Курсовая работа: Особливості трактування міфологічних образів у трагедіях Расіна (на матеріалі трагедії "Андромаха")

Міністерство освіти та науки України

Дніпродзержинський державний технічний університет

Кафедра перекладу

Курсова робота

Особливості трактування міфологічних образів у трагедіях Расіна (на матеріалі трагедії “Андромаха”)

Виконала: студентка 1 курсу групи УРП-04-1д Литвин Ю.П.

Науковий керівник кандидат філологічних наук, доцент Богиня Н.В.

Дніпродзержинськ

2005

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………3

Розділ І

1. Особливості творчості Ж. Расіна

1.1 Початок творчого шляху………………………………………………..……6

1.2 Естетичні погляди Расіна…………………………………………….. 7

1.3 Відмінності між трагедіями Расіна і Корнеля…………………….….8

1.4 Вплив античності на творчість драматурга:

1.4.1 Трагедія Еврипіда “Іполит”………………………………….….10

1.4.2 Трагедія Расіна “Федра”………………………………………...10

1.4.3 Ідейна сутність і філософська поетизація в трагедіях “Федра” та “Іполит”…………………………………….………………………………….12

1.4.4 Міфологічна традиція в трагедіях Расіна та Еврипіда………..13

Розділ ІІ

2. Художні особливості трагедії “Андромаха”

2.1 Образ Андромахи в грецькій міфології…………………..………………..14

2.2 Сюжет трагедії Расіна……………………………………………..………...15

2.3 Головні герої твору:

2.3.1 Андромаха……………………………………………………….17

2.3.2 Пірр………………………………………………………………18

2.3.3 Герміона………………………………………………………….19

2.3.4 Орест……………………………………………………………...20

2.4 Поєднання елементів життєвої правди і міфів в трагедіях Расіна…………………………………………………………………………..…21

Висновки……………………………………………………………………...….23

Список використаної літератури………………………………………………..25

Вступ

Із стильових напрямків, що панували в західноєвропейській літературі ХVІІ сторіччя, у Франції, як у жодній іншій країні, восторжествував класицизм. Франція дала класичні зразки літератури цього напрямку. Класицизм досяг своєї вищої досконалості. Тут кристалізувалася і його теорія. Французькі класицисти зуміли поєднати досвід античної літератури з національними традиціями свого народу, що не вдавалося зробити класицистам інших країн. Своєрідні художні прикмети трагедії французького класицизму, і преш за все її яскраво виражений психологічний ухил, знайшли в драматургії Жана Расіна своє послідовне втілення. Драматург порушує у своїх творах найважливіші актуальні проблеми ХVІІ ст. Він ставить питання моральності людей, тих духовних цінностей, які мають значення і сьогодні. Витончений поет звертався до долі слабких особистостей, які не завжди могли подолати власні пристрасті і гинули. У змалюванні картин цієї боротьби в ім'я обов'язку, честі, високих моральних принципів – велика виховна сила.

1) Актуальність дослідження

Намагаючись розібратися у всіх суперечливих думках і оцінках і тим самим піти далі в розумінні поетичної сутності творчої спадщини Расіна, доцільно в пошуках дороговказівної нитки звернутися до суджень, залишеним нам чудовими діячами літератури.

Пушкін поступово прийшов до висновку про величезний суспільний зміст, об'єктивно укладеному в трагедіях Расіна, незважаючи на те, що охоплення дійсності в них багато в чому обмежене. Задумуючись над тим, “що розвивається в трагедії, яка її ціль”, Пушкін відповідав: “Людина і народ. Доля людська, доля народна”, - і продовжуючи свою думку, заявляв: “От чому Расін великий, незважаючи на вузьку форму своєї трагедії” [15; 52].

Вольтер визначив: “Театр Расіна стає шкалою прекрасного і доброго в людині, шкалою величі душі” [11; 16].

Дуже виразно розповідав Герцен: “Почерпнувши з праць німецьких романтиків дуже мінливе представлення про французьких класицистів ХVІІ ст., зненацька для себе відкрив непереборну поетичну чарівність останніх, побачивши твір Расіна на паризькій сцені і відчувши національну своєрідність його творчості” [4; 27].

Але творчість Расіна ще не відома достатньо.

2) Мета дослідження

Розглянути та визначити особливості трактування міфологічних образів в трагедіях Расіна

3) Досягнення зазначеної мети передбачає розв’язання наступних завдань:

1. Вивчити творчій шлях Расіна

2. Розглянути естетичні погляди поета

3. Знайти відмінності трагедії Расіна від трагедії Корнеля

4. Порівняти трагедію Расіна “Федра” з трагедією Еврипіда “Іполит”

5. Зробити аналіз твору “Андромаха”.

4) Об’єктом дослідження є творчість Ж. Расіна та його трагедії у контексті естетики драми класицизму.

5) Методи дослідження

Історико-літературний, філологічний та колияративний аналіз.

6) Основний зміст та наукова новизна дослідження

Основний зміст роботи полягає в детальному аналізі трагедії “Андромаха”. Наукова новизна – це розкриття головної концепції Расіна.

7) Предметом дослідження є трагедія Ж.Расіна “Андромаха”

8) Практична цінність дослідження

На уроках зарубіжної літератури з курсу “Історія західноєвропейської літератури” ми розглядали творчість Ж. Расіна й аналізували поему “Андромаха”, при цьому використовували необхідну літературу.

9) Структура роботи

Загальний обсяг роботи 25 сторінок. Із списку літератури використано 15 джерел. Курсова робота складається з вступу; розділу І, в складі якого 4 пункти, четвертий пункт має 4 підпункти; розділу ІІ, в складі якого також 4 пункти, третій пункт має 4 підпункти; висновків та списку використаної літератури.

Розділ І 1. Особливості творчості Ж. Расіна

1.1 Початок творчого шляху.

Расін був найбільшим трагедійним письменником епохи класицизму у Франції. У період розквіту класицизму складний синтез різних віянь і естетичних устремлінь досягає повноти і зрілості. У творчості Расіна відбилося напружене зіткнення двох взаємовиключних тенденцій – відчуття своєї приналежності до дворянського суспільства і протесту проти пануючих у ньому вдач.

Жан Расін народився 21 грудня 1639 року у Ферте-Мілоне в родині провінційного суддівського чиновника. Трьох років залишився круглим сиротою. Виховувався бабкою, яка у 1649 році видалилася разом з ним у монастир Пора-Рояль, центральну громаду релігійної секти янсеністів, що відрізнялися строгою моральністю. У янсеністських школах і колежах Расін одержав релігійно спрямоване виховання і класичну освіту (1649-1659). Ще в школі він почав писати вірші (найбільше відомо його опис пейзажу заміського Пори-Рояля, 1657). Зблизившись з літераторами й акторами, поет відійшов від янсенізму. Він склав придворну оду “Німфа Сени” і дві п'єси, які на побачили сцени і до нас не дійшли. Світське життя і літературна діяльність Расіна були перервані поїздкою (1661-1663) у провінцію, здійсненої за настійною вимогою його вчителів, які безуспішно намагалися забезпечити своєму “блудному сину” церковну посаду і повернути його в лоно янсенізму. Повернувшись в Париж, драматург розширив коло літературних знайомств (Ж. Лафонтен, Мольєр, Н. Буало), написав оди “На видужання короля” (1663) і “Слава музам” (1663), завдяки яким одержав доступ до двору і королівську пенсію, і нарешті, дебютував як драматург, що збільшило його розрив з Порою-Роялем, який віддавав театр анафемі, як розсадник пороків.

Ранні трагедії Расіна “Фіванда чи Брати-вороги” і “Олександр Великий” написані під впливом П. Корнеля і Ф. Кіно, однак у них уже намітилися і характерні риси його власного стилю. Перша значна трагедія поета “Андромаха” відкрила нову сторінку в історії французького театру. За нею з'явилася єдина комедія Расіна “Сутяги”, у якій, наслідуючи “Осам” Аристафана, драматург дотепно висміяв французький суд. Пізніше Жан Расін створив вісім трагедій: “Британік”, “Бєрєніка”, “Баязет”, Мітрідат”, “Іфігенія в Авліді”, “Федра”, “Есфірь”, “Аталія”

1.2 Естетичні погляди Расіна.

“Жан Расін жив у той час, коли французький геній досяг усієї своєї повноти, а мова, яка остаточно склалася, ще зберігала усю свіжість золотого століття. Він учився в поетів античності, насолоджувався ними і до кінця дотримував тієї еллінської і латинської традиції, сповненої краси і розуму, що створила форми поезії – оди, епопеї, трагедії і комедії. Ніжність, чутливість, його палкість, допитливість, навіть його слабості – усе спонукало його пізнати пристрасті, що є суттю трагедії, і дати вираження жаху і жалю.”[1; 210]. Так писав про Расіна один із кращих письменників Франції кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя Анатоль Франс.

Расін являв собою вершину поетичних сил Франції ХVІІ сторіччя. Він небагато писав про питання майстерності і творчих задач драматургів. Деякої думки з цих питань поет висловив у небагатослівних, але виразних передмовах до текстів своїх п'єс.

У передмові до трагедії “Британік” Расін розвиває свою драматургічну теорію. “Трагедія є відтворення дії завершеної, де спільно діють багато осіб, - заявляє він, - дії простої, не занадто обтяженої матерією.” [12; 5]. Раціоналістична ясність, простота, логічність усієї сюжетної лінії, усієї композиційної системи п'єси, розміщення діючих осіб, їхніх взаємозв'язків, по можливості пряма лінія причин і наслідків – от вимоги, які пред'являє до драматургів Расін, і вони є основними принципами класичної естетики.

Расін ратує за правдоподібність сценічної дії, проти нагромадження в п'єсі “безлічі подій”, проти “театральної гри, тим більше приголомшливої, чим менш вона правдоподібна.”

Драматург вважає, що “один із законів театру, це – оповідати лише про те, що не можна показати в дії,” інакше кажучи - по можливості уникати “оповідання” у театрі і прибігати до нього лише в крайніх випадках, коли дію не може бути винесено на сцену.

Поет проти “нескінченних декламацій”, чим, треба сказати, чимало грішили драматурги-класицисти.

Вищі авторитети, судді, щирі цінителі прекрасного для Расіна – древні. До них він звертається за порадою, за підтримкою і схваленням. “Ми повинні постійно запитувати себе: що сказали б Гомер і Вергілій, якби вони прочитали ці вірші? Що сказав би Софокл, якби побачив представленою цю сцену?”

“Розумність”, “здоровий глузд” – це найважливіші для класицистів поняття. Розумність всіх основ твору – його ідей, емоцій, образотворчих засобів – застава художньої повноцінності твору і відкриває йому дорогу до розумів і сердець сучасників, дорогу до нащадків, дорогу у вічність тому що здоровий глузд для всіх часів однаковий, по думці Расіна.

1.3 Відмінність між трагедіями Расіна і Корнеля

Расін представляє новий у порівнянні з Корнелем етап у розвитку трагедії французького класицизму. Більш того, останній період у діяльності Корнеля перетворився в завзяте єдиноборство з молодшим сучасником. Цим обумовлено (при наявності окремих і багато в чому принципово важливих рис наступності) істотне розходження у творчому вигляді обох драматургів.

Якщо Корнель у могутнім, монолітним, овіяним духом героїки і пронизаних пафосом запеклої політичної боротьби образах відтворював у першу чергу зіткнення, що супроводжували процес зміцнення єдиної національної держави, то твори Расіна були насичені вже іншими життєвими враженнями. Художнє світовідчування Расіна формувалося в умовах, коли політичний опір феодальної аристократії був подавлений і вона перетворилася в покірну волі монарха, позбавлену творчих життєвих цілей придворну знать. У трагедіях Расіна на перший план висуваються образи людей, що розбещуються владою, охоплених полум'ям неприборканих пристрастей, людей коливних, що метаються. У драматургії поета домінує не стільки політичний, скільки моральний критерій. Драматургія Расіна зберігає внутрішню наступність з духовними традиціями епохи Відродження, і разом з тим Генріх Гейне мав підстави писати: “Расін був першим новим поетом... У ньому середньовічний світогляд остаточно порушено... Він став органом нового суспільства...” [3; 35].

У порівнянні з Корнелем, що волів створювати характери цільні і сформовані, Расіна, майстра психологічного аналізу, більше захоплювала динаміка внутрішнього життя людини.

Лабрюйєр, один із кращих письменників Франції другої половини ХVІІ століття, указав на ті риси, що відрізняють двох найбільших драматургів його батьківщини. Він писав: “Корнель нас підкоряє своїм характерам, своїм ідеям, Расін ріднить їх з нашими. Той малює людей такими, якими вони повинні бути, цей – такими, такими які вони є. У першому більш того, що захоплює, чому потрібно наслідувати, у другому більш того, що бачиш в інших, що відчуваєш у собі самому.” Далі автор помітив “ Один піднімає, дивує, панує, учить; інший подобається, хвилює, торкає, проникає в тебе. Усе, що є в розумі найбільш прекрасного, найбільш шляхетного, найбільш піднесеного – це область першого, усе, що є в пристрасті найбільш ніжного, найбільш тонкого, - область іншого. У того виречення, правила, наставляння; у цьому – смак і почуття.” Лабрюйєр указує: “Корнель більш зайнятий думкою, п'єси Расіна потрясають, хвилюють. Корнель повчальний. Расін людяний: здається, що один наслідує Софоклу, другий більш зобов'язаний Еврипіду” [8; 369].

1.4 Вплив античності на творчість драматурга

1.4.1 Трагедія Еврипіда “Іполит”

Расін узявся за “небезпечний” сюжет, коли писав “Федру”. Ще в далекій давнині Еврипід був засуджений афінським глядачем за представлення на сцені “аморальної жінки” у трагедії “Іполит”. Аристофан обвинуватив Еврипіда в наклепі на афінських жінок, назвав його розбещувачем молоді і гнівно ремствував на те, що сцена театру стала ареною “Федр-шльондр”.

У грецькому міфі про Іполита знайшов відображення мотив, розповсюджений у древньому Середземномор'я і найкраще відомий з біблійної легенди про цнотливість Йосипа: син афінського царя Тезея Іполит, чистий юнак, глибоко шанує вічну незайману Артеміду, але нехтує дарами і всевладдям Афродіти. Ображена зневагою богиня розпалює злочинну любов до Іполита в серці його мачухи Федри, що марно намагається боротися з почуттям, що її охопило. Але Федра в трагедії Еврипіда не схожа на порочну дружину сановника Пентефрія, що, по біблійному сказанню, спокушає Йосипа. Федра шляхетна по натурі: вона всіма способами намагається перебороти несподівану пристрасть, готова краще вмерти, чим видати свої почуття.

Суперництво Афродіти й Артеміди привело до загибелі неповинних людей і в непривабливому світлі представило обох богинь. Їхнім втручанням Еврипід пояснює походження людських пристрастей, продовживши гомерівську традицію. Але в об'єктивній оцінці діяльності богів він виступив з позицією раціоналіста, що критикує традиційну релігію.

1.4.2 Трагедія Расіна “Федра”.

Греки вільніше дивилися на взаємини статі, чим сучасники Расіна. Узятися за сюжет еврипідівської трагедії в часи найжорстокішої католицької реакції – значило виявити велику сміливість. Дотепер Расін зображував любов, нещасливу в силу якихось зовнішніх причин, що не залежать від волі закоханих. Тепер він вирішив показати любов порочну, гріховну.

Расін ставив перед собою високо повчальні цілі. Він писав у передмові до трагедії: “... Слабості любові вважаються справжніми слабостями; пристрасті виступають лише для того, щоб показати всю розруху, яку вони заподіюють; і порок намальований у них скрізь такими фарбами, що змушують зрозуміти і зненавидіти його неподобство” [13; 6]. Трагедія Расіна від перших віршів до останніх розкриває історію боротьби волі і пристрасті, перемагає почуття, перемагає пристрасть, але які страшні наслідки спричиняє ця фатальна перемога: наклеп, убивство і, нарешті, ганебну загибель людини, у якої воля і розум уступили пристрасті.

Расін майстерно володіє мистецтвом композиції: нічого зайвого в чіткій, ясній лінії розвитку сюжету, і разом з тим сценічний інтерес підтримується несподіванкою перетворень. Трагедія відкривається діалогом Іполита і його вихователя Терамена. З їхньої розмови глядач довідується, що Федра ненавидить свого пасинка, що Іполит любить Арицію. З наступної сцени, з визнань, які робить Федра своїй годувальниці, глядач довідується, що Федра любить Іполита, тому переслідує його. Вона визнається Іполитові дуже мистецьки, порівнюючи його з батьком і віддаючи перевагу юнаку.

О боги! Что за речь? Иль вы забыли вдруг,

Что мне Тезей – отец и что он вам – супруг? –викликує уражений Іполит [2; 110].

Страшне моральне розкладання приносять людині пристрасті, коли вони в розладі з розумом, - цю думку постійно підкреслює Расін, розгортаючи ланцюг злочинів Федри. Приходить помилкова звістка про загибель Тезея. Це новий момент у розвитку сюжету, у трагедії Еврипіда його немає.

Расін не впустив можливості ввести в п'єсу політичний момент “в особі Енони показати зло лестощів, зло, що несуть із собою аморальні пособники царів, що потурають усім їх примхам. “Увы! Что нам дан судьбой урок!” – підсумовує Расін свою трагедію, вклавши повчання у вуста убитого нещастями Тезея.

1.4.3 Ідейна сутність і філософська позиція в трагедіях “Федра” та “Іполит”

Є щось загальне в ідейній сутності п'єси Расіна з трагедією Еврипіда. У тім і в іншому випадку перед нами тема моральної нестійкості людини, тема щиросердечного розладу. Еврипід, уступаючи поняттям свого часу, пояснив подію, що сталася в будинку Тезея, втручанням богині любові Афродіти. Богиня любові у свідомості древнього грека і древнього римлянина уособлювала собою саме життя, ідею запліднення, розмноження і продовження життя.

О благая Венера! Под небом скользящих созвездий

Жизнь ты наполняешь и все судоносное море,

И плодородные земли; тобою все сущие твари

Жизнь начинают и свет, родившися, солнечный видят, -

формулює відношення античності до любові великий поет – філософ Лукрецій [5; 190]. Людей, що уникали любові, суворо карали боги античності.

В Еврипіда в його трагедії введення образа богині Афродіти – лише формальна поступка поглядам сучасників. Іполит не покараний у п'єсі, він гине як жертва, і він увінчаний (тепер уже богинею Артемідою). Для грецького драматурга було важливо показати моральну трагедію людини в особі Федри. Думка про моральну слабість людини приваблювала Еврипіда до песимістичної ідеї про те, що тільки смерть дає заспокоєння. Хор у п'єсі Еврипіда співає гімн забуттю в найтрагічніші моменти сценічної дії.

У Расіна немає цієї філософської поетизації забуття і смерті, але мотиви трагічної приреченості людини в буйному сум'ятті пристрастей є й у нього. Французький драматург ввів у дію нову особу, якої не було в трагедії Еврипіда, - дівчину Арицію. У неї закоханий Іполит. Любов Іполита до дочки смертних ворогів його батька розглядається в даному випадку як недолік юнака, що має виправдати в очах глядача його загибель.

1.4.4. Міфологічна традиція в трагедіях Расіна й Еврипіда.

Заглиблений інтерес до людських переживань змусив Еврипіда розширити вузькі для нього рамки міфу для того, щоб відшукати нові теми і мотиви. Поет не міг змінювати звичну для глядачів міфологічну традицію. Замість цього він приводив свої вільні тлумачення міфів і прагнув укрити нововведення поверненнями до колишніх форм драматургії, наприклад, до прологів архаїчного типу, до важливого для розвитку сюжету партіями вісників. Але основні персонажі Еврипіда зберігали незмінними лише міфологічні імена. Далеке міфічне минуле Еврипід завжди зіставляє із сьогоденням.

У «Федрі» поетичні образи, почерпнуті в античності, переплітаються з ідейно-художніми мотивами, підказаними письменнику сучасністю. Для Расіна античні образи, поняття й імена виявляються рідною стихією. Расін, створюючи трагедію, спирався на Еврипіда.

Нагромадження знань про культуру свідчить про важливу роль міфу в житті людини. Міф трагічно пов’язаний з фундаментальним устремлінням людської творчості до оволодіння знаннями про минуле. В його системі утверджується та обґрунтовується уявлення людини про навколишній світ, піднімається багато фундаментальних питань людських інтересів і цінностей. Міфи постійно супроводжували розвиток літератури, даруючи їй протягом багатьох століть існування найважливіші мотиви. Особливо щедро користувалися міфологічною тематикою епох, трагедія і в значній мірі лірика.

Розділ II. 2. Художні особливості трагедії “Андромаха”

2.1. Образ Андромахи у грецькій міфології.

У 1667 була поставлена «Андромаха». Щось нове відкрилося французькому театру. Це була інша трагедія, відмінна від тих, які створював Корнель. Французький глядач знаходив дотепер на театральних підмостках героїв вольових і сильних, здатних перемагати; тепер він побачив людей з їхніми слабостями і недоліками.

Сюжет «Андромахи» запозичений в античних авторів. Расін уніс деякі зміни. В основу сюжету покладена легенда, оброблена Еврипідом у трагедії «Андромаха», Сенекой у «Трояді» і Вергілієм у другій книзі «Енеїди». Для своєї п'єси французький драматург обрав той варіант міфу про троянську царівну Андромаху, що передають Сенека і Вергілій. Поет пояснив свій вибір тим, що зображуючи бранку Пірра, він не хотів віддалятися від представлення, що існує в більшості його сучасників, які чули про Андромаху, тільки як про вдову Гектора і матір Астіанакса. Виходячи з цього, Расін зображує Андромаху не наложницею Пірра (така Андромаха в Еврипіда), а безутішною вдовою Гектора і самовідданою матір'ю його малолітнього сина, Андромаха в трагедії Еврипіда, охоплена суперечливими прагненнями, надламана стражданнями. Її образ відбиває той період життя древніх Афін, коли життєві форми втратили свою стійкість. Портрет її виразний. Характер змальований багатосторонньо. Страждання її хвилюють. Втратити усе з вини однієї людини, мати всі підстави його ненавидіти – уже цього досить для трагедії. В Еврипіда Андромаха боїться за життя Молоса – це її син від Пірра, боїться, що Герміона умертвить його, а разом з ним і її. У трагедії Расіна в Андромахи немає іншого чоловіка, крім Гектора, і іншого сина, крім Астіанакса «Характер і поводження Герміони – майже єдине, що я запозичив в Еврипіда, тому що моя трагедія, носячи ту ж назву, що й у нього, має зовсім інший сюжет», - пише Ж.Расін [1;352].

У творах древніх поетів знаходили образ людини, у якому пізнавали самих себе. Це не була людина, керована доводами розуму, що вільно вибирає предмет своєї любові. Ні, там була влада пристрасті, що підкоряє, безпорадність, як у “Андромасі”, Расін знайшов справді трагедійне в древніх, після того як знайшов його в собі. Грецька міфологія допомогла йому осмислити концепцію життя, що він витяг зі свого життєвого досвіду і досвіду своїх сучасників.

Давньогрецький міф про Гектора і Андромаху, прославлених Гомером, Еврипідом і багатьма іншими античними авторами не раз притягував до себе увагу письменників і поетів наступних поколінь людства. Французи пристосували поетичну легенду про юного сина Гектора й Андромахи Астіанакса до своєї національної історії, подібно тому як це зробили древні римляни з ім'ям троянця Енея. Юнак Астіанакс не загинув, як оповідають про те античні автори; він був врятований і заснував французьку монархію, ставши прабатьком французьких королів. Сюжет, заснований на легенді про Андромаху, лестив національній самосвідомості французів часів Расіна.

Андромаха у грецькій міфології – дружина Гектора. Батьком її був Естіон, цар місійського міста Фіви Плакінські.

Під час Троянської війни Фіви підкорив Ахілл, який убив Естіона і сімох братів Андромахи.

У Гомеровій “Іліаді” вона дружина Гектора також. Після падіння Трої втрачає єдиного сина Астіанакта, стає полонянкою сина Ахілла Неоптолема (Пірра) та їде за ним до Греції.

Еріпід зображує її гірку долю і знущання Герміони, дружини Пірра. У Андромахи з Пірром було троє синів. Після загибелі Пірра у Дельфах Андромаха переїжджає до Епіра разом з Еленом (троянським пророком), стає його дружиною. Після смерті Елена Андромаха повертається до рідної Місії.

2.2. Сюжет трагедії Расіна

Сюжетна лінія расінівської трагедії збігається з давньогрецьким міфом. Троя зруйнована. За одну ніч пало місто, під його уламками чи в битві загинули захисники. Жінок і дітей по жребію, як військову здобич, розібрали переможці. Андромаха і її син Астіанакс дісталися Пірру, царю Епіра.

Пірр полюбив Андромаху. Бранка не любить, не може полюбити Пірра. Він син Ахіллеса, а той убив її чоловіка. Він винуватець її нещасть, нещасть її народу.

О, вспомни, вспомни ночь, что длилась бесконечно,

Став для моей страны последней ночью, вечной!

Забыла ль ты, как Пирр, сверкающ и суров,

Вошел в сиянии пылающих дворцов,

Сквозь груды мертвецов шагая всех спокойней,

До самых пят в крови и призывая к бойне? –

говорить Андромаха своїй повірниці Сеорізі [14;48]

Уже кілька років живе при дворі Пірра Герміона. Вона прибула сюди як наречена Пірра. Хлопчик Астіанакс, що живе під вартою, мужніє день від дня, і це наділяє тривогою всю Грецію. З Греції в Епір прибув в якості високого посла син Агамемнона Орест і з ним його друг Пілад.

Орест повинний був зажадати в Пірра хлопчика, щоб повести його і передати в руки катів. Пірр відмовляється видати хлопчика.

Забота Греции мне кажется забавной,

Ужель других забот нет у страны столь славной?..

Ужели не смешно, что целая страна

Желаньем погубить дитя заражена? –

іронізує Пірр і відкидає наполягання посла.

Ореста найменше хвилює доля Астіанакса, і не заради нього він прибув сюди. Усі думи Ореста – про Герміону, але вона любить свого нареченого. Орест хоче повести Герміону таємно з Епіра, під видом хлопчика Астіанакса.

Орест поспішає до Пірра. Але дивна зміна відбулася в епірському царі. Він уже готовий віддати Астіанакса і заявляє Герміоні, що вирішив женитися на ній. Герміона щаслива. Зміни викликані тим, що Пірр говорив з Андромахой, розповів їй, що готовий захищати її сина і за це вимагав її любові і знову Андромаха віддала перевагу смерті шлюбу з ненависною їй людиною. Тому так і перемінився ображений її відмовленням Пірр. Расін показує суперечливу логіку любові.

Андромаха не може не зрозуміти Пірра. Яким би винним не був він перед нею, перед її народом, він її любить і страждає, - це добре знає Андромаха. Її вірність загиблому Гектору, її поняття про патріотичний обов’язок не дозволяють їй прийняти його любов. Вона готова вмерти, але не стати дружиною Пірра. І Андромаха зважилася на хитрість. Щоб врятувати сина, вона обвінчається з Пірром і тим зобов'яже його піклується про Астіанаксе, сама ж, не вступивши на шлюбне ложе, покінчить із собою і так збереже вірність покійному чоловіку.

І тепер, коли сценічний конфлікт між Пірром і Андромахой вичерпав себе, на перше місце виступає конфлікт між Пірром і Герміоной. Герміона кличе до себе Ореста. Він повинний убити Пірра.

Усе відбулося так, як вимагала Герміона. У храмі, під час вінчання, Пірр був убитий. Про це приходить повідомити їй Орест. Він думає, що обрадує її, адже вона так бажала помсти. Але з ненавистю і презирством зустрічає його Герміона. Орест вражений: адже він виконував її наказ. Герміона, з горя по загиблому Пірру, покінчила життя самогубством. Орест утратив розум. Такий фінал.

2.3. Головні герої твору

2.3.1. Андромаха

Андромаха – вдова Гектора, мати Астіанакса, бранка Пірра. Вона гарна собою. Андромаха не може не відчувати ненависті до Пірру, що біснується, мучить її. Він то грозить, то благає, то вимагає підкоріння, то жаліє її.

Вы домогаетесь любви, но до то того ли

Несчастной женщине, томящейся в неволе?

Что вам мои глаза? Ведь вы их обрекли

На то, чтоб реки слез всегда из них текли! –

говорить головна героїня Пірру (24).

Андромаха сильніше всіх інших героїв трагедії. Вона віддана батьківщині, загиблому чоловіку, сину.

Мой ненаглядный сын, любви живой залог,

Единственное, что мне муж оставить смог

На память о себе, идя на бой с Ахиллом!

О, как печально он прощался с сыном милым! –

розповідає Андромаха про Гектора і про Астіанакса (49).

Вона відбиває всі атаки Пірра. Він горює і скаржиться:

Чужая… Нет, не то, - рабыня здесь в Эпире.

Я сына ей дарю, свою любовь, все в мире, -

Но, что ни делаю, в награду мне одно

Ее гонителя лишь звание дано (36)

Андромаху не страшать ні катування, ні смерть. Вона – мужня і сильна жінка. Але і вона зрештою здається. Її поразка не в тім, що вона дає згоду на шлюб, щоб врятувати сина і вмерти, не ставши дружиною свого пана; її поразка в тім, що вона простила Пірра; оцінила його, його любов, побачила в ньому достоїнства, і логіка веде до того, що вона могла і повинна була б полюбити його.

2.3.2. Пірр

Пірр – цар Епіра, мужній воєн, жорстокий і непохитний на полі бою, суворий правитель. Він забув усе заради жінки і готовий боротися з усією Грецією, своєю батьківщиною, боротися за жінку, що його не любить.

Я сына б вашего в бою от смерти спас

И заслонил его собою – ради вас

Вы сами видите, сколь многим я рискую,

А чем вознагражден за преданность такую? –

запитує Пірр Андромаху (24). Він кляне її, шкодує, що не все їй сказав, недостатньо переконав її у своїй ненависті до неї, і хоче повернутися, щоб знову вселити жах. Навіщо? Потім, що любить її. Мова його переривчаста, нескладна:

Люблю! Какое слово!

Ей льстит моя любовь, и всё ж она сурова.

Ни братьев, ни друзей, одна поддержка – я!

Астианакса жизнь зависит от меня (36).

Навіть Андромаха не може не визнати достоїнства Пірра:

Горяч, но искренен, таким его узнала, -

Он больше сделает, чем посулит сначала (49).

Він виявляє байдужу поблажливість до Герміони. Пірр не виправдовується, не намагається піти від відповідальності. Він винуватий. Він обдурив її, він зрадив їй, сам того не бажаючи. «Страсть сильнее меня, и Андромаха разом украла у меня влечение и разум», - говорить Пірр (57). Мало думаючи про Герміону, він аж ніяк не думав, що дівчина могла його любити. Він бачив у їхньому взаємному зобов'язанні лише політичний союз, у якому почуття не могли грати великої ролі. Тому, коли дівчина називає його зрадником, він спокійно говорить: «Чтоб быть изменником, ведь надо быть любимым!» Уражений, він довідується, що любимий.

2.3.3. Герміона

Герміона – дочка Менелая від Олени. Вона любить свого невірного нареченого, страждає і чекає. Її турбує така тривала відстрочка весілля. Герміона не хоче зрозуміти Пірра. Любов і ревнощі звучать у її мові:

Но чувства я свои скрывать не научилась!

Моя любовь к нему из глаз моих лучилась!

Могла ль я сохранять высокомернвый вид,

Не слушая того, что сердце говорит? (29)

Герміона не хоче входити в розуміння честі, порядності, моральних понять Ореста, їй все рівно, аби Пірр був убитий. Вона знущається з Ореста, називає його боягузом, обіцяє йому свою любов, якщо він виконає її бажання, йде на хитрість, лякаючи юнака тим, що якщо Пірр залишиться живий, вона не перестане його любити.

Герміона нічого не знає, крім любові. Вона прирікає Пірра на смерть тільки за те, що він не відповідає на її почуття. Вона анітрошки не задумується над питанням про те, чи має вона право на любов Пірра. Вона любить і цього досить. Пірр зобов'язаний її любити тільки тому, що вона любить його. Герміона користається сліпою любов'ю Ореста до неї, і анітрошки не задумується над тим, яку наругу робить над його довірливою відданістю їй. Любов її деспотична й егоїстична. Але і Герміона – жертва своїх пристрастей. Вона після убивства Пірра заявляє Орестові з жорстокістю і з чисто жіночою логікою:

Велела я, но ты, ты мог не дать согласья!

Могла просить, молить и требовать сто раз я, -

Ты ж должен был о том меня спросить опять,

И вновь ко мне прийти, верней – меня бежать (65).

2.3.4. Орест

Орест прибув у Епір в якості високого посла з Греції. Він любить Герміону і мріє з'єднати з нею свою долю. Орест віддає інтереси своєї батьківщини заради Герміони. Ідея патріотизму йому далека.

Закоханий юнак готовий виконати наказ Герміони. Він говорить, що на чолі військ піддасть облозі Епір і в бою погубить Пірра. Але він не так зрозумів її. Мстити потрібно зараз, не барячись ні хвилини, напасти на беззбройного Пірра в Храмі, у момент його торжества, і не одному, а з декількома помічниками, щоб вірніше досягти мети. Це бентежить чесного Ореста:

Я отомщу ему, но отомщу не так, -

Не как убийца, нет, но как заклятый враг.

В бою погибнет он, а не убитый сзади.

Могу ль я голову его привезть Элладе? (55)

Простодушний Орест вірить Герміоні, йде на все, забувши закони честі. Але він так мало знає людей, так мало знає свою дівчину.

Він був іграшкою в її руках. Орест порушує закони загальнолюдської моралі: убиває беззахисну, неозброєну людину і сам розуміє злочинність свого вчинку; але він любить і почуття для нього усього дорожче. Тому звучать його слова:

О, к вам меня влекло все то же ослепленье!

Опять решился я на клятвопреступленье!

Я клялся искренне не видеть больше вас,

И вновь у ваших ног, уже в который раз! (30)

2.4. Поєднання елементів життєвої правди і міфів у трагедіях Расіна.

У трагедії «Анромаха» розумова риторика, пристрасть до побудованого за всіма правилами діалектики диспуту, до узагальнених сентенцій і максим античності заміняються художньо більш безпосереднім вираженням переживань героїв, їх емоцій і настроїв. «Є дещо разюче величне в стрункій, спокійно пливучій мові расінівських міфологічних героїв», - писав Герцен [4;26]. В руках Расіна міф знаходить яскраво виражене елегійне фарбування. З ліричними якостями віршів Расіна нерозривно зв'язана їхня музикальність, що відрізняє, гармонійність.

У «Андромасі» чітко визначилася трагічна колізія міфологічних образів, у різних варіантах відтворена в інших драмах Ж. Расіна, - конфлікт носіїв егоїстичних пристрастей (Пірр, Орест, Герміона) з героїнею високого морального долгу (Андромаха). Поет відкрив для французької літератури всепоглинаючу силу пристрасті, її високу поезію і глибокий трагізм, взявши основу для цього з античності. «По впливі, що робило на наш театр усі те, у чому я наслідував Гомеру чи Еврипіду, я із задоволенням переконався, що здоровий глузд і розум були однакові в усі століття. Смак Парижа виявився подібним зі смаком Афін; мої глядачі були схвильовані тим же, що викликало колись сльози в найбільш освіченого народу Греції», - помітив французький драматург. [6;144]

Пристрасть героїв Расіна втілює в собі особистий початок; вона в природі людини і тому стихійна. Але вже глибоко почуваючи поезію пристрасті драматург ще бачить у ній силу, що трагічно протистоїть суспільному порядку і цивілізації. Нестримана пристрасть сильніше волі, розуму, почуття честі, вона егоїстична, руйнівна, суспільно небезпечна. У театрі Расіна одержимість пристрастю поневолює людину, перетворює її в злочинця чи тирана, що звичайно стає жертвою своєї неприборканості. Найважливіші досягнення поета зв'язані з тим, що він перший поставив у центр своєї драми страждаючу людину.

«Великому мистецтву Расіна притаманна велична ясність, у глибині якої просвічують, як у прозорій воді, людські душі і їхні хвилювання – особливо слабкі душі і жіночі почуття», - відзначає Ромен Ролан [7;351].

Висновки

В результаті проведеного аналізу можна зробити висновки:

1. На формування поглядів Ж. Расіна вплинули два фактори:

1) релігійна доктрина янсенізму;

2) вплив паризького вільнодумства.

Янсеністські наставники дали поету чудові пізнання в області древніх мов і античної літератури і разом з тим прагнули прищепити йому свою непримиренність у питаннях моралі. Однак уже тоді в його свідомості зріли іншого роду задуми. Волелюбні устремління, почуття внутрішньої незалежності, а часом і прямої ворожості до наділених владою державних інститутів дозволяли французькому драматургу проникати в суть найглибших життєвих конфліктів і відбивати їх у своїх творах.

2. Творчу діяльність драматург починає як поет оди.

3. У своїй творчості Расін звертається до поетів античності. Вищі авторитети для нього древні. Бачачи в античній драмі зразок художньої досконалості, він розумово установив деякі непорушні і вічні закони театру, виходячи з тих закономірностей, що помітив у театрі античному.

4. У порівнянні з Корнелем твори Расіна насичені іншими життєвими враженнями. Його образи відрізняються більшою внутрішньою суперечливістю та драматизмом. В своїх творах Ж. Расін виражає власне, особливе розуміння грецької трагедії. Він заявляє про можливість нової побудови сюжету: його міфологічні герої борються не з зовнішніми силами, а з власними пристрастями.

5. Світогляд французького драматурга відкидає розв'язку трагедій за допомогою втручання богів. На його думку розв'язка випливає безпосередньо з п'єси.

6. Расін відкрив для літератури силу пристрасті і показав її вплив на людину, взявши основу для сюжетів з античності. Героїні більшості п’єс поета – жінки, адже вони, на його думку, беззахисні перед пристрастю. Його герої страждають, намагаються приборкати свої пристрасті, але зазнають поразки і викликають співчуття.

7. У трагедіях Расіна глядач побачив людей з їхніми слабостями і недоліками.

8. Незважаючи на фатальний характер пристрасті, Федра в трагедії Расіна – жінка нового часу; жертва злочинної пристрасті, усупереч її волі, що тягне її до ганьби, злочину і загибелі, вона облагороджена такими стражданнями, які можуть заподіяти тільки велике почуття і нещадна до себе людська совість. Драматург із великою силою розкрив трагедію і внутрішній світ жінки, високоморальної по натурі яка саме тому веде боротьбу з пристрастю.

9. У “Андромасі” поет зображує внутрішньо роздвоєну людину, що мечеться між честю і пристрастю, любов'ю і ненавистю, почуттями дружини і матері і т.п. З цим зв'язані найважливіші досягнення французького драматурга: він перший поставив у центр своєї драми страждаючу людину, перший перейнявся її почуттями.

10. Звертання Расіна до античності служило засобом широкого художнього узагальнення, що дозволяло поету додати зображуваним ситуаціям високі трагічні достоїнства.

Список використаної літератури

1. Артамонов С.Д. История зарубежной литературы. ХVII-XVIII вв. – М.: Просвещение, 1973 – 206 с.

2. Артамонов С.Д. Зарубежная литература. ХVII-XVIII вв. Хрестоматия. – М.: Просвещение, 1982 – 96 с.

3. Генрих Гейне. Французские дела // Литература Западной Европы: Учебное пособие. – М.: Просвещение, 1983. – 34 с.

4. Герцен. Письма из Франции и Италии // Литература Западной Европы: Учебное пособие. – М.: Просвещение, 1983. – 25 с.

5. Сурков А.А. Краткая литературная энциклопедия. – М.: Советская энциклопедия, 1971. – 188 с.

6. Виппер Ю.Б., Гринцер П.А. История всемирной литературы. В 6-ти т. - М.: Наука, 1987. – Т.4. –142 с.

7. Театр французского классицизма / Абамидзе И.В., Благой Д.Д., Конрад Н.И. и др. – М.: Художественная литература, 1970. – 349 с.

8. Брагинский И.С., Балашов Н.И., Гаспаров М.Л. История всемирной литературы. В 2-х т. - М.: Наука, 1983. – Т.1. – 365 с.

9. Чистякова Н.А., Вулих Н. В. История античной литературы. - М.: Высшая школа, 1972. – 139 с.

10. Легенды и сказания Древней Греции и Древнего Рима. / За ред. А.А. Нейхардт. – М.: Правда, 1990. – 328 с.

11. Вольтер. Расін і його трагедії // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України: Щомісячний науково-методичний журнал – К.: Педагогічна преса, 2001 - № 11 – 15 с.

12. Ж. Расин. Британик. – М.:Художественная литература, 1972. – 5 с.

13. Ж. Расин. Федра. – М.:Художественная литература, 1972. – 6 с.

14. Ж. Расин. Андромаха. – М.:Художественная литература, 1972. – 11 с.

15. Погодин М.П. О народной драме и о «Марфе Посаднице» //Литература Западной Европы: Учебное пособие. – М.: Просвещение, 1983. – 48 с.