Курсовая работа: Філософія й теологія св. Августіна

Курсовая работа: Філософія й теологія св. Августіна

Філософія й теологія св. Августіна

Зміст

Вступ. 3

1. Дослідження чистої філософії св. Августина. 4

2. Аналіз твору св. Августина "Про град Божий". 7

3. Полеміка св. Августина з Пелагієм. 17

Висновок. 20

Список використаної літератури. 21

Аврелій Августин (лат. Aurelius Augustinus; 354—430) — єпископ Гиппонський, філософ, впливовий проповідник, християнський богослов і політик. Святий католицької і православних церков (при цьому в православ'ї зазвичай іменується з епітетом блаженний — Блаженний Августин, що, проте, є лише найменуванням конкретного святого, а не нижчим лицем, ніж святість, як розуміється цей термін в католицизмі). Один з Батьків Церкви, засновник августинизма. Зробив величезний вплив на західну філософію і католицьку теологію. Деяка частка відомостей про Августина сходить до його автобіографічної "Сповіді" ("Confessiones").

Св. Августин був досить плідним письменником, головним чином по питаннях богослов’я. Деякі з його полемічних творів були на злобу дня і вже завдяки цьому самому своєму успіху втратили інтерес на сьогодення, але деякі твори, особливо ті, що були пов'язані з полемікою проти пелагіан, зберегли вплив фактично аж до нового часу. Ми не задаємося метою дати вичерпну характеристику праці св. Августина і обмежимося розглядом лише того, що представляється нам значним - по суті або в історичному плані. Отже, в даній роботі буде проаналізовано:

•        чисту філософію св. Августина, зокрема його теорію часу;

•        філософію історії, розгорнену в творі "Про град Божий";

•        теорію порятунку, викладену в полеміці проти пелагіан.

В даному розділі проаналізуємо чисту філософію св.Августина. Так, св. Августин рідко займається чистою філософією, але в тих випадках, коли він це робить, він виявляє досить незвичайний талант. Августин відкриває собою довгий ряд мислителів, світоглядні переконання яких оформилися під впливом необхідності погоджувати їх зі Священним писанням. Цього не можна сказати про раніших християнських філософів, наприклад про Орігена; у Орігена християнство і платонізм співіснують пліч-о-пліч, не проникаючи одне в інше. Навпаки, оригінальна думка св. Августина в області чистої філософії стимулюється саме тим фактом, що платонізм в деяких стосунках не узгоджується з Книгою буття.

Кращою з чисто філософських творів св. Августина є книга одинадцята "Сповіді". Популярні видання "Сповіді" обриваються на книзі десятій на тій підставі, що решта книг не представляє інтересу. Не представляють вони інтересу тому, що є прекрасним філософським трактатом, а не біографією. Книга одинадцята присвячена наступній проблемі: якщо світ був створений дійсно так, як про це розповідається в першому розділі Книги буття (цю біблейську версію Августин відстоював проти маніхеїв), то Бог повинен був створити світ при першій же нагоді. Так аргументує уявний Августином опонент.

Для того, щоб зрозуміти його відповідь, ми перш за все повинні взяти до уваги, що ідея про створення світу ні з чого, як учить Старий завіт, була абсолютно чужа грецькій філософії. Коли Платон говорить про створення світу, то він уявляє собі первинну матерію, якій Бог надає форму; те ж саме вірно і щодо Аристотеля. Їх Бог не стільки творець, скільки, майстровий або будівельник. На їх думку, субстанція вічна і не створена і лише форма зобов'язана своїм існуванням волі Бога. Виступаючи проти цього переконання, св. Августин, як і личить всякому ортодоксальному християнинові, стверджує, що світ був створений не з якоїсь певної матерії, а ні з чого. Бог створив не лише порядок і устрій, але і саму субстанцію.

Грецьке переконання, згідно якому створення світу ні з чого неможливе, періодично відроджувалося в християнські часи, приводячи до пантеїзму. Пантеїзм стверджує, що Бог і світ неподільні і що те, що все існує в світі є частка Бога. Якнайповніше це переконання розвинене в ученні Спінози, але вплив його випробували на собі майже всі містики. Це і було причиною того, що впродовж всіх християнських століть містикам було важко залишатися ортодоксальними, бо вони насилу могли прийняти переконання, що світ існує поза Богом. Августин, проте, не бачить в цьому питанні ніякої проблеми. Книга буття абсолютно визначена, і цього для нього достатньо. Погляд його з даного питання має істотне значення для його теорії часу.

Чому світ не був створений раніше? Та тому, що ніякого "раніше" не було. Час був створений тоді, коли був створений світ. Бог вічний в тому сенсі, що він існує поза часом; у Бога немає ніякого "раніше" і "пізніше", а тільки вічне сьогодення. Вічність Бога вилучена з відношення часу. Він не передував своєму власному творінню часу, бо це передбачало б, що він існував в часі, тоді як насправді Він вічно перебуває поза потоком часу. Це приводить св. Августина до досить цікавої релятивістської теорії часу.

"Що ж таке час? - запитує він". Спантеличують його різні труднощі. Те, що минуле і майбутнє не має дійсного існування, дійсно існує тільки сьогодення; сьогодення є тільки мить. Але ж минулий і майбутній часи дійсно існують. Мабуть, ми введені в явну суперечність. Єдиний спосіб уникнути цих суперечностей, який може знайти Августин, полягає в тому, щоб заявити, що минуле і майбутнє може бути осмислене тільки як сьогодення: те, що "минуло" має бути ототожнене із спогадом, а "майбутнє" - з очікуванням, причому спогад і очікування є фактами, що відносяться до сьогодення. Існує, заявляє Августин, три часи: "сьогодення минулих предметів, сьогодення справжніх предметів і сьогодення майбутніх предметів". "Так, для сьогодення минулих предметів є у нас пам'ять, або спогад; для сьогодення справжніх предметів є у нас погляд, переконання, споглядання; а для сьогодення майбутніх предметів є у нас сподівання, покладання надії, надія". Говорити ж, що існує три часи - минулий, сьогодення і майбутнє, - означає виражатися не точно.

Августин розуміє, що своєю теорією він не зміг дійсно вирішити всі труднощі. "Душа моя горить бажанням проникнути в цю нез'ясовну для неї таємницю", - заявляє він і благає Бога прояснити її, запевняючи, що його інтерес до проблеми виникає не з дозвільної цікавості. "І ще признаюся Тобі, Господи, що я не знаю досі, що таке час". Але суть рішення, пропонованого Августином, полягає в тому, що час суб'єктивний: час існує в людській думці, яка чекає, споглядає і згадує. З цього виходить, що не може бути часу без створеної істоти і що говорити про час до створення світу - суща нісенітниця.

Ця теорія містить краще і ясніше формулювання проблеми, чим суб'єктивна теорія часу Канта - теорія, яка з часу Канта отримала широке визнання серед філософів.

Теорія, згідно якої час є тільки аспектом наших думок, є однією з самих крайніх форм суб'єктивізму, який, як ми бачили, поступово розвивався в античну епоху, починаючи з часу Протагора і Сократа. Емоційним аспектом цього суб'єктивізму є одержимість відчуттям гріха, яка виникла пізніше, ніж його інтелектуальні аспекти. У св. Августина виявляються обидва різновиди суб'єктивізму. Суб'єктивізм привів його до передбачення не лише теорії часу Канта, але cogito Декарта. У своїх "Монологах" св. Августин заявляє: "Ти, який бажаєш знати себе, чи знаєш ти, що існуєш? Знаю. Звідки ж знаєш? Не знаю. Чи простим ти себе відчуваєш або складним? Не знаю. Чи знаєш ти, що ти рухаєшся? Не знаю. Чи знаєш ти, що ти мислиш? Знаю". У цьому міститься не лише cоgito Декарта, але і відповідь Декарта на аmbulo ergo sum Гассенді. Тому як філософ Августин заслуговує на високе місце.

2. Аналіз твору св. Августина "Про град Божий"

Коли в 410 році Рим був розграбований готами, язичники, цілком природно, приписали катастрофу забуттю древніх богів. До тих пір, поки римляни почитали Юпітера, заявляли вони, Рим залишався могутнім; нині ж, коли імператори відвернулися від Юпітера, він перестав захищати своїх римлян. Цей язичеський аргумент вимагав відповіді. Праця "Про град божий", що писався поступово між 412 і 427 роками, і був відповіддю св. Августина; але у міру того як написання книги просувалося вперед, він вийшов далеко за рамки первинного задуму і розвернув цілу християнську схему історії - минулою, справжньою і прийдешньою. Книга св. Августина користувалася величезним впливом впродовж всього середньовіччя, особливо в тій боротьбі, яку церква вела проти світських государів.

Широка концепція протилежності між градом світу сього і градом божою залишилася для багатьох надихаючою ідеєю і навіть нині може бути наново викладена небогословською мовою.

Опустити деталі при характеристиці книги і зосередити свою увагу на її центральній ідеї - означало б представити працю св. Августина в невиправдано сприятливому світлі; з іншого боку, зосередити свою увагу на деталях - означало б упустити те, що є в книзі кращим і найбільш значнішим.

Книга відкривається міркуваннями, витікаючими з факту розграбування Риму і покликаними показати, що в дохристиянські часи траплялися навіть гірші речі. Багато з язичників, що приписують катастрофу християнству, заявляє святий, під час розграбування Риму самі шукали притулку в церквах, які готи, оскільки вони були християнами, щадили. Навпаки, під час розграбування Трої храм Юнони не міг надати ніякого захисту, і боги не врятували місто від руйнування. Римляни ніколи не щадили храмів в переможених містах, у даному відношенні розграбування Риму було милосердніше за більшість інших, і це виявилося результатом християнства.

Християни, які постраждали при розграбуванні, не мають ніякого права нарікати з кількох причин. Інші нечестиві готи могли досягти успіху за їх рахунок, але вони будуть покарані на прийдешньому світі; якби всякий гріх карався тут, на землі, то не потрібний був би останній суд. Те, що зазнали християни, їм компенсується, якщо вони були благочестиві, для них в добро, бо святі з втратою речей тимчасових нічого не втрачають. Неважливо, якщо тіла їх лежать непохороненими, бо звіри, що пожирають їх, не перешкодять воскресінню тіл.

Потім Августин переходить до питання про благочестивих дів, що насильницьки поганять під час розграбування. Мабуть, знаходилися люди, які вважали, що ці жінки без всякої на те своєї провини, втратили вінець невинності. Святий дуже рішуче виступає проти цього погляду. "Не поганитиме воно (чужа похітливість), якщо буде чуже". Цнотливість складає душевну чесноту і не втрачається від насильства, але втрачається від наміру зробити гріх, навіть якщо він і залишається невиконаним. Августин стверджує, що Бог попустив насилиям, бо постраждалі дуже загордилися своєю стриманістю. Гріх зробити самогубство для того, щоб уникнути насильницького осквернення. Цей вивід веде до довгого розбору випадку з Лукрецією, яка не мала права вбивати себе. Самогубство завжди гріховно.

Захищаючи добродійних жінок, що зазнали насильства, Августин робить одну обмовку: вони не повинні при цьому випробовувати похітливості. В цьому випадку вони грішниці.

Потім Августин переходить до нечестивої язичеських богів. Наприклад, "сценічні ігри, непотрібні видовища і суєтні розгули затверджені в Римі не завдяки порокам людей, а по велінню ваших богів". Краще б римляни віддавали божеські почесті якій-небудь добродійній людині, такій, як Сципіон, чим цим аморальним богам. Що ж до розграбування Риму, то воно не повинне турбувати християн, які мають в своєму розпорядженні притулок в "мандруючому граді божому".

На справжньому світі два гради - земний і небесний - взаємно перемішані, але на прийдешньому світі зумовлені і знедолені люди будуть розділені. У справжньому житті нам не дано знати, хто, навіть серед наших ворогів, врешті-решт опиниться в числі обраних.

Найважчу частку праці, по словах св. Августина, складе спростування теорій філософів, з кращими з яких християни згодні щодо багатьох питань, наприклад безсмертя і того, що світ був створений Богом.

Філософи не переставали віддавати божеські почесті язичеським богам, і, оскільки боги були злі, етичні повчання філософів не допомагали добродійному життю. Св. Августин не допускає, що ці боги - порожня байка, він вважає, що вони дійсно існують, але є демонами. Демони бажали, щоб відносно них розповідалися ганебні речі, бо вони хотіли заподіяти людям зло. Більшість римлян швидше дивляться на те, що робив Юпітер, чим на те, чому учив Платон або що думав Катон. "Порівняй же тепер людяність Платона, що виганяє поетів з держави в попередження розбещення громадян, з божественністтю богів, в честь собі вимагаючих театральних ігор".

Рим завжди, з часу викрадання сабинянок, був мерзотний і несправедливий. Багато розділів присвячено викриттю гріховності римського імперіалізму. Неправда і те, ніби Рим не терпів лих до того, як християнство стало державною релігією. Лиха, які він зазнав від галлів і громадянських воєн, були анітрохи не менші, а може і більше, ніж ті, які він зазнав від готів.

Астрологія не лише погана, але і брехлива, це може бути доведено відмінністю доль близнят, що мають один і той же гороскоп. Стоїчна концепція Долі (яка була пов'язана з астрологією) є помилкою, бо ангели і люди володіють вільною волею. Правда, Богові передвідомі наші гріхи, але грішимо ми зовсім не унаслідок його предвідіння. Помилково вважати, ніби чесноту приносить нещастя, навіть на справжньому світі: християнські імператори, коли вони трималися чесноти, були щасливі, навіть якщо і не були удачливі, а Костянтин і Феодосій були до того ж і удачливі. З іншого боку, Іудейське царство існувало до тих пір, поки євреї трималися дійсної релігії.

Св. Августин дає дуже співчутливу характеристику Платону, якого він ставить вище за всіх інших філософів. Всі інші повинні поступитися йому ["які відданим тілу розумом бачили для природи тілесні початки" ]: то у воді, як Фалес, то в повітрі, як Анаксимен, то у вогні, як стоїки, то в атомах... як Епікур. Всі вони були матеріалістами; Платон же відкидав матеріалізм. Платон розумів, що Бог безтілесний, але все, що існує в світі має своє буття від Бога і від чогось незмінного. Прав був Платон і тоді, коли стверджував, що плотське сприйняття не є джерелом істини. Послідовники Платона набагато вище за інших філософів в логіці і етиці і найбільш близькі до християнства. "Дамб користується популярністю як краще за інших, принаймні в часи, найближчі до нас, що зрозумів Платона". Що ж до Арістотеля, то він поступався Платону, але набагато перевершував всіх останніх. Проте і Платон і Арістотель стверджували, що всі боги добрі і всім їм потрібно віддавати божеські почесті.

Заперечуючи стоїкам, що засуджували всякі пристрасті, св. Августин заявляє, що пристрасті, що хвилюють душі християн, можуть спонукати їх до чесноти; гнів або співчуття per se (самі по собі - лат.) не повинні вдаватися до засудження, але раніше слід з'ясувати яка причина викликає ці пристрасті.

Платоніки дотримувалися правильного переконання про Бога, але помилялися щодо богів. Помилялися вони і в тому, що не визнавали доктрини втілення.

Впродовж багатьох сторінок св. Августин у зв'язку з проблемою неоплатонізму обговорює питання про ангелів і демонів. Ангели можуть бути добрими і злими, але демони завжди злі. Знання тимчасових предметів поганить ангелів (хоча вони володіють ним). У згоді з Платоном св. Августин стверджує, що плотський "світ нижче за світ вічний".

Книга одинадцята відкривається характеристикою природи граду божого. Град Божий - це співтовариство обранців. Пізнання Бога отримується тільки через Христа. Є речі, які можуть бути пізнані за допомогою розуму (цим займаються філософи), але щодо всякого віддаленого від нашого внутрішнього відчуття релігійного знання ми повинні покладатися на Священне писання. Ми не повинні дошукуватися розуміння того, як існували час і простір до створення світу: до створення не було ніякого часу, і там, де немає світу, немає ніякого простору.

Все блаженне вічно, але не все вічне блаженно, наприклад пекло і сатана. Бог передбачав гріхи дияволів, але також і те, що вони будуть використані для поліпшення Всесвіту як цілого - роль, аналогічна антитезису в риториці.

Оріген помиляється, вважаючи, що тіла були дані душам на знак покарання. Якби це було так, то погані душі отримали б погані тіла, проте дияволи, навіть гірші з них, мають повітряні тіла, які краще за наших.

Причина, по якій світ був створений в шість днів, полягає в тому що число шість абсолютно (тобто дорівнює сумі своїх множників) .

Ангели бувають добрі і злі, але навіть злі ангели не мають ніякої суті, осоружної Богові. Вороги Божі опираються йому не за природою, але по волі. Зла воля має ту, що не проводить, знищує причину; вона - не заповнення, а убування.

Світу ще немає шести тисяч років. Історія не знає колозвертання, як вважають деякі філософи, "бо Христос помер одного дня за гріхи наші".

Якби наші прародителі не погрішили, вони були б безсмертні, але вони погрішили, і тому всі їх нащадки смертні. Результатом з’їдання яблука була не лише природна смерть, але і вічна смерть, тобто проклін.

Порфирій помиляється, відмовляючись визнавати, що святі перебуватимуть на небі, вдягнулися в тіла. У святих будуть тіла з кращими властивостями, ніж у Адама до гріхопадіння: духовні (але так, що плоть не перетвориться на дух) і невагомі. У чоловіків будуть чоловічі тіла, у жінок - жіночі, а ті, що померли в дитинстві, воскреснуть з тілами дорослих.

Гріхи Адама увергнули б у вічну смерть (тобто проклін) всіх людей, якби багатьох не врятувала від неї благодать Божа. Спонука до гріха виникла з душі, а не з плоті. Платоніки і манихеї помиляються, приписуючи походження гріха природі плоті, хоча платоніки і терпиміші, ніж манихеї. Відплата, якій піддався весь людський рід за гріх Адама, була справедлива, бо через цей гріх людина, яка могла. б зробитися і по плоті духовним, зробився плотським і по духу.

Це веде до розбору проблеми статевої похоті, схильність до якої складає частка тієї відплати, яка послана на нас за гріх Адама. Цей розбір має дуже велике значення, оскільки він розкриває психологію аскетизму; тому ми не можемо обійти цю тему, хоча святий і признається, що вона ображає соромливість. Теорія, що висувається їм, полягає в наступному.

Необхідно визнати, що плотське злягання в браку не гріховно за умови, що мета браку - породження потомства. Але навіть в браку благочестива людина повинна бажати, щоб його члени служили розмноженню потомства без всякої похоті. Навіть у браку, як показує бажання до прикриття таємницею, люди соромляться плотського злягання, бо "пристойне за природою здійснюється так, що його супроводжує ганебне унаслідок покарання". Киникі проводили думку, що люди не повинні знати сорому; відкидав сором і Діоген, бажаючи у всьому бути схожим на собак; але навіть він, після єдиної спроби, залишив на практиці цю крайню форму безсоромності. Предмет сорому в похоті складає те, що вона не стримується і не управляється волею. Адам і Єва до свого гріхопадіння могли здійснювати плотське злягання без похоті (хоча вони не скористалися цією можливістю). Майстри тілесних мистецтв, займаючись своїм ремеслом, рухають же руками без всякої похоті, так і Адам, якби він тільки тримався подалі від яблуні, міг виконувати свою чоловічу справу без тих хвилювань, яку воно вимагає нині. В цьому випадку дітородні члени, як і всі інші члени тіла, покорялися б волі. Потреба в похоті при статевому зляганні з'явилася у відплату за гріх Адама, якби Адам не погрішив, сполучена було б відокремлено від насолоди. Викладене вище і є теорія св. Августина з питання про взаємини статей.

На думку аскета, чеснота вимагає повної влади волі над тілом, але при такій владі статевий акт неможливий. Тому статевий акт представляється несумісним з досконалим, добродійним життям.

З часу гріхопадіння світ завжди був роздільний на два гради, з яких один царюватиме вічно з Богом, а інший буде у вічній муці з Сатаною. Каїн належить граду диявола, Авель - граду Божому. Авель по милості і завдяки визначенню був мандрівником на землі і громадянином на небі.

Розбір смерті Мафусаїла приводить св. Августина до спірного питання про зіставлення "Переказу сімдесяти толковників" і Вульгати. Дата смерті Мафусаїла, вказана в "Переказі сімдесяти толковників", приводить до висновку, що Мафусаїл пережив потоп і прожив ще чотирнадцять років, чого бути не могло, бо він був в ковчезі. Вульгата, слідуючи староєврейським рукописам, дає дату, з якої виходить, що Мафусаїл помер в самий рік потопу. Августин заявляє, що правда в цьому питанні має бути на стороні св. Ісроніма і староєврейських рукописів. Деякі стверджували, що євреї із злості до християн свідомо підроблювали староєврейські рукописи, це припущення св. Августин відкидає. З іншого боку, "Переказ сімдесяти толковників" має бути визнаний богонадихненним. Залишається укласти одне - писарі Птолемея допустили помилки при переписуванні "Переказу сімдесяти толковників". Кажучи про перекази Старого завіту, св. Августин заявляє: "Переказ Сімдесяти прийнятий Церквою так, як би він був єдиним, і знаходиться у вживанні у грецьких християнських народів, з яких досить багато хто не знає навіть, чи існує ще інший який-небудь. З переказу Сімдесяти зроблений переказ і латинський, такий, що знаходиться у вживанні в латинських церквах. У той час жив пресвітер Ісронім, він переклав Священні писання латинською мовою не з грецької, а з єврейської. Але, не дивлячись на те, що Іудеї визнають його вчений переказ правильним, а переказ Сімдесяти в багатьох місцях - хибним, проте церкви Христові вважають, що нікого не слід віддавати перевазі над авторитетом стількох людей, вибраних з цієї справи тодішнім первосвящеником". Св. Августин приймає переказ про те, що хоча сімдесят перекладачів сиділи за своєю роботою окремо один від одного, в словах їх була дивна згода, і вбачає в цьому доказ благословіння божого "Переказу сімдесяти толковників". Але староєврейський текст теж богонадихнений. Цей висновок залишає питання про авторитетність переказу Ієроніма невирішеним. Можливо, св. Августин прийняв би рішучіше сторону Ієроніма, якби два святих не посварилися через питання про пристосовницькі тенденції в поведінці св. Петра.

Св. Августин дає синхронізацію священної і світської історії. Ми дізнаємося, що Еней прибув до Італії в той час, коли в Ізраїлі керував суддя Абдон, а останнє гоніння буде від антихриста, але коли це буде - невідомо.

Після прекрасного розділу, направленого проти судових тортур, св. Августин вступає в полеміку з новими академіками, що вважали все сумнівним. "Град Божий рішуче відхилює від себе такий сумнів, як безумство, бо має про доступних розумінню і розуму предметах пізнання... найбільш достовірне". Ми повинні вірити в істинність Священного писання. Далі св. Августин роз'яснює, що не може бути реальних чеснот там, де немає реальної релігії. Язичеська чеснота поганить службою "злим і нечистим демонам". Те, що було б чеснотою в християнинові, в язичнику обертається в порок. "Чому і самі чесноти, якими, мабуть, володіє він, через яких повеліває тілом і можливістю приймати або утримувати той або інший напрям, якщо він до Бога їх не відносить, швидше пороки, ніж чесноти". Тим, хто не належить до цього співтовариства (церкви), належить терпіти вічні муки. "Коли в справжньому житті подібне зіткнення відбувається, то або перемагає страждання, і смерть віднімає відчуття болю, або перемагає природа, і відчуття болю усувається одужанням, Але там і страждання залишатиметься, щоб терзати; і природа продовжуватиме своє існування, щоб відчувати страждання, і те і інше не припиниться, щоб не припинилося покарання".

Треба розрізняти два воскресіння: воскресіння душі при смерті і воскресіння тіла на останньому суді. Після розбору різних темних питань, що відносяться до тисячолітнього царювання і подальших діянь Гога і Магогу, св. Августин переходить до тексту з другого Послання до фесалонікійців: "І за се пошле їм Бог у діях помилки, так що вони віритимуть брехні. Та будуть засуджені за те, що не вірували істині, але що полюбили неправду. Деякі можуть визнати несправедливим з боку Всемогутнього, що Він спочатку вводить людей в оману, а потім карає їх за те, що вони були введені в оману; але св. Августину це представляється цілком правильним: "Судимі, вони піддадуться зваблюванню і, спокушені, засудяться. Але піддадуться зваблюванню судимі тими Божіїмі судами, таємно праведними і праведно таємними, якими не переставав Бог судити з самого початку гріха розумного стовріння". Св. Августин стверджує, що Бог розділив людей на обранців і проклятих не за їх заслуги або гріхи, а по своєму свавіллю. Всі однаково заслуговують на проклін, і тому прокляті не мають права нарікати на свою долю. Приведений вище уривок зі св. Павла показує, що, на думку св. Августина, злі люди злі тому, що вони прокляті, а не прокляті тому, що вони злі.

Після того, як тіла воскреснуть, тіла проклятих вічно горітимуть, не піддававшись руйнуванню. У цьому немає нічого неймовірного, горять же так саламандра і гора Етна. Демони, хоча і нематеріальні, можуть горіти у матеріальному вогні. Муки пекла не очисні і не будуть зменшені заступництвом святих. Оріген помилявся, вважаючи, що пекло не вічне. Єретики, а також грішні католики будуть прокляті.

Книга кінчається описом бачення, в якому погляду святого предстають Бог на небі і вічне блаженство граду Божого.

Даний вище короткий виклад змісту книги "Про град Божий" може не дати читачеві ясного уявлення про значення книги. Впливом своїм вона була зобов'язана ідеї про розділення церкви і держави, що ясно мала на увазі, що держава могла стати часткою граду Божого, лише підкоряється церкві у всіх релігійних питаннях. З тих пір, як ця ідея була сповіщена св. Августином, вони завжди була елементом учення церкви. Протягом всіх середніх століть, в період поступового зростання влади папства і на всьому протязі конфлікту між папством і Імперією, св. Августин поставляв західній церкві доктрини, що служили теоретичним виправданням її політики. Іудейська держава в легендарні часи суддів і в історичну епоху після повернення з вавілонського полонення було теократією; християнська держава повинна наслідувати йому в цьому відношенні. Немічність імператорів і більшості середньовічних монархів дала можливість церкви значною мірою запровадити в життя ідеал граду Божого. На Сході, де імператор був могутнім владикою, історичний розвиток ніколи не йшов в цьому напрямі і церква залишилася в значно більшому підпорядкуванні державі, ніж це було на Заході.

Реформація, що відродила доктрину св. Августина про порятунок, відкинула його теократичне учення і встала на платформу ерастианізму. Це було викликано в основному практичними потребами боротьби проти католицизму. Проте протестантському ерастианізму бракувало переконаності, і ті протестанти, які проявляли найбільше завзяття в справах віри, залишилися як і раніше під впливом св. Августина. Частку його доктрини перейняли також апабаптисти, "люди п'ятої монархії" і квакери, але вони надавали менше значення церкви. Св. Августин дотримувався погляду визначення і разом з тим наполягав на необхідності хрещення для порятунку; ці дві доктрини погано узгоджуються між собою, і представники крайніх напрямів в протестантизмі останню доктрину відкинули. Але есхатологія їх залишилася августиніанською.

"Про град Божий" містить не багато принципово оригінального. Есхатологія має єврейське походження і проникла в християнство в основному через Апокаліпсис. Доктрина визначення і обрання є паулінистською, хоча в порівнянні з тим, що ми знаходимо в Посланнях св. Павла, св. Августин додав їй набагато повніший і логічніший розвиток. Ідея про відмінність між священною і світською історією абсолютно ясно виражена в Старому завіті. Заслуга св. Августина полягала в тому, що він звів ці елементи воєдино і співвідніс їх з історією свого власного часу таким чином, що християни змогли прийняти факт краху Західної імперії і подальший період хаосу, не піддаючи занадто суворому випробуванню свої релігійні вірування.

Єврейський зразок історії, минулої і прийдешньої, характеризується рисами, що дозволяють йому у всі часи знаходити могутній відгук в серцях пригноблюваних і нещасних. Св. Августин пристосував цей зразок до християнства, а Маркс до соціалізму. Щоб зрозуміти Маркса Психологічно, слід використовувати наступний словник:

1.      Яхве - Діалектичний матеріалізм

2.      Месія - Маркс

3.      Вибраний народ - Пролетаріат

4.      Церква - Комуністична партія

5.      Друге Пришестя - Революція

6.      Пекло - Покарання для капіталістів

7.      Тисячолітнє царство Христа - Комуністичне суспільство

Терміни зліва дають емоційний зміст термінів справа, і саме це емоційний зміст, знайомий вихованим в християнських або єврейських традиціях, робить есхатологію Маркса заслуговуючою уваги. Подібний словник міг би бути зроблений і для нацистів, але їх концепції носить більше чисто старозавітний і менш християнський характер, ніж у Маркса, а месія нацистів нагадує не стільки Христа, скільки Маккавєїв.

3. Полеміка св. Августина з Пелагієм

Частка богословського учення св. Августина, що користувалася найбільшим впливом, значною мірою була пов'язана з його боротьбою проти пелагіанської єресі. Пелагій був валлійцем, він був просвященним церковником, менш фанатичним в порівнянні з більшістю своїх сучасників. Пелагій вважав, що людина вільна, ставив під сумнів доктрину первородного гріха і вважав, що коли люди вчинюють добродійно, то це є результатом їх же власних етичних зусиль. Якщо люди вчинюють праведно і тримаються ортодоксії, то в нагороду за свої чесноти вони потрапляють на небо.

Ці погляди, хоча нині вони і можуть показатися банальними, свого часу викликали велике сум'яття і значною мірою завдяки зусиллям св. Августина були оголошені єретичними, проте вони, свого часу, мали великий успіх. Августину довелося послати лист патріархові Єрусалимському, щоб попередити його проти підступного ересіарха, погляди якого були прийняті багатьма східними богословами, що піддалися його переконанням. Навіть після засудження Пелагія знаходилися люди (їх називали напівпелагіанами), які захищали його вчення в більш пом'якшеній формі. Багато часу пройшло, перш ніж вчення святого отримали повну перемогу, особливо у Франції, де напівпелагіанська єресь була остаточно засуджена на соборі в Оранжі в 529 році.

Св. Августин учив, що до гріхопадіння Адам був вільним і міг би утриматися від гріха. Але коли він і Єва скуштували яблука, до них увійшло псування, що передалося всім їх нащадкам, ніхто з яких не може своїми власними силами утриматися від гріха. Тільки Божа благодать дасть людям можливість триматися дороги чесноти. Оскільки всі ми успадковуємо гріх Адама, то ми заслуговуємо вічного прокльону. Всі вмираючи нехрещеними, навіть немовлята, потраплять в пекло і терпітимуть нескінченні муки. Ми не маємо права нарікати на це, бо всі ми злі. (У "Сповіді" святий перераховує ті злочини, в яких він був повинний, ще будучи в колисці.) Проте завдяки вільній благодаті Бога окремі люди з числа тих, що були хрещені, вибрані потрапити на небо, вони - обранці. Вони потрапляють на небо не тому, що вони добрі - всі ми абсолютно погрузли в пороку і можемо бути праведними лише в тій мірі, в якій це дозволяє нам Божа благодать, якою одаряються одні лише обранці. Пояснити, чому одні врятовані, а останні прокляті – неможливо, цим людство зобов'язане невмотивованому вирішенню Бога. Проклін доводить Боже правосуддя, порятунок - його милосердя. У обох випадках рівним чином розкривається його благодать.

Доводи на користь цієї жорстокої доктрини - яка була відроджена Кальвіном і з того часу не приймалася католицькою церквою - Августин знаходить в писаннях св. Павла, насамперед в Посланні до римлян. Августин трактує їх, як юрист трактує закони: тлумачення дотепне, а з текстів "вичавлюється" все, що вони можуть сказати. Врешті-решт починаєш вірити, що неважливо, чи дотримувався св. Павло тих поглядів, які з його писань виводить Августин, а що коли брати окремі тексти ізольовано, то вони мають на увазі саме те, що він їм приписує. Може показатися дивним, що Августин не визнав жахливим переказ прокльону нехрещених немовлят, а приписав це благому Богові. Проте переконання в гріховності людей настільки володіло Августином, що він дійсно вірив, ніби новонароджені немовлята - це виродки сатани.

Тільки у одному випадку св. Августин виявляється дійсно спантеличеним теоретичним затрудненням. Його не турбує, мабуть, думка про те, що самий факт створення людини (оскільки величезна більшість людського роду зумовлена до вічних мук) може викликати жаль. Спантеличує його інше: якщо первородний гріх успадковується від Адама, як учить св. Павло, то батьки повинні породжувати не лише тіло, але і душі, бо адже грішить-то душа, а не тіло. Августин відчуває, що в цій доктрині не все добре, але заявляє, що раз Священне писання мовчить, то правильне рішення цього питання не може бути обов'язковим для порятунку. Тому він залишає питання невирішеним.

Вражаюче, що думки останніх видатних в інтелектуальному відношенні людей, що трудилися до настання століть мороку, були зайняті не порятунком цивілізації, не вигнанням варварів, не виправленням зловживань адміністрації, а проповіддю достоїнств невинності і проблемою прокльону нехрещених немовлят. Якщо врахувати, що саме ці турботи церква передала оберненим в християнство варварам, то чи доводиться дивуватися з того, що подальша епоха перевершила по жорстокості і забобонам майже всі інші закінчені історичні періоди.

В якості висновку резюмуємо основні положення роботи. Так, св. Августин через маніхейство, скептицизм і неоплатонізм прийшов до християнства, вчення якого про гріхопадіння і помилування справило на нього сильне враження. Зокрема, він захищає (проти Пелагія) вчення про визначення: людині заздалегідь зумовлено Богом блаженство або проклін. Людська історія, яку Августин висловлює в своїй книзі "Про град Божий", "першу світову історію", в його розумінні є боротьба двох ворожих царств — царства прихильників всього земного, ворогів божих, тобто світського світу (civitas terrena або diaboli), і царства Божія (civitas dei). При цьому він ототожнює Царство Божіє, відповідно до його земної форми існування, з римською церквою. Августин учить про самодостовірність людської свідомості (основа достовірності є Бог) і пізнавальну силу любові. При створенні світу Бог заклав в матеріальний світ у зародку форми всіх речей, з яких вони потім самостійно розвиваються. Августин з'явився родоначальником напряму неоплатонізму в християнській філософії (августинізму), яке панувало в Західній Європі аж до XIII століття, коли воно було замінене християнським аристотелізмом Альберта Великого і Хоми Аквінського. Августин написав автобіографію під назвою "Сповідь". Вона і "Про град Божий" є найбільш відомими його творами.

1.  Губерський Л.В. , Надольний І.Ф., Андрущенко В.П.та ін.; За ред. І.Ф. Надольного. Філософія. Київ: Вікар, 2004, 457 с.

2.  Ільїн В.В., Кулагін Ю.І. Філософія. Ч.1. Історія розвитку філософської     думки. Київ: "Альтерпрес", 2002, 464 с.

3.  Ільїн В.В., Кулагін Ю.І. Філософія. Ч.2. Актуальні проблеми сучасності. Київ: "Альтерпрес", 2002, 480 с.

4.  Кунцман П., Буркард Ф.-П., Відман Ф. Філософія: dtv-Atlas. Київ: Знання-Прес, 2002, 270 с.

5.  Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. Філософія. Київ: Видавничий центр "Академія", 2001, 576 с.

6.  Рассел Б. История западной философии. Книга вторая. М.: ЮНИТИ, 2007, 567с.