютизму, створення парламентського ладу, участь народу в державних справах на підставі загального, безпосереднього рівного, пропорційного і таємного голосування (без різниці статі, віри і національності). Поруч з вимогою утворення всеросійського парламенту ставилася мета скликання атономного українського парламенту (сейму).

Пріоритетною програмовою вимогою УРП було перетворення Росії в конституційну державу, а нації і народності, які входять до її складу, мали право створювати окремі “крайові, репрезентаційні ради”, яким належатиме право видавати закони й порядкувати у всіх справах у межах проживання певного етносу. Кожна така автономна одиниця мала б однакові права з іншими. Реформована держава мусила стати федерацією таких національних одиниць. Зв’язком, що їх з’єднував, мав стати федеративний парламент, який би складався з послів, оплачуваних з державних коштів і обраних на підставі загального, рівного, безпосереднього виборчого права з таємним голосуванням за пропорційної системи виборів. Правом виборів міг користуватися кожен громадянин, якому виповнилося 21 рік [119, 5].

До повноважень федерального парламенту належали: відносини з іншими державами; фінанси для загальнодержавних справ; зовнішня торгівля і митна політика; загальнодержавна армія, а також справи війни та миру.

Всіма справами в Україні мала порядкувати Українська виборна Народна Рада, яка обиралася за тими ж принципами, що й федеральний парламент. Термін повноважень визначався у три роки. Впроваджувався інститут референдуму та народної ініціативи. Вибори і голосування мали б проводитися у встановлені законом святкові дні.

Народна Рада виробляла б крайову конституцію, яку б не міг ні відмінити, ні скасувати загальнодержавний парламент. Крайова конституція мусила дати право широкого самоврядування сільським і міським громадам.

Крайова Народна Рада, окружні сейми і громади доручали б виконувати свої рішення виборним посадовцям, які відповідали перед зборами, які їх обрали. Ця виборна влада і взагалі всі урядовці мали бути мешканцями України. Передбачалася можливість оскарження дій чиновників у суді.

УДРП домагалася перетворення російської держави на парламентську республіку, з децентралізованим управлінням, в якій би забезпечувалися права окремих груп громадян. Децентралізація мусила бути доведена до того, щоб кожна народність на своїй території мала автономію з правом місцевого крайового законодавства. Основні закони держави мусили б забезпечити кожній народності одержати автономію тоді, коли вона її забажає [107. 205].

Реформовану Росію бачили як федерацію рівноправних автономних національно-територіальних одиниць. Їхнім крайовим законодавчим органам належало право видавати закони й порядкувати у всіх справах на території автономії. Кожна така автономна одиниця мала б рівне право з право з правом кожної іншої одиниці.

Об’єднував би автономію загальнодержавний парламент. Він обирався на таких засадах: загальне, рівне, безпосереднє виборче право з таємним голосуванням; пропорційна система виборів, яка дала б заступництво меншинам; право обирати і бути обраним – кожному громадянину віком від 21 року без різниці статі, віри і національності [107. 220].

Загальноросійський парламент мусив контролювати, щоб права громадянина і нації було забезпечено скрізь, по всій державі. До виключної компетенції федерального парламенту належали тільки загальнодержавні справи, як: стосунки з іншими державами, фінанси для загальнодержавних справ, зовнішня торгівля та митна політика, федеральна армія та справи війни й миру.

Програму УСДРП було ухвалено з’їздом у грудні 1905 р. Партія ставила за мету своєї боротьби створення демократичної республіки, в якій вища державна влада в усіх внутрішніх і міжнародних питаннях, які стосувалися всієї Російської держави, належить одному виборному законодавчому зібранню народних представників. Партія боролася за те, щоб Україна мала автономію з окремим представницьким зібранням, якому б належало право законодавства у внутрішніх справах щодо території України; щоб виборче право було рівне, пряме з таємним голосуванням для кожного, щоб було реалізовано право бути обраним, щоб представництво було пропорційним; призначення виборів і переголосування на неробочий день; щоб парламент обирався на 2 роки, а депутатам виплачувалося жалування. Домагалася партія й законодавства закріплення народного законодавства (референдум та ініціатива) [10, 215].

Передбачалося запровадження виборності і відповідальності урядовців (чиновників) та право притягати до суду будь-якого урядовця за його незаконні вчинки по службі звичайним судовим шляхом, а не поданням скарги його начальникам.

Окремим пунктом програми (п.7) ставилася вимога широкого місцевого і крайового самоврядування для всього населення держави. Українські соціал-демократи добивалися гарантій прав і свобод та громадянина; вирішення питання про війну та мир народним представництвом [2, 9].

Безумовним лідером в розробці цього питання був Л. Юркевич (Рибалка), який в цей період стає одним з провідних ідеологів українських соціал-демократів. Ним, по суті, була розроблена ціла теорія, в якій обґрунтовувалося положення про поєднання ідеї класової місії українського пролетаріату з ідеєю його лідерства у національно-визвольному русі. Для цього соціал-демократи повинні зайнятися національно-культурною діяльністю, сприяючи формуванню у робітництва національної свідомості. Це було незвичним як для більшості українських соціал-демократів, в середовищі яких переважав класовий, революційний підхід до вирішення суспільних проблем, так і вступало в протиріччя з національною програмою українських поступовців, в якій ставилась мета об’єднати всі верстви населення задля національного визволення. Цю програму Юркевич вважав неприйнятною не тільки через її аполітичність, угодництво щодо російського уряду, а й через те, що вона не враховувала інтереси робітничого класу. Навпаки, доводив Юркевич, українська інтелігенція в переважній більшості (за виключенням сільської) сама є носієм чужої культури, є пасивним елементом національного руху, а тому не може його очолити [119, 13].

Проаналізувавши програми політичних партій на питання бачення ними державного устрою України можна зробити певні висновки: всі українські партії лівого, лівоцентристського та центристського спрямування бачили майбутню Україну парламентською республікою, але про самостійну Україну говорить лише одна партія – УНП; уявлення молодої генерації українських діячів про зміст парламентаризму, умови його впровадження постійно розвивалися, уточнювалися і деталізувалися.

3.3 Економічні питання у програмах партій

Проблеми економічного розвитку та становища робітників і селян теж посідали значне місце у доктринальних основах перших українських політичних партій. Причин виділення цього питання у окремий розділ програм початку ХХ ст.. можна визначити кілька. По-перше, орієнтація лише на національні проблеми та процес державотворення значно звужувала соціальну базу. По-друге, Наддніпрянщина, будучи частиною Російської імперії, повинна була бути підконтрольною царській адміністрації і діяти економічно невигідно для себе. По-третє, гострим залишалося питання землі, тому обіцянка вирішити його була безумовною ознакою розширення соціальної бази і оминути його було неможливо.

Насамперед варто сказати, що більшість партій початку ХХ ст.. на Україні були соціалістичного спрямування, тому принципово їхні вимоги відрізнятися не могли.

Так, економічні пропозиції УСДРП, яка трансформувалася у соціалістичну партію після значних відшарувань від РУП, зводилися до кількох основних позицій: розробки положень, важливих для забезпечення охорони праці на підприємствах; надання обіцянок селянству на задоволення їх земельних претензій; скасування станових та інших несправедливо встановлених привілеїв.

Основні вимоги, які були висунуті у програмі УСДРП, зводилися до введення максимального 8-годинного робочого дня, скорочення часу роботи для дітей і жінок. Також планувалося запровадження мінімуму заробітної плати. Важливим пунктом було обумовлення державного страхування робітників від старості, інвалідності і нещасних випадків. Для цього передбачалося спеціальне оподаткування підприємців для утворення страхового капіталу. До вищенаведених вимог також можна додати пропозицію безоплатної медичної допомоги від підприємців та збереження повного заробітку під час хвороби. Цікавою особливістю було те, що на органи самоврядування покладалися функції створення бірж праці для посередництва при найманні робітників.

Важливим пунктом програми УСДРП, який передбачався усіма соціалістичними партіями, була передача усіх земель (казенних, удільних, кабінетних, монастирських, церковних, великих приватних землеволодінь) крайовим автономним одиницям. Обіцяли знищення всіх пережитків кріпацтва в аграрних відносинах, знищення законів, які обмежують право селян вільно розпоряджатися своєю землею.

Ще одна партія соціалістичного спрямування, УПСР, домагалася націоналізації усіх тих галузей законодавства, які обслуговують “найпекучіші життєві потреби людності” [2, 19]. Питання, пов’язані із охороною праці, розміром робочого дня, соціальним страхуванням, установленням бірж праці знайшли детальне відображення у програмі цієї партії.

Щодо земельної проблеми, то програма УПСР не вирізняється значною відмінністю від соціалістичних програм інших партій. “Всі землі на Україні переходять без викупу в користування всього трудового народу” [2. 21].

Окремим пунктом у програмі звучить питання оподаткування. Передбачалося скасування протекційного мита і взагалі усіх податків, що “лягають тягарем на працюючий клас” [2, 22]. Також ставилося питання запровадження поступового податку від доходів і спадщин.

Партія радикально-націоналістичного спрямування УНП єдина із великого спектру українських політичних партій, що ставила собі за мету здобуття незалежності України.

Основою добробуту Української держави, виходячи з програмних основ УНП, є середнє і дрібне “хліборобське” господарство, продуктивність якого спирається, відповідно, на середню і дрібну земельну власність. Тому метою діяльності партії є оборона дрібної та середньої земельної власності, домагання скасування великої земельної власності. “Не поділяємо тих думок, що селянин-хлібороб власник мусить збанкруватись, позбутись свого грунту, обернутись в сільського пролетаря-наймита, який заробляє собі на життя, роблячи в панських економіях” [106, 25].

Прикметно, що означення сфери впливу держави як політичного інституту у програмі УНП відбувалось через визначення галузі життя, куди держава не повинна втручатись, вказівками того, чим вона не володіє. Перш за все, наголошуючи на необхідності націоналізації землі, програма зауважувала, що остання не “удержавлюється”, а переходить у власність народу, націй, а не держави. Якщо у державі є пануюча нація, то вона володіє усією “своєю” землею, яку “оселяє”, і землею, на якій живуть нації підвладні. Якщо ж націоналізацію провести у однонаціональній державі, але де є “нижчі” і “вищі” класи, яким завжди належить державна влада і які складають уряд, то у таких умовах націоналізація прийме форму простого переходу землі з рук земельних власників до держави, в казну, де нею знову будуть розпоряджатись “вищі” класи. Тому націоналізацію землі можна проводити тільки у “чисто демократичній, з повним правовим і економічним рівенством однонаціональній державі” [99, 18].

Українська народна партія виступала за 8-годинний робочий день, скорочення його на шкідливих виробництвах та для підлітків 16-18 років; заборону праці дітей за наймом; охорону праці вагітних жінок. УНП виробила низку пропозицій, спрямованих на поліпшення санітарно-гігієнічних умов і безпеки праці, впровадження пенсійного забезпечення інвалідів, створення незалежного від робітників та підприємців інспекторату.

Передбачалося шляхом розвитку державного і кооперативного кредиту досягти піднесення національної промисловості і торгівлі.

Українська демократична партія у сфері економічного життя визнає необхідність зосередження всієї фінансової і економічної політики в межах території України, введення прогресивного подоходного податку, знищення посередніх податків на предмети першої необхідності, забезпечення осіб, нездатних до праці за віком чи станом здоров’я, засобами для життя.

Щодо земельного питання, то воно планувалося бути вирішеним за рахунок поступового викупу земель у власність краю (України). Після цього земельні угіддя мали передаватися у користування за плату окремим особам і організаціям, які займаються землеробством.

Українська демократична відстоювала “введення детально розробленого законодавства для забезпечення нормального становища пролетаріату як сільськогосподарського, так і промислового, та з метою гарантії його від експлуатації встановити тривалість робочого дня, засоби до збереження здоров'я робітників у зв'язку з їх статтю та віком, забезпечити їх від інвалідності, винагороди працюючим за всякі втрати, заподіяні їм під час роботи на підприємстві тощо” [90, 272].

Українська радикальна партія висунула гасла подолання нерівності у правах на засоби виробництва, ліквідації умов для експлуатації, встановлення 8-годинного робочого дня для дорослих і 6-годинного – для підлітків 14-18 років, заборони дитячої праці, понаднормових робіт, обмеження нічної та жіночої праці (зокрема вагітних жінок), надання до – і післяпологових відпусток; повного відшкодування роботодавцем втрати працездатності чи каліцтва на виробництві; безплатної медичної допомоги від власників підприємств у разі хвороби; соціального страхування від нещасних випадків; незалежного контролю фабричної інспекції за санітарно-гігієнічними умовами праці; юридичної відповідальності підприємців за недотримання законів про охорону праці.

У кінці 1905 р. УДП і УРП об'єдналися в нову Українську Демократично-Радикапьну Партію (УДРП), яка проіснувала до заснування непартійного Товариства Українських Поступовців (ТУП) у вересні 1908 р.

Щодо справ економічних, то партія бореться проти всякої експлуатації, від кого б вона не йшла – від людини, громади, краю чи держави, і вважає, що “соціалістичний лад, до якого прямує людськість, найкраще забезпечить інтереси людей; через те земля зі всіми її багатствами, всі фабрики, заводи, робітні і всі способи й знаряддя до праці з часом повинні стати спільною народною власністю. Тим і економічну програму Партія виставляє таку, яка веде людськість до здійснення сього ладу” [91, 147].

Однак, незважаючи на досить детально вироблені положення, які торкалися соціального захисту трудящих, вони залишалися у чисто декларативній площині, оскільки не підкріплювалися дійовими механізмами для їх реалізації. Для повсякденної, кропіткої роботи з розв’язання поточних проблем і суперечностей, що виникали між найманими працівниками та підприємцями, потрібні були інші, неполітичні інституції корпоративного характеру – тобто професійні спілки.

ВИСНОВКИ

У результаті комплексного вивчення та аналізу наявної літератури і джерел можна зробити ряд висновків.

Насамперед, з’ясовано, що історіографія проблеми є досить об’ємною. Висвітлення даної теми у науковій літературі значною мірою залежало від періоду, у який писалася та чи інша праця. Проте до сьогодні не існує роботи, яка б комплексно розкривала процес формування багатопартійності в Україні на початку ХХ ст.

Також виявлено, систематизовано, класифіковано і проаналізовано джерела з історії українських політичних партій. Джерельна база роботи є досить об’ємною. Внаслідок проведеної класифікації її можна умовно розділити на 3 типи: джерела особового походження, партійна преса та програмні документи. Кожен з цих типів володіє специфічними ознаками і мусить бути детально та об’єктивно проаналізована.

Визначено, що на початку ХХ ст. у під російській частині України складаються сприятливі умови для політизації національного руху. Поява перших українських політичних партій стала новою фазою боротьби українського народу в межах Російської імперії.

Якщо говорити про передумови вказаного явища, то основним каталізатором можна назвати процес індустріалізації, який інтенсивними темпами проходив у ХІХ ст. Також у цей період мають місце значні етнічні зміни на українських землях. До кінця ХІХ ст. переважала міграція великоросів у молоді промислові центри та деякі великі міста. Це приводило до етнічної русифікації робітничого класу і чиновного апарату. У той же час промислово-фінансова буржуазія поповнювалася за рахунок іноземців та єврейства. Початок ХХ ст. приносить деякі зміни у національно-етнічні процеси. Починає зростати частка українського населення серед жителів міст та робітників. Таким чином відбувається трансформація української нації агарного типу в націю якісно нового типу – індустріальну.

Процес національного оновлення суспільства носив суперечливий характер, який визначався тим, що соціально-економічна трансформація відбувалася завдяки процесам, що відбувалися у Російській імперії. Тому першим здобутком промислової революції користувалось неукраїнське населення.

Проте вважати лише індустріалізацію причиною активізації політичного руху не можна. Слід звернути увагу, що у Наддніпрянській Україні процес політизації національного руху відбувався повільнішими темпами, ніж на землях що знаходилися у складі Австро-Угорщини. Це можна пояснити відсутністю легального політичного простору у Російській імперії та офіційна політика царату, яка визначала усіх українців складовою єдиного руського народу.

Саме заборона будь-якої політичної діяльності на українських теренах і стала причиною того, що першими на Наддніпрянщині виникають не ліберальні чи помірковано-радикальні політичні партії, а революційні організації соціалістичної орієнтації. Тільки згодом утворюються радикально-національні та помірковано-національні партії (УНП, УДП, УРП, УДРП). До революції 1905-1907 рр. усі вони залишалися невеликими політичними об’єднаннями нестійкої організаційної структури і непостійного членського складу. Тільки в роки революції УСДРП та “Спілка” (у складі РСДРП) перетворилися у масові політичні партії. Поразка революції не тільки змусила українські партії Наддніпрянщини повернутися у попередній стан, але й призвела до їх фактичного організаційного розпаду.

Щодо соціальної бази нових політичних утворень, то у своїй більшості вони спиралися на інтелігенцію. Загалом їх склад значно залежав від програмних положень, тому з метою залучити до своїх лав робітниче населення, більшість українських партій виголошують соціалістичні ідеали. Виняток деякий час становить УНП, але це не починається позитивно на її впливові.

Структура кожної партії включала в себе ряд партійних осередків, діяльність яких дуже часто не була активної, а іноді навіть не відповідала партійній лінії.

Для молодих українських партій життєво важливим було створити власну теоретичну базу, яка б адекватно відбивала світові процеси в соціально-економічному, політичному культурному житті і в той же час враховувала специфічні національні особливості розвитку українства. Програми перших наддніпрянських українських партій (РУП, УСП) передбачали самовизначення української нації на засадах незалежної соціалістичної демократичної держави, але після розколу РУП та занепаду УСП домінуючою стає ідея політико-територіальної автономії у складі демократичної Росії. Навіть Міхновський та УНП хитнулися від принципово незалежницьких концепції української держави у бік автономії, але автономії моноетнічності.

І хоча досягти поставлених результатів чи підтвердити їх боротьбою вказані політичні партії не наважилися, засади національних програм українських партій та результати їх теоретичного обґрунтування стали фундаментом для розвитку української національної політичної думки і практику визвольної боротьби між двома світовими війнами, сприяли подальшій еволюції українського національно-визвольного руху.

Незважаючи на всі недоліки і протиріччя, притаманні українському політичному рухові на партійній стадії його розвитку, на початку ХХ ст. вдалося закласти суттєві організаційно-політичні підвалини майбутнього українського державотворення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1.  Ассонова Н. Соціалістичні погляди українських революціонерів-демократів: (кін. ХІХ – поч. ХХ ст..). – К.: Вища школа, 1977. – 126 с.

2.  Багатопартійна українська держава на поч. ХХ ст. : програмні документи перших українських політичних партій / упорядник В. Журавський. – К.: Пошук, 1992. – 96 с.

3.  Бевз Т. Ідея соборності в програмних документах українських політичних партій (кін. ХІХ – поч. ХХ ст..) // Історія України. – 2001. – № 39. – С.1 – 3.

4.  Биковський Л. Від привороття до трапезунду : спомини (1895 – 1918). – Мюнхен : Дніпрова хвиля, 1969. – 133 с.

5.  Білоус А. Політичні об’єднання України. – К.,1993. – 125 с.

6.  Болдирев О. Перша спроба організації української політичної партії // УІЖ. – 1992. – №6. – С.47 – 55.

7.  Варшавчик К. Партийно-политические формирования и их класификация. – М.:Высшая школа, 1976. – 220 с.

8.  Велика історія України від найдавніших часів. В 2-ох т. / зі вступом І. Крип’якевича – Т.2. – К.: Глобус, 1993. – 521 с.

9.  Вихід Української Соціал-Демократичної Спілки з Революційної Української Партії. // Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. / Упор. Т. Гунчак, Р. Сольчаник – К.: Сучасність, 1983. – С. 11 – 19.

10.  Власенко О. Парламентаризм у програмах перших українських політичних партій (1885-1914). // Хроніка-2000. – 1998. – № 213 – 219.

11.  Возняк С. Революційні демократи України 2-ої пол. ХІХ – поч. ХХ ст.. – поборники ідеї воз’єднання українського народу // УІЖ. – 1979. – № 8. – С. 16 – 25.

12.  Волковинський В., Лисенко О. Політичні партії та організації в Україні (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.) // Історія України. – 2001. – № 43. – С. 16.

13.  Галаган Н. З моїх споминів : 1880-ті – 1920-ті рр.. – К.: Темпора, 2005. – 655 с.

14.  Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні. – Т.1. Революційна партія України. – К.: Книгоспілка, 1926. – 420 с.

15.  Гирич І. Канадський архів Андрія Жука // Молода нація: альманах. – К.: Смолоскип, 2002. – №3 (24). – С. 168 – 176.

16.  Гирич І. У тіні Липинського (Андрій Жук як політичний мислитель й дослідник історії визвольного руху) // Молода нація: альманах. – К.: Смолоскип, 2002. – №3 (24). – С. 8 – 57.

17.  Голобуцький О. Витоки українського націоналізму – преамбула державності // Розбудова держави. – 1992. – № 4 (вересень). – С. 56 – 58.

18.  Голобуцький О. Український націоналізм як політичний рух // Розбудова держави. – 1993. – № 6. – С. 47.

19.  Голобуцький О., Кулик В. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця XIX – початку XX ст.: Дослідження. – К., 1966. – 254 с.

20.  Головченко В. “…єдина, неподільна, вільна, самостійна”: Програмні документи перших українських політичних організацій Наддніпрянщини про національну державність // Рідна школа. – 1996. – № 11. – С. 8 – 10

21.  Головченко В. Ідейне становлення української соціал-демократії та еволюція її поглядів на шляхи і перспективи визвольної боротьби : кінець ХІХ – поч. ХХ ст. : автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політологічних наук. – К. :[б.в.], 1998. – 32 с.

22.  Горбань Т. Ідея соборності в українській суспільно-політичній думці 1-ої чв. ХХ ст. // УІЖ. – 2005. – № 6. – С.25 – 28.

23.  Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст. [Навч. Посібник для учнів гуманіт. гімназій, ліцеїв, студентів істор. факультетів вузів, вчителів] – К.: Генеза, 1996. – 360 с.

24.  Грушевський М. З біжучої хвилі. – [б.м.]: [б.в.], 1907. – 126 с.

25.  Гунчак Т. Україна : ХХ століття. – К.: Дніпро, 2005. – 380 с.

26.  Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст. Нариси політичної історії. – К.: Либідь, 1993. – 286 с.

27.  Дві короткі автобіографії Андрія Жука // Молода нація: Альманах. – К., 2002. – № 3. – С.222 – 224.

28.  Дем’яненко Б. Політична історія України ХХ ст. // Пам’ять століть. – 2004. – № 5. – С.149 – 156.

29.  Доморослий В. Діяльність української парламентської громади в І та ІІ Державних Думах (1906 – 1907 рр.): автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – К. :[б.в.], 1994. – 24 с.

30.  Донченко С. Ліберальні партії України: 1900 – 1920 рр.: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук. – Дніпропетровськ :[б.в.], 1995. – 21 с.

31.  Дорошенко В. Революційна Українська партія (1900 – 1905 рр.): нарис історії соціал-демократичної партії. – Львів; К.: Видання Ц.К.У.С. – Д.Р.П., 1920. – 39 с.

32.  Дорошенко В. Українство в Росії. – Відень : накладом СВУ, 1916. – 114 с.

33.  Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле (1901 – 1914 рр.). – Вінніпег, Манітоба: накладом вид. спілки Тризуб, 1949. – 164 с.

34.  Другий (Троцький) М. Минуле // Наш голос. – 1911. – Ч. 6-8. – С.341 – 354.

35.  Дубінський В. Аграрне питання в програмних документах Української демократичної партії // Український селянин. – 2002. – № 5. – С. 62 – 64.

36.  Ерастов С. Спогади // Пам’ятки України. – 2006. – №3. – С. ІІ – ХХХУІ.

37.  Єфремов С. Про дні минулі [Спогади] / Упор. В. Плачинда // Молода нація: альманах. – К.: Смолоскип, 2002 – 2003. – №22 – 30.

38.  Жук А. Із спогадів // Молода нація: альманах. – К.: Смолоскип, 2002. – №3 (24). – С. 46 – 64.

39.  Историография истории УССР / Ред. И. Хмель. – К.: Наукова думка, 1984. – 555 с.

40.  Історія України : соціально-економічні та політичні процеси на україні в 2-ій половині ХІХ – на поч. ХХ ст., утворення української державності: конспект лекцій / Л. Беренштейн. – К.: НМКВО, 1991. – 62 с.

41.  Історія України: нове бачення / Під ред. В. Смолія. У 2-ох т. Т. 2– К.: Україна, 1995.– 492 с.

42.  Калмакан І. Виникнення та еволюція національної партійної системи в Україні в ХХ ст.: дослідження. – Одеса : Аеропринт, 1997. – 191 с.

43.  Кармазіна М. Політична думка на зламі століть (маловивчені аспекти національної ідентичності) // Розбудова держави. – 1996. – № 6. – С. 23 – 28.

44.  Кармазіна М. Ідея державності в українській політичній думці (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.). – К., 1998. – 480 с.

45.  Касьянов Г. Український націоналізм: проблема наукового переосмислення // УІЖ. – 1998. – № 2. – С. 42.

46.  Касьянов Г. Українська інтелігенція на межі ХІХ – ХХ ст.: соціально-політичний портрет. – К.: Либідь, 1993. – 172 с.

47.  Коваленко О. На межі двох віків (Спогади про Українську Студентську Громаду в Харкові) // Визвольний шлях. – 1993. – № 1. – С. 85 – 96.

48.  Козбаненко В. Партийные фракции в I и II Государственных Думах России. 1906 – 1907 гг.. – М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 1996. – 240 с.

49.  Колесник В. Програми українських ліберально-демократичних партій у Росії поч. ХХ ст. // ІЖ. – 2007. – №3. – С. 54 – 78.

50.  Колесник В., Рафальський О., Тимошенко О. Шляхом національного відродження: Національне питання в програмах та діяльності українських партій Наддніпрянщини 1900 – 1907 рр. – К.: Стилос, 1998. – 226 с.

51.  Коллард Ю. Спогади юнацьких днів (1897 – 1906 рр.): Українська студентська громада в Харкові і Революційна українська партія (РУП). – Торонто: Срібна Сурма, 1972. – 223 с.

52.  Коник О. Селянські депутати з України у І і ІІ Державних думах Російської імперії // УІЖ. – 1995. – № 1. – С. 58 – 66.

53.  Короткий нарис партійної історії // Наш голос. – 1911. – Ч. 6 – 8. – С. 277 – 283.

54.  Кремінь В. та ін.. Україна: альтернативи поступу. К.: Ars-Ukraine, 1996. – 793 с.

55.  Крушинський В. і ін.. Історія України. – К.: Зодіак-Еско, 1993. – 176 с.

56.  Кухта Б. З історії української політичної думки. – К.: Генеза, 1994. – 368 с.

57.  Лавров Ю. Виникнення і діяльність українських політичних партій (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.) // Історія України. – 1999. – № 21 – 24. – додаток.

58.  Левенець Ю. Ліворадикальні партії в Україні напередодні жовтневого перевороту // УІЖ. – 1992. – № 3. – С. 23 – 32.

59.  Листування Зиновія Книша і Андрія Жука // Молода нація: альманах. – К.: Смолоскип, 2003. – №2 (27). – С. 173 – 225.

60.  Лисяк-Рудницький І. Напрямки української політичної думки (ХІХ – ХХ ст..) // Записки наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка. Львів, 1991. – Т.ССХХІІ. – С.45 – 71.

61.  Лінецький С. Микола Міхновський: міфи історіографії та правда історії // Молода нація: альманах. – К.: Смолоскип, 1996. – №1. – С. 215 – 223.

62.  Лось Ф. Революція 1905 – 1907 рр. на Україні. – К.: В-во АН УРСР, 1955. – 410 с.

63.  Луценко В. Діяльність політичної партії в Україні серед селян на початку ХХ ст. (історіографія проблеми) // Вісник Харківського університету. № 387. Історія України. Вип.1. –К., 1996. – С. 45 – 55.

64.  Матеріали ІІ з’їзду Революційної Української партії // Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. – К.: Сучасність, 1983. – С. 261 – 267.

65.  Михальський І. До мемуарів діячів національно-визвольного руху України кін. ХІХ – поч. ХХ ст. // Пам’ять століть. – 2003. – №5. – С. 96 – 106.

66.  Михальський І. Джерела з історії українських політичних партій кін. ХІХ – поч. ХХ ст. : автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук. – К.: [б.в.], 2004. – 45 с.

67.  Мірчук П. Відродження великої ідеї. – Торонто: Ліга визволення україни, 1954. – 64 с.

68.  Мірчук П. Українська державність. – Філядельфія: [б.в.], 1967. – 407 с.

69.  Міхновський М. Самостійна Україна з передмовою Юрія Колларда. – На чужині: Український патріот, 1948. – 30 с.

70.  Міяковський В. Листи С. Єфремова до Є. Чикаленка // Український історик. – Нью-Йорк – Мюнхен, 1973. – №3 – 4 (39 – 40). – С. 146 – 156.

71.  Нагаєвський І. Історія української держави ХХ ст. – К.: Український письменник, 1993. – 412 с.

72.  Нариси з історії суспільних рухів і політичних партій в Україні (ХІХ-ХХ ст.): навч. Посібник для студентів ВНЗ / Я. Малик, Б. Вал, С. Гелів. – Л.: Світ, 2001. – 294 с.

73.  Наумов С. Український політичний рух на Лівобережжі (90-і рр. XIX ст. – лютий 1917 р.): Монографія. – Xарків: ХНУ імені в. Н. Каразіна, 2006. – 344 с.

74.  Наумов С. Харківський осередок радикальної течії в українському русі (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) // Молода нація: альманах. – К.: Смолоскип, 2004. – №2 (31). – С. 37 – 63.

75.  Наумов С. Створення РУП // УІЖ. – 2006. – №2. – С. 49 – 59.

76.  Наумов С. Харківська Українська студентська громада: організація, склад, ідеологія (1897 – 1904 рр.) // Вісн. Харк. ун-ту. – 2002. – № 566. – Історія. – Вип. 34. – С. 252 – 260.

77.  Павко А. Партійно-політична проблематика – важливий напрям сучасних історичних досліджень // Історія України. – 2001. – №43. – С. 14 – 15.

78.  Павко А. Теоретико-методологічні засади дослідження діяльності політичних партій та організацій на Україні напр. ХІХ – поч. ХХ ст. // УІЖ. – 2001. – №4. – С. 112 – 125.

79.  Пащук А. Проблеми суспільного розвитку в ідеології революційного демократизму в Україні (2-га пол. ХІХ – поч. ХХ ст..). – Львів: Вища школа, 1982. – 182 с.

80.  Перші програми Революційної Української Партії // Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. / Упор. Т. Гунчак, Р. Сольчаник – К.: Сучасність, 1983. – С. 71 – 86.

81.  Платформа Української Радикальної Партії // Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. / Упор. Т. Гунчак, Р. Сольчаник – К.: Сучасність, 1983. – С. 245 – 253.

82.  Плачинда В. Сергій Єфремов та його спогади // Молода нація: альманах. – К.: Смолоскип, 2002. – №1 (22). – С. 142 – 144.

83.  Политические партии России. Конец XIX – первая треть XX века. Энциклопедия / отв. Ред. Шелохоев. – М.: РОССПЭН, 1996. – 872 с.

84.  Політична анатомія України: [Зб. ст., доп. і виступів]. – К.: Парлам. вид-во, 2004. – 386 с.

85.  Політична історія України. ХХ ст.: У 6 т. Т 1. На зламі століть (кінець Х1Х ст. – 1917 р.) / Редкол.: І. Курас та ін. – К.: Генеза, 2003. – 424 с.

86.  Політична історія України: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. В. Танцюри. – К. : Видавничий центр "Академія", 2001. – 488 с.

87.  Політичні партії та організації України напр. ХІХ – ХХ ст. // Історія України. – 2003. – № 10. – С. 13 – 16

88.  Приходько С. Проблема політичної влади в українській суспільно-політичній думці на поч. ХХ ст. // Історія України. – 1999. № 47. – С. 6 – 7.

89.  Проблеми соборності України в ХХ ст. / ред. І. Курас. – К.: Інститут національних відносин і політології НАН України, 1994. – 230 с.

90.  Програма Української Демократичної партії // Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. / Упор. Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – К.: Сучасність, 1983. – С. 272 – 274.

91.  Програма Української Демократично-Радикальної Партії // Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. / Упор. Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – К.: Сучасність, 1983. – С. 295 – 304.

92.  Програма Української Трудової Громади у ІІ Державній Думі // Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. / Упор. Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – К.: Сучасність, 1983. – С. 80 – 83.

93.  Реєнт О. Деякі проблеми історії України ХІХ – поч. ХХ ст.: стан і перспективи наукової розробки // УІЖ. – 2006. – № 2. – С. 3 – 26.

94.  Реєнт О. Революційні та соціальні рухи трудящих мас України// УІЖ. – 2005. – №4. – С. 8 – 106.

95.  Романенко Е. Проблема парламентаризму в діяльності українських національних партій (1905 – 1907 рр.) // Нова політика. – 2002. – № 1. – С. 46 – 50.

96.  Романенко Е. Українські національні партії в Російській імперії // Нова політика. – 2001. – №3. – С46 – 49.

97.  Романрович-Ткаченко Н. Твори: оповідання, повісті, спогади / упорядн. В.І. Тищенко, Н.М.Шумило. – К.: Дніпро, 1967. – 397 с.

98.  Русова С. Мої спомини. – Львів: Хортиця, 1937. – 280 с.

99.  Самостійна Україна. Зб. Програмних документів політичних партій поч. ХХ ст./ Упор. О. Федоров – Тернопіль: Редакційно-видавничий відділ по пресі, 1991. – 80 с.

100.  Свідзинський М. Речники української незалежності на зламі століть // Розбудова держави. – 1997. – №5 (травень). – С. 39 – 42.

101.  Слюсаренко А., Томенко М. Історія української конституції. – К.: Знання, 1993. – 192 с.

102.  Таран Л. Провідні тенденції світової історіографії в XX ст. та проблеми кризи сучасної української історичної науки // УІЖ. – 1999. – № 1. – С. 84 – 100.

103.  Телешун С. Національне питання в програмах українських політичних партій в кінці XIX – на початку XX ст. – К.: [б.в.], 1996. – 129 с.

104.  Тимошенко О. Національне питання в програмах та діяльності українських партій на поч. ХХ ст. : автореферат дисертації на здобуття накового ступеня кандидата історичних наук. – К.: [б.в.], 1997. – 19 с.

105.  Україна в ХХ столітті (1900 – 2000 рр.): Зб. Документів і матеріалів / Упор. А. Слюсаренко, В. Гусєв, В. Король та ін. – К., 2000. – 351 с.

106.  Українська народна партія і національне питання // Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. / Упор. Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – К.: Сучасність, 1983. – С. 24 – 31.

107.  Українська революційна демократична партія (УРДП-УДПР) : збірник матеріалів і документів / Упор. О. Коновалов. – Чикаго; К.: Ф-ція ім. І. Багряного, 1997. – 849 с.

108.  Українська соборність: ідея, досвід, проблеми. – К.: Генеза, 1999. – 268 с.

109.  Українська Соціалістична Партія і група УСД // Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. / Упор. Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – К.: Сучасність, 1983. – С. 88-101.

110.  Українські політичні партії кін. ХІХ – поч. ХХ ст.: програмні і довідкові матеріали / упоряди. В. Шевченко. – К.: Консалтинг: Фенікс, 1993. – 333 с.

111.  Федьков О. Політичні партії та селянські громадські організації на Правобережній Україні у 1905 – 1907 рр.: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук. – К.: [б.в.], 1993. – 25 с.

112.  Фон Хаген Марк. Держава, нація та національна свідомість: російсько-українські відносини у першій половині XX ст. // УІЖ – 1998. – № 1. – С. 122 – 131.

113.  Чикаленко Є. Спогади : 1861 – 1907 рр.. – Нью-Йорк: Українська вільна академія наук у США, 1955. – 504 с.

114.  Чикаленко Є. Щоденник (1907 – 1917 рр.). У 2-х т.: Документально-художнє видання. – К.: Темпора, 2004. – т.1.: 428 с.

115.  Чорна Т. Розвиток українського національного руху (поч. ХХ ст.). // Історія України. – 2001. – № 17. – С. 11 – 12.

116.  Шаповал Ю. “Діло” (1880 – 1939 рр.): поступ української суспільної думки. – Львів: [б.в.], 1994. – 384 с.

117.  Шаповал Ю. “Літературно-науковий вісник” (1898 – 1932 рр.): творення державницької ідеології українства. – Львів: [б.в.], 2000. – 351 с.

118.  Шаповал Ю. І в Україні святилось те слово...: наукові праці. – Львів: ПАІС, 2003. – 680 с.

119.  Шишко О. Ідея державності в програмних та теоретичних документах українських політичних партій та організацій : 1900 – березень 1917 р.: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – Одеса :[б.в.], 1998. – 18 с.

120.  Шморгун П. Національно-визвольний рух на Україні на поч. ХХ ст. // Наукові праці з питань політичної історії. – К., 1992. – Вип.. 173. – С.3 – 13.

ДОДАТКИ

1.  Дмитро Антонович у студентські роки

2.  Юрій Коллард

3.  Лев Мацієвич

4.  Михайло Русов

5.  Андрій Жук

6.  Склад РУП з 1900 по 1905 роки

7.  Видання РУП з 1900 по 1904 роки

8.  “Десять заповідей” М. Міхновського

9.  Розлам РУП

ДОДАТОК 1

Дмитро Антонович у студентські роки

Коллард Ю. Спогади юнацьких днів (1897 – 1906 рр.): Українська студентська громада в Харкові і Революційна українська партія (РУП). – Торонто: Срібна Сурма, 1972.

ДОДАТОК 2

Юрій Коллард

Коллард Ю. Спогади юнацьких днів (1897 – 1906 рр.): Українська студентська громада в Харкові і Революційна українська партія (РУП). – Торонто: Срібна Сурма, 1972.

ДОДАТОК 3

Лев Мацієвич

Коллард Ю. Спогади юнацьких днів (1897 – 1906 рр.): Українська студентська громада в Харкові і Революційна українська партія (РУП). – Торонто: Срібна Сурма, 1972.

ДОДАТОК 4

Михайло Русов

Коллард Ю. Спогади юнацьких днів (1897 – 1906 рр.): Українська студентська громада в Харкові і Революційна українська партія (РУП). – Торонто: Срібна Сурма, 1972.

ДОДАТОК 5

Андрій Жук

Коллард Ю. Спогади юнацьких днів (1897 – 1906 рр.): Українська студентська громада в Харкові і Революційна українська партія (РУП). – Торонто: Срібна Сурма, 1972.

ДОДАТОК 6

Склад РУП з 1900 по 1905 роки

І. Харківська «Вільна Громада».

1. Д.Антонович (Муха, С.Войнилович), 2. М.Русов (Тоцький), 3. Б.Камінський (Папаша), 4. Л.Мацієвич, 5. Ол.Коваленко (Журбенко), 6. Ю.Коллард (Жорж, Удовиченко), 7. Д.Познанський, 8. Г.Благов, 9. А.Жук (А.Андрієнко), 10. П.Андрієвський, 11. С.Андрієвський, 12. О.Шевченко, 13. Терещенко, 14. К.Серебрякова (Антонович).

ІІ. Київська «Вільна Громада».

1. В.Козіненко (Граб), 2. Є.Голицинський (Лозенко), 3. К.Голицинська (Лоза), 4. П.Канівець (Кавун, П.Петрик), 5. В.Винниченко (Деде), 6. М.Ткаченко (Хвиля), 7. Б.Матюшенко (Ніяк), 8. Марія Боженко (Матюшенко), 9. А.Лівицький (Сократ), 10. М.Лівицька, 11. О.Скоропис-Йолтуховський (Попович, Г.Будляк, Л.Галін), 12. М.Галаган (Левко), 13. В.Баланін (Бойко), 14. М.Вороний, 15. М.Троцький (Микола, М.Данько), 16. Л.Юркевич, 17. В.Степанківський, 18. В.Чеховський, 19. Я.Міхура (Федір Кучерявий), 20. М.Порш (М. Чацький, Микола І, Владек), 21. Д.Піщанський (Ціхоцький), 22. В.Базілевич (Базя).

ІІІ. Полтавська «Вільна Громада».

1. В.Кошовий, 2. П.Понятенко, 3. М.Кохановський, 4. А.Кучерявенко, 5. С.Петлюра (Святослав Тагон), 6. К.Шаревський, 7. О.Мишта, 8. Г.Іваницький (Калоша), 9. В.Фідровський, 10. Настя Грінченко, 11. Маруся Виноградова, 12. Ол.Мерклінґ, 13. В.Дорошенко, 14. М.Гмиря.

IV. Петербурзька Група (Північний Комітет)

1. С.Тимошенко, 2. В.Мазуренко, 3. Д.Дорошенко, 4. В.Баланін, 5. Наталка Шликевич, 6. І.Вовкушевський, 7. П.Дятлов, 8. Д.Розов, 9. О.Назаріїв, 10. І.Ротар.

V. Закордонна Група.)

1. Д.Антонович, 2. М.Русов, 3. Є.Голицинський, 4. К.Голицинська, 5. О.Скоропис-Йолтуховський, 6. М.Меленевськии (Басок), 7. П.Канівець, 8. В.Винниченко, 9. В.Мазуренко (Карась), 10. М.Ткаченко.

Провінціяльні Групи:

VI. Люботинська Група (На Харківщині)

1. Ю.Коллард, 2. П.Стешенко, 3. І.Манжелій, 4. П.Нечитайло, 5. І.Сокальський (Калістрат), 6. Водлевськии, 7. Степанів, 8. Г.Бойченко, 9. І.Северин, 10. В.Гудзеев, 11. М.Попов, 12. Латишов.

VII. Лубенська Група (На Полтавщині). 1. М.Порш, 2. А.Лівицький, 3. М.Сахаров, 4. Настя Грінченко, 5. М.Коренецький, 6. В.Дорошенко.

VIII. Кобеляцька Група На Полтавщині. 1. Ю.Коллард, 2. К.Струць, 3. Олексій Маляров, 4. Ліза Олексенко, 5. Д.Маляров.

IX. На Донщині. 1. Віктор Мазуренко, 2. Василь Мазуренко.

X. На Чорноморщині. 1. С.Ерастов, 2. П.Понятенко, 3. С.Петлюра, 4. М.Ткаченко, 5. К.Безкровна (Тітка).

Коллард Ю. Спогади юнацьких днів (1897 – 1906 рр.): Українська студентська громада в Харкові і Революційна українська партія (РУП). – Торонто: Срібна Сурма, 1972. – С.83-84

ДОДАТОК 7

Видання РУП з 1900 по 1904 роки

І. Агітаційна література.

1. Самостійна Україна, М. Міхновського 1900 р. (1,000 прим.); 2. Дядько Дмитро, 1901 р. (10,000 прим.); 3. Чи є тепер панщина, 1901 р. (5,000 прим.); 4. Власна Земля, переробив з російської с.-р. брошурки Д. нтонович, 1902 р. (1,000 прим.); 5. Страйк чи бойкот, перерібка Д.Антоновича з брошури Будзиновського. Три видання 1902, 1903 і 1904 рр. (9,200 прим.); 6. Народня Справа, перерібка Д.Антоновича з білоруської брошури, 1903 р.(5,000 прим.).

ІІ. Історична бібліотека.

1. Козаччина (написав Д.Антонович), 1902 (3,000 примір.); 2. Революція в Німеччині в 1848 році (переклад М.Порша), 1902 р. (1,000 прим.); 3. Оповідання з французької революції в 4-ох книгах (в перекладі Є.Голицинського), 1903 р. 25,000 прим.).

ІІІ. Політична бібліотека.

1. Лясаль: Програма робітників (переклали В.Сімович та Л.Когут), 1903 р. (3,000 прим.); 2. Маркс і Енгельс: Комуністичний маніфест (переклав В.Степанківський), 1903 р. (1,000 прим.); 3. Винниченко: Боротьба, 1903 р. (3,000 прим.); 4. Винниченко: Роботи, 1903 р. (1,000 прим.); 5. Аграрна програма французької робітничої партії (переклав Д.Антонович), 1903 р. (1,000 прим.); 6. Лібкнехт: Державна зрада й революція (переклав О.Світлик), 1903 р. (1,000 прим.); 7. Ляфарґ: Селянська посілість і економічна еволюція (переклали В.Сімович і Л.Когут), 1903 р. (1,000 прим.); 8. Каутський: Соціяльна революція (переклала М.Виноградова), 1904 р. (3,000 прим.); 9. Лясаль: Про суть конституції (переклали В.Сімович і Л.Когут), 1904 р. (2,000 прим.).

IV. Часописи й місячники.

“Гасло” (17 чисел), 1902-1903 рр.; “Селянин” (34 числа), 1903-1905 рр. (26,000 прим.); “Добра Новина” (4 числа) – 1903-1904 рр. (2,400 прим.); “Праця” (13 чисел) 1904-1905 рр. (7,500 прим.).

V. Бібліотека «Гасла». 1. Лібкнехт: “Павуки та Мухи” (переклад П. Різниченка) (1,000 прим.); 2. Бебель: Студенти й соціялізм (переклад В. Сімовича і Л. Когута) (1,000 прим.); 3. Промова Лібкнехта на суді (переклад В.Сімовича і Л.Когута) (1,000 прим.); 4. Програма робітників (переклад М.Порша з переднім словом В.Сімовича) (1,00 прим.).

Коллард Ю. Спогади юнацьких днів (1897 – 1906 рр.): Українська студентська громада в Харкові і Революційна українська партія (РУП). – Торонто: Срібна Сурма, 1972. – С.76-77.

ДОДАТОК 8

“Десять заповідей” М. Міхновського

І Одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична Україна – Республіка робочих людей.

II. Усі люди твої брати, але (далі вичислено кілька націй) – се вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас.

ПІ. Україна для українців...

IV. Усюди й завсіди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

V. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відстушшків і добре буде цілому твоєму народові й тобі.

V. Не вбивай Україну своєю байдужністю до всенародніх інтересів.

VII. Не зробися ренеґатом-відступником.

VШ. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

IX. Допомагай свому землякові поперед усіх. Держись купи.

X. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги; не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.

Коллард Ю. Спогади юнацьких днів (1897 – 1906 рр.): Українська студентська громада в Харкові і Революційна українська партія (РУП). – Торонто: Срібна Сурма, 1972. – С.76-77.

ДОДАТОК 9

Розлам РУП

Внаслідок цілої низки обставин які привели Україну до повного злиття в єдиний економічно-політичний організм з Росією, на початку епохи капіталістичного розвитку Росії українська національна свідомість являла собою ледвищо жевріючу іскру. Ті групи суспільства які раніше культивували цю свідомість не мали достатньо соціяльної сили надати цій свідомості політичного значення і ця свідомість була звичайною традицією славного минулого, яке культивувалося як епос серед широких народніх мас. Втягнення Росії в сферу світового торгового обороту, яке віщувало будучий капіталістичний розвиток, призвело до зміни того стану, в якім знаходилася українська національна свідомість. Наслідки цього процесу для цілого російського суспільства були кольосальні не менш сильні були вони і для українського [суспільства] яке стало інтегральною частиною цего суспільства. Це втягнення привело до упадку кріпацтва, до поміж двома огнями – польським і московським. Я бажаю тілько одного – звернути Вашу увагу, молоді приятелі, звернути увагу усеї суспільности на ту велику історичну хвилю, якої наближене чуємо всі. Здобувайте знане, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серіозних, сьвідомих і статочних мужів, повних любови до свого народа і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожда нація і кожда історична доба, а в двоє сильніше буде їх потребувати велика історична доба, коли всій нашій Україні перший раз у її історичнім життю всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода.

І. Франко

Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. / Упор. Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – К.: Сучасність, 1983.